forgiveness to be gained

Справа в тім, що Чонгук не був найкращим, кого Юнгі зустрічав. Коли кохаєш, не трапляється, як в тупих серіалах, що раптом груба шкіра, пальці, слова стають твоїми улюбленими. Ти радше пробачаєш коханій людині всі мінуси, що в ній є, бо ти ж кохаєш. З Чонгуком сталося якось так само, єдине що пробачати йому потрібно дохєра.

Бо Чонгук не найкращий – найгірший з усіх, кого міг зустріти Мін Юнгі. І Чонгук – груба шкіра на кінчиках пальців, що повзуть по долоні вверх – говорить слова, від яких серце заходиться кожен раз сильніше, і так трапилось, що йому теж є що пробачати Юнгі. Він про це знає.

– Я тебе люблю, – шепоче у поцілунок.

Чонгук любить, щоб було мокро, наче ти хочеш вмитися слиною, і Юнгі відчуває, як вона розмазується підборіддям. Блідорожева, вона певне виглядає як дівочий тінт, відтіняє шкіру і робить губи спокусливими (чи що там пишуть на рекламах, які він ніколи не дивився). Вони стукаються зубами, коли Юнгі сіпається від болю, і обидва шиплять.

Юнгі смішно – Чонгук б’ється потилицею об стелю, коли підводиться з нього, і виглядає як налякана дитина. Юнгі завжди було цікаво, як так вийшло, що з усім, що Чонгуку пробачали, той залишився таким невинним. Ззовні – Юнгі-бо знав, що чекало всередині.

Юнгі б варто поставити під сумнів свої уявлення про невинність як таку, бо напухлі налиті губи виглядають далеко не невинними. Вони дійсно настільки вишневі, що здається, ніби прикуси – сік бризне на язик, що тільки й лишиться, що сьорбати його і стирати язиком і пальцями зі світлої шкіри. Юнгі відчуває кислоту і терпкість, що в’яже його до Чонгука міцніше, аби ближче, тісніше, удвох. На сусідньому кріслі раптом стає задалеко, і Юнгі тягнеться тілом, поглядом, простягає руку, коли Чонгук відсахується й грюкає дверима.

Юнгі не впевнений, що бачить, що там, назовні. Здається, ніби нічого, крім Чонгука і теплих рук навколо. Тому доводиться трохи схилитися, аби покласти підборіддя на плече, Юнгі у відповідь притискається спиною до чужих грудей, виправдовується перед самим собою, що то від холоду і вітру, який ляпасами проходиться по щоках, а не тому, що в очах застигли сльози і навколо все ще пустота. Та й пустота і Чонгук ніби антоніми, той однією появою заповнює людей частіше страхом, ніж ніжністю чи любов’ю, а Юнгі он, трохи жалем, трохи виною і менше вином, що вони його пили під час вечері.

Чонгуку подобається утикатись носом у пульсуючу жилку. Він якось пояснював, що там найкраще відчувається запах, але Юнгі увесь час чекав, коли замість легкого тертя шкіри об шкіру відчує, як зуби вгризаються в плоть. Зараз уже не чекає, це було б занадто брудним кінцем такого гарного вечора, тому Юнгі лише відхиляє голову трохи вбік, щоб простору було більше. Йому подобається лоскіт від Чонгукового волосся, що проходиться шкірою, запускаючи табун мурашок і млості по шиї і вниз по хребту.

Він стоїть спиною до Чонгука, але готовий закластись на будь-що, що може описати його вираз обличчя і позу чіткіше, ніж якби бачив щось більше, ніж руки на своєму поясі. У Чонгука напевне з’явилася складка між брів, як і кожен раз, коли щось не так, і губа може й не стікає кров’ю, але близька до того під тиском зубів. Чонгуку личить кров, але Юнгі чомусь все одно хочеться запропонувати покінчити з цим швидше й не мучити себе.

Він майже це й робить, але Чонгук раптом – знову – тягне його вперед, до лавочки перед морем. Вони набирають повні кросівки піску, але не жаліються. Юнгі тільки знімає взуття к чорту, мокрий пісок під ногами до біса холодний і дещо вологий, і стопи залишають чіткіші сліди, коли вони наближаються до води. Юнгі озирається назад і спостерігає, як хвилі стирають відбитки

ступень. Чонгук правильно обрав для них місце.

Захід сонця над морем. Юнгі б сміятися від того, як це банально і наскільки охуїв би хтось, якби він міг розказати, що Чонгук, якого без прізвища або суфікса мало хто згадував двічі, привіз його дивитись, як жовтогаряче коло заходить за горизонт. (Юнгі знає, що ця розповідь не трапиться, бо нікому буде.) Юнгі б і сміявся, тільки Чонгук сміх з’їдає, коли той ледве не зривається з губ, не давиться ним навіть, ковтає і ковзає язиком по язику Юнгі, і море шумить на фоні схлипуванням води і, здається, можна почути, як сонце шкварчить десь далеко, де солоність його торкається.

Небо багряне. Якби відкрити очі, Чонгук навпроти був би наче викупаний в крові. Юнгі їх не розплющує – не те, щоб він дійсно не бачив Чонгука в крові, але, будь ласка, не зараз. Юнгі здається, що розлитий небом червоний от-от стече на них, щокою котиться щось вологе. То напевне одна з перших крапель.

Чонгук чмокає Юнгі наостанок, перш ніж відхилитись. Не запитує, чому щоки вологі, а очі досі заплющені – дивиться. Юнгі гарний, навіть з пофарбованою заходом шкірою і напухлим від сліз носом, а ще Юнгі його. Можливо. Чонгук якось жартував, що любить Юнгі за те, що кожен раз як на нього дивиться, «мій» в голові перекрикує голоси, що набатом у скронях б’ються повсякчас. Юнгі і зараз його, але якось невпевнено і наполовину, а усі ж бо знають: Чонгук не ділиться.

– Є щось, що ти б мені ніколи не пробачив?

Юнгі озирається: навколо його мрія, про яку він якось жартома сказав, мовляв, колись давним-давно думав, що побачення біля моря, просто на лавці з розмовами і термосом із чаєм, ідеальне; і Чонгук, за якого він колись пообіцяв віддати життя (але ж своє, а не чуже). Якщо б якийсь момент вартував його смерті, то це він.

– Зраду, Чонгук, – мовчить: я так багато тобі пробачаю, – тільки зраду.

Юнгі пробачив Чонгуку те, чим той займається, і те, що пальці, які його торкаються, пахнуть порохом і кров’ю (зрідка, але Юнгі завжди знає, що вони там були), і те, що власні руки перестали видаватись йому чистими. Юнгі готовий пробачити йому наперед усе, насправді, сказати от про це не наважиться, але дійсно все, що може придумати людина з найхворішою фантазією на Землі. І оце «зраду» таке Чонгукове, що віддає металом на язику. Чонгук би зраду ніколи не пробачив.

Чонгук не виглядає розчуленим. Не виглядає навіть так, ніби йому шкода, хоч Юнгі й майже впевнений, що той його кохає.

– Тоді чому?

Юнгі знизує плечима. Проблема в тому, що усі знали, що кінець історії не опишуть рядками «довго і назавжди». Щасливо у них було, він до смішного щасливий навіть зараз, коли на небі (поки що) не його кров і Чонгук поруч так, що стегно торкається стегна; питання власне полягало в тому, чий кінець буде кінцем для них обох. Думається: «Ті, хто ставив на Чонгука, озолотяться сьогодні».

Юнгі чомусь згадує, що Намджун його терпіти не міг. Він, мабуть, теж ставив на Чонгука.

– Вони погрожували сестрі, її дітям, і я може й не дядько року чи навіть блядського місяця, але це моя родина, Чонгук, і я б не дав їх втягнути, нехай навіть ти б їх захистив, а далі що? Що було б, коли тебе не стало? Усі б знали про те, що ти їх прикриваєш, у них би ніколи більше не було нормального життя, бо вони пов’язані з тобою. Я, може, й погодився віддати своє життя тобі, але ми не говорили за їхні.

– Ти сам на це погодився.

– Можливо, треба було краще подумати.

Вони обидва знають, що Юнгі подумав. Знав, що якось так воно й буде, але то ж був Чонгук, той, не найкращий з усіх людей, але єдиний для Юнгі, бо в очах завжди Чонгук і пустота навколо. Юнгі не вибачається: коли б мав змогу змінити вибір, нічого б з тим не зробив. Чонгук вартий усього, що йому пробачають зараз і пробачать в майбутньому, це ж бляха Чонгук. Чонгук-і, який зве Юнгі хьоном, і ребра тільки від цього тріщать, той, що заспокоював після нічних жахів, коли в самого сни гірші в багато разів, і виконав його тупу підліткову мрію про побачення на пляжі.

Вітер морозними долонями лізе під сорочку. Юнгі відчуває холодні пальці на ребрах і гарячі на шиї. Дихати важко, але вони й приїхали сюди, щоб він таки те робити перестав, тому якийсь час просто чекає, коли шум крові у вухах зіллється з прибоєм. Він слабкодухо не може відвести від Чонгука очей – вмерти в темряві набагато гірше, ніж бачити задля кого жив і через кого вмер – але Юнгі відчуває, що отак Чонгук не зможе.

Він хотів би зробити вигляд, що не зрозумів, що Чонгук в курсі, в перший же вечір. Той був такий, як зазвичай, але пальці на його горлянці тоді вперше тремтіли, і ці порухи сказали більше, ніж коли-небудь міг сам Чонгук.

Чонгук, насправді, протримався довше, ніж Юнгі передбачав.

– Намджун сказав? – Чонгук киває. – Він бачив кілька місяців тому. Чесно, я думав, йому знадобиться менше часу.

Чонгук не питає, чому той не зробив нічого з Намджуном. Той міг, ну, випадково напоротись кільканадцять разів на ніж конкурентів чи розмазатись об відбійник, коли знов їхатиме додому напідпитку, випити отрути чи ще близько сотні способів, кожен з яких від Юнгі не вимагав би особливих приготувань, але дав би їм ще часу. І – Чонгук досі не найкраща людина – та ціна за Юнгі, за те, щоб їхнє «ми» існувало, не така і висока, Чонгук би її заплатив, може, накинув би навіть зверху когось із тих, кого Намджун просив пильніше придивитись за Юнгі, але Юнгі вирішив, що то для нього задорого.

Чому Чонгук Намджуна, який все одно що старший брат, його єдина сім’я, готовий віддати, а Юнгі – ні? Він взагалі Чонгука..?

– …люблю тебе, Чонгук-і.

Чонгук відчуває слова пальцями, що досі на шиї, і хотів би стиснути їх знову, але не певний, чи зможе і чи були ті жалюгідні кілька секунд, коли йому стало духу це зробити, взагалі.

Юнгі не бреше, та й марно б було брехати зараз. Чонгук стирає його сльози великими пальцями, шкіра холодна і вже завітрена; у Юнгі червоні очі й кінчик носа, він дрижить і виглядає настільки маленьким, наскільки може здаватись дорослий чоловік, який сидить поруч. Юнгі плаче, але дивиться у вічі, Чонгук по губах читає зациклену фразу і по очах бачить, що то правда. Чонгук ніколи не ставив собі питання, чого саме Юнгі, а зараз розуміє – Юнгі з усіх найдостойніший.

Чонгуку б Юнгі затримати, вчепитися так, щоб не відпустити ніколи більше, але Чонгук повинен бути гідним Юнгі і його життя, тому він відпускає. Юнгі плаче, коли обертається і йде.

Хвилі стирають відбитки його ступень.

Лунає постріл.