10: Практика.

- Ти впевнений, що робиш зараз правильно? - збентежено озираючись, запитав Синмін. - Він виглядає розбитим.

- Потім. Все потім.. - я чомусь сказав це пошепки.

Як нам це обговорити? Я боюсь сказати щось не те. Я не хочу псувати дружбу, але тільки що.. Я справді зробив йому боляче? Він дивився на мене таким благаючим поглядом..

- Гадаєш, він буде бігати за тобою як собачка? - вигнувши брову, запитав друг. - Вам треба вирішити все. Або ваше спілкування буде втрачено.. Ось, зараз я, - залишивши мене з цими словами, він попрямував до черги за грьобаною булочкою.
Мені погано. Як я повернусь до кімнати? Що мені йому говорити?
«Вибач, це була помилка, я просто був п’яним, тому не втримався перед бажанням»? Але якого чорта взагалі те бажання з’явилось? Відколи це я на нього почав заглядатись? Він милий, його жарти завжди смішні і з ним ніколи не нудно. Цього достатньо, щоб почувати себе поряд з ним комфортно. Але ж не настільки комфортно, щоб переспати з ним, та продовжити спілкуватись, ніби нічого не сталось. Чорт, це був мій перший раз! Що я накоїв?! Можливо, це почалось, коли я перший раз задивився на нього, коли він переодягався? Я ловив себе на думці, що хочу торкнутись його тіла. Він притягував мене.

- Тримай, - повернувся Синмін і протягнув булочку з якоюсь фруктовою начинкою. Від начинки там була тільки назва, я жував тісто, але хоть щось за день з’їм.

- Гадаю, час йти на пару, - глянувши в телефон, сказав я. Телефон. Це ж Хо допоміг з його покупкою. Він справді хороший хлопець, я не хочу з ним сваритись…

****

- Не хочеш зайти до мене? - складаючи речі до портфелю, запитав я хлопця. Він лиш підняв втомлений погляд.

- Боїшся? - нахилив в бік голову.

- Боюся..- я опустив погляд.

Пари закінчились. Перший день пройшов просто жахливо. Все, що я робив - крутив ручку в руках та напрягав мізки, думаючи, що ж робити далі.

- Пішли, - видихнув друг. Він найкращий! Ми з ним знайомі всього два дні, а він мені вже так допомагає.

- Ойй, а куди це ви? - до нас підійшли Чонін та Джійон.

- До мене, - неохоче відповів я.

- Ми з вами! - очі дівчини засвітились.

- Добре. - після цих слів Синмін здивовано глянув на мене. Ну а що? Чим більше людей, тим більша вірогідність того, що ми з Мінхо не будемо говорити. Хоча мені не дуже подобалось те, як зраділа Джійон.

- Соджу? - посміхаючись запитав Чонін. Я лиш витріщив очі. Та щоб я ще хоч колись випив! Нізащо.

- Чонін! - гримнув Синмін.

- А що хіба?? - здвинув плечима молодший. Вся дорога до кімнати пройшла в суперечках про алкоголь. Що за алкоголік малолітній цей Чонін?

Ми дійшли до дверей моєї кімнати. Здається, що я перестав дихати. Відкриваю двері і заходжу.

- Джісон, ти повернувся! - підстрибнув з місця Мінхо. Він що, весь час чекав мене? Він хотів підійти, але зупинився, як тільки побачив за мною друзів. - Оу. Ти не один, - він прикусив губу і на секунду опустив голову, а посмішка, що з’явилась на секунду, одразу пропала. Мені стало соромно. Він сидів, чекав мене, щоб поговорити, а я..

Я хотів якось виправдатися перед ним і став підходити, але одразу застиг, коли до нього попрямувала дівчина.

- Мінхо!! - підлетіла до хлопця Джійон. З посмішкою по самі вуха і розпростертими руками. Вони тільки вчора познайомились, не будуть же вони обійматись?

- Привіт, - посміхнувся Мінхо, і пригорнув її до себе. Що блять? Я витріщив очі. Що за хрінь? Мінхо знову посміхається так, як ніколи не посміхався зі мною. Що це значить? Вона йому подобається? То може він теж думає, що вчорашня ніч помилка, і мені не треба боятись розмови з ним? І взагалі, чому я думав, що може бути інакше? Він теж був п’яним. У нього немає почуттів до мене.

- Агов? З тобою все нормально? - Синмін збентежено торкнувся мого плеча. - Ти чому стоїш з таким переляканим виразом обличчя?

- Що? - я подивився на нього, - а, все гаразд, - брехня. Мені не подобається почуття всередині. Пече.

Так як алкоголь я заборонив купляти, то ми просто посідали і говорили. Ну як ми. Вони. На ліжку Мінхо сиділа Джійон і Чонін. Вони щось дуже весело обговорювали. Від сміху дівчина дуже часто нахилялась до Хо і торкалась його..

Я з Синміном сів на протилежному ліжку. Ми мовчали. Я спостерігав за діалогами навпроти, а Синмін вивчав мої емоції в цей момент.

- До речі, ти ж знаєш, що у нас завтра практика з вами?! Я її так чекаю! Ти ж прийдеш? - Джійон запитала у Мінхо.

- Звісно прийду, як я можу таке пропустити, - засміявся Хо. Що блін? Практика з НИМИ? Чому так одразу.

- Яка практика? - вперше за весь час озвався я.

- То ти не чув? У нас буде пара з другим курсом. Нам дадуть розіграти з партнерами якусь сценку. Ну типу у них уже є досвід, тому вони покажуть нам всякі штучки, - відповіла дівчина, після чого втратила до мене інтерес. - Мінхо, у вас вже було таке? Є якийсь досвід? - нахиливши голову запитала вона, посміхаючись.

- О, так, дещо знаю, - посміхнувся.

- Будеш зі мною в парі? - з надією запитала дівчина.

Я завмер, втупившись в хлопця. Що він відповість? Він буде з нею в парі? Знайомий з нею один день і буде в парі? А я? З ким я буду? Він вибере її? Неначе почувши мої запитання він повернувся, наші погляди зустрілись. Невже він дійсно буде з нею? Хлопець мовчав.

- Годі вам! Завтра розберемось. Що ви про пари зараз говорите? Нудно, - сказав Чонін, закочуючи очі. А потім я помітив, що він підморгнув Синміну. Я перевів на нього погляд. Він посміхався.

- Що за підморгування? - тихо запитав я.

- А ти хотів, щоб вони були у парі? - вигнув брову Синмо. Чонін що, спеціально перервав цей діалог?

- Та мені байдуже, - відмахнувся я.

- Ага, так байдуже, що чуть очі на лоба не повилазили в очікуванні відповіді. Не вмієш ти поки що емоції приховувати, - штовхнув він мене, посміхаючись.

- Що ти таке кажеш? - роздратувався я, кидаючи погляди в сторону Мінхо, які він, здається, помітив.
Синмін лиш посміявся.

Ми просиділи так пару годин, обговорюючи якусь незначну фігню. Я підмітив, що Мінхо з дівчиною обмінялись номерами телефонів, як і з усіма іншими. Я теж.

- Дзвони, як щось станеться, - похлопав по плечу мене Синмін, та нахилився, щоб ще щось сказати, - я вірю в тебе, поговори з ним, - кинув останній погляд на Мінхо, попрощався з ним, та друзі покинули нас.

Що ж, занадто відкласти розмову не вдалось. Та і взагалі відкладання виглядало жалюгідно. Можливо розмова все ж розставить все на свої місця?

- Я… - повертаючись до хлопця почав я.

- Боїшся говорити про те, що сталось? - хмикнув Мінхо.

- Так.. - я стиснув руки в кулаки.

- Для тебе це було помилкою? - дивлячись прямо на мене запитав. Під його поглядом я був наче під гарячим сонцем, щоки залились рум’янцем. Це не було помилкою, якщо я цього хотів? Чи все ж, було?

- Я б не хотів псувати нашу дружбу… Вибач мене за вчора.. Я не знаю, що на мене найшло.. - я почав виправдовуватись, неначе це я накинувся на Мінхо, а не навпаки. Все ж, він був п’яним, просто послідував своїм бажанням як і я.. Але що, якщо це не тільки бажання?

- Он воно що.. Дружбу. Ясно. Та все гаразд, - підійшов він до мене, - можемо дружити далі в тому ж дусі, - притягнув до себе за сідниці, а погляд перейшов на губи.

Я завмер, дивлячись на цього гарного хлопця. Чомусь, в мене промайнула думка погодились на це. Я телепень.

- Ну то як? - з посмішкою і неначе з викликом, дивився він на мене, - хочеш пограти зі мною? - почав наближатись до губ.

Я лиш закрив очі, в очікуванні поцілунку. Що за абсурд? Я думав, що все було через алкоголь, але я не п’яний.. Хіба Чонін передав мені свій настрій набухатись і я похмелів. Можливо, це марення?

- Розслабся, - ляпнувши мене по сраці, сказав Мінхо, хихикнувши. Він відійшов. - Не хочеш переходити межу, не будемо. Друзі так друзі, - посміхався він, склавши руки на грудях. Він насміхається наді мною?

- То ти, значить, не ображаєшся? - запитав я, стримавши своє обурення в собі. Не міг же я сказати, що хочу залишитись друзями, а після того обурюватись, чому він все ж не поцілував мене..

- Ні звісно. Чому мені ображатись? Нам просто варто було обговорити це, щоб ні у кого не було якихось неправильних думок, - двинув плечима Хо. - Ти ж все вже сказав? Немає питань ніяких? - запитально глянув на мене.

Ох. Ну звісно ж у мене не буде запитань. Просто вчора ти втирав щось про те, що це не випадковість, а зараз якогось хріна майже прямим текстом кажеш, що це нічого не значить для тебе. Можливо, для нього й справді нічого особливого не сталось. Можливо, він з кожним другим спить, коли п’яним. Або з кожною… Від згадки Джійон мені чомусь зробилось бридко.

- Звісно. Без питань, - натягнув посмішку я, - дружбан, - я похлопав старшого по плечу і попрямував до свого ліжка з заповненою думками головою. Сука. Друзями то ми залишились. Розмова, можна сказати, пройшла успішно. Але чому я почуваю себе так, неначе мене використали?

****

Прокинувся я з жахливим настроєм та виразом обличчя. З самого ранку в мене все падало з рук та все бісило. Час збиратись до універу, а я все ніяк не міг зробити собі чай, бо то цукор розсиплю, то окріп собі на руки розіллю. Після потрапляння гарячої води на шкіру, вона одразу ж почервоніла. Обпікся.

- Та щоб вас всіх чорти побрали! - впустивши чайник на підлогу закричав я. Мінхо вже не було вдома. Я був один. Чайник тріснув. Калюжа на підлозі з якої відходить пар повільно розтікалась. Виступили сльози. Я був злий. Зціпивши зуби, буцнув чайник ногою, схватив портфель, та вилетів з кімнати. День обіцяє бути цікавим. А, ой. Жахливим.

Дійшовши до входу свого учбового закладу, я побачив лише Синміна. Чекав мене?

- Ну нарешті, - запхнувши телефон до карману штанів, він швидко підійшов до мене. - Я тебе давно чекаю. Чому запізнюєшся? Вже всі на парах, - піднявши руку з годинником, сказав він.

- Забий. - це все, що я сказав. Не хотілось ні з ким говорити, але потім я дещо згадав. - Зачекай. Практика почалась вже??

- Так. Зараз на пари розділяються. Ти пропускаєш найцікаві.. - він не встиг договорити.

- ТО ЧОМУ ТИ ОДРАЗУ НЕ СКАЗАВ? - підскочивши та схвативши Синміна за руку, я швидко побіг всередину. Не знаю, коли я встиг вивчити дорогу до кабінетів, але я впевнено летів зі всіх ніг. Ось тільки нахіба я так летів?

Захеканий я пригнув у двері, які відчинилися з супроводом грохоту, бо я впав на дупу. На мене дивились купа очей. Але хто це? Я їх не знаю..

- ДЖІСОНЕ, ЩО ТИ В БІСА РОБИШ? - підбіг Синмо, якого я відпустив перед стрибком, і одразу почав мене підіймати. - Вибачте нам, будь ласка, - вклонився хлопець до купи людей в кімнаті, які стояли і не наважувались щось сказати. Здається, я помилився дверима.. Непотібно було бути таким впевненим в своїх діях.. Все ж, я був в університеті всього двічі, я не встиг вивчити дорогу..

- Ти адекватний? Що ти витворяєш? - закривши за нами двері, запитав друг.

- Я дверима помилився.. - тримаючи руку на своєму заді, говорив я. Приземлення було не з м’яких..

- Тобто те, що ти майже з ноги вибиваєш двері - це нормально? Чи це в тебе в порядку речей? - він дивився на мене з піднятою бровою, а потім розслабив обличчя. - Переживаєш за вибір партнера Джійон? - посміхнувся.

- Що? Ні. Чого мені переживати? - я забігав очима, - вона мені нецікава.

Хлопець засміявся.

- Ну звісно нецікава, я взагалі-то не про неї.. - він хотів продовжити, але я не дозволив.

- Боже. Пішли вже скоріше. Непотрібно ще більше запізнюватись! - я зробив декілька кроків вперед, а потім невпевнено обернувся. - Нам же в цю сторону? - показав пальцем вперед.

- В цю, - з посмішкою сказав друг, показуючи в протилежному напрямку, а потім взявши за зап’ястя повів до потрібного кабінету.

За хвилину ми були в потрібному місці. Як тільки я відкрив двері я застиг з витріщиними очима. Було багато людей. Серце пробило декілька ударів, але варто було пройтись очима по приміщенню, як воно зовсім зупинилось. Я дивився прямо в очі Мінхо, який стояв поряд з Джійон, тримаючись за руки. Чорт.

- Джісоне! - озвався викладач, - чому запізнюємося? - десятки очей дивились на мене. Ставало все гарячіше, одяг почав відчуватись, піт виступати. Дихання збилось.

- Вибачте будь ласка! - вклонився я перед чоловіком, але в ушах починало дзвеніти. - Я просто… - Мінхо дивився на мене, не відпускаючи рук дівчини. - Я… В мене.. - очі почали мокріти, а в середині все скручувалось.

- Хану погано! Ми прийшли, щоб це сказати, а зараз знову до медпункту, - кинув впевнено Синмін ззаду. - Можно ж? - запитав він це з ввічливості, бо не дочекавшись відповіді викладача, знову схватив мене, але цього разу за плечі.

- Ааа… Звісно.. - збентежено відповів викладач.

****

Мінні вивів мене на вулицю.

- Синм… Мінні.. - вчепившись в хлопця, як в останню надію на порятунок, шепотів. - Мені страшно… Мені погано..

- Чшшш…. - той прижав мене до себе і гладив по голові. - Все добре, чуєш? Я поряд, ми одні. Ти в безпеці тут.

До мене долітали окремі уривки фраз, я погано розумів слова, через неприємний свист в ушах.

- Джісоне!! - з-за двері почувся голос, який навіть в такому стані я впізнав. Мінхо.

- Все добре?? Що з тобою? - занепокоєно підбіг він, та почав оглядати мене, неначе перевіряв, чи ніхто не покалічив мене, а потім його погляд зупинився на руках Синмо на моїй спині, які міцно тримали мене. Поглянув в очі Синміну, а потім розірвав наші обійми.

- Джі, ти мене чуєш? - взявши мене за щічки, дивився на мої мокрі доріжки сліз. - Джі?? - я точно не бачив, але можу сказати по голосу, що він злякався.

- Мінхо.. - я обійняв його. - Будь зі мною. Побудь тут. Не йди.. Мені страшно.

На моїй талії зімкнулись сильні руки.
- Я поряд.

Лоба торкнулись м’які, холодні губи, залишаючи заспокійливий поцілунок. Я вжався в його груди.

- Ну ніхуя собі.. - почувся позаду глибокий, низький голос. - Ось це вчасно я прийшов до брата, - хихикнув біловолосий хлопець, дістаючи з карману телефон, щоб сфотографувати такий чуттєвий момент.

- Фелікс! Май повагу, - дьоргнув його Хьонджін, стоячий поряд.

Синмін, раніше спостерігаючий за нами з Мінхо, підбіг до хлопців і пхнув їх як подалі, залишаючи нас наодинці. Залишаючи мене сам на сам з сильними руками Мінхо та заспокійливими погладжуваннями по голові. Я чув його кожне: «Я поряд» і розумів, що я в безпеці.