7: Чорт, який же я ідіот!

Я сів обійнявши коліна, так мені було зручніше. Стукіт по вікну та клацання клавіш заглушали мої думки в голові. Мінхо шукав фільм. Він же достатньо розумний, щоб не вибрати зараз якийсь триллер, правда ж?

— Як щодо цього? – підносячи ноутбук блище до мене, щоб я зміг побачити інформацію про фільм, запитав він моєї думки.

Я не знайшов в описі загроз для нових нічних жахіть, тому кивнув рукою. Нехай. Романтика з очевидним, заюзаним сюжетом. Дуже гарний спосіб відволіктись. Люблю фільми, де немає ніякого прихованого сенсу, над яким треба роздумувати ще декілька тижнів після перегляду. Я не запам’ятав назву, та вона не дуже то й важлива.

Якщо чесно, я любив романтику. Любив спостерігати за милими моментами. В мене ніколи не було стосунків з кимось, я ні в кого не закохувався. Були звісно симпатії до якихось дівчат, ім’я яких я вже й забув, і деякий час мені подобався Хьонджін. Люто подобався. Голос, зовнішність, його тіло, я сходив з розуму. Звісно, я не планував йому про це говорити, а невдовзі ці почуття пройшли. Цікаво, як відчуваються обійми коханої людини?

Мінхо нудьгуючи спостерігав за головними героями, які з’ясовували свої стосунки. Ймовірно це був фільм з розділу «від ненависті до кохання». Його прикриті повіки, зтиснуті губи, все видавало його незацікавленість. Навіщо було пропонувати дивитись фільм, якщо так не хотілось?

Дощ за вікном ставав все сильніше, а на вулиці все темніше. В мене сильно щиміли та боліли очі. Шум більше не викликав тривожність, а присутність Мінхо свідчила про захищеність. Розмови в екрані різали вуха, бо ті ставали все чутливішими. Втома. Засохлі, недавні доріжки сліз відчувались на щоках. Не дивлячись ні на що я хотів спати. Дуже хотів. Сподіваючись на тихий, милий сон, мої вії опустились. Можливо, я й не засну, але так важко тримати очі відкритими, коли світло від ноутбука починало фізично відчуватись.

****

— Ну як тобі фільм? – я повернувся до Джісона, після двох годин втикання в екран. Він сидів позаду мене. Голова лежала на зігнутих колінах. Тіло майже непомітно здіймалось в спокійних, повільних вдихах та видихах. Заснув. Сподіваюсь, йому не сняться жахіття. Сподіваюсь, йому сниться щось дуже хороше. Не хочеться більше бачити його в сльозах. Його голос, сповнений страхом, засмучує мене.

— Джі, спи спокійно, – я не міг стриматись від спокуси доторку, і моя рука ковзнула до його волосся. Милий. Крива посмішна з’явилася на моєму обличчі. Мені так боляче бачити його сумним. Рука, прибираючи волосся, спадаюче на обличчя, перемістилась на ніжку шкіру щічки. — М’яка, – ну що я роблю? Не можна. Він би не хотів. Я швидко забрав руку та піднявся.

Відкривши «завісу», яка закривала нас від всього в цій кімнаті, я підійшов до свого столу. Сівши, мій погляд зупинився на рамці. Випускний.

— Все ж, мені посміхнулась удача. Ти вибрав саме цей університет та цю спеціальність. Ми знову разом. Так близько, – проводячи рукою по фото, тихо промовляю я, – я хочу ще одне фото з тобою, – погляд обводить зігнуте тіло, яке мирно, в куточку ліжка, сопить.

Я його отримаю. Треба тільки трішки почекати.

****

Ні, мені дійсно цікаво, чим думають головні герої в фільмах, коли говорять до сплячих, та торкаються їх грьобаного лиця?! Напевно тим самим, чим і Мінхо. Він дійсно думає, що після такого я буду спати? Чорт. Що він має на увазі, говорячи про фото? І що, блять, значить: «знову разом»? Дихати так само повільно, як до цього, в мене погано виходило, але я намагався. Він відкрив покривало, щоб палити на мене?

Пройшла достатня кількість часу, щоб я зміг піднятись, ніби прокинувшись. Сука, я сидів і чекав моменту, щоб піднятись та піти вже кудись. Заснути я не зміг.

Я розігнув ноги, і одразу встав. Це було помилкою. Занадто довго я сидів в одній позі. Я з писком впав на підлогу.

— Аййй, бляха, – схопившись за ногу крикнув я.

— Ти куди? – витріщаючись на мене лежачого, запитав Мінхо.

— На вулицю, прогуляюсь. 

Я швидко встав та вибіг, щоб він не задавав ніяких дивних питань. Цікаво, наскільки це переконливо: тільки-но «прокинутись» та одразу ж піти гуляти?

Ой та пофіг.

Дощ стих, хмари розбіглись, показуючи всім сонячне проміння, зі стріх капало, калюжі були на кожному кроці. Незважаючи на таку погоду, було досить тепло. Засунувши руки в кармани легких шорт, я пішов подалі від гуртожитку. Голова болить.

— Вибачте, ви, здається, гаманець упустили, – почулось з-за спини. Я машинально общупав своє тіло, в пошуках незрозуміло чого. Який в сраку гаманець? Я його не брав.
Я обернувся.

Щоб ти всрався.

— Ну привіт, – посміхається до мене Фелікс. ФЕЛІКС БЛЯТЬ!

— Що за.. Що ти тут робиш? – як же дивно у мене відбуваються зустрічі з давніми знайомими… То лежачи на бруківці, то посеред сраних калюж.

— Йду в гуртожиток, – відповідає він, двигаючи плечима. Ну дійсно, що це я, це ж так очевидно. Так говорить, неначе це не він зник на рік нікому нічого не говорячи.
Я просто продовжую палити його поглядом та кліпати очима.

— Боже, – закочує очі. — Недавно повернувся в Сеул. Знімаю кімнату тут, – киває головою в бік будівлі, з якої я тільки що вийшов.

Та чорти б вас побрали. У нас що, один гуртожиток на все місто?! Цікаво, хто ще з моїх любих однокласників живе тут?

— Ні, ти серйозно будеш робити вигляд, ніби нічого не сталось? – мене обурює все, що відбувається зі мною.
Хлопець тяжко видихає. Дивиться на годинник.

— Слухай, я не хочу згадувати нічого з того дня. Я знаю, що тобі цікаво що там сталось і.. – я перебиваю.

— Звісно мені, блять, цікаво. І ні, ти мені все розкажеш. Це не тебе всі покинули, а потім робили вигляд, що ти сам у всьому винен. Ти придумав цю кляту гру, можливо, це ти все підлаштував? – я зриваюсь. Якого біса мені ніхто нічого не розказує? Невже вони не розуміють, як я себе почуваю?

Він насупив брови і дивився на мене. Ну давай, розізлись ще.

— Боже, що підлаштував? Ти розумієш, що говориш? Нащо ти мені здався? Я хотів розважитись, а для цього мені не потрібно підставляти твою дупу копам. Тим більше дупу брата.

Ага. Дупа брата. Дійсно. Якого в сраку брата?

Його лице пом’якшало, коли на моєму грало здивування впереміш з нерозумінням.

— Тільки не кажи, що ти цього не знав, – куточки губ піднялись. Насміхається?

— Мінхо твій брат?

— Двоюрідний, – виправив мене.

Як багато я ще не знаю? Кожного разу все більше фактів, які просто не засвоюються в голові.
Я кивнув.

— Зрозумів.

А він все посміхається. Радий, що поставив мене в незручне становище. Чорт біловолосий.

— То куди ти зник тоді? – я збираюсь отримати відповідь на запитання, яке мене найбільше турбує. Він же не думав, що я відступлю?

Хлопець переступив з ноги на ногу, та опустив очі.

— Бо мені сказали піти

— Хто?

— Я його не знаю.

Супер. Йому якийсь незрозумілий тип сказав піти, і він пішов. Десь всередині мені стало смішно. Істеричний сміх.

Він підвів погляд, та прикрив очі, ніби заспокоюючись.

— Добре. Мені погрожували, – я втупився у нього поглядом. — Добре. Нам всім погрожували. Сказали покинути будинок, якщо не хочемо проблем, – я тільки-но відкрив рота, — я не знаю хто вони. Вони були у масці, і їх було багато. Я не хотів ризикувати своїм обличчям, тому пішов звідти.

— Заради своєї пики? – ні блять, він знущається? Там людей був цілий будинок, і їх вигнала якась купка імбіцилів?

— Звісно, мене не приваблює ідея псувати цю красу, – мовив він, торкаючись щік.

— Блять, розкажи мені все з самого початку. Як це було? Куди ви пішли? Чому погрожували? Куди подівся Хьонджін? – як же мене бісять ці короткі, не точні відповіді!

— Я теж пішов з вечірки, – почулось прямо біля вуха. Я аж підскочив. По шкірі пішли мурашки. Повернувся. Твою ж.. Просто зараз мені в вухо дихає Хьонджін.

Забагато екшену за декілька хвилин. Я очима став шукати лавку, чи хоча б якусь опору, бо було враження, ніби я зараз впаду від цієї клятої усмішки. Усмішка блять. Він стоїть і посміхається. Ну дуже весело.

****

— Вибач за те, що так вийшло, – винувато сказав Хьонджін, торкнувшись мого плеча.

Ну я не здивований. Всі пішли з вечірки, бо їм сказали, що викликали копів. Хьонджін залишив свій будинок також через це, мовляв, йому дозволили влаштували вечірку, але про алкоголь ніякої мови не було. Доросла вечірка, блять, ага. Тобто він навіть не подумав, що це його будинок, і батьки всеодно про це дізнаються. Напевне сильно так наклюкався. Що сказати.. Геній! Добре. Типи в масці їм погрожували. А нахіба? Хто настільки хотів насолити мені та Мінхо, що аж цілий будинок розігнали? Це ж які вони на вигляд, що змогли залякати цілий натовп? Але Хьонджін цього не пам’ятає. Забув. Ну так, йому ж то нічого, не його ж в кімнаті закрили.

Він з Феліксом після вечірки одразу виїхали з міста. Аж настільки за свій писок переживали. А зараз повернулись, наче нічого й не було, і живуть собі разом, кімнату знімають. Тільки вчаться в різних закладах.

— Ну а ти що, з Мінхо живеш? – з посмішкою, перебиваючи мої внутрішні роздуми, запитав Фелікс. Точно..Мінхо. Він же про все це знав. Я впевнений, що він знає де живе його брат і з ким. Чому, бляха, мені нічого не сказав?! Від мене всі щось приховують, чи що?

— Так, – відповів я. Хлопець лиш більш посміхнувся.

— Ну добре, нам час йти, – сказав Хьонджін, встаючи з лавки, і почав пихати Фелікса в напрямку гуртожитку, – ще побачимось! – вони швидко зникли з поля зору, емоційно обговорюючи щось пошепки.

— Бувайте..

Я залишився сидіти. Може потрібно було б подзвонити Дохі? Правда, якщо була б така можливість, я б зробив це раніше. Її номера недоступні.. Але, можливо, якщо порозпитувати в людей, то.. Хоча нащо воно мені? Я тепер знаю, що вона наговорювала на Мінхо, але й Мінхо, виявляється, не все мені розказав.. Що ж іще він приховує? Може, він знає набагато більше, ніж здається? Боже, як же мене це все дратує. Я не хочу мати нічого спільного з минулим. Пішло воно все.
З цими словами я встав і пішов далі парком, який був поряд.

****

— Мінхо! – заходячи до кімнати, загорланив я. За час, коли я блукав поміж дерев та калюж, я вирішив все ж дізнатись хоча б те, чому він приховував, що Фелікс його брат, і що він живе з нами в одній будівлі. В одній, бляха, будівлі!

Хлопець, що сидів на ліжку підскочив.

— Що?

— І давно Фелікс з Хьонджіном тут? – складаючи руки на грудях, сказав я.

Мінхо, здалось, побілів. Очі сталі круглі.

— Ти про що? – миттю одягнув маску нерозуміння.

— Не прикидайся. Я тільки що говорив з ними, – він ще й робить вигляд, що нічого не знає. Зовсім за тупого мене приймає?

Він зітхнув, опустивши голову. Встав з ліжка.

— Як тільки літо почалось, так вони й приїхали, – обпершись стегнами об стіл, сказав.

— Чому не сказав, що він твій брат?

Хлопець закусив губу, та перевів погляд на стіну.

— Ти не питав.

І це все, що він мені може сказати? Ось це виправдання? Серйозно?

Нервовий сміх розлився по кімнаті до того, як я опинився біля Мінхо.

— Ти зараз же мені розкажеш все, що знаєш, – тикнув пальцем в нього, ледве торкаючись тіла.

— Джі.. Що мені розповісти тобі? Мій батько з його батьком брати. Ми зростали разом, бо у наших родин спільний бізнес, але він та ще скалка в дупі. Не вважаю за потрібне розповідати про наші кровні зв’язки комусь. Це аж ніяк не один з моїх плюсів, – трішки з роздратуванням відповів хлопець.

— Ти знав, що їм погрожували?

— Знав,– кивнув, – але виїхали з міста вони не через це, – я нахилив голову вбік. Через що тоді?

— Ти ж не думав, що вони через тебе поїхали? – його губи склались в трубочку, в змогах стримати посмішку. Бля. Джісон, ти справді думав, що хтось покине місто, щоб не бачитись з тобою? Дурень, дурень! Кому ти треба.

Мої вії здригнулися, а в роті було забагато слини, що змусило мене зробити гучний ковток.

— Ні, – відповів я, і підняв підборіддя вище, наївно думаючи, що це покаже мою впевненість. Дебіл.
Мінхо хмикнув, і посмішка все ж прикрасила його лице.

— У Фелікса контракт в модельному агентстві, – переміщаючи руку мені на голову сказав він, – а Хьонджін його найкращий друг, тому їздить всюди за ним. Ніколи не залишає його одного, чи то через «вірність», чи через те, що він не уявляє, що буде робити в школі без нього. Ти ж знаєш, він мало з ким спілкується. Мало кому довіряє своє серце, – погладив мене по голові, – тому не переймайся, ти не завдав нікому таких труднощів, щоб через тебе тікали з дому, – посміхнувся ширше.

— Та іди ти, – скинувши його руку з голови обурився я, від чого той лиш засміявся. По-доброму, без насмішки.

Я хотів залізти в телефон, і робити вигляд наче в мене якась дуже важлива справа, щоб він перестав на мене дивитись. Я пощупав кишені. А потім, дещо згадавши, тяжко зітхнув.

— Здається, мені час купити телефон, – промовив я сам до себе. Мінхо кивнув головою. Напевне пам’ятав, що я розтрощив його ще тоді, коли мене чуть не розчавив мотоцикл.

— Пішли, – взявши кофту, що лежала на ліжку, сказав він. Я стояв на місці, дивлячись на нього. Запитально кивнув головою.
Мінхо лиш закотив очі, взяв мене за лікоть, та попрямував на вихід.

— Ей, – пискнув я.

— Мовчи, – відмовив той, і вів мене в невідомому мені напрямку. Добре. Побачимо куди ти мене приведеш, Лі Мінхо.

****

Через деякий час ми стояли біля магазину техніки. Хлопець кивнув на двері, щоб я заходив перший. І я зайшов.

В приміщення було затишно. Грала тиха, спокійна музика, висіли неонові вивіски різної форми, на обличчях консультантів грала доброзичливість. Багатий вибір техніки. Від флешок до пральних машин.

Ми підійшли до столу з телефонами. В мене чуть очі на лоба не повилазили.

— Скільки?! – пошепки здивувався, і подивився на Мінхо, який роздивлявся смартфони. — Пішли в інший, ти бачиш які тут ціни? – я смикнув його за рукав, щоб той звернув на мене увагу.

— Бачу. Вибирай собі телефон, може ось цей? – беручи до рук айфон, запитав він. АЙФОН! Ще б самсунг розкладушку запропонував. Ну та, а що, всього лиш одна моя нирка. Не дві ж, тому все ок.

— Я тобі куплю, – сказав він одразу, побачивши, як на моєму лиці почали з’являтися зморшки від ахуя.

— Що? З якого такого дива? – цього ще не вистачало. Сісти на шию багатому хлопчику, а що, звучить дуже навіть непогано, але на жаль, я так не можу, принаймні з його шиєю.

— Ну це ж через мене він розбився, – говорив той, навіть не підіймаючи погляд. Він роздивлявся телефон з усіх боків, щось перевіряючи.

— Взагалі-то… – не встиг я договорити, як мене перебили.

— Потім гроші повернеш, коли з’являться. Тобі ж зараз потрібен телефон? – він повернув до мене голову, і побачивши мій кивок, продовжив, – ну ось, а в батьків гроші брати, я так розумію, ти не хочеш, – звісно я не хочу, в мене такого і в думках не було. Нізащо не звернусь до їх за допомогою. — Тому, можно сказати, я позичу тобі грошей.

На таке я не міг не погодитись. Я ж поверну йому гроші, як тільки влаштуюсь на якийсь підробіток. І він не буде мене підганяти. Років так через 10 виплачу йому всю суму.

— Добре, – мовив я, підходячи ближче роздивитись айфон.

— Посміхнись, – крикнув він, взявши мене за талію, пригортаючи до себе. Я здивовано витріщив очі, та повернув до нього голову. Почувся щолк камери. Він зробив фото.

Я повернувся до камери, і він зробив ще одне фото.

— Що ти робиш? – запитав я.

— Перевіряю якість камери, – сміявся та говорив він, дивлячись на тільки-но зроблені фото. Я зазирнув також.

З посмішкою Мінхо, і до чортиків переляканий я. Гарно. Мої куточки губ піднялись.

— Купуємо, – сказав він, направляючись до каси, а я поплентав за ним.

****

— Ну, ти скоро там? – стояв в дверях Мінхо і чекав, доки я зав’яжу ту кляту краватку. Хто взагалі їх придумав? Я вже відкрито агресував на шматок тканини.

— Боже, дай сюди, – сказав він, підійшовши та забравши з моїх рук причину моїх нервів.

Він перекинув руки за мою голову, і я несвідомо піддався ближче. Поки він чаклував, завершуючи мій образ, я роздивлявся його лице. Гарно вкладене, пухнасте волосся, серйозний, впевнений погляд, неймовірно милий носик, на якому красувалась родимка, і розслаблені губи. Чому у нього до сих пір немає дівчини.. чи хлопця? Я б побігав за таким шикарним чоловіком..

Між мною і його губами, якогось хріна стала скорочуватись відстань. Я аж відстрибнув назад.

— Чого ти? – здивовано запитав Мінхо.

— А що ти хотів тільки що зробити? – з шаленим серцебиттям і з важким диханням запитав я.

— Краватку ззаду поправити, – все так само здивовано сказав той.

Блять, блять, блять. Я здається так задивився на його губи, зовсім не дивлячись куди направлені його очі.

— А ти що, подумав… – він, схоже, почав розуміти, чому я так підскочив, і чому занервувався.

— Ні, нічого я не думав, – красніючи від сорому, сказав я. Забравши новенький телефон, і під солодкий сміх Мінхо, я швиденько покинув кімнату, худко кинувши:

— Догониш.

Ми збирались йти до університету. Сьогодні 1 вересня, а я ще й перший курс. Хо сказав, що проведе мені сьогодні екскурсію, і я познайомлюсь там з моїми одногрупниками. І я вирядився в чорний костюм, під яким була біла сорочка. Я подумав, що краватка це все прикрасить.. Чорт, який же я ідіот! Надумав Бог знає чого…