4: Нове життя.

— Ахахаха, ти смішний хлопчина, – нарешті сказав Мінхо після 5 хвилинного сміху, – гадаю, саме час пояснити все, що тоді сталось.

Стало сумно. Було бажання сказати щось смішне, спробувати якось пожартувати, щоб ще раз почути такий солодкий сміх, від якого я почував себе, наче мене лоскочуть. Мінхо затримав погляд на мені. Він хотів побачити по моїм емоціям, чи мені все ще боляче від минулого. Хотілось побачити, як буде розслаблене лице морщитись від кожної згадки про школу, Дохі та закриту кімнату. Я чекав, поки хлопець збере свої думки до купи. Він пережовував їжу, яку щойно поклав до рота. Це було так повільно, ніби він тягнув час.

— Ми з Дохі раніше зустрічались. Вона була моєю дівчиною, – дивлячись в тарілку з їжею, говорив він, – ми зустрічались не так довго, всього 3 місяці. Та і стосунки наші почались безглуздо. Це з самого початку була помилка, – все ще не підводячи очей говорив він. Він не хотів зупинятись. Вирішив, що сказати все і одразу, не даючи часу засвоїти цю інформацію в голові, буде правильно.

Я не міг вимовити ні слова. Я більше не розумів нічого. Чому Дохі про це ніколи не говорила? Чому я цього не помітив? Невже я не був для неї другом? Як взагалі вони могли почати зустрічатись, якщо в неї сурові батьки? Вони мене сканували декілька місяців, щоб дозволити спілкуватись з їх донькою, а тут мова про стосунки. Важко в це повірити.

— Це як взагалі? Як ви почали зустрічатись? Чому ви розійшлись? Чи знали про вас її батьки? – в мене в голові крутилося сотні запитань. Невже я взагалі нічого не знав про Дохі?

— Звісно батьки знали, це ж вони нас намагались звести весь час, підсовували «невісточку» моїм старим. Мені було 18, яке в сраку весілля?! – Мінхо аж підстрибнув, чи від злості, чи від спогадів, як йому хотіли влаштувати грандіозне майбутнє з дружиною без його на те згоди.

— Що?? Весілля? Батьки підсовували??? – на моєму лиці крім здивування була ще й невпевненість. Я такої відповіді взагалі не очікував. Ну як так може бути? Моя найкраща подруга мені взагалі нічого про це не говорила? В голові свідомість малювала вже повністю протилежну картину, ніж до цієї зустрічі. А відео?

— А відео? Відео ти виклав? – з однієї сторони я не хотів би, щоб Мінхо був причетний до цього інциденту, а з іншої.. якщо це правда, то була надія на те, що Дохі все ж говорила мені правду. Хоч колись. Вона ж говорила правду?

— Що? Яке ще відео? – надія обірвалась. Або Мінхо був дуже добрим актором, або він реально про це нічого не знав, бо на лиці в нього було чисте нерозуміння моїх слів. Він просто чекав відповіді та кліпав своїми темними очима.

— Тобто? Весь інтернет бачив відео з тієї вечірки, з тієї самої кімнати. Це ж твої люди зробили таке з Дохі? Ти на неї злився через те, що вас хотіли одружити, тому так вчинив? – після його відповіді я дізнаюсь остаточну правду. Хоча я вже був невпевнений, що хоть десь її почую.

— Про яке відео ти говориш? Які в сраку мої люди? Ми з Дохі розійшлись, бо я більше не хотів, щоб на мене всі тиснули, а тим більше не хотів одружуватись так рано! Я пішов проти батьків, з’їхав від них. Після чого вони на мене вз’їлись, бо вони пообіцяли мене її сім’ї. Уявляєш? Пообіцяли мене! Як наче я не жива людина, а іграшка! Я зник, а Дохі бідненька почала нити, що це з нею щось не так, що я задів її гордість. Вона вже похизувалась мною всім своїм друзям, а тепер вони будуть сміятися з неї і постраждає її йобана репутація! – в голосі Мінхо чулась велика образа. Але я не впевнений, образа на Дохі, чи на своїх батьків, які не рахувалися з його думкою анітрохи. Останні слова він наче виплюнув. Він говорив на одному видиху, після чого опустив голову і додав:

— В будь-якому випадку, я не знаю про яке відео йде мова, та і знати не хочу, – він закрив обличчя рукою, – попри всі погані спогади, я б нічого поганого їй не вчинив.

Було дуже важко засвоїти цю інформацію. Я мовчав. Мої губи перетворились в тонку лінію від стискання. Що я мав думати? Хто ж тоді виклав відео? Я ж бачив його на власні очі, Дохі мені показувала. Хіба це не дивно, що таке відео показувала саме вона? Я його не бачив раніше. Може воно ще не встигло розлетілись? А можливо його взагалі не було в інтернеті. Обдумаючи такий хід подій вже було зрозуміло. Я повірив йому. Можливо, це моя помилка. Мене дуже легко обвести кругом пальця, але він говорив так, що я захотів йому вірити. Як таке може бути, що слова подруги, з якою я дружив декілька років, я кинув на вітер, після одного монологу Мінхо? Він говорив так впевнено, ні на секунду не задумувався. Говорив, наче його розмова була підготовлена і вивчена задовго до нашої зустрічі. Якначе він планував її. Але ж не могла бути запланована наша зустріч сьогодні? Чи могла? Я не знав відповідей на ці питання, але я точно знав, що буду вірити йому. Він говорить правду.

Я піднявся з-за столу, та підійшов до Мінхо. Поклавши руку йому на плече, я сказав:

— Дякую тобі. – хлопець здригнувся від дотику та одразу ж подивився спочатку на мою руку, а потім на мене. Його очі були червоні, бо минулі події просочили всі його думки.

— За що? – не розумів він, за що може дякувати хлопець, що ще декілька хвилин тому показував всім своїм видом злість та ненависть. А тут ще й погляд такий… Добрий?..Теплий?..

— За правду, – сідаючи поряд, та засунувши руки до кишень, сказав я, – ти говорив так, що мені захотілось тобі вірити. Вибач, що думав про тебе так. Вибач, що вважав тебе жахливим та байдужим до всього.

Мінхо сумно посміхнувся. Не вперше вже йому говорять про байдужість. Кожного разу, як він намагався з кимось почати спілкуватись, намагався зблизитись, йому завжди говорили про його байдужість тільки тому, що він не звик показувати свої емоції. Можливо, ззовні він виглядає холодним, але те, що вирує в нього всередині знає лише він сам.

— Та нічого, – махнувши рукою сказав він, – може мені треба бути трішки більш посміхненим, щоб не відлякувати людей, – він підняв погляд догори та почухав голову, імітуючи, що серйозно над цим задумався.
Я, пхнувши його плечем, засміявся, і мій сміх тут же підхопив Мінхо.

Хочу запам’ятати цей момент. Коли дізнавшись правду, я зрозумів, хто весь час мене оточував. Хто обманював, і хто кого насправді хотів підставити. Тепер, згадуючи Мінхо та минуле літо, я більше не буду відчувати пустоту. Тепер на її місці буде він. Ми ж зможемо тепер стати друзями? Сьогодні мій шанс віднайти нового друга. Нового друга в новому житті– житті без брехні.

Звісно було ще багато речей, якіх я не знав, але зараз я не хотів більше ні про що думати. Я вирішив розібратись із всім іншим потім.

****

— Тоді бувай, якщо захочеш зустрітись - набереш, – з легкою посмішкою сказав Мінхо і пішов в протилежну мені сторону.

— Бувай.. – тихенько, сам собі промовив я.

Сьогодні ми з ним провели дуже багато часу. Ми дуже багато говорили. Мені здалось, що більше ми не були лишніми поміж щасливих людей, бо на наших обличчях також сяяла усмішка. Він дав мені свій номер. Виявляється, Мінхо вчиться там само, куди збираюсь вступати я. Схоже, ми будемо бачитись доволі часто. Мінхо веселила ця новина і він навіть дав мені декілька порад щодо конкурсу. Дійсно хоче щоб ми навчались разом? Я дуже чекав нового періоду в моєму житті, який почнеться через два дні. Всього два дні! І я буду жити в гуртожитку, без нагляду батьків. Буду робити все що захочу! З такими думками я просидів ще декілька годин та ліг спати.

****

Я дуже хвилювався. Стояв в кімнаті очікуванні і трусився. Якщо у мене щось не вийде? Якщо судді будуть занадто прискіпливими? Якщо я десь зіб’юсь чи забуду текст?

— Хан Джісон? – в кімнату зайшла дівчина з списком, – йди, твоя черга.
Я подивився на неї очима повними страху та переживань.

— Файтін! – посміхаючись сказала вона і зникла, а я пішов на сцену. З цього моменту починається моя історія.

****

Після закінчення останнього мого «випробування» я ховав очі від суддів, щоб ненароком не побачити їх погляду та хибно не накручувати себе. Я оглядав стіни, підлогу, стільці, якіми був забитий цей зал, двері. В дверях була тінь. Там хтось стояв, але у мене поганий зір, тому я не зміг зрозуміти хто там. Та і навряд мені б це щось дало, я всеодно ще не встиг ні з ким познайомитись.

— Що ж.. Доволі непоганий результат. Звісно є над чим працювати, але для цього ти ж сюди і прийшов, – посміхнувшись сказала жінка, одягнена в чорний костюм. Мабуть, вона була головна серед всіх чотирьох суддів, – 180 балів! Всі вони почали плескати в долонях, – вітаю, ти будеш у нас навчатись. Йди, тебе чекає наш студент, він проведе тобі екскурсію. Заселитися в гуртожиток можеш також сьогодні.

Але я перестав чути її ще після слів: «180 балів». Я ПРОЙШОВ!! Останній місяць літа я нарешті зможу провести спокійно, без переживань за майбутнє, бо майбутнє відбувається саме зараз! Я поклонився та пішов до виходу. Біля дверей я зупинився.

— Мінхо? – біля дверей стояв хлопець.

— Вітаю з вступом, першокурсничок, – то це він був тією тінню. Він весь час спостерігав за мною? А я то думав, що мені знову пече в обличчя? – готовий до екскурсії?

— То це ти мені будеш екскурсію проводити? Ще навчання не почалось, а ми вже майже кожен день бачимось, – нервово посміхнувшись сказав я.

— О, не переживай, тепер ми будемо бачитись кожного дня, – хмикнув він.

— Тобто?

— Ми будемо жити в одній кімнаті, – він пильно спостерігав за моєю реакцією. А я не зміг стримати здивувавання.

— Нас наче доля зводить, ахахаха, – засміявся я, але все ще не розумів як таке можливо. Серед тисячи студентів саме він!

— Це не доля, я сам запропонував провести тобі екскурсію, і щоб тебе засилили до мене, – без єдиної емоції сказав він. Прямо і одразу. Я ще не встиг звикнути до такої прямолінійності, тому мені стало дуже ніяково. І я взагалі не розумів навіщо це. У нас і так дуже швидко розвиваються стосунки. Я ще тиждень тому ненавидів його, а тепер буду жити з ним в одній кімнаті?.

— Навіщо тобі це? – озираючись по бокам запитав я.

— Не знаю, – здригнувши плечима сказав Мінхо, – просто подумав, що я єдина знайома тобі людина тут. Думаю, тобі так буде легше, – він замовчав на декілька секунд, а потім тихо додав, – і я хотів би з тобою потоваришувати. У мене немає тут друзів.

— Добре, тоді пішли краще допоможеш мені з речами і заселенням, – не довго я думав. Друзів завести я не проти, а роздумувати над іншими значеннями його слів я не хотів. Все ж, треба повчитись у нього не відноситись до речей так категорично. Та і які в сраку інші значення, ми нормально познайомились всього два дні тому. А ось Мінхо трішки здивувався.

— Ааа.. Пішли, – дивлячись на мене, ніби говорячи, щоб я вів його, сказав він.
І ми покинули університет. Наступна зупинка мій дім. А речі мої вже зібрані. Все ж я сподівався на краще, тому зібрав їх ще вчора. Ми зайшли до маршрутки і через декілька хвилин були на моїй вулиці.

— Дякую! – виходячи з маршрутки сказав я. Я завжди дякував. Для когось дивно дякувати за те, за що платиш гроші, а для мене дивно не дякувати.

Мені прийшло повідомлення на телефон, тому я одразу зайшов подивитись від кого. Я не любив ігнорувати, а ще мене дратувало, що воно світилось. Я любив, щоб мій робочий стіл був чистим.

Мінхо різко потягнув мене за руку. Я такого точно не очікував, тому не втримався на ногах. Якби не його тіло, в яке я врізався, я б точно впав. Мій телефон випав на асфальт. А повз нас швидко пролетів якийсь ідіот на мотоциклі. Це ж навіть не проїзжа частина, якого біса?

— Ти б краще на дорогу дивився, а не в телефон, – роздратовано сказав Мінхо. Через те, що я майже лежав на ньому, я чув його серцебиття. Прискорене. Злякався. Та ще б, хто тут би не злякався. Звук був капець голосний. Ось тільки я якось зміг його не почути.

— Інших загроз твоєму життю я більше не спостерігаю, – я запитально кивнув головою, по німому запитуючи: «що?» , – можеш вже відтулитись від мене, чи тобі сподобалось? – все ще роздратовано говорив він. А я повільно перевів погляд униз. Знову ми дуже близько. Я відскочив. І одразу поглядом почав шукати випавший телефон. А мої щоки почали горіти.

*Чому саме з ним стільки неловких моментів! Кожного разу я заливаюсь червоним кольором. Напевно однокласники перестарались із своїми жартами про нас* – піднявши телефон та наймаючись його ввімкнути думав я. Очі мої бігали і було соромно підняти погляд. Хоча в цьому немає нічого такого. Він, можно сказати, врятував мені життя. Треба хоч дякую сказати.

— Цей…– чухавши голову почав я, – дякую, ти все ж врятував мене…– нарешті я подивився на нього. І одразу ж мої очі стали круглими. Він також покраснів? Мені стало ще більш ніяково. Вперше бачу його таким. Розгубленим. Він помітив мій здивований погляд і нахмурив брови. Не хотів, щоб я бачив його таким? Це нова його емоція, яка мені відкрилась.

— Пусте, веди далі, – кивнув він вперед та пішов. Я ще пару секунд постояв, і побіг за ним з дуже дивними думками.