– То ви рушаїте далі?
Аяка усміхається. Її усмішка делікатна, дипломатична, майже щира. Понад усе вона боїться, що Люмін побачить, як її усміхнені губи затремтять.
Вони сидять на галявині недалеко від маєтку Камісато. Темний ліс Тіндзю скриває їх від спеки та шуму міста. Легкий струмок лагідно ласкає слух, деінде ховаються грайливі тануки. Все так, як і завжди. Спокійно, незмінно, стало. Та вічність, якою марить Шьоґун Райден схована тут. За одним лише винятком.
Люмін. Вона здається майже безпечною, сидить із розслабленими плечима, її меч лежить на землі, на її руках задрімала втомлена довгим днем Паймон. Аяка бачить їх такими безтурботними хіба не вперше із закінчення полювання на очі бога. Аяка відчуває себе особливою. Дозволяє собі уявити, що вона одна з небагатьох, хто бачив Люмін настільки справжньою, необтяженою…
Люмін дивиться на синє небо, на зірки, які, наче маленькі кристали, виблискують одна перед одною, граючи в зрозумілу лише одним їм гру. Роздивляється на сяючі квіти і по-дитячому усміхається, коли на одну з таких квіток сідає кришталевий метелик – гарно. А після цього дивиться на Аяку та тихо сміється вже їй: «Ти бачила?». Аяка усміхається у відповідь, але не через красу Інадзуми. Аяка бачила все це мільярди разів, зростала разом із метеликами, танцювала та вчилася володіти катаною серед квітів. Вона зростала у цьому чарівному світі, ставала сильнішою, вивчила кожний куточок її острова. Аяка змінювалася, а світ навколо неї – ні. Вічний і сталий.
Аяка усміхається дівчині, яка обрала провести цей вечір із нею. Дівчині, яка бачила морозний Драконячий Хребет, бурхливий Мондштадт, казкове Лі Юе. Дівчині, яка побачить цілий світ, але усміхається таким простим, на погляд Аяки речам, які вона бачить кожного дня. Дівчині, яка дозволила Аяці знову помітити приховану вічністю красу.
Вони сидять у тиші. Коли Паймон заснула, жодна з них не наважилася продовжити розмову. Можливо вони бояться порушити чужий сон. Можливо їм просто комфортно в компанії одна одної без зайвих слів.
Аяку нудить від пустих дипломатичних балачок. Так багато слів, формальність за формальністю, жодної щирості, ані граму тепла та дружби. Люди тримаються від неї подалі. «Вона не така як ми» – читається між рядків Інадзумців. Статус, мора, положення… Аяка не вміє водити дружбу з іншими. Чи інші не вміють водити дружбу з Аякою? Насправді це не так і важливо, вона просто розуміє, що чужа для оточуючих.
«Так правильно, люди будуть відноситись до тебе із повагою, але не підпустять ближче необхідного. До цього швидко звикаєш». Аято сказав це, коли Аяці виповнилося сім років. Цей день народження вона як і завжди провела майже на самоті. Здається Аято дійсно звик швидко. Чи йому просто допоміг Тома? Аяка не знає. Вона налякана, адже їй звикнути до цього аж ніяк не виходить.
Аяка в жаху, адже до усміхненого голосу Паймон та ніжної усмішки Люмін вона звикла майже одразу. І майже одразу відчула чому звикати було не варто.
Люмін поруч. Під час революції, коли вони разом розробляли план дій. Коли вони блукали лісом, кожен міліметр якого був вивчений Аякою ще задовго до появи Люмін. Коли дізналися правду про матір. Коли Аяка з тугим комом у горлі усміхнено прийняла рішення змінювати своє життя. Коли прогулювалися фестивалем.
Коли Аяка танцює. Коли відчуває чужий погляд, не жадібний, не заздрісний, не відсторонений. Нарешті щирий, ніжний і теплий погляд. Коли вони п’ють чай та дізнаються одна про одну все більше. Коли несподівано торкаються одна одної руками та соромляться, однак не відводять долоні. Коли з кожним разом затримуються одна біла одної трохи довше, ніж це було минулого разу.
Коли Люмін поруч, кожен день немов би свято.
Коли Люмін далеко, думками Аяка разом із нею. «Як ти?». «Де ти?».
«Хто ми?»
Люмін завжди приносить невеличкі подарунки. Зазвичай пелюстки сакури, вона запам’ятала, що Аяка ніщо на світі так не любить, як цей ніжний аромат. Не любила, аж поки не зустріла Люмін. Аяка звикла, що леді в Інадзумі пахнуть запашним милом, легкими парфумами, квітами. Люмін пахла чистотою, майже нічим, її власним, унікальним запахом. Невловимий аромат, який можна відчути, лише коли Люмін зовсім поруч. Якби ж лише Аяка могла вдихати її запах кожного дня, бути поруч, сидіти ось так просто, роздивлятися зорі, торкатися одна одної. Аяка б ніколи і не згадувала сакуру. Вона лише боїться, що взагалі перестала би думати, вона б розчиналася у цьому відчутті тепла та безпеки, Аяка б усміхалася черговим розповідям Люмін про вільного барда з алергією на кішок або дівчину, яка готує зі слаймів ресторанні страви. Вона б стала вільною.
Аяка обожнює слухати Люмін. Вона і сама ніби переноситься у її спогади, мандрує Тейватом – нездійсненна мрія. Але Аяка має бути тут в Інадзумі - фізично, думками та серцем. Як це важко. Разом із Люмін вона втрачає зв’язок із реальністю, ні про що думати не може, а серце її зайнято зовсім не Інадзумою. Без Люмін Аяці здається, що вона втрачає себе.
Слова «нам час» пролинули так несподівано, що Аяка спершу подумала, що їй почулося. Вона звикла, що іноді їй доводилося чекати, поки Люмін і Паймон повернуться до столиці тижнями. Звикла, що вони пропадають на інших островах, у тих місцях, де вона і сама ще не встигла побувати. Часто перед сном сиділа у своїй кімнаті і роздивлялася маленькі подарунки, які їй привезла Люмін. Квітка з острова Сейрай – така дивна, на її острові такої немає. Перлина з Ватацумі – Аяка лише чула легенди про те місце. Вона роздивлялася із сумом, в її голові лунали думки. «Чи ти у безпеці?». «Чи знайшла ти свого брата?». «Чи думаєш ти про мене?». Серце Аяки втішало лиш те, що Люмін в Інадзумі. І вона повернеться. Через тиждень, через день чи через місяць… Аяка знає, що Люмін повернеться, тому що вона завжди повертається.
Але до цього Люмін ніколи не прощалася.
Усмішка надто жвава, губи напружені, спина надто рівна. Люмін здається не помічає настільки очевидну фальш. Фальшива усмішка, фальшиве вітання, фальшива підтримка.
- Ми рушаємо завтра, знову до Лі Юе, можливо завітаємо до Мондштадту, потім до Сумеру.
Аяка мовчить, не знає що сказати. Їй самій від себе огидно, у горлі ком, на серці туга. Вона намагається не думати, що вже завтра зранку Люмін зникне з Індазуми. Що вона не приїде через тиждень із зібраними на шляху пелюстками сакури. Що не буде разом із Паймон розповідати цікаві історії з подорожей. Вони не будуть сидіти ось так, в темряві лісу і сяйві квітів. Аяка не може не думати про це.
- Надовго? - вона не впізнає свій власний голос.
Люмін дивиться на неї наче вперше. Дивиться в очі, трохи здивовано, трохи стурбовано, трохи втомлено. Аяка намагається зобразити щиру радість, зберегти відсторонену дипломатичність.
«Вони ніколи не підпустять близько. Тому і ти не дозволяй собі підпустити інших ближче потрібного».
Аяка згадує всі ці настанови надто пізно. Намагається закритися, не видати жодної емоції. Лише несправжня, майстерно зіграна радість.
Люмін її покидає.
Аяка ловить погляд Люмін і усміхнено прикриває очі, прикидається, що їй не болить. Вона щаслива за своїх подруг. Вона щаслива.
Люмін ніколи «її», Аяки, не була.
- Я маю знайти брата, Аяко, - Люмін кладе свою гарячу долоню на холодну руку Аяки.
Вона наче вибачається, говорить із співчуттям, із ніжністю, з любов’ю. Жодної фальші, вона щира. І від цього ще гірше. Аяка знає, що Люмін не може затриматися. Знає, що їй потрібно знайти брата. Знає, що вчинила б так само, якби втратила Аято. Стільки «але», стільки «якби». Вони сидять у тиші. Жодна з них більше не усміхається. Лиш тримаються за руки, дивляться в очі. Маски впали.
Аяка не може надивитися. Не може сказати «не йди». Не може сказати «дозволь мені піти з тобою». Вона лише тримається за відчуття гарячої долоні, блиску золотистих очей, ніжності, яку випромінює Люмін. Їй так хочеться сказати хоч щось, вчепитися, не відпускати, тримати в своїх руках. Їй хочеться мандрувати разом, хочеться сидіти у цьому лісі, хочеться кожного ранку перебирати чуже світле і м’яке волосся, хочеться, хочеться, хочеться…
- Я буду чекати, - говорить Аяка.
І в цих словах стільки ніжності, стільки любові, стільки кохання, скільки вона може вкласти. В цих словах лиш правда, лиш надія, в них скрута та прийняття, вірність і відданість. І багато іншого, що Аяка ніколи не наважиться ані озвучити, ані показати.
Її долоню міцно стискають, тепер Люмін здається такою виснаженою, на її плечах лежить забагато. Їй теж боляче, їй важко. Аяка стискає долоню у відповідь.
Можливо в іншому житті – розуміють вони. Дивляться одна на одну, гірко усміхаються. Вкладають у свої усмішки одну на двох печаль та свої окремі печалі. Чіпляються на пальці одна одної, поділяють цей момент, зберігають у пам’яті.
Аяка прокидається зранку. За вікном співають пташки, Інадзумське сонце ніжно ласкає шкіру, так як і завжди, так як це було вчора і рік, і десять років назад. Аяка розпочинає новий день. В країні вічності все незмінно. Без жодних винятків.
