Готель примар

– Бля-я-я, Михаську, а де можна балончики обкатать? 

 

Хлопчина років двадцяти семи лише спустив респіратор, оголюючи наглу усмішку, сповнену презирством. Бачити дівчат серед вуличних художників Дніпра було для нього таким собі задоволенням: то руку подряпають, поки видеруться на дах; то скиглитимуть від задушливого смороду фарби з балончика; то «маньїкьюр» зіпсувати не захочуть. А як до лап поліціянтів втраплять – жахіття, утворять новий Дніпро просто посеред Європейки своїми сльозами. І байдуже було Михайлу, що в великих сірих очах Даринки світилося відверте бажання створити незабутній вуличний арт десь у стінах скляної циліндричної споруди біля цуму, або ж на будинку побуту. 

 

– Не спілкуюсь з аматорами, – пихато кинув хлопець і продовжив малювати член на стінці. Дівчина обурено тупнула ногою, підхопивши рюкзак. Всередині дзвякнуло кілька балончиків, – Ти ще нити почнеш, як типова дурепа, відлякаєш моє натхнення…

– Ну і пішов нахуй тоді. Сама знайду місце. 

 

Сидіти чекати надвечір’я Даринці не хотілося. Лискучі, абсолютно новесенькі балончики з «Акварелі» терміново було треба випробувати десь, ще й так, щоб не помітили графітістку, але помітили сам арт. Даринка тупталася мостом до Монастирського острова, хрумкотіла чипси з цибулею та зеленню, оглядала споруди і задумано гмикала. Ресторанчик перед парком Шевченка, який немов стояв навшпиньки та виглядав з-за височенних кленів і дубів, дівчина миттєво відкинула: багато небажаних оглядачів та «критиків», як отой Мишко. За малюнки на Палаці студентів ще нагримають. В «склянці» біля ЦУМ„у теж було аж надто ризиковано, враховуючи час-пік і часті патрулі поліції. 

 

Залишався останній варіант. Готель «Парус», який втомлено, але велично бовванів над правим берегом, оглядаючи Дніпро холодним відчуженим поглядом. Ото вже був рай для любителів занедбанців і графітістів: цілих тридцять два поверхи небезпеки, проваль, наїжаченої іржавої арматури та холодний подих самої Смерті, яка ховалася в недобудованих номерах та за зруйнованими сходами. Щоб вдертися на «Парус», необхідно було бути як мінімум божевільним. 

 

Даринка була якраз з таких. Можливо, в будь-якій іншій ситуації вона б подивилася на це критично і осягнула б ірраціональність свого рішення, але зараз балончики в рюкзаку дзеленьчали набагато виразніше від доводів мозку. Вона закинула залишки чипсів в рюкзак, вхопила електросамокат і погнала Набережною аж до «Паруса». В голові й досі лунали образливі слова Михайла. 

 

«Аматор, пф… Хіба аматор вирішить полізти на «Парус»? Отож бо!» – подумки хвалькувалася Даринка, поки дряпалась крізь хащі на першому поверсі та обходила численні уламки бетону. Затуманила розум їй майбутня слава, титул найкращої місцевої графітістки та марево визнання. Згадалось, як якісь невідомі відчайдухи написали на самому даху привітання з днем народження своєму другові. Можливо, Даринці вдалося б повторити подвиг невідомих Кета і гієн, тільки в яскравішій формі. 

 

Піднятися нагору було нескладно. Порожні коридори тхнули на дівчину чимось вогким і мертвим. Не дивлячись на галас внизу набережної, тут навіки застигла тиша. Бетон загрозливо тріщав попід потертими від часу кедами; арматура, немов кострубата лапища, хапала Дарину за темні штани та кофту. Зрештою, вона вийшла на балкони, оглядаючи собі місцинку для графіті. І якби ж хтось розтулив нарешті очі…

 

Даринка спиралась на борти балкону, оглядаючи свою стіну, аж раптом ослаблий з часом бетон жалібно тріснув під вагою дівчини. Та ледве встигла осягнути, що саме відбулося. Дев’ятнадцятий поверх стрімко віддалився від неї. На хвилинку Даринці здалось, ніби вона бачила там змарніле жіноче обличчя. В очах все попливло, кисень миттєво вибило з грудей, а тіло пронизав пекучий і різкий біль. Перед тим, як все зникло, дівчина встигла побачити арматурину, яка стирчала просто з грудей…

 

***

Спочатку Даринці здалося, що її штурхали в плече. Те, що трапилось до цього, здалося їй лише дурним сном: ну кому з нас не наснилося хоч раз в житті як ми помираємо? Втім, розплющив очі, Дарина побачила спочатку два скривавлених стержня арматури, а потім – жіноче обличчя, обрамлене розпатланим волоссям. Порожні і немов скляні сріблясті очі незнайомки виражали ціле нічого, крім ледве помітної роздратованості та, можливо, болю. 

 

– Ем-м, вибачте, пані напівпрозора жіночко, а де це я? – Даринка обвела поглядом чагарники. Груди та живіт чомусь вже не боліли, а у роті не відчувався металевий присмак. «Може, мені досі це сниться?». 

– Якби ж це вам снилось, – обурено обізвалася «напівпрозора», з якоюсь невимовною величчю склала руки на грудях і з очікуванням вперилася срібними очима в дівчину, – Оно, підніміться й гляньте на власні очі, як не вірите. 

 

Дарина підхопилася з землі і кинула погляд вниз, на власне понівечене від удару тіло. Її моментально знудило, хоча тіло не відчувалось зовсім: можливо, це були лише фантомні відчуття, чи психосоматичні складні штуки, про які розповідала подруга… Вона вже ладна була повірити в будь-що, навіть роззявила рота, аби голосно закричати, але на плечі обережно легли чужі руки. Можливо, в такий прийом примара намагалася вибачитися чи просто заспокоїти. Дарина ледве відвела погляд від тіла, зосередившись на незнайомці. 

 

– Послухай, я знаю, в це дуже важко повірити, але тобі необхідно це сприйняти спокійно, – якомога лагідніше сказала вона, хоча в голосі і зосталися непривітні й холодні нотки, – Інакше існує ризик стати як вони. 

– Хто? – перепитала Дарина і озирнулася. За товстими стовбурами дерев перед бетонною огорожею скрадалися тіні, чорні та липкі. Від них тхнуло пліснявою й гниллю, а з довгих пащ стікали незрозумілі слова разом з слизом та кров’ю. Дівчина не могла зрозуміти, чи їй страшно, чи огидно: в житті вона жоднісінького разу не бачила такого. Хіба що в серіялі на кшталт улюблених «Дивних див». 

 

Вона, звісно, чула про небезпеку занедбаних будівель, але щоб про таке… Хіба що історії з форумів, які нагадували не то марево божевільного, не то дуже поганий фанфік. 

І якщо тоді Дарина читала такі історії тільки з метою полоскотати нерви, то зараз…

 

Привиди? Монстри? Хто ще зачаївся в стінах занедбанця й чатував на Дарину, щоб потім налякати її своїм «геніальним перформансом?». Про кого ще писали божевільні з форумів? 

 

Аж голова обертом пішла в дівчини від запитань. Натомість, примара поряд наполегливо і трошки роздратовано чекала, поки Дарина нарешті отямиться. 

 

– Пішли до готелю, я все розкажу там, – жінка розвернулася і пішла до сходів, – Агов?

– А, так-так, вибачте! 

 

Даринка пішла за нею, роздивляючись все навколо знову. В голові їй крутилися різні думки, але найогидніші давали чітко зрозуміти, що дівчину навіть не знайдуть, принаймні, найближчим часом. Від думок Дарину відволік здоровило, в якого вона випадково врізалася, поки підіймалася вгору. 

 

– Обережніше, – обурено пробуркотів чолов’яга, в руках якого був не то ящик, не то якийсь інструмент. Дівчина тільки кивнула і побігла вперед за таємничою жінкою, яка віталася до…

 

…Привидів. Весь цей час в готелі знаходилася сила-силенна примар, як і писали кринжові і недипломовані горе-дослідники паранормальних явищ. Виявляється, всі ці пости їхнього авторства ніколи не були вигадками чи фанфіками. 

 

Зокрема, згадували вони і про худорляву жінку років зо двадцять п’ять, в потертому діловому костюмі та з блідим змарнілим обличчям. Згідно тим записам, вона являлася вкрай рідко в разі заподіяння шкоди готелю. Можливо, ця примара розцінювала графіті як акт вандалізму, тому й вийшла до Даринки в останню мить. Вона тут, виходить, була головною примарою?

 

– Саме так, – відповіла жінка на думки Даринки, не виключено, що на всі. Та здивовано кліпнула очима, – В кожного занедбанця є головний привид, який і приймає усіх. В випадку «Паруса» це я. І так, графіті це вандалізм, тому я й вийшла. Але впасти тебе змусила вже не я, а прикра випадковість. 

– Та ну це зрозуміло, що ви мене не могли зіштовхнути… А ті монстряки, яких ми бачили внизу, теж примари? – Дарина озиралася й проводила поглядом різних привидів. Десь це були молоді в каптурах, які ховали свої обличчя, зрідка – старі та літні люди. По кутках зруйнованих часом номерів сиділи люди середнього віку: жовчні, незадоволені, ніби навіть агресивні. В усіх можна було побачити або шрами на тілі, або кров на одязі. Дарина опустила погляд на груди і побачила кілька великих і брудних плям. Виходить, сліди, отримані під час смерті, залишаються на тілі привидів…

– Так. Ми кличемо їх втраченими, – відповіла жінка на частину з запитань, які роїлися в думках Дарини, – Молоді такі допитливі, бр-р-р… А перш ніж я продовжу, дозволь відрекомендуватися та дізнатися твоє ім’я. Мене звати Владислава Володимирівна, я головна примара і директорка готелю «Парус». Звісно, самопроголошена, так як він не працював жодного дня. 

– Дарина… Саме Дарина, не Дар’я, – кивнула дівчина і з огидою відвернулася від хлопців, які зацікавлено улюлюкали їй вслід. «Навіть дохлі хлопці такі мерзотні, як живі, пиздець, фу», – Так… цейво. Чому вони втрачені?

– Проведемо невеличкий екскурс по життю привидів. Але вже в кабінеті. 

 

«Кабінетом» виявився наполовину завалений камінням та бетоном простір. Облуплені голі стіни дихали вогкістю і Дарина її б навіть відчула, якби не втрачений нюх. Вона легко ступала по уламках, не поворухнувши їх. Так, здається все дійсно втрачено і «Парус» забрав іще одну душу мешканця Дніпра сьогодні. Подумати про це більш детально дівчина не встигла. Влада опустилася на велику плиту, яка імітувала стіл та елегантним порухом руки запросила Даринку сісти навпроти. Та мовчки скорилася: не думала вона, що є якийсь сенс опиратися, до того ж виглядала Владислава поважно та значливо, мов дійсна директорка готелю, хоч і примарного. 

 

Можливо, з нею не було про що турбуватися. Дарина вперше за день відчула доволі байдужий спокій, притаманний будь-якому привиду. Ну, а дійсно: чи варто перейматись, якщо вже нічого не повернеш назад? «Головне – залишки людяності не розгубить, а інше прийде» – подумки заспокоїла себе дівчина. 

 

– Отже, як ти знаєш, після смерті душі або йдуть вгору, або залишаються на землі якщо в її, скажемо, володаря присутній страх смерті, – неквапливо почала Влада, – Є ще один випадок, коли залишається привид: випадкова, несвоєчасна смерть через необережність, або вбивство. 

– Тобто я випадково ласти склеїла? – перепитала Дарина. Влада замість відповіді кивнула, – А що тоді відбувається з втраченими? 

– Це бісні душі, які, власне, втратили себе. Ти пам’ятаєш, ким була до смерті? – тепер настала черга Даринки кивати. Влада дістала з піджачка, схожого на одяг будь-якої старомодної бізнес-леді, цигарку і затяглася примарним димом, – Перепрошую, прижиттєва звичка. 

– Нічого-нічого. Так, що з втраченими?

– Вони не пам’ятають абсолютно нічого і тримаються виключно ненавистю до тих, хто пам’ятає. Ненависть, заздрість – це все про них. Повернути з такого стану їх може тільки хтось верхній, але вони такі байдужі, що простіше до мера достукатись і сказати що в готелі дах тече, ніж переконати їх подбати про ті душі. Втім, до готелю вони не зайдуть, не бійся. 

 

Дарина знизала плечима, вочевидь, не знаходила відповіді на промову Владислави. Втім, вона зосереджено роздивлялася очільницю «Паруса». Хоча їй і було за чутками десь двадцять п’ять, як і Дарині, виглядала вона набагато старшою не то через свою загибель, не то через особливості примарного світу. 

 

Цікаво, коли саме вона покинула світ? Чому?  

 

– Ти дізнаєшся згодом, – відмахнулася від думок дівчини Влада й підвелася, – Так як ти в нас тут ненавмисне, то верхні будуть проводити розслідування.

– Привиди проводять розслідування?! – здивовано вскрикнула Даринка і підхопилася теж. Побачивши змарнілий погляд Влади, вона миттєво заспокоїлась, – Кхм, пробачте…

– По перше не привиди, а верхні. Ми ж тепер кандидати до ЄС, а значить потойбічні перевірки теж будуть тягти до європейського рівня, – терпляче пояснила жінка, хоча пізніше її голос зазвучав насмішкувато, – Це раніше всім було начхати на те, випадково чи ні. Смерть є смерть, і всьо. А зараз… «Де ви були на момент смерті?», «Що ви тоді робили?».

– Тобто мені треба ще й тут буде мистецтво перемовин… До-о-о-обре.

– Тільки от… за останні роки тут достатньо народу, який помер випадково, назбиралось. І ніхто нічого з ними робити не буде, не цільова авдиторія, бачте. Ліниві мішки з пір’ям…

 

Дарина насупилася. Якщо ці «верхні» так ставляться до роботи, то невідомо, коли саме ця перевірка настане і що саме будуть питати крім озвученого Владою. І чим тепер займатися до перевірки? 

 

– Будеш тут, в готелі, піти все одно нікуди не зможеш, – знизала плечима директорка, – Душа прив’язана до місця смерті, розірвати це можуть або верхні, або…

– Полум’я. 

 

Даринці пригадалося, як її подруга з лівого берега розказувала про болото, що горіло щоліта. За чутками місцевих там з часів Другої світової найбільше німців полягло. Щоліта з вогнем розкривалася паща самого Пекла, поглинаючи собою ґвалтівників та катів українського народу. 

 

Та тільки звідки тут взятися полум’ю? Проводки в готелі ніколи не було: не вистачило в забудовників коштів. Підпалити бетонну споруду здавалося Даринці чимось нереальним. 

 

– От точно що різниця поколінь, я до цього тридцять років доходила, – не то обурено, не то здивовано відірвалася Влада й вийшла з кабінету, – Ходімо. Покажу, що робитимеш. 

 

Вийти з кабінету їм не дали: у дверях, точніше, там, що мало б ними бути, матеріалізувалася фігура, поправляючи кучеряві золоті пасма. «Це хтось з тих верхніх чи…» – подумала Дарина і осіклася, роздивляючись незнайомця. Той вклонився, зачіпаючи крилами бетон. 

 

– Вітаю, я – член розслідувального комітету з питань, власне, розслідування та збору відомостей про жит… – почав було янгол, аж поки Влада не перервала його в досить грубій манері.

– Ми вже зрозуміли, як довго триватиме ця каламуть? Мені необхідно знати, на який строк пані Дарина в моєму розпорядженні.

– Місяць, не більше. Скажіть будь ласка, – з погано прихованою агресією відповів янгол й дістав нізвідки блокнот в блискучій обгортці, – Чи є якісь особливі побажання в пошуці? 

– Це що значить? – невпевнено запитала Дарина й озирнулася на Владиславу. Вона тільки знизала плечима, – А якщо ви не поясните, то-о-о… Ніяких, певне?

– Добре, очікуйте!

 

Янгол шубовстнув вниз каменем. Даринка злякано зойкнула й кинулася до вікна. Внизу й натяку на присутність верхнього не залишилось, ніби й не було його. 

 

– А до вас такий приходив? – запитала Дарина у Влади. Та лише заперечно хитнула головою, – Тю-ю, я думала з усіма таке…

– Вони надто гордий народ, щоб спускатись до смертних душ, – незадоволено просичала жінка в відповідь, – Якби не ці нові європейські стандарти, до тебе ніхто не спустився б. По собі знаю…

 

***

Судячи з невеличкого зотлілого від часу календарика з чиєїсь передвиборної агітації, минав поволі обіцяний янголом місяць. 

 

За кілька днів після візиту верхнього тіло Даринки все ж таки забрали. Вона ще довго згадуватиме обтягнутий смугастою стрічкою імпровізований «майданчик»; лейтенанта поліції, який нишпорив в її речах в гумових рукавичках; робітників з болгарками, що сипали іскрами навсібіч і зрізали арматуру, аби дати можливість завантажити тіло на носилки та відвезти до районного моргу; одружену парочку із собакою, їхні сльози і спроби розказати, яким саме чином чотирилапий знайшов дівчину. Тоді Даринка разом з іншими «постояльцями» дивилась на те, як маленькі, немов комахи, люди сіли в машину і повезли все геть. На території готелю згодом знов запанувала непорушна тиша, очолена завиваннями, скрежетом та типовим для нечестивих місць рипінням. 

 

Дарині дісталася досить нетипова для примари робота: пильнувати за комфортом постояльців. Точніше як, пильнувати. 

 

– Та ну немає в нас струн для віолончелі, – в сотий раз виправдовувалася дівчина, змахуючи руками. 

– Це контрабас, мілочка, – обурено дмухала на неї музикантка з театру Шевченка, яка за чутками загинула в ДТП біля «Парусу», – І ви моглі б пошукать получше. 

 

«Ненормальна» – думала Дарина, намагаючись відшукати серед сміття на берегу потрібну річ. Зрештою, повернулася вона з примарним мотком дроту, всучила його контрабасистці та розвернулася.

 

– Дєвушка, так справи не пойдуть! – знов гримала та, – Мнє треба в музикальний магазін в Мост-Сіті! 

– Удачі добратися, – втомлено відповіла Дарина та просочилася крізь стіни до номеру вище. Повернулась вона з кусачками, зняла ізоляцію з дроту і віддала довжелезні мідні «струни» музикантці, – Наврядчи це замінить справжні, але ж…

– Нічево, тут все одно не такий звук, як треба. 

 

Владислава ж, хоча в перші дні і сторонилася Дарини, а все ж уважно спостерігала з кабінету за роботою нової «швейцарки». Чомусь їй було весело дивитись на те, як метушиться дівчина і як вносить в мертве товариство готелю трохи життя. Зазвичай таким займалися лише загиблі графітісти, на кшталт Дарки (так Влада інколи називала її, поки та не чула), але пізніше вони «здувались» та впадали в депресію. Чи був сенс розважатися, якщо ти вже мертвий і прив’язаний до цього місця щонайменше на століття?

 

Дарина була іншою. Хоч і забрала випадковість в неї життя, а все ж не втратила вона ані його, ані оптимізму. Влада таким похизуватися не могла. 

 

Мабуть, надмірний позитив та працелюбність значив те, що спливав Дарчин строк перебування тут. Зовсім вже скоро закінчиться «розслідування» і дівчину пропустять далі, геть з цього забутого місця… Влада як могла ганяла ці думки, але вони все накочувалися й налітали на неї хвилями, як чорні води з Дніпра на бетонний насип під готелем. Вона, звісно, намагалась тримати звичний всім незацікавлений вигляд, але…

 

Поруч з Даринкою важко було зостатися сумною та пасивною директоркою. Вона немов наповняла Владу своїм світлом, ділилася крихтами життя. Не жалюгідного, насмішливого існування, а саме життя. 

 

І як же директорці було ніяково визнавати, що без дівчини поруч їй паскудно та самотньо. Не хотілося й відпускати Дарку нагору. Що їй там робити, чекати, доки знов відправлять на землю й кинуть у вир страждань? 

 

Якось пізно ввечері, поки Дарина навідувалась до переміщених з колишнього палацу культури привидів, Влада піднялася на самий верх споруди, чого не робила, мабуть, з самої появи тут. З незрозумілих причин дах був заборонений для візитів, хоча на ньому точно силувалися будувати оглядовий майданчик. Чорніючий Дніпро шумів попереду готелю, але позаду… Погляд Владислави миттєво потонув в яскравих неонових вогнях, розгубився серед купи «зірок» на землі. Вона ще ніколи не бачила Дніпро таким красивим…

 

– Привіт? Я долучусь? – Даринка прибрала пасмо волосся з обличчя за звичкою і широко посміхнулася Владі. Та кивнула, – О, я й забула, що в нас освітлення вмикають! 

– Я цього якось…не пам’ятаю навіть, – ніяково усміхнулася Владислава та торкнулася долоні дівчини. Та зашарілася настільки, наскільки могло дозволити бліде примарне обличчя, – Все не було часу вийти подивитися…

– А мені здавалось, ти боїшся висоти, – невпевнено протягла Дарина та почухала потилицю, – Блін, цей… Завтра ж прийде той крилатий. 

– Так. Можеш радіти, для тебе це все скоро закінчиться…

– Та ніби закінчиться, але ж тут є ті, кому це більш необхідно, ніж мені. 

 

Дарина красномовно поглянула на Владу, яка тільки зітхнула й відвела погляд донизу, до неонових вогнів.

 

– Якщо хочеш, я можу спробувати домовитися з ними про ще кілька розслідувань, – запропонувала дівчина, сяйнув срібно-блакитними очима. З тонких губ Влади зірвався смішок. 

– Ти надто наївна, Дарко. Їм немає резону це робити, забагато клопоту… До того ж в половини з нас вже немає кого розпитувати, – з сумом протягла Владислава, – Я, мабуть, повернусь до кабінету…

– Стривай! Ти не розказувала, як саме це сталось. 

– Добре-добре, якщо хочеш…

 

Влада знов дістала цигарку й закурила. На язиці з’явився фантомний присмак гіркоти, прямо як в той день, коли вона так само стояла на балконі багатоповерхівки і чекала на нього. 

 

Повертався він тоді пізно, а йшов зі світанком. В квартирі тхнуло алкоголем і ненавистю, сплетеною з розпачем. Владислава знервовано слухала, як наближаються до неї тяжкі кроки. 

 

– Ти знову ходив в «Росінку»? – з жовчю в голосі просичала Влада. Вона просто терпіти не могла цей оббльований гендель, перетворивший невідому кількість інтелігенції на бидло. Він лише відмахнувся, – Я тебе питаю.

– Яка тобі разніца? – виплюнув так, ніби в нього це питала якась жебрачка, а не дружина. Владислава похитала головою.

– Був одним з найкращих архітекторів, а зараз подивись на себе…

– Ти взагалі блять замовкни, дурепа! Тут знову був той, як його… Дмитренко!

– Він просто привіз мене з роботи і все, – відмахнулася Владислава і знов повернулася до лапатого клена надворі, – Ти знаєш, в машині зламався стартер і…

– Ти просто вигадуєш причини, щоб поїбатися з молодим красунчиком, гнида йобана!

– Ти взагалі з глузду з’їхав?! 

– Замовкни, шлюха!

 

Влада не встигла навіть закричати: чоловік схопив її за горло та затяг всередину. Подальше вона пам’ятала, але спогади навіки зостануться оповитивими туманом і болем. Він жбурнув Владиславу на тахту, яка жалібно рипнула під хазяйкою, пройшовся долонею по обидвох щоках і почав стягувати з жінки штани. Та лишень слабко пручалася: куди там було тендітній Владі до цього бугая? 

 

Тахта рипіла в такт болючому штовханню. Владислава тільки хрипіла: руки на шиї заважали дихати повною груддю. Хоч в голові і паморочилося, а в очах темніло, жінка встигла помітити на тумбочці ніж, яким нещодавно парочка колег зі школи нарізала куплений в продуктовому кавун. 

 

Влада ледве дотяглася до ручки. Вказівний та середній пальці ковзнули деревиною, аж поки Ігор не схопив зап’ястя і не вивернув його. Жінка зойкнула. 

 

– Хотіла, значить, позбутися?! Поміняти на більш молодого, так?! – не переставав кипіти чоловік, хапаючи ножа, – Я тобі блять покажу, як з молодими їбатися!

 

Удар. 

Ще один.

Останній. 

 

Влада встигла тільки вхопитися за ніж. Спорожнілі очі застигли на зарослому щетиною й розпухлому обличчі Ігоря. Більше вона нічого не бачила, не відчувала і не думала…

 

– Який жах… – прошепотіла Дарина, обережно торкнувшись плеча Влади. Та сіпнулася, немов прокинувшись.

– Потім він загорнув мене в закривавлену ковдру разом із ножем, – глухим голосом продовжила жінка, – Повіз на територію «Парусу». А там прив’язав цеглин і скинув в Дніпро. 

– Чекай, а як же сусіди? Невже ніхто нічого не почув?

– Я не знаю, Дарко. Чесно. Не знаю…

 

Дарина лагідно штовхнулася головою в плече Владислави, намагаючись хоч якось її збадьорити. Та слабо посміхнулася дівчині й пригорнулася в відповідь, слідкуючи поглядом за машинами на Січеславській набережній. Чимось вони нагадували Владиславі комети, хіба що за ними не залишалось сяючих «хвостів». 

 

– Тоді… Чому ти тут? Мала ж бути в квартирі, хіба ні? – спитала раптом Дарка після кількох секунд мовчання. Влада знизала плечима. 

– Не знаю. Але, чесно кажучи, тут теж непогано. Є компанія, хоча й з місцевих божевільних, але я дійсно люблю їх? А ще є трошки надокучлива швейцарка, яку я…

– Яку ти що?

– Ну знаєш… – Влада невизначено змахнула руками та спохмурніла, – Як у вас, молоді, кажуть?

– Терпіти не можеш, певне, – усміхнулася Даринка й хитро сяйнула очима. Влада хитнула головою, – Що тоді?

 

Договорити їй не дала фігура, яка стрімголов спустилася на балкон. Примари миттєво підстрибнули, ніби це був хижий птах, а не вже знайомий янгол. Той окинув присутніх приторною посмішкою та повернувся до Дарини.

 

– Я вас вітаю, – сповістив він, – Розслідування завершено. Ви можете прямувати далі.

– В сенсі далі… 

 

Дарина озирнулася на Владиславу, яка очевидно вагалася й стискала руки в кулаки, немов збирала ними літери в слова, а ті – в речення.

 

– Саме так, – відповів крилатий і вхопив Даринку за каптур кофти, – Ми дізналися від ваших родичів та друзів про ваші стосунки з усіма і це виключило можливість навмисного самогубства, а тому…

– Ні-ні-ні, я не хочу нікуди йти! – протестувала Дарина і виривалася, як могла. Влада теж не стояла на місці, – Я хочу залишитися! 

– Але чому? Хіба ви не раді можливості нарешті покинути сеє приміщення і рушити до Раю? 

– Та манала я ваш рай або пекло! Сказала ж, хочу залишитися! 

 

Янгол не слухав. Це був останній його шанс спокутувати свою провину, хоча й не перед Даринкою, а радше перед Небесами. З повним байдужості обличчям він змахнув крилами, смикнув дівчину на себе та щезнув, залишив Владиславу на самоті з пекучим болем глибоко всередині. 

 

«А ще є трохи надокучлива швейцарка, яку я безмежно кохаю» – подумки закінчила директорка і зітхнула, ховаючись в нетрях «кабінету». 

 

***

Минув рік. Владислава все ніяк не могла позбавитися думок про кучерявий, вічно усміхнений вихор в шапці. Новоприбулих, як і завжди, багато не було, а вже наявна «публіка» сиділа по своїх номерах. «Черговий нудний вечір, хах?» – подумалося Владі. Десь вдалині бубоніла музика; шуміли машини, як і завжди. 

 

Раптом почувся дивний звук, наче по бетону вдарили батогом. Владислава сіпнулася: невже знов чиєсь життя згубив «Парус»? Вона миттєво вилетіла з номера і побігла б вниз, але…

 

– Влада! Владуся! 

 

Та завмерла, ледве стримуючи сльози. 

 

Попереду стояла Дарина, за спиною якої майоріла пара лискучих крил.