— Передав? — на вході в департамент Емі топче землю, ходить кругами з написаним на її лобі очікуванням, кожен рух був ним просякнутий.
— Передав. — видих. Не те щоб це було надто серйозно, але на її думку, Ріцу небезпечно було доручати навіть замітання підлоги.
— Можеш йти додому, коня я сама відведу. — простягає руку, а Ріц мимоволі закриває собою сідло. Бідолашна Емі навіть не здогадувалася ні про книгу, ні про якісь нові плани зваблення білокрилого.
— Та я сам. За ці чотири дні ми так звикли одне до одного. — усміхається майже щиро, навіть знаходить в собі сили легесенько обійняти цього монстра, з середини якого лунали дуже моторошні звуки, наче якесь булькотіння.
— Маячня якась.
— Та я тобі кажу, запамʼятай цього хлопця, тепер завжди буду тільки з ним! — каже вже здалеку.
Ріц відводить його у стійло, і коли привʼязує до стовпа повід, виймає книгу з-під шарів сідла, дивиться на неї, усміхається мов дурник, який знайшов кілька золотих монет на підлозі. В якийсь момент він чомусь вирішив, що вона десь загубилася чи навіть зникла, але ні, ця знахідка тут, в його руках.
Рене біля дерева не було, сонце вже сідало, і тому серед цих гущавин ставало темніше. Ріц вирішив заховати книгу серед кущів, аби не йти зараз з нею через двір департаменту, бо чорт, який ніколи і роботи своєї не зробить, з книгою точно викличе підозру, але від цих опасінь було смішно, білокрилий б точно посміявся про себе при вигляді такого чорта…
— Ріц? — і все ж таки так, наче думки читає. Вимовляє здивовано, бо в такий час менше всього очікував побачити його тут.
— Рене! — голосно. Випрямляється, сховати книгу все ж встигає, хоча потреби в цьому вже не має, тому дістає її, підходить до стіни і усміхається запитанню в очах янгола.
— Я таке знайшов, впевнений, тобі буде цікаво. — показує обкладинку, а принцу вже доводиться звужувати очі, аби щось в цій темряві побачити.
— Що це таке… А? — трохи налякано. Читає напис на книзі, шоковано зводить свої очі, які в темряві здавалися синіми, до Ріца, а тому і говорити нічого не потрібно, розуміє запитання.
— Знайшов це у одного свого друга, в нас чутки ходять, ніби він стіну перейти може, я спочатку не вірив, але таких книг в нього не менше сотні. — і сам роздивляється. Вираз обличчя Рене трохи бентежить його, бо це зовсім не та реакція, на яку він очікував.
— Стіну перейти? Це неможливо. — впевнено настільки, що навіть Ріц починає сумніватися в словах Стефа про усілякі свячені озера на проклятих землях і так далі.
— Чому ти так певен?
— Якби існував якийсь варіант, королівська сімʼя про це б знала. — Саме тому їм не можна відчувати один до одного хоча б якусь привʼязаність – цю думку розділяє і Рене вже про себе, немає ніякого ходу, він це точно знає.
— А королівська сімʼя що, збірник законів і знань? — з сарказмом. — Неможливо знати все на світі, зроби хоча б маленьке припущення, що це можливо.
— Чому ти так наполягаєш? Навіщо це взагалі тобі? — робить акцент на останньому слові.
— Потрібно. — ледве чутно. І ступор. І тиша. Рене ловить на собі погляд цього чорта, і зараз, в тіні дерева, він здається йому надто дивним. Хоче відвести свої блакитні очі, але нахабно дивиться в чужі до тих пір, поки Ріц сам не відвертається.
— Хочеш поневолити королівство? Прямо як в казках. — зовсім тихий смішок, і легка усмішка таки залишається. Темно, але усміхнене обличчя янгола стає наче другим джерелом світла.
— Хочу переконатися у м’якості твоїх крил, чи то вони тільки вигляд такий мають. — серйозно каже, а у відповідь зустрічає такі ж серйозні очі. Гра це чи щось інше? Але чорту безсумнівно подобалося різноманіття реакцій Рене.
— Яка дурниця, я швидше повірю, що все ж таки поневолити нас хочеш. — Ріц у відповідь стенає плечима. Звучало це точно як дурість, але не міг же він сказати те, про що думає насправді: “Чи зручно тримати в руці таке довге волосся?” “Наскільки мʼякі його пухкі вуста?” “Який погляд має цей білокрилий під час тілесних втіх?”. Чорт тактично вирішив змовчати, але чим більше він мовчав, тим сильнішим було його бажання торкнутися цього не надто вже й забороненого плоду.
— Я тебе не бачив чотири дні. — каже безтурботно, намагається приховати, що в якийсь момент, день так на другий, задумався про те, що дивно приходити до дерева і відчувати якусь порожнечу. Йому чогось бракувало, і зараз, коли це «щось» зʼявилося, розуміння цього дуже не хоче вкладатися в голові Рене. Що завгодно, але тільки не сум. Що завгодно, тільки не бажання бачити цього неохайного чорта.
— Робота, потрібно було листа передати до Північного Департаменту.
— Зрозуміло. — пауза. Вмить у обох загубилося вміння розмовляти, залишилося там же, де і всі ті переконання, всі ті «та бути такого не може», «та не сумую я за ним», «мені і одному тут добре». — Тож щодо книги… якщо покажеш, я міг би прочитати.
— А як це так: ми розмовляємо однією мовою, але те що написано тут я зовсім не розумію.
— Цій мові дуже багато років, в нашій бібліотеці збереглися книжки і на тому все, її використовують хіба що для конфіденційності деяких даних, бо не всі янголи її знають. — зі сторони це могло звучати підозріло, але Рене подібні речі завжди каже з дуже невимушеним виглядом.
— Скоро засяють квіти, навряд чи ти зараз щось побачиш, тож почекаємо трохи. — загортає книгу та з посмішкою спостерігає за білокрилим, у якого сьогодні порожні руки, йому не було на що відволікатися і за що чіплятися, аби не відчувати ніяковості під поглядом нахабних, золотистих очей чорта.
Мовчки вони стояли не довше хвилини, протягом якої квіти на звисаючих з дерева лоз починали повільно освітлювати місце серед кущів та квітів. І знову вигляд Рене серед цього сяйва, блиск його очей, рожева тінь, яка лягла на крила, а бліда шкіра стала немов ще ніжнішою.
— Засяяли, відкривай. — трохи суворо звучить, але на його обличчі цікавість. Ріц слухняно розгортає книгу, притуляє її до стіни, а той читає, командує, аби чорт перегортав сторінки, читає швидко, бо тексту там було не так багато. Історія супроводжувалася ілюстраціями, які зрозуміти можна лише після прочитання тексту. Його обличчя змінювалося з напруженого до зацікавленого, з зацікавленого до шокованого, вперше в нього було таке різноманіття емоцій.
— Що там? — не витримує Ріц та питає на передостанній сторінці, але Рене не відповідає і, здається, навіть не чує, надто захоплений читанням.
— Це легенда. — дочитує останнє слово. Ріц загортає книгу, сідає на землю, кладе її поруч, а янгол мимоволі повторює за ним, також сідає на свій білий одяг, але поставу тримає ідеально рівною, навіть якщо це не надто зручно, вигляд він мав завжди елегантний і стриманий.
— Що за легенда? — нетерплячий голос. Через розгубленість Рене він і сам був трохи наче не в собі, дивно спостерігати за принцом, який поводиться дуже незвично, але, витримавши хвилину напруженого мовчання, він таки почав розповідь.
Легенда про янгола і чортиху. Дві тисячі років тому, коли, виявляється, не існувало цієї стіни, коли всі жили в мирі та спокої, сталося те, що раз і назавжди розділило життя обох сторін на «до» і «після». Представники двох рас не могли мати спільних дітей, тому такий союз в той час був великою рідкістю, хоча ніяк не засуджувався. Всі вони жили в одному світі, ділили закони на двох, вчилися разом, росли і виховувалися поруч одне з одним, але тим не менш, вже тоді у янголів було королівство, а у чортів – департамент, тобто вища ступінь влади, нерушима, абсолютна. Між ними не існувало суперечок, існував лише мир, бо король в той час правив мудро, підтримував добрі відносини з чортами і любив їх не менше за янголів.
Чи було так через те, що сам він кохав чорта? Ні, він кохав чорта тому, що всі були для нього рівними. Вона тендітна і сувора, її усмішка для нього була подарунком, а слова любові – єдине, що могло зробити його щасливим. Вони нестямно кохали одне одного, жили в спокої багато років, поки не зʼявилася вона – голова Східного Департаменту.
Її звали Тесс, вона була жінкою, яка заради влади залишала за спиною гори трупів, не цуралася своїх найлютіших методів, і лише коли дісталася місця точно під самим небом, там, де її майже ніхто не міг дістати, зізналася в коханні королю. Тесс знала: він її не кохає. Вона бачила його сильні почуття до своєї жінки, але тільки коли почула це від нього, тільки коли пролунали ці слова, які крутилися в її голові, світ побачив шалену лють жінки з розбитим серцем, яку вона перетворила на стіну між янголами та чортами. Не дозволила йому бути зі своєю коханою, як і собі заборонила навіть дивитися в його бік, бо ця стіна незламна, її не перелетіти, не викопати під нею прохід. В той час лише ледве маленький паросток дерева зростав на обидві сторони.
Король не міг пережити розлучення зі своєю коханою, він роками шукав спосіб перейти стіну, разом з нею вони невпинно, протягом сотні років проводили записи спроб – це були десятки книг їхніх поразок. Сум долав цих бідолашних. Лише коли дерево виросло, лише коли нестерпний біль змусив їхні руки опуститися, сталося диво: в момент, коли обох обʼєднала однакова думка – це точно магія, щоб одночасно подумки мріяти про одне, – у дереві зʼявився прохід. Вони знову мали змогу одне одного торкатися, кохати, обіймати й цілувати, від щастя вони плакали, тулилися так близько одне до одного, що майже зливалися воєдино.
Але якщо доля сумна, немає спасіння твоїй нещасній душі. Тесс дізналася про ці таємні зустрічі, хоча про спроби вже знала, але до останнього вірила, що в них нічого не вийде. Своїми руками вона вбила кохану короля на його очах, а його прокляла на вічне життя, на нескінченні муки і біль, після чого Тесс не зʼявлялася ні у світі янголів, ні на землях чортів.
Настільки важке кохання точно варте окремої легенди, окремої історії.
— Не знаю чи варто щось казати. — після довгої паузи каже Ріц. Він уважно слухав Рене, дивився в його скляні очі, які під час розповіді, здається, нічого не бачили, він так уважно слухав, що, мабуть, ніколи не забуде жодного слова. Чорт був дійсно здивований, навіть шокований почутим.
Це звучало точно як казка, дуже зла казка з поганим кінцем, такої не прочитають дітям перед сном, але точно розкажуть, аби від чогось застерегти. Він довго дивився на землю, роздивлявся її цікавий колір під світлом сяючого дерева, але коли підняв очі на Рене, побачив на його обличчі те, чого точно не очікував. Страх? Злість? – незрозуміло, все в одному. Янгол відчував багато чого, бо написане в цій книзі не може бути вигадкою, не може бути вигадкою те, що написане старою мовою, і це лякало його. Він боявся того, чого не знав, боявся наслідків цієї історії. Що сталося після? Де зараз цей безсмертний король? Ці думки настільки заполонили його голову, що він не одразу почув наполегливий голос Ріца.
— Що? — питає розгублено, пропускає ті десятки «Рене. Рене! Рене!».
— Ти чого? Щось знаєш про цю історію?
— Ні, я нічого не знаю. Всі в королівстві кажуть, що стіна була завжди. — з підозрою. Тут було тільки два варіанти: або всі брехали, або ніхто не знав істини.
— Ну, може просто не знають, що було раніше, книга ж тут. — розслаблено. З якогось боку ці слова звучать дуже наївно, але через його надмірну впевненість можна подумати, що розуму цей чорт не позбавлений, проте перед ним був Рене, який закочує очі і навіть усміхається, але це не порив радості, це усмішка того, хто дуже стримується не засміятися.
— Тобто ти вважаєш, що через якусь книгу королівство б втратило настільки важливу інформацію? — в очах Ріца нерозуміння, бо так, він в цьому не сумнівається, але киває трохи невпевнено, а через кілька секунд чує сміх, такий чистий, дзвінкий та мелодійний, який почуєш і точно зрозумієш: то янгол сміється.
— А що такого? — трохи образливо питає чорт, але, насправді, ніякої образи не було. Він вперше чув цей сміх, вперше бачив усмішку на його обличчі, – це було тим, що змусило його завмерти.
— Вибач, я мав зрозуміти, що ти погано уявляєш владу нашого короля. — вже набагато серйозніше, але в очах досі виднілися іскринки веселощів.
— Ваш король не бог і не князь, він всього лише янгол, тому я б не був таким впевненим. — трохи склоняє голову. Тепер він дивиться на Рене з усмішкою, яка трохи відрізняється від старої. Цей вечір подарував погляду Ріца якусь ніжність. Це було початком чогось дуже великого, тепер прокляті землі вже не здавалися такими страшними, як було раніше.
«В будь-якому випадку померти з власної волі я ніколи не зможу» — з часткою жалю подумав Ріц і востаннє за той вечір подивився на янгола.