— До завтра ти повинен відсортувати документи про надходження та використання деревини, будують нову будівлю тож…
— Та зрозумів я. Все, до побачення.
— Ріц!
— Бувай, прощавай, всього найкращого. — махає долонею, а чоловік вже навіть не намагається перечити його дурному характеру, лише ховає обличчя в долонях і слухає, як розлітаються аркуші в усі боки, бо навіть у такого терплячого робітника в середні може щось не витримати. Раз і рветься.
— Хто це тут у нас, га? — запитання звучить дуже рівно, хоч і приховує рване після бігу дихання. Щиро вірить, що прибіг сюди через бажання дратувати цього білокрилого, якого побачив ще коли той тільки йшов до дерева.
Рене не дивиться, тулиться спиною до жорсткої кори, сидить так, що аби його побачити, потрібно впритул підійти до стіни, десь в двох метрах від дерева, що Ріц і робить, дивиться на його довге волосся, розкидане по плечах та землі, по колінах, воно наче ковдра обіймає його і надійно зігріває, на фоні волосся й очі сині дуже виділяються.
— Дай мені спокій. — байдуже, але, якщо чесно, триматися впевнено Рене зараз було набагато складніше. Він не взяв із собою книгу, та все одно знайшов чим зайняти свої руки, бо на його колінах зручно вмостилася блакитна миша – священне творіння, як і всі ті, хто ходить землями янголів. У чортів же тільки ворони прикрашали ясне небо.
— Що? Чому? Минулого разу ми люб’язно поспілкувалися, не думаєш, що це нас трохи зріднило? — саркастично каже Ріц. Від такої нахабності Рене аж здригається, зводить до нього свої злющі очі, навіть миша на його колінах здивовано озирається, не розуміє спантеличення свого господаря.
— Яка дурість, як ти можеш мені таке казати. — більш емоційно ніж завжди. Це запалює в очах чорта дуже помітний вогник. Він знову відчуває смак тріумфу.
— А що, заткнеш мені рота?
— Ні, краще вирвав би твого язика. — трохи сильніше стискає мишу і вона пищить, ледве чутно, та Рене наче від окропу здригається.
— Ну добре, то чому ти знову тут? Вранці втік розлючений, а тепер повернувся.
— Ранок – це та дванадцята дня? — Насмішка в цьому холодному тоні робить Рене майже злодієм, і воно мабуть дійсно було б так, якби Ріц заплющив очі. Не може цей світлий образ бути злодієм, просто ні.
— А ти що, як слухняний хлопчик прокидаєшся о шостій та робиш хатні справи за свою матусю? — посмішка.
— Що тобі до того?
— Ти смішний, кидаєшся злими фразами, але все одно сидиш тут. Дійсно думаєш, що я піду, просто тому що ти до мене такий холодний?
— А чого я маю бути до тебе теплим? Чого ти хочеш від мене? В чому твоя проблема? Я хочу лише посидіти тут у тиші, щоб мене ніхто не чіпав і не бачив, сюди весь той галас не дістає і я можу відчути хоча б якийсь спокій. То якого біса ти до мене лізеш?! — Найстрашніше від легкого вітру отримати буревій, що зараз і відбувається.
Ріц нахабно сідає на землю, складає ноги метеликом, і як бовдур кліпає очима, чекає продовження, але Рене мовчить, відпускає мишу, встає, обтрушує свій одяг, серед десятків ліз з рожевими квітами вигляд має дуже ніжний – такого не хочеться відпускати, навіть якщо єдині почуття – це бажання поглузувати та пожартувати.
— Я хочу дещо запитати, якщо відповіси чесно, обіцяю ніколи більше тут не зʼявлятися. — каже так, що просто неможливо не повірити, на наївного янгола це теж діє. Завмирає, дивиться на чорта згори донизу, на руки, якими Ріц упирається в свої коліна, через що його плечі здаються ширшими, на очі, які в рідких променях сонця блищать мов золото, на вуста, які зараз не мерзенно посміхаються, а трохи піджаті. Киває.
— Ти ненавидиш мене? — звучить навіть трішки образливо. Це змушує Рене задуматись, бо на чужому обличчі щира зацікавленість, без посмішки, без жарту. Янгол здивований, звісно, якихось теплих почуттів він до чорта не відчував, та й ненависті ніякої не було, він просто сам такий, трохи колючий, трохи відлюдькуватий та ніколи не нахабний, знає як треба себе поводити.
— А я маю? — ставить своє запитання, а Ріц закочує очі.
— До чого тут маєш не маєш, дай мені ясну відповідь. Ти мене ненавидиш? — дивиться в очі, складає руки на грудях і виглядає зараз як якийсь монах в цій позі лотоса.
— Не ненавиджу. — каже швидше, ніж встигає подумати, бо легке роздратування чорта чомусь трохи лякає його, та той на відповідь задоволено киває.
— Я теж тебе не ненавиджу. Тож, як ми це вирішили, можна і якийсь контакт встановити. — тепер закочує очі Рене. Різко розвертається і впевнено йде геть. Так, ненависті він ніякої не відчував, але і жаги дружити в нього не було.
— Ні, стій! Рене! — звучить як стоп-слово, тому що янгол вмить завмирає мов нежива статуя. Повертається, дивиться на Ріца крізь звисаючі лози, а той вже стоїть на своїх двох.
— Я не говорив тобі свого імені. — з підозрою. Чорт усміхається, трохи нещиро, бо справді не хотів цього, та вигукнути його імʼя було єдиним варіантом зупинити впевнену ходу білокрилого.
— Ну так, не казав. — ніяковіє, опускає голову, усміхається, намагається приховати сором, тому що відчуває себе якимось маніяком-збоченцем.
— Я побачив на твоїй книзі. — тихо каже, і Рене мимоволі робить кілька кроків до нього.
— Ну, всесвітньою таємницею моє імʼя точно не було. Сподіваюся, тепер ти задоволений. — складає руки на грудях. Слова, на перший погляд, грубі, але звучать дуже спокійно, безпристрасно.
— Мене звати Ріц.
— Добре.
— Тож…
— Не тож. — суперечка без сенсу. Здавалося, янгол може піти в будь-яку мить, бажання покинути це місце в ньому досі палає, але вигляд зніяковілого чорта виявився на подив кумедним. Весь той холод враз зник, залишилися тільки щирі почуття.
— Ми все одно по різні боки, то до чого все це? — тиша. Рене опускає руки, рукава його сорочки звисають донизу, вона приємно блищить під сонячним промінням, яке чудом змогло просунутися сюди через густину дерева, і сам він виглядає вже не так суворо.
— Дійсно, до чого? — натякає на Ріца і на всю цю виставу, яку він влаштував.
— Якщо ти сюди ходиш, навряд чи в тебе є друзі, тож давай я стану твоїм другом. — останню фразу каже зі сміхом, на що отримує тільки невдоволення на чужому обличчі. Янгол зітхає, розвертається. Даремно він повірив в ту швидкоплинну щирість, в очах чорта ця біла постать недосяжна, а значить цікава.
— Приходь сьогодні ввечері. — знову серйозно, знову вкладає в свої слова якісь почуття, без глузування. Рене нічого не відповідає, залишає після себе лише короткий погляд на самотню фігуру Ріца та йде, без прощань, без відповіді.
***
— Агов! Ти тут? — звучить саркастично, перед його обличчям мерехтить тонка дівоча рука, яку він хапає, залишає легесенький поцілунок на запʼясті.
— Де ж мені ще бути, моя мила Емі. Що ти казала? — в її очах секундна образа заміняється захопленням. Вона була дуже простою дівчиною, в ліжку Ріца, в цих білих простирадлах надувати свої пухкі губи вона не вміла.
— Кажу що завтра не зможу прийти, мені потрібно до Стефа, йти туди цілий день, тому зустрінемось тільки післязавтра. — трохи засмучено.
Хай там що, вона знала, що їй ніколи не отримати щирої ніжності від цього чорта, знала, що він ніколи її не покохає, тому ці тілесні любощі – єдине, на що вона мала право. Чи була вона проти або, можливо, засмучена? Можливо, але свобода є свобода, а ці двоє знали її ціну. Емі всього лише час від часу жадала начепити на нього нашийник, думала про це зовсім рідко, правда-правда.
Ріц знову замислюється, він частенько чув від неї розповіді про її старого діда, який живе в глибині лісу. Серед чортів з департаменту ходять дивакуваті чутки щодо Стефа, мовляв: він може перейти стіну.
— То мені піти з тобою? — від подиву її очі стають круглими. Вона дивиться на нього, не кліпає.
— Нічого собі, звідки таке бажання? — Ріц кривиться, бо сам не зовсім зрозумів що вилетіло з його рота.
— Як мені бути цілий день без тебе? — звучить настільки нещиро, наскільки можливо. Ця гра вже набридала обом.
Місяць тому, коли Ріц тільки почав працювати у департаменті, Емі була тією, хто навчав його і тією, хто вже на наступний день лежала в його ліжку. Отакі справи, який бруд, ніякого такту, ніякої совісті. Можливо, вони б і почували себе винними у так званому «службовому романі», якби у голови, у батька цього хлопця не було незліченої кількості коханок. Порядок? Не смішіть. Тут було брудніше за саме пекло. Місяць проминув швидко, вони спали не менше десяти разів, і якщо у Ріца це викликало лише бажання торкатися її гарячого тіла, Емі з кожною зустріччю відчувала в собі сумління. Чого вона хотіла – незрозуміло, але коли він лежав перед нею і думав про щось інше, це дратувало її так сильно, що хотілося всіма силами вибити з нього все зайве. Це не була закоханість або симпатія. Жадання володіти – ось вам просте пояснення її почуттів.
— То ти справді хочеш піти зі мною? — сумнів.
— Звичайно, справді хочу, тож, завтра? — впевненість та посмішка. Він цілує її руку, вона мліє, без обмірковувань киває, а він, радісний, обіймає її та сплітає їхні вуста. Триває це так довго, що у обох німіють губи, а після і все інше, бо, звісно, поцілунками ніхто не обмежувався.
Витримка Ріца іноді лякала Емі, жоден з тих колишніх чортів в її ліжку не витримували стільки, скільки він, який, здавалося, втоми не відчував взагалі. Тваринна пристрасть і багато-багато слідів на його шиї, на її грудях, вся його спина в подряпинах, а її стегна – в синцях. Відчути час вийшло тільки тоді, коли дівчина втратила свідомість, лише в цей момент він побачив за вікном глибоку ніч.
«Дерево життя» – назва цього монстра, який ріс на дві сторони. Лише коли останнє проміння сонця залишало землі чортів і янголів, рожеві квіти на лозах починали сяяти. Дерево, яке на обох сторонах найпрекрасніше, і під цим сяйвом білі крила здавалися ще гарнішими, хоча побачити їх Ріц вже навіть не мріяв. Задихається, бо, здається, так швидко не бігав ще ніколи.
— Ти тут. — на видиху. Тіло після бігу тремтить, а слова ніяк не збираються до купи.
— На жаль, так. — Холодно роздивляється чорта, цей його жалюгідний вигляд не викликає ніяких почуттів: одяг в повному безладі, а та сорочка, яку він вдягнув незрозуміло як, дуже добре відкрила чужі сліди на його шиї, укуси, в куточку губ навіть лишився поцілунок. Янгола ця картина не здивувала, він окинув байдужим поглядом фігуру Ріца та спіймав себе на тому, що в цій ситуації більш жалюгідний саме він. Не варто було приходити сюди, ніколи більше.
— Вибач. — звучить вже рівно. Він розгинається, дивиться в блакитні очі і виглядає серйозно, трохи напружено, бо хто взагалі любить вибачатись? Мабуть, ніхто, та чорт розумів що винен, проявив ініціативу і так нахабно з’явився тільки вночі, він справді не любив залишати порожні обіцянки.
— Вибачаю. — легкий кивок, після якого він розвертається аби піти. Вигляд цих білих крил вже починав потроху дратувати Ріца, бо з кожним разом він все більше віддалявся, закривався. Так вони і спілкувалися вже цілий місяць, за який чорту вдалося дізнатися лише імʼя янгола. Спочатку це була розвага, він багато базікав, розповідав Рене абсолютно все, сміявся, глузував з нього поки він читав книжки, а потім той почав відповідати. Іскра азарту перетворилася на вогник, а зараз…
— Я дійсно винен і прошу вибачення, мій вчинок ніяк не виправдати, як ти і казав, я просто брудний чорт, бачу по твоєму обличчю, що все розумієш і не здивований, але я… дійсно хотів прийти. — останню фразу каже пошепки, і янгол знову вірить, обертається, не впевнений що правильно почув, кілька секунд мовчить, обдумує, хоче піти, але хоче і залишитись. Все ж таки в цей вечір він прийшов, як Ріц і просив, прийшов, тому що припустив думку, що, можливо, в ньому є щось, чого Рене не розгледів через вічні жарти та кепкування.
Нічого не відповідає, мовчки повертається до дерева, сідає впритул, упирається в кору і більше нічого. Тиша, але чорту і це вже було в радість. Таки не пішов.
— Тож, ти живеш в тому містечку за замком? — на питання кривиться, але одразу розслабляється, бо розуміє, що вираз його обличчя Ріц не побачить.
— Майже, а що?
— Та нічого, просто кожен раз коли бачу тебе, ти йдеш від замку, от я і подумав.
— Серйозний аргумент. — зі смішком каже, бо чорт виявився трошки тупішим ніж думав Рене, але це не дратує, а веселить.
— Насправді я живу в замку. — зізнається янгол. Очі Ріца вмить розплющуються від здивування.
— І що ти там робиш?
— Що?
— Питаю, чим займаєшся?
— А як ти думаєш?
— Та звідки мені знати.
— Ну, подивись на мене і подумай ще раз. — Встає з землі, виходить з-за дерева, стає навпроти стіни в усій своїй красі, серед сяючих квітів. Прикраси на шиї і голові переливаються, напівпрозора накидка не може приховати витонченості фігури, рівна постава, гордо підняте підборіддя, шість розправлених крил. Ріц уважно спостерігає за кожним рухом янгола, в його голові лише одна думка: божество. Між ними стіна, та навіть так чорту мимоволі захотілося відійти в тінь, стерти з себе чужі сліди, які зараз здавалися брудними, одягти іншу сорочку з ще більш довгими рукавами, аби повністю заховати чорні руки. Він дивився на Рене наче вперше.
— Я не знаю чим ти там займаєшся, але виглядаєш точно як божество.