***
— Тож, коли повернеться Принц Керрол?
— Важко відповісти, кажуть на півдні зараз багато роботи.
— Зрозуміло, тоді поклади йому побільше їжі, ранковий торт також, увесь клади.
— Добре, мадам. — кивок. Балачки кухонних фей, все на благо старшого принца, тут всі його любили та поважали, а він без сумнівів був того вартий. Все запаковують з турботою і любовʼю, з тим тортом точно поїде ще й частка обожнювання цих милих дам, але коли на кухню заходить молодший принц, всі ніяковіють.
— Доброго ранку, Ваше Високосте. — низький уклін. Усмішка на їх обличчях стає вже не такою щирою, але залишається любʼязною. Без сумніву, Рене вони любили не менше, цей милий девʼятнадцятирічний хлопець з густим, білосніжним волоссям, з очима кольору кришталево чистого озера, завжди світлі одежі, які дуже вдало підкреслювали його стрункість і, звісно, погляд цих розкосих очей, частіше прохолодний, серйозний. Всі дивувалися такій різниці між братами, наче одному дісталася вся серйозність, яка повинна була бути на двох, а старший забрав всю харизму і гумор, всі усмішки, навіть нещасного смішка не залишив молодшому.
— Доброго, то брат вже їде?
— Так, він зараз у Його величності. — легкий кивок. Значить, кімнату батька краще десятою дорогою обходити.
— Залишилось щось з десертів? — намагається приховати бажання, але через усмішки кухарок все стає зрозуміло. Старший брат може й забрав у молодшого той сміх і харизму, але всю любов до солодощів унести не зміг, щось та лишилося.
Одна з дівиць дістає з холодильника пудинг з полуничним джемом, і на мить очі Рене зовсім трохи виблискують, це можна помітити тільки якщо пильно спостерігати, але служниці ці не наважувалися й голови підняти. Бере з її рук десерт, виходе з кухні і, прогулюючись світлими та широкими коридорами замку, він заходе до себе в кімнату, бере книгу з колекції, у якої не було конкурентів в усій янгольській столиці, залишає на столі пусту піалу і йде.
В цей час того чорта не повинно бути там, під деревом — думав Рене.
Проходячи повз батькової кімнати, на секунду янгол завмирає, бо чує напружені голоси
— Ти повинен бути уважнішим, королівська сімʼя має триматися твердо, бо тільки так можна втримати в своїх руках владу.
— Так, батько.
— Я дуже добре памʼятаю обіцянку миру, яку проголосив ще перший король, але… навіть серед янголів є зрадники, ти повинен розуміти, що з цим треба робити. — суворо.
Звучали дивні речі, але Рене не приділяв цьому ніякої уваги. Король і старший принц завжди обговорювали щось, чого молодший не розумів. Території були мудро розподілені між Керролом і його підлеглими, у короля всюди були очі, всюди діставали його руки, але все одно в їх розмовах лунали страшні слова. Зрадники? Серед янголів? Хіба може таке бути, щоб в сімʼї великій були ті, хто зрадить? Чи може бути на мирній янгольській стороні щось настільки брудне? Це не мало ніякого відношення до Рене, тож він продовжує шлях, йому не важливо про що кажуть старші, йому ще рано про це навіть думати, тож книгу в своїх руках тільки сильніше стискає.
***
— Навіщо ти питав Стефа про ті дурні чутки? Тільки не кажи, що збираєшся перейти стіну.
— Та вже не збираюсь, не знаю яким ідіотом треба бути, аби піти на прокляті землі.
— Вже? А раніше збирався? Навіщо? — купа запитань, які тільки дратують Ріца. Він і сам вагався, те рішення перейти стіну, ну чого воно так засіло в його голові?! Це дратувало не менше за нескінченний потік питань дівочим, мелодійним голосом Емі.
— Просто розвага, не звертай уваги. — махає рукою, таким чином показує недбалість, йому точно чхати, але з балкона кабінету Емі бачить на тому боці білий силует, який майже біжить до дерева. І не може не дивитися, як би не хотів відвести очі.
— В тебе дивні забави, ти ж не серйозно…
— Люба моя Емі, потрібно вже зайнятися справами, тож я піду. — Легенько обіймає її за плечі, цілує у щоку і виходить з кабінету, лишає цю нещасну дівчину на самоті, яка вже зачиненим дверям і порожнечі цього кабінету каже:
— Але ти ніколи не займаєшся потрібними справами.
— І знову ми тут зустрілися. Я можу вже думати, що ти переслідуєш мене? — сміється, і сміх цей виходить рваним, тому що дихання Ріца було трохи збитим після бігу, або швидкої ходи – як він сам себе запевняє. Рене вже встиг притулитися до дерева, розгорнути книгу, але навіть першого слова не прочитав, цей нахабний голос звучав в найневдаліші моменти. Він зводить свої очі до чорта, який, як завжди, від дерева відходив трохи вбік, аби через цю стіну бачити білокрилого, в очах його немає здивування, роздратування – так, але він наче знав, що цей нахаба точно тут буде, за стільки часу вже навчився його відчувати.
— Як хочеш думай.
— Добре, так і хочу думати. — Сідає навпочіпки, знову роздивляється Рене і його пальці, які розслаблено лежали на першій сторінці книги, довгі, білі, наче кришталеві. Мимоволі кидає погляд на свої, і в голові виникає коротке: «Негарні» – так швидко пропливає крізь його думи, що навіть не схопити. Негарні. Але чого?
Насправді Ріц нехай і чорт, але зовнішність точно божественну мав – як казали всі дівчата та іноді хлопці. Очі золотого кольору, мигдалеподібні, трохи вузькі і тому здавалось, наче він був дуже гордовитим, губи пухкі, ніс гострий, з горбинкою. Шкіра не бліда, смаглява, а кінцівки вух і руки до ліктя зовсім були чорними – так би мовити, особливості всіх чортів. Волосся його… та де ж воно те волосся, от у Рене волосся, а об голову Ріца можна було вколотися, точно їжак. Через роботу в департаменті він мав носити офіційний одяг, але нічого подібного цей нахаба не робив, якісь чорні штани, які звідки і чиї – неясно, а на верх сьогодні червона сорочка з широкими рукавами, яка повністю оголяла його груди, от і все.
Між ними тиша. Ріц сідає на землю, проводить долонею по своїй колючій голові, і тільки коли стає напружено, каже на подив серйозно, так серйозно, що Рене завмирає.
— Чому ти завжди сидиш тут? — тиша. Цей наївний янгол млів від щирих слів і почуттів, вже не вперше він чув від Ріца справжні емоції, на які завжди вівся, зараз це був інтерес, він змушує ті негативні почуття до нахаби-чорта, що так довго сиділи всередині Рене, відступити. Він дійсно був дуже наївним.
— Чому ти питаєш?
— Якби я сам знав, просто поговори зі мною, мені справді цікаво, чому ти… — Не закінчує, замовкає під незрозумілим поглядом Рене, той навіть книгу прибрав і, якщо чесно, хотів почути продовження, якого немає, тому що Ріц знову сам себе не розуміє.
До чого все це? Навіщо йому це знати? Тільки не кажіть, що справді цікаво. Дійсно, прийшов вже час самому собі зізнатися: таки цікавлять його ці крила кольору снігу і очі кольору сапфіру.
Нехай думку він свою не закінчив, Рене закриває ще не почату книгу, кладе її поруч із собою і повертається до чорта так, щоб і той його в усій красі бачив, і він його.
— Ти дивний.
— Чого я дивний? — зі смішком.
— В мене відчуття, ніби ти щось від мене хочеш, але я гадки не маю що.
— Та нічого я не хочу від тебе, — з легким зітханням — просто якось спокійніше, коли під цим деревом сидиш і ти. — Мовчить, тільки вигинає брову від легкого здивування, нічого не каже, лише прокручує у своїй голові ці слова декілька разів, до того часто, що вони втрачають будь-який сенс у його думках. Мовчання затягується, просто дивляться один на одного, а потім янгол таки не витримує, видихає і тихо-тихо каже:
— Моя сімʼя… трохи дивна, тому я часто буваю тут, під цим деревом мені спокійніше за перебування в замку. — Ріц слухає уважно, боїться навіть дихати, аби не перервати цю неочікувану промову Рене. Він ніколи не чув такого тону, ніколи не бачив, щоб він ховав свої трохи сумні очі. Питання родини всіх змушує задуматися, для когось думи про неї приємні, у когось є одне бажання – забути.
— А в мене… — починає чорт після невеликої паузи, чим привертає увагу янгола — взагалі її немає, сім’ї тобто: мати пішла, коли мені було чотири, а батько, ну, він крутий, голова департаменту і все таке, але до сина йому діла немає, тож… добре якщо він взагалі мене памʼятає. — розповідає повільно, усміхається при згадці про матір, кривиться на частині про батька, і всі ці емоції мають такий жвавий вигляд, що Рене без сумнівів вірить. Він ніби знайшов для себе неочікувану підтримку.
— Куди пішла твоя матір? Вона покинула вас? — зацікавлено.
— Ні, тобто, фактично так, але… ця історія настільки довга, — сміється — що тягнеться вже не перше тисячоліття. — Від подиву янгол розплющує очі так, що трохи боляче. Абсолютно незрозуміло, і тому тільки цікавіше, але через обличчя Ріца не скажеш, що чорт захоче цим ділитися, тому він не наполягає та швидко повертає свій звичний вираз.
— І все ж таки, якщо ти її памʼятаєш, це вже великого варте.
— Твоя родина, розкажи мені краще про неї, чим ви займаєтесь? — переводить тему, не дає Рене закінчити, бо вже аж забагато думає про це, про всю цю ситуацію, про те, чого згадувати він не бажає.
— В мене є старший брат, мій батько – володар цих земель, король, а мати, очевидно, королева. — з легкою усмішкою. Як би там не було, янгол любив свою сімʼю, був глибоко привʼязаний до холодної матері, шанував надто емоційного батька, сумував за набридливим братом. Всі ці почуття він відчував по-своєму, не так як того чекали інші, тому він здавався всім якимсь не таким.
— Ти з королівської сімʼї? — приголомшливо перепитує чорт, мов з першого разу не почув чітко.
— Так. — пошепки.
— То виходить ти… — замовчує, і мовчить так довго, що продовжує вже Рене.
— Молодший Принц Рене. — встає з землі, розправляє крила, і на фоні них він здається дуже худим, тонким і маленьким — Шість крил мають представники королівської сімʼї. Чотири – важливі для королівства янголи, вчені, вчителі, помічники. Два крила мають рядові, селяни наприклад. — коротко розповідає про життя свого народу, але Ріц того всього не слухає. Спостерігає за крилами, прекрасними настільки, що навіть у снах такі не побачити, не уявити, треба тільки дивитися, на власні очі бачити.
— То мені тепер звертатися до тебе, як до Його Високості? — з посмішкою. Продовжує роздивлятися Рене, для якого цей погляд дуже нахабний, від чого він ледве помітно зводить брови. Насправді, до такого він зовсім не звик, всі, окрім Анелі, кличуть його частіше як «молодший принц», тому чути таке звернення ще й від чорта – вдвічі дивно.
— Ні, просто… імʼя. Просто імʼя. — повторює, імовірніше, для самого себе, на що отримує грайливу посмішку. Для Ріца це гра, яка набуває цікавого вигляду, гра, яка заходить трохи далі за звичайні «легка зацікавленість», «бажання посміятися», «розлючити». Дивні почуття повідомляють про себе, ігнорувати які він вже не може.
— Ріц! — голос за його спиною змушує обох спрямувати погляд на витончену фігуру дівчини.
— Емі? Що сталося? — здивовано. Вона ж не була рада побаченому, картина перед нею дуже незвична, чорт і янгол крізь стіну спілкуються з таким умиротворенням, що її починало нудити. «Якого біса» – єдина думка, яка крутилася в її голові при погляді на цей світлий силует, який на фоні Ріца мав трохи смішний вигляд, просто тому що не вписувався.
— Мені потрібна допомога, надійшов запит від чортів з північних земель, потрібен вістовий. — Дивиться на неї та не кліпає, немов вірить, що якщо буде довго спостерігати, вона згорить від невдоволення в його очах.
— Звісно, я вже йду. — без будь-яких запитань та злості каже. Проте є одне «але»: він ніколи не був вістовим. Його ніколи не журили за те, що в департаменті його справами протягом місяця було або наглядати за кабінетом Емі, який і без його догляду якось проживе, або діставати Рене – дуже різноманітно, завжди зайнятий, має найбільше роботи з усіх в департаменті. Емі ще недовго стоїть, дивиться на них обох, а після йде.
— Це ж треба, на роботі зʼявилася робота. — каже з усмішкою і востаннє кидає погляд на білі, вже заховані за спиною крила. Більше не було видно того величчя і тієї нестерпної краси.
— На все добре. — Легкий кивок Рене більше схожий на уклін, його рухи вперше сповнені такої грації, бо раніше, варто було йому побачити Ріца, все тіло мов заклинювало, ставало надто різким.
— Не прощаюсь, Рене. — усміхається, але у відповідь тиша. Янгол розвертається та йде, не чекає поки піде Ріц, той дійсно не прощається, але ось така його дія викликає сильне нерозуміння. Щойно все проходило так добре, навіть у роті було надто солодко, а тепер… що? Ще хвилину стоїть, дивиться на білу спину, яка дуже прагнула залишити це місце, і це було правдою.
Поки чорт біг на зустріч, все прекрасно розумів і не хотів грати в дурня, янгол, якраз, те і збирався робити. Зовсім трохи побути дурнем бо… як же так, чому він?
— Хто він? Маєш такий щасливий вигляд, що хочеться блювати.
— Люба Емі, і чого ти така жорстока, не дошкуляй. — торкається її носа вказівним пальцем, усміхається так по-доброму, що їй тільки гірше стає, бо бачити його таким, бачити таким добрим цього нахабного, безсовісного, необізнаного із тактом чорта було дивно.
— Тільки не кажи мені… він цікавить тебе? — питання, від якого в голові Ріца мало прояснюється, тому що треба було лише почути щоб зрозуміти, задуматися, щоб дійти якогось логічного висновку, а через цей висновок може тільки дивитися на неї розплющеними до неможливо очима. Чи то він робить вигляд, що не розуміє, чи то дійсно так воно є, але під її наполегливим поглядом деякі думки складаються між собою в його голові, формують дуже чітку відповідь.
— Не можу запевняти, але невеликий інтерес точно маю.
— Це якась маячня.
— Чого б це? Думаєш, як між нами стіна, я не в змозі роздивитися його неймовірну красу? Не кажу, що він мені подобається, але і брехати сенсу немає, мені цікаво от і все. — В цього чорта залишилося багато хорошого від його благородної матері, і тому Емі, дивлячись в його золотисті очі, нічого сказати не могла. Вона не знаходила потрібних слів, просто тому що вперше відбувається щось подібне, відчуття інтересу, від якого сама вона завжди тікала, Ріц так просто визнав. Це була перша перемога, про яку він навіть не підозрював.
— Всі вістові зараз за межами департаменту, мені нікому доручити передачу листа, ти і так нічого не робиш, тож згодишся. — складає папери на своєму столі, видихає і про ту розмову забуває, точніше, залишає на подальші обмірковування, які точно будуть плутати її розум, але це потім.
— Як далеко? Пішої прогулянки мені і до твого дідуся вистачило.
— Чого пішої? На коні поїдеш.
— Який ще кінь? — здивовано.
— Ріц, ти точно бовдур. — Але замість того щоб пояснювати, скручує папери в тонку трубочку, перевʼязує їх стрічкою, хапає хлопця і волоче його за собою спочатку з кабінету, а після широкими сходами, спускаються на перший поверх та йдуть у ту частину будівлі, в якій цей чорт ще не був.
Окреме приміщення на задньому дворі, яке ніколи не викликало інтересу, виявилося конюшнею, але не простою, настільки не простою, що спершу хочеться відвести від жаху очі.
— Якого дідька…
— Так, не найприємніші створіння, але через те що на наших землях можуть жити тільки ворони, ці коні з третього царства.
«Третє царство» або «Пекло» – місце для людей, які, на думку володаря всіх царств, не заслуговували на переродження. Там грішні душі набувають матеріального тіла, вони мають свої міста і навіть свою ієрархію – все як у людей. Живуть там довго, сто років, двісті або всі пʼятсот. Якщо їхній князь вирішить, що хтось з них таки вартий знову переродитися в людському світі, він дає вибір: залишитися, продовжувати служити своєму панові, жити без потреб і бідності, серед таких самих істот, або увійти в коло перероджень, покинути третє царство та піднятися аж до другого! Це був великий успіх, однак їхнє місто процвітало, бо перероджуватися хотіли далеко не всі.
— Гидота. — каже чорт із сильною відразою. Роздивляється коня, в якого замість зіниць чорна гниль, а він йому у відповідь ірже так глухо, наче голосові звʼязки цій пекельній потворі тільки уві снах маряться.
— Нічого, всі звикають і ти звикнеш. — зі смішком, але Ріцу не смішно, Ріц не хоче сідати на спину тварині, у якої стирчать переломані кістки з різних боків, ще й якась гусениця повзе під язиком, він це бачить, бо ніякого язика там немає! Тільки його засохлі рештки, проте зуби ідеальні, білі, рівні.
— Ти впевнена? Впевнена, що у департаменті нікого немає?
— Впевнена. — усміхається і простягає записи. Він сумнівається, кривиться і ледве стримується, аби не сказати образливого, мовчки бере той папірець, слухає в пів вуха як дістатися на північ до департаменту, що звучить скоріше як приємна подорож, аніж завдання.
Дорога прекрасна, і кінь під чортом скаче дуже слухняно, до північних земель дістаються всього лише за якихось два дні невпинного скачу, нудні два дні, упродовж яких Ріц відчував тільки втому. На кордоні між землями зустрічає вістового з півдня та передає йому листа, все це проходить в такій тиші, що було чутно як тріщать кістки коня, легкий кивок від незнайомого чорта, і без прощань розвертається. Ріц також не був фанатом всіх цих ввічливостей, тож полегшенно видихає, не треба буде зайвий раз розкривати рота та витрачати час на розмови, одразу назад, одразу додому.
Півтора дня шляху назад, майже вдома, ліворуч потихеньку виднівся вже знайомий ліс, в який він під впливом емоцій чи дуже навіть свідомого бажання повертає в останню мить, скаче впевнено, тримається у сідлі вже не так боязно, це відчуває і кінь, тому темп його наростає навіть серед дерев.
— Що відбувається? Тільки не кажіть, що я не вчасно. — злазить з коня перед вже знайомою хатою і спостерігає цікаву картину: гора книжок біля порога, які Нейт виносив з дому пачками.
— Нічого собі, сьогодні граєш в принца на коні? — питає не надто дружньо, але коли натикається на щиро здивований погляд, навіть трохи мʼякшає. «Що ще за принц на коні?» – думає чорт, але надто довго свою світлу голову непотрібом не забиває.
—Що ти тут робиш? — роздивляється спочатку коня, від якого точно не в захваті, а потім і Ріца.
— Робота. Я був тут недалеко, вирішив завітати в гості.
— Нагадай-но, коли це ми встигли заприятелювати? — каже трохи по-злому і йде назад до хати, але чорт тільки посміхається йому в спину.
— Саме тому я тут. — звучить тихо, настільки, що Нейт не чує цієї нахабної фрази.
Дуже багато книг, гора не переставала рости, і коли Ріцу набридає просто спостерігати, сідає навпочіпки, бере книгу, яка була ближче за всіх до нього, розгортає, однак не може зрозуміти жодного слова, жодної букви.
— Що це за мова? — питає з щирим здивуванням.
— Янгольська.
— Ого, і звідки тут такі книги? — продовжує гортати сторінки, які навіть відчувалися по-іншому, інколи зʼявлялися дивні ілюстрації, але чорт їх дуже швидко гортав, не розумів і не хотів намагатися зрозуміти.
— Ти ж сам прийшов розпитати Стефа про те, яким чином він переходить стіну, а зараз дивуєшся книжкам з тієї сторони? — в голосі Нейта звучить насмішка, недобра така, він недолюблював Ріца і не приховував це.
— О, зрозумів. Якщо чесно, я вже думав, що це дурні балачки, але дякую, тепер копати буду глибше. — закриває книгу з глухим стуком. Неприємна посмішка не сповзає з його обличчя, він знав, що своєю самовпевненістю дратує нового друга, але нічого не міг вдіяти, хоч і десь дуже глибоко його почуття щодо Нейта були змішаними. Щось всередині нього кричало, що він носить в собі страшні таємниці, щось, чого чорт ніколи не хотів би знати.
— Роби що хочеш. — стомливо, і знову вертається до хати.
— Навіщо виносиш їх?
— Перенести на дах. — гуркіт нової партії книг. Серед цієї купи зникнення однієї не буде надто помітним, тому Ріц ховає у сідлі ту, яку так і тримав в руках. Усміхається, впевнений, що здивує Рене такою іграшкою.
— Зрозуміло, де Стеф?
— Слухай, навіщо ти тут? Навіщо запитав в той раз про стіну, чого ти хочеш? — роздратовано. Кидає нові книжки і завмирає, руки складає на грудях, чекає відповіді, і весь час кидає погляд на коня.
— Яка різниця? Ти сидиш тут світу білого не бачиш і… що? Хочеш вчити мене життю?
— До чого тут це взагалі, я питаю…
— Ну дізнаєшся ти, що далі? Ти питаєш, аби прочитати моралі, якщо моя відповідь тебе не влаштує? Чи я помиляюся? — останню фразу каже з великим сумнівом. Він вірив в свою правоту і добре бачив в очах Нейта секундну мʼякість, швидкоплинну слабкість з причини того, що Ріц іноді казав розумні речі.
— Мене твоя відповідь не влаштує у будь-якому випадку.
— Знаю, тому і питаю. Яка різниця? — зморшка між бровами зʼявляється одночасно у обох, обидва злі, але ніхто з них цю дурну суперечку закінчувати не збирався.
— Я вже казав, зараз наші світи існують в мирі та спокої, у янголів своє життя, у чортів своє, якщо ти порушиш порядок, не тільки департамент цих земель буде залучений, всі чотири зберуться, аби судити тебе і всіх причетних. Не роби дурниць.
— О! Ріц! — голос за спиною. Чорт повертається і бачить усміхнене обличчя дідуся, в його руках наповнена якимись ягодами корзина, а одяг все той самий: та сама темно-сіра мантія, яка від старості ще дивом не розсипалася.
— Добрий день. — легкий кивок, норми поведінки зі старшими, але цьому діду точно начхати, пихтить, сміється, підходить ближче і обіймає Ріца за плечі.
— Зараз зварю чай, заходь заходь!
— Вибачай Стеф, робота гукає, маю повернутися до темноти. — брехня. Він просто не хотів залишатися тут, а тим паче пити чай. Старий чорт і Нейт завжди змушували його ніяковіти, а зараз ще й книгу якусь вкрав, терміново потрібно додому, може ще встигне показати її Рене.
— Он воно як, — з сумнівом — ну добре, значить на наступний раз, приходь ще. — каже Ріцу, який вже був на своєму коні. Той стримано прощається з ними, ловить на собі ще один невдоволений погляд Нейта і, усміхаючись, направляє коня геть з лісу. День закінчувався, верхом, замість тих семи годин пішки, він дістався дому лише за трохи менше двох.