— Ей… куди вона йде? Мамо! Зупинись!
— Ріц, досить. — Дитина на руках чоловіка невгамовно вибивалася з чіпких та міцних рук дорослого, але той лише кричав на малого так розлючено, що навіть жінка, якій залишилося не більше декількох хвилин, дивилася на нього зі зведеними бровами, проте нічого не могла зробити. Вона любила своє дитя, але…
— Будь чемним хлопчиком, мій маленький Ріц. — по її щоці котиться сльоза. Це були останні слова, перш ніж її тіло зникло в чорному тумані, звідки виднілася тільки простягнута до неї рука з сидячим на ній вороном. Кінець.
— Ні! Ні! Повернись зараз же! Я не буду чемним, якщо ти підеш, чуєш?! — кричить, бʼє чоловіка, який стискає його крихітне тіло до болю, бо гнівається, тому що ніяк не може заспокоїти власного сина, хоч і розуміє його реакцію, розуміє його сльози та відчай, розуміє, що окрім матері цього чотирирічного чорта більше ніхто ніколи не любитиме.
— Мамо… — на видиху каже хлопець, прокинувшись у теплому ліжку під боком прекрасної дияволиці, і нехай диявол – це щось дійсно незрівнянне, на його думку вона була того варта. Через небажані сновидіння, які не снилися йому вже дуже давно, поводить себе надто гучно, але вчасно затикає рота долонею, вона трохи причмокує крізь сон, і звучить це так привабливо, що не втримується. Звісно не втримується, що таке витримка для безсовісних чортів?
— Ріц, що ти робиш? — сонливо питає нещасна дівчина, в голосі якої дуже чітко звучить небажання прокидатися, але руки ці вже нахабно залізли під її нічну сорочку.
— О моя люба Емі, виглядаєш солодко навіть уві сні. — цілує її шию, темний кінчик вуха, щось ще шепоче, та вона не слухає, швидко підлаштовується під його темп, відповідає з не меншою ініціативою.
Двоє молодих чортів так міцно тулилися одне до одного щоночі, але ні про які почуття це не свідчило. Емі неймовірно гарна двадцяти двох річна дівчина, цінності якої не сильно відрізнялися від цінностей Ріца, який був на пʼять років молодший за неї. Їхні захоплення ділилися на двох і починалися у ліжку чорта, закінчувалися, до речі, також там, та якщо відверто, йому на це було начхати, як і на неї, вони друзі, які вирішили дозволити собі зайвого. Все. Іноді він бачив більше бажання в її карих, мигдалеподібних очах, але віддавав перевагу цього не помічати. Більше? Кохання або стосунки? Маячня, вона подобалась йому серед білої спальної білизни, те як кожен її стогін викликав приємне збудження, та за межами його дому між ними нічого не було.
— Припини, нам вставати через годину. — каже суворо, але в її голосі не чутно бажання закінчувати те, що вони тільки збиралися починати. Ріц розумів це, тому на його обличчі зʼявляється точно бісовська посмішка. Її сорочка дивом вціліла від його напору, впала кудись на підлогу з приємним, глухим звуком.
Зверніть увагу, якщо тканина має хорошу якість, її шурхіт буде дуже приємним вашому вуху, а Емі любила дорогий одяг, любила атласною тканиною підкреслювати всю красу свого прекрасного тіла.
Жадання тілесних любощів перемагає. Скільки вони в тому ліжку розважалися та шепотіли одне одному пристрасні слова ніхто не рахував, але, вочевидь, через годину ліжка не покинув ніхто, нікому й нікуди вже не потрібно було йти.
— Ріц, ти дістав вже мене з постійними запізненнями, я обіцяю, колись це все дійде до твого батька! — розлючений молодий чоловік в усі боки розмахував руками. Всьому є край, проте більш за все дратував неохайний вигляд чорта, який точно не поспішав сюди і точно не збирався покидати своє тепле ліжко, навіть якщо довелося сильно запізнитися.
— Якщо хочеш, я йому особисто про це розповім. — сміється хлопець, так нахабно і мерзенно, що у чоловіка вже не залишається сил на продовження цієї суперечки.
Що міг зробити Ріцу його батько, з яким вони бачились добре якщо минулого року, батько, якого Ріц більше за все хотів би забути та стерти зі свого життя? Проте, на жаль, це бажання було взаємним.
Вони розходяться, розлючений чоловік викрикує ще кілька агресивних слів у спину Ріца, на що той ніяк не реагує. Бачитись сьогодні знову вони навряд чи будуть, тільки завтра, коли наш молодий парубок з гарячою кровʼю знову запізниться.
Коридор, коридор, коридор. Височенні стелі темно-сірого кольору та товстезні, масивні балки, які були оповиті чорним вʼюном синіх троянд – місце, яке білокрилі на тому боці точно називали “творінням всіх трьох Князів нижнього світу, чорне і мертве, один лише морок був тут володарем” але ні, ходили тут і панували звичайнісінькі чорти. Департамент порядку бісівського світу, кожен хто мав чорненькі вушка й такі ж руки проходив через це темне місце, така собі спроба контролювати безбожних чортів. Та і Ріц був тут, з восьмої до скількох доведеться, але, насправді, кожен день був для нього цікавим, тому що впритул до їхнього департаменту розташовувалася стіна, прозора завіса, але міцна як титан, з блакитним відтінком та деревом, величезним деревом, квіт якого був рожевим цілий рік, воно росло між світами, точно навпіл: одна частина на стороні чортів, другу охороняли янголи. Ця стіна між ними, чим взагалі вона була? Спасіння від помилок – ось як всі думали, бо союз чорта і білокрилого – суцільний бруд і сором, тому стіну не зруйнувати, не розплавити, не розтрощити, вона назавжди тут, найсильніший сторож.
Хоча, можливо, кожна історія має свій виняток.
— Зроблю вигляд, що здивований знову бачити тебе під цим деревом. — каже Ріц. Хвилина від департаменту і ось він біля стіни, під цим могутнім деревом знов спостерігає за знайомим незнайомцем.
Цей янгол завжди був тут, просто на тій стороні стіни, серйозний і холодний, мовчазний і трохи злий, дивакуватий. У відповідь очікувана тиша, не відривається від книги, на яку інколи приземляються пелюстки рожевих квітів з дерева. Ріцу подобалось дратувати його, ловити час від часу розлючені погляди і відчувати цей солодкий смак перемоги, бо зміг знову його розлютити.
– Нумо, поговори зі мною, бо якщо так і будеш мовчати, говорити буду я, розповім як почався мій день або… о! Хочеш послухати про мою ніч? – хлоп! Слова Ріца, які той навмисне вимовив пошепки, нахабно перебивають. Гучно закривається книга, але янгол пози своєї не змінює, тільки плечі ледве напружуються в його білій накидці, з якою майже одного кольору було його світле та довге волосся.
Вигляє мʼяким — думав Ріц, і чіпляв ще більш гидотну посмішку, якусь нещиру, злу й зухвалу.
— Ну чого ти від мене хочеш? — втомливо запитує янгол, дивиться на нього байдуже, але ж дивиться! І Ріц від задоволення прямо таки сам не свій, точно-точно.
— Щоб ти мене послухав, а ще б краще й відповідав.
— Стільки вже було спроб, а ти не втрачаєш надії. — каже з глузуванням, без особливої зацікавленості. Розглядає книжку в своїх руках, проводить по обкладинці тонкими пальцями, і цей жест без уваги не залишається.
— Що поробиш, такий вже я. — пауза, — Тож… може сьогодні ти нарешті скажеш мені своє імʼя? — не відриває очей від чужих пальців, які навіть ця клята стіна і відстань між ними не можуть спотворити. Ось воно “божественне”.
— Слухай, я розумію, ти грубий, невихований і неосвічений нахаба, але я прошу тебе, перестань вже ходити сюди. — прохання лунає так ввічливо та спокійно, що навіть всі ці неприємні слова чуються чорту як найприємніші компліменти. Усміхається з кожним словом янгола все ширше, і коли той розуміє, що справа заходить в глухий кут, закочує очі, встає з землі, накидка трохи спадає з плечей, оголює його фігуру, яка нехай і була вдягнена, та одяг цей обтягнутий, що є він, що нема. В очах Ріца це виглядає як щось чуже, безумовно привабливе, це світло таке… хіба можна дотягнутися до нього чорними руками?
— Завжди це кажеш та завжди повертаєшся сюди. — вперше за всю розмову каже щиро, ледве помітна усмішка і легкі іскринки в золотистих очах.
— Завжди це кажу і сподіваюся, що нарешті почуєш. — Кидає на чорта холодний погляд, поправляє одяг, притуляє книгу до грудей та йде, а той ще довго дивиться на білі крила, які виглядають несправжніми, бо, здається, не може в житті бути щось настільки прекрасне.
Хоч між цими створіннями не було ненависті, одні жили на своєму боці, інші на своєму, без змоги одне одному заважати, але це дерево, під яким дивним чином зібралися янгол і чорт, дерево, яке взагалі дивиною росло на дві сторони, під собою звело ці дві душі. Який в тому сенс, як між ними могутня й непорушна стіна? Але зараз це не важливо, коли Ріц роздивляється мерехтливі на сонці крила, думає, що переміг, що ця тільки йому відома суперечка, це змагання, яке він вигадав собі сам і свято вірив, що перемагає, тільки от на крила ті дивився він, на спину в світлому одязі і його білу маківку. Не навпаки. Він вже програв, але вірить, що встановлює правила сам.
***
Свята земля, білий замок, який на фоні департаменту за стіною мов сніг на ґрунті, але що величне, а що жалюгідне – нікого не цікавить, бо в кожного линуло власне життя: у чортів своє, у янголів своє.
До входу підходять двоє, масивні двері з білого дерева з гуркотом відчиняються, а за ними яскравий зал, посеред якого стоїть чоловік в білому одязі, золотий пояс на талії дуже добре підкреслює статну фігуру і високий зріст, та біла мантія все одно волочеться за ним на підлозі, кожна деталь його одягу – про витонченість та грацію, а меч на поясі додає його образу холоду, навіщо він і для чого – незрозуміло. За спиною шість білосніжних крил – ознака королівської особи, знак, що хлопець цей матиме змогу займати вершину ієрархії.
— Брате! — звучить дуже радісно, але з тим же стримано. Характер цього хлопця з одного боку нестерпно важкий, а з іншого він усміхався та сміявся частіше за будь кого з янголів.
— Вітаю, Керрол. — Рене склоняє голову й одразу відчуває широку долоню на своєму плечі.
— Не поводь себе так формально коли ми вдвох, скільки можна просити! Я це в тобі не терплю. — каже зі сміхом, та у відповідь помічає лише покірний кивок від молодшого.
— Анелі, будь ласка, сповістіть батьків про моє прибуття і підготуйте вечерю, я повинен повернутися завтра вранці, тож буду вдячний якщо зробите все якомога швидше. — хлопчина, який супроводжував Рене, кланяється, і зі стриманою усмішкою залишає зал.
– Радий бачити тебе, брате.
— А я який радий! В мене стільки всього є розповісти! Сподіваюся, до завтрашнього ранку зможемо знайти хоча б хвилинку на балачки. — Третій зайвий пішов. Стримувати щире щастя Керрола більше було нікому і, якщо чесно, Рене десь в глибині серця жалкував, що порученя це довірили не йому. Він любив свого старшого брата, був сильно до нього привʼязаний, але місяця виявилося недостатньо аби він скучив.
– Вам варто відпочити після такої довгої дороги.
– Дурниці! Я не бачив свого брата цілий місяць, який тут відпочинок!
— Я не думаю, що батьки розділяють вашу думку. — останнє за що чіпляється Рене, щоб як завгодно уникнути шумної компанії Керрола, але той натяків взагалі не розуміє.
Все настільки погано, що навіть коли палкі дівчата обвивали навколо нього свої тоненькі білі руки, він казав лише дружні компліменти їхнім запʼястям, коли нахабно вимагали від нього поцілунку, отримували легкий у щоку. Він такий тупоголовий! Зовсім не розуміє! – Всі як одна кричали ці слова йдучи від нього. Нерозумний, дурний, – між собою жінки називали його саме так, замість величного «Старший Принц Керрол».
— Рене, будь ласка, був час коли я вимивав з твого рота пісок, а зараз ти мені викаєш. — Ніяковість одразу паралізує тіло, – то сором з дитинства, який Рене ніколи б не хотів згадувати, але його брат сприймає речі набагато легше та не знає таких жорстоких для серця почуттів, як сором.
Керрол ще багато розмовляв, казав усілякі нісенітниці, а на односкладові відповіді Рене усміхався так щасливо, як тільки міг. Це мало б тривати вічність, і молодший дійсно морально готував себе до довгих розмов, доки позаду не почувся чоловічий голос, такий же гучний, як і сам старший принц:
— Керрол. — зі сторони входу. Крок за кроком, щасливо біжить король. З першого погляду було зрозуміло кому, від кого, і що дісталося.
— Будь стриманіше, ти в першу чергу король. — вже в спину, дуже суворо каже господарка цих земель, королева, матір двох братів.
— Мамо! Тату! — наче зірваний з ланцюга пес, Керрол зривається до них, але різко зупиняється, коли в зал заходить Анелі. Той лише усміхається старшому принцу, бо в замку тільки дурень не знав його справжньої натури.
— Що бажаєте на вечерю, Ваша Світлосте? — низький уклін перед королівською сімʼєю. Деріас та Леада відповідають трохи байдуже, та Керрол не соромиться у виборі, перелічує майже всі десерти світу, які хотів би бачити, а коли черга доходить до Рене то… а де Рене?