Не відриває від Рене очей, янгол навіть трохи ніяковіє, просто через те, що йому ніколи не робили компліментів. Вся королівська сімʼя мов на підбір, краса та вишуканість кожному з них – вірний друг, хвалити вигляд одне одного було б лицемірством, тож він зовсім не звик до такого дивного погляду, такого, через який хочеться відвести свій. Та принц цей надто гордий для того, щоб ховати свої прекрасні очі.
— Кожен янгол буде для тебе божеством, не кидайся подібними словами так легко. — на одному диханні, з рідною його обличчю серйозністю та спокоєм каже, а після таки розвертається, йде крізь звисаючі лози, які постійно плуталися в його чарівних крилах. Поки чорт спостерігав за цим і не міг підібрати потрібних слів, аби залишити Рене ще хоча б на хвилину, той повертає голову, щоб наостанок сказати:
— До побачення, гарної тобі ночі. — безпристрасно, але цього вистачає, аби наш молодий і дурний чорт сплутав свої істинні почуття з тягою та захопленням.
***
Ліс. Густі дерева своїм шелестом заспокоюють гучні думки, приводять до тями, допомагають знайти баланс у тому безладі душі та тіла, а рідкий галас воронів повертає до реальності. Скільки вони вже йдуть? Пʼять годин? Сім? Ріц перестав рахувати вже хвилині на другій, йшов собі за вказівкою Емі, бадьоро, до самого кінця, але момент, коли дівчина втомилася достатньо сильно, аби слабкий вітерець підхоплював її тяжкі видихи, він упустив, дивиться, як вона сідає на траву, намагається вирівняти дихання, але ніяк не виходить, серце бʼється швидко-швидко, болить і поколює, а в очах чорта… суцільне нерозуміння.
— З тобою все добре?
— Якого… ти що взагалі не втомився? — трохи суворо. Вона ніколи не йшла в такому темпі, віддавала перевагу прогулюватися, спостерігати за зеленим життям і відчувати свіжість лісу, а цей клятий Ріц з самого початку не дає перепочити, йде, не зупиняється, лише час від часу питає Емі, чи у правильному напрямку вони рухаються та як довго ще йти, якісь ще дурнуваті, нікому не цікаві запитання які дівчина не слухала через надмірну втому. Раніше гуляти цими стежками було для неї відпочинком, а тепер це перетворилося на неймовірну каторгу.
— Не втомився, — здивовано — йдеш собі та й все, що складного? — з легким смішком.
— Ти просто неймовірний. — сміється у відповідь і все ж встає з землі, кілька разів обертається, дивиться вглиб лісу, радісно тиче вказівним пальцем у східному напрямку.
— Нарешті прийшли. — звучить з неймовірним полегшенням.
Вдалині видніє дім, точніше, тільки його обліплений мохом дах, серед дерев, на низині. Затишок і тиша – ці слова першими прийшли Ріцу в голову. Дім в ста метрах від них виглядав точно як казковий, старий, деревʼяний, фарба вже здиралася, вікна величезні, обшарпані, і зелений вʼюн, на якому в деяких місцях видніли троянди, але не чорні, як у департаменті або іншому куточку чортових земель, а білі.
— Стеф, агов! — вже біля хатини кричить Емі, але як тільки вони підходять ближче, спускаються в невеличку провалину та натикаються на молодого чоловіка з мітлою в руках. Він здивовано зводить свої очі до гостей, з Емі вітається стриманим кивком, а на Ріца дивиться з підозрою. В його погляді напруження, бо за двадцять два роки ця дівчина не приводила в цей дім друзів.
— Щось він не схожий на того діда, про якого ти мені розповідала, хіба що… пʼє кров цнотливих дівчат? — пошепки запитує Ріц. Риторичне питання, жарт і дурниця. Роздивляється незнайому фігуру, кривиться на його невдоволення. Чоловік мав дивний вигляд: мантія закривала майже все тіло, відлога приховувала обличчя, лише той злий погляд видніється через тканину, і руки, якими тримав мітлу, були в тонких, чорних рукавицях.
— Мене звати Нейт, а ти хто такий? — звучить з недовірою, трохи по-злому.
— Я друг Емі, Ріц. — зустрічаються поглядами, і кожен бачить в очах іншого сильну напругу.
Щось не так з цим хлопцем — думає чорт, але очей нахабно не відводить.
— Емі, люба! — з дому вибігає дідусь. От він вже більше схожий на того чоловіка з розповідей дівчини: незліченна кількість морщин на обличчі, щаслива усмішка, балахонистий одяг, в руках міцна палка, що заміняє тростину. Було помітно, як йому складно ходити, деякі його слова вже звучали нечітко, тому в голові чорта раз у раз крутилося: «Чи точно він тут за кимось наглядав? Не навпаки?» До нього одразу підходить Нейт, бере під лікоть і допомагає, щось шепоче на вухо, а той то сміється, то ніжно усміхається. Нарешті підходять до своїх дуже рідких в цій місцині гостей.
— Добрий день, Стеф. — каже Емі, обіймає його, щиро усміхається, бо дійсно рада бачити свого дідуся. Вона ходила сюди з потребою та без, тільки за цей місяць, що вони з Ріцом знайомі, була тут пʼять разів. Пʼять разів вона сім годин йшла сюди і сім звідси!
— А це що за хлопець? — його голос звучить дуже хрипко, руки зморщені, а старе обличчя зблизька має більш старший вигляд. Чорт, якому було вже вісімсот девʼяносто років, заслуговував поваги лише завдяки прожитим рокам. За межами цього лісу, в світі чортів, де панує департамент, хто прожив найдовше? Минулий голова, якому було пʼятсот пʼятдесят, який останні роки життя вже не міг навіть самостійно ходити? Порівнюючи зі Стефом, який так жваво вибіг з дому до своєї онучки, той глава був соромом.
— Мій друг, я розповідала тобі про нього.
— А, Ріц, здається? Дуже радий! — Тягне до нього руки, міцно стискає простягнуту одну від Ріца, наче немає ніяковості, але обидва відчувають напружений погляд зі сторони. В цьому погляді ховався страх, Нейт боявся цього легковажного, несерйозного хлопця, бо бачив, що до Емі йому діла не було, та причина його перебування тут точно є, не може не бути.
— Нейт, проводь-но гостей до вітальні, я візьму чай на даху.
— Краще я сам…
— От дурний хлопчина, не розсиплюся. Хутчіш! — бʼє того по плечу та сміється.
Насправді, навіть легковажні чорти починали дбати про себе в старості, бо боялися померти, не хотіли покидати те, чого набули за все своє нікчемне життя, тому що… душі вони не мають, а значить: в жодне з чотирьох підземних царств після смерті вони не потраплять.
Нейт киває, вказує рукою у бік дому, і Ріц з Емі слухняно йдуть, вона швидко, а він роздивляється кожне дерево. Все тут здавалося йому незвичайним, він не фанат прогулянок лісом, весь свій вільний час сидів вдома, але зараз в нього ніби зʼявився якийсь жаль, тому що дихати тут можна на повні груди, тому що тут навіть ворони дратували не так сильно, як коли літали над департаментом або його домом.
— То я можу запитати як так вийшло, що сьогодні ти не одна? — спокійне і трохи холодне запитання. Нейт спілкувався з нею вільно і наче не помічав Ріца, точніше, помічати його він просто не хотів.
— А що таке? Не радий новому обличчю?
— Та не те щоб не радий, просто трохи збентежений, ти маєш зрозуміти. — Погляд його спрямований на Емі, такий попереджувальний, що вона ніяковіє – розмова одними очима, кажуть одне одному більше за вуста. Вона сідає на диван, Нейт йде на кухню. Якийсь час у кімнаті застигає неприємна напруга.
— Слухай, а хто він такий? Родич твій? — пошепки питає Ріц. Він безпардонно вмощується поруч і каже, насправді, не надто тихо, через що очі Емі округлюються. Цей незнаючий сорому і меж чорт! Ну навіщо вона його з собою взяла!
— … Ага. — каже з невеликою паузою. Її відповідь довіри зовсім не викликає. Ріц бачив, що вона йому брехала, вже готовий був провести міні-допит, але як тільки відкривається його рот, двері в хату з гуркотом відчиняються.
На порозі стоїть щасливий Стеф з невеличким мішечком в руках, усміхається так щиро і яскраво, що декому дуже безсовісному стає трохи ніяково. Шанс поставити запитання цій дівчині ще точно буде, в ліжку Емі була більш чесною. Стеф мовчки йде до Нейта, з кухні чутно звуки посуду, закипів чайник, хтось дуже старанно розмішує цукор в скляній посудині, та через кілька хвилин, не більше, ті двоє заходять з чотирма чашками чаю в кімнату, в якій було неприродньо тихо.
— А балачки, які ходять про вас, правда? Бо, якщо чесно, побачивши вас, я вже взагалі не впевнений. — Вмить в кімнаті завмирає навіть повітря, зростає напруга, але це відчувають тільки двоє, дуже незручно стає тільки Нейту та Емі.
— Балачки? Які? — з усмішкою перепитує дідусь. Сідає на диван навпроти двох молодих, залишає на столі ложку і поводить себе наче не розуміє, але пальці на вушку чашки стиснуті до біліющих кісток.
— Ніби ви можете перейти через стіну, — пауза — на сторону білокрилих. — тиша. Три пари очей дивляться на цього безтактного чорта по-різному: нерозуміння, страх, веселощі.
— Хто ж це таке каже? Як цікаво. — відповідає Стеф, і кімната одразу наповнюється його глухим сміхом. Слухи без серйозних доказів, без причин ці бісовські виродки базікали що заманеться, не думали, не питали, не розбиралися, вигадували свої історії, вірили в них та розповідали іншим. Але як в жартах є частка правди, так було й з брехнею.
— Та чув якось в департаменті, от мене і зацікавило. — чим більше Ріц розмовляв, тим вільніше почував себе. Відкидається на спинку дивану, закидає ліву ногу на праву, а на обличчі брудна посмішка. Смак перемоги, який переслідував його завжди, такий солодкий, дуже приємно було себе дурити. В цій омані він дійсно відчував себе володарем, але у відповідь на його зухвалість Стеф робить все те ж саме: відкидається на спинку, нога на ногу, ледве помітна посмішка через густі вуса, наостанок сплетені в замок пальці.
Що могло проти нього нещасне дитя, яке ще світу не бачило? Що міг зробити цей парубок, який не проживе навіть половини того, чого прожив Стеф.
— А якщо правда, що з того? — в його голосі більше не звучать веселощі, сарказм, глуз.
— Мені цікаво знати як.
— Навіщо? Хочеш поневолити янголів? Сімнадцятирічне дитя? — він запитує, але сам вже не вірить, тому що у відповідь Ріц кривиться, ніби навіть і не думав про це, хоча так воно і є, та обличчя його здивоване, бо сам не розуміє. Ну перейде він ту стіну, і що? Заради білокрилого, імʼя якого дізнався вчора? Дурість. Але з тим же хочеться знати, хочеться перейти, і якщо не для того щоб дражнити Рене, то… він точно щось вигадає, точно знайде ще одну причину.
— Ні, якщо це якась велика таємниця, то бог з нею.
— Та ні, це не таємниця, тобі всього лише треба набрати воду в свяченому озері, знайти книгу з закляттями янгольською мовою, і перед стіною, а точніше, перед деревом життя прочитати потрібне закляття і вилити воду на дерево, в якому утвориться прохід на ту сторону. — каже на одному диханні, рахує кожну дію на своїх зморщених пальцях і зовсім не звертає уваги на шоковані, повністю збентежені погляди Нейта і Емі. “Якого біса зараз сталося?” – думали вони в мить, коли на обличчі Ріца з’явилася трохи божевільна посмішка. Звучить надто легко, єдина проблема лише в заклятті, бо він навіть не знав про існування янгольської мови, з Рене вони спілкуються однією, тож це дійсно було цікавим відкриттям.
— А де те озеро?
— О, озеро? На проклятих землях. — з усмішкою відповідає Стеф, а його поза стає ще більш розслабленою.
На проклятих землях.
На проклятих землях?! Це там, куди всі ворони відлітають аби померти, там, де можна відкрити шлях до одного з підземних царств, а саме: царство знівечених душ, забуття, царство без володаря, бо ніхто з князів не хоче брати під своє крило місце, в якому збираються найбрудніші людські душі, чорні, як безмісячна ніч, страшні, мерзенні, гнилі без будь-якого просвіту. Саме тому на проклятих землях хаос, царство забуття ніхто не контролює, тому час від часу ці бридкі души вириваються і літають серед тисячі мертвих воронів. Одна лише думка про це зменшує бажання Ріца докучати білокрилому, що завгодно тільки не проклята земля, її стороною обходить навіть сонце.
— То що, юначе? Я навіть розповім детально про розташування, або карту дам. Йдеш? — не заспокоювався Стеф. Насправді, на цього хлопця йому було начхати, чи буде він одним з тих, хто помилково зайде на прокляті землі і більше не повернеться, чи ні – різниці немає.
— Стеф, досить. — втручається Нейт. Він боявся, але не бачив того, що бачив цей старий чорт. Для Ріца це гра, якщо його налякати, через день він вже навіть не згадає про свої дурнуваті ідеї, і це дійсно було так. На його думку, воно не було того варте. Ризикувати життям для чого? Зараз теж нормально, та і взагалі, чого це він думав про щось подібне? Не підійде більше до того дерева й близько, жодного погляду не кине в бік земель білокрилих.
— Чого, якщо так хоче, то нехай. — з сарказмом, але Нейта вже не зупинити. Через свій страх він не бачив нічого іншого, не бачив велетенських сумнівів в очах Ріца. Цей хлопець ніколи не піде до проклятої землі, навіть якщо б закохався у янгола, не пішов би. Нізащо. Ніколи.
— Ні! Зараз панує порядок, в справжньому мирі янголи і чорти можуть існувати лише окремо одне від одного! — не кричить, але голос набуває такої емоційності, що риси обличчя змінюються, він стає сам не себе не і схожим, це дуже добре видно в очах присутніх. Той холодний Нейт, який зустрів їх і цей, чомусь переляканий, наче два різних чоловіка, але якщо Ріц та Емі приголомшені такою його зміною, Стеф лише ніжно кладе долоню на його плече, і це спрацьовує.
— Та не кричи, подивись на нього і обміркуй свої слова ще раз. — Для чорта це звучить з якоюсь підозрою. Що в його обличчі можна було побачити? Але той повертається до молодого хлопця, дивиться і дійсно заспокоюється. Зі сторони спостерігати за ними було кумедно, тому Емі не втримується від усмішки, яку, на щастя, ніхто з присутніх не бачить.
Вони пили чай, дівчина намагалася змінити тему, розповідала Нейту та Стефу про департамент, і якщо перший її ініціативу підтримував, ставив дурнуваті запитання, що завгодно аби не повертатися до тієї теми, другий весь час не відривався від Ріца, який, на відміну від старого, сидів вже не так розслаблено і взагалі не дивився в бік дідуся, хоча прекрасно відчував його погляд на собі. Це був глуз одними лише очима, які вже давно загубили блиск життя. Він знайшов сили сміятися з цього молодого, нерозсудливого чорта, для якого день закінчився в напрузі.
Стеф з Нейтом провели своїх гостей. Глибокою ніччю, під світом місяця Емі та Ріц повернулися додому, в тиші, навіть, можна сказати, окремо одне від одного.