Десять весен моєї молодості

Закриваю очі. Бачу чужі душі. В мене питали люди, чи страшно, коли дивляться в саму душу ті безбарвні очі. Я не знала відповіді, тільки невдоволено згадувала минулі помилки, а потім сідала за стіл та писала листи. Листи я складала до коробки, так і не знаходячи адресата. Нащо писати листи, коли серце завмирає, а потім не може знайти собі теплого світла? Живого вогню.

Я знала тебе, бо ми зустрілись випадково, зустрілись в тому галасливому бальному залі, коли я танцювала з якимось графом. Мені сподобались твої манери, твоя, наче нереальна, правдива суть. Ти виділявся в натовпі тих звичних людей з холодними обличчями. Ми почали танцювати випадково, коли заграли танго. Таке буває рідко, але в той час ти здавався мені палким. Палка моя випадковість як тебе зовуть? Я, певно, не дізнаюсь, бо море не покинуло моїх берегів. Вже в те вікно, що в коридорі, я бачила тебе і дівчину, гарну. Вона мала красиве обличчя, може вона мала й ім’я красиве. Ви говорили, весело всміхаючись, поки до вас ще не підійшло двоє молодих людей. Ви сіли в карету, та подались кудись.

Зараз я пишу листи саме тобі, хоч і минуло вже десять років, але я все ще пишу їх, розповідаючи про щось незначне. Я запам’ятала тебе.

Почала недавно палити. В димі цигарки легко забувати свої почуття, такі незначні, такі чужі. Якось не заладилось з листом, тому я відкладаю його, підіймаюсь зі свого місця, покидаючи кімнату.

На вулиці прохолодно. Зима. Сніг танцює вальс, вітер кутається в моє волосся, а на небі холодні зорі сміються з жартів місяця. Молоді люди ходять під руки, далеко чується музика, яка приємно западає в душу, розриваючи її. Йду по вулиці, нікого не бачу перед собою, хочу забути твої очі. Такої зелені я не бачила ніде та ніколи. Демон моєї долі.

***

- Пані, не здається вам, що небо сьогодні особливо прекрасне? - Марія стоїть біля мене, заплітаючи мої коси.

Я дивлюсь у вікно, але нічого особливого не помічаю, крім того, що блакить розливається, наче вода по столі. Блакить затягує мою душу туди, звідки не знайти мені більше виходу.

- Небо розділяє людей, так чому воно прекрасне? - мій погляд сковзить по чорному дереву віконної рами, а серце завмирає.

Марія молода дівчина, яка не знає страждання розбитого щастя, не знає відчуття того суму, тієї болючої розлуки. Вона не бачила тієї кривавої війни, яка розриває сердечні струни, яка розриває те блакитне небо, що розлилось по світу. Марія була ще зеленим паростком чарівної квітки, який манив до себе красу та світло минулого. Я буду тільки дивитися на неї, згадуючи своє минуле. Тоді ми були зобов’язані тому небу, а потім ми знайшли шляхи до своїх розбитих душ. Ти любив соняхи, я виросла біля них; ти любив пісні, я співала колискові тобі; ти любив говорити, я слухала тебе. Ти навчав мене, а я приймала все навчання, яке ти дарував мені. Я закриваю очі, і перед ними минуле, яке промайнуло так несподівано швидко.

***

- Лаві! О, Господи! - я витирала з твоєї шкіри кров, плакала, здавалось, що в очах моїх сховані океани.

Хоч не було сил, але через ту слабкість я відчула бажання так голосно кричати, плакати, притискаючи тебе до свого хворого серця. Ти так довго був в тому пеклі, так довго ми не бачились. Я тримала… тримала твою руку, ховаючи в своєму серці всі відчуття, всі страждання, яких більше не знайду. Твоє єдине око закрите, а губи бліді та стулені. Чому ти не сказав? Чому ти не зізнався? Лаві…

З очей падають сльози, а в них я бачила минулі картинки, там ми ще такі щасливі, наче діти.

На плече лягає чужа гаряча рука, і по тілу розливається тепло, яке огортає розбиту душу. Я скинула її, але знову мені кладуть її на плече, повертаю голову, та бачу перед собою тільки сірий погляд хлопця, який дивиться прямо в мої очі. Той погляд такий глибокий, не чужий, не страшний. Погляд, в якому втонули всі болі того світу. Такий дорослий, і в ту ж хвилину дитячий, цей погляд відчувається під самою шкірою холодною хвилею. Але мене це не заспокоює.

- Серце? Серце чистоти? А він хто? Він той, хто помре заради того, щоб жив ти? - я прикриваю повіки, замовкаючи на хвилю, перебираючи все, що думаю і продовжую: - Знаєш, небо таке жорстоке. Воно жахливе, і хай люди люблять висоти тієї блакиті, але це не так. Забирає дороге для нас.

Хлопчина дивиться на мене, згодом переводить погляд на руку, стиснуту в моїй долоні, а потім опускається на коліна. Спина його на дивовижу рівна, не дуже широкі плечі тепер здаються схожими на камінь, а погляд стає таким незрозумілим. Він нахиляється так низько до землі, що його подих, певно, зігріває морозний чорнозем. Він - Серце чистоти. Він той, хто став початком та кінцем цієї війни. Він потрібен всім і в той самий час нікому. Аллен Волкер зараз здався мені розбитим, таким самим як я сама.

***

Дівчина кладе конверта мені на стіл, а сама покидає кабінет. Певно, що сьогодні у неї трохи більше роботи, так само, як і в мене. Знайомий почерк, трохи не схожий на дорослий, але все таки особливий. Аллен Волкер. Він мандрував світом, все так само допомагаючи людям, які інколи просили про це. Так жив. Він хоч і був дуже лінивим у своїх потугах навчання, але все таки навчившись писати читати та рахувати, легко почав видавати книги. Це не були бульварні романи, а скоріше записки мандрівника та людини, яка втратила та здобула. Ліналі працювала в пекарні, а от Канда, він мав невеликий будинок, та тримав біля нього сад, в якому вирощував квіти, що продавав. І тільки Лаві, він єдиний, хто залишався не з нами. Я не бачила його десять років до того вечора, коли він танцював зі мною танго. Він не впізнав мене, але я не страждаю, певно. Він не винен, всі змінюємось за такий довгий час.

- Пані, до вас прийшов молодий чоловік, він просить зустрічі. - голос Марії звучав так, наче вона схвильована. Ох, молоді дівчата.

- Пускай. - говорю я, не відриваючи очей від листа.

Якби раніше люди сказали, що мрії збуваються, що все, що втрачаєш, повертається, то не повірила б. Гадала раніше, що все, що колись було, то був страшний сон, в якому сховалось сонце, до якого тягнулась душа. Розказати словами не так легко. Навіть передати в листах та малюнках складно все, що відчуваєш протягом довгого часу. Спочатку не розумієш, що такого в людині, яка поруч з тобою, не розумієш і того, що сховано в тих почуттях. Дивишся в очі, а на серці розриваються ночі, які ти проживав без людини. Ти згадуєш випадковість, яка зв’язала дві долі в одну, певно.

***

Може то тільки мені так не щастило в цьому житті, але я знову змогла втрапити в халепу. Дівчина, яка мала талант до лікування, тепер стала мішенню номер один, тому треба було тікати. Я бачила, як поля пшеничні зникають, а за ними зникає моє перше кохання, моє бажання жити.

Довго мене везли кудись, поки я не побачила палац. Такі я бачила одного разу в Києві, коли приїздила туди по справам. Моєму подиву не було рівних, але зараз, коли я тягнула руде волосся, то мені здавалось, що то каторга. Хлопець пихтів, неприємно щурився. Якби могла, то я б легко віддухопелила його тією шваброю.

- Я допомагаю вам в бібліотеці, тому прошу вас не топтатися, щоб не отримати від мене на горіхи! - руде волосся насправді було м’яким, незвично таке відчувати в своїх руках. - А якщо почали, то я думаю, що треба вам намилити писок.

Хлопець тоді невдоволено дивився на мене, таким чином я могла побачити, що в глибинах його зіниці був вогонь, якого раніше я не бачила. В єдиному зеленому оці я бачила стільки всього, що не може пережити одна людина, але чомусь зараз це здавалось таким реальним.

- Комуї перетворив Ю в дівчину! - крикнув він, але через секунду отримав книгою по обличчю.

- Мене звати Алекс. - говорила я, так само тримаючи його, але вже не за волосся, а за руку. Мені тепер треба було зупинити кров.

Так ми і познайомились, він здавався в чомусь дивним, не схожим на інших людей, але коли я залишалась з ним наодинці, то захоплено дивилась на нього, на те, як він розповідає різні історії. Так ми почали дружити. Дружба наша мала в собі різні аспекти, різні почуття, які так і не пояснили. Ми були як одне ціле, але мали різні погляди на життя, мали різні переживання в серці. Якщо він ненавидів людей, то я була противагою, яка виступала в його житті любов’ю; якщо я не хотіла жити, то він ставав причиною моєї любові до життя - ставав життям.  

- Я ще раз сказала, що ти будеш лисим, якщо повернеш голову! - я говорила невдоволено, тримаючи в руках ножиці, якими стригла твоє руде м’яке волосся. 

- Але ж ти не зробиш свого друга лисим, правда ж? - ти смієшся, а я тільки мовчки продовжую підрізати волосся, яке у тебе встигло вже відрости. 

Ми вміли дружити. Вміли тільки дружити, але, чомусь, ми не вміли говорити про свої реальні почуття на той час. Я не вміла говорити про те, що мені подобається в тобі, а ти не говорив про мене, як про дівчину взагалі. 

***

Я встала зі свого місця. Реверанс. Прекрасно, хоч чомусь я навчилась за життя в Англії. Він дивиться на мене, а я на нього. Хоч погляд трохи холодний, але здавалось, що він теж бачив перед собою ту, від якої відмовився надовго. Ми стояли. Ми мовчали. Мовчання дзвінкими відголосками минулого проносилось мимо нас. Так давно не бачились, а слів сказати не могли, не могли згадати всього, що хотіли сказати. Ми стали такими чужими. Це почуття відчуженості одне від одного ми могли б порівняти з милями, які розділяли людей, які зникали в смерку дня. Милями кохання, якого, насправді, не було, яке ми самі вигадали для себе. Примарного кохання. 

Знаєш, ми змінились так давно, так негадано одне для одного, але все ще в глибокому морі свого розчарування ми залишилися тими дітьми, які втрачали та набували. Ми там могли кохати, говорячи собі слова втіхи, а коли кохання минало, то ми ставали друзями, підтримкою.

- Яке на цей раз твоє ім’я? - дивлюсь на тебе, але душа моя боїться почути твою відповідь, розуміючи, що ти не мій «Лаві».

Відколи ти почав так сильно любити чорні речі? Відколи ти став таким, яким я тебе не знаю? А може ти таким і був, просто я не знала? Напевно, не знала, не відчувала. Була сліпою, не могла протягувати тобі руку.

- Для тебе я залишаюсь тим, ким ти мене назвеш. - ти не посміхаєшся, але й обличчя твоє не здається таким серйозним та холодним. - Ти почала носити чорне. Когось втратила?

Мовчу. Якби ти знав про мої втрати, то сміявся так голосно, як ти вмів. Сміявся, а я б згадувала дощі, які переливались тактом своїм у твоєму сміху. Згадувала б те, як колись ти єдиного разу не дозволив образити мене, не дав змокнути під холодним дощем. А тепер ти сам став моїм дощем, від якого мене ніхто не сховає. Мені немає де сховатися від твого дощу, яким ти мене сам зараз обливаєш. 

- Так я втратила. Втратила так давно, що тепер не пригадаю того, наскільки сильно я була розбитою через ту втрату. - моя рука легко стискає кришку столу, а ти дивишся, підмічаючи деталі, бо ти тільки спостерігач, не більше. - Втрата та така сильна, як літня злива, як вітер, що ламає дерева.

Ти задоволений тим, що чуєш, я відчуваю те. Я задоволена тим, що бачу тебе останнього разу, бо знаю, що більше ти не прийдеш. Зі мною нічого жахливого не станеться, якщо поруч не буде тебе, я звикла до того, що ти вічно тікав від мене. Ховався, коли я відчувала твоє тепло. Ти боявся? Ти не хотів бачить мене? Ти просто не хотів знати, що я викликаю у тебе в душі ті відчуття, яких ніколи раніше не було. Почуття тепла. 

- Ти ж не за цим прийшов сюди. - ти б просто так не прийшов до мене, не прийшов би сказати слова.

Добре вивчила тебе за той час, що ми провели з тобою разом. Настільки добре, що я могла б написати книгу про твої звички назвавши її лаконічно «Сто одна звичка мого (не)щастя». Ця книга б стала настільки популярною, що всі б дивувались, де авторка могла взяти таку історію, яку описала в книзі. А також може бути, що моя книга б стала просто бульварним романом без сенсу, думки та живого слова. Ти любив слова, ти бачив їх стільки, що не став би відкривати ту книгу, бо вона була б дурною для тебе. Історик. Письменник часу. Художник слів. 

Ти мовчиш, але я відчуваю, як в твоєму мовчанні переплітаються біль та страждання, які ти пережив. Я тебе за це і любила. Любила так таємно, випадково. Жадібно любила. Любов та була такою нереальною, страшною, що я сама лякалась, тому я мовчала. Тихо мовчала, а в глибині душі мріяла про твоє кохання, бажання бути моїм. А ти мріяв про інше, мав жадобу до іншого. Кохав не реальних людей, любив щось інше.

***

- Ха-ха-ха-ха. - я давно так не сміялась, давно не відчувала такого спокою з кимось.

Ти справді вмів все, здавалось, що в тому твоєму «все» вміщено світ. Ти читав мені книги, показував цікаві факти з історії, а ще ти… Ти не любив говорити про себе. Ми були друзями вже давно. Часто заглядали одне до одного, часто бачила та лікувала рани на твоєму тілі. Але ти так і не говорив мені про себе нічого такого, що не знали інші, просто пропускав питання про це все. Ти не хотів, а я, все зрозумівши, замовкала. 

- До речі, я тільки помітила веснянки на твоєму обличчі. - весело говорю я, та руки не протягувала, щоб не здатися грубою. - Ти з ними схожий на…

Я замовкаю, опускаючи очі. Стає неприємно та болить десь під серцем. То згадка минулого, випадок, який ніколи не стане для мене чимось колишнім та забутим. Але це минуле снилось мені. Від нього просто так не втекти, як людина не втече від війни. Це все було складним для мене, особливо, коли я переживала це в своєму серці, не ділилась ні з ким, гадаючи, що так буде легше. Ти нагадував мені моє минуле, мої помилки в «тому» житті.

Відчуваючи погляд, хочеться сховатися від нього, хочеться бути більш стриманою, але єдина сльоза падає на мої бліді руки. Не можу розповісти, але й ховати не можу нічого, тому стою на тому роздоріжжі свого життя, дивлячись на твою постать.

- Алекс? - твій голос був стурбований. Лаві, я здається відчуваю себе розчавленою.

Це відчуття таке бентежне, хвилююче. Воно лякає мене, але через свою силу не можу піддаватися йому, наче доводячи, що я не така слабка, як ті, хто поруч зі мною. 

Ти такий спокійний, в тобі немає якогось страху, наче весь світ для тебе вже написана книга. Слідкуєш за тим, що відбувається між людьми, але нічого особливого не робиш. Лаві, ти став екзорцистом, ти вічно потрапляєш в сутички. А що я? Я тільки молодша медсестра. Не можу не рятувати життя, ні давати право не йти тобі на місії. Я пишу свого щоденника, чекаючи того, коли ти переступиш поріг Ордену. Орден став кліткою, яку можеш для мене відкрити тільки ти, але ти так і не дізнаєшся про це, бо я не скажу.

- Мене звали, насправді, не так. Я Олеся. Олеся, у якої був молодший братик Стефан. Ти схожий на нього. - я стискаю свою сукню, але очей не підіймаю, тільки дивлюсь на руки і думаю про своє.

Олеся стоїть в минулому, та махає рукою з колоссям жита. Махає, посміхаючись мені, наче вона знає, що чекає її. Олеся дивилась в мої очі, в зелене море, а потім сумно хитала головою. А мале руде янголя дивилось на мене, і я бачила в тих блакитних очах все. Бачила те, як летіли журавлі, а за ними бігли діти; бачила золоте колосся, що хиталось на полі, коли дмухав свіжий літній вітер; бачила ріку і хатку біленьку біля неї. В блакиті тих очей Олеся, яка дивилась в мої очі, тепер бачила тільки минулі помилки, які так і не виправила. Вибачалась, дивлячись в них. 

А потім я відчула тепло чужих обіймів, і стало мені так спокійно, наче я все отримала, що втратила раніше. Ти був таким теплим, що я згодилась втонути в твоєму теплі. А пахло від тебе волею, життєвою силою, красою любові. Пахло так, що я стривожилась тим бажанням кохати тебе. Не можна, щоб людина так різко когось покохала, не можна ховати почуття від того кохання, бо потім буде пізно. Пізно… Розуміла це, але вже на ту хвильку я сховала свої почуття, своє кохання, а потім просто робила вигляд, що ми з тобою просто друзі. 

***

Було дуже пізно міняти щось, але зараз дивлячись на твою мужню та сильну статуру, я бачила за твоєю спиною минуле. Минулого тебе. Минулу мене. Я змінила ім’я назавжди, бо ти знав мене Алексою, я стала нею. Олеся, та неповоротка, випадкова дівчина тепер втонула в моїх чорних сукнях. Втонула вона і в зіницях моїх очей. А її брат, якого вона бачила в тому юному хлопцеві тепер став примарою, яка розтанула в минулому. Покохала вона тебе, з’явилась я. Наче з вогню, який спалював всю силу її життя. Минуло всього десять років, але бачачи тебе, та дівчина прокидається від зимового сну. Почуттями огортаючи моє тіло. Мою пошматовану тобою душу. Душу, яку не вилікує ніхто, крім тебе.

- Справді, я прийшов для однієї справи. - твій голос стає таким рідним, але в ту ж хвилину, я відчуваю страх того, що ти скажеш далі. - Хочеш стати моєю?

Якби знав ти раніше, як хочу, але тепер я боюсь. Такий страх не порівняти ні з чим, страх, коли завмирає серце, а ти не можеш дихати, не можеш слова сказати. Страх завдовжки десять років. Десять весен, десять зим, що минали за моїми вікнами, залишаючи моє згорівше поле таким самим жахливим. А в снах бачила тебе. Бачила те, як твої руки зривають маски з чужих облич. Скажи, тоді я теж марила так само? Чи може то любов затьмарила погляд, і я п’яно падала в темноту, яку дарували твої руки. Тобі подобалось забирати мої зірки?

- Пане Книжнику, ви мене не знаєте, щоб говорити такі речі. - усміхнулась через біль в серці, але все так тримаюсь, як тримаються тополі під час вітряної погоди.

Ти дивишся на мене, дивишся в душу, і тут я розумію, що мені так боліло і того разу. Мені не образлива твоя пропозиція, але біль від неї розливається по всьому тілу, закінчуючись на кінчиках моїх тонких білих пальців. 

***

Крики. Шум. Вітер. Моя сукня подерта, але я не відчуваю холоду, а відчуваю тільки те, як тяжко ти дихаєш. Лаві, я так шукала довго тебе! З очей котилися сльози, а на серед тих розбитих будівель, каміння та болі, я бачила тільки твоє обличчя. Голос зник, горло боліло, але не помічала того, поки мої руки гладили твоє обличчя.

Я всього лиш смертна людина, яка навіть з чистотою не генерує. Бездарність, що не захистила тебе, коли то було треба. Бездарна людина, яка шукала тебе, поки ти страждав один. Я не знаю, що відбувається, поки сиджу біля тебе, але мене кличе вже сам маршал Тідоль. Кличе, але я не звертаю увагу, тоді він сам підходить до мене.

- Панно, не журіться, все буде добре. - його голос серйозний, але все ще можна почути нотки спокою і втоми.

Я не випускала тебе з рук до самої штаб-квартири, поки старша сестра не відірвала моєї руки від твоєї. То була жахлива битва за життя. Я ненавиділа всіх, але тільки ти став для мене всім.

Аллен повернувся. Цей хлопчина стояв біля Ліналі, а поруч з ними крутився Джонні. Я, певно, не повинна була так чинити, але я добре дала йому підщочину. Хоч я була занизька зростом, але сили до життя у мене багато. Дивилась на те, як він опускає чоло, як дивиться на свої чоботи, а хотілось ще раз вдарити. Стрималась.

- Алекс, що ти робиш!? - Лі стурбовано підхопила мене під руку, але я скинула її руку.

- Якби не така важлива персона, як він, то зараз би ми тут всі не знаходились! Лаві… Він би не страждав так само, як ти! - злоба проходить, а на її чергу приходить, як хвиля на морі, ридання. - Я не вірю ні в Бога, ні в чистоту, ні в Серце. Так чому так вічно, що дорогі для мене люди гинуть?

Не знаю чому, але тільки голос Ю Канди зміг мене зупинити, тільки він мав такі чари. Я трохи, певно, боялась його. І зараз цей страх трохи привів в почуття, коли він до болю, стискаючи мій зап’ясток, дивився на мене та просто говорив:

- Так ти нічого нормального не зробиш! Звинувачуючи інших, ти забуваєш, що ці люди для Лаві дорогі. Закрий рота та відпусти його. 

***

Зникай так само, як тоді; зникай, щоб я не кохала ні тебе, ні день, пов’язаний з тобою. Я так ненавиділа себе, але зараз, коли стою перед тобою, то моя ненависть зникає, від цього так страшно, так незвично. Ти дивишся на мене тим зеленим оком, а я тону в оксамиті зелені, м’якому. Солодко. Солодко на моїй грішній душі. Знову встаю зі свого місця йду до тебе, але, коли залишається п’ятнадцять кроків, то я зупиняюсь, опускаючись на коліна. Спостерігаєш. Ти нічого не робиш, тільки спостерігаєш за тим, як перед тобою сідаю на коліна. Я не віруюча, грішниця, що ходить по землі, носить на шиї хреста. Я грішниця, що зараз витягує зі свого волосся золоту шпильку, кидає її на підлогу. Я грішниця, що хреститься перед тобою, відмолюючи у когось свої почуття, своє кохання. Я грішниця, яка дивиться прямо в твоє лице, а по щоках сльози. Рікою вони падають переді мною, грішницею, яка гріховно нахиляє свою голову так, щоб не було видно солодкого погляду. Тобі не соромно, ти не лякаєшся того, що відбувається, стоїш та дивишся на мене.

Ти б такого не зробив, це не в твоїх силах. Ти не грішник, який так само носив би хреста на своїх грудях. Не грішник. Заздрість до цього факту робить мені зле, але я мовчки плачу, опускаючи голову нижче. Ти скоріше спостерігач, мій кат. Кат тієї грішниці, яка віддала останнє саме тобі. 

- Якби я тільки могла бути твоєю, то змогла б стримати вогонь, який горів в душі? Втратила б я себе тоді, десять років тому, коли знову зникла дорога мені людина. Знаєш, а то було боляче та неприємно. - на одному диханні говорю, щоб не було чутно того, як дрижить мій голос, як він може в будь-яку хвилину зірватися. Підіймаю голову, щоб вже не ховати свого болю, бо і ховати немає чого.  

Ти знаєш? Лаві ти дивишся на мене, а в погляді тому незрозумілі почуття, чужі мені. То любов, яку відчуває дитина до світу, поки не зіткнулась зі своїм страхом, своїм коханням. Як тобі було ховати те відчуття в своєму серці? Чому солодко падають сльози? Чому я в твоєму погляді бачу те, що не бачила раніше, чому? Я стою на колінах, але я не принижую гордість, бо саме моя гордість зараз така ж як я. Вона одягнута в чорне, вона темна та непривітна. Гордість не може падати на коліна, але я не настільки горда, я не принижуюсь. Я перевертаю долоні до гори, піднімаю свої очі, і тепер вони дивляться на тебе. Певно, що мрії так виглядають, як я саме зараз. Вони одягають чорне, потім дивляться в самі очі, стоячи на колінах, відчуваючи, як тонуть всі бажані слова. Сонце м’яко промальовує мої обриси, але я не помічаю цього, бо зараз тільки побачила в твоїх отих очах дивовижне розуміння того, що відбувалось. Я не прошу кохати мене.

Закриваю очі, відчуваю, як повіки мої дрижать, тримаюсь з останніх сил. Каштанове моє волосся розсипалось по спині, а золота шпилька лежить на підлозі. Я звична, така, якою ти міг пам’ятати мене. Я звична до мозку кісток. Я звична, наче сіра. Нахиляюсь до підлоги, торкаючись холодної золотої шпильки.

- Пане Книжнику. - стиха промовляю, але так не відкриваю очей, не піднімаюсь. - «Золоте перо» готове допомогти вам в чому тільки ви б не попросили, але з цим проханням ми відмовляємо вам.

***

- Твій брат генерував з чистотою? - здивовано підіймає брови Комуї, але в голосі його неспокійні нотки.

Я знаю, що він також розумів те, що відбулось з моїм братом. Після зустрічі з «Воронами» та Алмою Кармою, я зрозуміла яка доля спіткали мого брата. Можливо то так на долі моїй написано, що я втрачаю всіх, кого люблю, але нічого зробити тепер я не могла, не могла нічого змінити. Малькольму було тоді все одно, що я не пускала свого брата, що я не дозволяла Стефану йти, він забрав його. Зруйнував моє життя, яке стало темною стежкою, яка привела мене в Орден.

- Так чому саме ти, людина, яка не має чистоти, хочеш піти в лігво ворога, щоб рятувати Лаві? - Лі-старший поглянув на мене, я відчувала холод від того погляду. - Через те, що він просто нагадує тобі брата?

Я не відповіла тоді на питання, тільки повернулась та покинула кабінет Комуї. Я не через це хотіла знайти Лаві, не через це мріяла повернути його. Це були почуття, які вражали людей своєю складністю, своїм розчаруванням. Я кохала. Я правда кохала, дивним чином шукаючи в тих почуттях віри. Крокуючи по коридору і не помітила Джонні, який так спішно крокував кудись, за ним біг весь Науковий відділ, я просто думала в той час про своє. Думала про те, що так несправедливо губити життя людини, думаючи тільки про когось одного. Будь ласка, Лаві чекай мене.

***

Ти підіймаєш мене, легко і тепер я бачу те, як ти дивився на мене. Дивився на те, яка я, що змінилось, але потім ти обіймаєш. Обійми ці не такі, як були колись. Не обійми друга, що не бачив подруги. Я дивилась в стіну, не обіймала, відчуваючи, що ще трохи і сама розридаюсь. Я відчувала те, як твої сльози падали на мою шию. Ти плакав тільки тоді, коли переймався за Ліналі, а тепер ти не плачеш через неї, але через що? Я відчувала те, як ти стискав моє тіло, як стурбовано вдихав запах. Тепло. Твоє тепло п’янило мою душу. Скільки ми не бачились, а цього відчуття я так і не позбулась.

- Пустіть мене… - шепочу тобі на вухо, але ти не пускаєш, тільки більше палиш та руйнуєш мій міст, який я збудувала через море, що неспокійно билось об берег.

Ти не пускаєш мене десять хвилин з обіймів, тільки страхітливо притискаєш мене, але отім різко відпускаєш і дивишся в мої очі.

- Ти не розумієш чому я повернувся, чому мене не було десять довгих років? - твої губи бліді, але в голосі є та сила, яка притаманна тільки таким людям як ти. - Я тримав в собі почуття, які їли душу, які малювали твій погляд із зір на небі.

Солодкі слова дуже боляче роблять після опівночі. Я не вірила. Дивно, але тобі вірила та юна Алекс, яка тільки і мріяла, щоб ти це сказав. Але зараз Алекс невдоволено дивиться, але нічого не каже. Так, я не злюсь на тебе, бо я справді люблю тебе, люблю все, що пов’язано з тобою. Ранок клубочиться біля наших ніг, а серце завмирає, стає таким чутливим. Цілуй мене, і я стану тільки твоєю, я зруйную останню стіну, що в моїй душі. Я стояла декілька хвилин, поки не вирішила зробити те, через що англійським дамам може стати соромно. Мої руки розв’язують пояс сукні, так само роблячи і з корсетом, який я затягувала несильно. І тут моя темна сукня зліта, відкриваючи вигляд на білу сорочку, яка при сонці вимальовує через легку білу тканину мою постать.

- Беріть, якщо так хотіли. - спокій мого голосу робить так, що твоя рука завмирає на чорному пальто.

Секунда і ти вже накинув його на мої плечі, ховаючи під довгим пальтом моє тіло в білому. Ти дивився так уважно, я відчувала кожною клітинкою свого тіла, як тримтить між нами струна тієї напруги, відчувала і ставало так страшно, що я не зможу бути для тебе тією, ким можу. Твоє пальто залишилось таким теплим, чи мені просто так здавалось, поки я трималась за останню надію. Трималась з останньої сили. Я просто марила тим, щоб ти мене відпустив. Покохав. Забув. Убив. Ох, не важливо як, але, щоб ти був там, де мене вже не буде ніколи. Був там, де сонце не буде освітлювати степові гаї, де не будуть купатися в ріках лісові квіти.

- Відпустіть мене, не треба дивитись таким поглядом в мою і так страшну душу. - стискаю пальто кутаючись в останнє тепло, яке залишаю для себе на згадку.

- Не можу, Алекс. Я не можу. Не можу випустити з тих лап твого серця, забути нічого не можу. - ти нахиляєш голову, і подих твій обпалив мої губи.

І я плачу. Плачу як дитя, яке втратило матір, загубилось на просторах світу, тягнучись рукою до далекого невідомого світла. Плачу, як дівчина, що втратила останню надію бути щасливою, бо її віддали за нелюбого. Плачу, як матір, яка втратила свою дитину. Плачу, як земля, на яку падала чужа кров. Плачу, як чисті небеса, коли йде війна. Витираєш ти сльози. Лаві, не зупиняйся, пригорни мене до грудей своїх, щоб я припала до них, чуючи як билось твоє стривожене серце.

Це життя, як струна, яку не втримати горою рукою, бо вона травмує, поранить руку, пошматує шкіру. Струна та грає сумну мелодію згорівшої весни, тієї. яку не забувають люди. Весна тоне… А за весною тонять смутки душ, які не змогли стати навічно щасливі, то їх кара. І ми втонули разом, ті, молоді та незламні, ми падали в глибину ріки, дивлячись в очі минулого.

Соколи літали над тілами, тих «нас», та викльовували серця, які раз поза раз виростали. Вони «пили» любов, яка стала для нас стражданням. І зараз це страждання, розливалось диким болем, диким скрежетом ножа по залізу. розриваючись в тому танці ранкового міста. Чому ти не прийшов вночі? Мені б було легко сховати свої жалі. Крила.

***

- Остання воля, будь ласка, поїхали в степові краї, де сонце танцює вальси на воді, зливаючись з місяцем. - прошу я, тримаючи тебе за руку, я бачу стурбованість в твоїх очах, але мій час би все одно настав так рано.

Я прожила те життя, за яким спішать люди, за яким вони біжать, поки є сили. Життя поруч з тобою, Лаві. Але душа тієї дівчини, яка колись жила в степових гаях, на просторах, де вітер був особливо спекотний влітку, та такий морозний взимку, хотіла туди. Може настане час, коли ми знову зустрінемося в майбутті. А поки відвези мене туди, де люди співають пісні, навіть коли життя таке чорне та непривітне.

Лаві, я так мріяла про твоє кохання, а отримавши його, я відчувала себе так неймовірно, так щасливо, що світ мій змінився. Він сірих кольорів, до пастельних і таких свіжих, як того першого літа моєї юності.

Щоденника мого ти будеш читати іншим людям, розказувати ту історію, яка стала моєю та твоєю. Я так мрію, щоб ця остання подорож нашого щастя стала для тебе найкращою.

- Прошу, дай мені єдиний подих на тій землі зробить. Дай мені відчути те, як колоскові леліють мавок весною… - кашель заглушив мій голос, але ти дивився на мене таким поглядом, від якого мені ставало добре.

Ти мої ліки. Ти хвороба. Ти дім. Ти все, що у мене було в цей короткий проміжок мого життя, ти все, що я не зможу ніколи тепер забути. Ти мої перші та останні крила. Я дякую тобі за мої тринадцять років того щастя, яке сповнювало мене. Тепер прийшов час платити за моє щастя.

- Алекс, мила моя квітко. - твої губи цілують мої скроні, мій ніч, повіки, руки, але я вже не можу більше бачити твого страждання, не можу бачити жалю та болю в твоїх очах.

- Якщо я помру раніше, то поховай мене в степах, в тих, що в Україні, біля соняшникових полів. Зустрінемося в майбутті. - я прикриваю очі, та моя рука торкається твого волосся, і стає так спокійно на моїй душі.

До зустрічі в майбутті, моє кохане сонце…