Дівча

Спека осідає вологою та жаром десь під пов’язкою, опікаючи й так понівечену життям лису голову. Жарота відчувається важкими солоними краплями над верхньою губою, на скронях та на шиї, особливо під коміром темної сорочки, вже давно вологої на спині.

Голова та плечі остигають не скоро, для цього доводиться провести пару хвилин в тіні дерева, притулившись спиною до дерев’яної спинки лавиці, неочікувано прохолодної. Повітря перед очима пливе, розтікається воском тьмяно, нерівномірно; особливо це помітно над асфальтованою дорогою, де повітря ледь не тремтить, таке гаряче і якесь неначе… важке. Важкий також і плащ, що його Ібікі тримає на правій руці. Вона вся волога, ця рука: плащ чорний, грубий і теплий, тому притягує до себе сонячні промені. Ібікі скидає його поряд, таким чином остаточно вирішуючи залишитись тут до кінця обідньої перерви. 

Навколо тихо, не дивлячись, що зараз, напевне, ще триває перерва в Академії. Добре, що до дітей ще цілий квартал, та й заняття мають початись зовсім скоро, може, тому вулиця перед Ібікі така пуста. Абсолютно пуста. Може, причина криється ще в тому, що навколо академії розташовані самі лиш адміністративні будівлі. Так, певно, справа в цьому. 

Літо своєю задухою та неплинністю перетворило квартал на суцільну статичну картину. Листя над його головою завмерло і здавалось лиш зеленими плямами на тлі синього неба. Жодного пориву вітру. Лише сонце, що своєю яскравістю підбирається до зіниць і палить, палить, палить. Ібікі прикриває очі зовсім ненадовго.

Тут, в тіні дерева, легше. Він тягнеться до свого обіду. 

Бутерброд розпався на складові ще на моменті, коли Ібікі відкривав упаковку. Соус — нерівномірними плямами на світлих скибках хліба; помідори з якимось листям салату міцно затиснуті між цими скибками, в той час як нерівно нарізані сосиски впали й тепер лежали на самому дні пакета, заляпані залишками соусу.

— Добрий день, дядю, — дзвінкий голос лунає десь збоку. Ібікі морщиться ледь помітно, але присутність дитини не заважає йому продовжити, що вже почав. Він без особливого ентузіазму звільняє бутерброд від залишку упаковки. В голові якось на краю думок крутиться: хіба перерва в Академії не мала б закінчитися десятьма хвилинами тому? Неважливо. Невдоволено відкушує салат і хліб; ледь не давиться від цього поєднання сухості та відсутності смаку. — Дядь! Я до вас звертаюся!

Повітря над землею тремтить більше, варто лише сфокусуватися на ньому. Гаряче і важке. Важке і гаряче. Ним і дихати важко — запливає розпеченим залізом в горло, добирається до легенів, осідає там зі всією своєю важкістю і густиною.

— Чого тобі? — питає він, не повертаючись. Дівча ще досі не спішить показуватися на очі. На периферії думка, що, можливо, дитина і заговорила до нього, бо не бачила обличчя. 

Взагалі-то, діти Ібікі Моріно не люблять. Він не любить дітей у відповідь, але не те, щоб він аж недолюблював їх, просто… Просто. Можливо, причина була у братові. Так, авжеж, причина була саме у ньому. 

А ще діти смішно лякалися, коли екзаменатором на іспитах на чууніна був саме Ібікі Моріно.

Так, можливо у дітей і були причини недолюблювати його, тому він дозволяв собі не любити їх у відповідь. Так, все чесно. Це буде цілком справедливо. 

— А котра зараз година? — з запинкою каже дівча. Почувся шурхіт паперу. 

Моріно Ібікі насилу ковтає клятий хліб і витягує вперед руку, відтягуючи рукав. Циферблат годинника відблискує у світлі сонця. 

— Перша по обіді.

— А якщо точніше? 

— І сім хвилин. 

— Гм… — чути зовсім поряд.

Дівча обходить лавицю і вмощується поруч. Ібікі коситься на малечу обережно, так і не повернувшись до неї обличчям. Малеча дивиться на чужий бутерброд з якимись змішаними емоціями. Дивне рожеве волосся лоскоче їй носа, і дівча втирає лицем по плечу. Ібікі намагається проковтнути сухі залишки хліба якось занадто завзято. В роті сухо. 

— Воно виглядає несмачно, — видає малеча після декількох секунд мовчання. Ібікі нарешті підіймає погляд. Дівча дивиться на нього у відповідь цими своїми великими зеленими очиськами і не кліпає. Неймовірно, але на понівечений життям бутерброд дівча косилося з куди більшою відразою, ніж на його обличчя, щедро розчерчене шрамами. 

— Ну… я поспішав, — якось невміло виправдовується він, і дівча хмурить тонкі рожеві брови. Завмирає. Киває.

На мить дитина стає частиною цього статичного світлого світу, де листя непорушно звисає з гілля, де немає жодного пориву вітру, де повітря над землею тремтить від спеки, а небо, синє і яскраве, що засліплює очі. Так само засліплює погляд цей її колір волосся. Можливо, Ібікі і бачив її раніше, коли приходив на заняття до Іруки. Складно не помітити його, цей колір. 

«Для ніндзя це не дуже вигідно, якщо ти не медик. От медика потрібно бачити здалеку, щоб знати, до кого в разі чого звертатись».

— Все з вами зрозуміло, — киває дівча саме собі ще раз та опускає погляд, щось відмічаючи в блокноті. — Зараз вже є десять хвилин? 

Ібікі знову дивиться на наручного годинника. 

— Ще хвилину. 

— Гм… Можливо, я помилилася, — бурчить собі під носа і робить ще один запис у блокноті. 

Ібікі якось розгублено шкребе короткими нігтями підборіддя, зачіпає недавній шрам. Для нього все ще дивно це — бачити поруч із собою малечу. Навіть не геніна. 

Але ж вона з Академії, це точно. По-перше, тому що він бачив її, цю дитину, раніше. По-друге, тому що вже надто тихо дівча до нього підібралося. 

— А хіба перерва в Академії не закінчується за п’ять хвилин? — Він знову спирається на лаву. Дівчатко сидить напружено, рівно тримаючи спину, неначе готується підняти руку, щоб відповісти на учительське запитання. Смішне воно, це дівча. 

— Є справи, важливіші за навчання. — Смішне дівча хитає головою, знову нахмуривши тонкі брови. Ібікі схиляє голову вбік зацікавлено. 

— І що ж це за справи такі? 

Вона вирячилася вперед дещо завзято і стисла в долонях записника. Рожевого записника.

— Справи кохання, — проговорює вона дещо голосніше. Ібікі мовчить тепер більш розгублено. Сухий бутерброд неначе застряг десь у горлі, і йому хочеться чи то закашлятися, чи то засміятися. Десь неподалік видніється чийсь силует. Дівча пхає Ібікі під ребра гострим ліктем і шепоче, — смійтесь. 

— Що? 

— Смійтесь, кажу!.. 

І він якось ну вкрай розгублено гмикає собі під носа, поки дівча щось там собі бурмоче, удаваючи, ніби щось розповідає. Поправляє волосся і дивиться в геть протилежний від пробігаючого повз них хлопчини бік. 

У хлопчини на спині знак клану Учіха — Ібікі впізнає віяло, навіть не вдивляючись.

— Пішов? — питає вона згодом. 

Ібікі коситься на зниклого з поля зору хлопчика з чорним волоссям. Киває. Дівча розвертається і дивиться парубку вслід. Чухає носа. Шморгає. Нарешті схиляється на дерев’яну спинку лави, перестаючи тримати спину напружено рівною. Підбирає до себе коліна. 

— А ви… ви не помітили, він часом не дивився на мене? 

І в очах — зелених і великих, така надія, що Ібікі якось неочікувано для самого себе знову киває. Чомусь він зовсім безпорадний з усією цією спекою, жахливим сухим бутербродом та дитиною. Дитина недовірливо прищурює очі, й Ібікі розуміє, що він, той, хто здатен витягнути будь-яку брехню з будь-якої голови, не ладний впевнити мале нахабне дівчисько. 

Може, йому треба спати краще, або, ну, хто зна, знайти якесь гобі? Ямато он вирощує квіти на підвіконні. Генма із зубочисток конструює копію головного корпусу адміністративного центру.

— Наче щось таке було, — додає він, киваючи декілька разів для достовірності. 

Може, йому вартувало записатися на кулінарні курси? Хоча, якщо вже навіть бутерброд вийшов огидним…

Дівча киває собі під носа, а на обличчі якось нервово розквітає замріяна посмішка. В блокноті вона кладе галочку. Дивиться на чужого наручного годинника. Записує час. 

— Я всього на пару хвилин промахнулася, — повертається вона до нього, але говорить неначе сама до себе. Проте Ібікі слухає. — Але то нічого. Мабуть, Саске-куна затримав сенсей Ірука після уроку. Не те, щоб це часто траплялося. — Неначе виправдовується, заправляючи пасма волосся за вуха. — Десь у співвідношенні один до шести він так робить. Але, — вона підняла вказівного пальця догори. Ібікі переводить погляд на цей палець, що розміром був десь з його власний мізинець. Просто неймовірно. — Я очікувала, що так буде, бо сьогодні Саске-кун був ну надзвичайно вправний на останньому уроці. Але вони говорили довше очікуваного, майже… три хвилини? Але ж такого раніше не виникало, тому до статистики вносити не буду. — Киває сама собі. Ібікі чомусь киває слідом. — Бо загалом таке трапляється дуже рідко. Ви розумієте, про що я? 

І знов нотує щось в блокноті. Рожевому. Вся обкладинка в якомусь короткому рожевому хутрі. Ручка з гумовим кроликом на кінці. Ібікі знову киває. Так, він думає, що розуміє. 

— А тобі це для чого взагалі? — Ібікі влучає напівпустим пакетом із залишками соусу і сосисок у сміттєву урну, що стоїть біля наступної від них лавки. 

— Ну, — дівча мнеться, закриває блокнота і водить долонями по хутряній обкладинці. — Мій тато дуже любить серіали. Оті, в яких, знаєте, кохання і все таке. Знаєте ж, дядь? 

— Щось таке чув, — Ібікі навіть не соромно брехати. У Ібікі вдома навіть немає телевізора. 

— От там головний герой постійно бачить героїню здалека в якихось… ну, раптових для нього ситуаціях. Вона ще, — дівча повертає голову, відхиляється на спинку лавки та починає знову поправляти волосся, — ось так сидить і сміється. І волосся поправляє. А він, цей головний герой, милується. Ну, він, типу, закоханий. 

— А ти чого не сміялась? 

Дівча кривиться і шкіриться, показуючи передні зуби. Не всі. На місці лівого бічного різця — прогалина. Мабуть, випав молочний зуб. 

— А мені чому сміятися треба було? — Він все ще не до кінця розуміє.

— Бо я дотепна, — вона впевнено киває. Ібікі складно прослідкувати цей її логічний ланцюжок, а з ним рідко таке трапляється. Дівча, одначе, продовжує. — Ну, маю бути такою в його очах. Ось вас розсмішила. Думаю, це все загалом складно. Може, це його здивує, і він зверне на мене увагу.  

— Що саме, ти говориш, складно? — Клепка в голові заїдає чи то від спеки, чи то від надмірного розумового навантаження. Зрештою, він же на ногах з шостої ранку. 

— Вас розсмішити, — говорить дівчинка, як щось очевидне. 

— Чому це? 

— Ну у вас бутерброд був негарний. — Ібікі за це навіть трохи соромно. Він коситься на урну, в яку влучно пожбурив залишками свого жахливого обіду. — І замалий, тому очевидно, що ви голодний. Тобто, настрою нема, правильно? Лице якесь сумне. Чи сердите, чи сумне, я ще не вирішила. Щось середнє між сердитим і сумним? Не знаю, як це точно назвати, але точно не веселе, — киває сама собі й підтискає коліна сильніше. — До того ж, вам спекотно. У вас обідня перерва, правда? Я помітила, що в учительській сенсея Іруки в такий час постійно хтось під’їдає його бенто. Частіше за все, це хтось в джоунінському жилеті, але іноді це люди в такому ж плащі, як у вас. Одного такого я весь час зустрічаю в будівлі архіву. Знаєте, Саске-кун, коли йде додому, то мимо проходить. То ви працюєте в якомусь адміністративному закладі, й у вас перерва? Не дивно, чому ви сумний. 

— Чому ж? 

— Ну, вона ж скоро закінчиться. 

— Звідкіля ти знаєш, скільки триває обідня перерва? 

— А вона в когось буває довгою? Мені здається, її завше недостатньо. 

— Твоя правда. 

Ібікі окидає дівча поглядом і дивиться в далечінь, де над дахами будинків пливе і топиться воском гаряче повітря. Дівчаткові жарко, це видно по тому, як часто вона витирає чоло тильною стороною долоні. Підіймає свого «хутряного» блокнота, бо під ним ноги спітніли.

— Дівча, тобі скільки років взагалі? 

— Я Сакура Харуно, взагалі-то, — схиляє голову. — А як ваше ім’я, Моріно-сан? 

Ібікі схиляє голову і розуміє, що через те, що він зняв плаща, тепер видно його іменний бейдж над кишенею сорочки. «Моріно І.» виведено охайним почерком секретаря. 

— Я Ібікі. 

— Мені дев’ять, Ібікі-сан, — говорить дівча і дивиться на його годинник. Він підіймає руку, щоб Сакура Харуно змогла роздивитися цифри краще. — Я посиджу з вами ще дві хвилини, а потом піду.

— Урок почнеться через чотири хвилини, ти не встигнеш дійти.

— А я і не маю встигнути. За запізнення до п’яти хвилин Ірука-сенсей не знімає бали. Ну, судячи зі статистики, то не знімає. Але цього більше ніхто, крім мене, не помітив. — Сакура знизує плечима. — Тому всі намагаються приходити вчасно… Окрім Наруто і Шікамару, але я зараз не про це. Загалом, якщо я запізнюся, то бал мені не знімуть, але… Але так я приверну до себе увагу. 

Ібікі посміхається самими краєчками губ, але внутрішньо сміється так, як не сміявся вже роки до цього. Дивовижно. 

— Бо «справи кохання» важливіші за навчання?

— Ви починаєте потроху розуміти, — дівча поважно киває і виглядає тепер якось навіть… поблажливо. Коситься на  наручний годинник і встає з місця. — Завтра я буду тут о цій самій годині, що й сьогодні. Я принесу вам нормальний бутерброд. 

— З чого б це? 

— Ви допомогли мені. Було б невиховано з мого боку не віддячити вам. Проте, потренуйте трохи свій сміх, будь ласка. Може, завтра мені знадобиться ваша допомога. — Вона пригладжує долонькою своє волосся і повертається до Ібікі ще раз. — Так нормально? Не стирчить? 

— Нормально, — киває він, хоча й не розуміє, що змінилося в її зовнішньому вигляді після оцих нескладних махінацій. 

Дівча махає йому на прощання і немов розчиняється у статичному і яскравому. Ібікі ще деякий час сидить трохи розгублений, але вже скоро закидає важкий плащ на руку, підхоплюючись з місця. Біля дверей його вже очікує нова співробітниця Анко Мітараші, що її Ібікі днями особисто допитував (вона повернулася в Коноху зовсім недавно і очевидно була пов’язана з Орочімару). Але Мітараші наче й не ображена на нього. Анко гризе паличку від данго і проводжає задумливим поглядом рожевоволосе дівча. 

— Смішна вона, еге ж? — питає він у жінки, на що та трохи здивовано дивиться дитині услід, а потім фокусує погляд на його трохи кривій посмішці. Мітараші Анко нічого не розуміла. 

Наступного дня хлопчик Учіха дійсно звертає на Сакуру увагу, бо Ібікі сміється вже краще, хоча все ще негарно і якось ніби каркаючи. За це дівча йому щиросердно дякує і приносить бенто, що власноруч приготувала напередодні. Він дізнається, що Сакура Харуно – найкраща учениця курсу. Він думає, що наступне покоління дивовижне, хоча формулювання «справи кохання» все ще лякає його. Він думає, що в дівчати попереду велике майбутнє. 

А Мітараші Анко й досі нічого не розуміла.