п'ять разів, коли Ремус Люпін дарував Сіріусу Блеку квіти

I.

 

Сіріус виглядав розгубленим - декілька разів перевів погляд з Ремуса на букет назад, а потім так зморщив лоба, що Люпіну різко захотілося, щоб квіти перестали існувати.

Взагалі всі квіти, не тільки жалюгідний фіолетовий віник з польового бур’яну в його руках, а кожна квітка у всьому світі, щоб ніщо і ніколи не нагадувало ні Сіріусу, ні самому Ремусу про цей момент. І клумби в Гоґсміді, і ромашки на галявинах біля школи, і абсолютно всі букети в абсолютно всіх квіткових магазинах абсолютно кожного міста абсолютно кожної країни цієї планети; все одно від них лише самі проблеми, серйозно, у когось взагалі алергія на пилок, хтось помиляється і приносить на похорони улюбленої бабусі квіти, які означають щось типу «я хочу з тобою переспати», а хтось… А хтось, ну, Ремус, який наслухався дурних порад від Джеймса (який зустрічався тільки з дівчатами) (це дівчатам подобались квіти) (господи, Ремус, в кого ти такий тупий?) і подумав, що Блеку теж просто необхідно отримати квіти на їх першому побаченні.

Це ж треба було взяти і все зіпсувати в перші п’ять хвилин цього побачення, блять.

- Це мені? - тихо і без особливих емоцій запитав Сіріус, все ще хмурячиcm так, що тепер Ремусу захотілося перестати існувати вже самому.

Частина його воліла б перевести все в жарт: типу так, Блек, на жартівливе побачення жартівливий букет квітів, все по класиці, це гумор такий, розумієш, давай, посмійся, тебе знімає прихована камера… Тільки це побачення зовсім не було жартівливим - принаймні для Ремуса точно не було. Для нього це побачення було дивним і дуже-дуже гарним сном, такою собі підлітковою мрією, де він реально йшов гуляти з Сіріусом Блеком (з Сіріусом!) (Блеком!!!) (з їх Гультяєм!!!) не як просто друзі, а як люди, які один одному подобаються в тому самому сенсі. Вони зізналися в цьому п’яні в дрова після першої вечірки на сьомому році навчання, хоча Ремус, звісно, закохався в нього задовго до цього року. Взагалі-то, він був в нього закоханий з першого ж дня знайомства, просто в одинадцять років це (очевидно) відчувалось не так як відчувалось тепер.

Так, вони зізналися в цьому дуже п’яні після вечірки, коли ховались від всіх на підвіконні в кінці коридору з однією на двох сигаретою, а поцілунок їх вийшов трошки незграбним, дуже вологим і найчудовішим поцілунком в житті Люпіна (не те щоб в нього було так багато поцілунків) (але ж було) (і жоден з них не зрівнявся би з тим, що він відчував, коли цілував Сіріуса). На наступний день Блек поводив себе так, ніби нічого не було - дві години скиглив про те, як він зараз сто процентів помре від похмілля, ще півгодини переслідував Лілі Еванс по всій вітальні Ґрифіндору, коли та над ними зглянулася і принесла чудодійне зілля, від якого стало краще навіть бідному Пітеру, а ще пізніше вже на повну планував наступну вечірку, бо до його дня народження було ще аж два місяці і він просто не пережив би жити ці два місяці спокійно… Ремус майже з цим змирився. Може, Сіріус просто забув, а може і зовсім не хотів пам’ятати, тому Ремус йому і не нагадував,

тому навіть трохи злякався, коли Блек зайшов до нього у ванну кімнату і клацнув шпінгалетом. Він знову поцілував Люпіна, обхоплюючи його обличчя долонями, і сказав, щоб той навіть не думав від нього тікати (так, блять, і сказав) (ніби Ремус виглядав як людина, яка дуже сильно хоче тікати від Сіріуса Блека) (ніби такі люди взагалі існували), а потім запропонував сходити погуляти (на побачення, Муні, розумієш?) в п’ятницю після занять.

І ось Ремус був тут - він і цей його ідіотський букет.

- Так, - відповів Люпін і не впізнав свій власний голос, аж настільки той був тихим і зніяковілим, - це тобі.

- Але я ж не дівчина, Муні.

Зі сторони ця картина, мабуть, виглядала абсолютно природно і нормально: два найкращих друга (мало хто в школі не знав, що вони друзі) (точніше, таких взагалі вже не було) зустрілися після пар в Гоґсміді, коли один поспішав на зустріч з якоюсь дівчиною, а інший зупинив його, щоб привітатись - подумаєш, цілком звичайна сцена. Блять, ніхто б ніколи не повірив, що головний ловелас магічної Британії Сіріус Блек сюди прийшов заради Ремуса Люпіна – взагалі ніхто, включаючи самого Ремуса Люпіна. І тепер все пішло шкереберть з самого початку, блять, він мав би здогадатися, що він обов’язково примудриться все зруйнувати і перетворити їх перше побачення на найтупіший спогад всього життя.

Повз них пройшла дівчина з Рейвенкло (Кессі?) (Джессі?) (колишня Сіріуса під номер сто двадцять п’ять?), яка не змогла втриматися від того, щоб привітатися виключно з Блеком, відправивши йому повітряний поцілунок з такою енергією і пристрастю, що Ремусу здалося, що відбиток її червоних губ реально вилетів в повітря, акуратно оминув Люпіна і з усієї дурі вліпився Сіріусу в щоку рівно в те місце, куди до цього вліплялись повітряні і не дуже поцілунки половини, блять, Гоґвортсу людей, які точно ніколи не здогадувалися таскати на побачення до Сіріуса Блека йобані квіти. А найжахливішим стало те, що Блек ще й кивнув їй у відповідь, так і не відводячи погляда від цього тупого букета – це був повний провал, це було повне фіаско і Ремусу жахливо захотілося втекти назад в школу, залізти під ковдру і більше ніколи звідти не виповзати.

– Вибач, – він ніяково посміхнувся, натягуючи рукава трошки завеликого для нього светра аж по кінчики пальців так, що добряча половина стеблинок квітів теж заховались під його светром, – Я зараз їх викину, я не подумав, що…

Сіріус змінився в обличчі лише на секунду, потім одразу знову надягнув звичну пофігістичну маску, але це не вкрилося від очей Люпіна – в кінці кінців, вони жили разом цілих сім років і Ремус давно навчився читати емоції Сіріуса по найменшим змінам в його лиці, так що він перервав сам себе і витріщився на Блека, очікуючи, поки той нарешті скаже те, що він там собі придумав сказати. Блять, тільки би щось нормальне, тільки не придумай такий жахливий жар, що я буду його згадувати аж до смерті, я тебе прошу.

– Віддай мені мої квіти, Муні, – так сказав Сіріус Блек і витягнув букет в нього з руки сам, відразу зариваючись носом в тепер трішки пом’яті квіти, – Мені подобається.

Це виглядало трошки дивно: весь такий крутий і пафосний Гультяй в його шкіряній куртці і з шикарним розпатланим волоссям, що ніяк не може висунути обличчя з букету найзвичайнісіньких фіолетових квітів. Не те щоб Ремус ніколи не бачив його з квітами (бачив, звісно) (минулого літа квіткові магазини побудували цілі статки на тому, скільки букетів в них купив Блек) (і все заради дівчат, яких він змінював чи не кожний тиждень), але Сіріус ніколи не реагував на квіти… так.

– Правда?

– Звісно, – Сіріус посміхнувся і Ремус був готовий присягнутися в тому, що його серце щойно пропустило декілька ударів, а потім забилося в такому шаленому темпі, ніби намагалося вирватися з грудей Люпіна і влетіти прямо в обійми до Сіріуса, – Мені подобається все, що пов’язано з тобою, знаєш?

О, якщо Ремус ще про це не знав, то цього вечора він точно в цьому переконався, навіть якщо їм довелося збрехати, що квіти були для дівчини Люпіна, яка ніколи так і не прийшла на побачення, хоча Сіріус все одно розіграв сцену і поставив ці квіти на свою тумбочку під дуже уважним і допитливим поглядом Джеймса Поттера, але Римус був занадто абсолютно і повністю щасливим, щоб багато про це думати.

 

II.

 

– І не ображай Марлін, зрозумів? – так сказав Ремус, затягуючи на шиї Сіріуса галстук,
який той і сам вмів чудово зав’язувати (аристократична сім’я) (аристократичні манери), але Сіріус Блек би не був Сіріусом Блеком, якщо би не користувався будь-яким моментом для того, щоб примусити Ремуса до себе доторкнутися. Не те щоб Ремус був проти, звісно.

Вони зустрічалися вже дев’ять місяців і дуже сильно шифрувалися, але Джеймс, звісно, зрозумів все майже одразу: по-перше, Сіріус абсолютно не вмів зберігати від Золоторога будь-які секрети, по-друге, Джеймс не просто так був одним з найрозумніших учнів курсу, а по-третє…
А по-третє, одного разу Поттер просто безпардонно зайшов у ванну до Сіріуса (хто взагалі так робить?) і зовсім не по-я-крутий-хлопець верескнув, знайшовши там ще й Ремуса. Після недовгої вистави з драматичною непритомністю і урочистими клятвами в тому, що Джеймс прям точно тільки зараз про них дізнався, вони з Сіріусом таки зізналися, що Блек розповів все Джеймсу ще в першу ж ніч після того першого побачення, але Ремус на них не образився. Як він міг очікувати від них чогось іншого? Потім воно якось само собою сталося: спочатку, звісно, Пітер, якого просто поставили перед фактом, бо Сіріусу набридло ховатися у власній кімнаті (Червонохвіст шарахався від них тільки декілька днів) , потім Лілі (їй розповів Ремус) (вона була його найкращою подругою) (один-один, Сіріус), потім Мері, яка справді (на відміну від деяких) просто без стуку зайшла в спальню. Марлін здогадалася сама – і ввела Блека в ступор, коли сказала, що зрозуміла все про нього ще тоді, коли вони з ним розбіглись перед шостим курсом («як можна було кинути таку, як я?) (це жарт, Сіріус, заспокойся) (Мерлін, та не влаштовуй спектаклів).

Вони зустрічалися дев’ять місяців, всі їх найближчі друзі про них знали і повністю їх підтримували, а Ремус закохувався в Сіріуса все більше і більше кожен новий день – так що це були найщасливіші дев’ять місяців у житті Ремуса Люпіна.

– Образити Марлін? – перепитав Сіріус, а потім потягнувся, щоб (абсолютно випадково) (у вітальні були люди крім них) мазнути Муні губами по носу і хитро примружитися (від цього в нього біля очей з’явилися маленькі зморшки), коли Люпін від несподіванки шарахнувся в сторону, – Муні, вона сама кого завгодно образить.

Маккінон на фоні і справді когось ображала; кричала на якогось п’ятикурсника за те, що той плутався під ногами у такий важливий день, а п’ятикурсник червонів, синів і бліднув, явно дуже шкодуючи, що взагалі додумався зробити Марлін комплімент. Було за що, взагалі-то, бо Марлін завжди була красунею, а сьогодні точно вирішила засліпити всіх своїм блиском – Ремус анітрохи не сумнівався, що сьогодні вона і Сіріус стануть королевою і королем випускного і, звісно, він зовсім не злився і не ревнував, бо було б безглуздо очікувати, що вони могли з Гультяєм могли б піти на бал удвох, але… Завжди було це «але».

– Хей, не сумуй, – Сіріус посміхнувся цією своєю посмішкою, від якої Люпін ніколи не міг втриматися від посмішки у відповідь, – От побачиш, я тебе ще обов’язково вкраду сьогодні ввечері.

І Ремус просто кивнув. Не було сенсу це обговорювати або вигадувати якесь рішення, бо все було так, як воно було: на випускний бал Гоґвортсу всі запрошені парами, а пара це хлопець і дівчина – іншого розкладу не існує.

Він взяв червону (і з дуже солодким запахом) (від нього трохи чухався ніс) троянду, моментально подряпався і швидко засунув поранений палець собі в рот до того, як це зробив Сіріус. А він би це зробив, о, він би це неодмінно зробив, Ремус бачив це про його одночасно схвильованих і веселих очах, але на це в них не було часу: не на палець в роті, звісно, а на те що було після того, як Блек робив щось таке… провокаційне і Ремусу ставало фізично складно тримати в руках себе, а не Сіріуса.

– Це мені?

Тепер це питання не змушувало Ремуса ніяковіти. Взагалі-то, він постійно дарував Сіріусу квіти – іноді як жарт, частіше повністю серйозно, бо Блек міг казати що завгодно, але йому справді подобались ці букети: він навіть зовсім не реагував, коли Джеймс намагався над ним за це жартувати, тільки закатував очі і поправляв ці квіти в банці у себе на тумбочці. Люпін кожного разу нагадував собі подарувати Сіріусу нормальну вазу, кожного разу забував, а потім і зовсім змусив себе перестати думати про вази, бо сталося жахливе: він подумав, що вазу куплять вони вдвох, коли будуть жити разом після школи.

Майбутнє його лякало, майбутнє було прямо завтра.

– Це під сукню Марлін, – відповів Ремус так, ніби він хоча б трохи розбирався в сукнях чи квітах.

Але троянда була червона, сукня Маккінон теж, а ще вони обидва знали, що сам Сіріус ні за що не додумається потурбуватися про квітку самостійно.

– А мені?

– А тобі, Блек, потрібно дати по голові за те, що змушуєш даму чекати, – Марлін влетіла в їх особистий простір несподівано і без зайвих розшаркувань, взяла Сіріуса під руку, а потім все ж таки згадала, що в них сьогодні свято і посміхнулася, – Чудово виглядаєш, Ремус.

Сіріус навіть не обурився, хоча точно цього хотів і точно за секунду придумав цілу промову про те, як його і його красу тут принизили і образили; натомість він покірно поміняв їх з Маккінон руки так, щоб його була зверху і м’яко розтягнув губи в посмішці:

– Так, Муні, ти чудово сьогодні виглядаєш.

Ремусу хотілось ці губи поцілувати.

…Натомість він дивився на те, як Сіріус весь вечір танцює з усіма підряд дівчатами (не ревнуй, Муні) (це останній раз, коли всі мої колишні в одному залі) (мій останній зірковий час), декілька разів вийшов потанцювати з Мері (вони прийшли разом) (вона теж виглядала сліпуче) (не так як Сіріус, але…) і повів на вальс Лілі, яку в нього швидко вкрав Джеймс – після того, як Еванс нарешті здалася і самостійно позвала його на побачення, він більше не міг жодної секунди провести без її компанії.

Зал блищав золотим і срібним, свічки над їх головами горіли рівним теплим сяйвом, розсипаючи на їх голови блискітки, а випускники з усіх факультетів змішалися, вирішив в останній день забути про свою конкуренцію. Це було гарно і це було боляче. Ремус би не зізнався, але декілька разів його мало не пробило на сльози і він робив вигляд, що в нього просто болять очі від яскравого світла в залі – Гоґвортс був його домівкою, Гоґвортс був місцем, де він знайшов свою справжню родину, Гоґвортс був місцем, де він знайшов свого Сіріуса (взагалі-то, це він знайшов Ремуса) (цілих сім років тому) (коли врізався в нього на вокзалі), а тепер Гоґвортс закінчувався і Люпін не міг не боятися того, що з ними всіма буде далі.

– Я тебе краду, – сповістив Блек, з’явившись перед його носом нізвідки, – Опір чинити марно.

Не те щоб Ремус збирався.

Піджак Сіріуса разом з квіткою вже десь загубився, загубились і пару верхніх гудзиків на його сорочці (тобто, гудзики були, звісно) (просто Сіріус їх розстебнув) (Ремус не міг на це не вирячитися трохи більше належного) – він виглядав як Бог, який втік з Олімпу до простих смертних тільки на один вечір, і Ремусу знову стало трохи погано через те, наскільки він закоханий.

Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус, Сіріус.

Цілувати його, торкатись його, просто бути з ним поряд було найнезвичайнішою подією в житті Люпіна: так, навіть дивніше за лікантропію, бо з нею хоча б можна були навчитися жити, а Сіріус… Ремусу здавалось, що в старості (він сподівався, що в них ця старість буде) (він сподівався, що ця старість буде вдвох) (тому що на старість без Сіріуса він не погоджувався) він так само буде дивуватися кожен раз, коли ловить закоханий погляд Блека на собі, і трошки вмирати, коли Сіріус тягнеться за поцілунком. Думка про те, що одного разу він до цього просто звикне і це стане його повсякденням Люпіна зовсім не лякала – треба бути справжнім щасливчиком, щоб хоча б мати шанс звикнути до кохання Сіріуса Блека.

– Що з тобою?

Пальці Сіріуса пробіглися по його плечу і лягли на шию Ремуса, м’яко розгортаючи його до себе, коли вони нарешті закінчили свої мандри по школі в кінці темного і безлюдного зараз коридору. Тільки темне синє небо за вікном, тільки золотий місяць, світло якого тінями лягає на лице Блека, загострюючи риси його красивого обличчя ще більше, тільки вони вдвох на тому ж самому місці, де купу місяців тому вперше один одному зізналися.

– Все добре, – так відповів Ремус і не збрехав, бо в них все справді було добре, – Це гарний вечір.

Сіріус подивився на нього так, ніби намагався вирішити, вірити йому Люпіну чи не вірити, а потім очікувано обрав друге, бо в кінці кінців вони обидва завжди обирали один одному довіряти – не те щоб в них взагалі було багато опцій, але між ними це було щось особливе; між ними це було щось таке, що Ремус точно знав: навіть якщо весь світ буде проти Сіріуса, він все одно ні в якому разі не перестане йому вірити.

– Ти теж гарний, Муні, найгарніший серед всіх, знаєш?

Він цього не знав, але дуже хотів вірити в те, що це правда хоча б для Сіріуса.

Губи Сіріуса відчувались чудово. Губи Сіріуса відчувались неймовірно, вбивчо і абсолюино неповторно, так що Ремус швидко подався ближче до свого хлопця (мій хлопець) (мій! хлопець!) (мій), запускаючи пальці в волосся Блека, а той, блять, взяв і посміхнувся прямо в поцілунок, від чого у Люпіна ганебно підігнулися пальці на ногах і він тихо простогнав в рот Сіріуса.

Руки Блека моментально стиснулися на плечах у Ремуса, зісковзнули вниз і пройшлися по всьому тілу Муні, щоб зупинитися на його стегнах і зачепитися пальцями за ремінь штанів, притягуючи Ремуса до себе так, що тепер можна було дуже добре відчути і зрозуміти, що відбувається в штанах у Сіріуса, і Ремус штовхнув його до стінки, навалюючись усім тілом зверху. Сіріус під ним був гарячим, Сіріус під ним з повною готовністю знову закинув руку Люпіну на шию і дозволив йому вже самому досліджувати його рот язиком, Сіріус під ним відкривався йому повністю і довіряв йому вести їх обох, а Ремус від цього абсолютно божеволів.

– Стоп, – видихнув Блек, раптом упираючись долонею в груди Ремуса і легенько відштовхуючи його від себе, – Віриш чи ні, але я тебе сюди привів не заради сексу.

Тепер він виглядав так, що Люпін вже погано розумів його слова: розтріпане волосся, розкрита на грудях сорочка і заціловані (ним заціловані) рожеві губи. Ремус навіть пожалкував, що він зовсім не вміє малювати – було справжнім гріхом те, що цю картину міг бачити лише він і ще далекий місяць, який без слов сповіщав їх обох, що в них є ще два спокійних тижні.
Але й ділитися таким Сіріусом Ремус ні з ким не хотів.

– Не може бути, – Ремус облизав губи, без великого успіху намагаючись перестати так відверто витріщатися на відкритий вологий рот Блека і хоч трошки втихомирити свій шалений стукіт серця, – Я думав, я тебе тільки для цього і потрібен.

Сіріус закотив очі, але нічого не відповів. Його рука щось шукала в кишені і завмерла, коли нарешті це «щось» знайшла, а Люпін спіймав схвильований і чомусь трошки наляканий погляд Сіріуса. Блять, так подумав Ремус у марних спробах не дивитися на цю кишеню, якщо він придумав зробити мені пропозицію руки і серця, я вмру прямо тут і зараз.

– Розслабся, Муні, – попросив Блек, нарешті витягуючи з кишені щось дзвінке, – Не змушуй мене хвилюватися це більше.

– Що це?

Він простягнув руку долонею вгору, коли Сіріус простягнув до нього кулак, і ледь здригнувся від несподіванки, кого в його руку опустилася зв’язка холодних ключів.

– Ремус, – сказав Сіріус Блек, тримаючи його за зап’ястя та нервово погладжуючи його шкіру пальцями, – ти хочеш пожити зі мною?

 

III.

Двері довелося відкривати стегном, бо руки в Ремуса були катастрофічно зайняті вазоном квітів – тобто, це ще не були квіти, просто зелені паростки чогось там, але продавчиня йому клялась, що на цих паростках колись неодмінно виростуть красиві фіолетові квіти, назву яких Люпін успішно забув в наступний момент після того, як вийшов з квіткового, а вертатися і питати вже не хотілося. Він збирався запитати про ці квіти у Мері, тому що це в неї найкраще за них всіх склалися стосунки з травологією, а поки що просто сподівався, що рослина не помре за декілька днів очікування.

– Ого, – Сіріус з’явився в коридорі страшно ефектним чином, прослизнувши по підлозі в шкарпетках, – І це все мені?

Ремус приречено зітхнув, опускаючи вазон на стіл і скидаючи на стілець сумку через плече, а потім просто взяв і пірнув в обійми Сіріуса, коли той привітливо розкрив руки, а Люпін, знаєте чи ні, був не тупим і відмовлятися від такого не планував. Від Блека пахло шампунем і милом, чорне волосся досі залишалось вологим після душа, а шкіра його була м’якою і теплою, так що Ремус не втримався і запустив під його футболку свої холодні після вулиці руки.

– Блять, Муні, – видавив з себе Сіріус і подався вперед ближче до Люпіна, сподіваючись втекти від холодних дотиків, – Якщо я захворію і помру, лікувати мене будеш сам, зрозумів?

– Не дочекаєшся, Блек.

Звісно, він би його лікував – точно так само, як він робив це останні два роки, які вони прожили разом (аж два роки) (це було неймовірним) (це було найкращим з того, що взагалі траплялося з Ремусом). Звісно, він би його лікував, тягав би гарячі курячі супи з китайського ресторану під їх домом, а потім хворів би сам, тому що втриматися від контактів з навіть наскрізь хворим Сіріусом було вище його терпіння.

Сіріус вислизнув з його обіймів перший, залишивши Ремуса замерзати далі, підійшов до квітки в вазоні і обережно доторкнувся до ніжно-зеленого листя:

– Я назву його на честь Марлін, – сказав він так серйозно, ніби Маккінон раптово вирішила вмерти (що було неможливо) (Марлін Маккінон точно збиралася пережити їх всіх) (інші варіанти навіть не розглядалися), – Як тобі?

– Зовсім не обов’язково давати рослинам імена, знаєш?

Блек гуляв по квартирі в одній лише футболці (вкраденій у Ремуса) і спідньому, так що Ремус, ну, просто не міг не дивитися на його шикарний круглий зад, коли Сіріус підіймався навшпиньки, намагаючись роздивитись рослину зверху. Той, звісно, його очі на своїй п’ятій точці помітив, тому взяв і повіяв цим задом, від чого Люпін засміявся і заткнувся лише тоді, коли зловив обурений погляд свого хлопця.

– Мої квіти, Люпін, так що що хочу, те й роблю, – сказав Блек так, ніби вони реально сварилися через квіти.

Це й справді були його квіти – і квіти Ремуса одночасно, бо все в цій квартирі було їх спільне, все в цій квартирі було ними: колдографії на стіні, плями від кави на столі, сорочка Сіріуса на кріслі і стопка книг на тумбочці біля цього крісла. А ще світлі стіни, вічно холодний балкон, пачка сигарет з попільничкою на ньому і їхня на двох спальня, куди Ремусу зараз дуже сильно хотілося евакуюватися разом з Сіріусом.

В світі настав повний пиздець: в звичайному світі в цілому і в магічній Британії окремо, смертожери нападали на людей кожен, блять, день, Орден завалював їх обох роботою (Ремуса частіше писемною) (він же був чортовим перевертнем) (а ось Сіріуса відправляли на завдання, від чого в Люпіна кожен раз мало не траплявся інфаркт у двадцять років) і тільки в руках Сіріуса Блека Ремус знаходив хоч якийсь спокій – точніше, весь спокій, який взагалі міг існувати в цьому богом забутому світі.

– Йди сюди, – попросив він і розкрив обійми, приймаючи в них свого свого хлопця, – я сумував.

– Ми не бачились всього половину дня, Муні.

Біля його очей збирались крихітні зморшки – Ремус обожнював думати, що це були зморшки від того, наскільки часто Сіріус посміхався. Ремус любив ці зморшки так, як взагалі можна любити чиїсь зморшки (і навіть трошки сильніше), а ще більше Ремус любив думати про те, як через багато років у них обох будуть і зморшки, і сиве волосся, і хворі коліна, але нічого ніколи не зміниться і вони завжди будуть Муні і Гультяєм, яким занадто лінь витирати каву зі стола зранку, які кожні вихідні обов’язково ходять в гості до Джеймса і Лілі Поттерів, навіть якщо бачились на роботі буквально вчора, і які ніколи (ніколи!) надовго не розлучаються. Так, він дуже любив про це думати, навіть якщо іноді це було дуже страшно - бо світ божеволів все більше кожен день, мракоборці вмирали так само, як помирали смертожери, а планувати майбутнє не мало ніякого сенсу, бо вже завтра все могло просто закінчитися. Але Сіріус в його голові був дуже гарним старим, так що він все одно думав, думав і думав…

- То мені більше не можна за тобою сумувати?

На цей раз Блек вже не здригнувся, коли Ремус обережно засунув руки йому під футболку і ніжно погладив шкіру трохи вище резинки білизни - тільки пригорнувся ще ближче, притискаючись до Люпіна тісно-тісно всім тілом, і сховав обличчя у шиї Ремуса. Тепле розмірене дихання Сіріуса змусило волоски на його потилиці моментально наелектризуватися і встати, так що Ремус закрив очі, насолоджуючись близькістю свого хлопця. Волосся Сіріуса залоскотало йому шию. Він посміхнувся.

- Не можна, - пробурчав Блек зовсім тихо і голос його зовсім потонув у шкірі Ремуса, - Я тобі забороняю.

Втім, його тіло говорило зовсім інше, і Люпін пошкодував, що першою справою не пішов в душ, бо йти у спальню брудним і спітнілим після цілого дня в клятому Міністерстві він не хотів - тим більше тоді, коли Сіріус так чудово пах (и виглядав) (і дихав) (і існував). Але він міг затягнути Сіріуса під воду разом з собою і там би у них нічого не сталося, бо коханням в душі займаються тільки збоченці, екстремали і збоченці-екстремали, та вони хоча б були разом, а бути разом з Сіріусом Блеком це все, чого хотів Ремус Люпін.

- Що ще ти мені забороняєш?

Так запитав Ремус і спустив руки ще нижче так, що тепер вони дуже недвозначно лежали у Блека на тій самій шикарній круглій задниці. Мерлін, і куди ділися часи, коли їм треба було дуже довго випроваджувати Джеймса і Пітера, щоб хоча б трохи побути в ліжку удвох? Пальці стиснулися наче сами собою (Сіріус в такі моменти зазвичай казав, що Люпін поводить себе «пиздець як «непристойно») (Ремус відповідав, що лаятися це теж не дуже культурно) (Джеймс на фоні робив вигляд, що його прямо зараз катастрофічно знудить на підлогу), так що Блек у відповідь боляче вкусив його за шию і відразу взявся зализувати укус широкими та вологими мазками язика - ванна була так близько, Ремус так сильно хотів Сіріуса і…

І йобана сова врізалась в вікно з усієї своєї совиної дурі, змушуючи їх відірватися один від одного. Блять.

Вона вкусила Люпіна за палець в ту ж секунду, коли він відкрив вікно (скільки разів казати, що вони живуть в маглівському кварталі і сови тут не повинні літати?) (невже, блять, так складно запам’ятати?) (невже, блять, не можна їм дати всього один йобаний вихідний?), всілася на стіл в небезпечній близькості з квіткою і нетерпляче ухнула, коли принесений нею лист не відкрили у той самий момент. Час і місце - і все зашифроване, ось що там було. Орден і Міністерство жахливо боялись зрадників, ще більше боялися того, що смертожери можуть перехопити сову, тому користувалися особливим шифром кожен раз, коли Сіріуса чекали на завдання. Тільки Сіріуса, ніколи не Ремуса. Він це ненавидів.

- Гаразд, - сказав Блек, виглядаючи таким винним, ніби це він дуже хотів кудись бігти і не слухав прохання Ремуса залишитись, - Треба хоч штани вдіти. Муді мене точно не зрозуміє, якщо я заявлюсь прямо так.

Він більше не вкладав волосся, бо на це в нього не було ні часу, ні бажання, але так (за скромною думкою Люпіна) (і всього жіночого складу Ордена) (і дівчат в Міністерстві) (і не тільки дівчат) було навіть краще, бо тепер чорне волосся не блищало від гелю, яким вони з Джеймсом в школі користувались кожен день, а вільно спадало по його обличчю пасмами. Інколи Сіріус збирав волосся в недбалий хвостик, закріплюючи його власною паличкою, і все ще примудрявся виглядати краще за всіх Богів світу - та він взагалі завжди так виглядав. Футболку Ремуса він не зняв, лише на ходу розгладив її на собі руками, щоб не виглядати людиною з лозунгом «я тільки що повинен був потрахатися, але ви всі мені цього не дали зробити», хоча б частина Ремуса воліла, щоб він саме так і виглядав: Муді, звісно, навряд чи би відреагував, але хоча б інші запам’ятали, що у Блека «хтось там є», тому постійно кликати його на каву зовсім не обов’язково.

- Почекай, - Ремус зловив його за зап’ястя вже тоді, коли Сіріус йшов до дверей за черевиками, - Ще дві хвилини, ладно?

Він міцно притиснувся губами до лоба Блека, а той від несподіванки тихо ойкнув і вхопився за його талію так, ніби Ремус намагався його впустити. Ніколи б не впустив. Вони й справді стояли так цілих дві хвилини, а потім сова знову ухнула і Люпін відпустив Сіріуса. Мовчки йому кивнув - це означало «тільки повернись до мене»,

І Сіріус теж відповів йому кивком - «я завжди буду до тебе повертатись».

 

IV.

 

Ремус ще трохи затримався в квартирі після того, як не знайшов там Сіріуса, а потім видихнув і пішов його шукати - треба було повернути його додому до того, як він встигне вляпатись у щось неприємне.

Коли загинула Марлін, вони оплакували її разом: весь день до похорону провели в ліжку, згадуючи всі шкільні історії про Маккінон (пам’ятаєш, як вона скинула того слизеринця з мітли?) (а як вона так нікому ніколи і не сказала, чим пахла її Амортенція?) (моя пахла тобою, Сіріус) (а як вона одна сама про нас здогадалася?), потім дуже довго стояли над свіжою могилою їх подруги разом з Джеймсом, Лілі, Пітером і Мері, а після цього Ремус підійшов до Муді і взяв для них всіх цілий тиждень вихідних.

- Заміни нас, Аластор, ми зараз все одно більше нашкодимо, ніж допоможемо.

Так, коли загинула Марлін, всім було дуже погано: Джеймс не міг перестати розмовляти про те, як круто було грати з нею в квідич, Лілі і Мері постійно плакали, Пітер майже перестав говорити зовсім, а Сіріус то говорив, то плакав, то мовчав, то пив; Марлін би закотила очі і сказала, що він просто занадто сильно драматизує, але Марлін тут більше не було, так що все, що їм залишалось - триматися разом і намагатися хоч якось почати жити далі. Навіть якщо частина них всіх назавжди вмерла разом з Марлін Маккінон, її червоними губами і теплими обіймами («це виключення, Ремус») («тільки для тебе») («ти просто подобаєшся мені більше, ніж всі ці придурки») (але потім вона одно обіймала їх теж).

А згодом стало відомо про смерть Реґулуса і Сіріус зовсім зламався. Він не хотів обговорювати це з Ремусом, не хотів реагувати на спроби допомогти від Мері з Лілі, накричав на Пітера і навіть сказав Джеймсу, щоб він «не ліз не в свої справи», потім вибачився і знову надовго замовк, годинами лежачи в ліжку і не відповідаючи на жодні слова Люпіна. Це було просто, блять, жахливо. Ремус волів би, щоб Блек цілодобово кричав, плакав і говорив про свого молодшого брата, Ремус волів би, щоб він міг обійняти Сіріуса і дати йому вистраждати все, що тепер так боліло, він волів би, щоб Сіріус не зачинявся в собі, бо це ще ніколи добре не закінчувалось і Ремус ненавидів те, що зовсім не знає, що він повинен зробити, щоб Сіріусу стало хоч трошечки легше. Джеймс сказав дати йому час - і Люпін давав йому час, але кожного вечора повертав Сіріуса додому, бо заснути без впевненості, що Гультяй дома, в безпеці і не зірветься зробити щось божевільне, він просто зовсім не міг.

Тому було добре, що зазвичай Блек не йшов занадто далеко з дому, а зачинявся в гаражі щось робив зі своїм мотоциклом (раніше він Ремусу не дуже подобався) (тепер він був дуже радий, що в Сіріуса є щось, чим він може зайняти руки) (і голову теж). Іноді він на ньому літав. Тоді Люпіну бувало вже страшно, бо він знав Сіріуса дуже добре і дуже довго, тому чудово розумів, що йому нічого не коштує зірватися з місця, полетіти в дім, де він колись народився, і нарешті помститися своїм батькам і за себе, і за Реґулуса, що просто не могло добре закінчитися:послідовники Волдеморта ненавиділи Блека за зраду крові і Ремус не сумнівався, що Вальбурга не подумає двічі перед тим, як здати старшого сина (ганьбу роду) (ганьбу її плоті) (і всі інші жахливі слова, якими вона називала Сіріуса ще тоді, коли він жив з ними) смертожерам. Але поки що обходилося без цього - і Люпін був за це щиро вдячний долі і витримці свого хлопця.

ЇХ гараж знаходився за будинком на пустирі серед інших таких самих гаражів. Частіше Ремус просто спостерігав за Сіріусом у вікно, тому що у свій особистий простір Блек вперто не хотів нікого впускати і звертав на Ремуса дуже небагато уваги навіть тоді, коли Люпін спускався до нього з сендвічами і чаєм, бо сам Сіріус дуже рідко згадував, що іноді людям треба щось їсти. Тільки ось про те, що іноді людям треба ще й спати, Гультяй зазвичай так само забував, так що доводилось його забирати і кожен раз це було дуже ніяково.

Він трошки постояв перед гаражем (з нього тихенько лунала музика) (раніше Сіріус включав свій рок на повну гучність і ще і підсилював її закляттям) (сусіди завжди бісилися), нагнувся і зірвав маленьку білу ромашку. Її би просто затоптали - можливо, це б зробив сам Сіріус, тому що останнім часом він не звертав особливої уваги не тільки на Муні, а ще й взагалі на все навколо, тому одного разу на порозі їх квартири точно б валялась брудна розтоптана квіточка, що відвалилася від підошви тяжких черевиків Блека, і це виглядало би дуже-дуже сумно. Ремус вирішив, що він цю ромашку просто врятував від неминучої смерті в стражданнях, трохи пороздивлявся білі пелюстки, а потім важко зітхнув; вітаю тебе, Люпін, ви з Сіріусом остаточно стали одним цілим і тепер ти тоже почав ставитися до квітів так, ніби вони люди. А навколо в нього вже давно звечоріло і далекі сріблясті зорі розсипались на чорному-чорному небі над головою Ремуса. Сьогодні було холодно. Ремус краще запахнувся у вкрадену в Сіріуса червону сорочку і нарешті змусив себе увійти в гараж.

- Привіт, - так сказав він, не дуже сподіваючись почути відповідь, бо вони вже вітались сьогодні вранці, а на більше Блека зазвичай не вистачало.

Він чи то схуд, чи то змарнів, але точно виглядав гірше, ніж зазвичай. Досі був неможливо гарним, звісно, але при цьому таким блідим і таким хворобливим на вигляд, що Ремусу стало боляче на нього такого дивитися - і все ж таки він дивився, бо не дивитися на Сіріуса Блека було ще болючіше. Давно немите волосся, стягнуте резинкою в недбалий хвостик, закатані рукава сорочки і брудні від мотоцикла руки. Сіріус чомусь трохи здригнувся, обернувся на свого хлопця і шмигнув носом, а потім витер цей ніс пальцями, заливши на щоці чорний слід.

- Привіт.

І повернувся до свого мотоцикла. В нього були підозріло червоні очі і у Ремуса стислося серце від думки про те, що Сіріус тут плакав у повній самотності, а його не було поряд, щоб підставити плече: так не робиться, блять, ми ж разом, ми повинні з усім справлятися вдвох, я ж завжди тут для тебе, чому ти такий…

- Не хочеш поговорити? - запитав Люпін, знаючи, що не хоче.

Сіріус піднявся з корточок, потягнувся до рушника і ретельно витер ним руки, старанно не дивлячись на Ремуса взагалі. Він витирав ці руки, здається, цілу вічність, музика на фоні давила Ремусу на слух і нерви, в спину дув холодний осінній вечір, було настільки некомфортно, наскільки взагалі могло бути. Люпін ненавидів те, що вони взагалі до цього якось непомітно докотилися. Ще більше він ненавидів те, наскільки безпорадним себе відчував.

- Якщо б я хотів поговорити, Муні, я б так і зробив, розумієш?

- Ага, - відповів він, - гаразд.

Вони замовкли знову. Спина Сіріуса виглядала напружено, коли той аж занадто ретельно витирав рушником (тим самим, яким користувався для рук) (не дуже аристократично з його сторони) (раніше Ремус би над цим пожартував, а Сіріус би посміявся, але тепер він боявся навіть згадувати про його сім’ю) інструменти і розкладав їх на столі в якомусь одному йому відомому порядку. Люпін відчував себе трошки дурнем, а трошки просто одним з стелажів в гаражі, який стоїть собі і запилюється, поки повз нього всі ходять і ніколи його не помічають. Бути стелажем виявилося не дуже крутим. Ремус би віддав перевагу тому, щоб залишатися хоча б людиною, яку помічають. Ще краще було б знову стати хлопцем, якого кохають, але…

- Це тобі.

І на секунду йому здалося, що вони знову на початку сьомого курсу Гоґвортсу (на своєму першому побаченні) (коли Ремус припхався з квітами) (Мерлін, він би багато чого віддав, щоб знову там опинитись), бо Сіріус виглядав розгубленим - декілька разів перевів погляд з Ремуса на квітку назад, а потім підняв брови і було запитально подивився на Люпіна своїм поглядом типу «це ніхуя не смішно»,

але швидко пом’якшав обличчям, коли Ремус дуже постарався посміхнутися, тримаючи в руках ту саму малесеньку білу ромашку, яку б Сіріус обов’язково розтоптав, якщо б він її не зірвав і не приніс сюди. Ще декілька коротких миттєвостей Блек стояв на місті, роздумуючи, що саме він тепер повинен робити і бац! раптово знову перетворився на того Гультяя, якого Ремус Люпін знав і любив більше за все інше в світі, а тому зробив крок до Муні і міцно його обійняв, звично (звісно, блять, звично) (це назавжди залишилось б звичним) (навіть якщо б вони не обіймались наступних десять років чи типу того) (але такого бути не могло) ховаючи обличчя в шиї у Ремуса. Він нього не дуже добре пахло, але Люпін знав, що готовий дихати цим запахом до кінця життя, аби тільки залишитися в руках Сіріуса.

- Пробач, - тихо прошепотів йому в шкіру Блек, а Ремус не дуже зрозумів, що він має йому пробачати, зате точно зрозумів, що вже завчасно його пробачив, - Я вірю тобі. Правда.

Тоді Ремус просто вирішив, що Сіріус вибачається за те, що не ділився з ним своїм болем - він не знав, про що Сіріус з Джеймсом говорили незадовго до смерті Реґулуса, хоча, звісно, здогадувався,
бо насправді Блек помінявся ще до того, як їм стало відомо про загибель його молодшого брата.

Біла ромашка ще довго лежала в гаражі на столі біля інструментів.

 

V.

 

Біла ромашка ще довго лежала в гаражі на столі біля інструментів, поки не зів’яла, висохла і зникла взагалі, але Ремус Люпін про це вже не згадав, тому що пройшло дуже багато років перед тим, як він все ж таки вперше спустився в гараж на пустирі біля дому. Тепер він був вже зовсім старий (гараж) (і Ремус теж) (йому було тридцять чотири, а відчував він себе на всі вісімдесят) і захаращений - колись давно Мері відправила сюди всі речі Сіріуса, поки Люпін п’яний спав на дивані після чергової істерики через Джеймса, Лілі, Пітера і… І все. Він витягнув з однієї з коробок червону сорочку Сіріуса, яка тепер смерділа старістю і сирістю, уткнувся в неї обличчям і довго-довго сидів, оплакуючи всі ці роки, коли він марно ненавидів Сіріуса Блека. Тепер все стало зрозуміло, тепер все стало ясно, тепер все стало так боляче, ніби він знову повернувся на дванадцять років тому і мав заново вчитися жити з цим болем і ненавистю: тоді до Гультяя, тепер до самого себе, бо він просто взяв і повірив, що Сіріус міг їх всіх зрадити. Це розбивало йому серце настільки, що іноді хотілося натомість взяти і розбити собі голову.

Але з того моменту пройшов вже рік і Сіріус чітко дав зрозуміти, що він не злиться на Ремуса - слухай, Муні, я ж теж думав, що це ти…

Між ними все стало складно і тяжко - години розмов про те, що колись було:
(Джеймс-Джеймс-Джеймс)
(Лілі-Лілі-Лілі)
(а де Мері?)
(вона зреклася магії, Сіріус)
(Марлін)
(школа)
(мародери)
(ми були щасливі)
(це єдине, що не дало мені збожеволіти)
(мені теж),

години розмов про те, що відбувалося тепер:
(площа Гріммо)
(Орден Фенікса)
(Гаррі так виріс)
(ми обов’язково помстимося)
)Крічер придурок)
(якого хуя сюди ходить Слинявус),

жодної розмови про те, що чекає їх далі. Напружене мовчання кожен раз, коли вони випадково торкаються один одного, моментальний кінець діалогу, коли хтось з них необережно згадував щось, що стосувалося тільки їх двох, і ніякові погляди кожного разу, коли один думає, що інший не дивиться - ось чим в кінці кінців стала мрія Ремуса про те, що вони з Сіріусом зістаряться разом.

Спершу він думав, що просто розучився кохати (він не кохав нікого дванадцять років) (він взагалі ніколи в житті не кохав нікого, хто не був Сіріусом Блеком), а потім його злість на них обох пройшла, ненависть теж і він просто взяв і продовжив любити Гультяя так, ніби всіх цих років просто не було. Це виявилось так легко, як дихати, але не те щоб Ремус цьому дуже дивувався: частина його все одно завжди знала, що він був народжений для того, щоб закохуватись в Сіріуса знову і знову в кожній можливій реальності. Частина його все одно завжди знала, що він кохав його навіть тоді, коли думав, що Сіріус виявився зрадником, ненавидів і кохав, кохав і ненавидів, божеволів від думок про нього і тому обирав не думати про Блека взагалі. Частина його все одно завжди знала, що одного разу цим все і закінчиться.

Але це, звісно, нічого не змінювало. Сіріусу тяжко давалося життя поза камерою Азкабана чи анімагічної форми, він досі погано спав на нормальному ліжку і часто прокидався вночі. Ремус чув його стогни, але не ризикував заходити в його спальню, бо не знав, як він на це відреагує. Тому він просто чекав Сіріуса на дивані у вітальні, а той завжди виходив і сідав поряд, щоб згодом перетворитися на собаку і лягти мордою Люпіну на коліна - він чухав його аж доти, поки сам не засинав в незручній позі, але це того коштувало, тому що в такі моменти Ремус був найближче до Сіріуса. Атмосфера площі Гриммо теж не робила ситуацію легше: Блек ненавидів родовий маєток завжди, але колись він хоча б міг звідти втекти. Тепер вихід з дому був заборонений самим Дамблдором і контролювався іншими членами Ордену. Сіріус злився, казився, іноді сварився і все ж таки не виходив. Ремусу ж іноді виходити доводилося і повертатись завжди було тяжко: не те щоб він не хотів бачити Сіріуса (хотів) (якщо чесно, це тепер було всім, чого він хотів) (але перемогти нарешті в цій війні теж було б круто), але бачити тужливе змарніле обличчя Сіріуса було вище його сил.

Тепер у Сіріуса Блека було дуже багато зморшок, значно менше волосся і тремтячі руки - і він досі залишався найгарнішою людиною серед всіх, кого Ремус Люпін колись знав.

Він відчував себе старим дурником, коли купив у старої леді біля дороги букет фіолетових польових квітів і поніс їх додому до Сіріуса. Можна було б збрехати собі, що ці квіти потрібні були для того, щоб хоч трошки оживити похмурий холодний маєток, так, можна було б, але він не став. Ремус просто сподівався на… на хоча б щось.

- Я повернувся, - повідомив він, знайшовши Блека у його кімнаті.

Той поспіхом натягнув майку, приховуючи від погляду Люпіна худе тіло в дивних чорних татуюваннях, виправив з-під коміра волосся і посміхнувся лише одним кутком губ:

- Добре.

Подоба посмішки зникла з його обличчя, коли він нарешті звернув увагу на квіти в руках у Ремуса. Вони і справді були схожі на той букет, який багато-багато років тому Люпін подарував йому у Гоґсміді, тому Сіріус, звісно, швидко зрозумів, що це зовсім не у вазу в вітальню для привітного, блять, вигляду цього богом проклятого місця. Ремус не простягнув йому ці квіти - він просто стояв там у дверях і марно намагався перебороти непрошені сльози, що раптово почали пекти йому очі. В носу щипало. Ремус Люпін не хотів плакати, але не міг зупинитися, і просто закрив очі вільною рукою, а тому не зміг побачити того, як Сіріус квапиться до нього через всю кімнату, і лише почув його голос зовсім поряд з собою:

- Хей, - Сіріус обережно прибрав його руку від його очей і тепер посміхнувся вже по-справжньому; сірі очі теж блищали сльозами, - Дуже гарні квіти. Дякую.

І тоді вперше за багато років Ремус потрапив додому - не в квартиру, яка колись мала стати їх щасливим місцем, а стала зосередженням болю та скорботи, і не в школу, яка тепер була домом вже для зовсім інших дітей і дорослих, ні, на цей раз він дійсно повернувся додому, бо опинився в руках у Сіріуса Блека і забажав вмерти прямо зараз, бо не хотів його відпускати більше ніколи. Тільки він його і не тримав. Ні, це Сіріус тримав його, це Сіріус обережно гладив його по спині, це Сіріус дозволяв йому плакати і плакав сам, тому що він, звісно, тепер відчував те ж саме, що Ремус.

Сіріус теж був народжений для того, щоб закохуватись в Ремуса знову і знову в кожній можливій реальності.

- Пробач, - попросив Муні, зариваючись обличчям в його сиве в деяких місцях волосся, - Пробач мене, будь ласка, пробач.

Десь ляснули двері, хтось зайшов у маєток, але Люпіна це вже зовсім не хвилювало: ні те, що їх можуть побачити (мені все одно), ні те, що це напад смертожерів (мені все одно), ні те, що зараз сюди може всунутися довгий кривий ніс Снейпа, який навіть задовго після закінчення школи не міг припинити намагатись за ними слідкувати. Сіріус натомість смикнувся в його руках, але Ремус утримав його на місті - ні, тепер ти нікуди не підеш, я тебе тепер взагалі ніколи нікуди більше не відпущу, я буду ходити з тобою на сніданок, обід і вечерю, мити тобі волосся в ванній, бути з тобою поряд завжди, завжди, завжди…

- Я люблю тебе, Муні, - прошепотів Сіріус, випрямився в його обіймах і ніжно взяв його лице в обійми своїх долонь, - Я так сильно тебе люблю.

І Ремус любив його у відповідь - тоді і всі роки після цього.

***

Продавчиня в квітковому побажала йому гарного побачення, але зробила це без особливого натхнення, бо Ремус придбав найзвичайнісінький букет з тих квітів, які зазвичай дарують просто щоб щось подарувати: фіолетові польові, ромашки і зелені паростки для пишності, а потім ще й взяв тільки одну розу - на думку продавчині це, напевно, дуже дивно виглядало, але Люпіна все влаштовувало і їй довелося засунути свої побажання кудись подалі від нього.

Це був той осінній теплий вечір, коли перші холоди попередили про своє наближення і на тиждень пішли, щоб літо востаннє в цьому році нагадало про тепло і сонце. Він підставляв сонцю обличчя, він нюхав ці квіти, а потім одразу затягувався сигаретою, а перехожі, що йшли йому назустріч, дивилися так, ніби Люпін раптом взяв і збожеволів: в магічній Британії от-от мали оголосити війну і мало хто смів посміхатися. Ремусу було плювати. Ремусу було рішуче плювати на все кожну суботу, бо кожну суботу в нього було побачення, кожну суботу він шокував продавчиню вибором букету, кожну суботу він йшов одним і тим жим шляхом до Сіріуса. Під ногами хлюпали калюжі. Люпін подумав про те, що треба було б знайти собі нові черевики, тому що тільки захворіти йому не вистачало, а потім швидко забув про це, бо, ну, це був їх з Сіріусом день.

Було щастям кохати Сіріуса Блека стільки років і знати, що він завжди кохає тебе у відповідь. Було щастям кохати маленького Сіріуса Блека, який бешкетував на всю школу, було щастям кохати підлітка Сіріуса Блека, який зводив його з розуму своїми дівчатами, було щастям кохати юнака Сіріуса Блека, який цілував його у всіх кутках Гоґвортсу, було щастям кохати двадцятирічного Сіріуса Блека у їх спільному ліжку, було щастям кохати Сіріуса Блека в ті моменти, коли він його ненавидів, було щастям кохати Сіріуса Блека з тремтячими руками і дуже поганим сном. Це і залишалось щастям - найголовнішим щастям в житті Ремуса, найдовшим і найціннішим, тому він викинув сигарету ще до того, як підійшов до місця зустрічі, і розправив на собі білу рубашку. Хотілося бути красивим для нього.

Ворота цвинтаря відчинились з тихим ненав’язливим скрипом. Люпін відшукав поглядом його могилу, в якій не було ніякого тіла, і зійшов з застеленою каменем доріжки, щоб підійти до каменя з таким знайомим ім’ям, двома датами і рискою, в якій так просто вмістилося все життя Сіріуса Блека, але ніяк не вмістилося все те, що світ втратив, коли його не стало.

- Привіт, - сказав Ремус, вкладаючи біля каменю цей дивний букет квітів.

Сіріус його не взяв.

Сіріус був мертвий.