Осінні сподівання

Час коли приходить осінь, зазвичай не сповнений несподіванок. Люди гуляють, працюють, споглядаючи як навколишня природа бере своє і розфарбовує листя дерев у теплі кольори. Ліси захоплюють мандрівників та світлярів своєю атмосферою легкості, приємної теплоти та чарівничої магії прогулянок. Але, до того, як нам доведеться передягатися в зимовий одяг та споглядати падіння сніжинок залишається ще багато часу.

Все живе завмирає між літом та цією красою. 

Вересень.

Діти йдуть до школи на навчання.

Деякі можуть не дожити до літа.

***

Машина, з молодою дівчиною за кермом злетіла з дороги та врізалася в дерево. Мати потерпілої, яка здавалося б, ненавиділа дочку, зараз несамовито кричить на рятувальників благаючи пропустити її. Туди сюди походжають працівники поліції, яких очолює стомлена слідча. У неї зараз є серйозніші проблеми ніж перейматися купкою старшокласників, що приїхали сюди слідом за нею, хоча вона й наказала їм їхати додому.

- Треба все розповісти!

- Ні!

- Вона хотіла, щоб ми їх знайшли!

- Ні!

Все виходить так дурно та незрозуміло, ніби це все якась дурнувата книга де головна героїня вирішила накласти на себе руки, та змусити своїх кривдників страждати вже після того, як вона сама зникне назавжди… 

І через це персонажам доведеться стикатися з власними помилками, споглядаючи на результати своїх руйнівних дій.

Але ж, люди істоти що зазвичай вчаться на помилках… тож чи варті вони другого шансу? 

***

Приблизно такі думки й роїлися в голові Феді поки він сновигав по вечірньому місту. Давати ще одну спробу виправитись? А якщо тебе дуже образили? Як він образив Поліну. Вона б пробачила? Я б пробачив його якби він попросив?…

Він не знав куди йде, не знав відповіді на свої запитання… останнім часом він вже взагалі нічого не знав. Коли життя повільно починає котитися в прірву, спочатку чіпляєшся за будь-яку можливість порятунку: старанніше вчишся, займаєшся спортом, намагаєшся налагодити стосунки з родиною, з коханим.

Але в решті решт все щастя витікає з тебе.

Неначе кров з ран на тілі.

І невдовзі ти після останнього акту спротиву, підкоряєшся та починаєш плисти за течією.

Цікаво, куди саме приведе потік води?

Він може привести тебе на берег ріки, на дах високого будинку, або навіть в незнайомий бар.

Хтозна-кого саме там можна зустріти?

Хлопець також не знав, доки сам не потрапив туди. 

В минулий раз усе закінчилося майже дитячою втечею.

Боїшся? Тікай!

Ох, шкода не всі проблеми в житті вирішуються таким чином, тоді б воно стало набагато простішим.

Отже, після спаду першого, другого й третього переляку…Хоча ні, страшно дотепер. Ця ваша закоханість відчуваються наче висота в декілька поверхів.

Природно, зацікавленість переважає будь-який страх, тож юнак повернув праворуч, піднімаючись по гранітних сходах.

***

Небо сутеніло, в променях сонця що поступово зникає за обрієм світилися золотом дерева.

Тяжко позіхнувши випускник кинув обережний погляд на Стаса. Вони сиділи в тому ж парку куди приходили на першому побаченні. Проте на відміну від минулого разу спортсмен не був налаштований на веселі розмови. О ні, тільки не зараз. Не після того, що сталося з бідною Лерою якихось декілька годин тому. 

Якби раніше ви сказали на неї «бідна» то всі просто покрутили б вказівними пальцями біля скроні. Але не тепер. Тепер було незрозуміло чи взагалі потрібно їй співчувати. Можливо вона та хто зламав не одне життя, тож чи заслуговує на жаль вона сама? Хоч докази й знайшлися, проте правду поки неможливо дізнатися. Залишалось тільки чекати в надії що однокласниця взагалі доживе до завтрашнього дня. Проте, кінець кінцем, вона ж не просто однокласниця, для когось Фаркаш була значно більшим.

Хоча й Макаров не хотів обтяжувати будь-кого своїми проблемами, та можливість поговорити з кимось, поговорити з ним… Бажання відчути навіть жалюгідну пародію на полегшення заповнювало розум.

«Саме так я й знайшов собі «друга» в минулий раз…» 

Старший наче невербально відчував цю душевну боротьбу, тож просто сидів поруч вже безліч безмовних хвилин чекаючи до яких рішень той вдасться…

- Вибач, що мовчу…- тихо почав розмову він.

- Важкий день? - перебив його брюнет.

- Так! Це ще, м’яко кажучи… - ще один швидкий погляд та подих,- сьогодні все йде шкереберть…

- І це тебе дуже турбує? - запитав молодик продовжуючи перебирати пожовклу травичку, що росла поруч. 

- Ще і як! 

- Тож ти полюбляєш коли все йде як ти задумав? - далі собі допитувався Стас.

- Ем… Так? - здивувався шатен. - А кому подобається коли навпаки?

На ці слова чоловік просто посміхнувся, піднявши ліву долоню, показав пальцем на себе.

- Що? Чому? 

- Тому, що я все життя жив за тим розкладом, якого не обирав. Навіть не жив, а виживав… - поглянувши на все ще спантеличене обличчя школяра, повів далі. - Мої батьки завжди обирали все за мене, то ж в моєму житті не було ніяких несподіванок. Це дуже сумне та боляче відчуття, ніколи ні в чому не мати вибору.

Сумно нахиливши голову його погляд зупинився, роздивляючись переживання що розливалися в карих очах навпроти.

- Знаєш… А я ж з родини відомих лікарів… В таких сім’ях часто так, батьки займаються медициною і хочуть бачити дітей нащадками своєї справи.

- Навіть якщо вони проти? - стурбовано докинув підліток.

- Саме так.

- Тож, як ти…?

- Став барменом? Дуже легко. Одного чудового дня мене все це дістало, тож я втік.

Стурбованість в очах кольору шоколаду стала ще більш виразною.

- Не хвилюйся, виявилося що я ще той гуманітарій. - тепла усмішка.

- Мені шкода? - хвилювання так нікуди й не поділося.

- Ні, ні. Все в порядку, це було приємно, узяти й нарешті зламати їхні плани. - звучав піднесений голос. - Просто хотів сказати, що не всі несподіванки погані. Якби я несподівано не вирішив змінити своє життя то точно не сидів би тут. І якби не несподіванка то я б не зустрів тебе.

Тепер на обличчі парубка нарешті розквітла не тільки усмішка, а й рум’янець на щоках.

-Просто не засмучуйся занадто сильно. - легкий подув вітру невагомо торкався волосся пари. - Це все минеться, з часом тобі стане легше… Кажу на власному прикладі. - підморгнули йому. 

Галявиною пролунав тихий сміх.

-О ну дякую тепер мені справді спокійніше. - похихотів Макаров.

-Справді?

-Справді.

Двоє сиділи дивлячись на віддзеркалення власних почуттів в обличчях один одного.

-Радий, що зміг допомогти… - повільні рухи, і випускник нарешті опинився в теплі обіймів. - І пам’ятай, якщо тобі знадобиться плече в яке ти захочеш поплакати, то я завжди поруч. - весело прошепотів бармен.

-Не псуй момент. - знову радісний голос, що промовляв в саме вухо.

-Добре не буду. - спокійна відповідь та лиш міцніші обійми.

Сонце вже майже повністю зникло за обрієм. Герої уявної книжки вже розійшлися по домівках. Кожен з них розмірковував про свої переживання, насолоджувався почуттям особливої атмосфери, що можна отримати в такі дні, коли поруч ті кого ти любиш. І нехай це скоро замінить холод та дощ пізньої осені, а попереду ще багато поганих емоцій та проблем, але буде стільки ж шансів з ними впоратися. Разом…

***

Білі стіни лікарняних коридорів і повітря з нотками антисептика. Незручні лавки, підлога зі старої плитки. Всі пізні відвідувачі вже давно зникли. Крім одного високого підлітка, що сидів похнюпивши голову, важку вагу якої доводилося підтримувати руками спертими на коліна. 

Аварія.

Леру вже як декілька годин виписали з реанімації, проте лікарі не можуть дати однозначні прогнози - лише розводять руками.

-Вона може прокинутися через день, два, три, тиждень, місяць, рік, а можливо ніколи. 

Нік різко піднявся на ноги почувши як поряд відчиняються двері палати й звідти в супроводі лікарів виходить заплакана жінка сорока років. Якась добра медсестра запропонувала провести її до вулиці що б та подихала свіжим повітрям і трішки привела себе в порядок. Під звуки швидких схлипувань матері та тихого, заспокійливого шепоту, кімната залишилася без сторонніх. Лише побита школярка, надовго прикута до медичного ліжка, зосталась в ній.

Підійшовши ближче, скинувши каптур, злякані блакитні очі змогли краще роздивитися наскільки сильно фіолетові синці виділяються на смертельно блідій шкірі. В іншому ж випадку могло скластися враження, ніби дехто перебрав на недавній вечірці та в школу точно не піде. 

«Якби ж це було правдою…»

-Вони не вірять, уявляєш? - тремтячи почав він. - Не вірять тобі, уявляєш? - різко сівши на стілець поруч з коханою нервово тараторив хлопець.

-Вони думають, що це ти вбивця. - кістка в горлі та ще непролиті сльози. - Подивись! Подивися навколо себе! - нервово обвів рукою кімнату. - Ніхто з них не прийшов! Бо вони вважають тебе винною… Але не я! - надривно крикнув рудий. - Я вірю, ні я-я знаю, що в тебе були свої причини тікати від поліції… Просто… Просто прокинься і скажи, що я правий гаразд? Г-гаразд? - нарешті солоні краплі води покотилися по щоках з веснянками. 

Вся ця сумна промова та нещасні вмовляння, очікувано, не призвели до жодного результату. Скільки б разів він не стискав її тендітну руку у своїй, жоден рух м’язів не міг довести, вона чує, або хоча б може подати знак. Але старання які виявилися марними, все одно не змусили танцюриста впасти у відчай.

-Добре… Добре, тоді я залишатимуся поруч стільки потрібно,- зазирання в спокійне лице в пошуках відповіді. - Залишатимуся, і я буду поруч коли ти прокинешся…

За вікном в якому виднілося дерево, що розкинуло своє гілля в приватному дворі клініки, вже добре виднілися зорі які кожної ночі, запалювали чорне небо своїм надзвичайним білим сяйвом. Воно долинало до Землі у вигляді відлуння, сліду, що пройшов через мільйони років і навіть в найтемніші часи давав людям надію.

***

-Г-гадаєш ми вчинили правильно? - Щаслива ще не зовсім звикла до того, що їй було з ким поспілкуватися в власному будинку, навіть через телефон.

-Тааак. - пролунав в слухавці невпевнений голос Макса. - Наскільки я знаю краще нам зараз його не займати. 

-Ти впевнений? - перепитала його дівчина. 

-На сто відсотків.

Обоє замовкли. Навіть нічого не говорячи Катя краще за інших могла передавати співрозмовнику те, що було в неї на думці. Конкретно зараз, це була недовіра.

-Ну добре. - поспішив заспокоїти Яковенко. - Якщо хочеш завтра спробуємо підійти до нього в школі, домовились?

-Домовились.

На вулиці вже було пізно. Мешканці будинку поступово вкладалися спати, навіть зараз блондинка чула як по квартирі тихо ходять стомлені батьки, а брат як завжди збирається по своїх справах у «підвальну лабораторію» в якій любив засиджуватись допізна.

-А ти як взагалі? - з турботою поцікавився хлопець.

Після сьогоднішніх пригод з квестом, туалетом і аварією, сили як і фізичні, так і ментальні вже не залишили по собі жодного сліду.

-Нормально.

-Це добре.

-Так.

Після довгого мочання на тому боці все ж відповіли:

-Тоді на добраніч?

-На добраніч. - повторила вона, але за секунду до того як абонент поклав слухавку, вигукнула. - Зажди!

-Що? - злякався Макс.

-Пообіцяй мені що не будеш пити. 

В слухавці знову замовкли.

-Не будеш? - сумно перепитала Катя.

-Не буду. - трішки роздратовано відповіли їй.

-Добре, люблю тебе!

-І я тебе. - вже лагідніше закінчив парубок, вона ж поспішила закінчити розмову.

-Гарних снів. - додала в кінці, перед тим, як покласти слухавку.

«Який сьогодні важкий день для всіх…»

Вирішивши піти до кухні за стаканом води, вже проходячи по коридору випускниця помітила маму з татом, що спокійно сиділи на дивані у вітальні. Вони про щось перемовлялись мовою жестів, очевидно дискутуючи на якусь цікаву для них тему. Проте, вона просто промайнула повз та пішла далі. В такі спокійні вечори як цей їй здавалося, все буде добре. Більше не доведеться знову допомагати старшим вилазити з тієї страшної ями в яку вони раз у раз заганяють себе, даючи пусті обіцянки про «повір, це в останнє.» Так, до цього можна було звикнути, та втрачати Макса у цій безодні вона аж ніяк не збирається. 

«Треба поговорити з ним…», - та стомлений організм все ж сильніше за виснажені думки, - «Завтра, все завтра.»

Пізніше, лежачи в ліжку, майже провалившись у довгоочікувані спокійні марення, Катя знову згадала те, з чим довелося зіткнутися їй та друзям. Тепер вона вже з впевненістю вважала їх своїми… Навіть Леру?  

Яка різниця з чим доведеться зіткнутися? Якщо поряд близькі, ти впораєшся з усім що приготувала доля. 

***

Нарешті, місто заснуло. 

В приміщенні як зазвичай було темно та сиро, єдине світло, від слабкої старої лампи ледь освітлювало невеличку частину підвалу. В різні боки розліталися папери та канцелярія, які в несамовитому нападу люті розкидав Антон.

«Як завжди все що може піти не за планом, йде не за планом!»

Нарешті зупинившись, важко дихаючи, він різко розвернувся та сів за ноутбук. Екран вже протягом довгого часу висвітлював тільки одне повідомлення від невідомого користувача:

«Я наказав тобі здихатися її, тепер ти задоволений? 

Або вона піде сама, або ти її прикінчиш. Зрозумів?»

«Ні-ні, тільки не це, «- знову і знову повторював про себе чоловік, -«Я-я мушу її врятувати! Я так люблю її. Не може все так скінчитися між нами, навіть не почавшись!»

Аж раптом він згадав.

«Цей клятий виродок…  Вона мусить бути моя…» - погляд блакитних очей втупився в стелю попри біль в голові та шиї, -«Клята мерзота зі своїми клятими друзями!» - важкий кулак знову з силою опустився на ні в чому неповинний стіл. 

«Ох, якби я тільки міг… Позбутися їх одним махом?…» - саме тоді у хвору голову прийшла не менш хвора ідея, яка через деякий час ще задасть нашим героям значного клопоту. 

Але зараз всі вони мали свої проблеми та поринали в неспокійний сон з власними сподіваннями на краще…