ДИСКЛЕЙМЕР!
все описане нижче є вигадкою і не рекомендовано до прочитання людям зі слабкими нервами та/або прямим світосприйняттям. я ні в якому разі не закликаю вас до насильства і прошу обговорювати зі своїми партнерами ваші почуття та бажання.
хочу звернути вашу увагу на такі витвори мистецтва, як «одного разу… в голлівуді» та «бійцівський клуб» (бред пітт заметчився абсолютно випадково), якими я і надихалася під час написання. вельми вдячна за увагу!
(п.с. помилки будуть виправлятися в міру знаходження)
плейлист до фф:
> spotify
> youtube
Уявіть: ви бачите цупкого і сухореброго хлопця. Він одягнений у вишуканий чорний костюм, рукава його піджака трохи підтягнуті, а у правому вусі сережка-кільце… Хоча, знаєте, не такий він вже і сухоребрий. Скоріше, стрункий. Так, цей хлопець стрункий і, ви б навіть сказали, до біса привабливий. Він пахне дорогими парфумами, але вимірює він їх статус не ціною, а тим, хто йому їх придбав — або ж подарував. Ці парфуми він отримав на свій двадцять сьомий день народження від однієї шанованої актриси. Її ім’я знають всі, але відома вона небагатьма ролями. Хлопець носить космічно зелений годинник, чорні шкіряні дезерти та окуляри з тонкою оправою. Його темне волосся зібране у хвіст, на лиці — тонна макіяжу, яка хилить його вперед, але він до подібного звик. Хлопець стоїть у тіні фотозони, і спалахи фотокамер ледве торкаються його обличчя.
Хлопець — це я. Приємно познайомитись. Якби міг, я потис би вам руку, але ж вас немає поряд, тому можете пофантазувати. Не бійтеся, долоні в мене сухі та теплі.
Я був на прем’єрі доволі вдалого дебюту одного молодого режисера. Його псевдонім — Веніс Мур. Жахливий псевдонім, але його справжнє ім’я ще гірше. Мур саме давав інтерв’ю, коли я знайшов його поглядом. В його очах я був довіреним лицем, тому якось під час перерви у своєму тісному трейлері він поділився зі мною тим, що й досі страждав від домашнього насилля, яке його йому вчиняла рідна мати (і хай мене лише спробують засудити за подібні заяви). Я тоді пив каву, однак смак швидко обрид, тож я залишив її на столику в тісному трейлері Веніса Мура і пішов. Я почув, як інтерв’юерка запитала у Мура, хто надихнув його на цю картину. Він почав: “В першу чергу, та, хто мене народила…”
Спалахи фотокамер наблизилися, і я ледве встиг вхопити піджак, що його мені віддав Хідан. Піджак був сталевого кольору і пахнув жіночими парфумами. Я підняв погляд, але Хідана поряд вже не було. Натомість він повернувся до фотозони й посміхнувся фотографам, притиснувши ближче свою колегу по фільму. Видно, що вона була не в захваті, тож я тихенько сказав: “Легше, Ромео”. Здається, Хідан мене почув. Він щось прошепотів їй на вухо, жінка вимушено посміхнулася, та не відповіла. Хтось із вас, можливо, подумає, що вона була не в настрої, але мушу заперечити. Вона не відповіла, тому що Хідан не вмів нормально розмовляти. За кожне його слово мені доводилося або просити вибачення, або, якщо діло доходило суду, виплачувати моральну компенсацію. На цьому підґрунті у дві тисячі вісімнадцятому, коли Хідан підсів на солі, з його рахунку зникло кілька сотень тисяч доларів. Ми мали справу з іншими зірками Голлівуду. Відтоді про важкі наркотики він боїться навіть думати, але якщо для вас кокаїн, героїн і фен — не важкі наркотики, то з Хіданом ви б потоваришували. Можу гарантувати: він би заніс вас до своєї контактної книги.
Суду з його боку я не боюся, тому буду говорити прямо. Хідан Хоне, що з японської означає “кістка”, був тією ще кісткою в горлі. Він був цілим свинячим стегном, що застряг у моєму стравоході. Він сидів там роками та гнив, тому що я не міг проковтнути його, аби нарешті перетравити. Хідан Хоне став у моєму горлі бридким хамоном. Напевне, тому я так і не любив італійську кухню. Ви можете пам’ятати його з таких фільмів, як “Білий сніг імператора”, “Голубина зустріч” і, звісно ж, “Кістка на ім’я Такаші”. Та якщо ви поняття не маєте, хто такий Хідан Хоне і тримаєте в руках цю книгу лише тому, що порадили друзі або гарненька вивіска книжкового магазину, то я радо вам розповім.
Зараз Хідан був приголомшливим. Він був у випрасованих лискучих штанах, білосніжній сорочці та з чорним метеликом. Дивний колір його приязних очей сяяв у денному світлі, він посміхався витонченими іклами то направо, то наліво, а коли інтерв’юерка Веніса Мура побачила коронний жест Хідана (запам’ятовуйте: провести кінчиком налитого язика по верхньому ряду зубів, легенько зачепити ним губу й одразу ж сховати всі ці таланти до рота), я почув передсмертний жіночий видих.
Зараз Хідан був приголомшливим, однак ви не бачили його за тиждень до прем’єри. Він лежав у калюжі власної блювоти, здається, зі струсом мозку після бійки в барі за рогом. Я вже бачив цю картину: Хідан в біса Хоне, дитина найгарячішої японки префектури Айті та найгарячішого американця штату Каліфорнія, виглядав, як безхатько, наркоман і боржник в одній персоні. Боржник, тому що колись у когось він позичив здоровий глузд, але його виявилося замало. Хідан Хоне за моїми підрахунками був майже шість футів зростом. Звісно ж, що на таку швабру не вистачило того позиченого здорового глузду. Заздалегідь скажу: борг він не віддав.
Так, перше враження завжди оманливе. Вам варто запам’ятати цей вислів, тому що протягом прочитання ви не раз до нього повернетеся. Не я повернуся. Ви.
Домовимось: це не буде моєю автобіографією, але і тримати слухавку між вами й життям Хідана я теж не збираюся. Ви дізнаєтеся про становлення і занепад одного з найвідоміших кадрів Голлівуду, його переродження, як того фенікса з попелу, — і навпаки…
***
Життя Хідана було справжніми американськими гірками. Я б навіть сказав, він був такою собі Мерилін Монро двадцять першого століття, як би мені не хотілося згадувати цю талановиту жінку з її складною долею. Хідан був новою Мерилін Монро, але в рази гірше — в плані наркотиків, алкоголю і розлучень. Скільки я його знав, Хідан не злізав з порошку. По ньому не скажеш, правда? Хідан завжди виглядав, як щойно зірваний фрукт, покритий світанковою росою, пахнув, як щойно зірваний фрукт, покритий світанковою росою, і, торкнися його щоки губами, смакував, як щойно зірваний фрукт, покритий світанковою росою. На ньому все загоювалося, що на собаці, а тріщини в черепі закривала ароматна шкіра і шовковисте волосся кольору першокласного ювелірного срібла. Його ранок починався з душу, здорового сніданку і півторагодинної пробіжки в спортзалі, що ним був підвал його модерного будинку в Пасадені. Бувало, він вчив сценарій в басейні на задньому подвір’ї, якщо вдень не було зйомок. Бувало, телефонував мені й просив приїхати, коли йому ставало нудно. І я приїжджав. Ми випивали — зовсім трішки — і занюхували по доріжці, аби йому більше не було так нудно. А якщо хтось із його друзів влаштовував вечірку або запрошував Хідана прогулятися Лос-Анджелесом, він напахувався солодкими парфумами, клав косяк до пачки із сигаретами та виїжджав на білосніжній Мазді Родстер до міста. Не подумайте, в Санта-Моніці у нього був величезний гараж з купою набагато дорожчих автомобілів, як і належить кожній хворій на голову зірці. Просто білосніжна Мазда Родстер була його улюбленицею, він перегнав її з Японії, де колись і придбав. Вона була компактною і мала Хідановий розріз фар-очей; її заносило на поворотах, а оливу потрібно було міняти набагато частіше, ніж в інших авто. Білосніжна Мазда Родстер і її господар Хідан Хоне були схожі.
На сьогоднішню прем’єру він теж прибув на ній. Перескочив через дверцята і почав роздавати автографи. Дівчата його обожнювали. Хідан часто дозволяв себе трахати, тому його обожнювали і хлопці. Він відкрито казав, що не проти переспати з фанатом, і його орієнтація теж ні для кого не була секретом. Жовта преса сходила з розуму, коли новини стосувалися Хідана. Вона його любила і періодично божествила, якщо Хідан потрапляв у черговий скандал. Знаєте, у дві тисячі шістнадцятому він навіть прийшов на вручення “Золотої малини”. Я ще під час кастингу сказав, що арт-гаус із сумнівною назвою “Ахіллесова долоня” нічого хорошого в його фільмографію не принесе, але він мене не послухав. Нагорода “Золота малина” у номінації Найгірша чоловіча роль другого плану стояла окремо від інших, поміщена під купол з куленепробивного скла.
Після прем’єри доволі вдалого дебюту Веніса Мура охоронці запхали Хідана до автівки й самі її повели, тому що той ледь не посварився з одним із інтерв’юерів. Він сидів весь надутий, закинувши ногу мені на коліна, і гортав стрічки соцмереж. Невдовзі ми прибули до будинку Мура: там він зібрав усю знімальну групу, акторський склад і навіть свою насильницю-мати. Жінка виглядала так, ніби зараз же залюбки когось би зжерла. Можливо, я перебільшую, тому що вона була високою кістлявою пані у темній сукні-футляр із зачіскою Меріл Стріп. Вона грала на клавішних — це я одразу збагнув; в неї була жахливо рівна постава. Ні, правду кажучи, вона не виглядала так, ніби зараз же залюбки когось би зжерла. Але я знав, що вона могла.
***
Я все ніяк не міг зосередитися на словах своєї співрозмовниці, хоча, мушу зізнатися, вона була цікавою. Іно Яманака. У віці двадцяти чотирьох років Іно Яманака померла від передозування героїном; ви точно бачили її на одній з обкладинок Воґ або Базаара. Вона знімалася для модних журналів й інколи у кіно, але, Боже, якою ж жахливою актрисою вона була. Іно народилася у сім’ї емігрантів і в молодшій школі носила окуляри, більші за неї саму, а вже у сімнадцять з’явилася на одній із перших сторінок Тін Воґ. Вона була молодою дружиною відомого дизайнера на прізвисько Сай. Не повірите, але Сая ненавиділа кожна каліфорнійська собака, яка хоча б трохи розбиралася у людях. Хідану навіть людиною його важко було назвати. На обличчі Сая завжди була нещира і вимушена посмішка, тому він постійно мав проблеми. Рот Сая був у лайні: батьки не попіклувалися про те, аби навчити свого єдиного сина тримати язик за зубами. Я досі не знаю, як Іно Яманака змогла з ним одружитися. Здавалося, шлюб зовсім її не влаштовував. Вона була дитиною і шукала утіхи в однолітках. На вечірці Веніса Мура її утіхою був я — і я їй дуже подобався. У своє виправдання скажу, що того вечора окрім Хідана мою увагу не міг утримати ніхто.
Це аби ви не думали, що я гівнюк. Впевнений, ви вже давно так подумали.
***
Хідан любив усе японське. Ясна річ, адже він був наполовину японцем, виріс у Японії й грав японців. Можна було на пальцях перелічити, що в його домі не було японським. Він надавав перевагу роботам японських дизайнерів одягу і японським брендам. Мене вже нудить від подібної концентрації японського в одному абзаці, тому наостанок додам, що персонал Хідана теж загалом був японським. Одного з його охоронців звали Какузу, але я поняття не маю, чи то було його справжнє ім’я. О, Какузу… Какузу — цікавий пасажир. Какузу сидів, але кожного разу, коли Хідан намагався дізнатися, за що, Какузу вигадував нову причину. Це занадто популярний у кіноіндустрії хід, тож можу впевнено сказати: ні за що серйозне Какузу не сидів. Пограбування якоїсь вілли в купі з відмовою від щиросердного — його можливий максимум. Але виглядав Какузу так, наче сидів довго, сидів зі справжніми злочинцями, сидів мовчки та похмуро, за що йому розбили лице і довелося зашивати. На руках у нього були татуювання; зелені очі Какузу були уражені вродженою гіперемією, тому здавалося, що він досвідчений планокур. Можливо, саме тому він так і подобався Хідану. Можливо, через це, а можливо, через те, що мав величезний хрін у своїх завжди випрасованих штанях, який Хідан іноді любив об’їжджати.
На щастя — моє чи Хіданове — станом на дві тисячі двадцять другий у нього не виявили жодної венеричної хвороби.
З кінцем вечірки на честь прем’єри доволі вдалого дебюту Веніса Мура Какузу, схожий на досвідченого планокура, тягнув недієздатного Хідана на собі до його автівки. Я дивився на це вже з вікна і молився Богу, Ісусу Христу, Будді й сотням синтоїстських богів, аби поряд не виявилося папараці. Відколи переїхав з Японії, я ще жодного разу не був у храмі хоча б однієї агломерації, тож частина з тих, кому я молився, задоволено сміялися з мене з небес. Хідан Хоне мав дерев’яний хрестик — у ту мить усі ті, кому я молився, задоволено сміялися з мене з небес.
Какузу кинув Хідана прямо мені на руки, сів на місце водія і запитав:
— В Пасадену?
— В Санта-Моніку, — потер я обличчя. — Завтра в аеропорт, підписуватимемо контракт із Піксар.
Какузу глянув на мене через дзеркало заднього виду. Я роздратовано зітхнув.
— Цього ідіота запросили озвучувати якийсь мультик.
Я почув смішок — Какузу було смішно. Какузу було смішно, а мені щось зовсім ні.
***
Я пообіцяв Какузу, що сам розберуся з Хіданом і прослідкую, аби він не захлинувся власною блювотою. Для мене це була звична справа. У Хідана була покоївка (вона ж кухарка, вона ж мамця за викликом), але іноді здавалося, що це я був тією покоївкою.
В мої обов’язки як менеджера Хідана входило:
а) планувати його день, інколи навіть походи до туалету;
б) вирішувати його конфлікти;
в) регулярно сплачувати його штрафи;
г) не давати йому колотисянюхатиковтатикуритипити наодинці;
ґ) ̶в̶в̶о̶д̶и̶т̶и̶ ̶к̶о̶ж̶н̶о̶г̶о̶ ̶й̶о̶г̶о̶ ̶н̶о̶в̶о̶г̶о̶ ̶п̶а̶р̶т̶н̶е̶р̶а̶ ̶у̶ ̶к̶у̶р̶с̶ ̶с̶п̶р̶а̶в̶и̶ перепрошувати в його колишніх;
д) слідкувати за ним, поки він спить обдовбаний;
е) мати своє грьобане життя і ходити до психотерапевта;
Крапку ставити я боявся.
Насправді список був набагато довшим, рядків було набагато більше, однак не певен, що вам це цікаво. Зараз, озираючись назад, я можу винести зі свого старого записника, повного планувань і повинностей, лише одне: як менеджер Хідана я мав жити його життя разом з ним. Навіть більше: я мав жити його життя за нього. Але слава, фанати, секс і нагороди діставалися йому, не мені. Я був сполучною ланкою, містком між пунктами А і Б, де А — це крихкий образ талановитого актора у розквіті сил, а Б — сам Хідан. І знаєте що? Мені це подобалось.
Я кинув Хідана на ліжко і не втримався, кинувшись разом із ним. Поки ми їхали, він прийшов до тями та здавався знову дієздатним, однак п’яна посмішка все ще була на його обличчі. Я почав стягувати з Хідана сорочку, поки він щось бурмотів собі під ніс, а потім помітив цівку багряної крові, що полилася йому тим носом. Ось це вже було весело. Він відчув її на губах і облизався, потім торкнувся пальцями, але я швидко відбив його руку.
— Не чіпай.
Я перехилився через нього, аби дістати з тумби вологі серветки. Звісно ж, без плями на сорочці не обійшлося. По сотні разів якось само собою запам’яталося, що прати кров потрібно свіжою. Я став біля ліжка і почав розстібатися; лаявся собі у комір, поки Хідан ліг на ліктях і безсоромно мене розглядав. В якусь мить він потягнувся і торкнувся кривавими пальцями мого живота. За кілька годин до цього Хідан випив чотири міцні коктейлі, на спір нахлебтався текіли й закинувся однією червоною екстазі. Він був п’яним. Він сів на ліжку, поклав руки мені на пояс і наблизився. М’ясом і м’язами я відчув його гарячий подих.
— Я і не думав, що ти такий…
Хідан невагомо торкнувся вени під пупом губами, цілуючи власну кров.
— Який?
Він усміхнувся.
— Такий.
За кілька годин до цього Хідан напився й обдовбався. За кілька годин до цього я розмовляв з Іно Яманакою.
Хідан висунув свій вологий блискучий язик і повів ним від мого пупа до лівих ребер. Там він затримався, поцілувавши кілька кісток, а потім так само повів носом у протилежний бік. Він вдихнув мене. Я почув, як він вдихнув мене, і помітив смужку його крові. Від правих ребер він опустився назад до пупа і занурився у нього кінчиком язика. Я не знав, що це був за ритуал, але я був сам, а Хідан завжди був поруч. Я поклав долоні йому на скроні та змусив відірватися. Подивився у вічі. Якщо ви ніколи не бачили Хідана, ви ніколи не бачили й подібних очей.
— Ти п’яний, — сказав я тихо. Він знову облизався. — Хідане, ти п’яний, як чіп. Лягай спати.
Він сфокусував на мені погляд. Червона сітка була закинута на його білок і ловила зіниці, що ту рибу край Сан-Клементе. Ми були так в біса близько, що мені й зараз перехоплює подих, як тоді. Однак Хідан пирхнув, легенько мене штовхнув і впав на спину. Я знав, що це означало: я і далі повинен був намагатися стягнути з нього просочений перегаром одяг. Я зітхнув, ковтнув і заліз на ліжко. Метелик дався навіть важче, ніж розстібнута сорочка. Далі я стягнув з нього мокру від поту майку і кинув її на підлогу, до іншого одягу. Хідану подобалося, коли з ним панькалися; він відчував себе клятим Богом або Королем — з великої літери. Він любив увагу, він любив отримувати й дарувати. Він любив, як його покоївка, мати-одиначка на ім’я Долорес Вонґ, яка викурювала пачку сигарет за день і мала найохайніший манікюр, кликала його містером Хоне. О, Хідану це достобіса подобалося. Він не міг наслухатися, як його покоївка на ім’я Долорес Вонґ кликала Хідана містером Хоне.
За кілька годин до цього я теж добряче приклався до вина, тож я сів між розведених ніг Хідана, аби розстібнути його штани. Пам’ятаю, тоді я ще подумав, які ж хрінові класичні костюми шиють японські дизайнери одягу. Я хотів спати, але Хідановий стояк, який було видно крізь тканину, одразу мене збадьорив. Він помітив, що я помітив, і всміхнувся. Я нахилився нижче, в очах все пливло. Щойно я розстібнув штани й почав їх стягувати, Хідан схопив мене за хвіст, підняв свої міцні — після щоденної півторагодинної пробіжки — стегна і втис моє лице у свій пах. Тепер його стояка я не бачив, але відчував щокою, прямо біля носа. Серце шалено забилося, проте я не міг нічого вдіяти. Це, знаєте, буває, коли потрібно зробити важливу заяву. “Мамо, тату… Мені подобаються хлопці. Я ґей”. Він прискорено захитав задом, його стояк почав тертися об моє лице. “Містере Норрінгтон, вас звільнено. Ми були раді з вами співпрацювати”. Здається, Хідан давно вже був на межі — завівся ще тоді, коли дихав мені в шию в білосніжній Мазді Родстер. “Поле, я думаю… Нам варто розійтися. Назавжди”. Йому вистачило хвилини чи півтори, щоб кінчити: я зрозумів це по його спермі, бо відчув її вологу на своєму фільтрумі. Чули коли-небудь, що таке фільтрум? Це вертикальна складка між вашим носом і верхньою губою. Його ще називають губним жолобком або лайном, де в спекотну погоду завжди вискочить прищ. Важко не чіпати його, не тицяти ним собі в ніс, витягуючи губи, правда ж? Я підняв голову — Хідан одразу вирубився, як після хорошого сексу. “Ліндо, одружімося?”
Знімати з Хідана штани мені перехотілося. Я зліз із ліжка, ледве тримаючись на ногах. Поля моєї сорочки розліталися, а в штанах теж почало ворушитися. Руки тремтіли, лікті тремтіли, шия тремтіла, ребра тремтіли. Тремтіли разом з ними моя печінка і кишки. Я тихо вийшов з Хіданової спальні й налив собі майже повний стакан Чорного оксамиту восьмирічної витримки. Канадці вміли робити віскі не гірше за американців, ірландців і навіть шотландців, однак тієї миті останнє, про що я хотів думати, — це про випивку. Я сів на шезлонг біля басейну і розтягував один-єдиний стакан Чорного оксамиту восьмирічної витримки, аж поки не приїхала Долорес.
***
Якщо рахувати лише до того моменту, коли все почалося, на час мого двадцяти восьмиріччя ми були знайомі вже кілька років. Не з Хіданом. З Конан.
Конан була доволі відомою співачкою, блогеркою, моделлю, бізнесвумен… Загалом, ким вона тільки не була. Але насамперед вона була Хідановою продюсеркою. Справжнє ім’я Конан загубилося з першим кроком, що вона зробила його назустріч студії звукозапису. Здавалося, Конан сама вже не знала, хто вона така: спадкоємиця паперової фабрики із Сарасоти чи друга Лана Дель Рей зі своїм колихаючим голосом і сигаретою на сцені. Хідан обожнював Конан. Він мав платівки з усіма її альбомами, слухав усі подкасти, в яких вона брала участь, і пив раф з горня з обкладинкою її першого синглу. Коли Хідану було сумно — він слухав її пісні, коли Хідану було весело — він слухав її пісні; Хідан слухав пісні Конан під час пробіжки, співав їх у душі, цитував в інтерв’ю і займався під них сексом. Хідан Хоне був фанатом Конан номер один, але ви не готові до цієї розмови, тому що Хідан Хоне мав забагато проблем, які асоціював з її піснями. А коли Конан записала кілька саундтреків до “Голубиної зустрічі” і вирішила її продюсувати, Хідан ледь не помер: від щастя він занюхав стільки якісного колумбійського кокаїну, що Долорес довелося викликати швидку.
Приблизно через пів року Хідан і Конан зблизилися, однак Хідановий фанатизм не дозволяв йому спати з Конан, тому вона і стала його продюсеркою. Але ж не можна було просто продюсувати Хідана. Всі, хто так чи інакше вкладав долари, євро чи китайські юані у стрічки, в яких знімався Хідан, починали з ним спілкуватися. Всі, хто продюсував Хідана, ставали або його друзями, або партнерами, або починали з ним зустрічатися. Проте і тут була заковика: бути друзями, партнерами чи зустрічатися з Хіданом було неможливо. Він був нестерпним. Хідан Хоне був найбільш нестерпним чоловіком з усіх, кого я знав і кого знали його друзі, партнери чи ті, хто з ним зустрічався. Через численні тріщини в його бідолашному черепі Хідан страждав приступами жамевю. Якщо ви раптом не знаєте, жамевю — це як дежавю, тільки навпаки: людина на хвилину може забути, де вона знаходиться, хто вона така і що за телепні її оточують. Згадайте, як часто у вас стається дежавю. Раз на два-три місяці, навіть рідше, правда ж? А жамевю? Особисто у мене в житті не ставалося жодного в біса жамевю, ба більше, я поняття не мав, що воно існує, поки Хідан не почав ним страждати. Певніше, страждали ми, а не він, — його друзі, партнери й ті, хто з ним зустрічався.
Після ритуалу і всього, що сталось опісля, ми не розмовляли тиждень. Конан переживала творчий застій, тому охоче взялася за мою роботу і полетіла з Хіданом до Емерівілля. Це було не вперше, коли вони разом кудись літали, їздили або ходили. Конан була Хідану хорошою подругою, і я міг не хвилюватися за нього, поки вона була поруч. Я взагалі міг не хвилюватися. У своєму невеличкому домі в Карсоні я пив саморобну “Маргариту”, дивився телек і нарешті запросив Іно Яманаку на вечерю. Її із Саєм шлюб тріщав по швах, тож я вирішив ризикнути, однак вечір закінчився на мексиканському ресторані та двох пляшках рожевого вина. Я відвіз Іно додому і поцілував її худорляву долоню. Через кілька років на похороні я не плакав.
***
Коли Хідану запропонували знятися в “Кістці на ім’я Такаші”, була глибока осінь. Йшов дощ чи мокрий сніг, і я швиденько брід калюжами під прозорою парасолькою — подарунком Конан на Різдво — від стоянки до офісу Лайонсґейт. Хідан вже повинен був бути там. Дивовижно, з якою легкістю він пройшов кастинг, хоча його лише рекомендували на роль. А коли він отримав сценарій і почав “сушити тіло”, аби бути схожим на колишнього солдата із посттравматичним синдромом, я зрозумів — це буде геніально. Це буде жахливо — і це буде геніально.
У дві тисячі двадцять третьому “Кістка на ім’я Такаші” стала бестселером серед кіно. Касові збори були всемеро більші за кошторис клятої драми не самої відомої кіностудії, яка тоді, без сумнівів, прославилася на весь світ. Вона, проте, однаково не змогла обігнати своє дитя. Не хвилюйтеся: якщо ви не бачили “Кістку” в кінотеатрі, не купували її на Ютубі або не маєте ді-ві-ді, я вам розповім.
Ледь не кожен мій друг дитинства знає про інтернування японців у Штатах тисячу дев’ятсот сорок другого. Вам про це знати не обов’язково, тільки якщо ви не з Японії й хтось із ваших предків не був тоді інтернований. Адже впродовж минулого століття президенти США (майже) старанно виплачували тим бідолашним і їм родичам компенсацію. Зараз все ніби як забуто, і багато японців спокійно проживають своє життя в Каліфорнії, Неваді й Аризоні.
Головний герой “Кістки” — Такаші Ота, колишній капітан японського морського флоту часів Другої світової. Через вісім років після закінчення війни, втративши тяжко хворих батьків і залишившись сам на сам зі своєю диявольською посттравматичкою, Такаші подався до Штатів у надії відродити там своє військове минуле. Такаші прибув у Каліфорнію під час чергових президентських виборів. Усі чекали на людину, яка не схибить у такий важкий післявоєнний період. Такаші почав шукати шляхи здобути американське громадянство, всюди тикаючи, що його рідні брат і сестра були інтерновані аж одинадцять років тому. Ось чому я почав саме з цього. Тому, що Такаші був сином покійного майора у відставці та братом двох інтернованих американських японців. Такаші не почав зі своїх талантів, Такаші почав зі своїх зв’язків. Знаєте, кого це мені нагадує? Хідана.
Ми познайомилися на вечірці. Той день був дивним, і я вже ні на що не звертав уваги. Я от-от мав перейняти батьковий магазин техніки, який відкрив ще мій прапрадід. Скільки ж всього змінилося з того часу, як мій прапрадід відкрив магазин техніки… Я розмовляв зі своїм другом дитинства, розтягував пляшку слабоалкогольного пійла, яка була схожа на космічний корабель. Все в Японії схоже на космічний корабель. Ми завжди на крок попереду — і не смійте сперечатися. Тож я спілкувався, пив своє пійло, коли до мене підійшов хлопець на кілька курсів старше. Він попросив підкурити, але я не курив. Я так йому і сказав: “Я не курю”. Він подивився на мене з довгою і тонкою сигаретою в роті, здається, жіночою, а потім розсміявся. Хлопець на кілька курсів старше був вище за мене на пів голови, може, на голову, мав пірсинг губи й стріляв у дівчат сигарети. Хлопець на кілька курсів старше назвався Хіданом і сказав, що я мав чути його ім’я. Ми розговорилися. Чесно кажучи, я поняття не мав, хто такий Хідан і з яких причин я мав чути його ім’я. Єдине, з чим воно у мене асоціювалося, це з партією в шоги. Але Хідан наполягав на своєму. Він розповів, хто його батько, чим той займається, і яке у Хідана майбутнє. За тодішніми словами Хідана, його батько був колишнім кримінальним авторитетом, кимось із босозоку, який зі своєю бандою намагався відродити рух їхньої молодості, а Хідан мав успадкувати його волю. Все це локшина на вухах. Я зустрічався з Хідановим батьком: все життя він носив білий комірець і вклонявся, коли бачив фото імператора.
Режисерувати запросили Рідлі Скотта. “Чужий”, “Бігун по лезу”, “Солдат Джейн”, “Гладіатор”, “Ганнібал”… В мене не вистачило б повітря перелічити всі його фільми. Хідан не усвідомлював, на що підписався. Я усвідомлював. Я був нашою головою: в той момент, що я сидів за столом з продюсерами стрічки та слухав їхні слова, поки за вікном йшов дощ чи мокрий сніг, вона була повна серотоніну. Я був задоволеним котом, що отримав свою миску жирного молока. Я хотів облизатися.
Ввечері того ж дня Хідан запросив мене випити в честь контракту. У мене все ще смикалися пальці ніг і голосно гупало у скронях. Я подумав, що кілька склянок вермута з льодом зможуть мене заспокоїти. Щойно ми приїхали в Пасадену, Хідан почав патрати свою бідну кухню. Ми їли чипси, ми їли смажені креветки із соусом тартар, їли стару піцу з холодильника і запивали все це склянками вермута з льодом. Я відчував себе школярем, навіть не студентом. Мені було двадцять вісім.
А потім Хідан мене поцілував — і все провалилося.
Ми довго цілувалися посеред великого залу модерного будинку Хідана в Пасадені, такі маленькі у порівнянні з цілим містом, штатом, країною, материком. Одну руку я тримав у нього на потилиці, другою стискав плече разом зі стаканом. Хідановий язик був теплим, навіть гарячим, таким само вологим і блискучим — моментами я бачив його, коли не витримував і відкривав очі. Він тримав моє лице долонями, немов клятий баскетбольний м’яч. Чесно кажучи, я готовий був тріснути, немов той клятий баскетбольний м’яч, але не хотів. Я хотів лише його язик, його губи, його потилицю і плече. Однак Хідан все ще тримав моє лице долонями, немов клятий баскетбольний м’яч. Він опустив їх мені на плечі, забрав з моєї руки стакан і поставив його на столик, а потім з усмішкою до мене повернувся. Ми знову почали цілуватися. Хідан опустив руки нижче, я відчув його пальці внутрішніми органами. Я відірвався, коли відчув їх сечівником і прямою кишкою, — він стис мої сідниці.
— І що далі? — запитав я, голосно дихаючи. — Ми просто трахнемось?
— Не бачу проблем. — Він потягнувся до моєї шиї, однак я поклав долоню йому на лице. Хіданові очі глянули крізь мої пальці.
— Я звільнюся, щойно ти кінчиш, ти ж розумієш?
— Щойно кінчу, я сам тебе звільню.
Хідан ні за що б мене не звільнив. Хідан говорив випитим вермутом.
Він дістався мого вуха і з пекучим подихом його облизав. Якщо Хідан говорив випитим вермутом, то чим тоді говорив я? Класичними чипсами? Соусом тартар? Я поклав руки йому на груди й відхилився назад, та він лише потягнувся за мною у відповідь. Долоні на моєму сечівнику і прямій кишці стали наполегливішими, він зминав мої сідниці, неначе грався з еспандером. Я зрозумів, що стало запізно, коли сам почав збуджуватися. Хідан стягнув з мене джемпер, із себе — дивакувату сорочку без рукавів, і ми притислися один до одного оголеними грудьми. Я відчув биття його серця своїм, але я цього не хотів. Я не хотів відчувати биття його клятого серця своїм. У той момент, коли Хідан почав розстібати мої штани, я взагалі нічого не хотів. Хоча ні, знаєте, все ж таки я хотів помитися. Після дощу я завжди почувався брудним, тому що дощ — це смердючий океан, який ллється на нас з неба після паркого дня. Хідан був смердючим океаном, який лився на мене після паркого дня.
Ми впали у залі: канапа спочатку здалася тісною для двох дорослих чоловіків, та і пізніше теж такою здалася. Потім вона постійно здавалася мені тісною, та канапа у залі. Потім мені здавався тісною сам зал, потім ванна кімната, потім весь модерний будинок Хідана в Пасадені. Хідан довго терся своєю ерекцією об мою, здається, це було його улюбленим заняттям. Я відчув вже не лише сечівником і прямою кишкою, як сильно він хотів в мене увійти й довго там копирсатися. Моє тіло палало вогнем, а кожен Хідановий до нього дотик здавався краплею масла. Однак це все ще було не те, чого я хотів. Розум і тіло в той момент відокремилися один від одного. Знаєте, як жахливо, коли ваші розум і тіло діють не разом? Ви відчуваєте себе психічно хворим. Я відчував себе психічно хворим. Я перестав цілувати Хідана у відповідь, коли він витягнув свій член, стис його разом з моїм і почав дрочити, а все, на що я був спроможний — це дриґати стегнами у відповідь. Я б радий був не ворушитися, однак продовжував дриґати стегнами у відповідь. Було сухо, наче з першою мастурбацією в тринадцять, але Хідан розумів: якщо він відірветься від мене хоча б на хвилину, я його відшию. Тому він продовжував наді мною нависати. Це було таке дивне відчуття, ніби я повинен був збудитися примусово. Ні, насправді я був збуджений, і в мене дійсно стояв, однак щось було не так. Чогось не вистачало тій картині, але я до останнього не міг зрозуміти, чого саме.
Хідан кінчив першим. Про себе те саме сказати не можу. Здається, тоді я вперше кінчив всуху. Оргазм був, але сперми не було — як і всього іншого. Я піднявся, ніби у трансі, пішов у душ, ніби у трансі, і зіткнувся з Хіданом, коли виходив, теж ніби у трансі. Було гірше, ніж під солідною дозою фену.
Хідан сперся на піднятий лікоть, я глянув йому у вічі.
— Це щось означає?
Кілька крапель впало з мого волосся на теплу плитку.
— Що, секс? Не знаю, — посміхнувся він. — Ти хочеш? Аби це щось означало.
Я збагнув, що це означало, перш ніж він закінчив речення.
***
Думаю, всім вже відомо, що “Кістка” знімалася в Луїсвіллі. Навряд чи сонячна Каліфорнія повною мірою змогла б передати ту атмосферу, якою смерділа стрічка. А вона смерділа. Ми знімали в Батчертауні, на березі річки Огайо. В тисячу дев’ятсот тридцять восьмому цей район в скіпки знесла повінь, і до кінця наступного десятиліття людей там було мало. Тож так, це було підхоже місце, — так сказав Рідлі. Ще він сказав: “Жахлива атмосфера потребує відповідних умов”, — і декоратори взялися до роботи.
Був другий місяць зйомок. В маленькому трейлері Хідана я спостерігав, як гримерка перетворювала його на ходячого мерця. Після війни всі були, мов ходячі мерці, та Хідан здавався наймертвішим. Пам’ятаєте його після закінчення зйомок? Я теж не пам’ятаю, адже тоді він пів року сидів у своєму клятому будинку в Пасадені й інтенсивно повертався до нормального стану. Навіть сплигнув з наркотиків, але потім знову підсів. Хідан Хоне був залежним від кайфу, я був залежним від роботи на нього. Кожному своє.
Щойно гримерка вийшла, я підійшов до нього. Подивився йому у вічі, глянув на кола навколо очей, провів долонею по темному волоссю. Згоден: йому варто було перефарбуватися одразу після прем’єри — в той же день, — а не тримати із собою той стиль, ту роль і ті проблеми ще з пів року. Але ж Хідан нікого не хотів слухати. Він не вмів.
— Виглядаєш жахливо, — зітхнув я. Хідан глянув на себе в дзеркало і всміхнувся.
— Не гірше за тебе.
Я знав, що виглядав гірше — гірше за загримованого Хідана. Пройшло майже пів року, але відтоді у нас нічого не було; ми навіть не розмовляли. Поки що. Я поставив коліно на крісло між розведених ніг Хідана, сперся на спинку і схилився над ним, як могла схилитися людина, нижча від співрозмовника майже на голову. Іноді це заводило, але ночами я мріяв бути зростом з Какузу. Ночами я мріяв бути вище — мріяв, як може мріяти дитина, і тихо сміявся на ці мрії. Він поклав руки мені на пояс і посміхнувся знову, ширше.
— Хочеш пустити нанівець усю роботу гримерки?
Можливо. Хоча, скоріше, я хотів лише поговорити. Однак як не можна було просто продюсувати Хідана, так само з ним не можна було просто говорити.
— Їй за це платять. — Я нахилився нижче. — Ще її ім’я засвітиться в титрах. Чи не краса?
— Якби мені платили лише моїм ім’ям в титрах, ти б вже був безробітним.
— Я б знайшов іншу роботу, не хвилюйся.
За мить до поцілунку Хідан застигнув. Він подивився на мене не своїми очима, стиснув не свої губи й насупився не своїми бровами. Я відхилився і насупився за ним, а потім взагалі зліз з крісла. Знаєте, що відбувалося? Ви знаєте, ви маєте знати. Жамевю — я вже про нього згадував. Так, це було воно. Не те щоб Хідан взагалі не розумів, хто я і що відбувається, але швидко повернутися в реальність йому було важко. Чи виною тому були наркотики, чи постійні бійки, я не знав. На той момент Хідан жодного разу не обстежувався, він вважав це своїм шармом. Я ж вважав це жагою виділитися. Іноді здавалося, що Хідан навічно застряг у віці підліткового максималізму.
Я сперся рукою на пояс, іншою потер очі. Коли Хідан кілька разів кліпнув, я махнув на двері — і він вийшов. Так я і жив.
***
Майже певен, що більшість придбають цю книгу лише тому, що тут Хідан Хоне, відомий голлівудський актор, трахає свого менеджера, якого немає на жодному фото; трахає свою тінь. Тож, поки ви не відклали її на безрік, спішу повідомити: другий секс у нас був. Пізніше, але був, а після нього все частіше і частіше. Хоча мені особисто складно називати всі ті події сексом… Проте так простіше. Адже, почни я писати по-іншому, у вас би виникли запитання, правда ж? Вони нам ні до чого. Навіть якщо вони вже у вас виникли, вони нам все ще ні до чого.
Шікамару зупинився, коли його торкнулася жіноча долоня. Вона невагомо повела йому по спині, зупинилася на шийному відділі хребта, де шкіра натягнулася від зіпсованої постави, і ковзнула до шраму на грудях. Шікамару відчув лопатками оголені соски й повернув до дівчини голову. Вона поклала щоку йому на плече.
— Скільки можна писати? — запитала вона без докору, скоріше, усміхнено.
Шікамару взяв зі столу сигарети та підкурив; вона мала рацію, йому й справді потрібно було зробити перерву. Тисячі літер і купи сторінок пливли перед очима.
— Повертайся у ліжко. Я скоро буду.
Дівчина витягла з рота Шікамару сигарету, затягнулася і видихнула дим йому у вухо. Ніжно торкнулася того губами. Крізь вікно над столом до кімнати увійшли перші сонячні промені.
Після зйомок сцени біля річки (“Мені зламали руку. Перша в моєму житті зламана кістка. Кістка Такаші Оти”, — зачитував Хідан в мікрофон в просторій студії звукозапису Лайонсґейт. Більшість присутнього персоналу тоді плакала) Хідан вирішив зажерти сум алкоголем. Ще до початку роботи з ним я думав, що багато хто так робить. Акторська майстерність потребує жертв. Та жоден актор, якого я знав, ніколи подібного не робив. Всі вони відвідували психотерапевта, мали дружину, дитину і вихідними їздили в каліфорнійський Діснейленд. Хідан не мав нічого з перерахованого. Хіба що в Діснейленді бував — п’яний і під кайфом.
На щастя, того вечора він виявився морально не готовим, тож я порадив йому відкласти п’янку на потім. Ми вийшли на балкон, і той балкон здався крихітним у порівнянні з усім номером, а потім Хідан закурив. Він запропонував мені сигарету, та я відмовився. Ми розговорилися. Хідан пахнув вітром — ми обидва пахли вітром — і гірким пивом. Я дізнався, що воно гірке, коли ми поцілувалися на тому крихітному балконі.
— Що між нами відбувається? — Я вже був певен, що між нами щось відбувалося. Ну і достатньо сміливий (п’яний), аби запитати.
— І що ж між нами відбувається? — видихнув він з димом.
— Вся ця хрінь. І той випадок…
— Після контракту?
— Після контракту.
— Шікамару, послухай…
О, якось я вже це чув. І знаєте що? Все, що сталося після, мені не сподобалося. Тож коли Хідан почав знову, я знав, що буде далі. І я його перебив.
— Ні, ні, ні, навіть не думай. — Я повернувся в номер. — Знаю я, що це означає.
Він загасив сигарету і повернувся за мною. Я стояв до нього спиною. Можливо, не варто було.
— І що ж, якщо не секрет?
За невідомих причин алкоголь відкривав в мені скриньку Пандори. Прямо зараз у вас є можливість до неї заглянути.
— Та те, що ти знову почнеш огинатися. “Тоді нічого не сталося, Шікамару. Ми обидва цього хотіли, Шікамару”… — повернувся я до нього. — Пішов ти. З тобою неможливо працювати, всі це знають, крім тебе самого. Та що там робота, коли з тобою неможливо зустрічатися, неможливо трахатися, неможливо навіть нюхати бісовий порошок. — Я перераховував, і ми разом підступали ближче, як коти в період спарювання. — До тебе я взагалі не вживав, а потім… Ти ж сам просто неможливий!
Ми зупинилися посеред кімнати. Довго один на одного дивилися, вели мовчазну бійку; у нас був спаринг. Якщо вам цікаво, хто ж вийшов з нього переможцем, я скажу: ніхто. Тому що в наступну секунду Хідан вхопив мене за хвіст і притягнув до себе, я ж до крові прикусив його губу. Наш спаринг продовжився, коли Хідан почав стягувати з мене одяг, а я пручався, та не міг розірвати поцілунок. Він продовжувався навіть коли я штовхнув Хідана на ліжко і почав знімати з нього штани. Наш спаринг перетворився в бій не на життя, а на смерть, але йому це подобалося. Мені — ні, тому що для мене все скінчилося після першого ж раунду. Хідан, однак, хотів більшого. Коли він так мені й сказав, я перевернув його на спину, поцілував до зірок перед очима і знову в нього увійшов, крізь власний біль. Адже не всі такі витривалі, як клятий Хідан Хоне, і ви не посмієте засудити мене за чутливість.
Більше подібних спарингів у нас не було. Тому що спаринг — це про двох бійців, а наступного разу був лише він, один на пустому ринзі, що той нікчема новачок. Потім секс повторився, навіть кілька разів, та Хідан знову вів бій з повітрям. Хідан кожного разу вів бій з повітрям. Здавалося, бій почався набагато раніше, ніж після зйомок сцени біля річки смердючої стрічки “Кістка на ім’я Такаші”. Хідан вів його одинадцять років — і це був найдовший в історії боксу бій з повітрям.
***
— Та що ти взагалі про мене знаєш? Називаєш мене… По-твоєму, я просто наркоша? І немає в мене більше заслуг?! — прокричав Хідан.
Той день взагалі був важким, але хто ж міг здогадатися, що дійде до сварки. На мить мені здалося, що вся Пасадена почула той галас, однак я сам швидко завівся. Я знову був напідпитку.
— Я ніколи в житті не казав, що ти наркоша, але ж це срана правда! — махнув я руками. Дім Хідана дрижав від наших криків, тріщали стакани й картини в скляних рамах. — Ти тільки подумай, на скільки всього підсів за останні сім років. ЛСД, екстазі, амфетамін, героїн… Ти, блять, сидів на морфіні. Весело було, — я ткнув в нього пальцем, — сидіти на морфіні? На чортових ліках?
— А то ти не знаєш, Ейнштейне! Де в біса мої сигарети…
Хідан кинувся на кухню, де і лежали в біса його сигарети. Він тремтячими пальцями витягнув одну з них і підкурив. Хідан ніколи не курив в домі. Просто то був край, на якому він стояв і заглядав собі під ноги.
— Що? То тепер ти хочеш все на мене звалити? Мовляв, я сам вживаю? — Тоді я дійсно не міг повірити. — На відміну від тебе я в житті не вживав на самоті. Лише в тебе є ця грьобана звичка: набити косяк і покурити, а потім ходити вулицями та реготати з безхатьків. Що ти взагалі за людина?! Ти ж просто хворий на голову!
Хідан подивився на мене широко виряченими очима, і сигарета випала йому з рота. Вона навіть не встигла нормально підкуритися. Ми не звернули на неї уваги, бо стояли ось так ще кілька секунд, поки Хідан не заграв жовнами. В його правому оці від кутка до райдужки швидко пронеслася темна, майже чорна кров’яниста смужка, а потім пів його білка залило кров’ю. Я по цей час не можу забути ту картину, отже і ви не зможете. В ту мить Хідан Хоне, зірка Голлівуду, найвідоміший плейбой двадцять першого століття, остаточно з’їхав з глузду. Він схопив ніж, що лежав за ним, і повернув його лезо до мене. Маленькими повільними кроками я почав відходити назад, але наткнувся лише на кілька кухонних тумб. Того ранку ми разом за ними снідали.
— Повтори, — тихо волів Хідан. — Що ти щойно сказав?
Я вже не знав, чи взагалі варто було щось йому казати; чи варто було підхоплювати сварку. Я не знав нічого, та найбільше я не знав про Хідана. Я виставив долоню і спробував відвести від себе ніж, Хідан стояв на відстані витягнутої руки.
— Послухай, давай просто…
Не встиг я закінчити, як лезо блиснуло. Я добре запам’ятав, як воно блиснуло. Якби я тоді не відскочив у бік, хто знає, можливо, він би мене прикінчив. Можливо, він би вколов мене прямо в серце, а потім зробив би так ще раз, і ще раз, і ще раз, аж поки від шоку його не настиг би черговий приступ жамевю, і Долорес, яка вже мала бути в дорозі, не знайшла б моє мертве й понівечене тіло посеред модерного будинку Хідана в Пасадені. Цікаво, його б запроторили до в’язниці чи до психлікарні? Зробленою раною полилася кров — не хвилюйтеся, то була не критична кількість; з вас би полилося стільки ж, якби ви невдало впали з велосипеда. Я провів по порізу рукою і глянув на свою долоню. Здається, Хідан був шокований не менше за мене. Він одразу ж кинув ніж у раковину і швидко стягнув з мене майку, притиснув її до рани, потягнув мене у ванну. Я не можу нормально описати все, що тоді відбулося, тому що і в той момент я теж не зміг би нічого нормально описати. Події проносилися повз мене, мов фільм, в якому Хідану в черговий раз дісталася головна роль, а я грав його тінь і віддзеркалення в калюжах.
Пів години я сидів на бортику ванни та спостерігав, як Хідан обробляв мені рану. Коли я перестав відчувати зад, довелося забрати з його рук хлоргексидин і нещасний ватний диск. Та коли я зробив це, Хідан не знайшов, чим ще себе зайняти. Він кілька разів вийшов і зайшов, один раз із сигаретою, вдруге — з телефоном, втретє з Долорес, яка вміло мене заклеїла. Коли вона вміло мене заклеювала, я дивився їй в очі й думав, чи здогадується вона. В сенсі, загалом. Чи здогадується вона, що відбувається між мною і Хіданом? На жаль чи на щастя, Долорес була навчена не пхати свого носа в чужі справи, тож по сьогодні я не знаю, чи здогадувалася вона тоді.
Вже за кілька хвилин я в чистій і сухій майці сидів з Хіданом на довгому ослоні біля басейну, де він зазвичай курив. В ту мить він саме це і робив — курив. Між нами стояла попільничка.
— Пробач, — тихо мовив Хідан. Він погасив недопалок об попільничку і відставив її в бік. Я відчув його долоні спочатку на своїх, потім вони піднялися і зупинилися біля ліктів, стисли мене. — Я не хотів тебе скривдити.
— Хідане… Тобі потрібно до спеціаліста, — я поклав руку йому на спину, — я тобі не лікар.
Варто було здогадатися, яку реакцію викличуть мої слова. А ви здогадалися?
Звісно ж, ніяку.
Хідан не пішов до того клятого спеціаліста ні через тиждень, ні через рік. Він продовжував вживати; він плавав голим в басейні й трахався з косяком в зубах, доки його не нудило на підлогу. Кілька разів його знудило на дівчину. Хороша була дівчина: поки зустрічався з нею, Хідан на мене забив. Чому була? Тому що він її знищив. Її звали Джессікою Сейґлер, вона народилася в Техасі, в маленькому містечку Брукшир, що на захід від Г’юстона. Була б Джессіка місцевою — автоматично вважалася б однією з Хіданових фанаток, та коли розпитував її, вона лише хитала головою. Може, придурювалася, хто її знає. Тож Джессіка переїхала в Пасадену, коли її матір вийшла за грошовитого інвестора, який виявився Хідановим сусідом. Його імені ні я, ні Хідан так і не запам’ятали. Там вона влаштувалася в бар, поки здобувала другу освіту в Каліфорнійському університеті. Джессіка Сейґлер була розумною дівчинкою. Джессіка Сейґлер була розумною, вродливою дівчинкою, молодшою від Хідана на вісім років. Він познайомив мене з нею, і того ж вечора в барі, де працювала Джессіка, я сказав йому: “Якщо з нею ти не перестанеш робити все те, що робиш, я звільнюся”. Хідан тоді лише посміхнувся і замовив у Джессіки ще один стакан “Шепоту”. Його знудило на неї через місяць, потім ще раз — через два. Тоді вона й порвала з ним. Джессіка Сейґлер була однією з тих, з ким Хідан зустрічався найдовше.
Якщо ви думаєте, що цей список очолював я, ви глибоко помиляєтеся.
***
На початку дві тисячі двадцять четвертого я мав на руках сім заяв з вимогами виплатити компенсацію за образи й легкі тілесні ушкодження та одну повторно відкриту справу. Справу Хідана. Я був злий, і моя скринька Пандори знову була переповнена, але я не пив вже пів року. На це в мене просто не вистачало часу. З Хіданом стало неможливо працювати, тож після кожних зйомок я телефонував режисеру, операторам і всьому акторському складу з метою дізнатися, чи є аспекти, які їм хотілося б вирішити. Тобто: чи є лайно, яке їм хотілося б вилити на Хідана, та чи можуть вони не телефонувати своєму адвокату. Повірте, лайна було багато — і на мене воно розповсюджувалося в першу чергу.
Це було непросто, як непросто може бути перестати їсти обідньою перервою бургери із забігайлівки через дорогу, але я розірвав контракт. Я зав’язав з Хіданом Хоне шістнадцятого липня дві тисячі двадцять четвертого року по обіді, і, можу вас запевнити, я почувався вільним. Ніби пройшов курс лікування наркозалежності, відмовився від ігрових автоматів чи розлучився.
І знаєте, що я зробив першим ділом? Напився. З ким? З Хіданом.
Ми пішли в бар, де колись працювала Джессіка Сейґлер. Я знаю, що вона звільнилася, тому що через місяць після їхнього з Хіданом розставання мала місце наша телефонна розмова. Наша телефонна розмова мала маленьке, але важливе місце, в якому Джессіка випустила пару мені на вухо, а потім довго просила вибачення і сказала, що їй запропонували іншу роботу за її першою освітою. Я побажав Джессіці успіхів в житті й назавжди видалив її номер. Того дня, що я зав’язав з Хіданом Хоне, ми сиділи на тих же стільцях, на яких я обіцяв Хідану звільнитися. Ви й не уявляєте, скільки разів за все своє життя я обіцяв йому звільнитися — і скільки разів змінював думку. Той раз був особливим, тому що нарешті я це зробив. Я звільнився. В мене був хороший настрій, остання зарплата, отримана від нового Хіданового менеджера, і кілька “Мартінезів”, якими я не збирався обмежуватися. За годину чи дві в барі нас почали помічати фанати, тож ми продовжили в його будинку в Санта-Моніці. Пам’ятаю, з яким задоволенням я тоді курив класичні Мальборо, що вперше придбав їх собі сам. Можете не вірити, та до того вечора я жодного разу не купував сигарети: або стріляв, або мене пригощали. Хідан увімкнув телек, але з кожним випитим стаканом його бубоніння ставало для нас все тихішим, а температура в будинку — все вищою. Прелюдія почалась ще тоді, коли ми розмовляли на канапі; наші лікті торкалися на спинці, а погляди раз у раз перетиналися, піднімаючись з губ. То був останній раз. То був останній в біса раз, коли я дозволив Хідану собі вставити — і він же був єдиним, коли я дійсно цього хотів. Я жадав, аби мене розтягнули, жадав відчути член у своїй дупі, і не абичий, а саме його, клятого Хідана Хоне; я хотів стогнати до хрипу і вигинатися до болю, навіть проявив ініціативу член клятого Хідана Хоне об’їздити й робив це, доки не почали тремтіти стегна.
Шістнадцяте липня дві тисячі двадцять четвертого було незабутнім.
***
Повернутись в Японію мені було, щоб не сказати інакше, складно. Я прожив у своєму невеличкому домі в Карсоні майже десять років. Я їв американське, відвідував американське, нюхав американське і розмовляв американською. Помилки тут немає, тому що, погодьтеся, є англійська, а є американська — і це абсолютно різні речі. Тож я був американським японцем, який знав, що перетворення назад в японського японця відійме в нього багато сил. Але залишатися в Штатах я теж не міг, тому дістав зі столу старий паспорт і рушив туди, де навесні квітне сакура, а взимку ловляться дрижаки. Я повертався на Батьківщину.
Щойно я повернувся на Батьківщину, в житті почали фігурувати давно забуті люди. Батьки, друзі дитинства, навіть сліпуватий продавець з одного вузенького провулка. Чесно кажучи, мені все ще соромно: я купував в нього пиво до своїх двадцяти просто тому що він не бачив мого цвілого прищавого обличчя. Мені потрібен був час звикнути, навіть до сліпуватого продавця з одного вузенького провулка. Я зняв собі крихітний номер в готелі коло Токіо, недалеко від батьків і від самого міста. Мене більше не обтяжували дзвінки, контракти та слідкування за рівнем заборонених речовин в Хідановій крові. Мене не обтяжувала робота, і я розпустився. Я почав курити. О, я смалив, що той потяг; смалив у маленьке віконце свого крихітного номера і жував м’ятні жуйки, тому що мене дратував присмак табаку. Вечорами я вештався вулицями міста, курив і жував, а вихідними випивав з Наруто, одним зі своїх друзів дитинства, в маленькому японському барі навпроти готелю, де по телеку крутили торішні пісні. Там я чув Конан. Мене занурювало у меланхолію. Одного разу мене так занурило у меланхолію, що щокою покотилася сльоза, на що Наруто плеснув мене по плечу і запропонував розвіятись.
Знаєте таких людей, які протягом довгого часу ані крихти не міняються? Ви знаєте. За одинадцять років Наруто Узумакі ані крихти не змінився; він був такою людиною. Його батько мав європейське коріння, а від батькового європейського коріння Наруто мав блакитні очі та світле волосся. Якби не форма носа й повік, я б назвав його британцем. Ну гаразд, можливо, іспанцем, тому що від японців він відрізнявся ще й кольором шкіри. Холодний молочний шоколад з горіхами-веснянками по всьому тілу. Наруто подобався дівчатам, але не в підлітковому віці — тоді він не подобався нікому, мені найбільше. Я любив його, справді любив як свого хорошого, близького друга, але в підлітковому віці Наруто Узумакі не подобався нікому, мені найбільше. Тому коли Наруто запропонував мені розвіятись, я і не підозрював, що він поведе мене на вечірку до одного свого хорошого, близького друга, яким для мене був сам Наруто. Один хороший, близький друг Наруто виявився Ґаарою, таким був його псевдонім. В деяких колах Токіо він був відомий як талановитий художник і засновник маленького, але достобіса дорогого бренду одягу.
Я поняття не мав, як Наруто зміг завести подібне знайомство, але я був вдячний долі, що за одинадцять років він як мій хороший, близький друг ані крихти не змінився.
Того дня на вечірці Ґаари я зустрів дівчину на ім’я Темарі. Багато про неї знати вам необов’язково. Через неї я повернувся до старого життя, але, запевняю вас, змінилося все, навіть Голлівуд. Рушив я туди теж через Темарі.
Вона запускала в мені багато старих і важливих процесів.
— Ти йдеш?
Темарі зупинилася у дверях у вишуканому костюмі дивного сіруватого відтінку. Її сережки у вигляді крапель на довгих срібних ланцюжках хитнулися і заблищали. Це був подарунок Шікамару на їхню річницю. Йому було достобіса приємно, що Темарі одягла їх саме сьогодні, тому Шікамару озирнувся, непомітно всміхнувся і кивнув. Дверний замок тихо клацнув, коли вони вийшли з квартири; на вулиці їх вже очікувало таксі.
Вечір обіцяв бути приємним.
Вечір обіцяв бути приємним і повним нових знайомств. З самого початку, ще коли до книги були готові лише начерки, Шікамару не планував згадувати Темарі. Чесно кажучи, в його житті її тоді взагалі не було. Були лише сірі вулиці Японії й бар з Наруто вихідними. Іноді буднями — Шікамару, адже, довго ходив безробітним. Та коли вона з’явилася, з’явилося і все те, від чого Шікамару останні роки тікав. Тікав він, як бачите, хріново, тому що на таксі Шікамару з Темарі від’їхали від сучасного житлового комплексу в Лос-Анджелесі, де вони винаймали квартиру. Як там кажуть, “всі дороги ведуть до Риму”, вірно? Дороги ж Шікамару вели його в Голлівуд. І неважливо, називалися ті дороги Наруто, Ґаара й Темарі чи Хідан і ЛСД. Рано чи пізно Шікамару Нара все одно мав знову опинитися в Америці. Вдруге зі Штатами його звела сама ж Темарі. Як виявилося, Темарі була навчена сценарному ремеслу. І була Темарі не просто навчена цьому ремеслу — вона вміло ним володіла. В Японії Темарі на експорт писала сценарії до дешевих американських ситкомів, цим і жила. Вона була молодшою від Шікамару, та кого це турбувало? Темарі здавалася старшою. Вона носила сучасно інтерпретовану класику, фарбувала губи темною помадою в дусі нульових і курила за роботою. Багато курила. На цьому вона з Шікамару й зійшлася — на сигаретах, на їх смаку. Їм подобалося ділити одну затяжку на двох і пробувати щось нове. Згубна звичка, яка вдихала в їхні стосунки на диво чистий кисень. Зараз вона курила в таксі, висовуючи зап’ясток у вікно. Через пів години вона закурила знову, недалеко від місця прем’єри свого першого зрежисованого фільму. Шікамару засміявся, коли помітив, як вона нервово озирнулася в пошуках надокучливих інтерв’юерів. Шікамару давно не сміявся, але Темарі дійсно запускала в ньому багато старих і важливих процесів.
Один з інтерв’юерів запитав Темарі:
— Що було вашим натхненням до створення?
Темарі всміхнулася й глянула на Шікамару. Той махнув їй бокалом вина. Вона повернулася до інтерв’юера і сказала:
— Людина. Її сутність.
І перший зрежисований Темарі фільм “Додому кволими містами” дійсно був про людину, її сутність. Ще перший зрежисований Темарі фільм був про чоловіка. Чоловіка звали Еґ, прямо як яйце, і Еґ намагався відшукати свій дім. Він мандрував від міста до міста і кожного дня знайомився з новими людьми. Еґ потрапляв у різні ситуації: Еґа били, Еґа грабували, Еґ вживав і ночував, де прийдеться. У Еґа було повне шрамів тіло і понівечені долоні, якими він захищався. Та головною особливістю Еґа було те, що він не мав особистості. В кожній ситуації Еґ реагував так, як відреагував би будь-хто: якщо вас поб’ють, вам буде боляче — і ви заплачете. Якщо вам розкажуть анекдот, вам стане смішно — і ви посміхнетеся. Якщо вас зрадять, вам буде сумно — і ви зневіритеся.
Але Шікамару знав, що перший зрежисований Темарі фільм “Додому кволими містами” був не лише про людину, її сутність і чоловіка на ім’я Еґ. “Додому кволими містами” був про Шікамару. Про Шікамару і…
— Не очікував тебе тут побачити. — Тихий голос торкнувся подихом вуха Шікамару, і той різко розвернувся.
На прем’єрі першого зрежисованого Темарі фільму був Хідан. Хідан був як завжди неперевершений, в класичному костюмі, з метеликом і бокалом шампанського. Хідан був втомлений, схудлий і мріяв швидше повернутися додому. Папараці його не чіпали. Минуло кілька років.
Шікамару глянув йому у вічі, але нічого нового там не побачив. Хідан криво посміхнувся і простягнув долоню. Шікамару із запізненням її стиснув. Волога.
— Я тебе теж, — стис Шікамару губи.
— Я думав, ти знаєш, що мене запрошено.
— Ким?
Хідан відпив з бокала. За весь вечір Шікамару не торкнувся свого й губою.
— Темарі, — махнув Хідан на дівчину.
Шікамару озирнувся на неї, Темарі все ще давала інтерв’ю. Вечір погано обіцяв.
Всередині щось перевернулося. Якщо Темарі запустила в Шікамару багато старих і важливих процесів, то Хідан, здається, нещадно знищив всі його механізми. Він взяв залізний лом, зламав двері-череп Шікамару і почав там все трощити. Тоді старі та важливі процеси зупинилися, сказали: “Ми не можемо працювати в подібних умовах” — і пішли. А у фабриці-голові Шікамару залишилися самі уламки.
Шікамару повернув погляд до Хідана. У Хідана були опущені повіки та світлі брови. Світлі вони були від фарби — сам Хідан мав темно-коричневе, ледь не чорне волосся, як і більшість японців. На правій щоці у Хідана був шрам після бійки, яка народилася зі сварки про найкращу хокейну команду. Ще ліве вухо Хідана невдало зрослося після аварії — водіння авто у нетверезому стані — й теж носило шрам. Шікамару відчув нестримне бажання торкнутися його своїм великим пальцем.
З-поміж усього, у Хідана були брудні руки і язик. Він весь іноді здавався Шікамару брудним.
Хідан нахилився до нього, так, що Шікамару відчув в роті присмак солодких парфумів.
— Я сумував за тобою.
Шікамару підняв очі.
Про себе те саме сказати він не міг.
Відгуки