Кожного пізнього вечора, десь опісля двадцять другої тридцять, у квартирі вмикалась гучна музика. Одна з тих, про яку можна сміливо сказати: «Вона вип’є ваші мізки через вуха, а потім скрутить вас у знак запитання та зламає хребет». Господарем квартири був зовсім не кремезний чолов’яга родом з вісімдесятих, а двадцятирічний парубок, цибатий та худий.
Кожного вечора, десь приблизно о двадцять другій тридцять один, у квартирі поряд гучно лаявся її мешканець. Майже ровесник сусіда, який так любив музику в жанрі «бензопила», він намагався відпочити після довгого напруженого дня. Цей парубок міг би без проблем вперіщити по пиці галасливому сусіду, та не міг. Його внутрішній пацифіст, який, втім, з кожним днем повільно гинув, стверджував: не можна влаштовувати бійку у домі, де збираєшся ще жити.
Тому Андрій користувався лише інструментами конструктивного діалогу. Ввічливо прохаючи Миколу, так звали сусіда, вимкнути музику, він уявляв як з хрустом ламає шию порушнику тиші. Внутрішній пацифіст, схоже, якраз перебував у глибокій комі після клінічної смерті.
Вчепившись у дверцята Миколи, Андрій нависнув над ним, як нависає над сонячним містом величезна сіра хмара. Микола весело посміхався, нібито це не за його спиною верещала музика для тих, хто не дбав про барабанні перетинки взагалі.
Микола почалапав до дверей і відчинив. Стояв він босий, у задрипаному халаті у смужку й з повною катастрофою на голові. З квартири війнуло запахом пересмаженої олії, дешевого одеколону та сигаретами. Майже той самий набір, що в Андрія, тільки в нього ще пахнув освіжувач повітря. Ну, як пахнув — смердів, отруюючи повітря.
— Я вже задовбався ходити туди-сюди, Миколо! — намагаючись перекричати музику, Андрій нетерпляче смикав за ручку.
— Не чую, — Микола показав на вухо і, примружившись, марно старався зрозуміти по губах, чого хоче Андрій. Він нібито не розумів чого це раптом Андрій прийшов сюди у самісіньких домашніх шортах та стареньких в’єтнамках.
— Та вимкни ти ту музику, дурбецало! — верещав Андрій.
Микола виставив вперед вказівний палець, так спокійно й лагідно, ніби то не з нетрів його квартири неслось щось на кшталт звуків з самого пекла. Залишивши розгубленого й злого Андрія на порозі, Микола розчинився у тьмяній напівтемряві квартири.
Тиша. Така кришталево чиста, ніби проціджена через сито разів зо тридцять. Вуха Андрія наче в тепле молоко занурились, аж навіть не звично — ось так чути все, бо музика замовкла й одночасно нічого, бо вона все ж замовкла.
— Що ти там казав? — запитав Микола, притулившись плечем до стіни. Він завмер на середини дороги, десь поміж дверима в під’їзд і невеличкою шафою, захаращеною куртками й сорочками.
— О, всього лиш просив тебе вимкнути музику.
Андрій відпустив ручку, і долоня його спітніла та червона ковзнула в кишеню шорт. До цього моменту в голові крутилось так багато різних слів, які можна озвучити нахабному сусіду, але тепер… Де той алгоритм дій при тиші? Коли той дурнуватий сусід нарешті вимикає музику, як діяти? Невже кидатися байдужим «дякую»?
— Ну, все? Твоя мрія здійснилась? — їдко поцікавився Микола.
— Не зрозумів? — похмуро запитав Андрій.
Клацнувши на вимикач, Микола тяжко зітхнув. Світло не ввімкнулось, лише слабенько щось замерехтіло там, нагорі, в полоні запиленої люстри.
— Лампочка є?
— Лампочка? — Андрій стиснув руки в кулаки, і тільки дивом не тріснули його і без того обтріпаний, тримався на доброму слові. — Ти що зовсім того?!
— Та ні, — Микола знову зітхнув, цього разу так тужливо та скрушно, що в Андрія… в Андрія щось тьохнуло, і його внутрішній пацифіст не лише вийшов з коми, а й перетворився на відчайдушного волонтера.
— Боже, — ляснувши себе по лобі, Андрій розвернувся та швидко побіг до себе.
Десь внизу бахнули дверцята сусідів, почувся веселий сміх. Миколі, попри погожий літній вечір, стало невимовно холодно. Протяг, на якому він стояв зараз, був лише однією з двох причин. Ті люди там, внизу, майже завжди приймали гостей, гомоніли, розважались. А він, в оцій от тісній однокімнатці спеціально вмикав демонічну музику, аби до нього прийшов сусід.
Бог його зна, скільки не було Андрія, але Микола встиг добряче змерзнути. З місця він не зрушив, навіть двері не причинив, просто тремтів, а мілкі сироти, наче мурашки, бігали його тілом. Андрій вивалився з квартири з гуркотом, змусивши облуплене тинькування остаточно гепнутися долі.
— Тримай свою лампу, не знаю, чи підходить, але в мене більш немає.
Спіральна енергоощадна лампа, яку Микола ще жодного разу не купував, хоча давно хотів зберігати ту саму енергію. Андрій простягнув лампочку, переступивши через поріг однією ногою.
— Тримай, — сказав він швиденько, навіть не поглянувши на Миколу.
Микола дійсно задовбав його, і по-хорошому давно заслуговував на смачного ляпаса, однак… Пацифіст, волонтер, добрий самаритянин, а тепер ще й пришелепкуватий хлопець, який раптово зніяковів й намагався передати ту лампу так, аби не торкатися пальців Миколи.
У Миколи холодні пальці, від яких мурашить, але приємно мурашить. Андрій поточився назад, ледь не перечепився через поріг. Втримавшись за двері, він знайшов на складі своїх внутрішніх «я» сонного роздратованого сусіда й вчепився за нього.
— І не смій більше вмикати музику так гучно. Тут взагалі-то люди живуть!
Спіралька виявилась нагрітою, наче хтось до цього довго грів її у руках або ж викрутив прямо зі свого світильника. Миколі більше подобався перший варіант, бо тоді виходило, що Андрій нерішуче крутив лампочку в руці, аж потім набрався сміливості повернутися.
— Люди? О, добре, — злодійкувато посміхнувся Микола, кілька разів клацнувши вимикачем. — Дякую.
— По спині гіллякою, — тихо пробубонів Андрій, хоч й вийшло не занадто грубо.
Внизу знову відчинились і зачинились двері, щось гупнуло, хтось несамовито зареготав, шумно спустився вниз і все затихло. Ця майже матеріальна тиша, якої, здавалось можна було торкнутися, наче густого киселю, повисла поміж Андрієм й Миколою. Андрій прожогом кинувся до себе, і прохолодна ручка дверей стала чимось типу рятівного жилета.
— Зажди!
Андрій міцніше стиснув ручку, але заходити додому не поспішав. Стояв спиною до Миколи й намагався змусити себе не повертатися. Якби він повернувся, то Микола б точно помітив легкі сліди сором’язливості на тонких вилицях.
— Може… Може якось погуляємо? — Микола ковтнув щось, явно не слину, бо в роті катастрофічно пересохло.
Двері перед Андрієм відчинилися. Він повільно зайшов до квартири, потилицею відчуваючи пильний жаркий погляд Миколи.
— Тільки не вмикай свою божевільну чортопхайку, — він обернувся лише на мить, але й цього вистачило, аби зіштовхнутися з Миколою поглядами й потонути у м’якій ковдрі дивних відчуттів.
Андрій зачинив за собою двері, притиснувся до них й видихнув. Він розмовляв про музику з Миколою не вперше, але вперше, тільки зараз допетрав, що справа була не в пацифізмі, ні в чомусь іншому на кшталт доброти душевної.
— Так це так чи ні? — прошепотів хтось, здавалось, в замкову щілину, і в Андрія перехопило подих.
— А ти як думаєш? — поглянувши у вічко, помітив, що Микола стояв на порозі своєї квартири, трохи розгублений, але з п’янкою усмішкою на вустах.
Ніхто не відповів. Микола покачав головою й повернувся додому. Тієї ночі лампочка у коридорі Андрія замерехтіла, ніби збираючись луснути, залишивши по собі десятки скляних уламків. Та вона витримала, не вибухнула, просто засяяла трохи яскравіше. Щось подібне відбулось й усередині Андрія.
