…
— Хто, ти? — запитав хлопчик 6 років.
— Мабуть ще одна сирота, як і десятки тут. — сумно відповіла дівчина.
— А як тебе звуть?
— Марійка.
— Марійка? — запитав хлопець піднявши брову.
— Ага, Марія Олександрівна Грач або просто Марійка. А ти? — з радістю, яка мала сірий відтінок, як і її життя яке перефарбувалося за останній тиждень в цей колір.
— Я, Том Марволо Редл. Звідки, ти Грач?
— З України. Точніше я народилася тут в Лондоні, але батьки мої звідти. Тому я чистокровна українка.
— Зрозуміло. А звідки ти знаєш англійську мову.
— Та чому ти, до мене причепився як та п’явка! — з роздратуванням відповіла Марія. — Бо я тут народилися і росла довбню. Знаю англійську тому, що ходила до школи і батьки мене вчили з малечку кільком мовам. А тепер відчепися!
***
Серед сірих стін заспівав змний вітер, наче зима раптово прийшла посеред літа.
Марія була дочкою емігрантів, що втекли сюди від совітської окупації. Батько з матір’ю працювали на ткацькій фабриці на околиці столиці, але нещасний випадок на виробництві забрав їх обох залишивши дівчинку сиротою. І в мить світ семирічної Марійки посірів.
Це сталося після її дня народження в листопаді, коли все навколо завмирає в німому відчаї. Наче тебе розриває на мільйон частин, а потім збирає до купи, втрачаючи якусь частину себе у перед зимовому холоді і мряці.
Служба в справах дітей, відправила юну Марію, до притулку свято Вула, з гарантією того, що вона зможе жити в будинку батьків після 18, адже вона є єдиною спадкоємицею.
Сиротинець був сірою квадратною коробкою з безліччю вікон з яких визирали сірі силуети дітей. Там пахло стерильністю і смутком, а також набожністю. Позаду нього стояла готична церква з яскравим плямами вітражів, куди щонеділі всі жителі притулку ходили молитися.
Місіс Коул директорка притулку була чорно-волоссю пані, з гострими вилицями і хижим, колючим поглядом. Завжди одягнена в чорний строгий костюм або такого ж кольору сукню. Від неї пахло ладаном і хлором. Марійка не любила цей запах адже так пахнув похорон її батьків.
Окрім місіс Коул, були ще кілька наглядачок в сірих чернечих рясах а також три медсестри і лікар в білосніжних халатах.
Марію поселили в кімнату, до дівчинки на ім’я Тереза Блеквіл, вона в притулку була з 4х років. Її мати померла при других пологах разом з дитиною. А батька вона не знала. На початку дівчина заздрила новенькій.
— Боже, яка ти в нас чистенька і накрохмалена в новенькій біленькій блузочці і чорній сукенці.
— А тобі, що завидно? — вона поставила з брязкотом коричневу валізку на підлогу.— Тоді на забирай — вона почала різко роздягатися — тільки поверни мені моїх батьків! — у носі Марійки защипало, а в очах закололи такі непотрібні для неї сльози. — Що не подобається? — кричала дівчина в істериці. Тереза на мить заклякла від такої реакції. Вона згадала той момент як опинилася тут і їй навіть стало шкода Марію.
— Та тихо ти — заспокійливо почала вона — в нас нюнь не люблять. Я тебе розумію але нічим допомогти не можу.
***
Дивно та дівчинка не розуміла як за якийсь момент в світі можуть зникнути всі барви але так сталося. Марійка до останнього не вірила, що її батьків не стало, аж до того моменту коли їхні труни не засипали землею. Тоді останні яскраво помаранчеві кольори осені на тлі сірого неба зникли і все вмить стало чорно-білим. Її яскраві карі очі з зеленим відливом та чарівними іскорками стали просто темними з безліччю червоних капілярів, акуратне кучеряве волосся стало заколошмаченим гніздом. Вона не співала пісні не розповідала про культуру в якій зростала. Лише іноді коли немовлята кричали Марічка спускалася до палати і тихенько співала колискові. Одного разу вона наткнулася на 3річного хлопчика який плакав через дурний сон, Марія заспокоїла його розповівши оповідку ту саму, що колись читала їй мама.
Та ці моменти були дуже рідкими зазвичай вона сиділа на своєму ліжку і читала або ж виконувала дрібні поручення. На її обличчі рідко були емоції лише апатія. Дівчинка марніра на очах всі це бачили і нічого не могли вдіяти.
***
Життя Марічки проходило машинально як ковеїр аж до одного дня.
Пройшло майже три роки з потрапляння Марії в притулок.
Осінь поступово вступала в свої права повільно витісняючи своєю прохолодною літо. Том вертався зі школи. Як випадково йому впало в око оголошення про концерт «Української капели». Тільки він прочитав плакат як йому згадалася Марічка, як все більше ставала подібна до примари. Хлопчина зірвав оголошення з стенду і чимдуш побіг до притулку. Пізніше він і сам дивуватиметься свої поведінці але в той момент йому здавалося це правильним. От чимось зачипив його тліючий вогник життя цієї дівчини.
Том добіг до притулку і чимдуш поспішив до кабінету директорки.
— Місіс Коул, я здається знайшов ліки для Мері! — Жінка була в шоці побачивши таку не типову поведінку свого вихованця.
— Містер Редл! — пригримнула вона — Хто дозволяв вас так вриватися до мого кабінету?
— Вибачте міс, я..я.я, просто не знаю що на мене найшло — сказав він одягаючи на себе звиклу маску покори.
— Так давй по порядку, Том. Що за ліки? І про яку Мері ти мені розповідаєш?
— Про Марію Грач мем, а ліки це можливо пісня.
— Пісня не сміши мене хлопче яка пісня може її врятувати.
— Українська. Ось почитайте — він простіг плакат, який зірвав з дошки оголошень —Можливо ви б могли написати спонсорам. Або самій капелі і вони дадуть хоча б 1 білет для Мері. — як не наввидів робити це але щось в середині нього кричало щоб він почав просити. — Прошу вас місіс Коул дослухайтесь і врятуйте її.
— Добре — сказала жінка помасувавши перенісся, — Я спробую щось зробити але нічого не обіцяю.
— Дякую пані! — відповів Том. Пізніше для себе він буде виправдовувати це як те, що йому також було цікаво поглянути на ту таємничу націю представницею якої була Мері.
— Та йди вже. — Тільки за хлопчиком зачинилися двері Міранда про себе засміялась і подумала. — «Ліки, ага наче пісня здатна комусь допомогти» — але щось в її голові вирувало і наказувало вокнати прохання. Тому вона не думаючи підняла трубку чорного телефону і почала крутити циферблат. Набираючи номер Карла Морігана.
— Приймальня містера Морігана. Секретарка Вайт. Я в слухаю.
— Доброго дня, пані Вайт, з’єднайте мене з містером Моріганом. Зкажіть що це турбують його зі притулку Святого Вула.
— Добре, секундочку. — і тут в слухавці почувся чоловічий голос.
— Карл Моріган. Чим можу бути корисний?
— Вітаю пане Моріган це вас турбує Міранда Коул.
— А місіс Коул чим можу бути вам корисним?
— Тут така ситуація ми давно не виводили наших дітей на якісь заходи. Окрім церковних і от сьогодні мені потрапив на очі оди банер чи не могли б ви організувати кілька квитків, для обдарованих дітей.
— Хмм, а що то за захід?
— Виступ здається Української Республіканської капели.
— Це та що сколихнула Відень і Париж.
— Так вони дадуть концерт 18 жовтня може ви як найбільший патрон проспонсоруєте хоча б 10 квитків.
— Я подумаю.
— Добре але не забувайтеся містер Моріган, що такий жест добре оцінять виборці. Та й я думаю, що організатори не проти зробити якусь скидку для вас.
— Добре Міранда я організую вам квитки. Але в замін кілька сильних хлопчиків допоможу мені з господарством.
— Добре. Дякую Карле, ви нам дуже допомагаєте.
— Так, так. Гарного вам дня.
— І вам.
***
Через 3 дні листоноша приніс листа з білетами їх було 17 штук. 7 було віддано персоналу а інші обдарованим діям і в списку були і Том Марта, і звісно, Марічка.
***
Дівчинка вперше посміхнулася після концерту а в очах запалали маленькі іскорки.
Вона розмовляла з одною зі солісток коли вручила їй квіти.
— Дякую за надію. — сказала вона українською. Жінка трішки розгубилася але відповіла.
— Прошу. А як тебе дівчинка звати?
— Марічка Грач, мої батьки з України.
— Права? А де вони? — на обличчі дівчини з’явилася сумна посмішка.
— Їх не має в живих зараз я живу в сиротинці.
— Ой перепошую. — жінка почала оглядатись щоб щось подарувати. Її погляд зачепився за брошку у вигляді зеленої квітки а також на намисто. Вона без сумнівів її відколола та розстібнула защіпку і простягла дівчинці. — Тримай на пам’ять. Ніколи не здавайся і не забувай, що ти українка а це означає ти незламна. Не забувай своє коріння і можливо ти колись приїдеш на Батьківщину своїх батьків.
— Дякую, але не треба.
— Ні треба. — жінка присіла і зачепила брошку до скромної сірої кофтинки і закріпила намисто. — Я не приймаю відмову.
— Ддддякую пані. — очі дівчинки засльозилися але вони знову стали зеленими. І Марічка послідувала до мадам Коул.
***
Том рідко бував на заходах такого масштабу. Він любив спостерігати а також розв’язувати задачі. Та тільки но одна загадка не давала йому спокою Мері. Хлопець корив себе за те що пішов до місіс Коул за допомогою. Він виявив слабкість а це відчуття для нього заборонене. Та сам Том признався собі що йому цікава тема тої далекої і незвіданої країни та її культури. Екзотична мова, красиві костюми та чарівні голоси неначе малювали картину далеких гір, безкраїх степів та пісні вільних людей яких заковують в ланцюг. Це все більше зачаровувало Тома, наче якесь потойбіччя, він не знав цю мову, але підсвідомо розумів її. Для хлопчика похід в театр і дивовижна музика назавжди залишиться найсвітлішим спогадом в житті, принаймні йому так здаватиметься. Він буде берегти той квиточок у своїй шафі у залізній скриньці разом із іншими своїми скарбами.
***
Пройшло два роки і в одни із дощових днів у кінці серпня, до притулку завітав дивно одягнений рудоволосий чоловік. Місіс Коул відвела чоловіка до Тома. Де професор Дамблдор, як він представився, вирішив влаштувати фаєршоу і підпалив шафу Редла разом із його скарбами. Том втратив свій білетик з театру того дня.
***
День коли в третє в житті світ перевернувся догори дриґом стався дощового літнього дня коли дивний професор приніс листа про зарахування, до школи магії та чарів Гоґворц. На тому листові смарагдовим буквами писалося не знайоме їй ім’я, але зазначена точна адреса проживання дівчини. «Анна Марія Красовська.
Притулок святого Вула
Кімната 444 праве ліжко від вікна». Тричі перечитавши підпис вона запитала в професора.
— Перепрошую пане, але це не моє ім’я.
— Пані Красовська, прошу мене називати професор Дамблдор. І так це ваше ім’я, або те за яким вас було зареєстровано. Попрошу напишіть своє нинішнє ім’я, щоб в подальшому не було проблем.
— Звучить дивно. — засумнівалась дівчинка — Моє ім’я Марія Олександрівна Грач або просто Марічка, Марія, Мері ну ніяк не Анна. Ви думаєте я не бачила власну метрику де чорним по білому написано. Не вірте уточніть у директорки.
— Добре пані Грач. Давайте зараз проведемо маленький тест я вам дам власну паличку і ви просто зробите рух вниз — чоловік продемонстрував указку — і скажете люмус.
— Добре але, якщо виявиться, я не маг, що тоді?
— Я вам просто зітру спогади і ви не загадаєте нічого з цього.
— Добре — дівчина взяла паличку і промовила — Люмус — кінчик магічного інструменту слабко засвітився.
— Що і треба було довести. Ми виправимо цю помилку міс Грач, але дозвольте поцікавитися звідки ви або ваші батьки.
— Все дуже очевидно — знизала плечима дівчинка — обоє з України, але я народилася вже тут, на Британських островах.
— Зрозуміло. Тоді збирайтеся завтра ви з паном Редлом підете на закупи до навчання.
— Але ж я не маю грошей а ті, що залишилися від батьків не можу чіпати до 18 річчя.
— За виключенням тих, які перейдуть до вас пані Грач після вашого 13 річчя.
— В сенсі, професоре?
— Якщо ви маєте нерухомість, то за власним бажанням ви можете повернутися в туди і тоді держава буде вам виплачувати фіксовану суму прожиткового мінімуму.
— Зрозуміло ну, а що мені зараз робити?
— Оскільки ви сирота яка не має опікуна то рада опікунів Гоґвортцу виплачуватиме вам річну стипендію в сумі 780 галеонів. Цих коштів вам вистачить на паличку і книги та приладдя для навчання нову нижню білизну, піжаму та взуття а також вживану форму 1 року.
— Зрозуміло.
— Тоді ходімо а то містер Редл нас зачекався.
***
Вони спустилися на 1 поверх де їх чекав Том і обумовили, що професор Дамблдор забере їх об 13 годині зразу після обіду.
Коли ж чоловік пішов Том повернувся до дівчини і сказав.
— Я так і знав, що з тобою щось не так.
— Сказа
ла людина яка тільки що дізналася про свої здібності. — з сарказмом відповіла дівчина.
— Гей!
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь