— «Хто тепер любитиме тебе, Дамблдоре?», серйозно? — на обличчі Альбуса знущальна посмішка. Ґеллерт знав, що той знайде його доволі швидко: зв’язаний клятвою чи ні, та чоловік знає його краще за будь-кого.
— Вони повірили?
— О, Ґеллерте, навіть я майже повірив.
— Не бреши, — Ґріндельвальд робить кілька плавних кроків назустріч, завмираючи менш як за метр від чарівника. — До того ж у тебе тепер мій легілімент.
— О, Квіні, — він теятрально спиняється, насупивши брови, — вона була достатньо розумною, аби не читати твоїх думок.
— Або достатньо дурною. У вас могла бути тактична перевага, якби вона дісталася моїх секретів. Хоча, думаю, після того, як ти розповів усім про нас, магічну спільноту тепер мало чим здивуєш.
— Я розповів лише друзям. І лише про себе. Я не мав би права розпоряджатися твоїми секретами, навіть якби був певен.
— Що значить «якби був певен»? — він робить іще крок, опиняючись критично близько. — Тільки не кажи, що усі ці роки не знав.
— Упевнився лише після розірвання клятви, — Альбус замовкає. Дізнався запізно.
Ґеллерт вагається. Його різнобарвні очі вивчають чуже обличчя у пошуках хоча б натяку на те, що давні почуття, те, що спонукало Дамблдора підписати цю клятву кров’ю, не зникли навіть після її розірвання. Він, до речі, досі не певен, яким чином це відбулося. Відчув лише, як ефемерний ланцюжок спершу обпік шию, а потім — серце.
— І як хтось настільки розумний, як ти, Альбусе, може бути таким жахливо сліпим? — оце вперше з похорону Аріани Ґеллерт називає його на ім’я.
— Серйозно? Стільки років і жодного, жодного натяку…
— Справді? — саркастично перериває його Ґріндельвальд. — Як думаєш, чому я завжди хотів бачити тебе поруч? Чому з усих чаклунів саме ти, га?
— Думаю, ти сам би хотів знати відповідь на це запитання, чи не так? — Альбус лише м’яко посміхається. — Та ми не обираємо, кого кохати.
— Інакше ти не обрав би…? — «такого, як я», — хоче сказати Ґеллерт. Гордість не дозволяє йому цього зробити.
— Я цього не казав, — він піднімає погляд на мага. — Я любив і завжди любитиму тебе. Тут немає чого соромитися.
— Радий це чути.
Потріскані від гірського вітру губи Ґеллерта зрештою таки насмілюються зайняти місце, що належить їм по праву — поверх м’яких вуст Альбуса. Дивно, у ті рідкісні моменти, коли чоловік дозволяв собі про це подумати, він уявляв, що борода буде значно жорсткішою. Хоча це не скасовує факту, що йому набагато більше подобався Дамблдор без неї — той, що горів ідеями і ще не спохмурнів від життєвих негараздів.
Чужі пальці легко пробігають його волоссям, притуляючи іще ближче. Ґеллерт посміхається у поцілунок — і коли ж це директор Гоґвортсу мав час тренуватися. Хочеться ущипнути ще і за «з ким це він тренувався?», та натомість чаклун лише м’яко пробігається пальцями підтягнутим торсом вгору, закінчуючи свій шлях пестливими доторками до шиї.
— Я не можу очікувати, що переконав тебе?
— Так само як не можу і я, — на напіввидиху відповідає Альбус.
— Але ми ще зустрінемось?
— Хто із нас передвіщає майбутнє? — іронічно зауважує він. — Але так, думаю, ніщо не завадить нам здибатися знову, якщо ми обоє цього захочемо. Та одного дня тобі доведеться віддати мені паличку.
— Авжеж, тільки після того, як ти мені свою.
— Казав сліпий: «Побачимо!»
— Мовчав би вже про сліпих, — щиро посміхається Ґеллерт.
Він чекатиме на їхню наступну зустріч. І боятиметься її, бо без клятви Альбуса нічого не стримує. Трясця, його самого нічого не стримує. Чоловік задоволено гмикає: невизначеність кордонів дає багато нових можливостей.
Відгуки