…У Вас, були думки про самогубство?
—…
— Як часто, Ви, про те думали?
—…
— Чи змінилась, Ваша, думка?
—…
— Ти, все ще хочеш того?
—…
Рука схопила хлопця за шкірку. Вмить кімната змінилась на дах багатоповерхівки. Вони знаходились настільки близько до краю, ще один крок і все закінчиться. Хлопець дивився додолу, як він не вдивлявся, але кінця ніяк не видко. «Щось тут не так…» Повернувшись він не побачив старого чоловіка з окулярами, на його місці стояв значно молодший. Він виглядав так не знайомо, але було відчуття, що вони знайомі усе життя, можливо й більше…
— Хто ти?!
—…
— Чому ти мовчиш?!
—…
— Прошу, скажи… — по обличчю покотились рідкі сльози. Хлопець опустив погляд, йому стало надто боляче.
— Γιανγκ, чому ти досі стоїш?
— …
— ТтИижЖтаАкКхХхотТіІів?! — голос, що говорив був надто неприроднім, надто скрипучим. — ДАавВАЙййНнееЕгААаййЙ «НАшДОРРОГОцІІЙНИЙЧчААс»
—…го..~кгхКхг.. кгхвк~гх — не людська рука схопила хлопця за шию, не дозволив і договорити. Він не впручався, навіть не намагався врятуватися від смертельного хвату «звіра», від людської подоби не лишилось нічого… Це створіння забавлялося, йому подобалось нівечити хлопця…
Перед тим, як зануритись у безодню, Γιανγκ все-таки зміг вдихнути повітря, адже його горло більше ніщо не стискало. Він підняв погляд і побачив перед собою, не звіра, не молодика й чоловіка, а себе…
Перед очима поплило, з кожною секундою все тяжче було знаходитись під цим поглядом — своїм. Крок назад був порятунком, якого він ніяк не міг зробити, вкотре.
—…
Він підійшов і хлопець відчув нестерпну біль від лише одного дотику. — Убий мене вже, ми однаково того хочемо…— прошепотів Γιανγκ і він виконав, просто штовхнув і все — кінець.
— Ти так бажав того, але не міг зробити, нарешті все закінчилось, прощавай…
***
Хлопець прокинувсь на підлозі, напів сидяче, притулившись спиною до дверей. Перший час серце витанцьовувало польку, але після легкого маневру все зхаменулось і тіло з свідомістю почало знову повертатися у звичну дрімоту. Він ледве піднявся і похитуючись пішов до вікна, там було прохолодно і можна було запалити цигарку. Кімната була абсолютно порожня, тільки щось блискотіло біля дверей. Світло було вимкнуте, що ще більше робило приміщення мертвим. Хлопець завалився на підвіконня, на дворі вже стемніло. Ліхтар тьмяно освітлював вулицю. Прохолода трохи остудила макітру, але він все ще сидів і дивися на двері, йому здавалось ось-ось вони відчиняються, але те не сталось, ні через хвилину, ні через другу, ні через десяту. Просидівши так майже годину, хлопець сам піднявся, зібрав усе сміття й вийшов через ті самі двері…
