Глава 1. Сон – це моя реальність.
Нічна тиша, лише стукіт старенького годинника. Слабеньке світло на цілу кімнату. Темне волосся закривали миле лице хлопця, який був повністю занурений у книжку. Вже було близько першої години ночі, але герой не помічав як скоро плине час. Але невдовзі втома дала про себе знати, повіки почали закриватись, хлопець кожні п’ять хвилин позіхав.
“Думаю, на сьогодні вже досить” — підсумував для себе герой закриваючи новесеньку книжку, яку придбав нещодавно у книгарні напроти його дому.
Сяо вимкнув світло і тихими кроками дійшов до свого ліжка, він не хотів розбудити свого опікуна, що вже спав після довгого перебування на роботі.
Коли хлопець ліг на ліжко то його очі поступово звикали до темряви, в голові з’являлись різні думки, багато сюжетів для майбутніх снів та роздумів. Ніч – це такий час, коли до голови приходить багато думок та ідей. І більшість з цього, є або безглуздими, або занадто філософськими та на них навряд чи знайдеться відповідь.
Нарешті, Алатус поринув у сон, спочатку була суцільна темрява, аж поки не почався справжній сон.
Сяо опинився в полі, він був на самоті. Була сонячна погода, лагідний вітерець колихав дерева немов колиску, теплі промені сонця гріли хлопця, схоже, уві сні було літо. Можливо, через те, що золотоокий дуже любив цю пору року.
На душі було надзвичайно спокійно, коли темноволосий присів на травичку, то до нього підлетів метелик, він бачив таку в книгах, здається це вид – морфо. Сині крильця, які нагадували колір глибин океану. Маленьке створіння приземлилось на колінах у хлопця, і то складало, то розправляло свої крильця.
— Ніколи не бачив таких метеликів в житті. – Сяо хотів доторкнутись до метелика, але не хотів злякати, не хотів, щоб він полетів від нього.
Хлопець обожнював сни, він себе відчував тут спокійно. Не було галасу з вулиць, не було нічого з того що так йому не подобалось.
Раптово, метелик злетів і полетів у невідомому Сяо напрямку, але не розгубившись, він піднявся та попрямував стежкою, якою – він не знав. Йшов навмання.
”Цей сон виглядає так реально…Я чую вітер, відчуваю кожну травичку…якби хотілось би щоб це була реальність.Можливо…це і є реальність“ – розглядаючи все переконував себе той. Десь віддалено він чув як дзюрчить вода. Певно, поряд з цим лісом є озеро, або ж річка.
Алатус йшов вузенькою стежкою, дивлячись у далечінь, яка була розмитою, але по дорозі його зустрічали великі за висотою дерева. Сонечко грайливо підморгувало, промінчики то прокрадались через щілини між деревами, то зникали.
Метелик, якого бачив нещодавно парубок повернуся до нього і невпинно махав крильцями, було відчуття що це маленьке створіння хотіли провести його до чогось. Вказати йому дорогу.
— Що ж, куди ти мене заведеш? – запитався Сяо, розуміючи що наврядчи почує відповідь. І таки був правий, створіннячко з синіми крильцями полетіло туди, звідки і доносились звуки води.
Але на цьому, сон обірвався. Так і не дійшовши до джерела звуку той неохоче відкрив очі. Алатус намагався сфокусувати погляд на чомусь, щоб привести зір до норми.
Знову його «сіра» і нудна кімната. Знову шум машин за вікном, чути як хтось говорить по телефону, бігають діти…Все це, жорстка реальність, без натяку на спокійне життя, до якого так і тягнувся парубок.
