— Знову летять, блєдіни! — повідомив Цигарка в навушник. — Підстрахуй хлопців!
— Дідько зелений, як мені це все набридло. Жбурляю їм назад, жбурляю, а вони все одно!
Бавовник стояв посеред поля, випаленого рашистами кілька діб тому. Тоді він не встиг вчасно «впіймати» ракету й відіслати її назад. Тепер від пшениці тут зосталась лише купа згарища, їдкий запах, трупи крихітних гризунів і… бездонна ненависть. Набагато глибша, ніж потворна роззявлена ротяка вирви.
— Поквапся. Залишилось тридцять секунд!
— Та знаю, я знаю!
Сплюнувши, Бавовник швиденько сунув люльку в кишеню. Витягнувши руку вперед, миттєво відірвався від землі. По древній традиції всі супергерої літали якось так: обов’язково починаючи з руки, ніби тягнулись до самого неба. Ракета вже розрізала чужий повітряний простір, наче дротик дартсу. Тільки свистіла вона так гучно, що боляче стало вухам. Пташка смерті. Але, на щастя, з неї можна приготувати печеню.
Бавовник пролетів трохи вгору, аби «упіймати» ракету вчасно, нависнувши над нею. Залишилось три секунди. ППО не встигне, але супергерой — звичайно. Тому, набравши повні груди повітря, наче сам могутній Стрибог, як заволав:
— Гатить копитом по бруківці, повертайся назад!
Ракета зависла, наче роздумувала над тим, куди летіти. Бавовник торкнувся її пальцем, а потім похитав головою. Ракета висіла, як ялинкова прикраса. Тільки огидна прикраса, яка псувала неймовірно красивий краєвид.
— Ну ж бо, бумерангом! Раз-два!
Відлетівши за кілька метрів, з усієї сили лупанув ногою по ракеті. Вона, гойднувшись, ніби зуб на ниточці, стрімголов помчала назад. Гул стояв шалений, по дорозі ракета зібрала своїх подружок. І всі разом, злившись в одну величезну машину для вбивств, повертались додому.
— Якась норовлива попалась. Але нічого, — Бавовник ледь стримався, аби не сплюнути. — Будуть намагатися збити.
— Нехай. Якраз відслідкуємо їхні ППО. Дякую, — сказав Цигарка в навушник. — Можеш перепочити.
— Скільки?
— Десять хвилин. Десь так.
— Тьху! Дупа єдинорогова, коли вони всі виздихають?!
— Скоро. До зв’язку, Бавовнику.
Бавовник зітхнув, поглянувши вгору. Небо блакитною ковдрою вкривало землю так, ніби нічого не трапилось. Зараз воно – байдужо-спокійне, просто споглядало за тим, що коїлось унизу. Десь там, на його теренах, літали ворожі бомбардувальники, ракети, дрони. А воно вже дивилось блакитним оком.
— От якби ж ти саме стирало їх на порошок! — гукнув до неба так, що розігнав кілька кудлатих хмарок.
Уже на землі, на випаленій і потоптаній москальськими чоботами, присів перепочити. Десь працювало ППО, він точно це чув гострим вухом. Розслабитися не вдалось, навіть знайшовши крихкий пеньок у затінку. Єдине живе дерево тихенько шелестіло зеленню, ніби вибачалось перед іншими, чорними й мертвими за те, що залишилось жити.
Бавовник заплющив стомлені очі. Легіт промчався полем, загубившись у маківках спалених дерев. Пахнуло одночасно теплим, прілим літом і нестерпно смерділо згарищем. Цей запах забився до носа, застрягнув там. Бавовник поморщився: мав би звикнути та не збирався. Запахи війни дратували, злили, вибивали землю з-під ніг.
Розплющив очі. Минуло кілька хвилин відпочинку, і хоч Цигарка мовчав, Бавовник не міг всидіти на місці. Зазвичай відпочинок продовжувався, коли хлопці встигали самостійно збивати ракети.
Встав, задерши голову в небо. Пролетіло кілька птахів, потім один метелик павине око. Хмари збились у загрозливе місиво, збираючись мстити землі за неспокій блискавицями.
— Цигарка, що там чути? — не втримався, сам увімкнув навушника.
— Хлопці працюють. Повідомляють, правда, про ймовірний запуск балістичних. Чортові Іскандери.
— Пузата хата мені в тарілку! Невже наважаться?!
— Сподіваюсь, ні. Та розвідка повідомляє так. У цих скотиняк є запас Іскандерів.
— Я з ними розберусь. Полетять усі назад, як песики за господарем.
— Еге. Бавовнику, слухай. Постарайся перепочити. А то тебе розірве між Донбасом, Півднем і Харківським напрямком.
Прицмокнув язиком, штовхаючи в горлянку лайку. Невчасно захворів Палянич, який боровся з ворогом біля Харкова. Тоді їхній артобстріл загрожував виключно їм самим. Усе поверталось назад.
— Але є ж Чорнобайка. Вона мені допоможе, коли що, — плюнув, дістаючи улюблену люльку.
— Ти чув, що я тобі сказав? Відпочинь трохи. Чорнобайка на завданні.
— Еге, відпочинь. Я чую їхні ракети і не можу чекати, коли вони впадуть на Миколаїв, Кривий Ріг, Харків чи Львів. Коржик пліснявий, воно ВЖЕ летить!
— Добре, — зітхнув Цигарка, бо сперечатися з супергероями — все одно що розмовляти зі стільцем. — Відправляю координати, перехоплюй на Харківщині. Менше хвилини!
Менше хвилини, то для Бавовника як живіт почухати. Він злетів з місця, полишаючи по собі куряву. Встигнув повернутися, аби ще раз глянути на самотнє зелене деревце. Усміхнувся йому, наче те могло зрозуміти людські емоції. Вітер бив в обличчя: боровся проти неприродньо швидкої людини. Та Бавовник не збавляв темп. Ракета вже шуміла десь поряд.
Набравши побільше повітря, дмухнув на ракету. Обличчя почервоніло, а очі вибалушились, але ракета все-таки повернулась назад. Стрімко, розриваючи небесну блакить своєю ворожістю й огидністю. Бавовник зухвало посміхнувся, хоч його груди розривало від болю. Дмухаючи так сильно, навіть супергерой згадує, що він все-таки людина.
— От і лети, мішок з перегноєм! Лети!
Довго дивився на політ ракети, смакуючи люльку. Лише потім помітив, що не запалив її. Таке траплялось часто. Та й Бавовник просто насолоджувався тютюновим посмаком, який зберігався на кінчику люльки. Там, здавалось, містилось найсмачніше, як льодяник, залитий всередину палички. Розкуси — й воно захрустить-захрумкотить!
— Бавовнику, відбій на сьогодні, — повідомив Цигарка, перебивши другу всю насолоду. — Ти добре попрацював.
Бавовник повільно летів, роззираючись довкола. Завитки хмаринок, здавалось, лоскотали йому носа. Пахнуло дощем і грозою, але вони були ще десь далеко. Бавовник не поспішав повертатися на локацію для перепочинку. Як можна спати, коли таке?! Чорні кола під очима, наче глибокі сліди від гарячих чашок на столі, чи завжди стомлені очі… Супергерої не жаліли себе. Тому доводилось іншим нагадувати про їхню унікальність і про:
— Не смій там витати в небі, тобі терміново потрібно відпочити!
— Я просто літаю, нікого не чіпаю.
Пауза, яка могла б гостротою прикінчити москаля.
— У нас немає ще одного Бавовника, — зрештою видихнув Цигарка.
— Та знаю, я знаю.
Навушник затихнув, а разом із ним і все навколо. Волав лише хтось всередині Бавовника. Так несамовито й гучно, що майже розривав маківку. Стомлений, спітнілий, посічений уламками Бавовник не звертав уваги на стан здоров’я.
Грім шалено вдарив по цимбалах, змушуючи полохливих тварин поховатися. Тих, що вижили. У чорних понівечених шубках, у крилах з обгорілими пір’їнками, без рідних знайомих гнізд чи нірок. Грім вдарив ще раз, запрошуючи подружку-блискавицю доєднатися. Бавовник летів між нею, наче досвідчений грабіжник рухався маршруткою в пошуках гаманців. Гарячково стискав кулаки. Там, унизу, люди, котрі тремтіли від кожного звуку, особливо від торохкотіння грому. Налякані, схарапуджені тулились одне до одного чи до холодних стін, шепотіли: «Аби грім, аби лише грім!»
Це дійсно гуркотав грім. Лютий і лункий грім. І в ньому тонув розпачливий голос Бавовника, який кричав, роздираючи горлянку. Він говорив із небом, із собою, з Богом, у котрого не вірив. Він молився за всіх і проклинав ворогів. А потім, коли щедро окроплений дощем, впав на траву, криво усміхнувся. Брудний сірий костюм липнув до тіла, плащ накрив голову, а в куточках рота опинилась земля. Здавалось, що вона зі смаком крові. Чи так і було, просто його кров просочилась у ґрунт чи та кров — чужа, Бавовник не знав. Він просто обійняв землю, міцно-міцно притулившись до неї, дихаючи нею, вологою й розпашілою, й заснув. Неспокійним, але глибоким сном.
***
— Питати про те, що снилось не буду. Сніданок, — Цигарка поглянув на годинник, — обід уже на столі.
— Га? Що? — засапано запитав Бавовник.
— Ночівля посеред багнюки — не найкраща ідея.
Коли за Цигаркою зачинились двері, Бавовник підійнявся на ліктях і роззирнувся. Знайома невеличка кімната, в якій тулилось одразу декілька ліжок. Зараз усі, крім одного, були пустими. Стояв запах поту й одеколону, а ще — бруду й їжі. Вітерець, що завітав через відчинену квартирку, боровся з ароматами як міг. Та й він приносив запахи з найближчих околиць. Запахи згарищ, смітників, запах смерті.
Швидко закинув у себе сніданок, виявив, що не відмовився б від ще однієї порції. Втім, ніхто не запропонував більше. Встав, одягнувся в цивільне, залишивши брудний супергеройський костюм валятися на стільці. Скоро привезуть новий. Вони завжди так роблять, не дозволяючи Бавовнику надовго ставати просто Ярославом. Хоча й завжди відправляли відпочивати, як звичайнісіньку людину.
Про всяк випадок Бавовник постукав у двері, але не чекав на відповідь. Увійшов до кімнати, де обідали хлопці. Сьогодні вони всі мали покидати цю стареньку хатинку. Цигарка також був тут, він особисто привіз сюди Бавовника.
— Здається, мені пора працювати, — твердо кинув з порога.
— Звісно, ти завжди рвешся в бій, — посміхнувся Цигарка, якраз тримаючи в зубах цигарку.
Бавовник занепокоєно поплескав себе по кишеням та люльки там не знайшов.
— Тримай. Новий костюм скоро привезуть, — і Цигарка віддав йому улюблену люльку.
— Дякую, — одразу ж роззирнувся в пошуках тютюну. — Мені треба покурити. Ця шлункова виразка знов жбурляється ракетами.
— Поїдеш зі мною через кілька годин. Вирушаємо на південь.
— А північ зі сходом як же?
— Палянич буде на локації вже післязавтра. Кривава Мавка повернулася з Києва. А твоя допомога потрібна на півдні. Наказ згори.
— О, ну раз згори, — з сарказмом промовив Бавовник, і нарешті затягнувся. Стало набагато легше, але шалено хотілось плюватися.
Знову над Україною пролітали літаки, дрони чи ракети, а мали б просто літати птахи чи люди. Бавовник пригадав усі лайливі слова, які стільки часу замінював евфемізмами. Тому він тихенько палив, не звертаючи уваги на розмови хлопців. Компанійським хлопцем Бавовник себе не відчував. Навіть на війні не міг знайти друзів, лише добрих знайомих, побратимів, але щоб кращих друзів — ні.
Коли ввечері по них із Цигаркою приїхала автівка, Бавовник забрався на заднє сидіння. Дорогою милувався темрявою й нічним небом, згадував дитинство. Тоді їх, кілька десятків хлопчиків та дівчаток, навчали за спеціальною програмою уряду. Більшість із них були сиротами чи дітьми з неблагополучних сімей. Малим Ярослав дивувався, чому це їх понабирали аж у Київ, ще й у такі хороші умови. А виявилось, що всі вони мали стати супергероями. Секрет уряду, який уже тоді готувався до можливої війни. Щоправда, випробовуючи на дітях небезпечні сироватки. А з дві тисячі чотирнадцятого року цих експериментів побільшало. З дві тисячі двадцять другого… навіть думати не хотілось, що там.
Вони прибули на місце близько обіду, проїхавши з сотню блокпостів. Бавовник не рахував. Він виходив, лишень аби сьорбнути кави чи попалити. Пообідати бажав разом з Чорнобайкою. Однією з тих небагатьох, хто міг би стати ліпшим другом.
Чорнобайка сиділа за косим, перехнябленим столом й жувала бутерброд. Коли Бавовник підійшов, вона встала й рвучко обійняла його. Але бутерброд не випустила. Повторювання одних і тих же подій, вибухів, влучань і т.д., потребувало витрачання калорій. Тому Чорнобайка часто тримала в кишені батончик чи цукерку.
— Як ти, Ярославе? — запитала, відкинувши багряне пасмо волосся назад.
Вона та інші супергерої часто звертались одне до одного по іменах. Звикли з дитинства. Бавовник лагідно посміхнувся, потиснувши дівчині вільну руку.
— Поки відчуваю біль, значить, живий. А ти як, Дарино?
— Та не бідкаюсь. Але диви, — дістала з кишені жменю цукерок, серед яких виднілись квіти чорнобриців: символа Чорнобайки. — Вони несправжні. Але допомагають мені повернутися, якщо застрягну. Треба лише ковтнути.
— Пігулки?
— Щось типу того. А ти, до речі, чув, що росіянці здогадуються про існування українських супергероїв? — підняла й опустила брови, ніби загравала. — Та їм ніхто не повірить. Вони вже вигадали біолабораторію та все таке інше.
— Еге. Ці кульочки в пакєтіках і не таке скажуть. Але… Ми ж існуємо насправді, — Бавовник і собі пригостився бутербродом з шинкою.
— Тим краще. Їх ніхто не слухає, на щастя, і вірять лише довбні. Але я непокоюсь через…
Вона вкусила бутерброд і почала напружено жувати. Фраза залишилась незакінченою. Хоча Бавовник здогадався, про що говорила Чорнобайка. Про росіянських супергероїв. Сама по собі назва вже смішна, втім, нехтувати ворогом, хай навіть таким пришелепуватим, не треба.
Помовчали, проводячи час за плямканням та сьорбанням. Пайки, бутерброди, консервація від місцевих — їли так, наче збирались скоро голодувати. Чорнобайка втратила багато сил, коли в сімнадцятий раз повернула час назад й повторила той же вибух. А Бавовник ніяк не міг отямитися після вчорашнього. В обох були ментальні травми, але ніхто не поспішав їх лікувати.
Бавовник знав, що у Чорнобайки поранено дівчину. Про це не говорили, не обговорювали. Лише по вигляду, словах чи діях самої Дарини ставало ясно: стан задовільний. Бо не могла гаряча й запальна Чорнобайка стримано перенести таке. Хоча… Війна змінювала й змінить ще багатьох.
— Ну, добре. Мені пора. Рада була погомоніти. Може, зустрінемось ще й завтра?
Чорнобайка встала, вкинувши в кишеню кілька батончиків. Бавовник підійнявся слідом. Як завжди: побалакали ні про що й про все. Стало тепло, приємно. Рвучкі обійми, які перетворились на довгі. Запах Чорнобайкових парфумів, якими вона користується навіть тут. Запах Бавовникового тютюну. Двоє сиріт, з яких виростили героїв. Двоє людей, які не вважають себе супергероями, але працюють. Працюють, бо ті інші люди, просто не мають таких здібностей. Працюють, бо ті інші люди, просто не мають таких здібностей. Але вони, вони… Вони якраз і герої.
***
Ракети летіли й летіли, наче болотяні комарі на відкриту ділянку тіла. Бавовник відбивався від них руками й ногами, дмухав і лаявся, відправляючи кожну назад. ППО встигли збити кілька, але росіянці запускали їх з винищувачів без упину.
— Здирати шпалери зубами як ви… — замовк, аби не сказати слово в риму й влупив рукою по ракеті. — Повертайся додому, мерзото! Геть!
Ракети розвертались, прямували назад. Бавовник, залитий потом, з запаленими очима рухався поміж ними, відсилаючи до дідька одну за одною. Його охопила неймовірна віра в себе, бойовий дух підійнявся вище Говерли, а груди розпирало від гордості. Здавалось, що ще трохи — і він розітре в порошок ракети одним рухом мізинця.
Але коли буруни піднесення перетворились на крихітні хвилі, в Бавовника потемніло в очах. Відчуваючи себе кепсько, намагався відбити ще одну ракету, але не зміг. Скільки би не вдаряв по ній, не волав на неї, не проклинав, все одно — крилата машина вбивств уже летіла на мирне місто.
— Зупинись, зупинись, хробак гнійний! А, міняти труси в понеділок! Зупинись, щоб тебе перекосило!
Та ракета вже падала. Уже впала. Разом із нею похололо десь у шлунку, і той холод швидко розповзся по всьому тілу. Тисячами голок кололо пальці рук та ніг, а в роті застряг крик. Вибух. Вирва. Уламки. Мертві дерева. Мертві тварини. Люди, яким ще б жити й жити. Діти. Місто в крові, місто в ранах, місто верещить, місто плаче, воно просить зупинитися й погрожує помститися. Воно хоче перемоги. Але знає, якою ціною ця перемога дістанеться.
Бавовник приземлився в місті через кілька хвилин після вибуху. Пробігся розбитою вулицею. Хтось приніс аптечку, й Бавовник надав кільком людям першу допомогу. Автоматично, намагаючись не думати ні про що, крім поранень. Кількох мертвих накрили простирадлами. Бавовник зупинявся біля кожного, подумки прощався й обіцяв помститися. Він не кричав більше. Розпач не розривав груди, а холод не гуляв у шлунку.
Тепер, коли стояв посеред моря крові, відірваних кінцівок, понівечених тіл, сліз і жаху, переконався вкотре: крики не допоможуть. Ніщо не допоможе, крім жорсткої відсічі й боротьби. І хоч відчував певною мірою власну вину, побиватися не став.
Пізніше, коли Бавовник повернувся до хлопців і дівчат, Цигарка занепокоєно запитав:
— Тебе хто-небудь помітив?
Бавовник зітхнув. Кожного разу хтось занадто турбувався про обережність. Бо люди в костюмах супергероїв, які розгулювали містом після вибухів, викликали багато запитань. Щонайменше це було дивно, щонайбільше — люди могли подумати про диверсантів, зрадників чи навіть здогадатися про існування суперів.
— Гадаєш, що людям була якась справа до мене? — запитав Бавовник і напустив диму. — Ти ж бачив, що там відбувається.
— Бачив.
Цигарка сів біля друга й собі запалив. Того його й прозвали Цигаркою, бо забагато палив. Як і Бавовник. Вони обидва могли подовгу затягуватися, сидячи один коло одного, мовчати чи балакати. І кожному не заважав запах міцного тютюну. Інші ж — тікали від Цигарки й Бавовника, коли вони доходили до третьої порції паління. Бо дихати було неймовірно важко.
— Бачив, — повторив, опустивши голову й загасивши цигарку об землю. — Але навіть тоді треба бути обережним. Я не душний, просто хотів переконатися…
Голову він не підійняв, а все дивився долі. Малював чудернацькі круги залишком цигарки. Бавовник зітхнув. Усі вони зараз були на межі сил й емоцій. Поклав важку долоню на плече Цигарки, трохи поплескав.
— Я розумію. Та навіть якщо хтось зацікавився, нічого не доведе. Я просто юродивий в обшарпаному костюмі. А ще шматок аптечної вати. І ще щось таке… А! Нещастя в миршавому плащі кольору брудного асфальту. І це ще не все.
Цигарка хекнув. Чого тільки не писали про Бавовника та інших супергероїв та супергероїнь!
— Останнім часом я часто згадую дитинство, — знову заговорив Ярослав-Бавовник. — Пам’ятаєш, які в нас були потужні й міцні рогатки! О, ми б ними зараз підстрелили з десяток росіянців!
— Еге ж. У мене досі є моя, — коротко посміхнувся Цигарка, сунувши руку в кишеню.
Там він стиснув стареньку рогатку, в яку колись заряджав каштани та всілякі горішки чи камінці. Колись давно Цигарка мав би стати супером, але не зміг. Його здібності виявились надто потужними для його організму, тож хлопця позбавили їх. З тих пір Цигарка палив як скажений і беріг рогатку, з якою навіть піщинкою чи просто повітрям стріляв на смерть.
— Ти б хотів повернути здібності?
— Здається, ти питаєш уже всоте. Та ні. Мені й так непогано, — відпустив рогатку й моментально вхопився за пачку з цигарками. — На війні інші герої. Не ти й не я. Їх мільйони.
Бавовник мовчки кивнув. Тих людей, звісно, не захищали такі неймовірні здібності. Вони гинули частіше за суперів. Але всі вони володіли такою жагою до свободи й перемоги, що заряджали Бавовника. Його руки не опускались заради них. Заради їхнього майбутнього, бо свого він не бачив. Принаймні зараз.
Через кілька хвилин Цигарка підійнявся й сказав:
— Піду.
Знову різко, зненацька, ніби й не були близькими колись. Без зайвих сентиментів і слізливих слів. Така звичка. Щоб потім не було боляче, хоча воно й так болітиме, коли що.
Бавовник не прощався з Цигаркою, бо якась маленька, крихітна його частина, ніколи не казала «до побачення» чи «бувай» нікому на війні. Бо здавалось, що тоді точно вже не побачиш. Хтось помре. Тому Бавовник просто кивнув, потиснув Цигарці руку. Але довго не сидів на місці. Знову летіли ракети, знову збирались забрати чужі життя.
Через навушник повідомили координати, хоча Бавовник і так відчував куди саме летіти. У запасі — сорок одна секунда. Бавовник сплюнув, і дике бажання палити знову захопило його. Та люлька поки відпочивала. Потім, після завдання. О, він би з радістю прикурив з палаючого ворожого трупа…
— Пора робити з вас роли, вугрі невидавлені, — сказав, підіймаючись угору.
Захрустіли пальці, закалатало серце. Бавовник летів, розрізаючи повітря й скупчення рідких хмаринок. В обличчя світило холодне сріблясте світло Місяця. Сірі очі Бавовника були ніби продовженням його, такі ж блискучі, такі ж налиті люттю, як надута повня.
Він зняв плащ, і наче відмахуючись від нахабної мухи, вдарив ним по ракеті. Вона гойднулась і повернулась-таки назад. Від плаща майже нічого не залишилось. Ті клаптики, що тліли на долонях, Бавовник розвіяв над полем.
