Кошеня,що заховалося у ковдрі

-Чан, йди геть- шепоче хлопець.

 У кімнаті непроглядний морок.  Підлога починає рипіти, сповіщаючи про наближення Чана до ліжка. Він намагається йти повільно і тихо, але скрипуча підлога не дає йому пересуватися безшумно.

-Бан Чан!  -голос стає голосніше і стихає коли ліжко прогинається під вагою другої людини.

 -Я хочу залишитися-голос тихий, лагідний. Просто, чуючи голос хлопця Мінхо розуміє, що він каже з посмішкою на обличчі.  Він стискає ковдру і намагається згадати, коли цей страшенно милий і дратівливий хлопець з’явився у його житті.

-Але я не хочу. Чан,я ще раз повторюю, йди геть.Ми побачимося завтра і все буде нормально-цього разу слова сказані без жодної інтонації.

 -Чому ти знову мене проганяєш?-все ще тихий, але без звичної ласки, голос.  Він серйозний, вперше, чи Мінхо помітив це лише зараз.

Відповідь не пролунала.Чан присунувся ближче, не почувши заперечень, він глибоко вдихнув та видихнув.  Розвернувся убік хлопця і дивився на Лі, що укутався у ковдру. Це було так іронічно, адже саме так Бан бачив Мінхо.Він постійно відштовхував знайомих, друзів, сім’ю, щоб повернутися у свій затишний кокон зітканий із його думок та переживань.  Але Чан був не готовий так просто здатися і всіма силами намагався витягти Лі звідси. До цього моменту він збився з рахунку скільки разів йому здавалося, що йому вдалося, але Мінхо знову закривався і відмовлявся пускати у свій затишний кокон.

-Мінхо, ти знаєш, що я люблю тебе?-ці слова звучали так звично, що спочатку Лі не звернув на них увагу.

-Чан,зараз не час-з явним роздратуванням відповідав хлопець.

Але цього разу він відповів, тому відзначивши свою маленьку перемогу, Бан все-таки вирішує продовжити.

-А мені здається саме час, ти ж знаєш, як я люблю тебе?  Знаєш як я люблю твою посмішку?Дзвінкий сміх,через який моє серце пропускає 100 ударів у секунду. Знаєш,як я люблю твої сяючі, наче зірки очі, коли ти танцюєш? О боже, який ти милий, коли бурчиш уранці, що я знову не спав, а потім ідеш готувати сніданок…

-Чан, досить! Припини це! - пролунав відчайдушний крик, а коли він стих, його змінили схлипи, які Мінхо намагався приховати. Не вийшло, знову не вийшло.

-Чому?

-Тому що я казав тобі, що я не підходжу.  Я не той хто тобі потрібен, тобі потрібен хтось … - ковтаючи схлип Лі продовжує - Хтось такий же дбайливий, милий, яскравий. Хтось, хто кращий за мене…

 -Хто так вирішив? Ти чи я?  - голос перестав бути тихим і набув серйозного тону. - Чому ти думаєш, що не підходиш мені? Адже у нас все добре.  Ми розуміємо один одного, дбаємо один про одного і … Ми любимо один одного.

Чан намагався вкласти в останню фразу весь трепіт, всю ніжність та любов. Він сподівався, що це хоч якось допоможе, і його надії справдилися.

-Що?Я ніколи такого не говорив.

Хлопець чує розгубленість та нерозуміння,тому користуючись можливістю наближається ще трохи. Тепер відстань зовсім невелика і хлопець може торкнутися голови Мінхо.  Чан обережно торкається голови свого коханого і повільно проходить пальцями по його волоссю.  А потім дивлячись прямо в сяючі очі навпроти повільно каже:

-Ти ніколи не говорив, що не любиш мене.  Ти казав, що вважаєш, що не вартий мого кохання.

Бан продовжує гладити по голові Мінхо, якого тихо і як він думав нерозділено, кохав два роки.

-Кошенятко, дозволь мені довести, що ти гідний любові всього світу.  Я обіцяю, я зроблю все для цього-хлопець каже звичним лагідним тоном з усмішкою на обличчі і сподівається, що почує бажану відповідь.

Тиша. Чан чує тільки збите дихання хлопця і своє серцебиття, але нарешті нервову тишу руйнує ледь чутне.

-Гаразд.

 Хлопець загрібає у міцні обійми Мінхо і шепоче на вухо:

-Наступного разу якщо буде погано, поклич мене.Я кохаю тебе.