Хто ти?

Патронус увійшов до кабінету трансфігурації слідом за професоркою і  коли побачив те, як той був обставлений, припустив, що, імовірніше, декан Гриффіндора жінка педантична, сувора і вимоглива не тільки до себе, а й до оточуючих.

Скупий, аскетичний інтер’єр не давав змоги учням відволікатися від лекції: жодних стелажів, статуй чи ліпнини, які з цікавістю можна роздивлятися. Усю увагу поглинав дерев’яний робочий стіл МакГонаґалл і розміщені з боків високі, списані формулами, схемами і заклинаннями дві шкільні дошки.

Кілька хвилин МакГонаґалл нічого не говорила, тільки хмикала й часто зітхала, перебираючи всі можливі пояснення патронуса, який стояв перед нею у людській подобі парубка, і запитання, що тривожитло серце, кого ж він їй нагадує. Пам’ять, вже давно не молодої жінки, вперто запевняла, що та напевно бачила цього юнака. Серед тьмяної сірості спогаду ці сяючі зелені очі відкарбувалися у потоку минулого.

Гаррі переживав за Герміону, він не міг уявити, чим для неї обернеться їхній експеримент. Бачачи, як професорка постукувала пальцями по столу, він зрозумів, що чаклунка теж занепокоєна, проте глибоко занурена у свої тривожні думки. За весь час Гаррі не зронив жодного слова, тільки, як зазвичай, безпристрасно дозволяв розглядати себе. Хлопець сподівався, що жінка заговорить першою, адже з його боку було б зухвалістю звернутися до декана. Це для Герміони патронус був другом, а хто він для таких чарівників, як МакГонаґалл? Послушник. Захисник. Істота.

Щойно професорка все ж таки вирішила завести з Гаррі розмову, двері до кабінету відчинилися, і патронус побачив, як поспіхом увійшов згорблений літній маг,  і Герміона, яка покірно йшла слідом. Гаррі встиг помітити, що двері за ними зачинив високий чорнявий чоловік, який разом із Джині залишився зовні.

Заклавши руки за спину, старий, але повний гідності чарівник, не дивлячись під ноги, стрімко йшов до Гаррі. Густа довга борода від швидкої ходьби збилася набік. Навчений життям погляд не дозволяв патронусу відвести насторожених очей. Гаррі зрозумів: людина, що зупинилася перед ним, — директор Гоґвортсу Альбус Дамблдор, і тепер, бачачи мага зблизька, єдине, що спадало на думку патронусу, щоб охарактеризувати чарівника — потайний і непроникний.

— Мінерво, — професори обмінялися ввічливими кивками, — це і є втілений патронус міс Грейнджер? Через нього такий переполох влаштувала міс Візлі? — спокійно запитав Дамблдор.

На уроках трансфігурації Герміона завжди була зібраною і зосередженою, але зараз їй здавалося, що тіло туго стягнули мотузками, а її голова набита ватою, і, запитай директор її про щось, вона, як Рон, безглуздо відкриватиме рота й кліпати очима. Кинувши головою, Грейнджер скинула з себе невластивий їй страх перед відповідальністю. Вона переглянулася з Гаррі. Хлопець стояв, зібраний і незворушний. Герміона знала цей рішучий, вольовий погляд: патронус готувався виконувати свій природний обов’язок — захищати її.    Чомусь це підбадьорило і дало змогу, нарешті, вузлу внутрішнього напруження розв’язатися. Гриффіндорка усвідомила — хай там що, головне, вони не позбавлять її патронуса, а єдина помилка — не привід для виключення. Навіть якщо її і виженуть зі школи, ніхто не посміє відібрати у неї Гаррі. 

— Розповідайте, міс, — попросив директор.   

***
— Дамблдор, — протягнула ім’я директора МакГонаґалл, — мені здалося, що я вже бачила обличчя патронуса міс Грейнджер. От тільки не можу згадати, де.

Очі, що майже втратили блакитний відтінок, безперестанку блукали по обличчю хлопця. Директор із незворушно вдивлявся в Гаррі, слухаючи коротку розповідь Грейнджер. Дамблдора не просто вражав патронус, що стояв перед ним, а й те, яку витримку і гідність той мав. Щойно йому доповіли про те, що сталося, він одразу ж попрямував до кабінету Мінерви. За своє довге життя він багато чого побачив, справедливо вважав себе одним із наймайстерніших магів, адже знав набагато більше за інших і експериментував над тим, що іншому б здалося божевіллям, бо становить небезпеку. Але таке… Як виявилося, в його школі є талановита, смілива і сильна чарівниця — Герміона Грейнджер, яка не тільки мала тілесного патронуса, а й зуміла його оживити. Як до цього ставитися, він поки що не міг визначитися, у старому магу воскресли відчуття страху й тривоги. Багаторічний досвід підказував, що Грейнджер та її патронуса варто тримати не тільки на виду, а й під чуйним невидимим контролем.

— Складно це визнавати, Мінерво, але я розгублений, — зітхаючи, він розвів руками. МакГонаґалл уважно подивилася на директора, ніяк не коментуючи його. Дамблдор перевів спокійний погляд на Герміону. — Я це вже раніше обговорював із професором: я ніколи не чув про те, щоб у будь-кого коли-небудь був тілесний патронус. Тепер, коли ви оживили свого, міс Грейнджер, я вивчу це питання детальніше і пізніше відповім на всі ваші запитання.

— Я буду вам вдячна. Професоре… — Герміона застрягла на півслові, розмірковуючи над тим, чи слід розповісти професорові, що Гаррі було вбито, а його вбивця перебуває в Гоґвортсі. — Гаррі… Тут, у Гоґвортсі…

— Так, міс Грейнджер?

— Професор шокований, Герміона. Чергове повторення наших виправдань буде недоречним, — він подивився на неї, напевно знаючи, про що вона хотіла розповісти, і тому вочевидь не підтримував її порив розкрити директорові їхню таємницю.

— Наших? — перепитав той і переглянувся з МакГонаґалл, — ви, шановний пане, мислите! Вражаюче!

МакГонаґалл тільки повела плечем, не бажаючи висловлюватися при учениці та її патронусі. Гаррі задер підборіддя, ображений зауваженням Дамблдора. Щоб не видати себе і не привертати більшої уваги, він знизав плечима, знаючи, що так роблять невпевнені у своїх словах люди. Нікому, крім Герміони, він не довіряв, і особливо тепер, після того, що сталося, Джині. Гаррі не засуджував її і не відчував неприязні до балакучої, імпульсивної дівчини. Він не хотів, щоб Візлі випадково заподіяла шкоду своїй подрузі. Якимось же чином їй вдалося вивести їх із Виручай-кімнати. Погляд патронуса мимоволі зосередився на бузинній паличці директора, її незвичайній формі.

— Професоре! — Грейнджер спробувала взяти ініціативу у свої руки, — адже обов’язок патронуса захищати…

Поблажливий погляд, легкий невимушений жест по-своєму красивої старечої руки зупинив Герміону до того, як вона почала виправдовуватися і брехати. Це зовсім не образило, навпаки, чомусь підбадьорило, даючи якусь надію хай і не на уникнення покарання, а на щось інше — розуміння, чому вона пішла на цей експеримент. Здавалося, що й МакГонаґалл чекала відповіді саме від Гаррі, їй потрібен був поштовх, щоб згадати його.

— Я пов’язаний із господинею, сер, — шанобливо схилив голову Гаррі, відчуваючи знайомі відчуття, наче завжди знав, до кого треба виявити глибоку повагу. — Мій обов’язок — захищати її. Це всередині мене, моє єство, — патронус приклав руку до серця, щиро кажучи це.

Вуса директора ворухнулися, приховуючи схвальну посмішку, він глянув на МакГонаґалл. Жінка не виявляла своїх емоцій і, як завжди, чекала розпоряджень.

— Отже, зілля перестане діяти після опівночі?

— Так, професоре, — швидко відповіла Герміона.

— Мінерво, проконтролюй перетворення патронуса міс Грейнджер. Як бачите, ваша улюблена учениця дуже талановита! Міс, — тепер він звернувся до Герміони, — після опівночі покажіть результат декану.

 — Опівночі?!

— А ви хочете, щоб професорка провела з вами півночі? Патронус знає своє призначення. А тепер прошу вас залишитися тут доти, доки зілля не перестане діяти. Багато учнів бачили патронуса, поки ви йшли сюди?

— Ні. Двоє, — відповіла Мінерва, — я з ними поговорю.

— Прошу, проведи мене. Мені потрібно переговорити з тобою.

— Так, звісно, — енергійно закивала МакГонаґалл і покрокувала за директором. 

— До речі! — вона обернулася. — Мінус двадцять очок із Гріффіндора, міс Грейнджер.
Відчувши сором, Герміона опустила голову, пообіцявши, що обов’язково відпрацює зняті очки з усього факультету.

***
— Незабутня пригода! — саркастично висловився Гаррі, підходячи до Герміони. — Уперше почувався так. Здавалося, що я не зможу тебе захистити, будучи в цій слабкій оболонці!
Він доторкнувся до її кисті й, погладжуючи ніжну шкіру, переплів їхні пальці.

— Гаррі, ти так говориш, ніби це були дементори! — усміхнулася Герміона, стискаючи його долоню. Її зворушила безкорислива щира турбота патронуса. — Вчителі не завдають шкоди своїм учням! 

— Поки я сам людина, мені складно передбачити дії іншої людини! Інтуїція — ніби зламане радіо, складно зловити сутність співрозмовника! — він подивився в очі володарки, вона кивнула, мимоволі повторюючи пальцем те саме погладжування, що й він — обійми через кінчики сплетених пальців.

Не витримавши його відкритого захоплення і того, як його зелені очі неквапливо обводять контури її губ, обпалюючи єдиним неприхованим бажанням пестити і цілувати, Герміона зніяковіло опустила голову.

— Я радий цій можливості і вдячний тобі за наданий шанс! Це так… чудово відчувати все це всередині, — він потягнувся пальцями іншої руки до її волосся і, не побачивши невдоволення на її обличчі, доторкнувся до ніжної шкіри палаючих щік. Патронус жадав відчути взаємність їхніх губ, просочитися почуттям, що могло подарувати запаморочливий феєрверк емоцій. Він хотів бути впевненим, що володарка хоче того ж, що й він. Гаррі нахилився ближче до звабливих губ, не дозволяючи собі перейти бажану межу, до якої має підійти Герміона. — Я маю знати, що ти теж хочеш цього, — дихання перехопило, тяжіння, що він відчував до Герміони від самого серця надсилало імпульси по всьому тілу юнака. Він чекав відповіді, знаючи, що кожен із варіантів призведе до певної дії. Гаррі шкірою долоні пестив її гарячі пальці.

— Я… — наданий вибір застав зненацька. Губи затремтіли, вона бажала відчути на них жагучий поцілонок патронуса. Відчуваючи, як серце виривається з грудей, дівчина хапала повітря, щоб втамувати спрагу бажання. Вона очікувала напору від Гаррі, зухвалості, без права вибору. Цинічний розум нашіптував отруйну думку — любити патронуса протиприродно. Вона заплющитла очі і опустила голову.
Патронус не відвів очей, але зрозумів, що Герміона не наважиться, бо це протиприродньо. Серце завмерло в грудях, проте надто голосно відбилося в голові. Він відступив, бо не вкраде її цілунок, не візьме силою, якби це кляте людське серце не намагалося пробити тіло.

— Гаррі, — почуття провини і сорому відбилося на обличчі дівчини. Вона обняла долонями його обличчя.

— Я твій патронус, моя прекрасна пані, а не невдалий ображений залицяльник, — усміхнувся він, гідно приймаючи вибір володарки, заспокоюючи біль у серці.  — Я хотів поцілувати тебе, а не примушувати виправдовуватися переді мною, — легко, без звинувачень сказав Гаррі, відсторонився і, взявши її долоню, поцілував тоненьку синю ниточку на зап’ясті в якій пульсувала кров. — Начаклуй шприц і візьми мою кров. Про всяк випадок! Інакше Забіні залишиться ні з чим, — хлопець швидко знайшов, на що перевести їхню увагу.

Герміоні хотілося крикнути: «Поцілуй!», але розум продовжував забивати цвях у серце: «Протиприродно! Навіщо давати надію патронусу? Він більше ніколи не стане людиною. Як потім дивитися йому в очі, коли зав’яжуться стосунки з хлопцем із плоті й крові?»

— Хто знає, може, тобі ще знадобиться моя кров. Із Забіні варто співпрацювати, — він лукаво усміхнувся.

— Добре! — погодилася Герміона, все ще картаючи себе. — Визнаю, Забіні корисний знайомий.

Тремтячою рукою Герміона дістала паличку, начаклувала шприц і не без тієї ж магії взяла п’ять мілілітрів крові в Гаррі. Незручність, завдяки безтурботному тону патронуса, вдалося на якийсь час втихомирити. За допомогою заклинання загоїла ранку після уколу і торкнулася пульсуючого місця, відчуваючи тепло його тіла. Те місце, до якого вона доторкнулася, почало змінювати колір. Герміона злякано глянула на Гаррі.

— Уже, — їй не хотілося, щоб із Гаррі сталося те саме, що було під час його перетворення. Вона вчепилася в його руку.

Разом зі спадаючим місяцем почав танути і Гаррі. Людське тіло втрачало барви, повертаючи патронусу його звичайне ефемерне тіло.

Він оглянув звичного себе, зробив крок уперед і зухвало посміхнувся, ховаючи смуток:

— Які будуть розпорядження, моя прекрасна пані? — він змахнув рукою, залишаючи шлейф срібної димки.

— Відпочивай, Гаррі! — усміхнулася дівчина.

Коли патронус розтанув, Герміона обняла себе руками, захищаючись від холоду, викликаного тугою. Усе повернулося на круги своя: вона — господиня, він — її патронус.

****

Йдучи поміж широкими брудними калюжами, Снейп чомусь пригадав Павучий провулок, що на більшість людей наганяв почуття туги, огиди й зневіри. Останнє на все життя закарбувалося у свідомості Северуса, адже його рідний дім нічим не вирізнявся з-поміж інших убогих маґлівських помешкань, і нічого доброго, окрім взаємної ненависті, претензій батьків одне до одного та злиднів, Снейп, живучи в цьому провулку, не бачив. Він щільніше закутався в чорну мантію, відгороджуючи себе від непрошених спогадів про батька й матір, щоб знову не зануритися в той бруд, з якого він вибрався. Те світле, що було в його минулому житті, він уже забрав із собою — своє єдине кохання, а з іншим він ледве, але все ж таки розпрощався. Лілі Еванс — сонячне світло в півтемряві минулого Северуса, яка зуміла перемогти примари минулого і показати йому інший бік життя.
У дитинстві йому пощастило познайомитися з рудоволосою маглонародженою дівчинкою, яка стала не тільки його вірним другом, а й причиною зміни характеру похмурої, забитої дитини. Вступивши до Гоґвортсу, Северус дедалі рідше відвідував рідних, що безсумнівно сприятливо позначилося на психіці хлопчика. Із друзями Северусу не особливо щастило: окрім як із Лілі, ні з ким нічого спільного він не знаходив і пізніше навіть не намагався знайти. Холодно-ввічливе або гордовито-зневажливе ставлення на Слізеріні було нормою, що цілком влаштовувало Снейпа, а з Лілі він був іншим. З нею йому було про що поговорити і про що помовчати, вони розуміли одне одного без слів — сонячна, як ясний день, дівчинка і загадковий, як темна ніч, хлопчик.

Пізніше, вже будучи підлітком, Северусу насилу вдавалося зберігати холоднокровність, коли у Лілі з’являлися залицяльники, особливо нахаба Блек. Северус ненавидів трійцю Блека і його друзів Люпина і Петтігрю, що дозволяли собі знущатися над слізеринцем. Він щосили намагався триматися гідно, щоб не виявити своїх ревнощів і образи. Недосвідчений у любовних справах хлопець не помічав очевидного: Лілі намагалася спонукати друга зробити перший крок — зізнатися в почуттях, про які вона, безсумнівно, здогадувалася. Снейп дякував Мерліну, що його кохана дружина на той час була сміливішою та рішучішою і першою зізналася йому у своїх почуттях. Попри зовнішній спокій, за що Лілі його ласкаво прозвала «містер бурулька», усередині в молодого чоловіка вирував вогонь почуттів, які він ніяково й боязко намагався показувати коханій.
Після весілля, маючи невеликий спадок, молодята обзавелися невеликим будинком у вподобаній ними Шотландії. Незважаючи на те, що Северус не володів тією життєрадісністю, легкістю і товариськістю, що і дружина, вони облаштували спільний будинок так, як подобалося їм обом, зробивши його осередком тепла і домашнього затишку. Незважаючи на різні характери, вони чудово доповнювали один одного, налагоджуючи сімейний побут і проводячи в затишку спільні вечори. На відміну від дружини, Снейп не любив приймати гостей, і це залишилося його незмінною рисою, тож, коли дружина влаштовувала посиденьки з подругами, він або залишався в маленькій бібліотеці в товаристві книжок, або переписував заклинання в себе в кабінеті в Гоґвортсі. Проте у стосунках Северус виявився чуйним і уважним чоловіком, таким, яким ніколи не був його батько по відношенню до матері. Згодом міс Еванс переконалася в правильності свого вибору: її обранець — чуйний, турботливий чоловік, який не любить привертати до свого щастя чужої уваги.

Упродовж усіх сімнадцяти спільно прожитих років обидва прагнули до своєї скромної оселі, де інколи все ж таки й виникали непорозуміння, але зводилися до спільної згоди. Єдине, що засмучувало подружжя, вони не мали дітей.

Підходячи до свого невеличкого будинку, Снейп уже знав, щойно він переступить поріг, його огорне солодкувато-ванільний запах свіжої випічки.

— Лілі! — покликав Снейп, прикривши за собою двері. 

У передпокої запалилася одна-єдина лампа над шафою, яка відчинилася, щойно господар зняв мантію. Северус пройшов у світлу, прикрашену золотими вензелями вітальню. Важкі, але м’які меблі — шоколадного кольору диван, кілька крісел, невеликий магловський журнальний столик і картини — заповнили практично всю кімнату. І одну стіну займали полички з магічними, але нічого не значущими дрібничками і скриньками. Такими, які дозволяється роздивлятися цікавим гостям.

— Містере бурулька! — виглянула з кухні Лілі, зустрічаючи його посмішкою. — Щось сталося, Северусе? — вона швидко витерла руки й підійшла до задумливого, схвильованого чоловіка. Він так і залишився стояти посеред вітальні, освітлюваної кількома ширяючими свічками. — Северус? — вона зазирнула йому в очі.

— Ти мала рацію, Лілі, — Снейп потер підборіддя, зустрічаючись зі спантеличеними очима дружини, — Грейнджер оживила патронуса.

— Я ж казала, це велика спокуса, — усміхнулася жінка, хитаючи головою, ніби знала, що так буде. Вона зітхнула і пригорнулася до чоловіка. — Сам знаєш, що далі в ліс…

— Тим темніший він, Лілі, і небезпечніший, — Снейп сильніше обійняв дружину і зарився носом у густе руде волосся.

— Проте, це наш шанс, коханий, — всміхнулася Лілі.

***

На околиці Лондона, у маленькому селі, у давно покинутому будиночку, перед невеликим, старим, закопченим каміном у широкому кріслі сидів чоловік. Чарівник вибрав цей будиночок невипадково: по-перше, сподобалося, що той стоїть на самому відшибі, по-друге, чоловік навмисно — п’ять років тому — позбувся самотньої літньої господині будинку міс Кром. Підробивши заповіт на користь якогось містера Льюїса, яким він пізніше представився, надавши всі необхідні документи, він став власником будинку. З того самого дня допитливі сусіди більше не бачили містера Льюїса, а будинок так і залишився пустувати. Запущений з часу смерті господині великий сад прекрасно приховував будиночок від сторонніх очей.

Звук потріскуючих полін, свист і шипіння здавалися симфонією для вух. Чарівник зарозуміло посміхнувся, насолоджуючись довгоочікуваною подією — дівчинка оживила свого патронуса. Маг наперед знав, де і коли зустрінеться з юною відьмочкою, що скаже і як відбере в неї дорогоцінну здобич. Найголовніше, чоловік був упевнений, що Дамблдор його не зупинить, навпаки, прискорить настання заповітної зустрічі.
Маг відкинувся в кріслі, посмішка повільно сповзла з його обличчя, він занурився у власні думки, дивлячись крізь неспокійні язики вогню. До заповітної мети залишилося подати рукою, кожен має відіграти свою партію в його грі.