— Що б не привело тебе сюди, це було жахливим рішенням. І воно може коштувати тобі життя.
Кентавр мав рацію: Ґвендолін Саттон, студентка шостого курсу Школи чарів і чаклунства Гоґвортс, сестра загадкового Джейкоба Саттона, капітан команди з квідичу, славетна Руйнівниця Проклять і головна шкільна шибайголова, абсолютно точно не мала тут бути. Бо Заборонений ліс о другій годині ночі — не місце для школярки, навіть якщо в тебе за плечима пригоди, які не снилися більшості дорослих чаклунів. Але коли ти Ґвендолін Саттон, якось починаєш очікувати від себе більшого, тож коли випадає можливість влізти в якусь нову халепу — вибору майже не лишається.
Того дня Ґвендолін знала, що щось має трапитися: багаторічний досвід потрапляння у пригоди й неприємності розвинув у неї напрочуд сильну інтуїцію, можна сказати, що зрештою вона почала певним чином передчувати прийдешнє. Це було анітрохи не схоже на техніки тлумачення майбутнього, яким їх вчила професорка Трелоні у своєму задушливому класі з витертими кріслами та пуфами, оббитими темно-червоним оксамитом, стосами чайних чашок та наповненими каламутним туманом кришталевими кулями… Ґвендолін не надто вірила у те її віщування, а от власним передчуттям хоч-не-хоч навчилася довіряти. Тож коли зранку вона відчула знайоме електричне поколювання в пальцях, Ґвен зрозуміла — щось наближається.
У Великій залі було, як завше, гамірно, однак у цьому шумі вчувалось ледь вловиме напруження. Ґвен одразу помітила причину: ні Дамблдора, ні професорки Макґонеґел не було на місці. Ця дрібна, на перший погляд, деталь таки змогла схвилювати студентів: директор відлучався зі школи вкрай рідко, а щоби одночасно десь зникли й він, і його заступниця… Мало насправді щось статися. Ґвен в ту ж мить поставила собі неодмінно розібратися, що відбувається, — тут вже було не до яєшні зі смаженими ковбасками та рум’яними тостами. Ґвендолін попрямувала до виходу, ще не вирішивши до кінця, куди прямує, коли на дорозі їй стала мантія із зеленим гербом.
— Ґвен!
Ліз Татл, чорношкіра кучерява дівчина у величезних окулярах, палка шанувальниця магічних істот, підскочила до неї, мов зелений гумовий м’ячик. Ліз виправдовувала стереотипи про свій факультет із точністю до навпаки: сором’язлива і трохи незграбна, вона ніколи не ділила людей на сорти, проводила більшість часу серед тварин і, здавалось, абсолютно не зважала на свій статус напівкровки, яких на Слизерині часом недолюблювали. Втім, сама Ґвен завжди вважала, що справа не в чистоті крові — просто когось підлітки приймали до своєї зграї, а когось ні.
— Ґвен! Як добре, що я тебе зустріла. — «Якби ти знала, як це зараз невзаємно, Ліз, ти не була б така оптимістична». — Мені якраз дуже потрібна твоя допомога.
— Мгм, — мугикнула Ґвен, думаючи про своє.
— Ти, звісно, вже чула про осінній бал, — Ліз, схоже, не помітила, як мало співрозмовниця зацікавлена у її розмові. — Тема цього року — легенди гіпогрифів, а ти знаєш, як сильно я люблю гіпогрфів, тож має бути справді весело, і… я хотіла запитати… тобто це, звичайно, не обов’язково, але…
— Звісно, Ліз… Чекай, що?
— Я хотіла запитати, чи не підеш ти разом зі мною, — видихнула Татл, нарешті зважившись. — Тебе, либонь, вже покликали усі хлопці з паралелі, але я подумала… може, ти захочеш провести цей час з кимось із друзів.
Ґвен поглянула на Ліз. Дівчина виглядала так невпевнено і ніяково, що Саттон, хоч як мало вона була схильна до сентиментів, все одно відчула хвилю співчуття.
— Я дійсно вже отримала кілька запрошень, — зізналась Ґвендолін, — але я ще нікому не відповіла. Тож я подумаю і дам тобі знати, добре?
— Так, звичайно. — Новина про те, що Ґвен ще вільна і справді може стати її парою на цей вечір, схоже, втішила Ліз. — Я буду дуже рада провести з тобою час.
— Я теж, — кисло всміхнулася Ґвен.
Останнє, що її зараз цікавило — це черговий шкільний захід. Не те щоб вони були нудними чи одноманітними — розуміючи, що діти замкнені у замку в компанії лише одне одного більшу частину року, викладачі влаштовували видовищні вечірки, бали та всілякі гуляння напрочуд регулярно, — однак зараз у неї були важливіші справи.
Щось у тому, як перемовлялись сьогодні професори, як похмуро сьорбав свою каву Геґрід, їй дуже не сподобалось. Ґвен шкірою відчувала, що щось відбувається, і не могла лишатися осторонь.
— Побачимось пізніше, Ліз, — кивнула Саттон і попростувала до виходу.
— Чекай, хіба ти не йдеш на гербологію?
«Гербологія», — подумки простогнала Ґвен. Вона ніколи не розуміла насолоди від копирсання в землі та догляду за різномастими рослинами, які були або занадто нудні, або навпаки: смерділи, кусались, верещали й загалом завдавали багато неприємностей. Ґвендолін, одначе, старанно виконувала всі завдання і до шостого курсу була на гарному рахунку у професорки Спраут. «Якщо я випадково забуду прийти на одне-єдине заняття, нічого поганого не станеться». І Ґвендолін вислизнула з Великої зали.
Ґвен поняття зеленого не мала, як вияснити, що ж таке сталося, що змусило відлучитись одночасно і Дамблдора, і Макґонеґел, тож вона вислизнула із замку і бездумно покрокувала в бік Геґрідової кам’яниці. Звичка будь-що іти до Геґріда з’явилась у неї ще на першому курсі, коли вона несподівано потоваришувала з велетом, — Геґрід як ніхто розумів, що таке «не вписуватися», тож Ґвен завжди могла знайти у нього прихисток від нав’язливої уваги, а їхня спільна любов до магічних істот забезпечила багато тем для розмов. Нехай з усіх її знайомих Геґрід і не був найосвіченішою людиною, Ґвен завжди вважала, що навчалася у нього значно більшому, ніж в ексцентричного професора Кетлберна.
— Колись ти викладатимеш у цій школі, — впевнено сказала якось Ґвен, коли вони вчергове сиділи за чашкою пекучого трав’яного чаю з неїстівним Геґрідовим печивом, — бо кращого професора догляду за магічними істотами годі й шукати. Якщо Дамблдор не повний профан — а ми знаємо, що ні, — то одного дня він запропонує тобі цю роботу.
— Професор Дамблдор вже досит ми зробив, — зашарівся Геґрід, — треба ще пошукати таку файну людину, як наш директор. Не знаю, чи казав тобі, Ґвені, — Геґрід був єдиною людиною у школі, кому було дозволено кликати її Ґвені, — але я си не маю… ну, такої освіти, як ви всі. Я так і не довчивси в Гоґвортсі.
Ґвен відчула, що зізнання далося йому нелегко, тож відставила чашку і поклала руку на велетенську Геґрідову долоню.
— Велике діло! Он в Кетлберна, мабуть, три освіти, і що? Він якщо не занапастить до кінця року когось зі студентів, лишиться без останньої ноги. І що тоді його освіта? В тебе талант, Геґріде, і з тебе вийшов би чудовий професор.
Геґрід потягнувся за чашкою і почав голосно сьорбати чай, покректуючи та відсапуючись. Ґвен тактовно відвела погляд, вдаючи, що не помічає, як поблискують краплини у велетових чорних очах.
Вже підходячи до хати на узліссі, Ґвен почула крізь відкрите вікно знайомі голоси.
— Не може бути, Геґріде, просто не може бути! — пропищав скрипучий і високий чоловічий голоc — Ґвендолін одразу впізнала професора Флітвіка.
— Але так то і є, — відповідав Геґрід, — най мене шляк трафит, якщо брешу.
Ґведолін замислилась лише на мить — де сховатись, щоб її не було видно із замкових вікон і можна було спокійно дослухати розмову. Докори сумління її не гризли: останні шість років цілком витруїли з неї рештки поваги до чужої приватності. На її щастя, якраз під вікнами кам’яниці розкинулися чортополохові хащі — прихисток не найкомфортніший, зате надійний. Ґвен якнайтихіше причаїлася між колючими гілками, сподіваючись не подерти панчохи, і прислухалася.
— Але нічого подібного не траплялося вже, либонь, кілька століть. І де — біля школи!
— Таки-так, професоре, але я си на власні очі видів. Побіг відразу до Дамблдора, але не встиг — перестрів професорку Макґонеґел, а вона вже передала всеє директору.
«Ага! Значить, таки щось сталося!» Ґвендолін Саттон була надзвичайно задоволена собою. «Лишилося вияснити, що саме, і якось виправити ситуацію». Дійсно, що може бути простіше?
— Не можу повірити, — професор Флітвік відсьорбнув чаю, — невже на школу знову насувається біда?
— Не бійтеси, професоре, — Геґрід поставив на стіл щось важке — напевно, таріль з печивом чи з цукерками з меляси, — професор Дамблдор неодмінно все підрихтує, і все буде файно.
— Сподіваюся, птахів прибрали до того, як хтось з учнів встиг на них наштовхнутись.
— Та ясно. Я сам теє все поприбирав, як тільки все показав директору. Не гоже, жеби стіко здихлих гавранів по траві валялиси. Дітиска ще перелякаються.
«Мертві ворони? Оце ваша велика подія?» Ґвен була дещо розчарована. Вона чула, що старі відьми говорили, ніби мертвий птах — то до біди, але ж то старечі забобони. Чи ні?
Дослухавши розмову, Ґвендолін видерлася зі своєї засідки («Салазарові шкари, таки доведеться купувати нові панчохи!») і попростувала в бік замку, тримаючись в затінку дерев. До кінця здвоєних трав лишався якийсь час, тож їй потрібно було десь потинятися, не потрапляючи нікому на очі. Ґвен ішла узліссям, думаючи про мертвих птахів. Громада мовчазного середньовічного замку нависала справа, по-осінньому холодний вітер плутався у гіллі пожовклих дерев. «Чому вони так переполошилися через тих ворон? Невже це правда може бути щось серйозне?» Ґвендолін міркувала, де можна роздобути потрібну інформацію, не видавши себе. «Мабуть, то таки якесь лихе передвістя — вчителі б так не переполохались через щось прозаїчне. Отже, мені потрібен хтось, хто розбирається у тлумаченні знаків. Тобто справді розбирається».
Саме такі думки вкупі зі звичкою лізти напролом і постійно виходити сухою з води й привели шістнадцятирічну відьму в гущавину Забороненого лісу через багато годин після відбою.
— Що б не привело тебе сюди, це було жахливим рішенням. І воно може коштувати тобі життя.
Величезний кентавр з палючими, мов жарини, чорними очима схилився над нею, направивши вістря стріли прямо їй в обличчя. Ґвен заніміла від жаху. Їй знадобилася вся мужність, що в неї була, аби вберегти рештки холоднокровності.
— Кентаври не вбивають невинних, — твердо сказала вона, переконуючи більше себе саму, ніж прадавню істоту навпроти.
— Хіба можна вважати невинним того, хто без запрошення припхався в чужий дім серед ночі?
— Цього недостатньо, щоб мене вбити.
— Ти певна, що цього не досить?
— Певна.
Кілька довжелезних секунд нічого не відбувалося. Зрештою кентавр опустив лук зі стрілою.
— Я ціную сміливість, сестро Джейкоба Саттона. Твоя зберегла тобі життя цієї ночі.
«Знову «сестра Джейкоба Саттона». Гей, у мене є ім’я взагалі-то!»
— Дякую?
— А тепер забирайся назад у замок, як і належить пристойній маленькій відьмочці, доки нові небезпеки не перестріли тебе в цьому лісі.
— Я не пристойна маленька відьмочка, і я тут у справі. — Від страху не лишилося і сліду, зате до Ґвен повернулася її звична упевненість.
Кентавр виглядав спантеличеним — вочевидь, таких зухвалих студентів йому ще не доводилося зустрічати.
— Я маю поговорити з Торвусом, тож, якщо ваша ласка, проведіть мене до нього, а тоді я обіцяю забратися з вашого лісу так швидко, як це тільки можливо.
В цю саму мить кущі задрижали, і з-за них з’явився другий кентавр: мишастий, з прямим сіруватим волоссям, затягнутим в акуратний хвіст. Ґвен вловила щось знайоме у його вигляді, але не встигла зрозуміти, що саме.
— Можу я дізнатися, навіщо людському дитинчаті потрібно бачити мого сина? — промовив він глибоким низьким голосом.
Ґвен мимохіть зіщулилася — на відміну від того, першого, який здавався загрозливим лише на перший погляд, цей кентавр випромінював якусь справді небезпечну, хоч і тамовану силу. Ґвендолін зрозуміла, що не зможе йому збрехати.
— Я дізналася про лихе передвістя, що з’явилося біля школи цієї ночі, і хочу розтлумачити його. Мені потрібна ваша допомога.
— Кентаври нічого не винні людям.
— Звичайно, ні. Але я сподівалася…
— Що ми зробимо все, що завгодно, якщо мила невинна дівчинка чемно попросить?
«Ну, мила і невинна — то навряд…»
— Приблизно так, — розуміючи, що такий аргумент не справив потрібного враження, Ґвен почала плести перше, що спало на думку, здебільшого — правду: — Розумієте, коли в школі трапляється щось погане, це завжди якимось чином виявляється пов’язаним зі мною, тому коли таке стається, я намагаюся бути якомога більш готовою. І зараз, з цією купою мертвих птахів… Не знаю, в мене погане передчуття. Тож мені потрібна допомога, а я не знаю нікого, хто зможе розтлумачити дивні знаки краще за вас, тому і вирішила…
— Порушити кілька найсуворіших шкільних правил, покинувши замок після відбою, і наразити себе на небезпеку, блукаючи Забороненим лісом посеред ночі, — долинув позаду знайомий голос. Голос, який їй зовсім не хотілося зараз чути.
Попри всю метикуватість, Ґвен не змогла б уявити, що могло ще більше погіршити її становище: серед ночі, в Забороненому лісі опинитися в компанії невдоволених кентаврів і, судячи з голосу, не менш невдоволеного директора. «Шикарно», — тільки і подумала Ґвен.
— Доброї ночі, професоре Дамблдор, — Ґвендолін не лишилося нічого іншого, як цілком визнати свій провал.
— Доброї ночі, міс Саттон, — директор не здавався розлюченим чи розчарованим, але Ґвен однаково знала, що влипла в неприємності по самі вуха.
— Меґоріан ставиться до вашого люду поблажливо, Дамблдоре, — заговорив Торвусів батько, — і ми також, з поваги до нього. Однак твоїм учням немає чого робити тут о такій порі.
— Цілком з тобою згоден, — кивнув директор. — Я зараз же супроводжу міс Саттон до школи, де вона проведе решту ночі в безпеці. Прошу ще раз прийняти мою вдячність за допомогу, я надзвичайно високо ціную мистецтво кентаврів і дякую вам за поміч.
— Я передам твої слова Меґоріану.
На цьому кентаври розпрощалися з директором, обмінявшись ґречними поклонами. Дамблдор покрокував стежкою, і Ґвен знічено потупцяла за ним.
— Я випадково почув ваші слова, міс Саттон, — директор порушив глибоку тишу нічного лісу. — Чому вам здається, що все, що трапляється у цій школі, пов’язане з вами?
— Бо так воно і є, професоре. Що б не трапилося в школі — прокляття, Рейкпік, Закляті скарбниці, — я опиняюся посеред кожної історії. Либонь, така моя доля.
— Або вибір.
— Вибір, професоре?
— Ви справді опиняєтеся посеред кожної історії, міс Саттон: з літнім фестивалем, конкурсом Ксенофіліуса Лавґуда, усіма тими чарівним істотами Геґріда, яким ви разом давали раду. Хіба це трапляється з вами випадково?
— Я ніколи про це не думала.
— Ми самі обираємо, як жити своє життя і ким бути, Ґвендолін. Тож не варто картати долю. Я не питатиму, звідки ви дізналися про… нашу неприємність, однак запевняю, що вам не варто втручатися і в цю історію — що б це не було, воно жодним чином вас не стосується, — останню фразу Дамблдор промовив твердо, явно даючи зрозуміти, що обговорень не буде. — Певний, вашій кипучій енергії знайдеться застосування.
Тим часом вони вийшли з лісу і простували до школи, минувши кам’яницю лісника, в якій о такій порі вже не світилося. До входу в замок лишалося кілька хвилин, і Ґвен наважилася запитати:
— Але ж ви саме через це ходили до кентаврів — спитати, що означають ті мертві птахи, правда ж?
Здавалося, директор вагався, вирішуючи, чи варто відповідати.
— Це правда, міс Саттон. Цікаво, як зійшлися наші з вами ідеї, чи не так? Однак повторю…
— І що вони сказали? Кентаври, тобто. Це якийсь лихий передвісник?
Ґвен чудово розуміла, що порушує зараз усі кордони, що ризикує розлютити директора, який дивом досі не виключив її зі школи. Проте за ці роки вона вивчила Дамблдорів характер, наскільки це було можливо, і знала, що він має слабкість до відчайдушних зухвальців з благородними намірами.
— Я ціную вашу цілеспрямованість, Ґвендолін, але, як я вже сказав, ця справа вас не обходить, тож довірте розв’язання проблеми дорослим. Домовились?
— Звичайно, професоре.
«Дідька лисого», — подумала Ґвен.
Дамблдор провів її до самого входу в гуртожиток, аби переконатися, що нічні прогулянки на сьогодні завершені. Звісно, вона заслуговувала на суворе покарання чи принаймні на втрату надзвичайної кількості балів, однак наміри цієї дівчини, схоже, справді були добрими. До того ж якщо Альбус і встиг щось дізнатися про Ґвендолін Саттон, так це те, що покарання та відпрацьовки ще жодного разу не спиняли її від втілення карколомних планів. «Дівчинка пре, мов той громамонт. Легше спинити табун кентаврів, ніж її». Врешті-решт директор вирішив відкласти її присуд щонайменше до ранку.
— Добраніч, міс Саттон. Сподіваюсь, я зрозуміло пояснив вам свою позицію.
— Звісно. Добраніч, директоре.
«Аякже, так вона це все і лишить», — подумали обидва.
***
Ґвендолін заснула лише під ранок, коли перші птахи вже почали виспівувати за вікном. Їй вдалося проспати не більше, як годину, коли її розбудив якийсь різкий нав’язливий звук.
Дзок-дзок-дзок.
«Якого біса?» Невиспана, розчарована вчорашньою експедицією, Ґвен прокинулася в жахливому гуморі.
Дзок-дзок-дзок, — прозвучало наполегливо.
— Йдіть геть! — простогнала Ґвен, але очі таки розплющила.
В кімнаті, крім неї та сусідок, що мирно сопіли о цій порі, додивляючись світанкові сни, нікого не було. У двері також ніхто не стукав. Ґвен знадобилося кілька секунд, аби віднайти джерело шуму. Маленький вертлявий сич пурхав за ґратованим вікном, нетерпляче дзьобаючи шибку. Дзок-дзок-дзок!
— Та заспокойся ти! — гаркнула Ґвен, відчиняючи вікно.
«І чого б не принести пошту як завжди за сніданком?» Птах влетів у кімнату і почав кружляти навколо. Ґвен помітила, що ніякого листа в нього немає, чим була надзвичайно здивована. Сич спланував їй на плече і дзьобнув за вухо.
— Ай! Це що таке? — прошипіла Ґвен.
Незнайоме совятко здійнялося у повітря, цього разу кілька разів з усього маху вдовбавшись у зачинені двері. Ґвен зрозуміла. Страшенно заінтригована, вона натягла теплий халат і відчинила двері. Сич випурхнув назовні. Слідом за птахом Ґвендолін вийшла зі спальні, а потім зі спільної вітальні. Провідник безшумно шугав навколо, впевнено прямуючи до виходу із замку. «А це вже цікаво».
Слідуючи за птахом, Ґвен дійшла до самого узлісся, де її вже чекали.
— Вітаю тебе, Ґвендолін Саттон.
Юний Торвус, що з їхньої минулої зустрічі, здається, трохи виріс, виглядав як завше суворим і зосередженим.
— Привіт, Торвусе. Симпатичний у тебе птах.
— Він мій друг, — відказав кентавр, погладжуючи крихітний дзьоб сича, що вмостився у нього на плечі.
Поки Ґвен розмірковувала, як би ґречніше сформулювати питання «якого беня ти притяг мене сюди в таку рань?», юний кентавр заговорив сам.
— Я почув, що ти приходила вчора вночі до лісу.
— Так, мені потрібна була твоя допомога.
— Кентаври й так досить допомагають людям в ці дні.
— Так, я розумію, але…
— …Але я допоможу тобі, Ґвен, бо завдяки тобі я повернувся до свого дому — і завжди буду за це вдячний.
— Ем, дякую.
— Ти хотіла знати, що віщує смерть птахів, чи не так?
— Так.
— «Лихі паростки ростуть з честолюбства», — так сказав Меґоріан Дамблдору.
— Що? І як це має мені допомогти?
— Це все, що я знаю.
Ґвен насупилася. Тлумачення кентаврів потребували власного тлумачення, тож тепер у неї було вдвічі більше загадок і стільки ж відповідей, як і до того, — нуль. «До чого честолюбство до дохлих птахів, поясніть мені!»
— В будь-якому випадку дякую тобі, Торвусе, ти не зобов’язаний був цього робити.
— Ґвендолін Саттон очистила ім’я свого брата і допомогла мені. Я ніколи цього не забуду.
І юний кентавр зник в гущавині лісу.
В ранішні години бібліотека зазвичай не бувала надто людною, особливо до сніданку. Тож мадам Пінс, яка сама щойно допила свою першу чашку кави, була вельми здивована бачити засапану шестикурсницю в піжамі та нічному халаті, якій «от прям зараз» потрібно було «все, що є про птахів та лихі передвістя». Втім, мусила визнати бібліотекарка, вона бачила й дивніші речі.
Тож за дві години — перші студенти почали сходитися до Великої зали на сніданок — вона підійшла до студентки, навколо якої стосами височіли книжкові барикади, і мовчки поставила перед нею тарілку із сендвічем.
— Не наляпайте соусом на сторінку, — відповіла вона на здивований погляд, — і навіть не думайте нікому про це сказати.
«Воістину дивні речі відбуваються у цій школі», — подумала Ґвен.
У ніші навпроти майнула фігура в мантії. «Мерула? — відразу впізнала Ґвендолін. — А цій що тут треба в таку рань?» Мерула злодійкувато озиралася навколо. Ґвен помітила в її руках пошарпаний посібник «Складних і надзвичайно складних зіль і настійок» для сьомого курсу, який та ховала в широкому рукаві мантії. «А це тобі нащо? Намагаєшся вразити Снейпа?» Втім, у Ґвен були важливіші справи за чергові витівки Мерули Снайд.
«Лихі паростки ростуть з честолюбства, лихі паростки ростуть з честолюбства», — немов заклинання, подумки повторювала Ґвендолін. Однак відповідь ніяк не знаходилася. Вона переглянула «Воронячу енциклопедію» Волта Візардського, середньовічні «Лихі лиховістя Лисої гори», «Фантастичних звірів» Ньюта Скамендера і ще з дюжину різноманітних книг про птахів, ворон, пророцтва і забобони. Найрелевантніше, що вона бачила, було вірування, що мертві птахи віщують поганий врожай. «Ну дякую, дуже допомогли», — подумала Ґвен, гепнувши томом «Прадавніх вірувань відьомських пращурів» Ганза де Гевора. «Ні, так я ні до чого не дійду. Потрібно щось просунутіше за шкільні посібники».
Найцікавіша література, як встигла на власному досвіді переконатися Ґвен, зберігалася у таємній секції бібліотеки. Проблема була в тому, що проникнути туди серед білого дня, ще й без учительського дозволу, було абсолютно невиконуваним завданням. «Отже, треба дістати дозвіл». Ґвен могла б дочекатися ночі, — бібліотека майже не охоронялася і працювала фактично цілодобово, якщо комусь зі старшокурсників доводилося засиджуватися допізна, готуючись до іспитів. Тож головним завданням було туди дістатися, не перестрівши нікого з учителів, надміру уважних привидів чи Філча з його інфернальною кицькою. Однак Ґвен не хотіла чекати — хтозна, скільки в неї лишилося часу, — тому діяти потрібно було оперативно.
Гамір за вікном, яке виходило в один із внутрішніх дворів школи, повернув Ґвендолін в реальність: до першого уроку лишалося кілька хвилин, а два пропуски підряд можуть і помітити. Ще й враховуючи її нічні прогулянки, привертати зайву увагу не випадало.
На щастя, першим заняттям того дня був захист від Темних мистецтв, який з початку року у них вів неперевершений Білл Візлі. Весь урок вони витратили на вивчення хижих слизняків, яких Білл з видимим задоволенням випускав гуляти партами, щоразу піднімаючи хвилю вереску і реготу. В якийсь момент Ґвен навіть вдалося відірватися від «великого діла», хоч і ненадовго: дівчина, як влучно відмітив Дамблдор, «перла наче громамонт» і відрізнялася від більшості однолітків справді бульдожою хваткою — взявшись за щось, вона вже не могла це полишити, навіть якби хотіла.
Після уроку Ґвендолін підійшла до Білла з проханням.
— Я не певний, Ґвен, що це допоможе — зрештою, я не справжній професор, тому і дозвіл від мене може не спрацювати. Минулого року я сам добував ті дозволи, Пінс навряд чи встигла забути.
— Це однаково краще, ніж нічого. Може і спрацює. В будь-якому випадку, більше мені немає в кого просити.
— Може, краще попроси у когось з викладачів?
— У кого? Флітвік одразу про все вибовкає Дамблдору, Снейп пошле мене чистити дупи ґринділоу, Кетлберн не буде і слухати, Спраут забагато питатиме, а Макґонеґел терпіти мене не може.
— А як щодо Трелоні?
— Ти жартуєш?
— Нітрохи. Сама подумай: тобі треба почитати про всякі лихі пророцтва, а це має відношення до віщування, і забазікати нашу комашину королеву не так вже і важко.
«Що ж, може, він і має рацію».
Біля виходу з класу Ґвен зіштовхнулася з купкою слизеринців.
— Дивись, куди преш, Саттон. Чи тобі тут бульвар?
— Скоріше гірська ущелина, враховуючи ваші дупи в проході.
— Щось ти забагато собі дозволяєш, Руйнувачко-забивачко.
Мерула Снайд, слизеринська відмінниця та еталонна шкільна хуліганка, стала у Ґвен на дорозі. Їхня давня ворожнеча непогано розважала Ґвендолін — приємно мати хоч одного затятого ворога, який не може насправді відкрутити тобі голову, на відміну від усього того, з чим їй зазвичай доводилося мати справу. Це, втім, не означало, що від Мерули не можна було дістати неприємностей.
— Меруло, просто відійди. В мене немає на тебе часу.
— Та ну? А як щодо дуелі? Час знайдеться?
І Мерула стала у бойову стійку. Їхні дуелі вже не раз ставали приводом для шкільних теревенів, тож Ґвен лише закотила очі — хоч якою вправною була Мерула, їй з першого курсу так і не вдалося подолати Саттон у чесному протистоянні.
— Я не буду з тобою битись, Снайд.
— Бо не можеш перемогти, ну ясно ж.
— Бо я не така дурна влізати в дуель посеред коридору за три кроки від професорів.
Мерула на мить завагалася. З одного боку, вона розуміла, що Ґвен має рацію, з іншого — відступити вона не могла.
— Плювати. Я покажу тобі, як зі мною зариватися.
Заклинання Мерули — Фліпендо, якщо Ґвен правильно почула, — було відбито раніше, ніж сама Ґвен встигла підняти паличку.
— Припини негайно, Снайд!
Ґвен рідко, якщо взагалі, бачила Білла Візлі таким розлученим.
— Ти не влаштовуватимеш бійок перед моїм класом.
— З яких пір це твій клас? Ти навіть не справжній професор! — огризнулася Мерула.
Білл замовк, наче на нього вилили відро крижаної води.
— Тридцять очок зі Слизерину, — сказав він холодно.
Цього разу Мерула таки закрила свій писок. Пізніше Ґвен просидить не одну годину з Біллом за кухлем маслопива, переконуючи, що Мерула Снайд — остання людина, яку варто слухати, а той натомість переконуватиме, що немає йому що робити, крім як звертати увагу на слова якоїсь — «Пробач мені таку непрофесійність, Саттон» — самовпевненої дурепи. Але кінець-кінцем сцена з дуеллю, яка так і не відбулася, була вичерпана.
— Нічого, Саттон. Скоро ти та всі твої гидкі друзі побачать, хто найсильніша відьма у Гоґвортсі.
«Найсильніша відьма у Гоґвортсі». Мерлінова борода, зробіть їй вже хтось медаль з тим написом, хай людина тішиться», — подумала Ґвен. Проте щось у голосі Мерули цього разу їй не сподобалось. Наче вона насправді щось задумала. Втім, Ґвендолін швидко відігнала цю думку, сказавши собі, що Мерула Снайд — то вічна сіль в оці її шкільного життя: не одне, так інше, все одно доведеться розбиратися з наслідками її чергової вигадки.
У класі віщування було як завше душно, млосно, пахло чаєм та невідомими травами. У великому каміні тріскотіло гаряче багаття, по кутках курилися дивні пахощі й валялися розкидані повсюди колоди потріпаних карт для ворожіння. Сама професорка Трелоні дрімала у великому витертому кріслі над блокнотом із власними плутаними нотатками.
— Професорко Трелоні, — обережно покликала Ґвен. — Профес…
Трелоні скинулася на місці, впустивши нотатник.
— Хто? Що? — розгублено закрутила вона головою, намагаючись прийти до тями.
— Це я, Ґвендолін Саттон.
— Ґвендолін? А, так, звісно! Проходь, сонечко, проходь.
Ґвен присіла на ослінчик з м’якою подушкою, тримаючи в руках власноруч нашкрябаний дозвіл — не вистачало лише підпису.
— Що привело тебе до мене? Ти потребуєш розтлумачити прийдешнє? — турботливо запитала викладачка своїм потойбічним голосом.
— Ні, тобто так. Тут така справа, професорко, — Ґвен заговорила швидко, сплітаючи слова в суцільний клубок, і зрештою зрозуміти її було майже неможливо, — я давно хотіла більше дізнатися про тонке мистецтво віщування, тобто передбачення майбутнього, звісно ж. Я обожнюю ваші заняття і мріяла б одного дня і самій стати віщункою, аби передбачати людям усяке лихе, тобто їхнє майбутнє, яким воно не було. І щоби поринути у глибини бачення і тлумачення, мені потрібно якомога більше про це дізнатися. Але ви ж розумієте, шкільні умовності…
— О, так-так, я розумію…
— Тож ви дуже мені допоможете…
— Я була б щаслива помогти такій талановитій молодій відьмі, як ви.
— То вам не буде важко підписати цей дозвіл для мене?
— Дозвіл?
— Так, для бібліотеки.
— Бібліотеки? О ні, моя люба! — стрепенулася професорка. — Віщування не вивчити по книжках. Його треба пізнати, відчути, побачити…
«Господи-Боже, безтолкова ти комахо! — Ґвен не відчувала якоїсь особливої неприязні до професорки віщування, однак люди, які не хотіли робити те, чого хотіла сама Ґвен, іноді її дратували. — Просто підпиши бісів папірець, що тобі вартує?»
— Звичайно, професорко, просто… Я подумала, що досвід великих віщунів минулого може стати в пригоді на моєму… шляху до пізнання.
Здається, слова Ґвендолін справили потрібне враження, бо Трелоні почала кивати, і намиста на її худій шиї заколивались, тріскочучи, немов крила якогось жука.
— Твоя правда, дорогенька, твоя правда. Ти знаєш, моя прабабця…
Киваючи, наче той китайський кіт, із розумінням і удаваною цікавістю, Ґвен підсунула під руку професорки перо, чорнильницю й омріяний клапоть пергаменту. За двадцять реплік потому, через дві трагічні сімейні історії та три сотні туманних образів з професорчиних сновидінь Ґвендолін отримала-таки свій дозвіл.
Мадам Пінс підозріло вивчала то нашкрябану нашвидкуруч цидулку, то капосне лице Ґвен, на якому та намагалася зобразити найневиннішу мармизу, на яку була здатна. Зрештою, вирішивши, либонь, що причепитися їй ні до чого, бібліотекарка відкрила скрипучі різьблені двері до забороненої секції. В уяві Ґвендолін десь на фоні заграли сурми, почувся глас райського хору. «Тепер я все виясню».
Вона прокопирсалася у старих книжках до самого вечора, пропустивши й час, відведений на домашні завдання, і вечерю. Ґвен була б не проти лишитися тут на всю ніч — стільки цікавого виявилося у тих книжках, що потрапили їй до рук, однак ніхто їй такої розкоші не дозволив би. Перегорнувши зо два десятки (а може, і більше — вона перестала рахувати) товстих і тонких фоліантів, Ґвендолін натрапила-таки на щось корисне.
«Впродовж століть адепти Темних мистецтв послуговувались окремою системою символів і знаків, аби передавати зашифровані послання. Часто для таких повідомлень використовувалися тварини, птахи або візуальні закляття, слід яких лишався видимим впродовж тривалого часу.
«От звідки Волдеморт узяв свою Мітку — надихнувся попередниками».
«Послання для внутрішнього кола старанно приховувалися, щоб не видати таємну інформацію противникам, в той час, як повідомлення для ворогів мали видовищний та загрозливий вигляд, покликані посіяти страх серед супротивників. Зокрема відрізана голова худоби означала попередження, а заклятий на сказ собака — пряму погрозу. Схильні до театральних ефектів чарівники використовували древні символи, написані кров’ю, або фігури з убитих тварин чи птахів, що мали продемонструвати силу чарівника чи відьми.»
«Ось воно! «Фігури з убитих тварин чи птахів». Але це означає… Хтось погрожує школі?»
Знахідка ошелешила Ґвен. Якщо хтось вдається до таких красномовних жестів, ситуація має бути серйозною. І що, Слизеринові шкари, вона зможе з цим зробити?! Здоровий глузд підказував дослухатися до слів директора — цілий склад професійних викладачів, либонь, краще дасть раду невідомій загрозі, ніж шістнадцятирічна відьма, хоч яка б вона не була талановита.
Пригнічена і втомлена, Ґвен вийшла з бібліотеки та попрямувала до підземель — в животі від голоду вили кити, вся надія лишалася на домовиків.
У величезній Гоґвортській кухні гуло і вирувало ельф’яче море: посуд мили та шкребли, зі столів збирали рештки їжі, ножі та черпаки батареєю вивішували в ряд. На голодну студентку ніхто й уваги не звертав. Звичним маршрутом Ґвен пройшлася знайомими каструлями й полицями, нашкрібши собі цілком пристойну вечерю.
— Теж тут жебракуєш? — до Ґвен підсів її постійний супутник по кухонних покараннях Джей Кім.
— Та є трохи. А ти чого тут? Ти з тої кухні виходиш взагалі?
— Виходжу. Коли знаходиться цікавий привід.
— І як? Щось знаходиться? — запитала Ґвен, дожовуючи шматок печеної курки, — не стільки з цікавості, скільки щоб підтримати розмову.
— Знаходиться, — кивнув Джей, — нещодавно от діставав гориголову.
— Кого діставав?
— Троля тобі з гербалогії, — гмикнув Джей. — Гориголова або отруйний вех, також відома як цикута.
— Мгм, ясно, — втомлено мугикнула Ґвен.
— Слухай, Ґвен, з приводу осіннього балу…
— Тільки не починай. Вибач, Джею, я надто втомлена для шкільних розваг.
— Без проблем. Але якщо передумаєш — в тебе є пара.
— Дякую тобі, — посміхнулася Ґвен.
Попрощавшись з Джеєм, сита і сонна Ґвендолін попленталася до гуртожитку. Проходячи повз монументальні вхідні двері, вона помітила біля них вдвічі більше лицарських обладунків, ніж зазвичай. Дорогою до спільної вітальні Ґвен звернула увагу, що привиди, які зазвичай безладно вешталися замком, скупчуючись у підземеллях та інших усамітнених місцинах, якось надто рівномірно наповнювали коридори. Відразу троє портретів насварили її за такі пізні прогулянки. Школа перейшла в режим підвищеної готовності, невідомо лише, до чого.
На одному з прольотів рухомих сходів Ґвен зіткнулася з професоркою Макґонеґел.
— Міс Саттон! Можу я запитати, чому ви порушуєте комендантську годину в перший же вечір? Втім, я не надто здивована.
Відносини Ґвендолін з викладачкою трансфігурації якось не склалися із самого початку. Чи то сімейна репутація, чи то схильність до порушення правил, а може, надто поблажливе ставлення директора — що б це не було, професорською улюбленицею Ґвен не була. Мінерва Макґонеґел ніколи не дозволяла собі зайвого, однак сама Ґвен з першого дня відчувала її упередження.
— Чекайте, що порушую?
— Прошу, не прикидайтеся, що ви не чули про наказ професора Дамблдора.
— Але я дійсно не чула. Я весь вечір просиділа в бібліотеці.
— Ну звісно ж, — професорка стисла губи, — позаяк від сьогодні студенти мають повертатися до гуртожитків не пізніше сьомої вечора і не покидати їх до відбою.
— Можу я спитати, чому?
— Не можете, міс Саттон. Все, що вам потрібно знати, вам повідомлять. А тепер гайда до гуртожитку.
«Отже, Дамблдор все ж таки до чогось готується, — розмірковувала Ґвен дорогою до гуртожитку. — Либонь, він знає про ті символічні погрози. Незрозуміло тоді, нащо він ходив до кентаврів. Упевнитися? Перевіряв себе? Чи Меґоріан сказав йому більше, ніж почув Торвус?»
Атмосфера у вітальні панувала напружена. Всі були спантеличені новими правилами, про причину нововведень, вочевидь, не повідомили нікому, однак усі розуміли: комендантську годину з доброго дива не вводять, щось відбувається.
— Ґвендолін! Ґвен!
З протилежного від входу кутка вітальні Ґвен махала Рован Кханна, її перша Гоґвортська подруга, відмінниця та амбіційна інтелектуалка з великими планами на майбутнє.
— Привіт, Рован.
— Привіт, я зайняла тобі місце.
— Дякую.
Ґвен втомлено гепнулась у продавлене шкіряне крісло, з насолодою витягуючи ноги.
— Хтось пояснить мені, що відбувається?
— Хіба ти не чула? Директор на вечері велів усім берегтися й оголосив комендантську годину.
— Так, про це я вже чула — оце щойно, від Макґонеґел.
— Ти зустріла Макґонеґел? — обличчя Рован здалося занепокоєним. — Ніхто не бачив її із самого ранку. Вона не відправила тебе на відпрацювання за порушення правил?
— Схоже, у них є важливіші проблеми.
— Ти щось знаєш? Ти завжди щось знаєш, Ґвен.
Ґвендолін завагалася. З одного боку, вона цілком могла розраховувати на відданість Рован, з іншого — їй хотілось у всьому розібратися самій. Зрештою, Ґвен розповіла подрузі те, що знала, а знала вона злочинно мало як для тієї, хто шість років пхає носа у кожну пригоду, що трапляється на шляху.
— Отже, Гоґвортс у небезпеці.
Занепокоєння на обличчі Рован змінилося острахом.
— Ми не можемо знати цього напевне, але схоже, що директор теж так думає. Інакше вони б не посилювали охорону замку, не відправляли чергувати привидів.
— Ти щось задумала, — впевнено заявила Рован. — Я тебе знаю, Ґвендолін Саттон, і ти щось задумала.
— Може, і задумала, та тільки нічого з того не вийде: Дамблдор велів мені триматися осторонь, і я не певна, що цього разу порушення його наказу зійде мені з рук. Тож, зрештою, я просто кілька годин просиділа в бібліотеці.
— Ага, звісно, — гмикнула Рован, — «просто посиділа в бібліотеці»? Може, «дістала таємну інформацію від кентавра, виманила у викладача дозвіл на відвідування забороненої секції бібліотеки під фальшивим приводом і до середини ночі копирсалася у книжках, які — зовсім випадково, звісно ж — тримають якомога далі від студентських очей»? Це мені більше схоже на тебе.
— Може й так, — втомлено кивнула Ґвен, — але більше в мене немає сил. Все, досить на сьогодні подвигів.
І Саттон сонно попленталася до спальні. У неї ледве вистачило сил, аби стягти із себе шкільну форму і перевдягтися в піжаму, завбачливо складену домовиками акуратним стосиком на краю ліжка.
Ґвен думала, що засне тієї ж миті, коли торкнеться головою подушки, — та де там. Вся ця історія з таємним загрозливим посланням родом із середньовіччя, мертвими птахами та — головне — словами кентаврів, що ніяк не в’язалися з її — та, судячи з усього, й Дамблдоровими — висновками, не давали їй спокою. Щось у цьому було не так, але вона ніяк не могла зрозуміти, що саме. Відповідь вислизала з її втомленої свідомості, наче річкова змія, яку ніяк не схопити за хвіст. «Лихі паростки ростуть з честолюбства…» — вкотре подумала Ґвен і нарешті провалилася в сон.
***
Ґвендолін підкинулася на ліжку, прямо як у посередньому кіно. Вона точно знала, що відбулося. Вони всі помилялися.
«Я все знала, знала із самого початку. Ніякого лихого чаклуна немає. Тобто є, але малий і дурний. Мерула протягла через Джея в школу насіння гориголови для якогось паскудного зілля, — тому вона була того ранку в бібліотеці. Щоб комусь щось довести. А ті дурні ворони просто нажерлися отруйної рослини, ось і все. Немає ніякої змови. Є мала лиха і тупоголова відьма і гора дохлих ворон. «Лихі паростки ростуть з честолюбства». Буквально. Кентаври весь цей час мали рацію. Потрібно когось попередити, доки ще хтось не отруївся».
Ґвен зірвалася з ліжка і вибігла зі спальні. Вона знала лише одну людину, до якої могла звернутися у ту мить. Пізніше вона питатиме себе, чому не пішла прямо до директора, або до Білла Візлі, або до Геґріда, або, власне, до будь-кого іншого, однак тоді у її свідомості був лише один варіант.
Бум-бум-бум.
Надворі ще й не світилося, о цій порі замок спав найглибше; у порожніх коридорах лише подекуди мерехтіли напівпрозорі фігури привидів. Якщо хтось і планував щось лихе, це був найкращий час для нападу.
Бум-бум-бум.
Важкі дерев’яні двері повагом відчинилися. Похмуре заспане лице висунулось у просвіт.
— Ви маєте мені допомогти, професоре. Зараз.
Він би грюкнув дверима прямо перед її носом, якби її нога завбачливо не вскочила між дверима та рамою.
— Мадам Помфрі зцілює переломи за тридцять секунд. Якщо ви думаєте, що я відмовлю собі у задоволенні, Саттон, то глибоко помиляєтесь.
— Ви повинні мене вислухати.
В цю конкретну досвітанкову мить професор Снейп ненавидів Саттон більше, ніж все своє смертежерське минуле.
— Я нічого вам не винен. Геть звідси.
Він вже збирався піти, а там хай робить собі що хоче.
— Я знаю про мертвих ворон і про загрозу для школи. І Дамблдор помиляється.
Професор буцнув головою двері. Противна мала нишпорка, за що йому це?
Снейп відчинив двері, пропускаючи Ґвен всередину.
— Ви будете сидіти тихо, говорити лише коли запитаю і залишите свої коментарі при собі.
В будь-якій іншій ситуації він погнав би її під три чорти, однак на годиннику ще не було четвертої, і професору потрібна була кава.
Ґвендолін сіла на оббиту оксамитом, гаптованим східними орнаментами, отоманку і мовчки спостерігала, як професор дістає чавунну підставку, як розводить магічний вогонь, як ставить на нього старовинну джезву гоблінської роботи, як чаклує всередину воду, і як засипає вугільний порошок кави.
— Говоріть.
Після усіх нічних перипетій Ґвен хотілося вивалити на професора все й одразу, однак їй вистачило мізків говорити спокійно і лаконічно.
— Я знаю, що біля школи з’явилася купа пташиних трупів, знаю, що директор вважає, що це послання і що школі загрожує небезпека. І ще знаю, що він неправий.
— І ви вирішили поділитися цим чудовим знанням зі мною о цій… прекрасній порі тому, що…
Ґвен замислилася.
— Мабуть, тому що ви водночас досить компетентні, щоб допомогти, й цілком плювати хотіли на нас, щоб виясняти, з чого я зробила свої висновки.
— В останньому ви праві на сто відсотків, — сказав Снейп, відсьорбуючи з тонкої порцелянової чашки пекучу каву. — Ви пожалкуєте про це, але давайте своє велике відкриття, якщо вже розбудили.
І Ґвендолін розповіла йому все, що знала, оминаючи нічну прогулянку до Забороненого лісу, заборонену секцію і друга-контрабандиста. Промова вийшла не переконлива.
— Тобто я без жодних доказів маю повірити, що одна з моїх студенток вчинила подібну дурню, яка і на голову не налазить, і ви якимось магічним способом все вияснили, а Альбус Дамблдор — ні?
— Я мала деякі дані, яких не було в директора, — невпевнено промимрила Ґвен.
— Так не піде. Або розповідайте усе, або забирайтеся геть.
Професор, здається, вже цілком прокинувся і тепер із задоволенням збиткувався над Ґвендолін, потягуючи свою каву.
— Пообіцяйте, що ні в кого не буде проблем.
— Прояснімо ситуацію, — Снейп сів у високе шкіряне крісло, витягнувши вперед довгі ноги. — Ви приперлися до мене о пів на четверту ранку, вивалили своє чудасійне осяяння і хочете, щоб я вам ще чимось допоміг. І при цьому у вас вистачає зухвалості ставити мені умови? Я не торгуюся, Саттон. Викладайте все, або пожалкуєте, що не опинилися не місці тих ворон.
У Ґвен не лишалося вибору. Вона розповіла Снейпу всю історію, подумки вибачаючись перед Джеєм і вже передчуваючи всі кари небесні, які їй організує декан Слізерину.
Снейп довго мовчав. У вузьке вікно під стелею підземелля вже заглядало холодне осіннє сонце. Ґвен задумалася, чи варто було взагалі влізати в цю історію, і що тепер з усім цим буде.
Професор підвівся. Він підійшов до великої різьбленої шафи й витяг звідти чорну вовняну мантію. «Повірити не можу своєму щастю, — похмуро подумала Ґвен. — Невже Гроза Підземель вилізе зі своїх підвалів?»
Вони простували шкільними угіддями у світанковому зимовому тумані, ранкова паморозь хрумкала під черевиками.
— Чому ми йдемо до озера?
— Я попереджав, що ви говоритимете лише коли вас запитають.
— То було до вашої ранкової кави.
Снейп скривив губи. Наче йому було мало того, що довелося пнутися неясно куди, бо Мерулі, Мерліне-порятуй-нас-від-цієї-кари, Снайд вперлось обскакати ту Саттон. Вислухавши всю історію та знаючи паскудний характер своєї підопічної, він цілком припускав, що Саттон може мати рацію. До того ж вже кілька років його колишні поплічники сиділи тихо: хто в Азкабані, хто в міністерських кріслах, тож не було інших приводів передчувати небезпеку, крім тих клятих мертвих птахів.
Коли вони спустилися до берега Чорного озера, з-за гір показалося сонце. Піщаний берег був витоптаним, наче там пронеслося стадо слонів, і дуже порожнім водночас.
— Тут знайшли птахів, — здогадалася Ґвен.
— Отже, за простою логікою та враховуючи швидкість дії гориголови, плантація Снайд має бути неподалік. Моліться, Саттон, щоб вона була неподалік.
Ґвендолін роззирнулася.
— Я не бачу нічого схожого на гориголову.
— Мерліне, Саттон! Невже хтось дійсно вважає, що у вашій пустій макітрі є мозок? Ворони — надзвичайно розумні птахи, вони б не підлетіли до чогось настільки отруйного…
— Якщо тільки його не замаскували за допомогою магії! — допетрала Ґвен.
— Бінго, — саркастично кинув професор. — Вочевидь, Снайд не така вже й тупоголова.
«На відміну від декого», — явно вчувалося в інтонації.
Ґвен уявлення не мала, що шукати. Наскільки вона знала, ворони їли усе, що погано лежить: від гнилих фруктів зі смітників до чужих пташенят. «Що це може бути? Має виглядати непримітно, щоб не викликати підозр, але досить вирізнятися серед інших прибережних рослин, щоб Мерула сама його не загубила. І мати щось їстівне, аби птахи тим зацікавилися». Раптом щось швидке шурхнуло повз її обличчя. Ґвен інстинктивно крутнула головою. Щось сіре прорізало повітря і полетіло в бік лісу. Невеликий птах пурхнув повз і приземлився на гілку найближчого куща. «Дрізд, — подумала Ґвен, — віщий птах із давніх легенд. Може, і мені щось навіщує?» Дрізд потягнувся до брунатної ягоди глоду, зачепивши головою майже зів’яле суцвіття білих квіток.
— Ану геть! — раптом заволала Ґвен.
Настрашений дрізд знявся з місця і полетів. Професор Снейп на іншому боці берега здивовано спостерігав, як його студентка волає і махає руками невідомо до кого.
— Можу я спитати, Саттон…
А потім він побачив. «Слава Богу, що те дівчисько таке дурне».
— Це воно, професоре, — Ґвен обернулася і заволала вже до Снейпа.
— Бачу, Саттон, можете не горлати.
Ґвендолін була страшенно задоволена собою — вона ж бо помітила, що на кущі глоду висять квіти, які відцвітають іще наприкінці травня. Вона б і не проти, щоб професор бодай словом відмітив її уважність, та й метикуватість, якщо вже на те пішло, адже це завдяки їй вони тут зараз рятують школу. Однак очікувати такої щедроти від Снейпа не випадало. «Спасибі, хоч взагалі пішов зі мною».
Кілька змахів паличкою у вправних професорських руках — і великий кущ із гнучким гіллям та гірляндами кривавих ягід обернувся на малий і трав’янистий, з білими парасольками дрібних квіток.
— Гориголова, — видихнула Ґвен.
— Гориголова, — кивнув Снейп, змахуючи паличкою.
Осіннього сіро-блакитного ранку професор і студентка стояли на березі сталевого озера, дивлячись на жовтогаряче магічне багаття, в якому догоряла нова шкільна загроза.
***
— Міс Саттон, прошу заходити.
Кожна друга її пригода закінчувалася саме тут, в директорському кабінеті. Принаймні цього разу Дамблдорових лекцій вшанувалася не лише вона: щойно з-за гаргуйля вигулькнула аж зелена Мерула Снайд. Судячи з обличчя, її зустріч з директором не була схожа на післяобіднє чаювання.
По обличчю Дамблдора, як завше, нічого не можна було зрозуміти.
— Отже, ви проігнорували моє прохання.
Мабуть, Ґвен мала почуватися присоромленою, бо не послухалася директора, бо знову влізла, куди не просили. Натомість вона розізлилася.
— При всій повазі, директоре, без мене ви б досі шукали свого примарного лиходія.
Здається, Дамблдор не очікував від неї такого випаду.
— Кажіть, що хочете, але якби я не почула про гориголову, вся школа досі сиділа б під замком, а птахи продовжували б мерти. Добре, якщо тільки птахи.
На певний час в кабінеті запала мовчанка. На своєму місці, клацаючи дзьобом, чистив пір’я вогнистий фенікс, сюркотіли загадкові металеві прилади; за вікном пролунав пронизливий крик гіпогрифа.
— Я хотів би сказати, що ця історія навчила нас усіх чомусь, але, боюся, єдиним, кому треба було засвоїти урок, був я.
— Прошу?
Ґвен не сподівалася вибуху гніву чи чогось подібного від директора, однак не очікувала, що на її зухвалість взагалі не буде реакції.
— Часом ми так захоплюємося масштабними ідеями, — Дамблдор, здається, говорив сам до себе, — що забуваємо про прості й прозаїчні речі, які й складають життя. У великій боротьбі нехтуємо тими, хто поряд. І ось чим це закінчується.
Ґвен промовчала. Часом вона замислювалася, як багато з минулого Дамблдора не давало йому спокою, які привиди супроводжували його. Їй здавалося, що саме тому він ставився до студентів так поблажливо і з таким розумінням, — бо занадто добре знав ціну категоричності.
— Я дякую вам — від себе особисто — за те, що не лишилися осторонь, міс Саттон. Хоч я б і волів, аби ваше життя було спокійнішим, та саме такі як ви, Ґвендолін, і врятують наш світ, коли прийде час.
— Час для чого, професоре?
Дамблдор перевів на Ґвендолін уважний погляд. Кілька секунд він дивився на неї своїми пронизливими блакитними очима крізь окуляри-половинки, немов споглядаючи її майбутнє, якого сама Ґвен ще не знала.
— Час для вашого покоління, міс Саттон. Час, коли нас вже не буде поряд.
У Ґвен по спині сипонули мурахи. Майбутнє, в якому не буде Дамблдора, Макґонеґел, Геґріда та всіх інших здавалося просто неможливим. І втім воно, це холодне і жахливе майбутнє, було невідворотним.
— Однак, — до директора повернувся звичний іронічний оптимізм, — сподіваюся, цей час не такий вже й близький. Принаймні, він не наступить до осіннього балу. Пробачте за цікавість, міс Саттон, але ви вже вибрали собі пару?
***
Велика зала гуділа, немов… Велика зала під час осіннього балу. Зачаровані інструменти грали новий хіт Химерних сестер, студенти в барвистих святкових мантіях заполонили танцмайданчик, юрмилися біля фуршетних столів, і повсюди були гіпогрифи — з води та вогню, з квітучих ліз і давніх гобеленів. Знайшовся навіть гіпогриф-привид, якого разом з його таким само примарним господарем запросили спеціально з нагоди урочистостей.
Ґвен у золотій мантії зі смарагдовим намистом витанцьовувала разом з усіма. Спершу вона не хотіла йти на той бал — надто вже втомилася після останніх подій, та і настрою не було, але Дамблдор пригрозив їй відпрацьовкою у Філча, тож довелося йти та знову привертати до себе загальну увагу — випадок із контрабандною отрутою, яку протягла в школу Мерула, мав лишатися повною таємницею, і саме тому про нього говорила вся школа.
Сама Мерула на бал, очікувано, не з’явилася.
— Директоре?
— Так, міс Саттон?
— А Мерулу ж не виженуть?
— Прошу?
— Мерулу. Я розумію, що вона втнула страшенну тупість, і мотиви в неї були не найкращі, але ж цього не досить?
Директор розсміявся.
— Цього разу ні, хоча якщо міс Снайд не полишить свої… експерименти, у неї виникнуть серйозні проблеми. Врешті-решт, ви ж недарма провели такий насичений ранок в компанії професора Снейпа.
— До чого тут професор Снейп?
— Тобто це збіг, що ви звернулися до єдиного викладача, який не зацікавлений у виключенні міс Снайд?
Вечірка набирала обертів. Музика грала голосніше, голосніше раділи школярі. Ґвен була рада, що прийшла. Хоча б заради Ліз. Ліз Татл в новенькій трав’янистого кольору мантії з мереживним коміром, яка на диво їй личила, виглядала неймовірно щасливою. Піввечора вона слухала історії привида з гіпогрифом, а другу половину провела, ділячись своїми знаннями про крилатих з усіма, хто готовий був слухати.
— Це найкращий бал з усіх! — вигукнула Ліз, стрибаючи під музику. — Спасибі, що пішла зі мною!
«Ну що ж, воно того варте».
Ґвен помітила темну фігуру професора у кутку біля каміна. Здається, від голосної музики у нього боліла голова, а ще, схоже, не зважаючи на теплу мантію, професор таки підхопив нежить холодного осіннього ранку.
— Добривечір, професоре.
— Вам немає з ким провести вечір, Саттон?
— Я хотіла подякувати вам за допомогу. Без вас я б, мабуть, не впоралася.
— Очевидно.
Якийсь час вони мовчки дивилися на юрбу підлітків, що хаотично дриґалися в такт музиці.
— Тим не менш вам вистачило мізків до всього додуматись.
— Мені здалося, чи ви щойно мене похвалили, професоре?
— Вам здалося. Завтра після занять чекаю вас на відробітку.
— За що?
— За порушення комендантської години та мого сну.
— Ну звісно ж.
Повз із примарним сміхом пронісся вершник на мертвому гіпогрифі.
