Пиріг та фарба

Смачний пиріг. Яблучний, з корицею та найголовнішим, секретним інгредієнтом — любов’ю. Так, Єрно випікав це не для себе, а для Джей, але ж господи, це не просто Куро чи Широ, це та людина, яку він зумів якось зацікавити. Для неї просто неможливо готувати без почуттів, особливо, коли намагаєшся вразити та навіть здивувати. Хлопчина випікав його обережно, не поспішав та у кожний рух вкладав так багато тепла, що цей пиріг буде гарячим ще довго-довго. Особливо враховуючи те, що він спеціально зробить усе, щоб зберегти його максимально запашним та смачним. Ніякий холод не змусить пиріг охолонути! Та й сам Єрно не поспішав заспокоюватись, холодна голова то точно не про нього, адже нервів в нього було стільки, що думка про тахікардію знов повернулась.

А Джей тим часом просто не могла випустити з рук олівець. Стільки ідей, стільки думок, що жодного паперу не вистачить. У кімнаті вже був безлад. Дівчина давно одягнулась і була готова вийти. Рюкзак був повним різного кольору фарб в балончиках, разом з якими були рукавички та два респіратори. В її гарячій голові вже зрів план того, як Єрно власними руками спробує що таке графіті, а навіть якщо ні, то точно допоможе їй здійснити свою маленьку мрію. Вона точно залишить у цьому місці цей слід, який зможе оцінити будь-хто!

Він спаковує пиріг, а вона складає усі свої наробітки. Він вкотре намагається вправити пасмо волосся на місце, а вона поспішно пахтисться своїм улюбленим парфумом. Він перечіпляється через поріг власних дверей, а вона ледь не летить по сходах вниз. Бажання зустрітись біло сильнішим за усі інші, адже їх зустріч у деякому роді унікальна. Вона має бути або простою сторінкою життя, або ж початком нової глави.
І знову той же парк, той же час, але вже без зайвих людей. Знову трохи знервований Єрно, і знову Джей, але уже замість кам’яного лиця нудьги була золота посмішка та гостро-м’які очі. Говорити йому було дійсно складно, особливо не якісь дурниці, проте на кожну дурницю Джей відповідала чи то посмішкою, чи то якимось трохи злим поглядом, який після замінявся добрим. Так, їх прогулянку вела саме вона, але ніхто не був проти. Зсередини Єрно відчував якесь тепло, а інше не було таким вже й важливим для нього. Ну й що, що ляпнув зайвого. Вона не сердилась та не закочувала очі. Ну так, він перечепився та ледь одразу ж не поліз до рюкзака, бо пиріг міг стати кашею. Але вона лише брала його за руку та допомагала встати. А одного разу так і зовсім впала с з ним. Проте на душі було легко, вона навіть почала сміятись, що вмить зняло переляк з серця Єрно.

Їх відносини, взаємодії та розмови були щось з чимось. Джей зовсім не відчувала себе якось… Як зазвичай. Не було такого, що вона розуміла одну просту істину — її не вважають стервом. Навіть навпаки, в неї перш за все бачать цікаву людину. Ту, яка не відштовхує, а навпаки притягує. Вона не могла повірити, що хтось може з таким зацікавленням слухати тисячу і одну історію про те, як вона малювала графіті. Кожна нова була ніби краща за попередню. Легенький, а іноді навіть і спокійний сміх Єрно дарував справжнє задоволення. Для Джей він був простим. Не хизувався своїм бізнесом, не намагався вразити та вилізти перед неї, ні. Цей хлопчина навпаки був вірним супутником на усій їх дорозі до вже рідної промислової зони. А для Єрно ж Джей була саме тою людиною, яка не зважала на усі недоліки. Ні на його хвилювання, ні на вдачу, ні на деяку незграбність, ні на усе те, через що жодне побачення не йшло далі першого.

— А куди ми йдем? — спитав Єрно, розглядаючи бетонні стіни, високі труби та старий асфальт.

— Ді-і-ізна-а-а-ає-є-є-шся-я-я-я. — протягнула вона з хитрістю у посмішці. — Ти краще розкажи мені про пейзажі. Чому взагалі їх, а не персонажів. Міг би тату бити людям, грошей би багато було, мистецтвом би займався.

— Тоді десь зупинимось давай, я все. — дійсно з деякою втомою відповів Єрно.

— Що? Втомився? Серйозно? — ніби не вірячи власним вухам спитала Джей.

А той у відповідь явно зрозумів, що ляпнув дурницю та почав відмазуватись. Єрно-Єрно… За усю цю темну епоху невдачі ти зовсім вже загнав себе у якусь яму під зручної людини.

— Стій, зараз нарішаєм щось… — відповіла Джей і почала виглядати хоча б якесь місце, щоб присісти.

— Та я не втомився…

— Ану! Цить, давай, відпочинок і далі підем, ти ж вдома сидиш постійно. Отак багато ходити… складно… — видивлялась вона ідеальне місце. — Так що треба потрохи… Неспіша… За-а-араз прися-я-ядемо…

І така турбота з боку чужої, по факту, людини ставила Єрно у незручне становище. Хлопцю було дійсно ніяково, але відмовитись не зміг. Чи то наснаги забракувало, чи то він з посмішкою погодився, але він вирішив плити за течією. Тим паче ця течія зовсім не кидає його об пороги. Усе було занадто добре, щоб остаточно повірити у все це.

— Ану, оно, пішли. — вказала вона пальцем на найближчі бетонні плити, які лежали на тому місці вже не один рік.

І вони присіли.

— Го-о-о-спо-о-оди-и-и… — потягнулась Джей. — Давно я так не гуляла з кимось…

— Та я теж…

І їх двох оповив м’який спокій. Навколо робота, чутно десь вдалі як працює техніка, а такі звуки, як биття метала об метал і стукіт інструментів, уже стали зовсім непомітними. До них звикнули та не помічають. Сонце вже подумало ховатись за горизонт, тож у Єрно та Джей залишається найцікавіше — а саме графіті. Те, що тримає її у деякій напрузі навіть під час такого спокою. Угорі пролітають пташки, які точно скаржаться на дим з труб заводів, але то не найголовніша їх біда. А серед усього цього вихору роботи та тривоги сидять хлопець та дівчина. Ніби випали. Не відносяться до цього. Спостерігають збоку у своїй спокійній бульбашці. Насолоджуються приємною втомою в ногах та… Урчанням шлунку Джей. Вони лише глянула на живіт та посміхнулась.

— Снікерс будеш? — спитала вона, беручи рюкзак до рук.

— Так, давай. А ти пиріг?

— Пиріг?

— Ну, так. Пиріг.

— А де ми купимо його?

— Він у мене з собою.

— І ти перед гульками пішов, купив нам пирога?

— Сам спік.

І у повітрі застигло мовчання. Гострі очі Джей покруглішали, а погляд намагався знайти відповідь на багато різних питань у лиці Єрно. А той своєю чергою вже перелякався. Ось вона — погана вдача. Він, схоже, зіпсував усе своєю турботою та бажанням порадувати Джей.

— Ти серйозно спік пиріг? — з якимось дивним, слабким сміхом в голосі спитала вона, уже забувши, що вона хотіла дістати снікерс з рюкзака.

— Ну, так… Я люблю готувати…

— Зачекай, стій, ти бачиш мене вдруге у житті, але спік для мене пиріг?

— Ну, так…

У Єрно навіть вуха опустилися, а хвіст почав сильніше стрибати то вліво, то вправо, а потім знову вліво, а потім вправо.

І тут Джей вже повноцінно посміялась, хоч і зовсім не зі зла. Вона повірити не могла, що вона от дійсно не викликає у нього це «стервовідчуття», що викликає у всіх. Для неї навіть пиріг спекли! Та навіть якщо вона б не була голодною, а все одно б з’їла хоча б шматочок. З таким щасливим сміхом вона почала посміхатись.

— Та не нервуй так, буду я пиріг, буду. Просто я повірити не можу, що ти дійсно спік пиріг просто на гульки.

— Та ну, а як же так, коли така подія…

— Ой-й-й, ну прямо-таки подія, вийшли погуляти.

— Так! — трохи підвищив тон Єрно, але потім зрозумів що зробив і йому наче стало соромно. — Просто далі першої зустрічі або побачення у мене рідко коли заходить. То ляпну дурню якусь, то каву розіллю на когось, а ти ось не нервуєш не злишся. Сама навіть запросила мене погуляти… Тож так, для мене це подія. Тому й підготувався.

І Єрно відкрив рюкзак. А у рюкзакові відкрив ще одну сумку, з якої пішла пара. Смачна, запашна, яблучна пара. У Джей одразу ж загурчав живіт, а її вуха навіть опустились. Тепер вже їй було складно повірити у те, що відбувається, адже ось таке у неї вперше. Стільки старань заради неї від незнайомої людини… І так гарно ставитись до неї… У неї просто не було слів. Дівчина взяла до рук шматок, який протягнув їй Єрно.

— Яблучний з корицею… Смачного.

Джей відкусила шматочок. І варто було їй зробити пару рухів щелепою, варто було тільки відчути це божественний смак теплого, домашнього пирога, як… Вона ледь не пустила «скупу жіночу сльозу». Це було смачніше ніж усе, що вона могла собі сама приготувати. Цей рівень смаку, який веде танок з турботою та м’якістю під час приготування… Ця прогулянка, яка не вішала ніякі ярма, ця дивна, але все ж романтика промислового району та графіті… Немає слів. Просто немає слів. Жувавши єдиний шматок пирога з закритими очима, вона була ніби в якомусь трансі, адже це зайняло у неї цілу хвилину. Джей проковтнула пиріг. Відкрила очі та поглянула на Єрно.

— Ти… Ти будеш жити у мене та готувати кожен день тепер, я клянусь. — сказала вона, від чого Єрно навіть трохи посміявся, а потім вкусила ще раз. — Нє, Євно, фи еймоірий, я оі кау. — казала вона «Нє, Єрно, ти неймовірний, я тобі кажу», але набитий рот заважав. — Справді, — продовжила вона лише проковтнувши. — я, можливо, роки три не гуляла так, як зараз. Якщо тобі треба буде житло, будеш у мене жити, бо я не збираюсь забивати на тебе. Ти, — ткнула вона пальцем у його груди. — тепер мій друг. А я, — ткнула вона пальцем у свої груди. — твоя подруга. Це офіційно. — знов вона вкусила пиріг, але на цей раз менше, щоб говорити було зручніше. — У мене знайомий юрист є. Він договір составить і буде офіційно.

Стільки легкого сміху та щемлячого в грудях почуття щастя Єрно ще не відчував. Для нього це була справжня казка. Він дійсно чує такі слова у свій бік? Правда? Це не сон? Хлопець ущипнув себе. Ні, не сон, адже боляче. Глянув на час. Відвів погляд. Знову глянув. Час той же. Значить остаточно не сон. І це значить, що усе навкруги… правда. Груди почало стискати ще сильніше, адже саме у той момент щастя просто розпирало його зсередини. Йому нарешті посміхнулася фортуна, нарешті у нього вийшло завести подругу! А може й дівчину! А може й взагалі це буде щось унікальне, щось, що буде не то що новою главою життя. Буде новим томом книг його життя.

— Я зараз заплачу. — сказав він з посмішкою на лиці.

— Ау, е плац! — щось сердито пробубніла вона, кусаючи пиріг.

А Єрно лише сміявся на усе те, але вже більш вірно, усе так же щиро. А разом з тим, з піднятим кулаком, почала сміятись і Джей.

— Е фміфи ее, я ім! — сказала вона з явним сміхом в голосі, що ще більш розвеселило Єрно.

…

Якщо не враховувати дивний запах пластику, у повітрі відчувалось мистецтво. Джей неначе знову розквітнула, її погляд плавав по старій бетонній стіні, яка була усипана графіті. То якісь надписи, то якісь малюнки дивних кваказябриків, а іноді навіть стилізовані портрети, хоча, то було щось у дусі масової культури. Навкруги якісь пляшки та сміття, на стінах десятки малюнків, а біля дерев’яних піддонів виднілись сліди минулих гулянок. Це місце просякло свободою та теплом, яке, на жаль, відчувала тільки Джей.

Це місце для неї рідне.

Саме тут вона провела далеко не один день, відточуючи свої навички. Це була її стіна, її шлях вуличного митця, котрого частенько називають вандалом. Але чи турбувало це Джей? Ані скільки. Вона виборола цю стіну, вона привела її до ладу, а потім розфарбувала так, що усе було наче суцільним полотном. У ньому вона бачила стільки ж краси, скільки і критик у фресці «Тайна вечеря» Леонарда да Вінчі. Джей вдихнула повні груди повітря промислових районів. Для неї це був справжній запах свободи.

— Ну що, готовий малювати? — спитала вона, скидаючи рюкзак на асфальт.

Єрно було не дуже комфортно у такому місці. Але довіра до Джей, хоч і не дуже обґрунтована, була сильнішою. Усе-таки таке віддалене місце може бути й небезпечним, а якщо хтось буде чіплятись, то конфлікту, скоріш за все, не уникнути. Хоча тут не було безлюдно, на іншому кінці цих місць виднілась якась купка людей. Його нова подруга їм навіть помахала…

— Так я не брав з собою ні планшета, ні скетчбука. — сказав він, оглядаючи це місце.

І ось великий квадрат, не заповнений жодним графіті, ніяк не можна було пропустити.

— Дурник ти, — навіть якось лагідно почала Джей. — у нас балончики є.

Вона посміхалась. Відкрила рюкзака і показала її фарби, наче це був якийсь скарб. І таке Єрно здивувало. Це ж звичайні графіті.

— Так це ж не малювання.

І тут він зловив на собі гострий, пронизливий погляд. Він пройшов наскрізь. Залишив Єрно голим перед нею, він і слова не міг з себе вичавити, адже зрозумів, що сказав точно не те. Він вкотре занервував, це було чітко видно по вухах, які простелились нижче, а також хвосту.

— Кожна людина хоче залишити щось після себе. — почала вона вже без посмішки, дістаючи балончики з фарбою. — Хтось народжує дітей, а хтось народжує мистецтво. Кожне графіті тут — це спадок людини. Кожен, хто малював тут хоча б щось, заявляє про себе. Хоче, щоб його пам’ятали, і не важно, що це буде просто уявлення про людину. — в одній її руці був респіратор, а у іншій балончик. — Тож це мистецтво. Таке ж, як і у Луврі чи де там. Кожен тут митець і творе справжню історію, як і ти, малюючи пейзажі.

Вона не була злою, навіть розчарованою. Її скоріше зачепили такі слова про улюблену справу. Вона досі хотіла, щоб Єрно їй допоміг, все ще хотіла, щоб він спробував те, що їй подобається. Дівчина підійшла до стіни. Професіональне око вже малювало на той самій пустій ділянці майбутній план, але пейзажі — не стихія Джей. Вона намагалась сама накидати хоча б щось у голові, але нічого не виходило. По обличчю було видно, що та сама атмосфера відступила від неї. Зараз вже це було звичайним місцем.

Позаду неї почувся стук кульки об стінки балончика з фарбою.

Джей повернулась і побачила Єрно, трохи по-дивному тримаючого її інструмент.

— Тоді я хочу залишити тут щось своє. — з невеликим почуттям провини, але все ж таки впевнено, заявив Єрно.

І Джей посміхнулась.

Так, вони з різних світів. Вона торкається андеграунду та мистецтва, має в собі щось хлопчаче, а запальний характер відсіює слабих. Він звик до комфорту, трохи бракує впевненості в себе, а впевненість у своїй невдачі взагалі змушує усе несвідомо псувати. Але їх поєднав справжнісінький жарт долі. Поєднав один випадок та самовпевнений мужичок. Вони навіть не думали наскільки ж неймовірна їх зустріч, коли Джей пояснювала як правильно тримати балончик з фарбою. Вони і гадки не мали куди їх зведе ця дружба, коли Єрно розповідав як бачить річку попід лісом та невеличкий пагорб вдалечі. Вони просто жили моментом, коли Джей упустила балончик з фарбою та її штани замастили помаранчеві барви. Її настигла невдача, вона зіпсувала штани. Але погляд її був щасливим, адже гарна вдача їй вже осточортіла. Саме Єрно балансує цей момент її життя. Саме Єрно навіть гримнув на неї, коли та уперто хотіла зробити пейзаж по-своєму. Саме Єрно змушував її не шукати таємні підтексти у поведінці, словах.

А Джей вселила щастя в душу Єрно. Просте щастя парубка, який нарешті знайшов когось, кого не хвилюють його недоліки. Вони разом усипали стіну фарбами, які поєднувались у одну суцільну картину. Це так виділялось на фоні інший графіті, що навіть ще одна група таких же митців, яка проходила поруч, не змогла просто так пропустити це дійство. Усі були в захваті від такого стилю, а варто було Джей лише сказати, що це все завдяки Єрно… Так щиро і душевно його обіймала тільки мати. У нього був справжнісіньке передозування уваги та тепла, яке він отримав просто через графіті. Вони разом їли пиріг та шуткували. Виставляли ліхтарики так, щоб вночі було хоча б щось видно. А на кожне побоювання парубка, спрямоване кудись у тьму ночі, Джей показово погрожувала «небезпеці» кулаком.

Цей дует сплівся так же гармонійно, як і скрипка з піаніно. Як побачення та любов всього життя. Як сольна жіноча частина посеред хору. Як пейзаж та карикатура, яку вони разом малювали.

Це невеличка історія двох людей, які нарешті знайшли один одного посеред вихору життя. Історія про те, як завжди знайдеться хтось, хто полюбить тих тарганів в голові. Історія про те, як запальна і вільна Джей знайшла тонку струну душі Єрно, та історія про те, як щирий Єрно розтопив стальну кригу Джей.