Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Біля ліжка літав їдкий запах лаку для нігтів. Комусь приємний, а хтось, як Джей, чхати на нього хотіла. Така дрібниця зовсім не заважає їй прямо-таки вимальовувати на манікюрі свої візерунки та малюнки. Так, можливо, у професіонала вийшло б краще, але ж він не може зазирнути у творчу голову дівчини. Ніхто, окрім неї, не зможе зробити точно не, що вона б хотіла. Тому й доводиться сидіти, вдивлюватись у кожен міліметр нігтя, слідкувати за фарбою та іноді навіть не дихати, щоб усе вийшло нормально. Навколо усе замирало, щоб вона могла зробити бажане, бо як тільки хтось намагався завадити… Господи, від цього гострого, льодяного погляду хотілось просто сховатись кудись та не вилазити ще декілька годин.
А у той час, поки руки виводили потрібне коло, дівчина могла покопирсатись у власних думках. Але, на жаль, нічого, окрім того нахаби в голову не йшло. Вона готова була його прибити на місці, поцілити в око з того іграшкового пістолета, або вже придушити власним хвостом. Тільки вона уявляла його пику, як пальці стискалися, а те коло, яке вона виводила, ризикувало стати овалом чи навіть якимось шершавим. Треба було заспокоїтись, просто відволіктись. Прибратись, погратись з макіяжем. Можливо, подивитись чи вийшла лотерея нова, бо інші їй вже набридли. Хоча б колись їй підвернеться погана вдача? Можливо, зламає щось випадково, або балончик з фарбою впустить. Постійно вигравати шляхом гарної вдачі, звісно, круто, але як же це їй вже набридло…
І варто було зачепитись за балончик з фарбою, як думка понесла Джей кудись до парканів промислових районів. Стільки графіті, стільки усього залишили колишні Легенди мистецтва фарби, самовираження і фарби, стільки… Свободи та справжнього мистецтва… Господи… Так, саме це її й заспокоїло. Саме це змусило посміхнутись дівчину, та розтопило гострий лід очей.
Джей вже зовсім не злилась, а лиш думала про те, як же їй дійти до чогось нового. Скільки б вона не малювала ескізів, не шукала б інформації в інтернеті, а усе не те було. Хотілось нового. Такого, щоб люди дивувались її графіті та насолоджувались ними, як муралами на багатоповерхівках.
І тоді в голову прийшов той самий темний хвіст зі шрамом.
Довівши коло до кінця, Джей обережно взяла до рук телефон. Розблокувала спочатку екран, а потім і того нахабу з подвійного побачення.
«Дай номер того челіка. — написала вона.»
«Только не кажи, шо він тобі нравиться. — отримала вона відповідь.»
«Тебе це не стосується.»
І усе. Ігнорування. Нічого більше. Тільки Джей вже почала злитись, почала знову стискати руку у кулак, як отримала завітні цифри. Вона навіть дякую не написала. Просто скопіювала номер, знайшла контакт, та заблокувала того самовпевненого нахабу.
І почалась розмова.
Спочатку це був звичайний привіт, спроба налагодити контакт, але чим далі все йшло, тим краще було спілкування. Звичайно, Єрно відповідав не так вже й відразу, але його можна зрозуміти. У той час, як Джей хвилював тільки лак на нігтях, Єрно ледь втримував серце в грудях. Для хлопця це біло щось… Вдача. Справжня вдача. Ніби вона нарешті вирішила помилувати бідного хлопчину, та дала шанс завести друга, а може й дівчину. Але ніхто нікуди не поспішав. Вони спілкувались про малювання та мистецтво. Він дізнався про її захоплення графіті, хоча радше це була справжня лекція на 15 хвилин в голосовому повідомленні. А вона побачила його малюнки, його пейзажі, спроби у портрети. І якщо це не кохання між цими двома, то точно кохання Джей і творчості Єрно. За якісь лічені хвилини дівчина додала одне до одного і в голові уже було графіті. Пейзаж, але у її стилі. Задум Єрно, пропущена через руки Джей. Це воно, це було просто воно. Те, що треба. Їх спілкування на диво йшло занадто вже добре, тому хлопець почав плавно давати задню, адже… Хто він такий, а хто вона? Зовсім різні рівні, а тут ще і його покликали погуляти. Це вже радше сон, на вдачу зовсім не схоже.
«Ну диви, — написала Джей. — ти можеш сидіти дома дивитись серіали, і так ще років два або до старості. А можеш піти зі мною погуляти і отримати подругу яка буде виводити тебе і далі гулять. Це ж я тебе кличу, ти з мнее очей не зводив сьогодні, камон.»
І тут щоки Єрно покрились рум’янцем. Він ледь не подумав, що то не серце так сильно б’ється, а тахікардія розвинулась. Це ж… Вона бачила як він дивився, як іноді навіть витріщався! Сором, йому було так соромно, але водночас і приємно, що навіть попри його ідіотську поведінку та вдачу вона запрошує його погуляти. В це дійсно не вірилось.
«Це ж не пранк якийсь там?»
«Та господи Єрно, я хоч зараз до тебе прийду та дам паспорт, щоб ти взяв микрокредик на мнее якщо я тебе пранкану.»
І вони двоє посміхнулись, хоч і по різні сторони екрана телефонів. Удвох не помічали які м’які їх очі, як усе навколо було не таким вже й важливим, адже вони підійшли один до одного. Хоча б по переписці, але це для них було важливим, адже проблема в них одна. Звісно, причини різні, але їм хотілось нову людину у своєму житті. Хотілось когось поруч, хотілось таку людину, з якою було б весело та комфортно.
«Пхпхпх, ні, не треба, я й так тобі вірю… Хотя тяжко, бо вдача у мене зовсім погана. — написав він одне повідомлення, а потім почав писати друге. — Така ось ситуація для мене це як у лотерею виграти»
«Та тоді все круто, я ще не програвала в лотереях, тож тут ти виграєш, у мнее удача супер»
Джей та Єрно домовились про зустріч. Усе-таки він піде. Той же самий парк, той же самий час, але вже без зайвих людей. І поки вона думала який би такий ескіз намалювати, яку б ідею завтра втілити, він вже встав з ліжка. В його руках були продукти, а піч вже розігрівалась. Настав час готувати не для себе.