Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Темрява розступалася перед моїми очима. Я трохи розплющила їх, але вони були не готові до ранкових сонячних променів, тому прийшлося секунд 10 полежати все ще із заплющеними. Ось я знову пробую глянути, де я знаходжуся. На щастя, з другої спроби мені це вдалося. Стало очевидним те, що я лежу на одному з ліжок у хастаненині.
«Чому я тут? Я пам’ятаю як прийшла до покоїв Чічек-султан разом з Ширін і Ясмін…»
Я вирішила глянути в правий бік. Наступної миті моє серце завмерло, пропустивши удар. Поряд зі мною лежала Антея.
Вона зовсім не змінилася, але, безперечно, як і я, виглядала зараз доросліше і все ще привабливо…Привабливо?
Її довгі темні вії, рожеві губи… Чорне як ніч волосся… Мій погляд затримався на вустах дівчини. У пам’яті постала сцена, де Антея пристрасно і водночас з ніжністю цілує мої губи, притягуючи мене ближче до неї. Де її губи вкривають мою шию, потім опускаються нижче… Мої щоки залило рум’янцем і я відвела погляд на лоб Антеї. Серце забилося швидше.
«Я так сумувала!».
Наступної секунди у моїх очах вже стояли сльози. Раптом я відчула слабкість у тілі, яку до цього не помічала. Скоріш за все, втратила була свідомість, тому й опинилася у хастаненині. Треба було негайно заспокоїтися. Одного разу мені точно вистачить.
«Дихай зі мною. Вдих-видих. Ось так, розумниця». Я усміхнулася. Навіть зараз її слова заспокоюють мене краще за будь-які трави.
Я знову глянула на обличчя Антеї. Незмінна родимка зліва над губою…
Захотіла доторкнутися до неї, що я наступної миті і зробила. Я торкнулася її своїми вустами, а не рукою.
«Що я роблю? Що якщо я розбудила її?»
Через декілька хвилин безшумного споглядання гарного обличчя Антеї я тихенько видихнула з полегшенням.
«Якщо подумати, цей дотик…зі сторони це точно не виглядало б як дружній жест…»
Наступної секунди я згадала той цілунок Антеї у щоку ранку того дня, коли у наш дім увірвалися османи.
«Яка ж я була сліпа…» . До мене дійшло, що так дівчина вже тоді проявляла свої почуття і бачила у мені не просто подругу. І це таке було не раз.
«Що ж…Краще пізно, ніж ніколи».
Раптом я весело гмикнула. Може її боязнь грози була просто приводом побути зі мною? Треба її спитати. Хоча…вона наче як приходила все ж налякана, але поряд зі мною швидко заспокоювалася. Потрібно було розвіяти сумніви.
- І що ж тебе розвеселило? – почула я знайомий оксамитовий голос. Антея прокинулася і тепер ніжно дивилася на мене знизу вгору.
- Я тебе все ж розбудила, вибач – із сумом промовила я.
- Ну що ти, мила? Ні…ну може трохи. Я прокинулася ще раніше, але не хотіла видавати цього – хитро усмішка осяяла обличчя дівчини.
- То ти…