Ніжний погляд Міни дивився з-під густих вій на Чейон. Підлога була холодна. Самотні руки Міни лежали на ній, відчуваючи на дотик шоркість паркету. Дивно. На секунду Чейон побачила в Міні щось надприроднє. На секунду Чейон побачила в ній - смерть.
- Ти мене чуєш? - Спокійно перепитала дівчина.
Чейон з полегшенням видихнула. Магічна завіса спала, перед нею була звичайнісінька Міна. Вона малювала, лежачи на підлозі. Про це свідчили розкидані великі аркуши паперу та різнобарвні олівці. Лінії були м‘якими, згорталися клубочками, немов теплі котики, а потім здіймалися кудись угору.
- Допомогти? - Чейон спустилася на коліна, ігноруючи минуле питання Міни.
Дівчина лишень стверджувально схилила голову. Тепер ії погляд був спрямований на власний витвір, ні, не мистецтва… Бажання самовираження.
Чейон вміла передати емоції та предмети на папері, але навіть їй було важко осягнути основну ідею Міни. З ліній утворювалися рухи, балетні па та позиції, немов занімілі пальці в повітрі. Тут вже не можна було помилитися - в цих малюнках насправді була та, вже мертва, Міна.
Чейон швидко змерзла, але хотіла завершити свій малюнок. Тут питання риторичні: що є важливішим? та чим і коли варто жертвувати?
- З цього нічого не вийде, - з розчарованим виразом обличчя Міна завершила свій виступ.
Закінчився останній акт. Прозвучала фінальна нота з оркестрової ями. Закрилися лаштунки, в театрі погасло світло. Зала спустіла. Залишилися лише двоє - нова Міна та все ще незмінна Чейон.
- Але я ж тобі говорила: тут головне не результат, - Чейон поважно підняла вказівний палець, - весь сенс у процесі. Коли ти малюєш, то випускаєш пар, одразу стає легше.
Міна почала розминати затеклі плечі, ніби пробуючи на смак оце саме «легше». На кінчику язика залишався гіркий осад: малювати вона не вміла. І хоча емоційно стало трохи легше, але хотілося кращого результата. Та Чейон вбачала в цьому прогрес, вона завжли вважала, що головне почати. Нічого не буває так просто, навіть найталановитішим людям треба багато працювати, щоб створити щось особливе.
- А в тебе виходить гарно, - Міна кінчиками пальців підчипила папер.
На малюнку була театральна сцена за усіма канонами. Від справжньої ії відрізняла величезна пуста пляма по центру. Бажання намалювати там щось - а точніше когось - програвало здоровому глуздові. Міна не хоче більше бачити себе на сцені, навіть якщо то просто малюнок.
- Це лишень нарис, - Чейон відібрала листок, щоб ніколи не закінчити свій «лишень нарис».
Ох, якби всі ті нариси ставали пізніше повноцінними картинами, то дівчина давно могла б відкрити цілу галерею. Але всі вони стикаються з непереборним опором, з дівчиною, чию красу Чейон невзмозі передати малюванням. Нехай як боляче б те не було, але хто вона така, щоб суперечити свому внутрішньому «я»?
Для відпустки то була вже велика робота, тому, незрозуміло від чого втомлені, дівчата вирішили рухатися далі по списку обов’язкових справ на відпочинку. Кімнату наповнив аромат запашного м’ятного чаю. Міна засукала рукава м’якенького джемпера та з надсерйозним виразом обличчя почала заповнювати глиняні чашки.
На вулиці їх чекала приємна несподіванка: підвечір на траві вже з’явилася роса. Ступати босоніж по вологій траві гірського схилу було чи не найкращим відчуттям у житті Чейон. Єдиним, що могло це перевершити, був дотик Міни. Її лагідна шкіра, завжди холодні руки та ніжні, навіть обережні рухи - заспокоювали палку Чейон.
Міна підняла голову вгору та вдивлялася в розсипані по небосхилу зорі. Тут, в гірській місцевості, вони здавалися настільки близькими, що ти забував про істування (та значення) міста. В очах її відображався подив та захоплення, немов вона бачила їх уперше. Чейон обережно запустила свої долоні під джемпер Міни, щоб зігрітися. Перші осінні вечори тут були прохолодними. Міна спустила свій погляд з безкінечного всесвіту назад на земне, назад на Чейон. Що тішило: на неї вона дивилася так само як на зорі, з захватом та любов’ю.
- Холодно, - тільки й змогла вимовити Чейон.
Міна посміхнулася. Десь у цей момент почав накрапувати легкий дощ. Дівчина хотіла б вже йди всередену, та Міна обережно поклала руки їй на плечі. Для поцілунку Чейон встала навшпиньки, щоб відчути дотик обвітрених губ. Смак м’ятного чаю змішався з запахом дощу.
- Треба у теплу ванну, - Міну здригнулася від холоду, - і якнайшвидше.
Той самий будинок був наповнений новими почуттями, навіть від тьмяного світла хотілося примружити очі. На підлозі все ще самотньо лежали листи розмальованого паперу. В цей раз тут було двоє інших: нова Міна та нова Чейон.
- Ти мене чуєш? - Міна вже знімала речі, щоб скоріше зігрітися у теплій ванні.
Здається, це вже було.
- Звичайно, - але в цей раз Чейон відповіла на запитання.
