Here and now

Сутичка

     У відкрите вікно лилось яскраве сонячне світло, заповнюючи покої і закликаючи залишити усі проблеми позаду. І герцог Веронський хотів би цього, особливо тепер,коли треба було ухвалювати рішення. Він підійшов до вікна,глянув на небо, таке синє та чисте і з досадою провів долонею по обличчю, відганяючи зайві думки.

    У влади завжди більше каверз ніж привілеїв, особливо якщо ця влада передається у спадок. Якщо ваші пращури керували містом, будьте готові,що вас порівнюватимуть з ними, на вас дивитимуться так, наче оцінюють кожен ваш крок. Будь-яка помилка, будь-яке слово чи навіть рух будуть як на долоні.

    Герцогу Делла Скала це було зрозуміло давно. Здобувши владу у Вероні, він не чекав на райські млості. Тому що місто, яке він знав і любив з самого дитинства, насправді було зміїним гніздом і герцог взліз у саме його серце. Верона… Ну за що Господь карає нас? Чому немає ні дня спокою, ні дня покори в цьому проклятому та прекрасному місці? Знову Монтеккі, знову Капулетті. Коли вже це скінчиться?

    Про нову сутичку між двома ворогуючими сімействами герцогу донесли півгодини тому, коли вже сталось все, що могло статись. До таких повідомлень герцог давно звик і, зазвичай, просто відправляв варту,щоб ті розігнаний ненависних противників. Але цього разу все зайшло далеко.

    Перепалка між лакеями привернула увагу панів, Ромео і Бенволіо Монтеккі, а там, де ці двоє хапаються за шпагу, завжди очікують появи молодого спадкоємця Тібальта Капулетті. І він не відмовить собі в задоволенні схрестити меч з ненависним сімейством. Ах,так,ще й  Каріна Делла Скала. Герцог скривився. Жодна сутичка не пригнічувала його так сильно,як той факт,що завжди в них бере участь його власна донька. Темноволоса дівчина сама наривається на бійку і завжди веде бій на стороні сім’ї Монтеккі, наплювавши на нескінчені умовляння батька. Іноді здається, що вона по крові ближча своїм друзям, Ромео і Бенволіо, ніж герцогу. І можна скільки завгодно волати про розсудливість Каріни – минає кілька днів і все знову повторюється. І скільки би Делла Скалла не пояснював, що жінкам не варто хапатися за зброю,особливо в присутності таких противників як Тібальт - все без толку.

    Але цього разу сутичка  набула зовсім неабиякого повороту: у бійці на вузькій вулиці загинуло кілька городян, які побажали заступитися за честь тієї родини, яка була їм миліша. У результаті два ремісники, батько і син, були вбиті в той момент,коли кинулись з ножами на охорону Капулетті. І незліченна  кількість поранених, у тому числі й син Монтеккі,Ромео. Жертв було б більше, якби герцогу не донесли про подію і він не відправив солдатів розігнати натовп і затримати усіх.

    Кровопролиття на вулицях серед білого дня вимагало серйознішого покарання ніж звичайні моралі, тим більше,що з тим самим успіхом, можна було б мовчати стадо баранів. І справа була не тільки в нахабних сопляках,що хапались за шпагу за будь-якої зручної нагоди. Ворожнеча двох найвпливовіших сімей у місті ( після Делла Скала ) корінням сягала віків і ніхто вже не пам’ятав, з чого все почалось. Залишилась лише давня традиція ненавидіти та навчати цьому дітей,щоб ті ненавиділи ще сильніше. Старші члени сімейств з колиски виховували спадкоємців у ненависті до ворогів і молоді Монтеккі та Капулетті кидалися з кулаками один на одного раніше, ніж вимовляли перше слово. Отже, герцог міг скільки завгодно закликати усіх святих і призивати ім’ям самої Мадонни – його слухали з покірністю і погоджувалися. А ввечері, в цьому він був упевнений, у двох ворогуючих будинках підіймали келих за чергову завдану ворогам поразку.

    Герцог відвернувся від вікна. Злість на доньку, на прокляте місто і на себе самого зводила з розуму,не даючи прийняти рішення. Погляд блукав по стінах покоїв, намагаючись знайти хоч щось на допомогу. Що можна зробити з цією нескінченною ворожнечею, як вгамувати ту злісну бурю,що замітає життя з вулиць? Пригрозити стратою? Це – крайній засіб, після цього аргументів не залишиться. Ну і що ж робити?

    Двері в покої відчинилися і увійшов сивий слуга.

    — Ваша Світлосте, до вас начальник варти.

    Герцог, не повертаючись, зробив жест рукою, слуга зник і замість нього на порозі з’явився високий стражник у повному обмундируванні та з мокрими від поту обличчям. Було видно,що сходи,що ведуть до покоїв пана, стали даватися йому вже не так легко

    — Ваша Величність, – промовив стражник, нарешті відновивши дихання. — Ваш наказ виконаний, натовп розійшовся, лікар надає допомогу пораненим, бунтівників ми взяли. Вони зараз тут, їхні сім’ї також. Мої люди привели всіх до великої зали.

    Стражник замовк, набрав повітря в груди, ніби хотів продовжити,але чомусь зволікав. Герцог уважно глянув на нього.

    — Аполло, в чому річ? Що ще я маю знати? Говори.

    — Вибачте мені, пане. Це ваша дочка, синьйора Каріна. Вона наполягла,щоб її теж взяли під варту, оскільки вона брала участь у бійці. Ми не змогли її напоумити, тому й довелось…

    Герцог скривився, як від зубного болю. Та хто б сумнівався, що Каріна знову в центрі подій, напевно, одна з перших і за шпагу вхопилась. Делла Скала, мабуть, в сотий раз пожалкував,що саме він навчив її тримати ту саму шпагу.

    — Вона поранена?

    — Ні, жодної подряпини, сер.

    Герцог вздихнув з полегшенням.

    — Гаразд, я зрозумів. Дякую, Аполло, я зараз спущусь.

    Стражник уклонився, круто розвернувся і зник за дверима. Герцог Делла Скала знову кинув погляд на стіни, прикрашені портретами його предків, і глибоко зітхнув. Ну що ж, час вживати радикальніших заходів. Заради загального спокою і миру

 

Вирок

Велика зала була схожа на величезний вулик з розлюченими бджолами. Голоси людей,що шепотілися, розливалися в різні боки і вдарялися об стіни. На перший погляд, картина нагадувала урочистий прийом, що регулярно влаштовувався в будинку герцога,але похмурі обличчя, буденний одяг і порожні столи вбивали це порівняння. І, звичайно, зовсім не гостями на прийомі виглядали троє молодих людей в оточенні солдатів.

    Глашатай сповістив про прихід герцога і десятки очей кинулися у бік парадних дверей.  Ті відчинилися і господар будинку, а заразом і голова всього міста, увійшов до зали і, не повертаючи голови, пройшов до п’єдесталу, з якого під час прийомів урочисто вітав гостей. Чоловіки в пошані вклонились, жінки зробили глибокий реверанс, герцог відповів на це вітання легким кивком голови. Тільки бранці так і залишилися стояти на місці і ніяк не відреагували на прихід герцога. Делла Скала уважно глянув на них.

    Бенволіо Монтеккі, маленький, міцний, з світлим волоссям,що стирчало в різні боки, хизувався величезним синцем на правій щоці і розірваним коміром камзолу. Він постійно смикав руками за спиною, ніби чекаючи,що кайдани самі зваляться.  Поруч стояла Каріна, на її засмаглому обличчі помітна легка посмішка і жодного збентеження від того, в я якому становищі вона опинилася. Герцог окинув її суворим поглядом: як завжди одягнена в штани, які вона замовляла в кравчині, легку  чорну сорочку і такі ж чорні чоботи. Волосся підв’язане голубою стрічкою. Донька у відповідь лише з глузуванням глянула на третього бранця, що стояв ліворуч від неї.

   Тібальт Капулетті, як завжди, у всьому червоному, стояв нерухомо, широко розставивши ноги і злегка закинувши голову,так,що його волосся розсипалося по плечах. На обличчі жодної емоції, тільки рана біля рота і поріз на грудях,що кровоточив, проступаючи крізь порвану сорочку, були підтвердженням того,що годину тому в ньому вирувала буря. На погляд Каріни він ніяк не відреагував, тільки сильніше стиснув губи. І так само, як у двох інших бранців – ні тіні жалю на обличчі. Ззаду, трохи з обох боків від трійці, стояли солдати,ще трохи позаду – члени сімей Монтеккі і Капулетті, слуги та охорона. Простолюдинів, які хотіли дізнатися,яка кара спіткає бунтівників, варта у ворота будинку не пустила і їм залишилось тільки пліткувати про чергову подію.

    Герцог скинув поглядом присутніх, шукаючи когось.

    — Синьйора Монтеккі.

    Висока чорнява жінка,що стояла позаду Бенволіо,швидко зробила крок вперед і шанобливо вклонилась. Коштовності на її сукні блиснули в променях сонця,що освітлював зал.

    — Синьйора, наскільки небезпечна рана вашого сина?

    — Ваша Величність, лікар надав Ромео всю можливу допомогу, він упевнений,що рана швидко затягнеться, але поки це не станеться, мій син не зможе ходити, інакше порвуться шви на стегні, – синьйора Монтеккі кинула гнівний погляд на смуглявого бранця. – Це вина Тібальта Капулетті, він поранив мого сина!

    — Дякую, але про це я не питав, – холодно перебив жінку герцог. — Синьйоре Капулетті, мені повідомили,що серед ваших родичів поранених немає.

    Чорнявий чоловік,що стояв за лівим плечем Тібальта,швидко вклонився і кивнув. Його дружина, тримаючи чоловіка під руку, кинула погляд на синьйору Монтеккі.

    Герцог набрав у груди більше повітря, його голос звучав звучав як церковний сполох, відбиваючись від стін зали.

    — Те, що сьогодні сталося, немислимо і переходить усі можливі межі. Ворожнеча ваших сімей знищує наше місто. Люди вмирають, ні в чому не винні люди! Я бачу, що мої слова на вас не діють. Не далі, як три дні тому, я говорив з вами, синьйоре Капулетті, я сподівався,що ви  вживете заходів і втихомирити свого племінника, але ні. Синьйора Монтеккі, після смерті вашого чоловіка я сподівався, що ваш син стане більш обдумано розпоряджатися своїм життям, проте цього також не сталося. Ви, троє! – герцог простяг руку у бік бранців. – Ви ризикуєте зійти в могилу раніше, якщо не припиниться це безглузде кровопролиття. Чи, може, мені полегшити вам завдання і стратити вас? Зважаючи на все, ви саме на це нариваєтеся…

    Над присутніми повисла така мертва тиша,що можна було почути, як вітер хитає портьєри біля відчиненого вікна. Герцог відчув на собі погляди одразу всіх,хто зібрався: жінки дивились з переляком, чоловіки – нетерпляче, на обличчі Бенволіо здивування, Тібальт – без жодного страху в очах. І тільки Каріна не опустила погляду, а продовжувала дивитися прямо у вічі батьку. Герцог зробив крок у бік доньки .

    — Каріна, якщо ти думаєш,що я жартую – ти помиляєшся, моя мила.

    Схоже, ці слова подіяли, дівчина перестала усміхатися і опустила погляд. Герцог дуже сподівався, що це щирий порив, але повірити в це не наважувався. Він знову обвів поглядом присутніх, загостривши погляд на обличчях синьйорах Капулетті і Монтеккі і зітхнув.

    — Проте, враховуючи вашу молодість, а також те ,що, окрім ворожнечі, ви більше нічого не знаєте… – Делла Скала знову глянув на голови сімей і його очі блиснули гнівом. — Я прийняв рішення, що вам необхідно дати уроки терпіння та покаяння.  Ви надто швидко хапаєтесь за зброю і ніхто з вас досі не навчився приймати рішення з холодною головою. Що ж, я надам вам таку можливість.

    Герцог замовк на кілька секунд, витримуючи паузу, і його голос гримнув, як грім, що раптом обрушився на людей у залі.

    — Бенволіо Монтеккі, Тібальт Капулетті, слухайте мене. Я засуджую вас до двох тижнів ув’язнення у моєму заміському маєтку. Ви не можете вийти за його межі, і до вас ніхто, крім слуг увійти не буде вправі. Ви будете удвох. Жодної зброї. І я попереджаю вас, – ці слова були спрямовані вже на родини в’язнів, – якщо хоч раз ви порушите спокій на вулицях міста, хоч один із ваших лакеїв дозволить собі влаштувати сварку або ваші собаки погризуться – термін ув’язнення ваших племінників збільшиться. Я б і сина вашого замкнув, – кинув він у бік синьйори Монтеккі, – але він і так уже покараний дурним пораненням. Ну, а ти, – погляд герцогом зупинився на обличчі Каріни, —  ти будеш під домашнім арештом місяць. Жодних тренувань, жодних катань верхи. І зі своїх покоїв ні ногою!

    Обличчя Каріни почервоніло, а потім зблідло, в очах застигло обурення. Вона спробувала всміхнутися, сподіваючись,що батько жартує, але усвідомивши, що цього разу буря його таки накрила, спробувала  захиститися.

    — Але, татку, це несправедливо. Тібальт напав на нас, коли ми навіть зброю не дістати не встигли, він поранив Ромео, мало не вбив його. Бенволіо тільки захищався, прикриваючи собою Ромео. Я не могла стояти осторонь! Це було б безчесно.

    Каріна явно хотіла згадкою про честь відвернути увагу герцога на Капулетті,але цього разу все вийшло з точністю навпаки

    — Ах, ось воно що? Отже, честь. Ну що ж, люба доню, буде тобі честь. Ти будеш із Тібальтом Капулетті замість Бенволіо, умови ті самі.  І в тебе буде багато часу подумати про честь і про те,як її краще захищати для дами. Впевнений, вдвох ви знайдете безліч способів змусити свої сім’ї вами пишатися. Бенволіо, якщо ти так дбаєш про Ромео, доглядатимеш його, поки його рана не затягнеться, вважай,що ти – учень лікаря. Я все сказав.

    Було важко припустити, які почуття охопили присутніх більше: радість від того,що страта минула, обурення від арешту чи зловтішний тріумф,що ненависне сімейство теж покарано. Принаймні зараз, і Капулетті, і Монтеккі були єдині. Герцог подав варті знак і з в’язнів зняли кайдани. Бенволіо потер зап’ястя, зі співчуттям подивився на Каріну і підійшов до сеньйори Монтеккі, яка хотіла замахнутися на нього віялом,але, мабуть, передумала і зробивши реверанс герцогу, рушила на вихід у супроводі слуг. Бенволіо торкнувся плеча Каріни і швидко пішов слідом. Сама же Каріна, звільнившись від кайданів, поправила на собі сорочку і подивилась на Тібальта, якого обступили рідні.

    Капулетті був на голову вищий за всіх своїх родичів, йому довелося нахилитися,неохоче дозволяючи тітці витерти кров від порізу на грудях. Синьйора Капулетті,щось говорила йому і подала маленьку флягу, від якою Тібальт відмовився. Синьйор Капулетті з поклоном підійшов до герцога і щось промовив напівголосно, вказуючи на племінника. Вислухавши його, герцог коротко кивнув, немов погоджуючись і синьйор Капулетті повернувся до своїх рідних, кличучи з натовпу слуг.

 

Шлях із Верони

    — Боже, батьку, за що така страшна кара? Я готова ночувати в бібліотеці за книжками, вивчаючи етикет для ” справжніх дам”та хоч на псарні працювати. Але ділити покої з цим! Я ж не заміжжя жінка! А якщо він вирішить прирізати мене в ночі, що тоді? Ви ризикуєте залишитись без спадкоємиці!

    Карета повільно повзла по дорозі, залишаючи позаду Верону з її бурхливим життям і відводячи Каріну в прохолоду лісу та озера, на березі якого стояв заміський будинок герцога Делла Скала,що на два тижні перетворився для Каріни на в’язницю. І вона майже звиклась зі своєю долею, але тут з’ясувалося,що батько вирішив особисто супроводити доньку до місця відбування покарання,мабуть,щоб наостанок ще раз прочитати якусь чудову мораль. Влаштувавшись у кареті напроти батька, Каріна налаштувалася мовчати і слухати,щоб не гнівити герцога ще більше. Але тут виявилось,що в батька ще не всі покарання закінчилися, найцікавіше він приберіг наостанок.

    — Каріна, я вже сказав – це не обговорюється, ти житимеш в одних покоях з Тібальтом. Повір, якщо йому дороге життя, він і пальцем тебе не торкнеться.І не кажи дурниці, зброю у вас заберуть, йому не буде чим тебе прирізати,хіба що він надумає тебе задушити. Ну, з цим ти впораєшся, головне навчитись спати з розплющеними очима.

    Каріна застогнала і відвернулась до вікна. Батьковий жарт був би дуже доречним, якби не майбутнє,що на неї чекало. Вона розраховувала,що хоч уночі можна буде відпочити від Капулетті, сховатися від нього у своїх покоях і до ранку не згадувати. А виявилось,що їй ще спати з ворогом в одній кімнаті.

    Герцог глянув на доньку майже з жалем.

    — Гаразд, жарти в сторону, я хочу,щоб ти зрозуміла,навіщо я це роблю. Ти маєш навчитися діяти, слухаючи спочатку голову, а вже потім емоції. Твої дурні вилазки по місту з Монтеккі можуть погано скінчитись,одного разу трапиться щось,що ти не зможеш виправити. Я заплющував очі на твоє небажання займатися справами, які потрібні тобі як майбутній дружині. Я майже змирився з тим,що ти не бажаєш виходити заміж. Ти молода і рано чи пізно зрозумієш,що я був правий. Але в бійках з Капулетті ти ризикуєш життям.

    Каріні не було чого відповісти тому вона просто знищила плечима. Звичайно вона розуміла це, але в момент, коли вона бачила Тібальта,хіба вона могла замислюватися про такі речі? Їй захотілося як найшвидше здерти ту нахабну посмішку, яку він завжди їй дарував.

    — Ти всюди прямуєш за своїми друзями, залазиш у всі їхні бійки, наче хлопчисько, наче ти одна із них. Але ти не Монтеккі, твоє ім’я Каріна Делла Скала і ти моя спадкоємиця. Ти хоч пам’ятаєш про це? Якось настане час, коли твій чоловік стане главою міста. І доля Верони тоді буде на твоїх плечах, тобі доведеться разом із чоловіком підтримувати мир. Якщо, звичайно, тобі пощастить і ти не згинеш у черговій дурній бійці,а мені пощастить дожити до твого весілля.

    Юна Делла Скала з посмішкою повернулась до батька.

    — О, як це чудово,померти молодою серед друзів, стікаючи кров’ю! Чудова смерть.

    Каріна побачила обличчя батька бліде і перекошене від гніву.

    — Це,що, по-твоєму, смішно?

    Голос герцога хрипів від люті.

    — Ти хоч розумієш, що якби вчора Тібальт потрапив шпагою трохи вище, сьогодні твого Ромео вже відспівували б! А Тібальта чекав би ешафот, бо за вбивство я засудив би його до смерті. Могли обірватися два життя разом, дві родини втратили б спадкоємців! Це щастя, по-твоєму?

    Каріна дивилась на батька і їй раптом стало так нестерпно соромно, як не було, мабуть, ніколи. Очі герцога горіли праведним вогнем, але Каріна дивилась крізь нього. У свідомості почали випливати обличчя друзів, з якими вона була нерозлучна з дитинства. Ромео, мертвий, блідий в крові, Бенволіо зі шпагою в серці… Несподівано виник образ молодого Капулетті на ешафоті і кат,що заносить сокиру над його головою. І ця картина темноволосій Делла Скала теж не сподобалася. Вона струснула головою,проганяючи погане видіння і, раптом зрозуміла,що голос став якимось сівшим і тихим.

    — Тату, пробач. Ти маєш рацію, смерть не привід для жартів. Вибач мені.

    Герцог сховав обличчя в долоні,нахиливши голову і Каріна побачила,що з боків волосся батька вже торкнулось сивини. А він був ще зовсім не старий! Хвиля сорому накрила Каріну знову.

    Вона обійняла батька і стиснула його руки своїми, як це завжди робила її покійна мати, коли хотіла підбадьорити свого чоловіка. Герцог пам’ятав про цей жест своєї покійної дружини і глянув на доньку. У його погляді змішалася біль, гіркота і любов до цієї дівчинки, яка так схожа на свою мати.

    — Я прошу тебе,Каріна. Прошу. Почни вже нарешті думати головою І перестань чекати смерті з розкритими обіймами. Коли настане час , вона сама тебе обійме. А поки що тобі доведеться обіймати книги, собак чи в крайньому випадку Тібальта. Тільки не захоплюйся, а то й справді задушить.

    Каріна полегшено зітхнула,зрозумівши,що герцог знову жартує. Вона відкинулась на сидіння і глянула у вікно. Дерева почали зустрічатись рідше, ось-ось за поворотом з’явиться берег озера. Майже прибули.

    — А все-таки, батьку, може краще на псарні працювати, будь ласка?

 

Спадкоємець Капулетті

— Синьйоре Тібальт,прошу Вас, пересядьте в карету, пекло яке!

    Старий слуга висунувся з вікна, витираючи обличчя хустиною. Він сказав ще щось,але молодий Капулетті тільки похитав головою у відповідь і погнав коня, обганяючи екіпаж.

    Нарікати на долю – не для нього і взагалі - недозволена розкіш для чоловіка. Цю науку Тібальт вивчив із самого дитинства і неухильно слідував їй. Батько не був з ним жорстоким,але виховував сина суворо і Тібальт навчався не ремствувати уже тоді, коли й зовсім не розумів значення цього слова. Він отримав наганяй від вчителя за погано вивчений урок і не ремствував, він робив помилки на уроках фехтування,знову отримував наганяй і не ремствував. Батько і сам завжди дотримувався свого правила. Втрата дружини під час пологів його не зламала, він взявся за виховання сина і робив усе,щоб той став сильним чоловіком. Лише одного разу він показав свій страх, тоді Тібальту було п’ять років і з ним вперше стався напад. Батько притискав до себе тіло сина,що корчилось в судомах і не міг поворухнутися від страху. Лікар привів хлопчика до тями і пояснив, що це не смертельно, і на щастя лікується. Місячна хвороба. Ліки можуть лише знизити частоту і силу нападів, але недугу вижене лише гармонія в душі і тілі хлопця. Тібальт не запам’ятав тоді лиця батька, але це був єдиний раз, коли той сказав:

    — Господи,за що?

    З того часу Тібальта не залишався один, його оберігали від емоцій, які могли викликати нарад і всі сили хлопчик витрачав на те,щоб стати сильнішим. У сім років лікар після чергового огляду дозволив Тібальту займатись фехтуванням. Ці заняття давались йому важко: він спотикався, падав, помилявся і знову падав. Але у вухах луною стояли слова батька : не нарікати. І він займався,до втрати свідомості, а потім знову займався і знову до втрати свідомості. Батько був задоволений успіхами Тібальта, але на похвалу був вкрай скупий і хлопчик звик до мовчазного схвалення. З дванадцяти років він уже прикривав спину батька в сутичках з Монтеккі і бився на рівних з дорослими чоловіками і завжди отримував в нагороду мовчазне схвалення.

    Смерть батька лише зміцнила в Тібальту рішучість  нікому не показувати слабкість і не нарікати на долю. Усі вмирають рано чи пізно і на нього самого чекає кінець. А поки він візьме на себе обов’язок батьків виконуватиме свою роль у сім’ї. Дядько і тітка наполягли на тому,щоб осиротілий племінник переїхав жити в їхній дім, поки не матиме своєї сім’ї. Можливо, це і була турбота про Тібальта,але насамперед юнак був їм потрібен як військовий лідер і захисник сімейства – той, до кого перейде цей обов’язок від старого Капулетті, якому найменше хотілось гриміти обладунками.

    Сини подружжя Капулетті померли в дитинстві і їх спадкоємицею була єдина дочка, Джульєтта, ще зовсім юна дівчина. Побачивши кузину вперше, Тібальт втратив мову і лише мовчки милувався маленьким дивом, яке дивилось на нього широко відкритими блакитними очима. Тоді він вирішив залишитись у домі тітки і оберігати цю дівчинку від усіх напастей, які можуть їй загрожувати. З того часу минуло шість років, Джульєтта розцвіла і перетворилась на прекрасну дівчину, її серце горіло до Тібальта сестринською любов’ю, і вона навіть не здогадувалась,що двадцяти однорічний кузен у темряві ночі кидається по ліжку в припадках,згортаючи від ревнощів.

    Коли ставало зовсім важко, Тібальт йшов у бордель. Це не очищало голову від думок, але розряджало тіло і ставало легше. Повії звикли до того,що молодий Капулеті мовчазний і небалакучий, тому мовчки і виконували те, що від них вимагав клієнт,забирали плату і зникали за дверима. А Тібальт під покровом ночі повертався додому, випивав глечик вина і падав на ліжко,розуміючи,що цієї ночі він нарешті не бачитиме сни. Хоча інших контактів з жінками молодий Капулеті не уникав, з дамами на прийомах був галантним і чудово помічав закохані погляди юних красунь, що мрійливо огортали високу фігуру Тібальта. А вночі його знову відвідували яскраві сни з прекрасною блакитноокою дівчиною і прокидався спадкоємець Капулетті весь у поті, як після кошмару. Лише Джульєтта не дивилась на нього з обожнюванням, не намагалась торкнутись його, коли випадала можливість. Єдина жінка. А,ні. Була ще одна. Каріна Делла Скала, нахабне дівчисько, яка разом із своїми дружками псувала життя Тібальту. Зовсім не схожа на даму, совсім не така як Джульєтта.

    Тібальт знову пришвидшив коня, підставляючи обличчя вітру. Пекло не те слово, від спеки головний біль посилився, з’явилась гіркота у роті. Але в карету він не сяде. Почуватися хворим Тібальт ненавидів найбільше і не  дозволяв собі відчувати жалість до своєї персони. Тому, стоячи у великій залі в кайданах, він нічим не видав гіркоту від встановленого герцогом покарання. Молоду людину турбувало лише те,що донька Делла Скала, постійно перебуваючи поряд, може стати свідком нападу. Але цього можна було уникнути, головне не зриватись. Але ж поряд з нею це було не реальним!

    Попереду показалося озеро,що повіяло водяною свіжістю і Тібальт побачив стіни майбутньої в’язниці. Розкішна,звичайно, в’язниця, чудовий мисливський маєток у мальовничому місці, але неволя є неволя, навіть у раю.

    Перед виїздом у внутрішній двір Тібальт притормозив коня, пропускаючи карету вперед і озирнувся на дорогу,що залишилась позаду. Два тижні, два тижні і він галопом пустить скакуна в дорогу назад,залишаючи в минулому своє ув’язнення разом з ненависною Каріною.

    Карета Капулетті зупинилась,не доїхавши до парадних сходів,напроти яких уже стояв екіпаж герцога. Слуги вивантажували з нього велику скриню з гербом Делла Скала на кришці. Каріна, спершись на дверцята карети, мовчки кивала, слухаючи герцога,що стояв навпроти. Тібальт,що в’їхав у двір, привернув їхню увагу. Каріна нахилила голову набік і поглянула прямо у вічі молодому Капулетті, який зістрибнув з коня і попрямував у їхній бік.

    — Ваша Величність, – вклонився герцогу Тібальт, Каріну ж удостоїв лише холодним кивком.

    — Ну що ж, ось ви і на місці, - Делла Скала озирнувся назад і вказав рукою на будинок. — Ви маєте право ходити де завгодно,але за територію маєтку виходити заборонено. У будинку буде варта на випадок, якщо комусь із вас захочеться порушити мій наказ.

    Герцог суворо подивися на доньку, якій було адресовано цей вислів. Каріна з акторським здивуванням замахала руками, категорично заперечуючи,що подібне може спасти їй на думку.

    — В іншому все так, як я сказав: проживете два тижні у мирі і вийдете на волю. Звичайно,якщо ваші сім’ї не сприятимуть,тому,щоб ви тут затримались, вірніше, родина Капулетті. А то я можу змінити рішення і підсадити до вас Бенволіо, – герцог побачив як Каріна посміхнулась, — І йому точно доведеться ночувати на псарні.

    Каріна фиркнула,згадавши розмову в кареті і поглянула на Тібальта, який не розумів ці незрозумілі смішки.

    — О, батько, а наш друг Капулетті ще не знає головну новину.Дозвольте, я його порадую, – Каріна прокашлялась і заявила навмисне урочисто: — Синьйор Тібальт, повідомляю Вам приголомшливу новину : нам з Вами доведеться два тижні ділити одні покої. Ви щасливі? Я дуже!

    Каріна подарувала Тібальту глузливий уклін і із задоволенням стала спостерігати, як той змінюється в лиці.  Його обличчя зблідло, очі блиснули, губи щільно стиснуті. Святі небеса, чи не злякався він?

    — Але Ваша Величність…– почав Тібальт голосом,що зривався,але герцог не дав йому закінчити.

    — Синьйор Тібальт, це не обговорюється, ви з Каріною ділитимете одні покої, зараз туди піднімуть ваші речі і поставлять друге ліжко. Покої великі, місця вам буде достатньо. Але спершу…

    Герцог покликала до себе стражника і вказав на скриню Каріни, що стояла на землі. Другою скриню з гербом Капулетті слуги ще вивантажували з карети.

    — Насамперед ваші речі оглянуть і переконаються,що у вас немає з собою зброї. Здайте ваші шпаги і те, що ви носите при собі, скрині огляне вартовий.

    Каріна знизила плечима і, знявши з перев’язі шпагу, передала її до рук стражника, картино поплескала себе по руках і ногах, показуючи,що більше нічого при собі не має. Настала черга Тібальта. Було видно,що для нього це неприємно, він неохоче віддав шпагу і стиснув порожню перев’язь, наче сподіваючись намацати там сталь. Стражник окинув Тібальта з ніг до голови і насупився.

    — Перепрошую, синьйоре Капулетті,але здати треба всю зброю,– погляд стражника ковзнув униз і затримався на високому червоному чоботі .

    Тібальт зітхнув, нахилився і висмикнув гострий двосторонній кинджал. Секунду сталь лежала в нього на долоні, потім господар віддав ножа стражникові слідом за шпагою.  Вигляд у Тібальта був настільки розгублений,що Каріні навіть стало його шкода. Може, він і спить із ножем під подушкою, чекаючи нападу навіть уві сні? Тібальт відчув на собі погляд Каріни і відвернувся, надавши обличчю виразу холодної байдужості.

    Стражник передав отриману зброю слузі і підійшов до скринь, що тепер уже стояли поряд на землі. Серед речей Каріни не було нічого,що могло б викликати підозру.      

    Окрім книг і одягу у скрині більше нічого не було. Та й не потрібно – адже , по суті, Каріна була у себе вдома. Скриню Тібальта оглядали довше: у ній, крім одягу,були виявлені срібний медальйон із замком, склянка з незрозумілою рідиною і два кинджали. Побачивши зброю, стражник похитав головою і передав їх слузі. На медальйон уваги не затримували,але Каріна помітила,що Тібальт нервово смикає комір сорочки, дивлячись на срібну прикрасу. Цікаво, що він у ньому ховає?

    Склянка мала викликати багато запитань, якби не старий слуга, який швидко підійшов до стражника і пошепки почав щось пояснювати. Стражник запитливо глянув на герцога і той мовчки кивнув головою. А це вже цікаво. Схоже, батько про Тібальта снає щось таке, що іншим знати не можна. Каріна з цікавістю скосила очі в бік скрині, сподіваючись розглянути вміст, але кришка вже зачинилась. Стражник випростався і вклонився герцогу. Той зітхнув з полегшенням.

    — Ну, от і все, зараз вас проводять у ваші покої. Сьогодні понеділок, через два тижні  вартовий повідомить мене чи змогли ви прожити цей термін у мирі і якщо вам це вдасться, я дозволю повернутися вам до Верони. І моліться,щоб за цей час Монтеккі і Капулетті не влаштували нової сутички, інакше термін ув’язнення може стати невизначеним. Поки ж ласкаво просимо, синьйоре і синьйора. Будьте як вдома.

День другий

Ранок другого дня ув’язнення приніс Каріні усвідомлення,що вона хоче додому. Куди приємніше бути зараз разом з Ромео і Бенволіо. Скакати верхи по просторих вулицях міста, відпочивати на річці, влаштовувати бійки…. Думка про друзів відволікла Каріну від болі в голові, вона згадала,що Ромео зараз прикутий до ліжка, а Бенволіо сидить біля нього і напевно проклинає Капулетті .

    До речі, про проклятих Капулетті. Каріна підняла голову і озирнулась. Тібальта в кімнаті не було, пусте ліжко,мабуть,давно покинуте. А судячи з яскравого сонця, що пробивалось у вікно крізь щільні портьєри, вже наближався полудень. Дівчина сіла на ліжко, оглядаючи себе. Вчорашня сорочка, штани і чоботи.  Цікаво вийшло, вона учора не хотіла роздягатись перед Капулетті,хоча кімната була настільки великою,що він би і не помітив. У горлі чомусь було сухо і страшенно хотілось пити.

    Делла Скала підвелась і крикнула слугу. До кімнати  увійшла дівчина із тацею, поставила її на стіл і вклонилась. Каріна взяла глечик, налила рідину в келих і випила. Поглядом вона зупинилась на служниці:

    — А де мій нахабний співкамерник, що залишив мене на самоті?

    — Синьйор Тібальт у внутрішньому дворі, вправляється.

    Каріна здивовано підняла брови.

    — Як це вправляється? З чим?

    — Він використовує прут як шпагу

    Каріна посміхнулась.

    — Гаразд, піду я трохи отрую йому існування. Приготуй мені ванну, Кіті.

   

 

     Тібальт опинився там,де й сказала служниця – у внутрішньому дворі. Кам’яний майданчик із лавами по краях був прихований від сонця завдяки високим стінам і висадженими вздовж них грушевих дерев. Каріна зупинилася на сходах, що вели до майданчика, пошукав очима Тібальта і не одразу не побачила його у тіні дерев. Капулетті стояв, притулившись спиною до стовбура, і жадібно пив з фляги.     Очевидно,він уже давно тут вправлявся: обличчя блищить від поту, сорочка на грудях розв’язана, рукави закочені. Волосся, яке зазвичай вільно лежить на плечах, стягнуте ззаду шкіряним шнурком. Тібальт відірвався від фляги, хлюпнув води на долоню і протер обличчя, пальці стиснули скроні і він скривися. Схоже, йому мучив головний біль. Капулетті труснув головою,наче проганяючи від себе неприємні відчуття, кинув флягу на землю і рушив у центр майданчика.  Тільки тут Каріна помітила у нього в руці довгий прут,що нагадує шпагу. Тібальт став у бойову стійку, рука з імпровізованим мечем рвонула вперед, розриваючи повітря з дзвінким свистом. Каріна мимоволі залюбувалась цим смертельним танцем. Капулетті чудово фехтує, цього в нього не забереш: рухи точні, кроки вивірені, рука з мечем жалить без промаху. Якби зараз був напроти справжній противник, йому б і від прута в руках Тібальта довелось не солодко.

    Капулетті різко обернувся довкола себе, його очі зачепили непрохану гостю, яка все ще стояла на сходах, і він завмер,як був, з піднятою рукою. Каріна не відразу зрозуміла,що її присутність відкрилась,тому зробила перше,що спало на думку: помахала на знак вітання,ніби віталась з другом. Тібальт опустив прут, витер обличчя долонею і подивився на співкамерницю з-під лоба.

    — Підглядають лише легковажні жінки.

    — А я й не підглядаю. Просто дивлюся. Що, на дуель не викличеш? – Каріна посміхнулась. — На мою думку, сьогодні спекотно для таких вправ.  Чи це ти так себе катуєш,щоб мій батько був задоволений твоїм покаянням?

    Тібальт нічого на це не відповів, тільки губи стиснулись в тонку лінію та очі блиснули зеленим вогнем. Він кинув прут на землю, взяв у руки флягу, але пити не поспішав, мабуть,чекаючи,що Каріна залишить його одного.

    — Гаразд, любий Тібальте,залишаю тебе наодинці з твоїми уявними супротивниками.

    З цими словами Каріна розвернулась і рушила вгору сходами, у бік мармурових купалень, де для неї підготували ванну.

Противники

Ванна зробила свою справу: голова перестала боліти, до тіла повернулась колишня пристрасть до життя. Каріна розкинула руки по краях ванни, закинула голову і блаженно зажмурилась. Так, зараз це було набагато краще ніж катувати себе фехтуванням. Треба порадити похмурому Капулетті частіше приймати такі розслаблюючі ванни.

    Думки знову повернулися до співкамерника. За ці два дні Каріна замислювалась про Тібальта частіше ніж за увесь минулий рік і причина крилась в тому, що Капулетті був єдиною живою розвагою в стінах їхньої в’язниці. Дівчина усміхнулась, не розплющуючи очей.Так, прекрасна розвага, доки не вчепиться в горло.

    Проте надвечір вона знову відчула, як наближається туга від вимушеного ув’язнення. Самотність завжди була їй тягарем, але у Вероні знайти собі компанію не було проблемою: друзі були під боком, чоловіки, які прагнули завоювати її серце, жінки, які намагались подружитись тільки через вплив її батька, навіть нудні прийоми герцога, на яких можна було потанцювати або принаймні перекинутись словесними прокльонами з Тібальтом. Молодий Капулетті завжди стійко тримався і навіть інколи перемагав.  В таких випадках Каріна міцніше стискала ефес шпаги, бажаючи втикнути холодну сталь в такеж холодне серце ненависного противника.

    А зараз, коли всі коридори та зали маєтку вона обходила разів з десять, а на псарні не залишилось жодного собаки, якого дівчина не потріпала за гриву, Каріна зрозуміла,що найголовнішим покаранням її ув’язнення все-таки буде самотність. Їй гостро не вистачало звуків людської мови – зрештою, не зі слугами ж балакати. А ще не так хотілось вибратися з маєтку, як просто мати таку можливість хоча б у перспективі. Сісти на коня і проїхатися вздовж озера, скинути з себе одяг і пірнути в його прохолодні води, посидіти на березі і поговорити з кимось, посміятись.

    З кимось. Єдиний, хто міг скласти їй за розмовою компанію, за весь день дивним чином жодного разу не потрапив Каріні на очі. Довелось заглянути в бібліотеку, пройтися залами,знову спустися у внутрішній двір. Тібальта ніде не було. Каріна не те,щоб свідомо його шукала, але через дві години безцільних блукань по маєтку зрозуміла,що сподівається зустріти Капулетті. Однак той ніби навмисно ховався, чим несамовито дратував дівчину.

    За вечерею, поданою в залі, Тібальт знову не з’явився і Каріна вже готова була вирішити ,що Капулетті просто втік. Однак це не дуже в’язалось з характером чоловіка. Вставши з-за столу, Каріна попрямувала у покої, перевірити,чи немає Тібальта там, але кімната була порожня. Проте те, що він не втік, говорив камзол, що висів на стільці і розгорнута книга на ліжку. Капулетті щойно був тут. Несподівана досада на те, що вони розминулись, здивувала Каріну і майже розлютила. Чорт забирай, з цим типом навіть сварку затіяти не виходить, не те щоб поговорити.

    Вона підійшла до вікна і вдихнула вечірнє повітря. Сонце вже сіло, на стінах тремтіли відблиски світла від смолоскипів, десь вдалині серед дерев ухала  сова. Погляд Каріни ковзнув у темряву і зупинився на озері.

    Думка, яка несподівано прийшла в голову, була настільки спокусливою,що дівчина ахнула в голос. А чому б і ні? По цих дахах вона звикла лазити з дитинства, треба тільки подолати відстань до псарні і одним стрибком перемахнувши ковані ґрати, зістрибнути вниз,на землю.

    І свобода! Модна дістатися до озера і поплавати під місяцем, побродити лісом, та хоч дійти до села,що біля підніжжя пагорба, попросити коня і прокататись верхи. Вже краще, ніж залишатись тут на самоті. А вранці, ще до світанку, повернутися тим самим шляхом.

     Каріна накинула накидку,щоб приховати лице, затягнула вузли на сорочці, щоб не заважали і полізла у вікно. Стіна вниз не була крута, на неї модна було зпертися, відштовхнутися і схопитися руками за зовнішній карніз, що вона і зробила. Підтягнувшись, вона закинула власне тіло на черепичне склепіння, перекинула ногу і сіла як на коні. Тепер - не впасти. Повільно балансуючи, як канатоходець, Каріна рушила до східної стіни, з якої можна було спуститися на дах псарні. Виходило непогано, кілька разів вона мало не зісковзнула вниз,але в результаті досягла своєї мети. Делла Скала присіла навпомірки біля самого краю, розраховуючи стрибок до огорожі і вже передчувала свободу.

    — Синьйора Каріна, боюсь,що вам заборонене це робити.

    Від несподіванки у втікачки серце підстрибнуло і застрягло десь у горлі, вона глянула униз і з досадою видихнула. Двоє стражників у чорному дивились на неї з-під козирка псарні. Мабуть,вони несли там свою вахту, тож вона і не помітила їх раніше. Той,що був старший, вийшов уперед.

   — Вибачте,сеньйоро, але ваш батько дав дуже чіткі вказівки. Прошу вас повернутися в покої або нас доведеться повідомити про це герцога.

    Дика досада і злість на те,що вилазка зірвалась, затуманити голову, хотілося репетувати, битися і щось розбити. З погано прихованою люттю Каріна стала на весь зріст і замість того,щоб зістрибнути вниз,рушила назад тим самим шляхом, яким прийшла.

    З даху до вікна було не досягнути руками,тож вона полізла ногами вперед. Кінчиком чобота намацала опору у вигляді підвіконня,вона залізна в покої.

    Вона рушила в бік свого ліжка, розстібаючи на ходу накидку. Єдиним джерелом світла в кімнаті була лампа на столі, тому вона не помітила,що вона вже не одна.

    — Тренуєш злодійські навички? Не сумніваюсь,що тобі це знадобиться.

    Каріна різко обернулась на голос. Тібальт сидів на ліжку, притулившись спиною до подушок. Мабуть, він уже готувався до сну: чоботи стояли біля ліжка, сорочка на грудях розв’язана. У руках він тримав книгу. Зелені очі уважно дивились на Делла Скала, губи скривилась у насмішливій посмішці.

     Каріна була готова проігнорувати слова Капулетті і зовсім не відповідати йому,але злість і лють рвалися назовні, хотілося виплеснути все,що накопичилось і випадок виявився чудовим. Ось на кому вона зараз відіграється.

    Будь-що хотілося вивести його з себе, вжалити сильніше і залишити на його гладкій шкурі пару шрамів. І добре, що це не було зброї – зараз руки набагато доречніші.

    — І це говориш мені ти? Ти,що нападаєш з-за рогу і втікаєш за першої ж нагоди? Ми тут замкнені з твоєї вени, через твою боягузливу атаку на Ромео! І дивуєшся чому я хочу забратися звідси?

    Десь у свідомості Каріна розуміла,що несе нісенітниці і правди в її словах не було ні краплі. Ні з якого кута Тібальт не нападав і тим більше не тікав від бійки. Заради справедливості, два дні тому, він наодинці напав на них трьох, прямо на вулиці, віч-на-віч, а Ромео просто не пощастило – він стояв ближче за всіх і не встиг відбити удар Тібальта. Але все це зараз було не важливо, Каріна увійшла в кураж і шалена злість виплескувалась з неї на супротивника.

    Самовладання почало зраджувати Тібальту, він скочив на ноги і вискалив зуби, рушив до Каріни з явним наміром вчепитись їй в горло.

    — Думай,що кажеш.  Ти назвала мене боягузом?

    Делла Скала засміялась в голос. Їй вдалось роздратувати Тібальта,залишилось лише вколоти сильніше і мети буде досягнуто. Вона ковзнула по сильній фігурі Капулетті і затрималась на срібному ланцюжку, що губився в складках сорочки і тримав у серця медальйон.

    — До речі, не підсткажеш,що за чарівниця взяла тебе в обіг? Чий портрет приховує брязкальце?

    — Хто би там не був, вона точно краще ніж ти.Бігаєш за своїми дружками як дешева жінка з борделя. Мабуть, мрієш,що Ромео одружиться на тобі. Але на таких як не одружуються , Каріна. Навіть такі як те щеня Монтеккі…

    На секунду повисла гробова тиша, а потім смертельно зліблідла Делла Скала з налитими кров’ю очима рвонула з місця. Вона програла словесну перепалку, але не війну. Одним стрибком вона подолала відстань до Тібальта. Той не був готовий до нападу і не розраховував,що божевільна дівчина відразу кинеться в горло.

    — Я уб’ю тебе, клятий Капулетті! – пальці Каріни вчепились в сорочку Тібальта з такою силою,що важко було сказати,що перед Тібальтом жінка. Капулетті не бажав завдавати шкоди Каріні, а тому вирвавшись від її рук, і провадив її на підлогу, стиснувши її руки над головою. 

    Тібальт всього на мить відволікся і цього було достатньо. Відчувши, як ослабла хватка, Делла Скала всім свої тілом відштовхнула ворога. Тібальт підкосився і голова,що закинулась з силою вдарилась об дерев’яний стіл.

 

Таємниця Тібальта

    Каріна швидко відскочила назад і стала в бойову стійку, очікуючи,що противник зараз підніметься і знову кинеться в атаку. Але цього не сталося. Наче не володіючи своїм тілом, Тібальт ковзнув спиною по поверхні столу і сповз на підлогу.  Руки нишпорили в пошуках опори, він спробував підвестися і в нього майже вийшло,але рівновагу він чомусь не втримав і завалився на стіл боком.

    Можливо, то була хитрість противника, не такий уже сильний був удар по голові, але тут обличчя Тібальта спотворила гримаса, чи то болю, чи то злості, може і всього разом, руки вчепились в голову і стиснули з такою силою,наче хотіли роздавати. З грудей вирвачя стогін, схожий на гарчання і Тібальт звалився на спину, по тілу пішло тремтіння, кулаки стиснулись. Він стогнав і вигинався так, ніби роздирали зсередини, він хотів розігнати ноги , але в нього не виходить.

    Минуло лише кілька секунд,але Каріні здалося,що час застиг, жахлива картина перед її очима відключила здатність думати. Нарешті вона прийшла до тями від заціпеніння і рвонула до Капулетті,звалилась біла нього на коліна і не розуміючи,що робить почала притискати його плечі до підлоги. Їй чомусь здалось,що якщо тіло знерухомити, воно швидше розслабиться. Але не тут було. Під її пальцями ніби був шматок гарячої сталі, руки, що виривались тягли з такою силою,що їх не те, що втримати – просто схопити було неможливо.

    Очі в Тібальта були заплющені, з доба котився піт,з грудей рвались хрипи, наче Капулетті намагався, щось сказати,але губи не слухались.

   Каріна схилилась блище і змогла розібрати лише три слова.

    — Синя склянка… Там

    Де це “там” і що за склянка з’ясувати вже було неможливо, бо хрип Тібальта перейшов у затяжний стогін. Каріна, не випускаючи з рук плечі недавнього супротивника, швидко озирнулась на всі боки, намагаючись збагнути,що робити. Погляд нишпорив по кімнаті і натрапив на скриню з червоною печаткою,що стояла біля вікна. Усвідомлення прийшло миттєво. Каріна відпустила Тібальта і кинулась до скрині, з силою відкидаючи кришку. Під її пальцями забряскотіло скло. Ось воно!

    Маленька синя пляшечка лежала, акуратно загорнута в шовкову хустину. Каріна схопила свою знахідку і в два стрибки знову опинилась біля Капулетті. Той зблід уже настільки,що шкіра здавалася синьою. Дівчина зірвала пробку зі склянки і схилися над обличчям Тібальта.

    — Відкрий рота, ось, дивись, я знайшла. Допоможи мені, давай!

    Рука лягла на потилицю Тібальта підводячи голову і залила рідину прямо на язик Тібальта. Скільки лити, вона не уявляла, тому, про всяк випадок, вилила половину.

    Відклавши склянку, Каріна уважно глянула на обличчя Капулетті. Дія ліків була швидкою: вже через кілька хвилин напруга поступово зійшла,синьова на шкірі змінилася просто блідістю. Тіло вже не корчилось і не вигиналось, ноги витяглися, пальці розтиснулись і Каріна побачила ,що на долонях Тібальта залишились криваво - червоні мітки. Той лежав нерухомо, очі були заплющені, і тільки груди,що повільно підіймались, вказували на те, що життя і ньому ще було.

    Каріна з полегшенням зітхнула, підійшла до столу,на якому стояв глечик з водою, який дивом вцілів під час бійки, схопила його і випила все до краплі. Те,що сталось, тільки зараз почало викладатися в її голові і здавалося неймовірним,що всього п’ять хвилин тому їй хотілось вбити Тібальта. Вона обернулася і глянула на довге тіло,що лежало на підлозі.

    Значить, ось він, найголовніший секрет Тібальта. Те,що молодий Капулетті хворий, схоже зберігалося в таємниці, жодного разу ніхто не бачив цих нападів. Чоловік завжди виглядав чудово: засмагла шкіра, могутнє, вродливе тіло. У голові Каріни почала складатися картина, в яку дуже чітко вписувалась склянка з рідиною, яку приховували і таємниче звернення старого синьйора Капулетті до герцога після того, як їм було оголошено,яким буде покарання.

    Вона пішла у бік дверей,щоб покликати слугу, але раптом зупинилася і глянула на тіло Тібальта. Найменше їй хотілося давати слугам такий привід попліткувати, а їх напевно здивує,чому це синьйор Капулетті лежить на підлозі.

    Ні краще, щоб цього ніхто не бачив, особливо, якщо враховувати,що вина у тому,що трапилось,була Каріна. Дівчина нахилилась,підхопила Капулетті під пахви і спробувала підняти, але вага непритомної людини виявилась не посильною. І на що вона сподівалася?

    Каріні не подобалось почуватися винною, особливо, перед чоловіком. Зрештою, якби вона знала про напади, то не стала кидатись на Капулетті. Але і чоловік міг би притримати свій рот на замку. Делла Скала зітхнувши, почала думати,що цього разу батько мав рацію. Час починати думати головою. А то постраждає ще чиясь. Ось, як наприклад, голова Тібальта.

    Думка прийшла нізвідки,але виявилась дуже вчасною. Каріна взяла глечик з водою та рушник,що стояли на столі і спустилась на коліна перед непорушним тілом. Піднявши голову Тібальта, притиснула до потилиці в тому місці, яким Капулетті вдарився до столу.

    Навіщо це треба було робити, Каріна і сама не могла собі пояснити, але тепер совість мучила вже не так сильно. Вона подивилась на обличчя Тібальта. Тепер, коли до нього повертався колір, він уже не нагадував небіжчика: щоки стали блідо - рожевими, нижня губа почервоніла, зникли тіні з-під очей. Довге волосся прилипало до щоки і зачепилось за щетину, закриваючи собою куточок рота. Каріна зволікала, потім рішуче потягла руку і кінчиками пальців прибрала пристале волосся з обличчя Тібальта. Їй раптом стало шкода,що хвороба обрала своєю жертвою цю людину, таку молоду і , чорт забирай, гарну.

     Каріна поставила чашу з залишками води біля ліжка і рушила до вікна. Раптом під чоботом щось брязнуло, наче вона стала на скло. Делла Скала нахилилась і витягла з-під ніг маленький  срібний диск на ланцюжку. Медальйон. Вона й не помітила як він зник з шиї Тібальта.

    Каріна покрутила його у руках і помітила,що стулки розійшлись і готові відчинитись. Цікавість закликала натиснути пальцем на верхню грань і заглянути всередину, але темноволоса Синьйора вагалась. Неправильно це, безчесно влазити у щось таке особисте. Хоча зрештою, вона стала свідком того, що Тібальт хотів би приховати від усіх до кінця своїх днів, невже медальйон може нести в собі щось заборонене?

    Цей аргумент здався Каріні переконливим і вона підійшла до столу підносячи медальйон до світла від лампи,що вже згасала. Стулки розкрились і на неї подивилось ніжне дівоче обличчя з блакитним очима та волоссям кольору стиглої груші. Дівчина посміхалась. Каріна впізнала її.

    Мабуть, ця таємниця Тібальта анітрохи не поступалась його головному секрету. Виявляється, цього пихатого майстра  фехтування з’їдає зсередини пристрасть до кузини, раз той носить її портрет біля серця. Каріна не раз  бувала у будинку Капулетті і завжди відзначала про себе красу та грацію їхньої доньки. Манери, грація, покірність.Дівчинку змалку готували,що вона стане чудовою дружиною і люблячою матір’ю… Повною протилежністю Каріни, яка вічно влазила в бійки, порушувала правила, носила не відповідний одяг і взагалі,за словами батька, поводила себе як хлопчисько.

    Джульєтта ще не почала відвідувати світські заходи і, якщо і з’являлась в залі серед гостей, то зовсім ненадовго й у супроводі няньки.  Каріна завжди спостерігала за нею, і з задоволенням відзначала,що погляди інших чоловіків на дівчинку виводили з себе Тібальт, але лише тепер вона зрозуміла, що ховається за цією люттю. Ну, а напад, якому Делла Скала стала свідком, пояснював,чому Капулетті досі не попросив руки своєї ненаглядної кузини.

    Каріна посміхнулась,дивуючись, скільки незвіданого допомогла розкрити їхня суперечка і повернулась до Тібальта. Вона знову стала біля нього на коліна, стискаючи в одній руці медальйон. Потім нахилилась і акуратно вклала срібло йому в долоню,зазначивши,що шкіра на руці тепла. Гарний знак. Може, піти лягти та провалитись в сон до ранку? До світанку залишалося години чотири – не більше.

    — Ні, друже, як же я залишу тебе на самоті? Давай посидимо тут удвох, – промуркотіла Каріна і лягла поруч з Тібальтом.

Клятва

Свідомість, то  погойдувалась на хвилях небуття, то  провалювалась у темряву,то чіплялись за проблиски світла. Раптом яскравий спалах розвіяв темряву, що кралась по п’ятах і Тібальт розплющив очі. Спалахом виявився промінь сонця,що пробивався крізь завішане вікно і вдарило прямо в обличчя. Тібальт прижмурився і глянув у бік, раптом усвідомивши,що лежить на підлозі, на чомусь мокрому і взагалі не пам’ятає як тут опинився. Останнім спогадом був гострий біль, що розривав голову і нахабне дівчисько,що схилилась над ним. А далі Тібальт провадився у порожнечу.

    Капулетті пробував підвестись і застогнав: біль у потилиці віддався в мозку і накрив скроні і лоба. Він повільно повернув голову вліво і його погляд натрапив на чорне як ніч волосся. Погляд ковзнув вище і він побачив демонічне дівчисько, яка мирно спала поруч із ним.

    Тібальт подумав,що йому це ввижається і простяг руку, щоб тицьнути сплячу постать. У цей момент медальйон, що лежав в долоні, вислизнув і з дзвоном впав поруч. Каріна здригнулась, підскочила і побачила зелені очі,що втупились в неї. На обличчі Тібальта зустрілися подив і гнів і Каріна швидко відвернулась,щоб приховати усмішку,що рвалась з губ. Треба було щось сказати, але слова не йшли. Каріна буркнула щось,що нагадувало побажання доброго ранку і встала, розминаючи тіло. Очі нишпорили на підлозі, сподіваючись ,що знайдуться ще якісь слова,але,на жаль, жодної думки в голові більше не було.

    Тібальт мовчки підвівся і попрямував до ліжка. Каріна хотіла б допомогти, але той зупинив її помахом руки. Раптом Делла Скала помітила на підлозі чиню склянку, забуту після того,як вона прислужилась. Вона підняла пляшечку, покрутила її в руці і повернулась до Тібальта, посміхаючись найдобрішою своєю посмішкою.

    — Знаєш, я на твоєму місці, підписала б її. А то мало…

    Каріна хотіла,щоб голос звучав миролюбно, але звідкись з’явилось зрадливе тремтіння. З якого часу вона почала нервувати в присутності Капулетті?

    Вилиці Тібальта спалахнули червоним, погляд гостро встромився в обличчя Каріни і Капулетті став схожим на поранено звіра.

    — Якщо ти комусь хоч слово скажеш про те,що тут сталось…

     — А,  ну раз ти вже можеш сипати погрозами,отже, з тобою точно все гаразд. А ось убий мене раніше, хто б тебе сьогодні рятував? - її очі весело блиснули, відзначаючи,що Тібальт від такого нахабства втратив мову.

    Звичайно, десь у глибині совість наполегливо нагадувала,що якби не Каріна, то і рятувати Капулетті потреби не було б, але вона просто відмахнулась від цієї думки.

    — Шкода, серед твоїх склянок немає травок від поганого настрою, тобі б було корисно приймати їх щоранку.

    На язиці крутилось ще безліч слів, але Каріна чомусь стрималась. Не те щоб їй було шкода Капулетті, особливо, коли згадувала,що сказав він перед тим як вона чуть не вбила його. Але ніякого задоволення в тому,щоб насміхатися над Тібальтом, Каріна в той момент не відчувала. А, можливо, Делла Скала просто не могла повністю позбутися почуття провини. Почуття провини перед Капулетті, хто б міг подумати.

    Тібальт вже готовий був схопитися з ліжка,але біль у потилиці моментально охолодила його запал. Він скривися, торкаючись рукою до чола.

    — Тихо,тихо,бо знову доведеться тебе рятувати, – Каріна підійшла до ліжка Тібальта, – Ну,що, послати за льодом?

    Прохолода насосної тканини була такою спокусливою, що хотілось уткнутися в неї чолом. Але цей засіб надто повільний.

    — Я питаю, чи лід ще потрібен? – Каріна вичікувально дивилась на нього.

    Тібальт кинув на неї похмурий погляд і заперечливо похитав головою, морщачись від кожного руху. Потрібно було терміново прийняти ліки, бо біль розтягнеться на весь день. Погляд ковзнув по порожньому глечику,що все ще лежав на підлозі. Ті альт обережно спустив з ліжка ноги і сів, тканина сорочки промокла,прилипла до шкіри і змусила зіщулитись, як від холоду. Погляд дивився в підлогу і зачепив срібний ланцюжок, на який він мало не став. Тібальт підняв медальйон, стиснув його в долоні і сховав у камзолі, що висів на стільці

     Тут він зрозумів,що сині очі все ще дивляться на нього. Модна було б подумати,що Делла Скала насолоджується тим, у якому жалюгідному вигляді перед нею з’явився Капулетті,але на обличчі Каріни не було ні тіні глузування. Вона просто дивилась, уважно та зосереджено.

    — Води, – Тібальт помовчав з хвилину, а потім додав: – Будь ласка…

    Каріна мовчки кивнула і рушила до виходу, по дорозі поправляючи одяг. Біля дверей вона раптом зупинилася, ніби щось обмірковуючи, розвернулась і сині очі дуже серйозно глянули на Тібальта. Каріна зробила глибокий вдих, ніби збиралась пірнути, і на одному диханні промовила скоромовкою:

    — Я вибачаюсь за те,що сталось, це моя провина. І можеш бути впевнений,про твою таємницю ніхто не дізнається. Я присягаюсь.

    Повисла пауза,здавалось, Делла Скала сама не повірила у те,що ці слова щойно злетіли з її губ. Секунда і вона зникла за дверима. Тібальт розгублено подивився на всі боки, ще не розуміючи, як реагувати. Він був готовий до того,що доведеться захищатися і відбивати глузування,але броня виявилась непотрібною. Він не був готовий повірити  ворогові на слово, але щось у її погляді говорило, що її клятва – не порожня балаканина.  І Тібальт при думці про Каріну вперше за все життя відчув щось, схоже на подяку.

Дивний день

За три дні ув’язнення у батьковому маєтку Каріна зрозуміла,що з нею відбувається те,що ще тиждень тому входило в до списку під назвою “ніколи не”. І цих “не” накопичилось вже достатньо. Вона була упевнена,що ніколи випадок не зведе її з Капулетті під одним дахом довше, ніж на один вечір, не ночуватиме вона в одній кімнаті з Тібальтом,не шукатиме його товариства, щоб  скрасити самотність, ну і, звичайно,не буде всю ніч сидіти біля нього. Воістину, у долі дуже хворе почуття гумору. Тібальт був ворогом, з яким за щастя схрестити шпаги і,ось, будь ласка, Каріна поклялася зберігати секрет цього ворога і що важливіше,порушувати клятву не збиралася.

    Такі думки оволоділи молодою Делла Скала на заході сонця,коли вона лежала під тінню грушових дерев у внутрішньому дворі маєтку. Сонце вже схилялось до обріюгі ось-ось збиралося зникнути за дахом будинку. Каріна лежала на плащі, постеленому на траву. Дивний це був день,дуже незвичайний.

*********

    Після нічної події Тібальт дуже швидко прийшов до тями. Коли Каріна у супроводі слуги повернулась до покоїв, Капулетті вже був на ногах і натягував чоботи. Слуга поставив на стіл глечик із водою та келих, а потім швидко вийшов. Тібальт довго копався в скрині, нарешті витяг якийсь мішечок і висипав його зміст у келих з водою. Пив він жадібно і швидко, потім поставив на стіл порожній келих і, скривившись заплющив очі. Каріна дивилась на нього з цікавістю, гадаючи, що за ліки від головного болю прийняв Капулетті.

    Від сніданку Тібальт відмовився,натягнув камзол і вийшов. Каріна не бачила його кілька годин, але судячи з того,що слуги носили сходами гарячу воду, Тібальт вирушив митися  Делла Скала спустилася у великий зал і наодинці поснідала. Не знаючи, чим себе зайняти, пройшлась по стайні, обговорила із конюхом новонароджених лошат, заглянула на псарню і пограла зі своїми улюбленими цуценятами із батькової зграї. І чомусь весь час озиралась на всі боки, сподіваючись побачити наближення високої фігури в червоному камзолі.

    Час обіду знову покликав її до зали, хоча апетиту не було зовсім. Дивлячись, як слуги накривають на стіл,Каріна запитала, чи не бачив хтось із них синьйора Капулетті. Сивий старий вклонився молодій господині і повідомив, що синьйор Капулетті, після того як прийняв ванну,засів у бібліотеці і,мабуть,досі там. Каріна покрутила у руці виделку,зробила ковток із келиха і вийшла із-за столу.

    Бібліотека займала половину третього поверху і була справді величезна.  Батько був у захваті від старовинних книг, зачитувався трактатами Геродота та Аристотеля і доньці намагався прищепити цю любов до книг. Каріна читати любила і охоче бралася за кожен новий том, запропонований батьком,проте їй не вистачало сили волі дочитувати до кінці. Якби був вибір між бібліотекою і фехтуванням,книги завжди програвали. І в бібліотеці було безліч історій, закінчення яких вона так і не дізналася.

    Тібальта вона побачила відразу: той сидів на кріслі спиною до вікна і витягнув ноги вперед. У руках він тримав важкий том, брови зосереджено зійшлися на переніссі. Він був так захоплений читанням, що не помічав свою чорноволосу візитерку. Каріна притулилась плечем до книжної полиці і ввічливо покашляла. Тібальт здригнувся і відірвався від книги, зелені очі вп’ялися в Каріну.

    — Я хотіла дізнатися, як твоя голова? – Делла Скала ступила ближче.

    Тібальт,мабуть, очікував продовження питання,але було мовчання, тому він знизив плечима.

    — Житиму, дякую, – зелені очі знову опустились на сторінку.

    — Ти б поїв щось, духовна їжа,знаєш, прекрасна для душі, але згубна для тіла.

    —  Дякую, я не голодний, – сухо відповів Тібальт.

    —   А….

        Каріна переминалась з ноги на ногу, намагаючись придумати, що б це ще спитати і водночас злилась на себе. Дався їй цей Капулетті, ну сидить із книгою і сидить,не б’ється більше у припадку, та й добре. Треба піти чимось зайнятися. Але йти чомусь не хотілося.

    Каріна підійшла до столу,навпроти якого сидів Тібальт, відсунула стілець і сіла.

    — Що читаєш?

    Тібальт підняв у руках том і показав корінець із потемнілими золотими літерами. Каріна нахилила голову і подивилась.

    — О, Марк Аврелій, пам’ятаю цю книгу. Він начебто був грецьким полководцем, багато битв виграв.

    Тібальт фиркнув у відповідь, але без злості, а якось глузливо.

    — Не грецький, а римський і не полководець, а імператор. І так, битв виграв багато,але цікавий він своїми висновками про життя. Ти ж казала,що читала цю книгу.

    — Ну цю не читала,зате багато інших читала. І все в них те саме: мудрець, який помер давним-давно і, швидше за все, не в своєму розумі, вчить нас жити. Я волію вивчати життя тут і зараз, а не за словами багато мудрих покійників.

    Тібальт вислухав цю відповідь із серйозним виглядом і раптом засміявся. Для Каріни було несподіванкою,що Капулетті взагалі може посміхатися,але почути його сміх виявилось чимось неймовірним. Вона хотіла щось сказати,але дивовижна зміна у вигляді Тібальта змусила її оніміти. Здавалося, що в цьому суворому чоловікові раптом прокинувся веселий життєрадісний хлопчик, зелені очі заблищали,на щоках біля усміхненого рота проступили ямочки.

    Каріна була така вражена побаченим,що не відразу знайшла,що відповісти,коли Тібальт запитав:

    —  Що ти на мене дивишся так, наче я  оживча Мадонна.

    Чорноволоса синьйора швидко відвела погляд, відчуваючи,що червоніє.

    — Просто….я жодного разу не чула, як ти смієшся, думала, ти і посміхатися не вмієш.

    Вона подумала,що за таке припущення Тібальт,швидше за все, образиться,але Капулетті тільки знизила плечима і знову посміхнувся,ніби підтверджуючи,що він це вміє. Каріні було буде незвично ось так запросто говорити з Капулетті, ніби вони приятелі, та й Тібальт, мабуть,був не у своїй тарілці, бо він раптом швидко сховав посмішку і пригладив долонею волосся,що неслухняно впало на обличчя. Не знаючи,що ще сказати,Каріна озирнулась,ніби в пошуках підказки,потім скосила на ноги і рушила до дверей зі словами:

    — Гаразд, залишу тебе наодинці з великим мислителем, піду,подивлюся,що там у світі живих відбувається.

    Вона вже майже перетнула дверний отвір бібліотеки, як раптом почула за спиною:

    — Гей!

    Каріна обернулась. Тібальт сидів у тій самій позі, тільки книжка тепер була на колінах. Він поплескав долонею по сторінці і подивився на Каріну

    — У Марка Аврелія є один афоризм,звучить він так:”Людина живе тільки в даний момент. Все інше або вже минуло або не відомо чи буде” Тож, гадаю, він теж вивчав життя тут і зараз.

    Каріні здалося, що ці слова пролунали як рятівний гімн, як пісня,що кличе до перемоги. Вона посміхнулась, повторюючи одними губами “тут і зараз” і вийшла, відчуваючи дивне тепло від посмішки Тібальта у відповідь.

   

   

 

 

 

 

Перемир’я

    Так, дуже дивний вийшов день. Роздуми Каріни перервав крик птаха,що сидів у гілках шрушг, в тіні якої лежала  Делла Скала. Вона підвела очі і побачила, як порушник тиші зривається з гілки і злітає вгору, кудись у бік Верони. Каріна зітхнула. Місто зараз здавалось чимось дуже далеким і недосяжним , ніби вона не була там кілька років. Згадуючи галасливі вулиці та веселощі в компанії друзів,вона не помітила, як її думки знову повернулися до людини, відрізаної разом з нею від решти світу.

    Зустрічаючи Тібальта на вулицях Верони та із задоволенням нариваючись на бійку, Каріна не замислювалася, навіщо вона це робить. Ні, без сумніву, коли бійки затівали Бенволіо і Ромео, стояти осторонь було неможливо – ноги самі рвалися в центр подій. Але як часто Каріна і сама ставала призвідницею кривавих сутичок і чи такою очевидною була причина атаки на Капулетті? Ні. Делла Скала лише бачила високу постать у червоному камзолі, як включався азарт і далі всі думки були тільки про те, як сильніше вивести Тібальта,щоб той швидше не витримав і схопився за шпагу.  І не було думок про причини, адже завжди була лише одна: це Капулетті.

    Ну то й що, що Капулетті? А, власне,хто такий Тібальт Капулетті і чим він так насолив Каріні? Відповіді не було. Делла Скала раптом подумала,що про свого вічного супротивника, вона не знає нічого,хіба що, загальних відомостей, які були відомі дворянському суспільству Верони. Яким був цей вічно похмурий воїн, чим він жив і, зрештою, що думав про вічні бійки з Монтеккі. За останні три дні Каріні відкрилося про Тібальта більше,ніж  вона дізналася про нього за все прожите життя у Вероні. І дуже хотілося поглибити це знання,ще більше зрозуміти,що рухає Тібальтом у житті, у якого несподівано проступили людські риси. Каріна списувала свій інтерес на вимушену ізоляцію, на самотність, адже Капулетті, як і раніше, залишався єдиною розвагою. Але в це пояснення не вписувалося тепле відчуття, яке вона відчувала, впіймавши в бібліотеці посмішку Тібальта. Це було незрозуміло і навіть якось нервувало.

    Сонце майже сіло і від землі почало віяти холодом. Каріна зіщулилась і сіла, відганяючи від себе комарів,що прокинулись після денної спеки. Ну що ж, треба йти всередину, поки кровопивці не з’їли.  Каріна з тугою глянула на верхівки дерев, що гойдалась за стіною маєтку. Вибратися би на волю хоча б на кілька годин, здобути ковток свободи. Але витівка вже одного разу зірвалась,нового розчарування зовсім не хотілося. Значить, доведеться терпіти.

    Каріна нахилилась вперед, поправляючи взуття,що збилося з ноги і тут мала груша зірвалася з гілки і з глухим звуком приземлилась точно на чорну потилицю дівчини. Делла Скала зашипіла крізь зуби і з образою потерла голову. Вже й природа постає проти неї, плоди посеред літа падають.

    — Схоже, твоя туга від ув’язнення викликала передчасну осінь, — пролунало глузливо звідкись зверху.

    Каріна озирнулась і на сходах,що вели з верхньої галереї у двір, побачила постать у червоному камзолі. Тібальт стояв з руками за спиною і уважно дивився на дівчину,голова була піднята і усмішка на обличчі здавалась глузуванням. Каріна фиркнула.

    — Та й нехай приходить осінь, хоч ці кровопивці зникнуть, – і на підтвердження своїх слів прихлопнула чергового комара, що кружляв навколо неї.

    Тібальт беззвучно засміявся і спустився на кілька сходинок униз. Коли зелені очі знову подивились на співрозмовницю, Каріна зрозуміла,що те, що вона прийняла за глузування, була лише посмішка на обличчі, освітленому тьмяним світлом смолоскипів, що запалювали по всьому будинку, коли сідало сонце. Тібальт зробив,ще кілька кроків і остання сходинка вивела його на подвір’я. Він зупинився, спостерігаючи, як Каріна підбирає з землі плащ і обтрушує тканину від трави,що прилипла.

     — Я взагалі у справ сюди прийшов, – голос Тібальта урвав мовчанку. — Зважаючи на те, що сталося вчора, та й усього, що ще може статися за дванадцять днів,що залишилися, пропоную укласти тимчасове перемир’я.

    Каріна, нахилившись за кинутою на землю флягою, так і завмерла, з простягнутою вниз рукою.  Вона повернула голову і витріщилась на Тібальта, перевіряючи про всяк випадок, чи точно ці слова пролунали від Капулетті. Тібальт дивився в підлогу, вивчаючи свої чоботи, важке волосся впало вперед і приховало від Каріни вираз його обличчя.

     — Коли нас тут замкнули удвох, безглуздо буде повбивати один одного. І тим підтвердити слова герцога про те,що по страчувати нас було б вірніше.

    — Ну, схоже, що батькове рішення все ж таки виявилося мудрішим. Коди б ще я почула від Капулетті пропозицію перемир’я.

    Цього разу фиркнув вже Тібальт.

    — Смішно чути це від людини, яка не далі як учора відчайдушно наривалась на бійку. І взагалі, в бібліотеці мені здалося,що ти сама не проти перемир’я.

    Тібальт замовк, ніби вирішуючи ґ, чи варто щось до цього додати.

    — Ну і, мабуть, варто визнати,що коли поряд немає Монтеккі, твою присутність цілком можливо терпіти. Так що,так, я пропоную перемир’я, – закінчив свою промову Капулетті і вдивлявся в дівоче обличчя,чекаючи реакції.

    Каріна весь цей час не зводила очей з Тібальта,знову дивуючись тому, скільки всього несподіваного приніс цей день,що ще не закінчився. Що ж, доля сама так розпорядилась, хай усе йде, як іде. Вона всміхнулась і розвела руки в сторони,наче пропонувала Капулетті обійми.

    — Добре, перемир’я значить перемир’я.

    Тібальт труснув головою, відкидаючи  пасма з чола,на мить затримав погляд на синіх очах, кивнув і , розвернувшись, пішов назад вгору сходами. Але раптом зупинився.

    — То може відзначимо наше перемир’я келихом вина?

    Каріна не очікувала цього. Взагалі, вона не звикла пити. Лише інколи Ромео чи Бенволіо пропонували їй келих.

    — Можливо, наша леді не п’є?

    На обличчі Тібальта з’явились легка посмішка.

    — Знаєш, якщо я не п’ю з тобою, це не означає,що я взагалі не п’ю.

    Не чекаючи такого повороту, Тібальт звів очі  на дівчину. Цікаво, цим словам варто образитись чи чекати продовження? Тібальт сперся на перила і побарабанив пальцями по кам’яному облицюванні.

    — Але коли ми вже уклали перемир’я. …. Мабуть,я погоджуюсь на келих вина. Келих, не більше.

    — Пропоную приступити прямо зараз.

Бенкет за мир

    Вони сиділи в покоях вже понад три години, пили, їли сміялись і говорили,говорили,говорили. Каріна сама не помітила, як почала щось розповідати, а Тібальт слував її спершись на щокою на руку. Історії Тібальта не були смішними,але Каріна слухала його з цікавістю, зазнаючи про себе, що Капулетті,здається, вперше за довгий час розслабився.

    Особливо Каріні сподобалась історія про те,як він вперше побився на вулиці з Ромео. Хлопчаки не поділили, кому першим треба було пройти через калюжу після затяжної сливи, накинулися один на одного і повалитися в цю саму калюжу, б’ючи один одного поки слуги їх не розняли. Каріна бачила,що Тібальт говорить про це без якогось натяку на ненависть до Монтеккі, наче Ромео і не належав до цього роду, а був просто якимось хлопчиськом. Це було незвично і приємно, ніби не було ворожнечі, яка так довго розривала місто на два табори.

    Каріна теж розповідала про усі витівки, які вони разом з Монтеккі вчиняли в дитинстві. Та й не лише в дитинстві. Як її батько постійно кричав намагаючись втихомирити дочку, але зрозумівши,що це нереально, просто мовчки хитав головою.

    — Дивно, як він тебе з твоїми історія не зачинив у будинку, посадивши за книжки.

    — Він дуже любить мене. Вірить,що одного разу я раптом вирішу вийти заміж, народити дітей, стати спокійнішою… - Каріна зробила театрально серйозне обличчя і з трагізмом подивилась кудись у далечінь. Тібальт похитав головою.

    — Боюсь, що твого батька чекає серйозне розчарування.

    — Синьйоре Капулетті, я попросила би вас говорити з меншим прин…прини…о, Мадонно, допоможи мені… приниженням, - ледь висловила Каріна і суворо подивилась на Тібальта. Вони дві секунди намагалися бути серйозними, але покотились від сміху.

    Вони знову почали розмовляти про все,що лише приходило на думку. Тібальт розповідав про своє дитинство, батька і життя в домі Капулетті.

    — Щоб залишатися у згоді із собою, я ніколи не пропускаю вправи з фехтування, недільної служби та сімейної вечері в день смерті свого батька. Я не роблю боргів у торговців, і не користуюсь послугами повій,запропонованих безкоштовно.

    На останніх словах Тібальта, Каріна здивовано підняла брови. Тібальт зробив невизначений жест рукою.

    — Я не люблю бути винен, особливо жінці.

    — Ну, а якщо ти просто сподобався дівчині і вона хоче бути з тобою заради задоволення, а не грошей?

    — Ні, це ще гірше,ніж бути винним.

    Капулетті зробив паузу і підніс до губ келих. Каріна вирішила запитати:

    — А як же усі ті жінки, які тільки і мріють опинитися у твоєму ліжку?

    — А мені що? Я не люблю їх, — Тібальт подав плечима.

    Каріна помітила як він притиснув до грудей медальйон, який висів у нього на шиї.

    — Тому що кохаєш кузину?

    Повисла тиша. Каріна побачила як різко зблідло обличчя Тібальта, брови зійшлися на переніссі. Погляд звужених очей дивився перед собою,долоні, що розслаблено лежали на столі, стиснулись в кулаки. Делла Скала побачила це і злякалася. Їй раптом здалося,що тендітне перемир’я,що встановилося між ними, зараз лусне, як мильна бульбашка і вони провадяться у вир люті і ненависті, з яких їм точно не вибратися. Навіщо, навіщо вона це сказала? Треба щось сказати,якось пояснити все, поки ще не пізно.

    — Слухай, я не хотіла,правда… Не хотіла я залазити у твій медальйон, але так вийшло. І в мене є виправдання: він після падіння сам відкрився…. Послухай, мені…мені так соромно..

    Каріна говорила швидко, ковтаючи слова і не відриваючись, дивилась на Тібальта. Здавалося, той приріс до місця, кісточки на стиснутих кулаках побіліли. Каріна схопилася на ноги, не в змозі винести мовчання у відповідь.

    — Боже, та глянь уже на мене! Я ж присягнула тобі,що ніхто не дізнається про твою таємницю. Вважай,що секрет медальйону потрапляє під цю клятву. Я не порушу її, даю слово, — вона зробила кілька кроків до Капулетті. — Тібальт, мені,правда шкода,що так сталося. Будь ласка, повір.

    Каріна завмерла в очікуванні. Тібальт слухав її, не повертаючи голови, наче впав у забуття. І тільки звук власного імені,що зірвався з губ, що ніколи раніше не вимовляли його, змусив Капулетті підняти очі. Каріна не брехала. На її очах модна було помітити сльози. Тібальт побачив у глибині синіх очей істину, справжню та неприкриту. Делла Скала справді жалкувала. І вона будь-що дотримає слова. Тібальт заплющив очі, зробив глибокий вдих і долоні нарешті розтиснулись. Він поглянув на Каріну і легко кивнув. Та дивилась на нього секунду, ще не вірячи,що буря минула.

    — Я поставлю тобі одне запитання і забудемо про це, – погляд зупинився на руках Тібальта. — Тільки не кидайся в мене посудом!

    Той хмикнув і скривився:

    — Ну, якщо я досі цього не зробив…

    — Скажи, ти через хворобу не зробиш пропозицію Джульєтті?

    Каріна розуміла,що дуже ризикує, знову торкаючись цієї теми, але зараз їй було все одно. Чомусь хотілося точно знати,що керує Тібальтом і почути це потрібно саме від нього.  Капулетті зітхнув підбираючи слова.

    — Так, але причина не лише в цьому. Я не хочу, щоб вона жила в страху,що я будь-якої миті почну битися в припадку, як одержимий. Вона жодного разу не була свідком нападу, хай так і лишається. Але… – Тібальт поклав долоню на камзол і стиснув там, де був медальйон. — Вона для мене – промінь світла в темряві. Чудова мрія. Я боготворив її з того часу, як вона була дитиною. Чи можу я образити її тілесною пристрастю? Ні.

     Каріна слухала затамувавши подих. Вона не знала,що відповісти на цю відповідь і чи взагалі треба відповідати. Одне вона зрозуміла точно: Тібальт був набагато складнішим ніж показував. І було в цьому щось магічно привабливе, ніби вона дивилась у старе дзеркало і раптом побачила у відображенні нові кольори.

    Тібальт підвів очі на застиглу Каріну і їхні погляди зустрілися, краще за будь-які слова передаючи все те,що обоє відчували. Капулетті посміхнувся.

    —Я маю тост

    Знову наповнені кубки взлетіли в  їхніх руках і Тібальт вимовив майже урочисто:

    — За таємниці, які ми заберемо з собою в могилу

 

.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Новий день

    Вічній природі не важливо,які справи творяться у світі людей,ніщо її не бентежить і сонце незмінно піднялося на сході, не надаючи значення тому,що відбувалося в замку. Золотий диск повільно повз небом вгору, відстояв у зеніті опівдні і рушив далі небосхилом у бік заходу, освітлюючи кам’яні стіни з рідних боків.

    Коли промені прорвалися за портьєри покоїв і зайняли свої позиції на дві години полудню, тиша кімнати порушилася обережним ворушінням на ліжку.

    Каріна розплющила очі і скривилась. Денне світло сліпило, нестерпно палило в горлі і хотілося пити. Озирнувшись довкола та,щоб не повертати голови, вона зрозуміла,що лежить на ліжку,своїх покоях. Дівчина уже зібралася потягтися,але тут наткнулася ліктем у  у перешкоду праворуч від себе і раптом зрозуміла,що на ліжку вона не одна. Дуже повільно повернувши голову, Каріна дивилась на довгу постать людини,що спала поряд. Тібальт лежав на спині,повністю одягнутий, голова трохи повернута на лівий бік і волосся неслухняно хвилею прикривало щоку.

    Каріна дивилась на Тібальта і чомусь зовсім не дивувалася. Сплячий поруч Капулетті раптом здався чимось дуже природним і звичним, наче так і мало бути в житті щодня. Каріна звела очі на обличчя Тібальта. Тепер він здавався абсолютно безтурботним: чорні вії, гладке чоло, не обтяжене думками, пухлі губи,що здавалися майже червоними…. А цікаво, чи холодні вони? І перш,ніж чумна голова встигла зрозуміти,що вона робить,рука сама починалася до до рота Тібальта. Вона майже торкнулася нижньої пухкої губи, як пальці їй обпалило гаряче дихання.

    — Якщо ти перевіряєш, чи помер я,то ось не дочекаєшся, я ще дихаю, – Тібальт розплющив одне око і хитро прижмурився.

     Каріна він несподіванки відсмикнула руку і спробувала було запротестувати проти такого припущення,але зрозуміла,що вона не те що Тібальту, вона собі не могла пояснити, навіщо їй торкатися рота Капулетті. Тому вона всміхнулася як можна безтурботніше і відвернулася,заплющуючи очі і зображуючи позіхання:

    — Ну,треба було перевірити,раптом я весь ранок обіймала твій холодний труп.

    Воістину, більш розумного пояснення вигадати в ту мить вона не могла. Каріна покосилася на Тібальта,але той ,здається, нічого не помітив, а повільно потягався, задерши руки вгору. Делла Скала з полегшенням зітхнула.

    — Голова розвалюється, - зашипів Тібальт

    — Пити менше треба. Принести води?

    Тібальт звівся на ноги і кинув таємну усмішку у бік Каріни.

    — У мене  є краща ідея…

***********

    Між стайнею та псарнею, під міцним дерев’яним навісом, було викопано колодязь для потреб мешканців замку. Стіни його були викладені каменем, на дерев’яних опорах встановлено колесо на зразок млина, навколо якого була накручена мотузка з прив’язаним відром.

    Тібальт швидким кроком підійшов до колодязі зазирнув всередину. Вода зверху здалася чорною і манила прохолодою. Чоловік стягнув через голову сорочку і однією рукою крутнув колесо, спускаючи відро вниз. Поки він діставав воду, до нього вже наспіла Каріна. Дивлячись на голого до пояса Капулетті,що ворушить відро з водою на край колодязя, Делла Скала посміхнулася.

    — Так, мабуть, це рішучий метод боротьби з головним болем. Вона, між іншим, не тепліша за талий сніг, – вона простягнула руку і відчула прозору рідину у відрі.

    — Давай, допоможеж мені, —  Тібальт поставив відро і зробивши два кроки убік ,нахилився вперед,широко розставивши ноги. Каріна підняла відро на головою Тібальта і перекинула,обгорнувши Капулетті крижаною водою.

    Тібальт не видав жодного звука, тільки пальці вп’ялися в ноги, він труснув головою вперед, а потім різко випростався, відкидаючи назад мокре волосся. Руки почали розбирати холодні краплі по шкірі, яка одразу вкрилася мурашками. На вилицях заграв рум’янець,наче Тібальт зайшов до хати з холодної вулиці. Дихання почастішало після холодного водоспаду і Капулетті стиснув губи, намагаючись заспокоїти серце,що прискорилося. Краплі стікали з волосся на плечі,бігли вниз на груди і спину тонкими цівками, від чого тіло покривалося гусячою шкірою. Уся ця картина проникла у свідомість Каріни,яка так і стояла з порожнім відром і відверто глянула на Капулетті скляним поглядом.

    Каріна так глибоко поринула у свої роздуми,що не помітила погляду Тібальта.

    — Ти вже вдруге на мене так дивишся, ніби я з того світу повернувся. Повторюю: не дочекаєшся, вода мене точно не вб’є – Тібальт натягнув червону тканину сорочки, не зводячи очей з Каріни.

    — Та що ти, не наважувалася навіть і мріяти, – сказала у відповідь та, швидко відводячи погляд, – Чим займемося сьогодні?

    Тібальт задумливо переступав з ноги на ногу, тримаючись руками за краї не до кінця зав’язаної сорочки. Він озирнувся і потер долоні.

    — Я вже два дні не вправлявся, це для мене занадто довго. Тож пропоную фехтування.

    — О, я припускала,що ти це скажеш, – Каріна посміхнулася, — Але зарахгспека буде нестерпною,думаєш, наші голови це витримають?

    — А,на мою думку, ти просто боїшся,що твоя голова потрапить під удар. Якщо так, то урочисто обіцяю наносити їх по інших частинах твого багатостраждального тіла.

    Каріна повернула голову і глянула на Тібальта з-під долоні, загороджуючись від сонця.

    — Ах ти , хитрий лис…. Думаєш, злякаюсь? - Вона схопилася на ногиі з викликом подивилася на Тібальта,продовжуючи при цьому посміхатися. Їй подобалась така їхня розмова на грані глузування,азарту, але не зла.

    — Добре,згодна. Ходімо пофехтуємо.

 

***

     Каріна плюхнулась на лаву, мокра,щоки палали жаром,наче вона щойно загнала галопом двох коней поспіль. Сонце вже схилялось до заходу і його промені все менше пробивалися за стіну і верхівки грушевих дерев внутрішнього дворика. Дівчина нахилилася, підняла із землі флягу і стала жадібно пити. Над нею навис Тібальт, теж розпалений і захеканий, і вгамувавши спрагу,Каріна передала йому флягу.

    Замість лозин вони взяли довгу тонку палицю з тих,що заготовляють для утеплення підлоги в псарні і зламали її навпіл, отримавши дві якраз потрібного розміру. Палиці були пружні та досить міцні,щоб у їхньому поєдинку замінити шпаги. Вийшовши у внутрішній двір, поки Тібальт стягував волосся шнурком, Каріна крикнула слугу і наказала принести флягу з водою та рушник.

    Кілька годин вони  ганяли один одного по майданчику, по черзі кидаючись в атаку, стрибаючи через лави та завдаючи ударів, намагаючись не перенести серйозних каліцт один одному. Каріна була майстром прямих атак, вона йшла в лоб,змушуючи противника задкувати і, завдававши нищівних ударів,отримувала перевагу. Але Тібальт швидко зрозумів слабке місце цих атак і,захищаючись,завдав удари у відповідь збоку по ребрах суперниці, там, де Каріна найбільше розкривалась. Дівчина морщилась від легкого болю, починала відступати, але швидко відновлювала атаки. Вони майже не переривалися на відпочинок, обома оволодів азарт сутички, обидва скучили за запахом небезпеки і з насолодою кидалися один на одного, дивлячись прямо в очі і, відчуваючи,як вібрує повітря навколо

    Втома стала очевидною лише тоді, коли почалися найпростіші помилки: ноги почали чіплятися один за одного, а дихання збивалося настільки, що для відновлення треба було сісти. Каріна так і вчинила. Поки Тібальт вгамовував справу, Делла Скала акуратно потерла боки і скривилась.

    — Знаєш, войовничий мій Капулетті, ти відбив мені всі ребра.

     — Ти сама вина, кидаєшся вперед стрімголов і розкриваєшся з боків. Ризикуєш даремно, от і отримуєш по ребрах.

    — У Вероні я не отримувала від тебе жодного поранення, а зараз ти мене ледве не вбив. Коли ти вивчив мої “слабкі місця”? — вона дивилась йому у вічі.

    — Я завжди їх знав… У Вероні були не палиці, а шпага, я міг тебе поранити…тому…

        — Тільки не кажи,що ти піддавався, Тібальт. Навіть не думай…

    Капулетті відвів погляд на стіни, які оточували їх. Здавалося,за ці два дні майже забувся той факт,що вони замкнуті у маєтку без права виходу

    — Ех, вибиратися б звідси хоч на одну ніч.

    Він перевів тему. Йому не дуже хотілося пояснювати дівчині, чому за стільки років він навіть не ранив її, а якщо і траплялись такі випадки, то рана була настільки легкою,що її важко було помітити. Тібальт ніколи не бився з жінками, а тому  в сутичках з Каріною він був доволі акуратним, хоч і намагався не показувати цього. Вся його охорона чудово знала: дівчину не чіпати, а якщо Делла Скала виріше ризикнути життям то лише відбивати її удари.  Молодий Капулетті чудово пам’ятав той день, коли хтось із його лакеїв поранив дівчину так,що та провалилась у ліжку більше тижня. Удар прийшовся в правий бік і дівчина не могла вставати,щоб шви не розійшлися. Лакей, звичайно, був покараний, а Тібальт на довго запам’ятав скривавлену дівчину, яка в той момент виглядала надто слабкою і беззахисною.

    Каріна простежила за поглядом Капулетті і похитала головою, кидаючи флягу на лаву.

    — Може ти не пам’ятаєш, але я вже намагалася. І тепер варта точно буде готова до моєї нової втечі. Можливо, вони вже ночами на дахах чергують.

    Тібальт з досадою труснув головою. Так, варта і справді тепер око з даху не спустить, а перебратися через огорожу можна тільки з псарні.

    — Забудь, це пусте, якщо тільки ти не хочеш зробити якусь неймовірну дурість, наприклад,вийти через ворота,коли ніхто не дивиться, – Тібальт розпустив шнурок із волосся і почав намотувати його на руку.

    Бух! Фляга  з водою, яку Каріна знову взяла в руки, писала з її пальців. Вона дивилась на Капулетті поглядом божевільної, якій раптом відкрилося,що це не вона позбавлена розуму, а решта світу.

    — Повтори,що ти зараз сказав? Вийти через ворота, доки ніхто не дивиться? — Каріна промовила це як заклинання, по обличчю раптом почала розповзається усмішка  і в очах заблищав хитрий вогник.

    Тібальт, не розуміючи ,що за шалена ідея спала на думку цій дівчині, але вже відчуваючи недобре,почала була заперечувати, але Делла скарга перебила його.

    — Сьогодні опівночі, коли варта розійдеться по своїх позиціям, ми дочекаємося, поки у воротах нікого не буде і втечемо. Дійдемо до села, тут недалеко,а перед світанком повернемося так само, як і пішли. Ну що скажеш?

    Тібальт дивився на неї, мабуть, ще сподіваючись,що співкамерниця жартує. Але було відчуття,що азарт,який опанував Каріну, передався і Капулетті,бо зелені очі розширилися не так від жаху, як від можливої перспективи. Тібальт похитав головою.

    — Це нерозсудливість. Якщо нас упіймають, то сидіти нам тут до кінця наших днів. Герцог навряд чи розцінить нашу нічну вилазку як доказ,що ми засвоїли урок.

    — Так, небезпека є і гнів батька може бути непередбачуваним. – Каріна нахилилась і поглянула в зелені очі,наче гіпнотизуючи. — Але що ти вибереш? У безпеці проспати всю ніч у ліжку і прокинутись від нудьги чи ризикнути і насолоджуватися вночі свободою. Уяви, ти можеш випивати, насолоджуватися жінками, якщо бажаєш, а я зможу знайти коня і нарешті прокататись верхи потрібному лісі. То що?

    Обличчя Каріни раптом виявилося так близько,що Тібальт відчув її подих на своїх губах. Сині очі горіли вогнем та азартом, обличчя палало нетерпінням. Каріна чекала на відповідь.

    Тібальт зітхнув, збираючись з думками, хоча відповідь вже давно крутилася на язиці. Зелені очі зустрілися з синіми і з губ зірвалося рішуче:

    — Вмовила.

Втеча

Каріна Делла Скала звикла вважати себе людиною недурною і кмітливою. І ,незважаючи на впевненість батька у зворотному, рішення вона вміла приймати швидко і холоднокровно,хоч і не завжди вірні. Але ще донька герцога ніколи не почувала себе такою дурною, як тієї ночі.

    План втечі вони з Тібальтом обговорили у всіх деталях, він був просто геніальним у своїй простоті. Вони мали піднятися до себе, перевдягнутися і взяти гроші, спустися в льох і оголосити слугасг,що вони збираються вечеряти серед винних бочок і до ранку їх не турбувати. Після того, як слуги поставлять таці з вечерею на стіл і відкланяються, швидко вгамувати голод і ,загорнувшись в плащі, через ковані дерев’яні двері вибратися у двір. Варта в цей час уже вставала на свої пости, але місяць поки висів низько і при належній обережності приховувати свою присутність не було б важко. Далі втікачам треба було сховатися в тіні фортечної стіни, прямо навпроти головних воріт маєтку і чекати,поки стражники залишать свої пости і рушать уздовж грат на обхід території. Їм на зміну потом мали прийти двоє інших стражників, але часу між цією зміною вистачало сповна,щоб вибратися за ворота. Стражники їх не замикали бо, по-перше,завжди були на посту і стежили,щоб ніхто не проник усередину, а по-друге, бранці герцогського замку майже завжди були на очах и хтось точно знав,де вони знаходяться, тому ризику, що донька герцога та її співкамерник виберуться назовні непоміченими, просто не існувало. Принаймні стражники так вважали. Але бранці з цим не згодні.

    Усі етапи їм вдалися навіть швидше, ніж вони очікували – чекати, коли стражники залишать пост біля воріт,довелося зовсім недовго. Щоправда, залишалася небезпека, що хтось чергуватиме на даху і помітить їх зверху, але,мабуть, нікому з сторожів не спало на думку,що Каріна повторить відчайдушну спробу втекти через дах псарні. І ось, коли місяць у всій своїй срібній пишноті піднявся над верхівками дерев і висвітлив цей край тиші і спокою,дві постаті в чорних плащах пройшли через не до кінця прикриті грати воріт і швидко зникли в тіні дерев.

    Шлях їх лежав далі дорогою, якою вони сюди прибули на початку свого терміну ув’язнення. За маєтком дорога ковзала вниз, залишаючи праворуч озеро і огинаючи схили двох пагорбів,біля підніжжя одного з яких Каріна точно знала,знаходиться село. Здебільшого жили сім’ї ремісників, ковалів та землеробів,але з кожним роком все більше подорожніх затримувалися там надовго чи залишалися там назовсім. І в результаті там з’явилася таверна, лазня, навіть щось на зразок борделю, щоправда, його всіляко маскували під ще одну лазню. Ось у це село і тримали шлях в втікачі в очікуванні ковтка свободи. Все ще тримаючись ближче до гаю, що приховував їх від випадкових свідків, вони обігнули замок і вийшли на дорогу та , де побачити їх уже не було кому. Каріна окинула поглядом шлях, який їм треба було подолати, і рішуче рушила з дороги праворуч,знову відводячи їх у гай, який легко модна було прийняти за дрімучий ліс, так тісно посадив ньому дерева. Раптом прийшло рішення не йти дорогою, втрачаючи дорогоцінний час, а зрізати майже прямо через поле,обійти пагорб і вийти до села. Впевненість Каріни була непохитна і Тібальт, який засумнівався було в цій витівці, мовчки пішов за нею

    Каріна йшла вперед із переможним виглядом, вже передчуваючи веселу ніч. Але що далі вони просувалися, то менш впевнено вона озиралася на всі боки. Поле, на якому вони опинилися після виходу з гаю, сало вивести їх до двох курганів і далі залишалося просто пройти схилом униз.  Але курганів попереду не було, а тільки нова стіна з дерев,ніби знову почався ліс. Каріна зупинилася,закрутила головою по сторонах, сподіваючись побачити якийсь знак,що підтверджує,що йдуть вони правильно, але попереду ц ззаду на них чекали ряди дерев, з боків – висока трава, яка невідомо куди вела. Зі знайомого було тільки небо, але й його Каріна ледве впізнавала, бо хмари приховали від них зірки і тільки місяць проривався крізь їхню щільну завісу і виглядав, ніби насміхаючись над горе-втікачами. Вони заблудилися, не пройшовши половини їхньої короткої дороги. Воістину, ніколи в житті Каріна не почувала себе такою дурною.

    Тібальт стояв трохи позаду і мовчки чекав, коли його провідниця вийде з заціпеніння. Але Каріна продовжувала стояти на місці, ніби в очікуванні, коли рішення саме залетить в голову.

    — Я так розумію, ми заблукали? – голос Капулетті пролунав спокійно діловито.

    — Нічого ми не заблукали. Просто я думаю, – Каріна почувала потилицю і знову подивилась на всі боки. — Не знаю… Я не пам’ятаю це місце, ми мали вже вийти до пагорбів, тут же йти всього нічого…

    Раптом пролунав дивний хрип і Каріна подумала, що Капулетті почав задихатися. Але, обернувшись, вона відчула,що її накрило хвилею обурення:  Тібальт,що весь час ледве стримувався, не витримав і тепер реготав у голос, нахилившись уперед і упираючись долонями в коліна.

    — Ну, звісно,зараз саме час веселитися, – огризнулася Каріна, сверливши Тібальта поглядом. — Ходімо, нам праворуч. Та годі вже сміятися з мене або я за себе не відповідаю.

    І вона швидко пішла у вказаному напрямку,загрібаючи ногами високу траву. Тібальт, насилу заспокоївшись,пішов за нею, все ще сміючись.

    — І через тисячу років наші славні нащадки розповідатимуть один одному чудову історію про те, як велика і премудра Каріна героїчно втекла із ув’язнення і заблукала в околицях власного замку. Ото буде історія! — Тібальт весело розтягнув слова, явно насолоджуючись їхнім становищем.

    Каріна навіть перестала злитися , раптом зрозумівши,що це насправді так. Капулетті був просто щасливий, немов  те,що вони збилися з дороги і йшли тепер невідомо куди, було дня нього найголовнішим задоволенням, краще за бані, жінок та випивку. Делла Скала обернулася через плече і їдко промовила, але вже без злості:

    — Вона – ніщо в порівнянні з іншою історією про те,як похмурий Тібальт Капулетті, нелюдимий одинак, раптом почав заливатися сміхом і перебудив усіх лісових духів! Дивись, якби на нас від твоєї гучної балаканини не напади ельфи і німфи.

    — О, це було б цікаво. Впевнений, вони із задоволенням візьмуть назад до себе одну  прекрасну темноволосу німфу, – з цими словами Тібальт швидким кроком обігнав Каріну.

    — Ану стій, ти,  сатир! – Каріна кинулася вперед, намагаючись схопити Капулетті за плащ,але той різко відсмикнув тканину, намотав вперед і помчав вперед. Дівчина рвонула слідом, дедалі більше роздратована обуренням і несподіваним задоволенням. Вона відчувала себе дівчинкою, яку дражнили і тепер мчала за кривдником,щоб звалити того в багнюку.

    Однак виявилося, що наздогнати Тібальта було справою зовсім не постою. Його довгі ноги легко долали перешкоди з високої трави, Каріна ж була нищою на зріст і втрачала більше сил. Але зате вона була витриваліша бо змалку звикла бігати. А Тібальт – ні. І ось, коли Капулетті почав зменшувати темп, Каріна одним стрибком наздогнала свою жертву,збиваючи Тібальта на землю. Вони покотилися по траві і зрештою завмерли, лежачи на спині пліч-о-пліч. Обидва важко дихали , дивлячись на небо і радісно посміхалися. Каріна пхнула ліктем, обтягнене червоною тканиною, плече.

    — Ну що, змогла би німфа ось так наздогнати сатира?

    Тібальт зашипів і підняв догори долоні, визнаючи поразку. Вони піднялися з землі і почали обтрушуватися, висмикуючи з одягу шматки трави. Раптом Каріна принюхалася.

    — Відчуваєш? Наче вологістю запахло, – і, не чекаючи відповіді, пішла вперед. Трав’яне царство різко обірвалося під її ногами і , виявилося, що вона стоїть над маленьким урвищем, піщаним насипом, що веде до води. Перед ними лежало озеро, те саме, над яким стояла їх тимчасова в’язниця. Стіна замку проступала над деревами ,що служили перепоною між маєтком та водою.

    — Ні, зовсім не розумію, як так вийшло. Ми що ж, по полю зробили коло і повернулися? – Делла Скала подивилася на Тібальта,що підійшов ззаду. Повисла мовчанка. – Не думай нікому про це розповідати, інакше сорому не оберемося.

 — Це тобі буде соромно, о велика провідниця втікачів, я тут взагалі вперше. А ти не змогла знайти дорогу майже під стінами власного будинку. Гаразд, добре, я мовчатиму. – Тібальт ухилився від спроби схопити його за плащ.

    — Ну, то що ми робитимемо? Якщо затія з сільськими радостями зірвалася…

    Тібальт знизив плечима і , стрибнувши на дерев’яний насип, пішов до води. Вітер розігнав хмари і тепер озеро блищало від світла зірок та місячної доріжки.  Капулетті підійшов зовсім близько і штовхнула камінчик чоботом. Той відскочив і з плеском упав у воду. Тібальт стояв ще мить і раптом почав розв’язувати шнурівку плаща.

    — До диявола все!  Ми що, даремно стільки сил витратили? Раз не дісталися до села, то хоч скупаємось. Гей, німфа, ну і що ти завмерла? Не бійся, русалки тут не водяться, ніхто не зазіхає на твоє прекрасне волосся.

    Каріна фиркнула у відповідь і теж почала спускатися до води.

    — Переставайте називати мене німфою, я тобі не твоя пасія, любий сатир, – Делла Скала глянула у воду. — Або я зараз тебе втоплю і в озері з’явиться одна русалка.

    Тібальт засміявся, знявши сорочку. У світлі місяця блиснула його смаглява шкіра, і він швидко кроком увійшов до пояса у воду.

    — Це ще невідомо,хто кого втопить, я непогано плаваю. Давай,залазь, потім якось мене вб’єш.

    З цими словами він зробив вдих і пірнув. Вода обпекла шкуру прохолодою і Тібальт поплив під водою вперед. Виринув він уже досить далеко від берега, обернувся і побачив постать,що входить у воду. Каріна вирішила не роздягатись. Тібальт ліг на спину і завмер, дивлячись у небо. Зірки дивилися на нього і так химерно відбивалися в воді,що йому здалося,що він літає в нічній височі серед цього блиску. Тиша навколо, порушувана хіба що криком птахів і подихом вітру, створювало відчуття повної відірваності від світу, ніби навколо нікого не існувало, крім цього озера та неба. Було спокійно та легко. Тібальт підняв голову і знову глянув на берег. Каріни там вже не було, по воді йшли легкі хвилі, проте вгадати, де вирине Делла Скала,було неможливо. І Тібальт просто поплив до берега.

    Вибравшись на пісок, синьйор швидко натягнув сорочку прямо на море тіло. Струмки води стікали з волосся за комір, по шкірі бігли мурашки і Тібальт почав ходити на місці,щоб зігрітися. Потім він ходив уздовж води, дивлячись на Делла Скала. Кілька разів йому здалося,що він побачив чорну голову над водою,але не був у цьому впевнений. Ще трохи походив, Тібальт повернувся назад і сів на плащ, витягнувши ноги. Навколо знову повисла абсолютна тиша, що порушувалася лише плеском води. Чекати йому незабаром набридло.

    — Каріна! Ваша високість лісова та озерна німфа! Давай виходь уже! Тібальт чекає на тебе! – і він ліг на плащ кинувши руки під голову. Раптом десь поруч із берегом пролунав сплеск і Тібальт швидко сів. З води виринула чорна голова, і рушила до берега, поки глибина не виявилась людині до пояса, і Каріна стала на ноги. Тібальт натягнув чоботи і теж підвівся. Нахилившись,щоб підібрати плащ, він подивився на стрункий силует і завмер, втративши мову.

    Каріна стояла по пояс у воді і струшувала краплі з волосся. Мокрі, густі пасма розлітались по плечах. Дівчина відкинула голову назад,закидаючи волосся за спину. Вона стояла у центрі місячної доріжки і бліде світло наче струменіло навколо неї,змушуючи молочну шкіру на обличчі майже світитися. Струнке тіло здавалося зроблене з мармуру і раптом оживши, як кам’яна Галатея. Тібальт не міг пригадати нічого більш досконалого та прекрасного. Каріна здалася йому майже богинею. Він стояв з відкритим ротом, не маючи сили відірватися від дивовижного видовища.

    Каріна ще раз зтруснула головою і, вже прямувавши до берега, раптом натрапила на скляний погляд Тібальта. Делла Скала на мить завмерла і спантеличено промовила:

    — Що за погляд , Капулетті, ти наче русалку побачив?

    Тібальт не відразу зрозумів зміст сказаного, ковтнув і почув голос, що здався глухим.

    — Ти розумієш, наскільки ти прекрасна?

    Каріна так і завмерла,тримаючи руки над головою,щоб зав’язати волосся. Світло місяця химерно спотворювало фарби ночі,але Тібальт готовий був присягнутися,що  вилиці дівчини спалахнули червоним.

    — Схоже,тобі таки справді не вистачає жіночої ласки,Тібальт…

    — Та до чого тут це? Дивно, як ніхто з веронських парубків ще не потягнув тебе під вінець.

    — О,ні, ні. Немає ще того чоловіка, який змусить мене стати під вінець, – вона накинула плащ, – А ти? Веронські чарівниці ще не змусили тебе задуматись над одруженям?

    Сказала і одразу пожалкувала про це.  У голові сплив образ блакитноокої  красуні на портреті в медальйоні. Так, дурне запитання.

    Тібальт нічого не відповів на це.

    — Пропоную повертатися, синьйор Капулетті.

    Тібальт знизив плечима і на його обличчі з’явилася посмішка. Каріна з полегшенням зітхнула, вони загорнулися в плащі і рушили вздовж берега у бік замку. Ішли мовчки,прислухаючись до кожного звуку довкола, щоб не потрапити на стражників. До воріт підходили, сховавшись у тіні дерев і вдивляючись між ґратами, чи немає поряд збройних фігур.  Тібальт зробив крок вперед до воріт, витягаючи шию і раптом різко рвонув назад, тягнучи Каріну за дерево і притискаючи її до стовбура. Повз них, уздовж ґрат пройшов високий стражник, зупинився біля воріт і озирнувся. Капулетті притиснув палець до губ і сильніше притиснувся до дівчини, майже втискаючи її в стовбур. Якщо стражник зробить кілька кроків уперед,він побачить їх. Тібальт дивився через плече Каріни на постать у броні і намагався вловити його рух, зрозуміти,куди той зібрався йти. Щоку йому обпалило подих дівчини, коли та теж повернула голову  і її губи,що раптом з’явилися в темряві, виявилися так близько, що можна було доторкнутися щокою. Серце забилося мов шалене і Тібальт майже піддався спокусі ,але тут стражник, мабуть,задоволений обходом, розвернувся і пройшов у ворота. Крізь ґрати було видно його спину, що віддалялась вздовж стіни будинку в бік стайні.

    Тібальт перевів дух, і кинувши ще один погляд на Каріну, відсунувся. Вони зачекали кілька хвилин і майже бігом рушили до воріт. На подвір’ї ніхто не зустрівся. Стояла абсолютна тиша, в якій вони , опівнічні злодії, кралися вздовж стіни, пори не опинилися в маєтку.

    Каріна шумно видихнула і уткнула обличчя у стіл, на якому стояв глечик. Вона схопила келих, налила бордову рідину і випила. Другий вона простягнула Тібальту

    — Ну, мабуть, нашу вилазку можна вважати майже вдалою! І свободи скуштували і ризикували на славу.

    — Навіть, якщо ми і не добралися до села і ти не проїхалась верхи?

    Повисла мовчанка, Делла Скала зробила ковток і знову глянула на Капулетті, який відставив від себе келих і тепер слухав її, поблажливо посміхаючись і чекаючи відповіді. Каріна затримала погляд на його губах, серце забилося трохи частіше, побачивши крапельки вина,що залишилися в куточку рота. Велика спокуса…. Чи варто стриматися чи…?

    — А якщо я скажу, – і голос Каріни раптом зрадливо сів. — Що вся краса нашої вилазки полягала для мене в тому,щоб зробити її з тобою, друже мій Тібальт? І не важливо, наскільки далеко нам вдалося дістатися…

    Зелені очі швидко ковзнули по обличчю Каріни,мабуть,розраховуючи побачити там усмішку і задоволення від власного жарту, але дівчина була серйозна і погляд синіх очей раптом наповнився чимось привабливим,немов полум’я,що тягне до себе метелика. І перш ніж Тібальт встиг щось відповісти,Каріна зробила крок вперед, притискаючись до Капулетті і накрила його губи поцілунком. Тібальт зробив вдих і подався вперед,назустріч гарячим губам, пристрасно впиваючись у відповідь. У Каріни всередині все тремтіло від страху, коли вона відчула, як Тібальт проводить язиком по її нижній губі і трохи прихоплює її язиком, страх перетворився на вогняну бурю, що накрила Далла Скалу з ніг до голови.

    Каріна подивилася в зелені очі, наче шукала в них відповіді  на невисловлене запитання. Потім нетерпляче потягнулася за новим поцілунком, але Тібальт зупинив її. Зсередини знову почала підійматися хвиля страху і невпевненості, але тут пальці Капулетті ковзнули вгору підборіддям і м’яко провели Каріні по губах. Зелені очі спалахнули вогненним спалахом і Тібальт прошепотів на одному видиху:

    — Не тут.

                            

****

    Вгору сходами вони мчали так, наче за ними гнався час диявол, попереду — Тібальт,  Каріна — за ним. Двері в покої змусили їх різко загальмувати, Делла Скала врізалась в спину Капулетті і вже не в силах стримувався, зсунула долонею світле волосся і прихопила зубами мочку вуха. Тібальт загарчав, рвонув щосили ручку і штовхнув вперед двері. Коли ті захлопнулися за спиною Каріни, їх накрила напівтемрява, що порушувалася лише місячним світлом і сяйвом зірок.

    Дівчина притиснула Тібальта до дверей,що зачинилися і обхопила ротом нижню губу, трохи всмоктуючи її і змушуючи рота відкритися. Язик ковзнув всередину, пройшовся по зубах і залишив вологий слід на верхній губі. Тібальт не дав їй розірвати поцілунок і обхопив губами її язик. Каріна впустила пальці в його волосся, притягуючи Капулетті до себе за шию. Це була нескінченно прекрасна мить і донька герцога тонула в ній, відчуваючи, як руки коханця ковзнули під сорочку і міцно обійняти її за поперек. Вони притискалися один до одного, ніби були єдиним цілим, з незрозумілої причини розлучені і тепер бажаючі возз’єднатися.

    Тібальт трохи прикушував солодко - солоні губи дівчини,то поглиблюючи поцілунок, то торкаючись одним лише подихом, очі були напіввідкриті і зелений вогонь,що пропалює наскрізь, зводив Каріну з розуму.

    Вона провела язиком по підборіддю Тібальта, чіпляючи трохи щетину. Гарячі поцілунки ковзали вниз по шиї, мокрими слідами побігли мурашки, Каріна спустилася по горлу вниз, прихоплюючи його зубами, і провела язиком по уголовині між кісточками ключиці. Тібальт застогнав вголос і закинув голову, заплющуючи очі. Пальці Каріни швидко розстібали петлі камзола і розв’язували сорочку, відводячи у бік матерію у пошуках засмаглої шкіри і темно - бордови сосків. Язик ковзнув по грудях, малюючи вологі круги на затверділій плоті, вона м’яко взяла у рот щільний горбок і , всмоктуючи його , трохи стиснула зубами. Тібальт охнув і нахилився вперед, долоня вчепилася в руді локони на потилиці Каріни,що підняв очі. Рот Тібальта був відкритий, дихання збилося,спіймавши погляд синіх очей, він хижо посміхнувся і прикусив нижню губу. Губи Делла Скала ковзнули вниз, покриваючи плоский живіт поцілунками, доки не вперлися в пояс штанів. Не  відриваючись язиком від шкіри , Каріна поклала долоню на тканину і ковзнула по шву, натискаючи на бугор, що сильно виступав. Пальці в чорному волоссі судомно народилися, друга долоня Тібальта,що упиралася в двері за спиною, стиснулася в кулак.  Несподівано обличчя Каріни знову опинилося на рівні очей і Капулетті відчув,як гарячі пальці проникають під тканину штанів і стикаються навколо затверділої плоті. Темноволоса коханка дивилась йому прямо в очі, дихання стало хриплим від збудження, і вона,притулившись другою рукою до горла Тібальта, не дозволила тому відвернутися, коли зробила перший хтивий рух кулаком. Вона почула стогін свого коханця,що вигнувся на зустріч ласці і накрила пересохлі губи новим поцілунком. Штани заважали, сковуючи рух, але її це не зупиняло, долоня ковзала, поступово прискорюючи темп.

    І раптом все скінчилося. Тібальт,ніби отямившись від сну розірвав поцілунок і залізною хваткою вирвав руку Каріни зі штанів. Його пальці стискали зап’ястя, не даючи ворухнутися, і Делла Скала зі здивованим нетерпінням дивилася на Капулетті.

    Обличчя Тібальта палало жаром, очі кидали іскри, почервонілі до крові губи застигли в посмішці. Капулетті з тваринним риком схопив дівчину за сорочку і повів в сторону ліжка. Каріна впала на прохолодне покривало, і підвівшись на ліктях, дивилась як Тібальт, не відриваючи від неї падаючого погляду, здирає з себе камзол і сорочку і скидає чоботи. Каріна хотіла було сісти і дістатися до пояса на штанах коханця, але рука штовхнула її назад на ліжко.

    — Я що, дозволяв тобі вставати?

    Каріну накрило  хвилею похоті і божевілля від цієї владно зухвалої фрази. Вона дивилася як тканина штанів зісковзує зі стегон і залюбувалася божественним силуетом оголеного Тібальта. Божество нависло над нею, притискаючись до одягу голим тілом і опираючись на лікоть, пальці другої руки швидко позбавили дівчину від зайвої тканини. Тібальт підвівся і рвонув на себе штани, стягуючи їх разом із чоботами.

    Скинувши одяг на підлогу, він завмер, стоячи на колінах між ніг Каріни і уважно вивчаючи її тіло,наче хижак над здобиччю. Від такого неприхованого і зухвалого погляду у дівчини по тілу побігли мурашки. За зовнішньою холодністю Тібальта Капулетті, виявляється, ховалися такі демони,що в пеклі позаздрили б. І зараз вся ця вогненна пристрасть належала їй, Каріні. Ця думка зводила з розуму і відключала свідомість.

    Тібальт повільно нахилився вперед притулившись всім тілом до дівчини, зелений вогонь його очей ковзнув у синій вир і пустив серце в шалений танець. Губи торкнулися підборіддя, і Каріна застогнала, підставляючи шию під палкі поцілунки.

    — Допоможи мені забути …., - голос Капулетті огорнув її і Каріна застогнала вголос, відчуваючи , як їхні стегна щільно притискаються.

    Тібальт вчепився дівчині в плечі, підштовхуючи Каріну під своє тіло. Та стиснула пальці на  спині коханця,залишаючи на шкірі сліди і закинув ногу йому на стегно,ще більше стискаючись з гарячим тілом.

    Тібальт рухався, то різко,то плавно, не перестаючи цілувати палаючі губи, прихоплюючи зубами її язик. Волосся падало на лоб, прилипаючи до мокрої шкіри, тоді Капулетті розривав поцілунок і ззакидав голову, відкидаючи назад неслухняні пасма. У такі моменти Каріна дивилась на нього і бачила янгола смерті, прекрасного і невблаганно,що схилився над своєю жертвою і дарує смертельний поцілунок. Темноволоса дівчина охоче вривалася в його губи,розуміючи,що не в силах відірватися від цього божества, не в силах сказати “ні” і якби поцілунки Тібальта справді смертельні, Делла Скала охоче померла б.

    Їхні тіла майже злилися, поєднуючи краплі поту та збудження, серця теж прийняли єдиний ритм, вони рухалися все швидше, відчуваючи швидкий фінал. Каріна обхопила спину коханця руками і відкинула голову. Тібальт притулився лобом до білої шиї і де сильніше стиснула пальці, раптом з його горла вирвався майже звірячий хриплий стогін і він знесилено звалився на покривало поруч з Каріною, однією рукою все ще притискаючи її до себе.

    Вони лежали мовчки, переводячи подих і відчуваючи, як подих тіла блаженно важчають. Каріна обережно поклала долоню на руку, що обіймала її і м’яко провела від передпліччя до зап’ястя.

    — Я ж кажу, не вистачало тобі жіночої ласки.

    Обличчя Тібальта було приховано волоссям, тому чорноволоса синьйора не побачила як той усміхається, не розплющуючи очей.

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Новини від герцога

     Що ж такого страшного потрібно було зробити в житті, щоб отримати таке суворе покарання? І головне — коли вона встигла так нагрішити?Ці думки мучили розум Каріни і злили тим, що відповіді на свої запитання вона не знав. Лежачи в покоях на ліжку, дівчина дивилася  як крізь портьєри в кімнату рветься західне червоне сонце, ніби намагаючись обпалити своїми променями. все, до чого дістанеться.

    Немислимо, що ще три години тому все було так добре, що здавалося неможливим, і раптом безтурботне щастя розвіялося, наче міраж, ніби й не було цього чудового барвистого дня.

    Гаряча буря нічної пристрасті зморила їх на світанку, щасливих і змучених, але вже після полудня сонячне світло, що рвалося у вікна, знову огорнуло їх сплетені тіла, що в солодкій знемозі притискалися один до одного. З ліжка їх вигнали лише спрага та голод.

    Підкріпивши сили в залі, де слуги зранку чекали на них зі сніданком, Тібальт потяг дівчину за собою у внутрішній двір вправлятися. Він із задоволенням спостерігав за Каріною, що відчайдушно ховала очі і червоніла як рак під важкими поглядами  чоловіка.

Здавалося, при світлі дня Тібальт знову сховався у свою звичну шкаралупу холодності і стриманості, і тільки грайлива усмішка та зелені спалахи нагадували про те, яким безумством була сповнена попередня ніч.

    Фехтування виявилося дуже доречним: можна було без жодної сором’язливості торкатися один одного й притискати супротивника до землі на очах у прислуги. Тільки дуже уважний спостерігач помітив би губи і руки, що надто близько виявлялися один від одного, безсоромно гладивши тіло крізь тканину. Але особливою уважністю відзначитись не було кому. І тільки Каріна все частіше червоніла від збентеження.

    Після вправ тіло вимагало розслаблення та відпочинку, а що могло допомогти в цьому краще, ніж гаряча ванна. Спокуслива думка промайнула в голові і наполегливо застукала в скронях, але навіть Каріна не був настільки божевільною, тому в купальню вони таки попрямували порізно. Цілющі властивості гарячої води незмінно бадьорили тіло і дух і, опускаючись у неї з головою, Каріна з усмішкою згадала, як лише чотири дні тому, у цій же ванні, вона з тугою думала про своє ув’язнення.

     З Тібальтом вона зіткнувся, коли вже прямувала до виходу з купальні, загорнута у простирадло. І не була би Каріна собою, якби не скористалася нагодою, поки ніхто не дивиться. Вона притиснула коханця до стіни і вп’ялася  в його губи пристрасним поцілунком, ковзаючи руками по тілу через одяг. Тібальт гаряче відповів, притискаючи до себе ще мокре тіло, потім різко розірвав поцілунок і виставив дівчину за двері, обдарувавши посмішкою,пообіцяв собі, що лісова німфа своє отримає вночі.

    Бій годинника, що віддзвонив шість пополудні, застав їх в обідньому залі. Слуги виставили на стіл страви з ягнятини, курчат і овочеві тарілки, принесли з льоху два глеки вина і зникли. Каріна розповідала  якусь шалену історію, як несподівано увійшов слуга, вклонився і передав господині листа.

    Каріна взяла у руки папір і пильно подивилася на нього. Це було немов послання з іншого світу, нагадування, що десь ще, крім замку герцога, є життя. Дівчина розгорнула папір і подивилась на підпис.

       - Це від батька.

    Тібальт, що сидів через стіл навпроти, розслаблено розвалившись на м’якому стільці, раптом якось нервово смикнувся і вп’явся поглядом у біляве обличчя. Пальці з нетерпінням забарабанили по столу.

    Каріна присунулась ближче до столу, підносячи папір до світла лампи.

 

Дорога доню!

Відразу поспішаю тебе заспокоїти, що ніяких сумних звісток у мене немає, у нашому будинку всі здорові, як і в сім’ї синьйора Капулетті. Ромео Монтеккі йде на поправку, рана гоїться, і незабаром очікується, що він встане з ліжка. Повідомлення моє стосується іншого.

Наступного тижня, в понеділок, я маю відвідати Рим у справах міста, і обов’язок вимагає, щоб на час моєї відсутності ти перебувала у Вероні. Це змусило мене відправити вчора в маєток термінового порученця і дізнатися варти про дні, які ви з синьйором Капулетті провели в ув’язненні. Маю сказати, що мене дуже порадувала відповідь охорони. Схоже, ти все-таки прислухалася до мене і навчилася тримати себе в руках. У всякому разі, ні про які неприємні моменти мені не доповіли, і я з почуттям виконаного обов’язку можу дозволити тобі і синьйору Капулетті повернутися до Верони вже цієї неділі. Я вже повідомив про це родину Капулетті, за ним пошлють карету. У твоєму розпорядженні також буде карета, або якщо вирішиш їхати верхи, можеш брати в стайні будь-якого коня на вибір.

Вписано такого-то  дня у місті Верона

Герцог веронський Бартоломео Делла Скала …

    Каріна прочитала і спочатку подумала, що їй привиділося. Прочитала другий раз і підняв очі на Тібальта. Що в них побачив Капулетті, зрозуміти було неможливо, але він підскочив на місці, миттєво бліднучи.

    - Що трапилося?

     Каріна перехилився через стіл, мовчки віддала Тібальтові листок і, поки той читав, налила собі вина і, відкинувшись на стільці, заплющив очі. Як не вчасно батько вирішив проявити милосердя.  До кінця ув’язнення — менше двох днів,  а потім їм належить повернутися до Верони, де можливість зустрічі наодинці стане настільки хисткою, що страшно подумати. Прийдеться дуже постаратися, щоб влаштувати хоча б одне побачення, таємно і без приводів для пліток.

     Делла Скала повернулася до вікна, біля якого стояв Тібальт, лист був затиснутий у пальцях і бовтався біля стегна, Капулетті спиралася об підвіконня спиною і дивилася порожнім поглядом прямо перед собою.

    — Значить, у неділю…

    — Та вже дякую батьку за своєчасну турботу. І за яким чортом йому до Риму треба було їхати?     Може,підговорити Бенволіо відлупцювати будь-кого з ваших слуг, може, це збільшило б термін нашого ув’язнення? Хоча, маю сумніви… — Каріна ковтнув вина і ляснув долонею по столу. — Не розраховувала я, що так скоро  доведеться тебе відпустити…

    З цими словами вона підійшла до Тібальта і, переконавшись, що в залі, крім них, нікого, потягнулася за поцілунком. Однак Капулетті ухилився, скидаючи руку дівчини з плеча, і відійшов убік. Каріна здивовано дивилася йому в спину.

    - Що це з тобою? В чому справа?

Тібальт мовчав. Стоячи напівбоком, він то стискав долоні в кулак, то розтискав, і Каріна помітила, як він смикає перстень на пальці.

     — Це ти через лист? Ну, повернемося ми раніше до Верони, ніхто від цього не помре, на місці розберемося, що нам далі робити.

Капулетті різко обернувся, і  Каріна навіть не побачила — відчула, що в зеленому полум’ї блиснула крижана сталь. Складка між брів була схожа на гостру голку, і по спині дівчини раптом побігли мурашки, у серці закрався сумнів.

     — Стривай. Чи ти хочеш після повернення зробити вигляд, що нічого не було?

     Для Делла Скала це припущення було абсолютно абсурдним, але коли вона промовила його вголос, щось усередині обірвалося. Капулетті дивився на неї ще кілька хвилин, а потім різко розвернувся і пішов до дверей, опустивши голову. Перш ніж вийти, він завмер у дверях і вимовив, дивлячись кудись убік:

     Тібальт зник, залишивши Каріну наодинці з собою. До самого вечора Капулетті не показувався, і Каріна згадала їхній другий день ув’язнення, коли вона, не усвідомлюючи цього, блукала по всьому замку, шукаючи співкамерника. Що ж, якщо Капулетті задумав сховатися, то знайти його буде дуже непросто. Довелося залишити з’ясування стосунків на ніч.

    Коли ж захід сонця пофарбував небо червоним, і вечір почав наповнювати повітря прохолодою, Каріна лежала на ліжку, постукуючи в нетерпінні чоботом об спинку ліжка, і думала, якого ж біса і що відбувається в голові ненормального Капулетті. І головне, де ці чорти його зараз носять? Різка переміна Тібальта сама по собі злила і турбувала, але Капулетті ще й зник невідомо куди, так що Каріна , в якої клекотіли злість і розчарування, була позбавлена можливості витрусити з коханця пояснення.

     Делла Скала схопилася з ліжка і заходила по кімнаті. З одного боку, дуже хотілося піти і знайти цього сатира. Але бігти, як песик за хазяїном, шукаючи мало не по запаху фігуру в червоному камзолі? Та за які заслуги? Бігати за Капулетті вона не має наміру, будь той хоч тричі божеством. Краще піти і напитися, і нехай все котиться до диявола.

     Думка запрацювала з шаленою швидкістю, і за мить Каріна, забувши свої власні докази, мчала  вниз сходами, туди, де вона не додумалася шукати свого ангела смерті.

***

    У льоху горіло лише два смолоскипи, роблячи винні проходи схожими на кротову нору. Як тільки очі звикли до темряви, Каріна зняла зі стіни один смолоскип і підпалила їм ще три, розташовані півколом по центру. Коли ж темрява відступила, і предмети навколо стали чітко помітні, вона попрямував уперед проходом.

    Той, якого вона сподівалася зустріти, сидів на лаві, спершись на дерев’яну поверхню столу і схилився чолом у стиснутий кулак. Перед ним стояли два глеки, недоторканий — з водою і майже порожній — з вином, пальці другої руки стискали келих. Делла Скала окинула поглядом стіл: глечиків виявилося більше, ніж два, і багато - майже порожні. Скільки ж Капулетті випив?

Каріна зупинилася навпроти столу і притулився плечем до ряду бочок.

    — Топити думи у вині — не найрозумніше рішення. Думки нікуди не йдуть, а голова потім додає нових проблем.

    Тібальт відірвав голову від долоні і звів очі на візитера. Схоже, він не відразу зміг розрізнити її постать у світлі смолоскипа, двічі моргнув і вишкірився.

    - Залиш мене.

    Голос був хрипким, слова давалися важко, язик починав заплітатися. Капулетті був якщо і не мертво - п’яний, то вже дуже близький до цього. Він махнув рукою у бік Каріни відвернувся.

    — За яким чортом ти прийшла сюди? Забирайся!

    — Ну, взагалі-то я в своєму будинку і приходжу, куди хочу і коли хочу, — Каріна намагалася стримувати хвилю злості, що знову піднялася, і холодно кивнув у бік Тібальта. — А зараз я хочу знати, що за біс у тебе вселився, і не піду, доки не поясниш.

    Капулетті похитав головою і підвівся з місця, рука вчепилася в стіл, коли його хитнуло вбік. Він кинув на Каріну майже божевільний погляд і нетвердою ходою попрямував до дверей, що вели на подвір’я.

    — Ти сам уже пояснив. Нічого не було, забули все.

    У дівчини потемніло в очах,лють і розпач заволоділи нею. Вона одним стрибком підскочила до Тібальта і схопив за плече.

    - Ти куди зібрався?

     Далі все сталося за секунду. Капулетті раптом різко розвернувся, як хижак, що відчув небезпеку, пригнувся і знову випростався, завмерши в бойовій стійці, тримаючи однією рукою Каріну за горло. В іншій руці блиснув ніж, висмикнутий з чобота, тонке гостре лезо впиралося  дівчині під ключицю, майже торкаючись шкіри. Каріна завмерла з трохи піднятими руками, не зводячи погляду з двох зелених вогників, що вп’ялися їй в обличчя.

     — Звідки кинджал? — голос зрадницьки тремтів.

     — Ваша варта погано мене обшукувала.

   Каріна скосила очі вниз і глянула на сталь, що майже впивалася в шкіру. Повільно опустивши руки, вона випросталася, так що лезо виявилося ще щільніше до тіла. Сині очі блиснули.

   - І що тепер? Вб’єш мене? — вона зробив маленький крок уперед і відчула гострий укол під горлом, де сталь доторкнулася до тіла. - Ну давай.

    Тібальт важко дихав, крізь стислі зуби проривався хрип, як у шаленого пса. Він дивився на Каріну і не бачив її, наче на очах було полотно. Рука з кинджалом здригнулася, і Капулетті відскочив назад, притискаючи ножа.

    Очі вп’ялися в сталеве жало.

    — Навіщо мені тебе вбивати? Ні, мені потрібне лише одне життя. Одне… — кулак стискав ручку ножа так, що кісточки побіліли. Другою долонею Тібальт обхопив лезо і, заплющивши очі, скривився. — І вона належатиме тільки мені. В іншому світі я буду сам собі господар.

Каріна бачила, як тремтять руки, що стискають ніж, бачила, як почала кровоточити долоня, і краплі, що в неяскравому світлі здавались чорними, стікають по зап’ястю і, зриваючись, падають на підлогу. Становище ставало небезпечним. Одне різке слово, Тібальт сіпнеться, і сталь розкриє йому руку. Потрібно було терміново щось робити.

    Рішення прийшло несподівано, було ризикованим і небезпечним, насамперед для самої Каріни , але вона уже не думала, а діяла.

    Рвонувши з місця, як ужалена, вона усім тілом навалилася на Тібальта, перехоплюючи зап’ястя і відводячи від леза долоню. Сила тяжкості перекинула їх на стіл, і Каріна притиснула зверху Капулетті, не даючи зігнути руку, здавлюючи зап’ястя щосили. Пальці, що стискали рукоять, ослабли, і ніж випав із долоні, відскочив від столу і дзвінко вдарився об підлогу.

    Дочекавшись, поки Тібальт перестане вириватися і гарчати, Каріна трохи підвелася і потягла переможеного на себе, допомагаючи стати на ноги.

    - Чортів Капулетті! Зовсім з розуму вижив? — долоні вп’ялися в чорну тканину камзола і струсили за плечі. Мутний зелений погляд потонув у синьому полум’ї. — Я зараз сама тебе вб’ю, якщо не поясниш, яка муха тебе вкусила? Дивись на мене, чорт забирай! Що трапилося, кажи!

Капулетті, мов прийшовши до тями, сіпнувся, вириваючись із рук дівчини. Він зробив крок убік і притулився спиною до столу. Кров ще сочилася з долоні, залишивши на сорочці Каріни червоні сліди . Тібальт притис руку до тканини сорочки там, де було серце, і стиснув матерію, морщачись від болю.

    - Що трапилося? Та нічого. Просто життя. Життя трапилось, — голос його звучав глухо, наче належав старому. — Ми повертаємося до Верони, у наше звичайне життя. Ти знову бігатимеш із дружками Монтеккі, я повернуся під дах дядька, до сімейного обов’язку, до Джульєтти. І все буде як раніше, ми на вулиці просто пройти повз мирно не зможемо, не те, що… ось це ось… те, що було. До то ж, якщо твій батько дізнається… Ти і Капулетті. Та він уб’є мене, як тільки я торкнусь тебе.

    Голос Тібальта здригнувся, він глянув у біляве обличчя, і Каріну накрила хвиля болю та розпачу, що наповнила погляд зелених очей.

    — Чи ти думаєш, що після нашого ув’язнення в місті раптом настане мир, не буде сутичок і ворожнечі?  Не буде так ніколи, поки живі наші родини. Я захищатиму сім’ю, як того вимагає честь, ти битимешся на боці Монтеккі, і добре, якщо нам вдасться не зіткнутися віч-на-віч у сутичці. І все, що було тут, стане просто сном, невже не розумієш?

    Каріна слухала мовчки, боячись, що будь-яке слово може порушити настрій Тібальта, і той знову замовкне і замкнеться у собі. Делла Скала зробила крок уперед, пошукала очима рушник на столі, але слуги сюди сьогодні не спускалися і взятися йому не було звідки. Зітхнувши і скориставшись паузою, Каріна відірвала від сорочки шматок білої тканини і мовчки наблизився до Тібальта. Той навіть не смикнувся, коли швидкі пальці схопили його за поранену долоню і перев’язали поріз, що кровоточив. Тібальт дивився перед собою майже порожнім поглядом. Каріна стала навпроти і завмерла, чекаючи, чи той ще щось скаже. Капулетті випростався і закинув голову назад, наче в нього затекла шия. Обличчя було блідим, погляд втрачено блукав по похмурому оточенню, поки не натрапив на фігуру навпроти.

     - Я отримав п’ять днів волі. У борг у самого себе взяв ковток життя. Настав час платити борг, а в мене немає сил, ціна виявилася непомірно високою. Я думав, що попереду ще багато часу, встигну примиритися з поверненням, зрозумію, як жити з цим далі. Встигну… — у зелених очах раптом спалахнуло щось, що огорнуло Каріну з ніг до голови, і та відчула хвилю тепла всередині, — ще трохи подихати на повні груди. Але ні, післязавтра ми повертаємось до Верони. Кінець…

    Обличчя Тібальта перекосилося, наче різкий біль пронизав наскрізь, він стиснув голову долонями і почав осідати на підлогу прямо там, де стояв. Страшна здогад осяяла Каріну, і вона рванула вперед, падаючи навколішки перед Капулетті.

    Очі швидко ковзали по блідому, майже знекровленому обличчі і затрималися на поту, що виступав на лобі.

    — Ти приймав своє зілля перед тим, як спустився в льох? - не отримавши відповіді, Каріна схопила Тібальта за підборіддя і притягнув до себе, заглядаючи у вічі. - Тібальт, давай, відповідай мені, ти пив ліки?

    Каріна вдивлялася у згаслі очі свого божества, вже здогадуючись, якою буде відповідь. Тібальт судомно проковтнув і, заплющивши очі, ледь помітно хитнув головою.

 

***

 

    Проклинаючи на чому світ стоїть Верону, Капулетті, Монтеккі, Делла Скала і Папу Римського, дівчина одного проклятого сімейства тягнула вгору по сходах другого такого ж проклятого, що з останніх сил чіплявся за її шию. О, це було важке випробовування для Каріни. Але, на щастя, Тібальт міг самостійно підійнятися і навіть пройти до покоїв. Дівчина підтримувала його.

    Страшно хотілося когось придушити, особливо Капулетті, який уже двічі зібрався відправити себе на той світ. Каріна ввалилася в покої, тягнучи на собі тіло, що майже повисло на ній, і відпустила Тібальта спиною на ліжко біля вікна. І ця картина була дуже знайома.  Каріна витерла обличчя рукавом і нахилилася над Капулетті.

    - Що мені шукати? Так, любий мій сатир, не впадай у сплячку раніше часу. Яку склянку?

Тібальт розліпив повіки і важко знайшов поглядом обличчя Делла Скала. Скривившись, він спробував підвести голову.

    — Те саме, — з губ зірвалося судорожне зітхання, і Капулетті звалився на подушку.

    Теж саме. Що «те саме»? Голова працювала погано, Каріна починала шаленіти і вже не розуміла, що робить. Теж саме. Десь у скронях пронісся синій спалах, і рвонула до скрині, збиваючи кришку. Серед купи одягу вона нарешті знайшла знайому синю склянку і, на ходу,зриваючи з неї пробку, бігцем повернулася до ліжка. Рукою тримаючи за потилицю, вона підняла голову Тібальта і виплеснула у відкритий рот весь вміст. Капулетті проковтнув і скривився. Каріна  з полегшенням опустив біляву голову назад на подушку і почала вдивлятися у бліде обличчя. Минулого разу дія ліків була швидкою, але й Тібальт не був п’яний. Не розуміючи, чого саме тепер чекати, Делла Скала хотіла повернутися до скрині й пошукати ще сині склянки про всяк випадок, але тут у її зап’ястя вчепилися довгі бліді пальці. Тібальт підвівся на лікті і, тримаючи Каріну за руку, вп’явся поглядом у сині очі.

    - Не йди…

    Каріна постояла секунду і, нахилившись, накрила крижані пальці Капулетті своєю гарячою долонею. Холодний дотик знову відродив у пам’яті образ ангела, який забирає життя. Що ж, схоже, життя Каріни він собі вже привласнив.

    — Та куди я тепер піду…

    Тібальт на цих словах знесилено впав назад на покривало і заплющив очі, розтискаючи пальці.    Каріна сіла поруч на стілець, порожню склянку засунула під подушку. Зараз дуже хотілося сісти на коня і гнати невідомо куди, аби подалі. Щоправда, це було б безглуздо, від себе та своїх думок втекти все одно не вийде. Вона подивився на Капулетті, що лежав поруч, і раптом заплакала від прикрості.

    Її душила злість на себе та свою нездатність побачити те, що стільки часу було під носом. Не хвороба була найголовнішою таємницею Тібальта. І не почуття до кузини. Каріна весь тиждень вивчала його, наближаючись все ближче, захоплювалася і божеволіла від пристрасті, впиваючись у губи поцілунками, але так і не змогла розглянути найголовнішого: Тібальт Капулетті був одержимий, і найстрашнішим було те, що демоном усередині був він сам. Сховавши душу в кокон з холоднокровності, спокою та сімейної честі, він грав роль будь-кого: воїна, спадкоємця сім’ї, відданого сина, покірного племінника, дбайливого брата … Кого завгодно, тільки не себе справжнього. Він служив сім’ї та виконував те, чого від нього чекали. Він убивав, захищав, оберігав, він був готовий померти, якби цього вимагали. І весь цей час його справжнє обличчя було приховано.

    Каріна нахилилася і сховала обличчя у долоні. Перед очима несподівано виник образ блакитноокої дівчини з медальйону. Боже, який сліпа. Стали такими зрозумілими і нелюдимість, і прагнення самотності, і таємне почуття до кузини, будь вона проклята. Делла Скала не могла пояснити, чому, але йому дуже хотілося звинуватити у всьому Джульєтту. Тібальт зі своєї шкаралупи міг лише захоплюватися, таємно обожнювати її, а коли вже ставало нестерпно, йти в бордель, рятувати грішне тіло. Тільки це він і міг собі дозволити.

    Каріна  раптом усвідомила, що, можливо, опинившись замкненим за наказом герцога, Капулетті вперше зміг зітхнути на повні груди і не відразу, але показати себе справжнього. І кому? Каріні Делла Скала. Їхня пристрасть, що спалахнула так раптово і штовхнула в обійми один одного, стала для Тібальта ковтком свободи від удавання, його душа вирвалася на волю і помчала стрибнути, несучи з собою і тіло, і думки. Він знав, що погляд синіх очей не засудить, не відштовхне і не зрадить. Він повірив їй. Віддався цілком.

    А вона? Що потрібно їй від Капулетті? Свобода? Можливість обрати того,кого бажає тіло? Каріна чудово знала: рано чи пізно батько обере для неї чоловіка, чоловіка, якого вона не кохатиме, вона взагалі ніколи нікого не кохатиме. То чому зараз не віддатися тому,кого бажає її тіло? Вона і Капулетті… Це не любов, ні,це не могла бути вона. Тібальт кохає Джульєтту, дівчину з голубими очима…такі ж як у Делла Скала. Дівчину,яка зовсім не схожа на неї. А Каріна? Каріна лише засіб забутися. А він допоможе їй відчути себе живою хоча би до моменту ненависного одруження. І вона вирішила скористатися пропозицією долі.

    І ось тепер, на піку щастя і свободи, прийшов клятий лист, разом зруйнувавши всі надії. Тібальт за звичкою хотів підкоритися, з холодним серцем прийняти долю. І не зміг. Внутрішній демон зчинив бунт, і Капулетті не витримав, зірвався, залив пожежу всередині вином. Адже Капулетті справді міг розкрити собі вени, хто знає, скільки він випив і до чого міг додуматися, топаючи у вині залишки розуму. Або впав би в забуття там, де сидів, напад трапився б, не давши прийти до тями, і далі один Всевишній знає, чим би все скінчилося.

    Каріна встала і підійшла до вікна, ловлячи на шкірі прохолодний вітер і вдихаючи на повні груди. Ну як такий прекрасний ранок міг перетворитися на таку жахливу ніч? Вона глянула на стіл, на якому лежав перекинутий келих. Можна спуститися в льох і принести вина та й води на ранок. І кинджал треба знайти. Якщо він потрапить до стражників, у батька буде багато запитань. Погляд знову ковзнув на ліжко: Тібальт спав, було видно, як повільно піднімається і опускається груди, рука спокійно звисала з краю ліжка. Мабуть, його можна ненадовго залишити.

     З вином і водою складнощів не виникло, на столі в темряві льоху знайшлося і те, й інше, а от кинджал довелося шукати довго, повзаючи по підлозі з смолоскипом у руках. Ніж опинився під однією з передніх бочок, його ручка застрягла під дерев’яною підставкою, і Каріна змогла  його висмикнути лише з третьої спроби. Сталь блиснула в її долоні і заіскрилася, на лезі було видно сліди засохлої крові. Каріна сховала ніж у чобіт і рушила нагору, прихопивши з собою глечики.

У покоях вона залпом осушила два кубки вина і сперлася  на стіл, насолоджуючись теплом, що заструмився всередині. Голова почала важчати, втома накотила несподіваною хвилею, і першою думкою було підійти до порожнього ліжка і впасти на неї просто в одязі, забутися до ранку. Але погляд ковзнув убік і затримався на блідому обличчі. Глибоко зітхнувши, Каріна зірвала зі свого ліжка покривало і, розстеливши його на підлозі, вмостився біля іншого ліжка, спираючись на неї спиною. Вона простяг руку і акуратним рухом прибрала волосся Тібальта з чола, м’яко ковзнувши пальцями вниз по щоці. Схоже, що ночувати біля ліжка Капулетті стає традицією. Каріна  закинула голову назад, відчуваючи, як сон розливається по тілу. Заснула вона майже одразу.

   

Рішення прийнято

    Ранок суботи приніс молодій Делла Скала незвичне раннє пробудження, і не тому, що вона виспалася. Від сну в положенні сидячи тіло страшно затекло, і Каріна, охаючи і морщачись, відірвала спину від краю ліжка і, розгинаючись, встала. Підйом із першими променями сонця був би приводом для гордості, але все затьмарювала причина цього підйому. Каріна потяглася і пройшлася по кімнаті, розминаючи ноги. Погляд тут же ковзнув по тілу Тібальта, і відразу зародилося почуття тривоги: в якому стані той прийде до тями?

     Каріна вирішила не ризикувати і, висунувшись за двері, покликала слугу. Той мовчки вислухав наказ і з поклоном помчав униз. А молодий панянка побачила, що біла сорочка мальовничо бовтається рваним клаптем. Тільки тепер згадавши, де вона її вчора порвала, Каріна невесело посміхнувся, стягнула із себе білу тканину і полізла у скриню за новою. Коли вона зав’язувала на рукавах шнурівку, повернувся слуга з підносом і, тихенько поставивши його на стіл, зник за дверима. Вина не було, тільки глечик з водою, два нарізані апельсина, сир, скибка хліба та рагу з ягняти. Делла Скала накинулася на їжу, навіть не присівши на лаву біля столу, а поглинала рагу, стоячи обличчям до ліжка Тібальта.

    Від першого руху Капулетті на ліжку Каріна здригнулася, мало не подавившись апельсином. Витерши руки і рот рушником, вона підійшла до Тібальта, спостерігаючи, як той піднімається з подушки і невпевнено озирається, ніби не розуміючи, де він. Каріна встала прямо перед ним і вдивилася в ще бліде, але вже не як у небіжчика обличчя.

    — Погано тобі?

    Тібальт швидко підняв на неї очі і, скривившись, торкнувся потилиці.

    — Бувало й гірше…

    Каріна відчула хвилю полегшення, що прокотилася по спині. Вона нахилилася і вийняла з-під подушки порожню синю пляшечку.

    — Я не знала, скільки потрібно, тож дала тобі все, що було у склянці.

    Тібальт ковзнув поглядом по пляшечці і витріщився на дівчину зелені очі, дивилися зосереджено.

    —  Дякую.

    — Так, — Каріна покрутив у руках склянку і підійшла до столу. Тепер, коли вона зрозуміла, що небезпека минула і нападу вдалося уникнути, в ній знову почала підніматися вчорашня хвиля гніву й досади, не так на Тібальта, як на себе. Хотілося сказати щось важливе, але думка тонула в потоці слів і ніяк не виходило підібрати правильні.

    — Знаєш, щоб звести рахунки з життям, можна знайти й простіші способи, — Каріна поставила склянку на стіл і, раптом згадавши, вийняла з чобота кинджал. Капулетті, побачивши лезо, відкрив рот, але промовчав. Між брів знову залягла складка. Отже, вино ніяк не позначилося на пам’яті Тібальта, і він пам’ятав усе, що сталося вчора.

    — Пробач мені… За це, — долоня Капулетті вказала на кинджал у руках Каріни. — І я вчора наговорив стільки всього…

 

    — Ти казав правду, — різко перебила його Каріна і сині очі блиснули. — Ти, можливо, вперше висловив усе, що в тебе ховалося всередині. Тож за що ти вибачаєшся? До речі, робив би ти так частіше, може, і жити стало б простіше.

    Каріна крутила ножем у руках, приміряючи його до руки. Сталь виблискувала у променях сонця і притягувала погляд своєю смертельною красою.

    Тібальт мовчав. Спустивши з ліжка ноги, він наступив сильніше на підлогу, поправляючи чоботи. Голова була опущена вниз, і волосся падало на лоб, приховуючи обличчя.

    — Все, що ти вчора сказав… Можливо, ти маєш рацію, — Делла Скала підійшла ближче. — Можливо, опинившись у Вероні, ми повернемося до колишнього життя, і все, що тут було, здасться сном. Але, чорт забирай, ми люди чи пси покірні? Чому ми не можемо зробити сон дійсністю? Що мало способів бачитися і не викликати при цьому підозр?

    Каріна все більше розпалювалася, вона відчувала, що зараз треба говорити правильні слова, щоб достукатися до Тібальта, що завмер на ліжку.

    — Я їхала сюди, впевнена, що або уб’ю тебе за ці два тижні, або сама повішуся, у мене й думки не було зближуватися з тобою, заводити дружбу і тим більше ділити ліжко. Я взагалі ніколи нікому не дозволяла торкатися себе? — від почутого Тібальт різко випростався, і зелені очі обурено блиснули. Каріна посміхнувся. - Але йшли дні, ми почали розмовляти, я зрозуміла, що мені не просто подобається бути поряд. Мене тягне до тебе, чорт забирай, тягне до проклятого Капулетті, тягне до ангела,  що  несе смерть. І я не хочу чинити опір цьому. Ось тільки спробуй сказати, що з тобою не те саме відбувається!

    Каріна більше не стежила  за язиком. Всі почуття всередині загострилися і вихлюпувалися назовні, оголюючи душу. І що більше вона говорив, то легше ставало. Тібальт слухав мовчки, тільки його очі розширювалися все більше і на вилицях з’явилися червоні плями. Каріна зробила глибокий вдих, переводячи подих.

    - Але це тяжіння втягне нас обох у пекло.

    — Та начхати мені на пекло! — Каріна зі злості розмахнулася і встромила кинджал у стіл, залишаючи на дерев’яній поверхні довгу тріщину. — А жити, як у коконі, ховаючись від усіх — це не пекло? Бути на самоті навіть серед натовпу людей, не підпускати нікого, не давати собі відчувати… Це не пекло? Ти в пеклі живеш щодня, тобі не байдуже, що там буде потім? А я жити хочу зараз, я хочу тебе відчувати зараз, з тобою разом хочу це життя відчувати! Бо потім уже нічого не буде, бо нас не буде! Я вийду заміж за якогось графа і все,зникну, моє життя мені не належатиме. А ти потонеш у невзаємній любові, Тібальт.

    Каріна в сперлася руками на стіл. Вона раптом відчула, що неймовірно втомилася від усього, захотілося просто заплющити очі і забутися. Вона потерла обличчя руками і знову глянула на Капулетті. Той підвівся на ноги і підійшов до вікна, зі спини неможливо було вгадати, про що він думає.

 

 

    — ТІбальте, я не валятимусь у тебе в ногах і благатиму, зрештою, відмова є відмова, я переживу. Своє рішення я прийняла, за себе вирішувати можеш тільки ти сам. Я не шкодую ні про що і не хочу втрачати те, що нам дає сама доля. Вибір за тобою.

    Вона ще мить дивився на спину Капулетті, потім розвернулася і пішла до дверей. Але перш, ніж закрити її за собою, Каріна обернулася і потонула у зеленому полум’ї очей, що дивилися на неї.

    — Можливо, життя тут і зараз і має неабиякий ризик. Але згадай, що буває з тими, хто не ризикує взагалі,— Каріна подивилася на Тібальта ще мить і зникла за дверима.

 

***

 

    Кінь мчав уперед, залишаючи позаду дорогу в клубах пилюки, радіючи знову здобутій свободі не менше наїзниці. Каріна підставляла обличчя вітру та сонцю, послаблювала поводи і просто летіла уперед, не розбираючи напряму. Це було таке потрібне та забуте відчуття, коли ніщо не турбує, є лише швидкість та вітер. І вона мчала вперед, залишаючи за собою в’язницю.

    З покоїв ноги самі понесли її вниз, назовні, на свіже повітря. Каріна дійшла до стайні і зупинився. Бажання кинути все і вирватися на волю накрило з новою силою,  вона наказала конюхові сідлати сіру кобилу і пішла до стражників. Ті вже знали, що герцог вирішив випустити доньку завчасно, тому без заперечень пропустили Каріну  за ворота, коли конюх привів осідланого коня. Синьйора скочила  у сідло і рвонула уперед із переможним кличем, підганяючи тварину тонким прутиком.

Вона скакала дорогою, що веде до села. Але згадала, що при ньому немає жодної монети, а в борг сільські не наливають, будь хоч король. Вона носилася по пагорбах і полях, лякаючи зграї птахів, що причаїлися у високій траві, стрибала через повалені дерева і не спускалася з сідла.           Подивившись на небо, вона  побачила, що сонце давно минуло зеніт і вже хилиться на захід.   Перейшовши на спокійний крок, Каріна знову виїхала на дорогу і рушила у бік замку. Коли їхати залишалося вже недовго, раптова думка змусила її осадити коня, вона покрутила головою і, пригадуючи щось, з’їхала з дороги в гай. У пам’яті спливали нічні образи їхньої вилазки і шлях, яким вони йшли. Каріна їхала тією ж дорогою, поки не опинився на полі між двома гаями. Вже безпомилково вгадуючи, де озеро, вона  повернув коня і невдовзі зупинився над піщаним узвозом, що веде до води.

    Вершниця спішився, узяла коня під вуздечки і стала спускатися до озера. Вода іскрилася на сонці і манила до себе, Каріна відпустила тварину, і кобила відразу ж увійшла у воду і почала пити. Швидко знявши з себе одяг, вершниця з розгону влетів у прохолодну гладь і пірнула з головою. Магія води діяла миттєво, очищуючи тіло та розум. Вона плавала туди-сюди, то віддаляючись від берега, то повертаючись до того місця, де тепер мирно щипав кінь. Було так добре, що краще здавалося неможливим. Думки повернулися до Тібальта, але без колишньої досади.

Що ж, вона зробила, що могла, вона усе сказала. Тібальт - не панянка на виданні, щоб його домагатися і ублажати. Та й дивно якось добиватися чоловіка, який сам приходить і бере те, що вважає за потрібне. Нехай і рішення Капулетті ухвалює сам…

    Каріна вибралася з води і лягла на траву. Вона раптом згадала, як у дитинстві вони з Ромео мріяли підстерігати маленького Капулетті і влаштувати бійку на ціпках, але ідея завжди зривалася, бо Тібальта наодинці на вулицю не випускали. То був їхній улюблений привід для жартів. А через пару років вони раптом побачили його одного вже при шпазі. Бенволіо запропонував оточити ворога та знезброїти. Власне, сильної шкоди вони не хотіли йому завдавати, просто налякати. Хто ж знав, що Тібальт не злякається, а ще й кинеться в атаку першим. Після тієї сутички у Бенволіо на руці довго не загоювався поріз, а Ромео і повернувся  додому в порваному камзолі. Тоді в Каріни вперше прокинулась повага до ворога. І через роки вона стала чимось подібним до приводу частіше нападати на Капулетті, тому що противник був сильний, небезпечний, і тим цікавіше з кожним разом були сутички.

    На небі почали з’являтися хмари, дедалі частіше приховуючи сонце. Каріна мерзлякувато зіщулилася і потяглася за штанами. Кінь ходив поруч, обмахуючи себе хвостом від набридливих мух. Цілком одягнувшись, вона скочила у сідло і рушив уздовж озера до замку.

Передавши кобилу в руки конюха, Каріна пішла до колодязя,. Поки вона витягала відро з водою, до неї підбіг захеканий слуга .

 

    — Синьйора Каріна, а я вас всюди шукаю! Синьйора, вас шукав синьйор Капулетті, — промовив слуга, дивлячись, як Каріна струшує воду з волосся.

Делла Скала так і завмерла з піднятими руками.

    - Давно?

    — Приблизно дві години тому. Синьйор Капулетті наказав подати гарячу воду в купальню, а коли закінчив, пішов у бібліотеку, а потім я спитав, чи не подати обід, а він…

    — Боже, та не треба мені весь день його розповідати, зараз він де?

    — А я не знаю, синьйоро. Я коли йшов повз дворик з грушами, він там стояв, з ціпком. Він мене почув і питає, мовляв де пана, ви, тобто, синьйоро. А я говорю, що не знаю, але ніби кажуть, Ви на коні поїхали. Він одвернувся і більше нічого не сказав. Я подумав, що треба буде вас знайти, а ви справді поїхали.

    Хлопчик ще щось говорив, але Каріна не слухала. Вона швидким кроком рушила у бік грушевого двору. Однак Тібальта там не виявилося, лише на лаві лежала палиця, яку вони використовували замість шпаги. Західне сонце повільно наповнювало собою небо, над головою розкинувся червоний шлейф, провісник швидкої ночі, і Каріна, вдивляючись у вечірню височінь, раптом зрозуміла, що боїться. Їй було страшно йти шукати Тібальта, страшно було залишитися з ним наодинці і, можливо, почути, яке рішення ухвалив Капулетті. І що це рішення позбавить її останньої надії, яка теплилася десь усередині. Вся буря почуттів, що струсонула вранці свідомість, сколихнулася знову, але найсильнішим, як і раніше, залишалося бажання обійняти свого неприступного ангела смерті і цілувати, цілувати так, щоб душа закипіла від пристрасті.

    Каріна піднялася до бібліотеки, пройшла через зал і спустилася в льох, але Тібальта ніде не було. Проходячи повз винні бочки, Делла Скала подумала, що немає сенсу спускатися сюди двічі, і сходами вона піднімалася, тримаючи в руці повний глечик вина. Що ж, якщо Тібальта немає і в покоях, вона ляже на ліжко і більше не зрушить з місця. Питиме, і нехай сатир сам за нею бігає.

 

    Підходячи до дверей, у ній боролися бажання побачити всередині Капулетті та надія, що його там не виявиться. І чим ближче вона підходила, тим запекліша йшла боротьба, тож навіть подумалося, а чи не піти пити в бібліотеку, про всяк випадок. Але зробивши глибокий вдих, вона штовхнула двері.

    У кімнаті панував напівтемрява,  сонце сіло і вже не могло прорватися за портьєри, і блідо-рожева пляма, що розпливлася, накривала лише шматок підлоги. Масляна лампа на столі горіла яскраво, проте її освітлення вистачало тільки на дерев’яну поверхню, решта кімнати лежала в темряві. Стояти на вході і чекати, поки очі звикнуть, зовсім не хотілося, і Каріна, зачинивши двері, попрямувала до столу. І мало не випустила від несподіванки глечик, коли зліва пролунало:

    — А я вже вирішив, що ти поїхала у місто, не чекаючи завтра.

Каріна насилу втримала рідину в ємності і, обережно поставивши глечик на стіл, обернулася на голос.

    — Я до завтра і не доживу, якщо так лякатимеш.

    Кинувши погляд на Тібальта, вона здивувалася, що одразу його не помітила, той сидів на ліжку без сорочки, чорні штани вирізнялися на тлі білого покривала. Тібальт сидів спиною до вікна, спираючись чоботом у стілець, що стояв поруч, на якому лежали склянка і згорнута матерія. Каріна ковзнула поглядом по правій долоні: вона була щільно забинтована новою пов’язкою.

     Каріна зосередилася на вині. Вона пошарила по столу, присунув до себе два келихи і, піднімаючи глечик, запитливо глянув на Тібальта. Той ледь помітно кивнув, не зводячи очей з Каріни. Під цим поглядом відразу повернулися невпевненість і страх, серце забилося в припадку, намагаючись вистрибнути через горло, то провалитися до самих п’ят. І якось засмоктало під ложечкою від очікування, що буде далі.

     Каріна налила вино в келихи і простягла один Тібальту. Капулетті підвівся з місця і рушив до столу. Тут Делла Скала зрозуміла, що боїться дивитись у зелені очі, вона ковзнула поглядом униз, намагаючись за щось зачепитися, але вигляд оголеної шкіри на грудях Тібальта скрутив свідомість у ще тугіший вузол. І тільки-но довгі пальці взяли келих з її рук, вона схопилася за свій і випила його майже залпом.

    — Ти вранці сказала, що своє рішення вже ухвалила і вибір за мною… — Тібальт зробив ковток і поставив келих на стіл.

     Каріна  захотілося провалитися на місці, і що далі, то краще. Вона відчайдушно чекала на ці слова, але зараз вони прозвучали як вирок. Чому від очікування по всьому тілу пробігало тремтіння, зрозуміти було неможливо. І чому поряд з Тібальтом весь спокій і безтурботність, що повернулися під час її шалених стрибків по полях, миттю зникли. Каріна заплющила очі і приготувалася почути те, що, швидше за все, в голові промайне, як слово «кінець».

     Але вона нічого не почула. Натомість відчула рух ззаду. Тієї ж миті міцні руки вчепилися їй в плечі і круто розгорнули. Зелені очі були зовсім близькі, і в них не танцював вогник, але бушувала ціла пожежа, пропалюючи біляве обличчя наскрізь. У Каріни перехопило подих, коли гарячі, солодкі від вина губи спочатку м’яко торкнулися її рота, змушуючи відкритися, і відразу вп’ялися в нього, проштовхуючи язик і чіпляючи зубами плоть. Тібальт ковзнув язиком по підборідді, прикушуючи нижню губу, його пальці стискали біляве горло, не даючи повернути голови. Каріна запустила руки у довге волосся і подалася вперед, перехоплюючи у Тібальта лідерство. Вона цілувала пристрасно, прикушуючи і облизуючи губи, не в змозі відірватися від знову здобутого божества.

    Пальці Тібальта ковзнули вниз на шнурівку сорочки, стягуючи тканину з плечей дівчини. Каріна притягнула його до себе, обдаровуючи губи новим поцілунком і притискаючись шкірою до голих грудей. Руки Тібальта зімкнулися на її спині, губи ковзнули на шию, і Каріна почула під вухом:

    — Своє рішення я також ухвалив.

    Темноволоса дівчина неохоче відхилила голову назад і заглянула у зелене полум’я. Обличчя   Тібальта палало і було прекрасніше, ніж Каріні колись здавалося.

    — І не турбує, що пристрасть втягне нас у пекло?

    Тібальт притяг до себе голову Каріни прошепотів, майже торкаючись губами до її щоки.

    - Завтра неділя. І в покаяній молитві я зізнаюся Господу, що мене спокусила одна прекрасна німфа, збила  з правдивого шляху… Але я про те не шкодую. І пекло з нею мені миліше за всю райську благодать, — Каріна відчула, як усміхнені губи ковзають по щоці.

Вона повернула голову і видихнула, перш ніж перехопити губи поцілунком:

    — Ну яка німфа без свого сатира.

    Тібальт притискав до себе своє божество, ковзаючи руками вгору по спині, пестячи потилицю і пропускаючи крізь пальці м’яке волосся. Каріна відповідала  на поцілунки пристрасно, то штовхаючись усередину язиком, то прикушуючи почервонілі губи коханця, вириваючи в нього короткий стогін. Час ніби зупинився, не існувало навколо нічого й нікого, тільки вони удвох.

    Каріна прокинувся, відчувши, що коханець, що відсторонився, тягне її за собою. Тібальт повільно задкував до ліжка, не зводячи очей з обличчя чорноволосої синьйори, і призовно тягнув її за пояс. Каріна подалася вперед, підкоряючись, і як заворожена тонула у зеленому полум’ї. Раптом Тібальт ковзнув їй за спину і, різко розгорнувши, впустив спиною на ліжко. Каріна відчула руки коханця на стегнах і підвелася, допомагаючи стягувати штани. Один чобіт ніяк не зісковзував з ноги, і Тібальту довелося спуститися нижче, щоб зручніше взятися за нього. Коли ж він знову випростався, Каріна вже чекала його напівсидячи.

    — Моя черга.

    І одним стрибком Капулетті перекинув Каріну на ліжко, притискаючи зверху всім тілом, не даючи рушити. Він опустив голову і ковзнув язиком по шиї, залишаючи на шкірі вологий слід. Пальці намацали твердий горбок соска, сильно стиснули і чоловік вп’явся в нього губами, вириваючи з горла дівчини хтивий стогін. Руки вчепилися в чорне волосся, тіло вигнулося під ласкою, подаючись назустріч. Не відриваючись від грудей дівчини, Тібальт ковзнув руками вниз і потягнув з стегон штани. Каріна підчепила один чобіт підбором іншого і зірвав з ноги, руки Тібальта довершили справу.

    Долоня Тібальта поповзла вгору білим стегном. Каріна  зашипіла крізь зуби, коли Тібальт увійшов в неї. Каріна нетерпляче штовхнула стегнами, вимагаючи продовження, і застогнала, не розтискаючи губ. Вони відчували один одного, з’єднуючи темп і впиваючись руками в стегна, божеволіючи від божевільної ласки і пристрасті, що рветься назовні. Рух ставав все різкішим і швидшим, тіла вигиналися назустріч один одному, немов зливаючись воєдино, і гостра насолода майже одночасно пронизала їх з ніг до голови.

    Каріна знеможено звалився на спину, прикривав очі рукою. Стегном вона відчувала метушню, по животу ковзнула волога шкіра, і, прибравши руку, побачила, що Тібальт навис над нею із задоволеною усмішкою. Від пильного погляду зелених очей вилиці Каріни знову спалахнули.

    - Дивно, як тобі це вдається? — Тібальт з цікавістю розглядав обличчя своєї німфи.

    - Що саме?

    — Бути пристрасною і хтивою, як демон, і при цьому бентежитись. Ось усім загадкам загадка.

    Каріна засміявся, ковзаючи руками по спині коханця.

    — Можеш не вірити, але для мене це теж у новинку.

    - Та ну? — Тібальт хитро посміхнувся. — А, судячи з того, що ти витворяла хвилину тому, ти дуже досвідчена.

    З цими словами він швидко перекотився на бік і ухилився від потиличника.

Повернувшись, він побачив, що Каріна усміхається.

    — Ох,сатир, про всіх по собі судиш?

    Каріна зі сміхом схопилася з ліжка і, підійшовши до столу, налила у келих вина. Підтягнувшись на руках, вона сіла прямо на стіл. Тібальт підійшов і взяв свій майже повний келих. Після бурхливої ​​пристрасті його волосся розтріпалося і розкидалося по плечах. Каріна з насолодою зробив два ковтки і потягла коханця до себе, обхоплюючи його стегна ногами.

    — О, чарівний Тібальте, ну не можна бути таким прекрасним, згадай моє слово, тебе спалять на багатті, як відьмака.

    - Мене спалять? А хто з нас двох прекрасна чорноволоса діва?

    — Жодної магії. Дякую своїм батькам.

    Тібальт усміхнувся, підставляючи шию під поцілунки. Чоловік дивився на неї, в зелених очах танцювали іскорки, губи хитро посміхалися. Каріна відчула, як її з силою присунули до себе, ковзнувши руками по спині, і гарячі губи обпалили горло.

    Капулетті наблизився до дівчини і притулився до її рота губами. Спіймавши рух у відповідь, він підняв очі і, потонувши в синій вогненній хвилі, прошепотів прямо в відкритий рот:

    - Ти моя.

    Синій спалах піднявся пожежею, і гарячі губи захопили Тібальта в полон, захоплюючи в новий вир поцілунку.

 

 

***

    Передсвітанкова прохолода наповнила кімнату, зганяючи зі стін нічні тіні блідим світлом яскраво-червоної заграви. Свіжий вітер сколихнув портьєри, почувся спів перших ранкових птахів.

    Цієї ночі вони так і не заснули, хвилі пристрасті то підкидали їх вгору, то захоплювали у темний вир, не даючи відірватися один від одного. Дивлячись на перші промені сонця, що піднімалися через високі дерева, Каріна примружилася і сонно позіхнула. Вона лежала, притулившись спиною до живота Тібальта і зручно влаштувавши чорну голову на його грудях. Руки коханця обіймали її за плечі, притискаючи до себе. Підвівши голову, вона побачила, що зелені очі також дивляться у вікно, дихання було спокійним і розміреним, неквапливо піднімаючи груди під чорною потилицею.

    Неділя наставала невблаганно, несучи з собою вже небажане звільнення та вимушену розлуку. Думати про це не хотілося, але думки виникали самі собою, порушуючи внутрішній спокій. Тібальт зітхнув.

    — А все ж таки необачно твій батько нас так рано випускає. Я ось зовсім не впевнений, що мені вдалося приборкати ненависть до проклятих Монтеккі, — він стиснув стегно Каріни. — І вона неодмінно змусить мене притиснути тебе до стіни десь у темному підворітті.

    Ззаду пролунав сміх, Каріна завертілася під важким гарячим тілом.

    — Головне — потім приховати барвисті каліцтва, які ти мені неодмінно завдаси, — рука ковзнула на горло і, повернувши голову, Тібальт побачив, як Делла Скала потирає пальцями червоний слід від укусу. — А то піди поясни, що то за ненависть така була.

Тібальт посміхнувся . Каріні стало легко і спокійно від того, що Тібальт при згадці про повернення до Верони не похмурнів, як раніше. Хоча повернення і обіцяло непрості часи.

     — Тільки поки що з цим доведеться почекати, — білявим обличчям пробігла тінь. — До повернення батька з Риму не бачити мені ні підворіття, ні Капулетті, ні навіть поїздок верхом, щоб скрасити відсутність першого і другого. Завтра…

    Вона замовкла, відчувши ззаду глибоке зітхання. Плечі подалися вперед, Делла Скала хотіла розвернутися, але міцні руки сильніше обхопили її довкола грудей і не дозволили рушити. Тібальт нахилився і закопався обличчям у чорні пасма, гаряче дихаючи в потилицю.

 

    — Завтра буде  завтра. А поки що ми тут. І у нас є нескінченне «зараз».

Каріна поклала долоню на руку Тібальта, переплітаючи пальці, і відкинулася назад, назустріч гарячому диханню, заплющуючи очі.

    Все правильно. Завтра не існує, і все, що буде потім, теж не має значення. Є тільки прекрасне «тут і зараз» завдовжки у вічність.

 Берег Адідже

    Серпень у Вероні видався надзвичайно посушливим і спекотним, сонце палило нещадно і сухий вітер ганяв вулицями міста клуби пилу. Сонні городяни повзали як мухи, від однієї тінистої вулички до іншої, тільки діти, яким все було байдуже, пустували у водах фонтанів. Від спеки не рятували ні рідкісні дощі, ні прохолоди Адідже, чиї води лагідно та гостинно обрамляли стіни міста.

     Для Каріни річка з самого дитинства була однією з улюблених розваг, вона добре знала її течію, в яких місцях можна потрапити у вир, а де клює найжирніша риба. І тепер південна спека знову привела її в компанії друзів на берег, подалі від розпечених міських стін. Лежачи на траві, Дівчина слухала, як води Адідже хлюпаються майже біля самих ніг, що розганяються плавцями, що пірнають.

    Бенволіо першим роздягся і в одних штанах вліз у воду до пояса, блаженно посміхаючись і насолоджуючись довгоочікуваною прохолодою. Обернувшись, він хитро посміхнувся і обкотив водою Ромео, який стояв майже біля самого берега, звикаючи до холоду річки. Монтеккі зашипів і кинувся вперед, намагаючись схопити білобрису постать, але Бенволіо вже встиг пірнути.

 

    Дивлячись на друзів, які азартно намагаються один одного втопити, Каріна постояла секунду, а потім лягла на траву. Тіло було втомлене спекою, а думки взагалі помчали кудись за обрій, тож брати участь у дружній метушні не хотілося.

    Ось уже місяць, як замок герцога Делла Скала перестав бути її в’язницею, і Каріна знову з головою поринув у звичайне життя, Верона закрутила її у вихорі метушні та пустих задоволень. Але разом із радістю від повернення чорноволоса Делла Скала постійно відчувала холодну тягучу тугу, а разом з нею і зростаюче занепокоєння, оскільки з моменту повернення їй ще жодного разу не вдалося побачитися з Тібальтом. Хоча ні, бачилися вони досить часто, на вулиці, у натовпі, намагаючись зачепити один одного поглядом. Але хотілося більшого. А випадок все ніяк не представлявся.

     Перший тиждень, поки герцог був відсутній, Каріна й не сподівалася побачення з коханцем: майже весь час займали зустрічі, прийоми. Навіть Ромео вона змогла відвідати лише двічі. Монтеккі швидко йшов на поправку, рана майже затяглася, і Ромео вже пересувався на своїх ногах, лише іноді спираючись на Бенволіо. На радощах від повернення подруги  Монтеккі вже готові були відправитися в пляс, але справи Каріни та категорично налаштована проти синьйора Монтеккі знищили ідею на корені.

     Проводячи Каріну вниз по парадних сходах, роздратований Бенволіо промовив крізь зуби, так, щоб тітонька не почула:

     — Якщо колись проклятий Капулетті і до мене дістанеться зі своєю шпагою, ви або вбийте мене відразу, або влаштуйте мені постільний режим у борделі. Помру, то хоч щасливий і напідпитку.

На щастя для Бенволіо, справи затримали герцога в Римі всього на тиждень, і Каріна, яка одержала можливість знову стати чорноволосим хаосом веронських вулиць,  увесь час була у компанії друзів.

     Каріна насолоджувалася компанією друзів. Дивлячись на нестримні веселощі та задоволених друзів, Каріна була щаслива. Майже. Вона точно знала, чого їй не вистачало, а вірніше, кого. І вона дала собі обіцянку якнайшвидше знайти спосіб побачитися з молодим Капулетті наодинці.

 

     Але вже й місяць минув, а Каріна ні на крок не наблизився до своєї мети. Всі її спроби зустріти Тібальта далеко від сторонніх очей закінчувалися нічим, де б їхній випадок не зводив — на ринковій площі, біля стін старої римської арени, на вузьких вулицях — Каріні вдавалося тільки зачепити погляд зелених очей і відзначити, як бліді щоки спалахують ледь помітним рум’янцем. Тібальт нечасто був один, але навіть коли це траплялося, немов за помахом чарівної палички, за спиною Каріни виникали або Ромео, або Бенволіо, або обидва разом. Здавалося, вони, не змовляючись, вирішили охороняти дівчину від колишнього співкамерника і не залишати їх удвох, мабуть, побоюючись, що клятий Капулетті віроломно нападе.

     Минали дні, Каріна зневірювалася, всередині стало зароджуватися недобре почуття, що, можливо, Тібальт навмисно її уникає. Але ця думка швидко зникла з голови, бо її господиня не був схильна до довгої меланхолії. До того ж, якось увечері, зустрівши друзів біля фонтану на площі Бра, вона з подивом дізналася, що молодий Капулетті щойно був тут, один. Як висловився Бенволіо, виник нізвідки, недобре зиркнув і зник у темному провулку. У Монтеккі явно свербіли кулаки зчепитися з Капулетті, але він тримав себе в руках, все ще пам’ятаючи про заборону сутичок. Ромео волів взагалі не вплутуватися в бійки і до Капулетті неприязні не відчував. Ну а Каріна був готова заволати від злості, що не прийшла на майдан трохи раніше і так безглуздо розминулася з Тібальтом.

     І ось тепер, лежачи на березі Адідже, Делла Скала думала про те, що, якщо найближчим часом випадок не зведе її з невловимим божеством у червоному камзолі, вона наплює на обережність і надішле Тібальту записку. Спокуса була велика, ризик теж, це підняло б хмару недобрих чуток. Але якщо це приведе Тібальта в потрібний час і в потрібне місце, то  так тому й бути.

Дівчина  заплющила очі, посміхаючись своїм думкам, і навіть почала провалюватися в солодку дрімоту, як раптом обличчя обпекло струмінь крижаної води. Від несподіванки вона підскочила на місці.

     — Прокидайся, спляча красуня! Або наш чудовий принц тебе поцілує! — з цими словами Бенволіо, доволі задоволений своєю витівкою, плюхнувся на землю поруч із подругою. — Гей, Ромео, у нас пані в біді, треба терміново врятувати від вічного сну!

     - Дама зараз перетвориться на дракона, і тоді не зносити вам обом голови! — Каріна витерла обличчя рукавом і з усієї сили штовхнула  друга ліктем під ребра. Бенволіо зашипів, ображено потираючи забите місце.

     — Синьйора, та й поганий у вас характер! Ні, Ромео, ми не рятуватимемо її, нехай спить далі, ціліше будемо!

     — А я врятував би якусь прекрасну даму! — Ромео, що теж вибрався з води, підійшов до друзів і встав біля самих ніг Каріни, загородивши спиною сонце. — Ось чого нам не вистачає — великих подвигів заради дам! Ризикнути життям у сутичці з чудовиськом і отримати в нагороду кохання красуні - це ж приголомшливо!

     — А після весілля красуня сама перетвориться на чудовисько і вигризатиме тобі печінку до кінця твоїх днів! — Бенволіо зі сміхом розтягнувся на траві, блаженно потягаючись. — Ні, нехай сидить у вежі, я й без такої любові обійдуся. Ну хіба якщо Каріна дозволить…

     — Навіть не думай

Бенволіо ухилився від потиличника і зі сміхом скочив на ноги, не давши приятельці схопити себе.

     — А як закохаєшся? Чи не однаково, які недоліки у обраниці, якщо на двох б’ється одне серце? Я хочу сказати, не тіло манитиме тебе, як у борделі, а душа… Невже вам цього не хочеться?

Бенволіо двічі моргнув і розреготався.

     — Ти чула, Каріна, нашого романтика знову потягло на велике кохання! Та ти кожну свою нову кохану єдиною вважаєш, а потім дивуєшся, чому це почуття раптом згасло. Та все просто, немає у світі справжнього кохання. Є жінки, з якими ми спимо, є жінки, з якими ми одружуємося, якщо їм пощастить, звичайно… є жінки з якими ми дружимо,ну одна така… І є подвиги заради подвигів, а не тому, що якась красуня за це свою невинність подарує.

     Каріна, стоячи біля самої води, слухала, як Ромео відчайдушно сперечається з Бенволіо, і дивилася, як течія річки химерно згиналась. Їй раптом стала неприємною думка, що у світі немає справжнього кохання, хоча вона і сама не схильна була закохуватися до безпам’ятства, та й жоден чоловік Верони ще не заволодів її серцем настільки, щоб вона захотіла бігти під вінець. Але ось те, що кохання не існує… Усередині, десь біля серця, гостро тягнуло, воскрешаючи в пам’яті напівтемну кімнату, тьмяне світло лампи і зелених очей. Каріні було дивно, що думки про кохання одразу сколихнули в пам’яті образ Тібальта, дуже почуття, що вже зародилося, нагадувало закоханість. Ні це не так. Не може бути так. Вся справа в тому, що вона сумує за тим, з ким їй було дуже добре, і її зводить  прикрість на саму себе, що ніяк не настане момент довгоочікуваного побачення. Але кохання тут точно ні до чого.

     Каріна рішуче хитнула головою, впорядковуючи думки, і тільки тут зрозуміла, що друзі мовчки дивляться на нього.

    — Люба моя, у тебе або зі слухом проблеми, і тоді лікар тобі на допомогу, або ти думаєш про щось таке, що робить тебе глухою. Давай викладай, що там у тебе на думці. А то з самого повернення мовчиш, — Бенволіо примружився і хитро глянув на Каріну. — Чи це наш Капулетті так отруїв тобі існування, що ти досі прийти до тями не можеш?

      Каріна здригнулася і нервово засміялася, надаючи обличчю безтурботного виразу.

    — Ну, що ти, мене турбує наш Ромео та його гаряче бажання скласти голову в ім’я кохання. Доля глузлива, треба бути обережнішими у своїх бажаннях, адже вони й справдитися можуть.

Ромео посміхнувся й махнув рукою.

    — Та ну, нічого ви не розумієте.

    — А я знаю, звідки всі ці дурні думки, — Бенволіо підтяг до себе ногу і вперся руками в коліно. — Ми починаємо божеволіти від нудьги без колишніх сутичок з Капулетті. Як було чудово раніше: зчепилися на вулиці, зірвали злість, і всі щасливі. А тепер ходимо один мимо одного, тільки й залишається шпагу міцніше стискати та кулаки чухати. Хоч би хтось із слуг побився, чи що… А то вигляд незворушного Тібальта мене вже починає дратувати.

     — Герцог буде несамовитий, якщо станеться нова бійка, — Ромео сів навпроти Бенволіо, схрестивши перед собою ноги. — І мені подобається, коли у місті хоча б ілюзія миру. Мене з дитинства гнітить ця нескінченна ворожнеча. Кому вона потрібна, навіщо?

     Каріна засміялася і картинно погрозила Ромео пальцем.

     — Дивись, як би матінка не зреклася тебе за такі слова, це можуть вважати зрадою всього роду Монтеккі. Хоча, звичайно, постійна ворожнеча і наганяє тугу. Перемир’я все-таки якесь, а розвага.

Бенволіо розчаровано глянув спочатку на Ромео, потім на Каріну.

     — Хто ви такі і що зробили з моїми друзями? Ворожнеча на них тугу наганяє, теж мені, ніжні лілії. Вам у храмі на недільній службі співати, а не носити шпагу. Ось якраз завтра і спробуйте. А я краще витрачу час із користю і спробую вивести Капулетті з себе.

Делла Скала, завмерла і витріщилася на друга, вже не розбираючи подальших слів. Думка гострою голкою пронизала свідомість і засіла десь біля скроні. Завтра неділя. Храм. Служба. І там буде родина Капулетті. У повному складі.

     Губи самі собою розтяглися в усмішці, і Каріна подумала, що сьогодні все ж таки прекрасний день, незважаючи на спеку, задуху та інші примхи природи, що раптом стали такими неважливими.

 

 

 

 

Сповідальня

     Немає в цьому світі нічого більш пристрасного, ніж щаблі. І зовсім не важливо, куди вони ведуть: до будинку багатія, жебрака халупа, бордель, таверну або в’язницю. Щаблі однаково витримують легку безневинну ходу юної дівчини і крок зловмисника, що крадеться. Але воістину, жоден камінь не відчував на собі стільки душевних мук і сподівань, скільки той, що покладено в основу щаблів, що ведуть до храму. Будинок Господа об’єднував у своїх стінах злодіїв, убивць, чесних городян, дворян і повій, ремісників і солдатів, і всі ці люди піднімалися східцями до храму: хтось — з надією, хтось — з відчаєм, хтось — у страху перед Божою карою. Але якою б не була причина, всіх вело до храму очікування. Саме воно незмінно змушувало юрби парафіян схиляти коліна перед вівтарем. Чекали на різне, але чекали завжди.

     Чекала і Каріна. У її бажаннях не було ні покаяння, ні смирення, вона не поспішала на сповідь і не сподівалася відпустити гріхи. Але того недільного дня, сидячи в храмі праворуч від своєї сім’ї, молода Делла Скала була сповнена сподівань. А також передчуття і азарту, бо думки її малювали картини найцікавішого змісту.

     Каріна не любив недільні служби, як і все те, що потрібно було робити з примусу, тому відвідувала їх рідко. Це незмінно викликало крайнє несхвалення герцога, але донька був упевнена, що краще вже чесно грішити і не просити за це прощення, ніж лицемірно схиляти коліна перед вівтарем, на ділі ні в чому не каючись. І дивлячись на обличчя парафіян, смиренно завмерлих у німій урочистій молитві, вона посміхалася до себе, здогадуючись, як мало справжнього трепету ховається в цих душах.

     Молода Делла Скала, обережно повертаючи голову, щоб не привертати зайвої уваги, знову і знову обводила поглядом зал, чіпляючись за обличчя в першому ряду, ковзаючи по фресках, що прикрашали стіни, маленьким чорним сповідальням, на мить затримувався на вівтарі, з якого супровід недільної літургії, і знову пірнав у перший ряд, туди, де розташовувалися найвпливовіші родини Верони. Капулетті й ​​Монтеккі трималися на відстані один від одного, слуги сиділи за панами, оточуючи їх ззаду і відокремлюючи від решти натовпу. Ромео і Бенволіо розташовувалися ліворуч від синьйори Монтеккі, яка притримувала сина під лікоть і щось іноді шепотіла йому на вухо. Бенволіо ж відверто нудьгував, смикав застібки камзола і посилав подрузі сумні погляди. Каріна посміхалася йому, хитро підморгуючи, і переводила погляд праворуч, туди, де сині кольори   Монтеккі змінювалися червоними відтінками Капулетті.

     Попереду сиділи голови сім’ї — сивий синьйор Капулетті та його статна дружина, яка по молодості та свіжості більше нагадувала дочку, ніж дружину. Каріна зазначила про себе, що з ними немає Джульєтти, хоч це й не було дивовижним. Юна спадкоємиця Капулетті ось-ось стане дівчиною на виданні, і батько не схильний був раніше демонструвати місту принади єдиної дочки.    Вона і на званих вечорах у власному будинку з’являлася лише миттю і на вимогу пихатої матері, яка з самого дитинства підбирала для доньки вигідну партію.

     Каріна швидко ковзала поглядом далі, поки не знаходила те, що шукала: високу постать у червоному камзолі, що розташувалася трохи осторонь, праворуч від подружжя Капулетті. Тібальт був  смаглявішим ніж за звичайний, обличчя застигло, як воскова маска, на ньому не читалося жодної емоції. Він дивився прямо перед собою, але ніби нічого не бачив, ніби думки його були далеко. Каріна зупиняла погляд на обличчі молодого Капулетті, і той, ніби відчуваючи німий поклик, повертав голову і зводив очі. Яскраво спалахував зелений вогник, зустрічаючись із синіми очима Делла Скала і в куточках рота зароджувалася тінь посмішки. Каріна  зітхнула, насилу стримуючись, щоб не посміхнутися на весь рот, і відводила очі лише для того, щоб за кілька хвилин продовжити цю мовчазну гру.

     Час тягнувся неймовірно довго, нетерплячій синьйорі почало здаватися, що небо навмисне відчуває його витримку і подовжує хвилини, але ніщо не вічне під місяцем, і недільна служба теж. Сім’я Делла Скала традиційно залишала храм однієї з останніх, і Каріна залишалася на місці, проводжаючи очима парафіян. Бенволіо, що проходив повз нех, сумно покосився в бік родини Капулетті і розчаровано знизав плечима: його ідея вивести Тібальта з себе під час служби не увінчалася успіхом, бо навіть незначні спроби повернутися до молодого Капулетті відразу ж присікалися синьйорою Монтеккі. Бенволіо не схильний був бунтувати проти тітки на очах у всього храму і лише покірно нудьгував у першому ряду.

      Провівши поглядом Бенволіо і Ромео, Каріна швидко озирнулася і побачила, що Тібальт відійшов від своєї сім’ї і розмовляє зі священиком. Духовник, лисіючий повний чоловік, смиренно склав руки на животі, уважно слухаючи молодого Капулетті, і згідно кивав. Коли Тібальт замовк, священик простяг руку, що стискала золоте розп’яття, і вказав кудись за колони, які підтримували склепіння храму з правого боку. Туди, де віддалік від лав розташовувалися сповідальні. Тібальт коротко кивнув і попрямував у той бік.

     Каріна провела його поглядом, переконавшись, у які саме двері увійшов Капулетті, і, майже бігцем, кинула слідом за батьком, що вже прямував  до виходу з храму в оточенні почту.

 

     — Дорогий таточку, на жаль, не зможу супроводити вас до дому, бо грішна я і потрібне мені відпущення, — донька, шанобливо схилив голову.

     Старший Делла Скала уважно й дуже підозріло глянув на неї, але за невинною усмішкою і синіми очима, що сміялися, не зміг розібрати нічого, зітхнув і коротко кивнув, мабуть, уже готуючись до того, що Каріна знову задумала щось, чого доведеться соромитися кому завгодно, тільки не самій дівчині.

      Каріна дочекалася, поки процесія на чолі з герцогом залишить храм, і швидко попрямувала у бік сповідальний. Краєм ока вона зазначила, що священик ще стоїть далеко і зайнятий розмовою з головою родини Валенті; порівнявшись із чорними дверима, чорноволоса синьйора подивилася на всі боки, переконався, що нікому немає до неї ніякої діла, і швидко прошмигнула всередину.

Пітьма сповідальні на мить розтанула від непроханого сонячного світла, і Каріна, увійшовши всередину, опинилася всього за кілька дюймів від приголомшеного Капулетті, який явно не чекав на вторгнення. Зелені очі розширились.

     — Та ти геть страх втратила! — обурений шепіт порушив тишу.

     — Боятимемося, коли Судний день настане, а поки що є справи цікавіші, — Каріна щільно зачинила за собою двері і витріщилася на Тібальта, вкрай задоволена зробленим. Навіть у темряві було видно, як вилиці дівчини спалахнули червоним.

     — Мій праведний Тібальт, ось уже місяць я намагаюся застати тебе одного, але марно: то ти опиняєшся не там, де треба, то я не з тими, з ким треба. Хоча, в нашому випадку, зовсім ні з ким не треба, — дівчина посміхнулася, —А тут нас, крім Бога, і підслухати нема кому, хоча, я впевнена, Йому зовсім не цікаво.

     Каріна на мить замовкла, прислухаючись до голосів і кроків ззовні.

     — І взагалі… — тут він ступив уперед,— Ти що, хочеш переконати мене, що ти проти?

Зелені очі спалахнули гаряче й люто. Каріна відчула, як холодні пальці, що ковзнули по шиї на потилицю, зариваються у волосся. Тібальт нахилився до її обличчя.

     — Горіти тобі в пеклі, прекрасна німфа, — гарячі губи ковзнули вперед, торкаючись рота Делла Скала, — і мені разом з тобою.

     — Ну, значить, там після смерті й побачимось, — і Каріна, подавшись назустріч, потонула у цьому глибокому, такому бажаному й довгоочікуваному поцілунку, чіпляючи язиком куточок рота Тібальта і пестячи нижню губу. Вони цілували один одного пристрасно, майже з жорстокістю, що підганяли бажанням позбутися останніх слідів туги після довгого очікування. Каріна втрачала голову від усвідомлення того, що її стриманий коханець, як і раніше, яскраво палає і не охолодів ні на краплю. Хотілося затримати це солодке почуття і не відпускати його якомога довше, але гучний звук кроків, що наближалися, по кам’яній підлозі змусив їх відірватися один від одного.

     — Сьогодні опівночі біля входу на стару римську арену. І якщо ти не прийдеш, я все-таки з’явлюся до тебе під балкон! — Тібальт кинув на неї пристрасний погляд.

 

     Не давши дівчині відповісти, він  поцілував її. Каріна вискочила із сповідальні і зачинила двері, дуже вчасно, щоб не зіткнутися з духівником, який повільно, але вірно наближався до місця сповіді. Дівчина дочекалася, поки священик увійде в чорні двері і, уявляючи, в яких же гріхах каятиметься Тібальт, попрямувала у бік виходу, гріта думкою, що найстрашнішим гріхом Капулетті ні з ким, крім неї, ділитися не стане.

****

     Каріна притулилася спиною до кам’яної стіни і заплющила очі, заспокоюючи шалене серце, що ніби зірвалося з ланцюга від швидкого бігу. Після виснажливої ​​денної спеки нічна прохолода здавалася небесною манною, свіжі пориви легкого вітру гуляли галереями арени, остуджуючи кам’яні плити, що ще не віддали все сонячне тепло, зібране за день. Старий римський амфітеатр, що раніше служив ареною для гладіаторських боїв, а нині — сценою для турнірів, страт і свят, нагадував велетня, що прилягав відпочити на головній площі міста після денної спеки.

 

     Дівчина нарешті змогла перевести подих і подивилася на всі боки. Час наближався до півночі, вулиці майже спорожніли, тільки тіні повзли по стінах і бруківках, тремтять у світлі поодиноких смолоскипів. Арена ж ночами не освітлювалася зовсім, бо нікому й на думку не спало б опинитися тут після опівночі. Городяни вважали за краще триматися подалі від цієї помпезної будови, де обірвалася незліченна кількість життів, а найбільш забобонні, збираючись у тавернах за чаркою міцного вина, гомоніли про неприкаяні душі язичників і єретиків, що блукали галереями арени перед світанком.

      Напевно,це і була основна причина, чому Тібальт обрав для зустрічей місце в самому центрі міста: тут просто не було кому завадити їм. Принаймні так вважала Делла Скала. Дівчина витерла рукавом мокре чоло і рушила по проходу вглиб арени, туди, де починався піщаний насип, у саме серце стародавнього амфітеатру. Вона уже починала почуватися тут як удома.

З тієї пам’ятної розмови у сповідальні минуло два тижні, і за цей час удача вже втретє зводила коханців удвох у цьому притулку. Перша зустріч була рвучкою, різкою, вони ледве встигли згорнути у вузький прохід, що веде на верхні яруси амфітеатру, ледве стримуючи бажання. Їм не заважали ні шари одягу, ні холодний камінь стін, що залишав на спині рани навіть через матерію. Здригаючись від кожного шороху і подиху вітру, Каріна розуміла, що скоріше помре, ніж випустить із рук своє знову набуте божество, і, схоже, у Тібальта були ті самі думки. Капулетті швидко перехопив ініціативу і, майже зі звіриним риком впиваючись у губи дівчини, втискав її в стіну, щільно притискаючись стегнами і з кожним поштовхом змушуючи Делла Скала стогнати все голосніше. Вибух блаженства накрив обох з головою, і вони ще кілька хвилин не могли перепочити і випустити один одного з обіймів. А потім, забравшись на верхній ярус арени, Каріна витягнулася на кам’яній лаві, поклавши голову на коліна Тібальта, і вони говорили, говорили аж до світанку.

Друга зустріч відбулася випадково, серед білого дня, і виявилася настільки ж спекотною, як і безрозсудною. Просто Каріні пощастило опинитися на площі Бра у той момент, коли друзі ще не прокинулися після нічних розваг. Слугу вона із собою не брала, а, проходячи повз вхід на римську арену, помітила постать у червоному камзолі, що рухалася якраз назустріч. То був перст долі, не інакше, бо Тібальт також був без супроводу, і в такий ранок йти йому не було куди. Хіба що Капулетті також шукав випадкової зустрічі із коханкою.

 

     Їхні погляди зустрілися, і, вже без слів розуміючи один одного, вони майже одночасно звернули у вузький прохід арени. Від решти світу їх відокремлювала лише одна кам’яна кладка, повз ходили городяни, до ринкової площі поспішали торговці зранку раніше, голоси звучали зовсім близько, і Каріна, озираючись, уже почала думати, чи не знайти місце затишніше. Але тут Тібальт залізною хваткою потягнув її вниз, змушуючи опуститися навколішки. Капулетті важко дихав, кусаючи губи, очі горіли нетерпінням. Каріна посміхнулася, насолоджуючись гостротою моменту, і, не відводячи погляду від обличчя коханця, смикнула пояс на штанах, звільняючи з полону плоть. Тібальт застогнав майже в голос, коли гарячий язик ковзнув по стовбуру, і вологий рот накрив його цілком.    То була ласка на краю прірви, бажання горіло вогнем, що підганялося відчуттям небезпеки. Чорна голова рухалася різко, гарячі пальці впивалися в білі стегна Тібальта, залишаючи на них червоні сліди. Бажана розрядка настала швидко, вирвавши у Капулетті низький грудний хрип, він смикнувся і рясно вилився в горло коханки, стискаючи між пальцями темне волосся. Каріна витерла губи рукавом і, підводячись з колін, мило посміхнулася.

Змовившись, що зустрічатися краще все-таки вночі, коханці струсили з себе кам’яний пил і пісок і попрямували до виходу, але перш, ніж вибратися зі свого притулку, Каріна ковзнула губами по щоці Тібальта і видихнула у вухо:

     — Будеш мені винен.

    Делла Скала не могла стримати посмішки, згадуючи подробиці тієї зустрічі. Стоячи на піщаній сцені арени, слухаючи, як годинник на ратуші відбиває опівночі, їй хотілося зупинити час, щоб не було в світі нічого, крім цих стін, цього неба та людини, яка ось-ось мала прийти. Каріна зіщулилася, коли порив холодного вітру обпік ще розпалену після бігу шкіру. Цей вечір вона провела із друзями.

    Делла Скала зіщулилася, щільніше запахаючи плащ, і пішла уперед піщаним насипом. Вночі швидко остигаючий камінь перетворював місто на холодний лабіринт, і здавалося неможливим, що з першими променями сонця спека знову стане нестерпною і задушливою. Дівчина  вийняла шпагу і зробила випад, сталь зі свистом розсікла повітря, відбиваючи уривки зоряного неба.

    — До дуелі готуєшся? — глузливий голос ззаду змусив її обернутися. Тібальт неквапливо наближався до неї, привітно посміхаючись. Каріна знизала плечима.

    — Та, знаєш, не жарко тут, вирішив розігрітися. А ви, синьйор Капулетті, будьте ласкаві спізнюватися.

Тібальт зітхнув і струснув головою, відкидаючи назад волосся.

    — Сьогодні вибратися з дому виявилося важчим за звичайний, незабаром вересень, моя сім’я щороку влаштовує бал, ти знаєш. І тітонька зі своїми приготуваннями як з глузду з’їхала. Дядько відмовляється обговорювати з нею подробиці вбрання і страви, які будуть подані, тому вона робить все, щоб інших тем для розмови навколо просто не існувало.

Каріна примружилася і хитро посміхнулася.

    — Мадонно, невже ти затримався, бо тітонька змусила тебе обговорювати з нею подробиці корсету?

 

    - Та краще б так, - Тібальт пирхнув і штовхнув чоботом шматок зруйнованої кам’яної плити. — Я вислухав довге повчання про те, що на цьому балі мені слід тримати себе в руках і не заважати Джульєтті.

    - Твоя кузина буде на балу? — Каріна здивовано підняла брови і дивився на Тібальта. Той скривився, і очі його недобре блиснули.

     - Так, буде. Це її перший бал, тітонька мріє підібрати для неї гідну партію. Але ж вона ще дитина! — було видно, що Капулетті стримується, хоч його переповнювала досада на межі з гіркотою.

Каріна зітхнула і, зробивши крок до Тібальта, поклала долоню йому на плече, міцно стискаючи. Пальцями іншої руки вона ковзнула по блідій щоці, трохи погладжуючи.

     — Діти рано чи пізно виростають, із цим треба змиритися. Не думай зараз про це, адже ти все одно нічого не можеш зробити, — пальці темноволосої синьйори ковзнули правіше і торкнулися пухкої нижньої губи Тібальта. - Тут і зараз, пам’ятаєш? А з вереснем розбиратимемося у вересні.

Тібальт зробив глибокий вдих і, відповідаючи дівчині довгим поглядом, усміхнувся і трохи помітно кивнув головою. Каріна просяяв і ляснула Капулетті по плечу.

     — І треба сказати, що тут і зараз досить холодно, і треба вже піти туди, де хоча б вітер не так гуляє, — погляд синіх очей ковзнув у бік галереї. Тібальт посміхнувся і одним рухом вийняв із складок плаща пляшку, яку Каріна одразу впізнала.

    - Граппа! Мій прекрасний Тібальт, воістину, ти маг і чарівник, твоє чарівне зілля нам зараз дуже до речі.

    Швидко відкривши пляшку і зробивши два ковтки. Тібальт прийняв пляшку з її рук. Смакуючи виноградний після смак, Капулетті поправив комір сорочки, злегка послаблюючи зав’язки.

    — Ну от, на мою думку, вже стає значно тепліше.

    - Так, стає. Але ще недостатньо, — Каріна облизнула губи і, притягуючи до себе коханця, пристрасно поцілував, ділячись солодким присмаком граппи. Пальці потягли за червоний рукав у бік проходу, що веде до галереї. Обернувшись через плече, вона побачила, що Тібальт усе ще стоїть на місці.

    — Ти ж пам’ятаєш, що все ще мені винен? — і, хитро посміхаючись, Каріна зникла у темряві проходу.

     Тібальт ще мить дивився їй вслід, потім зробив кілька ковтків із пляшки і рішуче рушив за своїм чорноволосим божевіллям.

 

Довіра

    — Маю визнати, що це найшаленіша твоя витівка, — Тібальт вибрався на берег і вмостився на плащі поряд із Каріною, вичавлюючи з світлих пасмів озерну воду. — Але, мабуть, найкраща.

Та, зручно витягнувшись і закинувши руки за голову, посміхнувся, потягаючись. Так, ідея і справді виявилася настільки ж прекрасною, як і авантюрною.

 

    Сімейство Делла Скала щороку під кінець літа здійснювало поїздку до свого заміського маєтку, того самого, де волею герцога були нещодавно ув’язнені Каріна і Тібальт. Донька неохоче супроводжувала сім’ю в цих щорічних поїздках і намагалася всіляко уникати їх, бо знала, що становлять вони собою триденну рутину. Герцог найбільше рвався до свого маєтку заради хаммама та бібліотеки. Щодо Каріни, вона була змушена у ці три дні шукати собі розвагу на самоті, що страшно її гнобило. Найчастіше вона брала арбалет, сагайдак стріл і разом зі зброєносцем цілий день блукала мисливськими стежками, а ввечері читала книги. Батько наполегливо просив не кликати в ці поїздки з собою друзів, для нього то була священна традиція в родинному колі, і Каріна, виконуючи волю батька, готовий була іти і топитися в озері від нудьги.

 

    Але цього року повідомлення герцога про те, що завтра, в останній день літа, відбудеться сімейна поїздка до маєтку, викликало у синьйори найзахопленіше почуття. Вона подякувала батькові за радісну новину, заявивши, що неймовірно щаслива провести час з дорогим  таточком, і вирушила до себе, залишивши нескінченно здивованого герцога наодинці з підозрами, що знову виникли, що донька задумала щось недобре.

 

    Щільно зачинивши двері до своїх покоїв, Каріна кинулася до столу і, вмочивши перо в чорнило, занесла руку над папером, роздумуючи, як краще написати. Послання слід було скласти незрозумілим для стороннього ока, але при цьому той, кому воно призначалося, мав легко його зрозуміти. Промучившись із три чверті години, Каріна перечитала те, що вийшло, і залишилася вкрай задоволена. Переписавши записку начисто, вона акуратно її склала і подалася на вулицю, при цьому наказавши пажу її не супроводжувати. Справа залишалася за малим – передати послання. Надсилати слугу було ризиковано, повідомлення могло дійти не вчасно, та й хто знає цих слуг. Ні, у такій справі вірити можна лише собі.

Каріна попрямувала прямо на площу Бра, сподіваючись, що випадок змилостивиться і зведе її з фігурою в червоному, проте надії виявилися надто сміливими навіть для молодої Делла Скала. Побродивши площею, зазирнувши на арену і навіть навіщось пройшовши вздовж ринкових рядів, Каріна, вже зневірившись, вирішила, що варто було б, мабуть, одразу йти до будинку Капулетті і спробувати перехопити Тібальта, коли той виходитиме. З цією думкою вона звернула на вузьку вулицю, що веде в північну частину міста, і тут же зіткнулася носами з молодим Капулетті. Тібальт був у супроводі зброєносця і двох пажів, і коли темноволоса Делла Скала мало не збила їх пана з ніг, вистрибнувши, як чорти з табакерки, слуги тут же щільним кільцем обступили господаря ззаду, тримаючи напоготові зброю. Рішення було прийнято за частку секунди і, нахабно схопивши Капулетті за зап’ястя, Каріна підійшла до нього майже впритул і прошипіла:

 

— Обережніше, синьйоре Капулетті, не один Ви цією вулицею ходите.

Зелені очі блиснули, коли Тібальт відчув, що йому в долоню швидко ліг маленький пакунок. Стискаючи руку, Капулетті криво посміхнувся, і не кажучи ні слова, рушив далі своєю дорогою, злегка зачепивши Делла Скала плечем. Слуги поспішили за паном, кидаючи на Каріну похмурі погляди і все ще стискаючи ручки шпаг.

Провівши їх очима, дівчина посміхнулася і, потираючи руки, вирушила далі вулицею, відзначаючи про себе, що, коли одного разу герцог настільки розчарується у доньці, що позбавить її спадщини, молода Делла Скала чудово зможе знайти застосування своїм акторським талантам у якомусь. мандрівному театрі. Але найбільше Каріна насолоджувалася тим, що уявляла собі обличчя Тібальта, коли той розкриє послання і прочитає:

 

Останній опівдні літа спекотний,

Там, де довелося їм попутати,

Лісова німфа біля гладі озерних вод

Сатира чекатиме

 

    Увечері того ж дня Каріна попрощалася з Ромео і Бенволіо, дуже переконливо пожурившись про свою гірку долю, отримала від друзів запевнення, що до моменту повернення дівчини вони дістануть бочку найкращого вина з льохів Деласло, і вже наступного ранку, обганяючи повільно молода Делла Скала гнала коня дорогою, що веде з Верони у бік озера. Весь шлях верхи займав не більше години, проте герцог не любив швидкої їзди, і Каріна змушена була раз у раз обсаджувати коня, щоб не надто обганяти екіпаж батька.

    До маєтку процесія дісталася, коли до полудня залишалося менше години. Поспіхом умившись і змінивши дорожній одяг на свіжий, Каріна крикнула слугу і, засунувши йому в руки дорожню сумку, веліла скласти в неї флягу з вином, шматок в’яленого м’яса та хліба. Поки хлопчисько виконував наказ, синьйора спустився до зали, де вже подали обід для панів, і, галантно поцілувавши руку батька, повідомив, що вирушає на прогулянку верхи, одна. Герцог здивовано підняв брови: бажання доньки, яке тільки-но злізла з коня, здалося йому дивним. Але запевнення Каріни, що провести цілий день у сідлі й наполовину не так тяжко, як сидіти на чотирьох стінах, зробили свою справу. Герцог тільки махнув рукою, розуміючи, що втримати доньку не вийде, а в околицях маєтку в неї не так багато можливостей посіяти хаос, як у Вероні.

 

    Перекинувши наповнену дорожню сумку через сідло, Каріна щільніше стягнула під горлом зав’язки плаща і, схопившись на коня, погнала його з воріт маєтку, далі дорогою. Азарт і передчуття вирували в крові, відчуття абсолютної свободи було схоже на те, що вона відчувала, коли ганяла по полях свою сіру кобилу. Але тоді над нею тяжів страх від можливої ​​відмови. А зараз вона знала, була абсолютно впевнена, що людина, на зустріч з якою синьйора тепер гнала коня, не схильна ні в чому їй відмовити. Ну, або майже ні в чому. Та хай навіть захоче відмовити в чомусь — яка різниця, аби тільки приїхав. Аби правильно зрозумів послання.

     Минувши гай і вже добре знайоме поле, кінь, швидкою риссю наближався до піщаного насипу, що веде до води. Каріна пришпорила тварину, кінь стрибнув і, хвацько загальмувавши, встав дибки, коли господиня різко натягнула поводи. Прямо в них на шляху, всього за кілька метрів від води, стояв вороний жеребець, прив’язаний за вуздечку до поваленого дерева; здавалося, він навіть не помітив несподіваного вторгнення свого рябого побратима і продовжував щипати траву.

      Каріна зістрибнула з сідла, прив’язала свого коня поруч із вороним і, потріпавши чорну холку, попрямувала уздовж берега до того місця, де на плащі напівлежачи зручно розташувався господар жеребця.

— Кінь у тебе підходящий, такий же чорний і незворушний.

Тібальт обернувся, спостерігаючи, як Каріна, що наблизилася, кидаючи на землю плащ і сумку.

— Говорять, що зловмисників завжди тягне на місце злочину. А ти, схоже, нудьгувала за місцем колишнього ув’язнення, — Капулетті махнув рукою у бік стіни замку, що виглядає з-за краю дерев.

Каріна посміхнулася.

 

— Звичайно, а хто ще зможе розділити зі мною тягар цієї туги, як не колишній співкамерник? - вона одним рухом нахилилася до Тібальта, зриваючи з губ швидкий поцілунок. — До того ж це остання можливість насолодитися озером цього року. В Адідже вода вже осіння, холодна, а тут поки що панує літо.

 

Делла Скала стягнула з себе чоботи і сорочку і, підійшовши до води, пройшла по мокрій піщаній смузі, ніби на підтвердження своїх слів. Озеро ще було по-літньому теплим і привітно манило, іскрячись у променях сонця.

****

    Так, прекрасна вийшла витівка. Каріна підставила обличчя сонцю і щасливо зітхнула. На її пам’яті, ніколи ще сімейна подорож до озера не була такою приємною.

Тібальт струснув з волосся воду і, розтягнувшись поруч, лежав, спираючись на лікті, так, що світлі пасма хвилями струмували назад по спині, залишаючи на шкірі вологі доріжки.

Витративши чимало сил в озерній воді, тіло швидко зажадало підкріплення, і в’яленого м’яса з хлібом, витягнутим з Каріниної сумки, було віддано належне. Зробивши кілька ковтків з фляги, Делла Скала передала її Тібальту і знову лягла на спину, сито жмурячись. Капулетті занапастив вино і кинув флягу на сумку.

 

    — Дивно, як в одній людині можна намішати стільки всього. Те, що ти подбала про обід, говорить про тебе як про людину вдумливу і докладну. А вчорашня витівка на очах моїх слуг взагалі межує з нерозсудливістю, хоча, визнаю, виконано було дуже достовірно, я навіть на мить повірив.

Каріна засміялася, не розкриваючи суміжних повік.

     — А як ще я могла передати тобі послання? Просто підійти і вручити з ввічливим поклоном: а чи не зволите, дорогий синьйоре, загадку розгадати?

 

     — Могла би передати через слугу і все, твій поетичний опус ніхто, крім мене, зрозуміти не зміг би. А я вчора з твоєї милості мало не вліз у бій між моїми зброєносці та хлопцями зі слуг Монтеккі. Після твоєї витівки їх так і підмивало нарватися на бійку, — Тібальт зігнав з стегна комара і сів, упираючись ліктями в коліна. Каріна замислилася.

— Заборона мого батька на сутички принесла свої плоди, як не дивно, в місті, як і раніше, панує перемир’я. Але, схоже, це до душі далеко не всім. Он Бенволіо вже з нудьги помирає, не знає, як нарватися з тобою на бійку, - вона скосила на коханця очі, жахливо жмурячись. Тібальт тільки пирхнув у відповідь.

     — Нехай твій приятель шукає собі інших розваг, подалі від мене. А перемир’я — лише ілюзія, до певного часу. Достатньо однієї іскри проскочити, і спалахне, як сухе сіно. А коли спалахне, нам хоч-не-хоч доведеться взяти в цьому участь…

 

    — Ну, поки що, може, воно й так, але все змінюється. Ромео якось очолить свою сім’ю, а вже йому ця ворожнеча точно не здалася. Про себе говорити не буду - і так все ясно, хіба що мені не хотілося б опинитися на місці батька. Постараюсь вплинути на свого майбутнього чоловіка. Ну а ти, друже мій Капулетті, думаю, чудово зможеш жити у світі, якщо того забажаєш.

Повисла мовчанка. Лише плескіт води біля берега і рідкісне іржання коней порушували цю раптову тишу, що ковзала по землі крізь нагріте сонцем повітря.

 

     — Цікавий приклад миролюбства ти вчора подав слугам, нічого не скажеш, — Тібальт відкинувся назад, витягаючись на весь зріст. Синьйора різко повернулася на бік і тицьнула коханця кулаком у плече.

     — Ти мене звітуєш, як цуценя, що нашкодило, а тим часом мети своєї я досягла — послання ти отримав у цілості й безпеці. А переможців не судять. Та й не довіряю я слугам у таких справах. Так що, як бачиш, у тому, що стосується таємних послань, покластися я могла тільки на себе, і немає у світі людини надійнішої!

Вона приклала руку до грудей і схилила голову в урочистому поклоні. Брови Тібальта на мить зійшлися на переніссі, і він ледве помітно хитнув головою, стримано посміхаючись. Каріна зобразила на обличчі обурення.

 

       — Здається мені, мій дорогий Капулетті сумнівається в моїх словах. Як не соромно, і це після того, як я урочисто поклявся зберігати його таємниці до самої могили, і так і зберігаю, зауважте.

 

     — Ну а я, у свою чергу, прошу помітити, що ці таємниці розкрилися саме з твоєї милості, і, якби ти краще трималася в руках, то нічого не дізналася б ні про мою хворобу, ні про портрет у медальйоні, — Капулетті з силою труснув головою, зганяючи сліпня, що кружляло біля вуха. Губи стиснулися в тонку лінію, було очевидно, що спогад про ніч, коли Каріна стала свідком нападу, йому неприємно.

     — Ну, пізно шкодувати, що сталося. Зате зараз ти можеш бути задоволений, якому надійному зберігачеві довірена твоя таємниця, — Делла Скала посміхнулася і простягнула руку до щоки Тібальта, але той ухилився від дотику.

     — Деякі таємниці краще взагалі нікому не довіряти.

Каріна різко сіла і обернулася до коханця всім тілом. Неприємно підкралася гостра підозра, але зараз хотілося звести все до жарту та залишити небезпечну тему.

    — Чи не хочете Ви сказати, синьйоре Капулетті, що не довіряєте мені?

Каріна картинно підняла брови, чекаючи реакції у відповідь, але Тібальт тільки сильніше підібгав губи і нічого не сказав. Наче впевненість, яка вела його весь цей час, раптом скували сумніви. Дівчина уважно дивилася на Капулетті, розуміючи, що пожартувати цього разу не вийде.

    - Тібальт, я серйозно питаю, ти мені не довіряєш?

Погляд зелених очей застиг на колах, що бігли по озерній гладі, пальці нервово стискалися в кулаки, на скроні проступила ледь помітна вінка. Тібальт підбирав слова.

    — Я ж приїхав сюди, хіба ні? Чи став би я відгукуватися на твоє послання, якби сумнівався в твоїй чесності?

    — Ні, це не те саме, — Каріна рішуче похитала головою і, перехопивши погляд зелених очей, уважно подивилася в обличчя Капулетті. — От якби я не довіряла тобі, то не покликала би сюди. Але я довіряю. Мадонно, та я з тобою дозволила собі таку близькість, що жодному чоловіку не снилася … І що ж ти даєш мені натомість? Великодушно визнаєш мою чесність?

    Один швидкий рух смаглявого тіла, і Каріна опинилася на спині, притиснута зверху. Тібальт навис над нею на витягнутих руках, стикаючись шкірою на животі і щільно притискаючись стегнами. Нахиливши голову, він провів язиком угору підборіддям, чіпляючи пухку нижню губу, вириваючи у дівчини під собою рваний видих.

    - Ти знаєш про мене набагато більше: хвороба,любов до кузини. А я..,- він говорив тихо.

Тібальт підняв обличчя і впіймав синю пожежу розплющених очей, бачив, як фарба прилила до вилиць і розтеклася вниз по шиї, відчував, як у шаленій істериці заходить серце дівчини.

    — Що ти хочеш?

    - Хочу знати про тебе все, - він відпустив руки дівчини,давши їй можливість підвестись, - Ти та,яку обожнює вся Верона. Кожен чоловік мріє стати твої, але ще жодного разу я не бачивтебе поруч з ними. Ну,окрім твоїх Монтеккі. Чи може….

    - Ні, Тібальт, я не кохаю Ромео,не кохаю Бенволіо, я…взагалі не вмію кохати. Я, - вона зробила глибокий вдих, - Якби батько не намагався, не благав мене придивитися до Монтеккі - ми лише друзі. Хороші друзі,але не більше.

    Каріні на хвилину здалося,що зелені очі заблищали, але Тібальт швидко опанував полум’я і почав розпитувати дівчину про все:про сім’ю, про друзів і подруг, про її життя. І Каріна з радістю розповідала. Її життя можна було вважати чудовим, якби не декілька»але». Чудовим,але смерть матері зробила її батька надто обережним. Він боявся за свою доньку,боявся так сильно,що готовий був закрити її в чотирьох стінах і не показувати нікому. Кожна її бійка, Кожен поріз від шпаги зводили його з розуму і дівчина це розуміла,але нічого вдіяти не могла. Жити як птаха в золотій клітці вона теж не бажала, а тому герцогу довелось змиритися.

    Ще до появи дівчинки на світ у герцога Веронського було двоє синів, але ті у віці 1 і 2 років померли від хвороби, а тому поява на світ Каріни дала йому сил жити далі. Для неї він готовий на все: Хоче займатися фехтуванням - на здоров’я, не хоче вчити математику - без проблем, хоче їздити верхи - тут же куплявся новий кінь.  Він навіть порушував усі звичаї і оголосив,що його спадкоємицею стає його ж донька , а її чоловік стане герцогом, хоч цього раніше ніхто не робив. Він боявся, що одного дня дівчина вийде заміж за далекого гостя, який забере її з Верони і він буде бачити доньку,не щодня,а кілька разів на рік і то в кращому випадку. Але разом з тим Каріна росла не розбалуваною панянкою, а сміливою і розумною дівчинкою. Синьйора знала батько любить її, а у відповідь вона любила його в тисячі раз сильніше. Так вона не одягала сукні, не займалась вишиванням, не вивчала етикету, але вона залишалась його донькою. Єдиною. Улюбленою.

    Єдине,що турбувало Каріну - одруження. Починаючи з вісімнадцяти років батько всіляко намагався підібрати пару для доньки. Враховуючи той факт,що напечений повинен бути з Верони і з заможної сім’ї. Варіантів було достатньо. Навіть далекі гості міста погоджувалися назавжди залишитися в Верони і заради такої дружини. А Ромео Монтеккі взагалі був ідеальним варіантом,на думку самого герцога. Спадкоємець роду був вродливим,щирим і добрим і точно б піклувався про його єдину доньку.

    Скільки ж горя він пережив,коли дізнався,що Каріна навіть і не думала одружуватися, а в Ромео бачила лише друга. Герцог можливо був і радий,якби донька залишалась незаміжньою,але обов’язок передати трон диктував свої правила. Жінка не могла керувати у місті,а ось її чоловік… Звичайно,залишалося ще багато претендентів на руку його доньки. Але ніхто і ніколи не викликав в ній бажання стати під вінець. Каріна не слухала жодних благань. Одруження для неї це як рабство. Вона ніколи не кохала, але і за не коханого заміж не збиралася тому швидко звиклася з думкою про те,що залишатися їй старою дівою до кінця свої днів.

    Каріна Делла Скала розповідала усе це, а Капулетті уважно слухав її,не перебиваючи. Коли ж дівчина закінчила то перевівши подих завершила:

    — Давай вважатимемо, що у нас відновлено повну довіру.

Тібальт розплющив очі і уважно подивився на неї, куточки рота сіпнулися і самі по собі розповзлися в посмішці. Але молодому Капулетті  було, що до цього додати.

     - Є ще дещо,- він хитро прищулився і підвівся на ліктях.

    — Що ти ще хочеш?

   Тібальт знав чого, відчуваючи це кожною частинкою свого тіла, видихнув у відкриті губи:

    - Тебе.

    Не стало світу. Не стало неба, землі, води, повітря… Нічого не стало. Було лише неймовірної сили тяжіння, що з вогненним жаром зчепило воєдино два тіла і розуму. Кожен поцілунок, кожен дотик наповнювали кров пряним дурманом, голову вело, як від міцного спиртного, пальці впивалися в шкіру з гарячим трепетом.

    Тібальт, не відриваючись, дивився в очі своєму божеству, ловив кожне зітхання і втрачав голову від усвідомлення, що йому не просто відповідають, але благають не зупинятися, що дівчина піддається йому, не захищається, не чекає каверзи, але розкривається все більше. Пальці Капулетті ковзали вниз тілом і затримувалися між розведених стегон. Він відчував, як напружується ця завжди прекрасна і смілива від його дотиків, бачив, як фарба сорому заливає Карінине обличчя, але зелені очі дивилися уважно, не дозволяючи відвести погляд. М’яке проникнення пальців  і Каріна застогнала і подалася назустріч, напруга схлинула, даючи вихід пристрасті, що рветься.

Минуло не менше вічності, а, можливо, лише кілька миттєвосте й, коли Тібальт зміг підвестися на руках і зазирнути в обличчя Каріни. Та лежала із заплющеними очима, груди швидко піднімалися і опускалися, заспокоюючи шалене серце, волосся розтріпалося і неслухняною гривою лежало навколо голови. Тібальт обережним рухом провів пальцями по блідій щоці, яка вже повернула свій природний колір.

    - Я довіряю. Довіряю тобі,Каріна

Якщо молодій Делла Скала і було, що на це відповіти, вона вважала за краще просто мовчки погодитися.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сутичка на площі Ербе

    — Ну, і за яким дияволом ти мене зупинила? Я збирався як слід прикрасити його гордовиту фізіономію, у мене давно руки сверблять! — Бенволіо перегнувся через кам’яну огорожу і, зачерпнувши з фонтану воду, сполоснув обличчя, болісно скривившись, коли пальці зачепили поріз, що кровоточив. Втерши кров, що проступила, він кинув погляд на подругу і похмуро засопів, витираючи руки об штани.

 

    Каріна, спираючись спиною на кам’яний виступ, тільки похитала головою, з кривою усмішкою дивлячись на скуйовдженого Монтеккі. Бенволіо всім своїм виглядом нагадував людину, якою проїхався табун коней, не забувши при цьому добряче на ньому потоптатися. Сколочений і курний, з рукавом, вирваним з наплічного шва і бовтається на кількох нитках, з ножовим порізом, що розсікає щоку майже до вуха, проте, володар цієї пишності всім своїм єством висловлював рішучість у будь-який момент знову кинутися в бійку, з якої його недавно насильно витягли.

    — Я зупинила тебе, бо Тібальт був озброєний шпагою та кинджалом. А в тебе в руках були тільки рукав від сорочки та величезна жменя небезпечного «нічого». Він би тебе вбив, і все, прощай, перемир’я, привіт, ешафот, Каріна, як ти припустилася? Я такий розчарований! — Делла Скала зобразила у голосі скорботу й розчарування, які, як їй здавалося, проступили б на обличчі герцога, і, пирхнувши, запустила у Бенволіо зім’ятою хусткою. - Де взагалі твоя шпага?

    — Не знаю, кинув десь там, біля краю площі. Що мені, з прислугою на шпагах, треба було битися? Кулаки зручніше, — Монтеккі намочив хустку і почав витирати обличчя.

    Тканина моментально просочилася кров’ю та стала яскраво-червоною. Бенволіо покрутив хустку в руках, зітхнувши кинув на землю і, повністю відірвавши рукав, що бовтався, сунув тканину у воду.

    — А де ти була увесь цей час? Ми домовлялися про зустріч ще годину тому, а ти мало того, що запізнилася, то ще й майже всю бійку пропустила!

    Каріна зітхнула і знизала плечима, не знаючи, як би краще відповісти. Сутичка між слугами на площі Ербе виявилася громом серед ясного неба і застала її в той момент, коли вона найменше схилялася хапатися за шпагу. Вперше за десять днів випадок, при тому зовсім несподіваний, звів її з Тібальтом удвох, на вузькій вуличці Ренсі, і, як вдало, обидва були без зброєносців. Таку можливість було грішно упускати, і Тібальт, переконавшись, що у вузькому тінистому проході між домівками, крім них — нікого, притис дівчину до стіни, безсоромно даючи волю губам і рукам.   Здавалося, що Тібальт був не в дусі, але пристрасний порив вгамувати він не міг. На те була цілком зрозуміла причина: вже цього вечора мав відбутися щорічний бал-маскарад у будинку Капулетті, і молодий спадкоємець сімейства, який не очікував від вечора нічого доброго, вже був роздратований. Проте, спокуса темноволосої дівчини так гарячила кров і позбавляла волі, що    Тібальт здався. Вони минули ще кілька вулиць, що перетиналися, і вийшли до площі Бра, як раптом ззаду Тібальта гукнули, і звідкись збоку, через поворот до торгових рядів, вискочив хлопчик-паж, одягнений у кольори родини Капулетті.

    - Синьйор Тібальт! Синьйор Тібальт! Прошу вас, поспішайте! Там… там… — і паж закашлявся, не маючи змоги перевести подих від швидкого бігу.

 

    Каріна, що стояла навпроти Тібальта, бачила, як різко той зблід, чорні брови зійшлися на переніссі, а рука стиснула ефес шпаги.

    - Що там? Та кажи вже, що сталося? — голос Капулетті був холодніший від сталі.

    — Там, на площі Ербе, ваші зброєносці б’ються з Монтеккі! Я не знаю, як так вийшло, вони обмінялися між собою кількома словами, і тут як почалося! Невідомо звідки з’явилися ще слуги Монтеккі, ваш зброєносець, Абра, пажі, навіть старий Валентино — усе там! На галас наспів молодий синьйор Монтеккі, мабуть, зараз рознімає їх… А я побіг шукати вас.

    - Ромео Монтеккі там? — Делла Скала зробила крок до пажу. Той з ворожістю поглянув на дівчину і в нерішучості знову глянув на свого пана.

    - Відповідай! — гаркнув Тібальт.

    — Ні, інший молодий Монтеккі, синьйор Бенволіо, — ледве помітно вклонився Каріні

     Та перехопила погляд Тібальта і, відповівши швидким кивком, стрімголов помчала геть із площі. Тібальт і паж пірнули на вузьку вулицю, якою прибіг слуга, і попрямували прямо в бік площі Ербе. Каріна ж вибрала інший шлях, трохи довший, зате нікому й на думку не спало б подумати, що Капулетті і Делла Скала прийшли на площу разом. Те, що Бенволіо вліз у бійку слуг, не викликало сумнівів, бо з Монтеккі миротворець виходив навіть гірше, ніж із хрестоносця. До того ж він давно знемагав від бажання почати сварку з Капулетті, а тут такий випадок.

 

     Каріна швидко пройшла останній поворот і вискочила на вулицю Петричі, що веде прямо до площі Ербе. Відразу стали чути крики, брязкіт шпаг, щось із силою кидали на кам’яну бруківку. Опинившись на площі, дівчина швидко оцінила розмах, який набула, здавалося б, невинна суперечка слуг: у повітрі лунали клуби пилку, випадкові городяни бігали повз, не знаючи, чи ховатися, чи взяти участь у бійці, молоді люди в одязі Монтеккі і Капулетті наносили один одному шалені удари. У когось у руці був ніж, хтось орудував держаком від прапора з гербом сімейства, якому служив: сивий старий в одязі Капулетті притискав до землі молодого пажа, міцно тримаючи його за горло.

     Каріна побачивши високу постать Тібальта з іншого боку площі: озброєний шпагою, молодий Капулетті розштовхував супротивників, що зчепилися, голосно відгукуючи своїх слуг і відбиваючи випадкові удари. Хтось із хлопчаків Монтеккі хотів був дати Тібальту відсіч, але завмер на місці, коли до його горла виявився приставлений кинджал, блискуче висмикнутий Капулетті з чобота. Серед цього бедламу Каріна не одразу змогла знайти Бенволіо і побачила його лише, коли білобриса голова виринула з-за спини слуги, який намагався завдати удару. Бенволіо швидко вивернувся і, з силою штовхнувши зухвальця в живіт, озирнувся на всі боки. Вигляд у нього був надто войовничий, щока залита кров’ю, рукав відірваний. Побачивши зовсім близько від себе Тібальта, Бенволіо стиснувши кулаки і рішуче рушивши на старого супротивника, готовий накинутися на нього без жодної зброї. Чудово розуміючи, чим така атака могла обернутися, Делла Скала кинулася вперед і повила на плечах Монтеккі якраз у той момент, коли Тібальт розвернувся до них обличчям, ладним відбити напад. Бенволіо виривався, але Каріна тримала міцно, поступово відтягуючи баламута назад. Кинувши погляд на Тібальта, вона ледь помітно хитнула головою, даючи зрозуміти, що продовження атаки не передбачається; зелені очі дивилися на неї ще мить, потім Капулетті відвернувся і прибрав шпагу. Його наказ зупинитися, нарешті, був почутий, і супротивники, що билися, відступили в той момент, коли на площу виїхав герцог зі поштою у супроводі варти.

    Поява голови міста вплинула на ще розпалених противників протверезно. За наказом розійтися, люди почали покидати площу, хто сам, кого доводилося нести. Старий синьйор Капулетті, що настав у супроводі двох пажів, щось тихо говорив племіннику, потім вклонився герцогу і рушив геть. Тібальт, похмуріший за хмару, з силою загнав кинджал назад у чобіт і пішов за дядьком, п’ятеро чи шестеро пошарпаних слуг вирушили за панами.

    Герцог, утримуючи на місці коня, простежив за Капулетті, що віддалявся і, відшукавши серед решти натовпу доньку, запитливо глянув на неї. Каріна у відповідь лише знизала плечима: пояснювати свою непричетність до того, що трапилося, було безглуздо, та й обійшлося без кровопролиття. Герцог похитав головою і, пришпоривши коня, погнав його геть із площі, слуги та стражники пішли за ним. Через кілька хвилин на площі не залишилося нікого, крім Бенволіо і Каріни.

    Монтеккі притиснув зім’ятий рукав до щоки , шиплячись і морщачись, пішов до західного виходу з площі, туди, де всього півгодини тому почалася бійка. Уважно озирнувшись і штовхнувши уламки кинутої кимось бочки, що потрапили під ноги, Бенволіо нарешті виявив те, що шукав, і повернувся назад до фонтану, засовуючи шпагу.

    — Убив би мене Капулетті, як же! Та він за останній місяць не те, що шпагу схрестити — однією з нами вулицею пройти жодного разу не ризикнув, боягуз. Боїться, мабуть, що повисмикую його красиві патли, — Бенволіо пирхнув і сів поруч з Каріною, все ще кидаючи на подругу засуджуючі погляди. — Ну, де тебе чорти носили, ти відповіси чи ні?

    — Пробач, друже, виникла термінова справа, каюся, я втратила рахунок часу.

    — Розважалася десь, поки я один віддувався за трьох!

    — Та забудь, ти давно скаржишся на нудьгу, а тут твої сподівання почули, ось тобі і Капулетті, і бійка! То чим ти незадоволений?

    — Тим, що в потрібний момент мої друзі ходять невідомо де, а потім ще й не дають завдати хоч пару ударів мерзотному Капулетті! Ви з Ромео зі своєю непроханою миролюбністю мене неабияк втомили! — Бенволіо легко штовхнув дівчину в ногу і знову поліз у фонтан, продовжуючи лаяти віроломних друзів, безглуздих слуг і проклятих Капулетті.

    Дивлячись на друга, який у своєму праведному гніві все більше схожий на пошарпаного  півня, Каріна ледве стримувався, щоб не розсміятися в голос і не вивести Бенволіо з себе остаточно, бо самолюбство того і так було вражено. Монтеккі можна було зрозуміти: перша сутичка за стільки часу скінчилася, не встигнувши початися, а йому не дозволили завдати ворогові жодного удару.   Але, згадуючи, з якою холоднокровністю Тібальт приставив кинджал до горла слуги, синьйора вкотре порадувалася, що встигла вчасно, і тепер Бенволіо плюється прокльонами, а не кров’ю. Що ж, Ромео знайшов би для кузена слова втіхи і не сміявся б. До речі, де ж він?

    Каріна вже зібралася запитати про те білобрисого Монтеккі, але тут з вулиці, що веде в бік площі Синьйорії, несподівано вискочив Леонардо, хлопчисько з пажів синьйори Монтеккі. Побачивши молодих людей, він помчав до них, на обличчі його застиг такий вираз, ніби всі чорти пекла гналися за ним по п’ятах.

    - Синьйор Бенволіо! Синьйор Бенволіо! - Паж зупинився перед ними, переводячи подих і по черзі кланяючись обом. — Мене послала синьйора Монтеккі. Вона … Вона дуже не в дусі, пане, дізналася про те, що тут трапилося, і послала мене до вас. Вимагає, щоб Ви негайно знайшли синьйора Ромео та привели до неї.

    Хлопчик промовив це майже скоромовкою і завмер, витираючи мокрий від поту лоб. З фонтану пролунав сильний сплеск, і, повернувшись, Каріна побачила, як Бенволіо, мабуть, що бажав від душі штовхнути воду, послизнувся і шльопнувся прямо на зад, опинившись по грудях у фонтані. Це вже було нестерпно, і Делла Скала зігнулася навпіл від сміху, хапаючись руками за кам’яну огорожу фонтану, щоб не сповзти на землю.

    Бенволіо, чортихаючись, підвівся на ноги і тицьнув пальцем у слугу, при цьому свердлячи поглядом Каріна, що вмирала від сміху.

     - Ось! Ось ти бачиш, що робиться! Знову я! Бенволіо, піди знайди, Бенволіо, зроби це, Бенволіо, зроби те! Ах ти, диявол, — Монтеккі підняв ногу, щоб вибратися з фонтану, але наповнений водою чобіт зісковзнув назад. Нагинаючись за втратою, він кинув погляд на пажа. — Ну, і що ти встав? Біжи назад до синьйори, скажи, що шукаю! Ось зараз уже шукаю!

    Леонардо двічі моргнув, швидко вклонився і, хвацько розвернувшись на підборах, помчав назад, уже не обертаючись на слова Бенволіо, що летіли йому вслід.

     — І скажи, обов’язково знайду, якщо мені ще якихось завдань не доручить хтось! - Він вибрався з фонтану і почав вичавлювати воду з одягу. — Знайди їй Ромео… Що я йому, мати? Звідки я знаю де він?

    — Ну, в бійці він участі не брав, значить, де б не був, він цілий і неушкоджений. Хіба що серце розбите черговою красунею, — Каріна, яка зуміла нарешті вгамувати напад сміху, сіла на землю, притулившись спиною до кам’яної кладки.

    — Хто б казав, чорноволоса бестія. Він хоч закоханого зображує, не те, що ти, безсердечна спокусниця. Ось знайду його, своїми руками подавлю.

    - Так уперед, твоя жертва вже на підході, - і Каріна махнула рукою у бік вежі з гострим шпилем, що відкидав тінь майже на всю площу. Звідти бадьорим кроком до них прямував третій приятель, ще не знаючи, яка страшна доля загрожує йому від рук кузена.

Бенволіо, надавши обличчю самого стурбованого виразу, підскочив до Ромео і, вчепившись йому в руку, потяг до фонтану, саджаючи поряд з Каріною.

    - Ромео, слава Мадонні, знайшовся! Нарешті! Твоя матінка так переживає, так вже переживає!       — Бенволіо з нудотною гримасою потягнувся рукою до волосся Ромео, що зовсім шаленів, ніби збирався погладити, але замість цього з усієї сили відважив йому дзвінку ляпас і схопив за комір.    — Ну, де ти був? У мене повідомлення від твоєї матері! Шукає вона тебе!

 

    Білобрисий Монтеккі випустив з рук сорочку Ромео і відступив, переводячи дух. Ромео ще кілька секунд дивився на нього, потім потер забите вухо.

    - То що за повідомлення?

    — Ну, ось це повідомлення, що вона тебе шукає! — і Бенволіо вже зі сміхом відскочив убік, ухилившись від рук кузена. — Так, шукає і вкрай стурбована, куди це ти зник, коли такі пристрасті творяться.

    - Які ще пристрасті? — Ромео залишив спробу схопити Бенволіо і тепер стояв, роздивляючись мокрого і запорошеного кузена. Погляд затримався на щоці з запеклою кров’ю та голою рукою там, де мав бути рукав. Монтеккі насупився. — Що, бій був?

 

    — Та ну який там бій, — Каріна підвелася на ноги і махнув рукою, показуючи долонею на площу.    — Просто ваші слуги не поділили з Капулетті прохід через площу, та й зав’язалася маленька колотнеча. А наш Бенволіо виявив себе у найкращих традиціях миротворця.

     — Невже розігнав тих, що б’ються, і закликав до порядку? — Ромео недовірливо глянув на кузена. Каріна посміхнулася і швидким рухом скуйовдив волосся Бенволіо, що не встиг ухилитися.

     — Я сказав, миротворцю, а не ченця. А немає у світі воїна більш затятого, ніж той, що несе із собою мир. Ні, твій кузен вліз у саму гущу подій, кинувши шпагу, розкидав слуг як кошенят і мало не кинувся з голими руками на Тібальта Капулетті. Подякуємо ж Господу за те, що є темноволоса богиня , яка утримала його від такої нерозсудливості.

    Дівчина зобразила на обличчі німе благоговіння і дивився кудись у далечінь, не удостоївши уваги Ромео, що поперхнувся від сміху. Бенволіо тільки пирхнув.

    —А ти? — білява голова обернулася до Ромео. —  Насолоджувався солодкими втіхами, замість того, щоб мені спину прикривати?

    Ромео, засміявшись, провів рукою по волоссю, очі задумливо дивилися в землю.

    — Я був у Розаліни.

Бенволіо грюкнув себе по стегнах і розвів руки в сторони, повертаючись до Каріни.

    — Ну, і що я казав? Знову кохання, знову муки!

    — Та не було в мене з нею ні того, ні іншого, — Ромео з роздратуванням махнув рукою і, пройшовши повз друзів, сів на огорожу фонтана. — Всі ці ігри в кохання, вічний поклик плоті, воля, яку втрачаєш, побачивши жіночі принади… Набридло мені це. Все несправжнє, вдавання. А я хочу таємницю!

    Повисло мовчання, тільки чути було, як дзюрчить вода у фонтані. Бенволіо спантеличено подивився на Каріну, не знаючи, що відповісти на таку несподівану тираду. Зазвичай зі своїх любовних пригод Ромео повертався окрилений, впевнений, що його почуття нескінченне і непорушне, поки на горизонті не виникала нова чарівниця, і молодий Монтеккі знову не втрачав голову. Тепер Ромео був майже пригнічений, розчарований, і навіть не викликав бажання відпустити гостроту на його адресу. Бенволіо почухав потилицю.

 

    - Таємницю? Ну, у такому разі, братику, ти й сам не уявляєш, чого саме хочеш.

  — Ні, дуже навіть уявляю. Я хочу кохання, справжнього, непідробного, щоб одного разу побачивши, вже запам’ятав назавжди. Хочу, щоб серце хотіло тільки… її! Щоб не їсти, не спати, і одна душа на двох! За це й померти не шкода, якщо після смерті все одно доля бути разом.

Обличчя Ромео залилося рум’янцем від трепету і захоплення, він говорив і все більше заражався від власного передчуття великої любові, і Каріна, дивлячись на друга, відчула легкий укол заздрощів. Можливість померти за кохання ніколи не приваблювала її і здавалася дурною дурницею, але було в цьому щось незрозуміле, магічне. Можливо, Ромео й не уявляє, чого саме він так пристрасно бажає, але його щира віра заражала. Бенволіо, схоже, був із цим не згоден.

     — Знову ти про замок та красуню в біді? Померти можна куди простішими способами, шкода, що Капулетті вже пішли, а то я б тобі зараз показав, якими саме.

   — Залиш, це вже давно не вабить, — Ромео штовхнув чоботом камінь, мітячи в кузена. - Тобі самому не набридло?

    — Друзі мої, щось від наших розмов стало віяти тугою та зневірою. Немов три старі на порозі смерті, та чи ми це? — Каріна скочила на кам’яний виступ і пройшлася краєм, балансуючи над водою. Ідея, що прийшла їй в голову, була дуже спокуслива і саме відповідала нагоді, бо Ромео і Бенволіо своїми міркуваннями ризикували дійти до повного розчарування в долі.

    — Дайте спокій смерті й любові, давайте краще віддамося нестримним веселощам і святу душі й тіла. Сьогодні ввечері ми матимемо таку можливість. На балу у Капулетті.

Каріна зістрибнула на землю і тріумфально розвернулася до друзів, які дивилися на неї з недовірою. Ромео підняв брови.

    — Бал у Капулетті? Ми що ж, запрошені?

    — Я точно запрошена, я Делла Скала. Але й для вас там місце знайдеться, — Каріна хитро примружився. — Це бал-маскарад, хто зверне увагу на дві зайві маски в натовпі? А в нас буде можливість скуштувати насолод і перетанцювати з усіма.

     Бенволіо просяяв і на радостях зобразив якусь танцювальну фігуру, що в поєднанні з його зовнішнім виглядом викликала у Каріни новий напад сміху. Ромео з сумнівом почухав потилицю.

    - Ну не знаю. З’явитися до Капулетті в будинок, під час балу… Тібальт, напевно, нас впізнає. Ризиковано це.

    - Тібальту буде не до нас. Це перший бал його кузини, впевнена, що він охоронятиме її як ланцюговий пес і око не спускатиме, — Каріна, кажучи це, схаменулася, такі відомості про родину Капулетті їй знати не належало, але друзі, здавалося, нічого не помітили.

    Бенволіо вже напрочуд відчував вечірні веселощі, Ромео ж боровся з власним поганим передчуттям, і дівчина вирішила його підштовхнути.

 

    — Ох, Ромео, та збадьорись! Біди від кількох танців не станеться, а ось тугу розсіяти вони допоможуть надовго. Чи ти боїшся?

Ромео підвів очі на Каріну і, бачачи її хитру усмішку, тільки похитав головою у відповідь.

     — Нічого я не боюсь. Гаразд, згоден, підемо на бал. І будь що буде.

    Каріна розплилася в посмішці, спритно ухилившись від ліктя Бенволіо, який, мріючи про вечірні насолоди, влаштував танець дикого півня.

БАЛ

 

    — Та ти зовсім збожеволів? Цілувати дівчину Капулетті на очах у всіх! Ти б ще перед її батьком маску зняв і привселюдно представився!

    Мимо пройшов слуга з тацею, і Каріна, схопивши кубок, осушила його залпом. У залі було душно, і світло смолоскипів, химерно спотворюючи тіні, додавало обличчям тих, що зібралися, якусь полум’яно-вогненну почервоніння. Кинувши порожню чашу на стіл у себе за спиною, дівчина повернулася і знову глянула на Ромео, але друг її вже не слухав: навіть під маскою, що щільно прилягала до обличчя, було помітно, яким азартом і натхненням горіли очі молодого Монтеккі, який тепер дивився в центр залу і когось, що шукає, серед танців.

    Поруч щось голосно брязнуло, почувся удар посуду об підлогу, і з-за іншого краю столу вискочив Бенволіо, на бігу заштовхуючи втрачений глечик під довгу скатертину. Одним стрибком він опинився біля друзів і, досить танцюючи на місці, повис на плечі кузена.

    — Ви що, вже збиралися йти? Рано ще!

    — Та як би вже не стало пізно, — Каріна простежила за поглядом Ромео, розуміючи, що друг вишукує в натовпі червону сукню. Бенволіо махнув рукою і потягнув їх у центр зали.

    — Та не стійте ж, ходімо танцювати, адже ми за цим сюди прийшли!

    Ромео, ляснувши дівчину  по плечу, посміхнувся і пішов за кузеном у бік решти зборів, що вже закружляли в новій хвилі акордів. Каріна залишалося лише наслідувати їхній приклад і, зітхнувши, вона подалася за приятелями, відчайдушно ганяючи від себе погані думки. У будь-який інший час і в іншому місці дівчина від душі б розважався, дивлячись на черговий любовний вир навколо Ромео, але тепер почуття неминучої небезпеки засіло десь біля скроні і наполегливо про себе нагадувало, все більше приводячи Каріну до думки, що їхнє безневинна витівка, з приходом на бал до Капулетті таїть поки що невідоме, але якесь неминуче зло.

****

    У будинок Капулетті вони з’явилися в розпал урочистості, коли більшість гостей вже зібралася, і синьйор Капулетті привітно привітав їх при вході до великої зали. Музиканти вже награвали сантарелло, закликаючи перших сміливців закружляти у вихорі танцю. Каріна підійшла до господарів засвідчити свою повагу синьйору та синьйорі Капулетті. Дама обдарувала дівчину схвальним поглядом і мило посміхнулася. Весь її вигляд говорив про те, що сьогодні вона має намір розважатися, подобається це її чоловікові чи ні. Чорно-бордова тканина сукні обтягувала її і без того струнку постать, а ліф був грайливо приспущений, виставляючи напоказ принади господині, мабуть, значно сильніший, ніж це було дозволено жінкам її становища.

    Поки Делла Скала обмінювалася люб’язностями з господарями будинку, Бенволіо і Ромео, вже в масках, швидко проскочили повз, вслід за панночками сімейства Рандіолли і загубилися в натовпі присутніх. Як Каріна і припускала, ніхто не звернув на них жодної уваги. Бенволіо швидко знайшов собі прекрасну партнерку, миловидну дівчину у світлій сукні, і потягнув її до центру зали. Ромео теж не залишився осторонь, і незабаром їх уже закружляло у вихорі танців, що давав лише короткі перепочинки.

    Каріні  не прийшлось довго чекати партнера. Як тільки вона привіталася з усіма поважними гостями, до неї підійшло двоє панів, які запропонували потанцювати. Вона обрала одного з чоловіків і вони вирулили у цент зали. Каріна після кількох танців відкланялася, надавши партнеру можливість випробовувати свої чари на решті жінок в залі. Озирнувшись, вона підійшла до столів, що стояли вздовж стіни, і, наповнивши келих вином, зробив кілька ковтків, вгамовуючи спрагу. Її погляд продовжував ковзати по залі, поки, нарешті, не наткнувся на постать того, кого вона з самого приходу до Капулетті безуспішно вишукувала. Тібальт стояв, притулившись плечем до колони віддалік від усіх. Якби він захотів зовсім зникнути з очей, йому потрібно було лише зробити крок назад, і важка темна портьєра, що закривала вихід із зали в галерею, зробила б його невидимою для присутніх. У виборі бального костюма молодий Капулетті залишився собі вірним, хіба що червоний шовк сорочки був більше розшитий нитками та на плечі був накинутий білий плащ, подібний до того, що носили хрестоносці. Маску Тібальт надягати не поспішав, і вона бовталася в його витягнутій уздовж тіла руці.

    Зрозуміти, про що думав Капулетті, було неможливо, але його бліде, напружене обличчя здавалося абсолютно зайвим серед радісних та веселих гостей. Погляд зелених очей був спрямований уперед, ніби він стежив за кимось, і судячи з підтиснених губ, це не приносило йому ніякої радості. Каріна, пройшла крізь натовп гостей і ухилившись від швидких танцювальних піруетів, наблизився до колони, біля якої стояв Тібальт.

    — Синьйоре Капулетті, з таким обличчям тільки в склепі покійників відспівувати. Ми ж на балу, ну зробіть хоча б вигляд, що Ви раді гостям, — дівчина притулився плечима до колони і схрестив перед собою руки, майже зіткнувшись ліктем із червоним камзолом Тібальта. У відповідь на її азартну усмішку Капулетті лише смикнув куточками губ, швидко обпік Каріну поглядом і знову дивився кудись уперед.

     - Чудово виглядаєш, - він сказав це, продовжуючи дивитись вперед.

Простеживши за його поглядом, Каріна зрозуміла, що вся увага коханця була спрямована на пару танцюристів у центрі зали. Високий чоловік у фіолетовому камзолі під звуки музики трепетно ​​вів у танці юне струнке створіння в яскраво-червоній сукні. Обличчя кавалера було приховано за чорною маскою, але щось у його павичій манері рухатися здалося Каріні знайомим. Тібальт, продовжуючи дивитись на танців, ніби почув думки дівчини.

     - Паріс.

 

     Ну зрозуміло, граф Паріс, хто ж ще так крокуватиме навколо дами, так сяятиме фіолетовим забарвленням камзола в поєднанні з дорогоцінним камінням. Граф був молодий, гарний собою, знаний і багатий, що робило його чи не найбажанішим женихом для всіх веронських панянок, а ще більше — для їхніх тат, які вміли вираховувати вигоду швидше, ніж дівчата, — закохуватися. Паріс любив суспільство і можливість покрасуватися перед юними чарівницями, а також мав славу людини, що віддає перевагу лише найкращому з можливого, тому його увага завжди була для дам приводом для особливої ​​гордості.  Рік назад він робив пропозицію Каріни. Дівчина тоді ледве вмовила батька не віддавати її цьому графу.

    Чоловіки ставилися до нього швидше поблажливо, розуміючи, що якби не було за плечима графа багатовікової сімейної історії та величезного стану, він був би звичайним розфуфиренним павичем. Але Паріс був легкий на підйом, азартному полюванні та інших чоловічих розвагах, тому його суспільство не було небажаним. Схоже, лише одна людина на балу відчувала до нього неприязнь.

     — Граф Паріс з’явився сьогодні до мого дядька і попросив руки Джульєтти, — Тібальт скривився, через що його обличчя здалося майже хижим.

     Каріна кинула на нього швидкий погляд і зрозуміла, що Капулетті дивиться не на чоловіка у фіолетовому камзолі, а на його партнерку. Чорна маска закривала половину обличчя, але на усміхнених щоках дівчини проступали добре знайомі ямочки, а волосся, зібране у витончену зачіску, відливало золотом, наче стигла пшениця. Кузина Тібальта була дуже гарна собою, яскравий колір сукні вигідно відтіняв найніжніший колір шкіри, а низький виріз на грудях відверто хвилював своєю глибиною, дражнячи привабливими формами. Що ж, Тібальт міг говорити все, що завгодно, але дитиною його кузину міг назвати лише сліпий. І дивлячись на струнку дівочу постать, обтягнуту червоною тканиною, Каріна, разом із належним захопленням красою, відчула щось дивне і дуже неприємне, ніби десь глибоко всередині почав вивергатися вулкан, що раптом прокинувся. Делла Скала знову перевела погляд на Тібальта.

     — Джульєтта дуже непогана, вона виросла прекрасною жінкою . Звичайно, на її руку буде багато претендентів, і Паріс просто не захотів опинитися серед тих, хто запізнився. А ти її чатуєш, ніби вона немовля.

     Зелені очі блиснули, обдавши хвилею змішаних почуттів: у них читалися гіркота, туга, навіть ревнощі, але найбільше — рішуче неприйняття, ніби на Каріну дивився хижак, який почув на своїй території суперника.

     — Вона надто молода, до чого такий поспіх із цим шлюбом? За нею ще треба доглядати… — рука Тібальта потяглася до шиї, і він стиснув тонкий срібний ланцюжок, що йшов під комір сорочки.

     Каріна тільки тут помітила медальйон, її погляд затримався на пальцях, що стиснули срібло, і всередині почало закипати роздратування. Здавалося, що вулкан уже готовий виригнути стовп диму і затопити все навколо лавою. Делла Скала не розуміла, від чого так злиться, що викликає таку бурю всередині, адже вона знала і про трепетне почуття Тібальта до кузини, і про його сліпе прагнення оберігати її від усього, і раніше це швидше забавляло і викликало подив. Тепер Каріну палили ревнощі.

     — Думаю, твій дядько знає, що робить. Граф Паріс — не найгірша партія, хоча, схоже, для тебе серед претендентів на руку Джульєтти не буде добрий ніхто.

 

     Мовчання тривало кілька хвилин. Здавалося, Капулетті обмірковував почуте, але у відповідь лише знизав плечима і зітхнув, не повертаючи голови до Каріни.

     — Я й не чекав, що ти зрозумієш.

Десь усередині щось клацнуло, іскра спалахнула, як падаюча зірка, і вулкан з оглушливим ревом розійшовся, повністю затьмарюючи розум, породжуючи лише бажання простягнути руку і струсити фігуру в червоному камзолі.

     — Та куди мені! Мадонна, це смішно! Одружись і закрий її від чужих очей подалі! А боїшся, так відступи вбік і перестань тримати її, як собака — здобич, — слова гострими голками зістрибували з язика, але синьйора уже не могла стримати сказ, що рветься назовні. — Молитись на жінку, яка ніколи тобі не дістанеться? На мене, так це доля жалюгідних слабаків.

     Голос Каріни звучав тихо, майже шипляче, але, коли обірвалося останнє слово, їй здалося, що над ними нависла тиша, незважаючи на звуки музики і голоси людей, що зібралися в залі. Делла Скала глибоко зітхнула, вгамовуючи шалені пристрасті, що розривали душу, і повернула голову, бажаючи сказати ще щось, пом’якшити свій порив ревнощів, від якого їй і самій стало ніяково. Тібальт стояв, не рухаючись, ніби ніщо не обурило його внутрішнього спокою, але це було не так: на смуглявій шкірі проступила фарба, очі звузилися в крижані щілини, на шиї здулася вена, наче кров різко прилила до голови. Капулетті відірвався від колони і, випроставшись на весь зріст, процідив крізь зуби:

    - Насолоджуйтесь балом, синьйора Делла Скала.

Каріна, вже злившись і на себе, і на образливого Капулетті, простягла руку, бажаючи торкнутися плеча Тібальта, заспокоїти, але Капулетті різким поворотом голови припинив її спробу.

     — Не смію більше затримувати вас, — і, більше не обертаючись, Тібальт пройшов у бік танцівників.

     Підійшовши до Джульєтти, навколо якої все так само крокував галантний кавалер, він зміряв Паріса поглядом, огорнувши хвилею зневаги, і, підхопивши кузину за лікоть, повів її у бік невеликого піднесення на чолі зали, туди, де стояв синьйор Капулетті, а за ним — служниці в бальних сукнях разом із нянею Джульєтти.

 

     Каріна провела їх поглядом, посміхнулася, дивлячись на графа Паріса, який не побажав так швидко віддавати назад своє нове багатство і пішов за Джульєттою, і рушив у центр зали, вишукуючи вільну партнерку. Роздратування всередині змінювалося жалем, але швидко повертало свої позиції. За яким бісом треба було ображати Тібальта? Звідки взялися ревнощі, які раніше були для Каріни почуттям вкрай рідкісним. Ніколи йому не доводилося ревнувати  нікого і ні до кого, бо вона встигала сама охолонути до них швидше, ніж виникав привід для ревнощів. Щодо Тібальта перестали діяти якісь закони любовного мистецтва, та й чи існували взагалі ці закони? Каріна сердилася за те на Тібальта — за те, що дав привід ревнувати, на Джульєтту, що стала причиною цих ревнощів. І в довершенні всього, злила неможливість в ту ж секунду підійти до похмурого, розлюченого коханця, притиснути до стіни і цілувати доти, поки вся гіркота і агресивність не випаруються.

 

    До диявола все. Настане новий день і вона знайде спосіб примиритися з Тібальтом. А зараз вони на балу, і цим треба скористатися.

     Час помчав уперед, секунди зливалися за хвилини, і дівчина  зрозуміла, що без зупинки протанцювала не менше години, тільки коли в горлі зовсім пересохло. Взявши келих вина, вона вийшла на балкон, відчинені двері якого манили осінньою свіжістю та прохолодою. Сонце давно сіло, в саду навколо будинку горіли смолоскипи, легкий вітерець ніс із собою запахи гранату та апельсина. Каріна глибоко зітхнула і заплющила очі, уявляючи, як славно було б зараз відокремитися від натовпу і пройтися вузькими доріжками саду, далеко від чужих очей, притулитися до стовбура дерева і провести пальцями по смаглявій щоці, злегка зачіпаючи червоні губи і потонути в зеленому полум’ї.

      Каріна труснула головою, відганяючи приємне бачення, згадавши, що перш, ніж здійснити подібне, їй ще належить переконати власника світлого волосся взагалі її вислухати. Делла Скала зітхнула і пішла назад у зал, де натовп гостей якраз обступив півколом юного менестреля, який виконував романтичну баладу під звуки лютні. Каріна вже хотіла підійти ближче і послухати, але тут на неї звідкись збоку вискочив Бенволіо з маскою набік і, тицьнувши подругу ліктем під ребро, вказав кудись убік.

      — Дивись, а наш Ромео часу даремно не втрачає!

Каріна простежила поглядом за рукою Бенволіо і побачила за колоною, майже у всіх на очах і прихованих лише тінню фіранки, постать Ромео, що тримав дівчину за руку. Маска бовталася в нього на шиї, обличчя дівчини теж було відкрито; Ромео потяг її за руку до себе і, нахилившись до самого обличчя, поцілував. Дівчина заплющила очі і пристрасно відповіла, обіймаючи Ромео за шию.

      Бенволіо, посміхаючись, знову тицьнув Каріну і з подивом витріщився на неї, не розуміючи, чому та завмерла як укопана, дивлячись на юну красуню з пшеничним волоссям і в червоній сукні, що притулилася всім тілом до Ромео. Каріна проковтнула і змогла лише видавити:

      — Це Джульєтта Капулетті.

Схопивши Бенволіо за рукав, вона уже хотіла було кинутися в бік необережних закоханих, ще сподіваючись, що встигне закрити їх від очей натовпу, що зібрався, який, дослухавши пісню менестреля, вже знову розходився по залі в очікуванні нового танцю. Але зрозуміла, що спізнилася, коли з іншого боку зали пролунав знайомий голос, щоправда, що раніше так не брязкотів від люті:

      - Що це?! Що це означає? — і Тібальт, несамовито від злості, підлетів до колони, за якою стояли Ромео та Джульєтта.

    Молодий Монтеккі відразу зрозумів, до чого йде, і, одягнувши маску, швидко поцілував руку Джульєтти і кинувся в натовп гостей. Дівчина зробила крок до кузена, намагаючись заспокоїти, але Тібальт уже не дивився на неї, а вишукував поглядом, куди зник зухвалець, що посмів до неї доторкнутися. На крик Тібальта приспів синьйор Капулетті, його слова зазвучали тихо, але виразно: він закликав племінника заспокоїтися і не псувати вечір. Але, схоже, що молодий Капулетті вже нічого не розумів і готовий був вихопити шпагу, він рвався в натовп гостей і вже зробив крок у бік центру зали, але дядько, утримавши його за комір сорочки, різко смикнув на себе і відважив дзвінкого ляпаса.

      — Я сказав, годі! Хлопчисько! Вгамуйся!

Удар по щоці діяв на Тібальта протверезно: він завмер, все ще важко дихаючи, потім швидко схилив перед дядьком голову і зник за колоною. Синьйор Капулетті з жалем похитав головою і попрямував назад до того місця, де провів увесь вечір, тепер уже зручно вмостившись у виставлене слугами крісло.

     Каріна, яка спостерігала усе це, на мить навіть розгубилася, не знаючи, що тепер краще зробити: піти слідом за Тібальтом, знайти Ромео чи послати все до дідька і вирушити додому? Але перше зараз було схоже на самогубство, третє надто добре, щоб бути правдою, тому вона зітхнула і, потягнувши за руку одурілого від побаченої картини Бенволіо, вирушила шукати молодого Монтеккі.

****

     Вечір наближався до свого завершення, гості починали поступово розходитися, кланяючись із господарями. Каріна стояла біля столу, шукаючи поглядом у вже поріділому натовпі Ромео і Бенволіо і від щирого серця бажаючи обом провалитися в тартар. І собі заодно за те, що їй взагалі спала на думку ідея з’явитися на цей бал. Нарешті вона побачила Бенволіо, який, галантно розкланюючись перед якоюсь панночкою, чепурно поправив на обличчі маску і вже попрямував у її бік. Неподалік виходу із зали раптом майнула червона сукня, і Каріна побачила, як Джульєтта, тримаючи за руку свою годувальницю, щось шепоче їй на вухо і показує кудись. Делла Скала повернула голову: дівчина вказувала у бік постаменту, на якому сидів її батько і розмовляв з графом Парісом, який так само зручно вмостився в кріслі. Але погляд дівчини був прикутий не до них, а до юнака в синьому камзолі, що стояв трохи позаду і теж не зводив з неї очей. Ромео дивився на Джульєтту і не бачив, що зліва до нього наближається Тібальт, який, схоже, весь час шукав його серед гостей. І в той момент, коли молодий Монтеккі зрозумів, що розкритий, Тібальт підскочив і одним ривком здер маску.

      Далі все сталося так швидко, що Каріні могла важко пригадати, як підлетіла до друга і, виводячи його з-під руки озвірілого Тібальта, поволокла у бік виходу. Краєм ока вона бачила, як Бенволіо спробував затримати Капулетті, але той просто зніс його, як ураган, відкинувши зі свого шляху. Монтеккі, човгаючись і підводячись на ноги, кинувся слідом за червоним плащем, в ту ж мить на допомогу пану кинулося кілька озброєних молодців з-поміж слуг.

Випустивши Ромео біля самого виходу з дому, Каріна виштовхнув його на сходи, що вели в сад, і, обернувшись, побачила, що Тібальт їх майже наздогнав. Вона кинулася назустріч і вчепилася в червоний камзол, намагаючись утримати Капулетті на місці.

      - Стій, Тібальте, будь ласка! Зупинися, не роби дурниць! — Каріна шипіла йому майже у вухо, пальці тримали тканину, але Тібальт виявився сильнішим.

      — Іди з дороги! Я уб’ю його, уб’ю Монтеккі! — Капулетті вже майже вирвався, як ззаду на нього накинувся Бенволіо.

 

      Вчепившись у плечі Тібальта, він з усієї сили рвонув його на себе, відкидаючи убік. Це дало їм мить переваги, і Каріна швидким рухом виштовхнула Бенволіо на сходи за Ромео.

     Обернувшись, вона побачила, що Тібальт піднімається з колін, спираючись на стіну. Раптом його обличчя спотворила судома, і він, похитнувшись, ніби втрачаючи рівновагу, знову притулився до стіни, права рука в пошуках опори ковзнула вбік і опинилася прямо над палаючою головнею смолоскипа, що висів на стіні. Тібальт завив від болю і, відсмикнувши обпалену руку, спробував стати на ноги. На мертвому блідому обличчі блищали краплі поту, він важко дихав і жмурився, немов від приступу головного болю. Мутний погляд зупинився на обличчі Делла Скала, і згодом очі його спалахнули зеленим вогнем.

     — Забирайся.

Каріна хотіла знайти слова, сказати щось, просто підійти, але її зупинив майже звірячий рик:

    — Я сказав, забирайся!

     Делла Скала стояла на місці ще мить, але побачивши, як у коридор вискочили слуги Капулетті, і, кинувши на Тібальта останній погляд, одним стрибком опинилася на сходах і майже бігцем помчала із саду геть.

 

ДУЕЛЬ

      - Виклик! Від Капулетті! А цього закоханого створіння всю ніч так і не було!

Бенволіо нахилився до фонтану, зачерпнув води та хлюпнув на себе. Від швидкого бігу його обличчя почервоніло, дихання збилося. Він уперся руками в коліна і спробував перевести дух, поки Каріна, що стояла над ним, насилу вникаючи у зміст сказаних другом слів.

      Їхня поспішна втеча з балу Капулетті вилилася для Делла Скала в майже безсонну ніч: вона не бачила, куди помчали друзі, що вискочили з саду, і вирішила, що найрозумнішим у той момент було вирушити додому і забутися сном до ранку, але думки і пережите хвилювання так і не дали їй заплющити очей. Каріна залишила свою постіль майже з першими променями сонця і вирушила блукати містом, передавши через слугу послання друзям Монтеккі, що чекатиме їх на площі Ербе. У торгових рядів вона перехопила шматок хліба і розплатився з торговкою золотою монетою, проковтнувши мізерний сніданок, розташувалася біля фонтану, спостерігаючи як місто, що поступово прокидається, наповнюється життям.

      Незважаючи на ранній ранок, у повітрі, як курна хмара, висіла задуха, така нетипова для осінньої пори, і тому задушлива і зловісна. Вона осідала на шкірі, ув’язала у волоссі, накривала розум, заважаючи думати. Каріна труснула головою, відкидаючи мокрі чорні пасма з чола, і провела долонею по обличчю, намагаючись зосередитися.

 

      Погана вийшла історія вчора на балу, дуже погана. Любовні пригоди були частиною повсякденності, нікого ніколи не обурило б бажання молодого синьйора поволочитися за красунею, але Ромео перейшов межу. Монтеккі, який проник незваним у будинок Капулетті, та ще й украв поцілунок у їхньої доньки… Вся Верона здійметься, як потривожений вулик, смакуючи подробиці і розпускаючи плітки, в яких і правди не виявиться, а лише домисли. Треба знайти Ромео і дізнатися, за яким дияволом він потягнувся до цієї ніжної лілії в драконовому саду, коли по всьому місту до його послуг — цілі клумби квітів. І тепер тендітному перемир’ю, що панував у Вероні останні місяці, точно прийде кінець: Капулетті будуть у своєму праві вимагати плату за ображену честь дочки. І якби Монтеккі і Делла Скала не поспішили залишити їхній будинок напередодні, можливо, Тібальт уже зажадав би обов’язок честі своєю шпагою.

      Думка про молодого Капулетті змусила серце Каріни болісно стиснутись, перед очима випливло бліде, зведене судомою обличчя і каламутний погляд зелених очей. Ось уже вдруге Каріна ставала причиною його нападу. Усвідомлення цього підняло хвилю агресії на саму себе, перекриваючи досаду за витівку Ромео. Захотілося послати все до диявола, заявитися в будинок Капулетті, пройти прямо в спальню Тібальта, дізнатися про його здоров’я, а потім просити прощення за кожне слово, упущене з ревнощів. Просити і чекати, коли впертий рот нарешті посміхнеться, а суворі очі змінять гнів на милість.

      Але навіть якби Каріна була настільки божевільною, щоб це зробити, вчинок був би безглуздим, бо тепер справа була не тільки в її сварці з Капулетті. Тібальт піде на все, щоб захистити честь сестри – у цьому можна було не сумніватися. І спроба знайти вихід так, щоб ні друг, ні коханець при цьому не пролили свою кров, починала викликати у синьйори напад мігрені. Вона уже подумала, чи не засунути голову у фонтан, як раптом на площу вискочив Бенволіо і, не зменшуючи швидкості, підлетів до Каріни з приголомшливою  новиною. Побачивши, що подруга дивиться на нього скляними очима, що нічого не бачать, Бенволіо зітхнув і сів на край фонтану.

     — Зараз, ось щойно, слуга Капулетті приніс послання для Ромео. Тібальт викликає його на дуель. А цей дурень усю ніч десь бігав і досі додому не приходив. І я не знаю, де його шукати, сподіваюся тільки, що ця розлючена фурія ще не встигла до нього дістатися.

     Каріна застогнала і закинула голову назад, закриваючи обличчя руками. Розлючена фурія прийшла до тями швидше, ніж можна було очікувати, і вже готова схопитися за шпагу. І часу не залишалося зовсім.

     — Його треба знайти  поки Капулетті не зібрали військовий загін і не вирушили на пошуки самі. Ромео має відповісти Тібальту.

    — Теж мені проблема відповісти на послання.

     — Та не на послання, а на виклик, — Каріна з роздратуванням штовхнула камінь у себе під ногами і стала озиратися на всі боки, наче сподіваючись, що блудний друг ось-ось здасться. — І добре, щоб цей поєдинок залишився лише викликом на папері.

     Бенволіо здивовано підняв брови, не вірячи своїм вухам, але Делла Скала вже не звертала на нього уваги, обводячи поглядом вуличні коридори і прикидаючи, де тепер треба шукати молодого Монтеккі.

 

    Годинник на ратуші зателефонував дев’ять, дедалі більше городян з’являлося на площі, торговці бігали з возами та лотками, наповненими товаром. Каріна зітхнула і вже зібралася вирушити у бік особняка Монтеккі, дізнатися, чи Ромео не з’явився додому, як їй в рукав вчепився Бенволіо, вказуючи кудись у бік арки.

     — Дивись, ось він!

     Справді, на площі з’явилася висока постать у синьому камзолі, тому самому, в якому Монтеккі хизувався на балу. Отже, вдома він ще не показувався і навряд чи знає про лист від Капулетті. Про те ж говорила безтурботна усмішка на обличчі Ромео, ніби він був повністю занурений у свої щасливі думки і не помічав навколо нічого. Зробивши кілька кроків площею, він зупинився, шукаючи когось поглядом, і, нарешті, побачив Каріну і Бенволіо, що стояли біля фонтану. Бенволіо підняв руку і махнув двоюрідному братові, але той, здавалося, продовжував когось шукати, шарячи поглядом по площі. Мабуть, його пошуки не мали успіху, бо він зітхнув і попрямував до друзів.

      — Де ти був усю ніч? Тобі взагалі одному блукати не можна після твоєї витівки! Капулетті оголосять на тебе полювання і твоя голова нічого не коштуватиме! Ось дивись! — Бенволіо вийняв зі складок камзола складений аркуш паперу і засунув його в руки Ромео. Мельком побачивши рядки, написані акуратним твердим почерком, Каріна зрозуміла, що це те послання від Тібальта, і ледве стрималася, щоб не зазирнути в нього.

Ромео пробіг очима листа, трохи насупився, потім швидко сунув папір назад двоюрідному братові і махнув рукою, ніби відганяючи набридливу муху.

     — Це все зараз не має значення.

Бенволіо розкрив було рота, але від здивування і обурення навіть не зміг підібрати слова і безпорадно дивився на дівчину. Каріна, дивлячись на Ромео, зазначила, що думки того явно витають десь далеко, і відчула дике бажання відважити йому ляпас.

      — У тебе від учорашніх поцілунків зовсім розум розтанув? Чи ти читати розучився? Тібальт прагне крові після того, що ти влаштував! Це жарт, на твою думку? Він до тебе не з поцілунками з’явиться, а зі шпагою, гострою, між іншим! Навіщо ти взагалі поліз до його сестри?

Ромео нетерпляче смикнув плечима, поглянув друзів, які чомусь не хотіли розділити з ним добрий настрій.

     — Я не знав, що вона — Капулетті. Та навіть якби й знав, це не має значення. Я люблю її! І хай на мене хоч все місто зі зброєю йде, мені байдуже!

 

     Те, що закоханим і божевільним часто позначають одну й ту саму людину, було відомо споконвіку, але щоб людина в один день остаточно зійшла з розуму, здалося Каріні зовсім неймовірним. І, схоже, Бенволіо був із нею згоден. Дівчина стиснула плече Ромео, змушуючи подивитися на себе.

      - Ромео, тебе заріжуть. Ось цим закінчиться твоє кохання. Ти не відчуваєш небезпеки, то послухай нас!

 

     — Про твої поцілунки з Капулетті вже вся прислуга базікає, скоро містом поповзуть плітки! — Бенволіо з досадою зім’яв папір, що все ще був у нього в руці, і шпурнув у фонтан. — Ти думаєш, що Капулетті так це залишать? Та вони тебе четвертують і собакам згодують за те, що ти ім’я їхньої доньки зганьбив!

     Усе сказане далі могло мати якесь значення, якби той, кому ці слова призначалися, удостоїв їх хоч краплею уваги. Але Ромео навіть не намагався вдати, що слухає. Він знову і знову нишпорив очима по площі, нетерпляче смикаючи рукав камзола. Раптом його обличчя напружилося, погляд завмер, і Каріна обернулася, намагаючись зрозуміти, куди друг дивиться.

     З боку провулка Барбаро, що веде від площі Синьорії, з’явилася повна постать жінки, одягненої в темне, майже чернече вбрання. Вона йшла швидко і впевнено, оглядаючись навколо себе, слідом за нею біг хлопчисько в одязі пажа, витираючи мокре від поту обличчя. Жінка здалеку побачила трьох приятелів і, зупинивши погляд на постаті Ромео, багатозначно підняла брову, трохи помітно кивнула і відвернулася, обмахуючись віялом. Ромео двічі моргнув, і, ніби отямившись від сну, вже хотів кинутися назустріч невідомій синьйорі, але зупинився і обернувся до друзів, для яких підморгування літньої матрони опинилися зовсім за межею розуміння.

     — Каріна, Бенволіо, вибачте мені. Справді, я потім усе вам поясню. Просто повірте мені, як завжди робили, і не хвилюйтеся про Капулетті. Нічого не станеться! Вірте мені!

Останні слова він крикнув через плече вже на бігу, кинувшись до годувальниці Капулетті, яка чекала на нього, бо це була саме вона: Каріна впізнала у ній повну жінку, з якою перешіптувалася Джульєтта на балу. Сказавши Ромео кілька слів, годувальниця махнула рукою слузі, і той, насупившись, побрів по площі назад, явно дивуючись, навіщо треба було стільки бігти за господинею, якщо він виявився непотрібним. Як тільки паж зник з поля зору, жінка спритно схопила Ромео під руку і потягла площею у бік входу в храм, на ходу щось пояснюючи. Ромео довелося нахилитися, щоб її розчути, він відповідно кивав і щось відповідав, поки вони не зникли у дверях базиліки Святої Анастасії.

     Бенволіо мовчав кілька мить, потім спантеличено повернувся до Каріни і тицьнув пальцем у бік Ромео і годувальниці, що зникли з поля зору.

    — Ні, ти це бачила! Ось таки стара зводня! Адже задумали щось, головою ручаюся! Побіг теревенити з нянькою і все байдуже, а Капулетті, мабуть, уже озброївся до зубів і готовий йти слідом! І що нам робити тепер?

    Бенволіо осудливо похитав головою, дивлячись услід кузену, і, знову повернувшись до Каріни, побачив, що та уже на півдорозі до виходу з площі. Монтеккі тільки й залишалося, що крикнути слідом:

    - Каріна! А ти куди?!

 

    — Спробую врятувати голову цього романтика раніше, ніж її відріжуть Капулетті! — Делла Скала махнула Бенволіо рукою і швидким кроком рушила по провулку Коста, намагаючись збагнути, який шлях найшвидше приведе її до будинку Капулетті.

 

****

    — Синьйора Делла Скала, благаю, не бийте! Мене лише послали до аптекаря!

 

     — Будеш вириватися, я тебе до нього вперед ногами відправлю, — Каріна смикнула пажа за комір так, що той ледве на ногах устояв, і притиснула до стіни на випадок, коли хлопчик вирішить втекти. Паж злякано витріщався на дівчину, мабуть, уже згадавши всі молитви, які знав.

Цілу годину Каріна кружляла біля будинку Капулетті, сподіваючись, що хтось із слуг вийде чи зайде, але очікування було марним: вулиця ніби вимерла, навіть випадкові перехожі не показувалися. Дівчина міряла кроками камінь під ногами, вираховуючи, коли Тібальт може сам вийти з дому, і вже готова була спокуситися ідеєю перемахнути через огорожу і по саду пробратися до будинку, а там уже спіймати когось із прислуги, але це трохи не в’язалося з її мирними намірами, тому вона продовжував тинятися вулицею. Коли ж з воріт з’явився хлопчисько-паж, Каріна наскочила на нього, як ураган, перелякавши до смерті. Паж хотів кинутися назад під захист огорожі та саду, але синьйора вчепився в його камзол, залізною хваткою утримуючи слугу на місці.

    - Слухай мене. Зробиш, як скажу, і підеш з миром. Іди до свого пана, молодого синьйора Капулетті, і передай, що я стою тут і чекаю його на розмову.

    — А…

    — А якщо він відмовиться виходити, скажи, що я прошу лише п’ять хвилин його часу, і це дуже важливо.

    — А…

    — А якщо ти зараз не підеш і не приведеш його, я тобі ноги зламаю, і ти ніколи більше нікуди не зможеш піти! Швидко! — у цей момент Каріна гаркнула, остаточно втрачаючи терпіння.

Паж відкрив було рота, щоб щось сказати, але, мабуть, передумав і згідно закивав. Делла Скала послабила хватку, випускаючи з рук тканину камзола, і хлопчик швидко шмигнув назад у ворота.

Очікування змінилося відчуттям занепокоєння, і донька герцога відчула, що чекає появи Тібальта з воріт так само сильно, як і лякається. А бажання, що спалахнуло всередині, відразу підійти і, наплювавши на все, поцілувати свого суворого коханця, вступило в запеклу боротьбу з голосом розуму.

     Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж ворота знову відчинилися і з них вийшов молодий Капулетті в супроводі зброєносця. Каріна відразу відзначила, як змарніло його обличчя і загострилися риси - давався взнаки недавній напад. Шкіра була блідішою за віск, тільки очі палали яскравим полум’ям, не обіцяючи нічого доброго. Каріна зробила крок назустріч і зупинилася, дивлячись на зброєносця, що завмер за плечем господаря з похмурим виглядом.

 

    — Синьйоре Капулетті, можемо ми переговорити віч-на-віч? — Каріна глянула на слугу.

 

    Тібальт стояв ще мить, трохи стиснув і без того зімкнуті губи і кивком голови дав знак зброєносці залишити їх. Хлопець вклонився і, розвернувшись, зник за брамою. Каріна кивнула і, зробивши кілька кроків вулицею, звернула у вузький провулок, що виходив прямо до будинку Капулетті, а з іншого боку закінчувався глухим кутом. Дійшовши до середини вузького проходу між будинками, вона обернулася, чекаючи, поки Тібальт, що йде за нею, не опиниться на відстані витягнутої руки.    Але Капулетті зупинився на безпечнішій відстані, явно даючи зрозуміти, що не схильний підходити ближче. Каріна зітхнула.

    — Я рада, що ти в доброму здоров’ї.

Тібальт стояв, широко розставивши ноги і трохи закинувши голову, ліва рука стискала ефес шпаги, праву ж він притискав до грудей. Тільки тут Каріна звернув увагу на чорну шкіряну рукавичку, що закривала долоню. Наслідки опіку, не інакше. Так, надзвичайно добре здоров’я.

     — Що тобі потрібно? — голос Капулетті пролунав холодно і різко, або йому хотілося, щоб він так прозвучав — Каріна не надала цьому значення. Що ж, значить, граємо відкрито.

     - Тібальт, вислухай мене. Я дуже шкодую про те, що наговорила тобі вчора, це було не подумавши. І якщо буде необхідно, я вибачусь за кожне слово, що образило тебе, але зараз я прийшла, щоб просити тебе про інше. Відмовся від дуелі з Ромео. Я знаю, що ти в сказі і твоя сім’я має право вимагати від нього обов’язок честі, але будь ласка, повір мені, Ромео не мав наміру образити Джульєтту.

     Тібальт слухав мовчки, стоячи, як стояв, лише сильніше підтискуючи губи. Погляд зелених очей уважно стежив за Каріною, на останніх словах зелені вогники спалахнули, і Капулетті зробив крок уперед.

     — Ти смієш вимовляти її ім’я після того, як твій приятель зухвало простягнув до неї свої лапи! Чортів Монтеккі спокусив мою сестру, про це гавкає все місто! І ти хочеш, щоб я відмовився від дуелі? Та ти розумієш, що несеш?

     - Так, розумію! А ще я знаю Ромео! — Каріна, відчуваючи, як починає закипати всередині, шукала слова, здатні переконати Тібальта бодай подумати. — І я знаю, що він романтик і навіжений, але людина чесна. Він закоханий! І не став би ганьбити ім’я коханої. Все, що сталося, було не навмисно.

     Дівчина зробила крок уперед і одним поривом схопила Тібальта за зап’ястя, що лежало на ручці шпаги. Капулетті смикнувся, але, мабуть, передумав і лише притулився спиною до стіни, дозволяючи пальцям Каріни, як і раніше, стискати його руку.

    — Ти так кажеш, ніби твій приятель — мале дитя, яке по необережності зламало батьківську шпагу. Ні, Каріна. Зачеплена сімейна честь, і йому доведеться за це відповісти. Або убити мене, — Тібальт заплющив очі і скривився, ніби від болю, на блідому лобі проступив піт. — Те, що ти сказала учора… Це правда. Я не її батько. І я готовий відійти убік і змиритися з її шлюбом. І річ не в ревнощах, я давно відмовився від домагань на її руку. Але вона — моя сім’я, і ​​я оберігатиму її честь навіть ціною власного життя.

     Повисла мовчанка. Каріні хотілося вчепитися в своє чорне волосся і від безсилля вирвати з нього чорний жмут. Правда в словах Тібальта пригнічувала і виводила з себе тому, що протиставити їй нічого, крім власних почуттів, вона не могла. Вона відпустила руку Тібальта і, сховавши обличчя в долоні, застогнала. Це було нестерпно, злило і рвало на частини серце, змушуючи  зробити якусь  дурість. Каріна зі злості штовхнула стіну і тут же, не давши Тібальтові схаменутися, притиснулася до нього всім тілом, одна рука вчепилася в камзол біля горла, а пальці інший ковзнули по щоці, зариваючись у світле волосся. Зелені очі виявились так близько, що можна було розглянути малюнок на смарагдовій райдужці.

     - Чортів упертюх! А мені що мені накажеш робити? — голос Делла Скала звучав надтріснутою, губи майже торкалися блідої шкіри Тібальта. — Я мушу просто сидіти і чекати, кого ж Господь прибере на дуелі першим: мого друга, з яким я нерозлучна з дитинства, чи… Чи людину, яка стала мені нескінченно дорогою?!

     Серце билося як шалене, хвилі почуттів піднімалися одна за одною, зводячи Каріну з розуму, і вона з розпачем вдивлялася в зелене полум’я, що спалахнуло на її останніх словах, як пожежа.

     - Тібальт. Я тебе благаю. Я в житті нікого не благала, але тебе благаю. Не роби цього.

Різкий поштовх змусив Каріну відсахнутися, але її тут же притиснули спиною до стіни, і вона опинився в тому положенні, в якому секунду тому був Капулетті. Тібальт рвучко і пристрасно вп’явся в здивований рот поцілунком, лівою рукою зариваючись у вихори на потилиці, і притискаючись всім тілом, так що биття двох сердець поєдналося в одному шаленому ритмі. Каріна ковзнула руками по тілу коханця, бажаючи якнайсильніше притиснути його до себе і забутися, загубитися в цьому вихорі взаємного тяжіння. Тібальт ковзнув язиком по розчервонілих губах Каріни і заглянув у сині очі. Його шепіт теплою хвилею прокотився по білявій щоці.

    — Ти знаєш, що я маю зробити. Сьогодні ввечері я знайду Ромео. І один із нас помре. І я прошу тебе не втручатися.

    Тібальт дивився на дівчину  вичікувально, хоча чудово знав, що просить про неможливе, і Каріна майже шкірою відчула, скільки туги та болю таїлося в цьому погляді.

    — Просиш мене залишитися осторонь? Ні, цього ніколи не буде.

Тібальт нічого на це не відповів, лише дивився ще одну довгу мить, потім відсторонився і рушив по провулку у бік виходу. Каріна так і стояла, притулившись до стіни, слухаючи гучні кроки, що віддалялися. Розпач зробив останню спробу.

    — Якщо проллється кров, то це буде кінець усьому.

Тібальт завмер, ніби слова, що долетіли до нього, утворили неприступну стіну, повернув голову і промовив через плече, упираючись поглядом у бездушний камінь під ногами:

     — Я не маю вибору. Цього потребує сімейна честь. Будь вона проклята …

І, більше не обертаючись, Капулетті швидким кроком вийшов із провулка, залишивши Каріну наодинці зі своєю поразкою.

 

****

     Коли душа прагне втіхи, відпущення або просто спокою, немає місця надійніше, ніж храм, і в молитві звертається грішний мирянин до Святої Діви і просить послати йому те, чого він так потребує. Ну а щоб стати глухим, сліпим, втратити пам’ять, а ще краще зовсім забути, просити варто лише щедрого бога виноробства, бо тільки в його храмі святі сльози виноградної лози подарують солодке небуття, хоча б на один вечір. Саме тому Каріна Делла Скала ось уже третю годину сидів у таверні

      Каріна зазирнув у глечик і залпом перекинув у себе залишки вина, коли на лаву поруч несподівано плюхнувся Бенволіо, що з’явився немов звідки. Вириваючи з рук подруги глечик, він підніс його до рота, зрозумів, що посуд порожній, і з досадою ляснув глиняним денцем об стіл. До нього одразу підбігла дівчина з повним глечиком вина, забрала порожньою і пішла з легкою образою, бо білобрисий Монтеккі, який із задоволенням при нагоді погладжував її видатні стегна, цього разу навіть не подивився на неї.

     — Ви знущаєтеся з мене, чи що? — Бенволіо зробив два ковтки і витер рот рукавом, сверливши Каріну злими очима. — Спочатку Ромео зникає вночі невідомо куди, потім вдень ​​його не знайти, тепер ти ще — сказала, що йдеш рятувати голову Ромео, і зникла на півдня. Де тебе носило? Давно тут сидиш?

     Але, схоже, відповіді на ці запитання Бенволіо не дуже цікавили, він схопився на ноги, підійшов до виходу з таверни і гукнув свого зброєносця. Той з’явився у супроводі ще чотирьох слуг, усі юнаки були озброєні шпагами та кинджали. Вислухавши пана, зброєносець вклонився, і всі п’ятеро розсілися біля входу в таверну, коли Бенволіо повернувся за стіл до Каріни.

     — Капулетті явно щось замислили, по одному не ходять, усі гуртами, у всіх зброя. Я сьогодні двічі спостерігав сутички пажів, мені не подобається це. Щось назріває. Тож про всяк випадок прихопив із собою і наших зброєносців, якщо раптом Капулетті вирішать напасти.

Бенволіо знову приклався до глечика. Каріна сиділа, уперши підборіддя у зведені перед собою руки і, здавалося, не слухала друга. Її очі були заплющені, наче вона дрімала. Їй раптом стало байдуже. Зовсім. Хто на кого нападе, хто з ким зчепиться, хто кого поранить чи вб’є… Якщо цього не уникнути, чи є сенс опиратися?

     — Бенволіо… А давай не буде жодних Капулетті?

Білобрисий Монтеккі поперхнувся, відставив убік глечик і почав витирати пролите вино. Потім глянув на подругу з підозрою.

      — Ти зовсім п’яна, чи що? Ти що несеш?

     — О, ні, я тверезіша за багатьох у цьому місті, я просто прозріла. Ну, немає ніяких Капулетті … І ніяких Монтеккі немає … І взагалі нікого немає. Є пил. І тіні. Яка світові справа до того, хто сьогодні помре чи хто вціліє, хто щасливий, хто у розпачі та хто кого любить? Цього всього нема. Бо як тільки нас не стане, хто про це пам’ятатиме? Так що я пропоную забути про все це нісенітниця і просто пити.

     Каріна піднесла до губ глек і зробила кілька ковтків. Мабуть, вона справді вірила у те, що говорила, хіба що не все їй хотілося забути. Зелене полум’я, в якій читалися не злість і ненависть, а пристрасть і ніжність, тепло шкіри, коли пальці двох долонь переплітаються між собою, солодко-пряний смак чуттєвих губ, що так рідко, але так прекрасно посміхаються… Будь ти проклятий, Тібальт Капулетті. І будь я проклята разом із тобою.

 

      Бенволіо не знав, що відповісти на ці, але раптом у дверях з’явився один зі зброєносців, блідий і зляканий.

     - Синьйор Бенволіо! Там Капулетті.

     Бенволіо кинув на слугу швидкий погляд і підвівся, кладучи руку на ефес шпаги. Каріна простежила за ним і, теж підводячись з місця, посміхнулася, намацуючи рукою зброю на своєму боці.

      - Ех, не склалося у нас без Капулетті. Ну, значить, підемо і складемо їх самі, — і Каріна, , рішуче попрямувала до виходу з таверни. Бенволіо пішов слідом, потираючи руки в передчутті сутички.

На вулиці вже стемніло, тільки світло рідкісних смолоскипів освітлювало стіни і кам’яну бруківку, що йшла в темряву. Найяскравіше горів вогонь навколо таверни, роблячи маленький майданчик перед її входом світлим, немов у променях денного світла. І в цьому освітленні чітко було видно силуети шістьох чоловіків, що стояли навпроти дверей, що вели в таверну.

     Каріна зупинилася у дверях, злегка спираючись на одвірок і розглядаючи це несподіване зібрання. З боків від входу стояли слуги Монтеккі і спідлоба дивилися на несподіваних візитерів. Делла Скала обвела їх поглядом і зупинилася на високій фігурі людини, що стояла попереду. Тібальт був без камзола і плаща, шнурівка червоної сорочки щільно зав’язана під горлом і на рукавах, рука лежить на ефесі шпаги, з чобота небезпечно поблискує рукоятка кинджала. Позаду Капулетті стояли зброєносці і пажі, озброєні не гірше за пана, і з пихатою зневагою розглядали слуг Монтеккі.

 

      Каріна вдивилася в обличчя Тібальта: судячи з того, як Капулетті скривився, він все ж таки сподівався, що зможе уникнути зустрічі з дівчиною, яка посміхалася йому.

      - Синьйор Капулетті! Яка честь! Щось сталося?

Каріна вальяжно сперся на Бенволіо, що встав поруч і, впіймавши на собі погляд зелених очей, усміхнулася ще ширше. Брови Капулетті зійшлися на переніссі, здавалося, він не може зрозуміти, п’яна Каріна чи просто кривляється, але був сповнений рішучості не дати себе збентежити.

    -  Де ваш приятель? Раз вся ваша зграя тут, і це щеня десь неподалік.

     - Ах, так, ти ж шукаєш Ромео, як я могла забути, - Делла Скала відірвалася від Бенволіо і зробила крок уперед, встаючи навпроти Капулетті. - Мій прекрасний Тібальт …

     При цих словах зелене полум’я сколихнулося стовпом іскор, і Каріна відчула, як її обдає жаром. Відчула і засміялася. Всередині знову прокидався вулкан, але тепер його магма клекотіла в самому серці.

Правильно, Тібальт, дивись на мене.

     — Багато чого ти шукав на моїй пам’яті, і тепер ти шукаєш Ромео… Але, як бачиш, його тут немає. Натомість є ми. І є я… — Каріна зробила ще один крок уперед, на її обличчі застигла майже божевільна усмішка, що більше нагадувала хижий оскал людожера, який усміхається до своєї жертви. — То, може, я згоджусь тобі більше, ніж той, кого тут немає?

 

Дивись на мене, Тібальт.

 

     — Каріна, годі.  Не створюй собі проблем, краще скажи мені, де він? — Капулетті починав втрачати самовладання, дедалі більше стискаючи ефес шпаги. Обпалена долоня в чорній рукавичці лежала на ремені пояса.

     - Ха, синьйоре, Ви що ж, хочете позбавити мене можливості виявитися корисною? Це образливо, знаєте. Де ваші манери? — одним рухом Каріна вийняла шпагу і направила її на Тібальта. Слуги Капулетті щільніше обступили господаря, чекаючи наказу. Бенволіо теж вихопив шпагу і хотів стати поруч з подругою, але Каріна зупинив його, піднявши вгору долоню і, як і раніше, не зводячи очей з обличчя Тібальта.

Дивись на мене.

 

     Капулетті стояв нерухомо ще одну мить, потім вийняв шпагу лівою рукою і зробив крок назустріч. Його бліде обличчя було спокійним і стриманим, і тільки щільно стислі губи і шалене зелене полум’я видавали бурю, що клекотіла в нього всередині. І бачила це лише одна людина. Каріна блиснула очима і зробила перший випад.

     Слуги обступили місце поєдинку, утворивши коло, в центрі якого безпристрасна холодна сталь виконувала танець смерті в імпульсних, рвучких руках. Шпага в лівій руці Тібальта була перешкодою для дівчини, але Каріна атакувала з якимсь демонічним азартом, а Капулетті, не прагнучи поранити супротивника, лише відбивав удари. Випите вино давалося взнаки: з черговим випадом Каріна оступилася і виявилася притиснута до землі, шпага Тібальта вперлася їй в горло, а сам противник схилився над нею і вибив клинок з рук.

     — Що ти робиш? Досить! — Капулетті не зводив очей зі білявого обличчя, намагаючись зрозуміти, що задумала дівчина, яку він щойно обеззброїв.

Так, дивися на мене.

     — Тобі можна ризикувати життям, а мені не можна? Ну ні, — з цими словами Каріна з силою відштовхнув від себе Капулетті і схопилася на ноги. Тібальт швидко розвернувся до неї обличчям, довге  пасмо впало на лоб, заплющуючи одне око, але, здавалося, він цього не помітив. Каріна розвела руки убік.

     — Навіщо нам шпаги? Ця дитяча розвага… Бенволіо, дай ножа. Ось це вже цікавіше, справжній поєдинок.

     Монтеккі вагався мить, потім висмикнув з-за пояса кинджал і вклав у простягнуту біляву і тендітну долоню. Каріна дивилася на Тібальта і чекала. Азарт і біль злилися в ній в таку отруйну суміш, що Делла Скала вже не думала і не хотіла думати. Хотілося лише продовжувати. Щоб зелені очі дивилися, не відриваючись. Щоб згоріти живцем у смарагдовому полум’ї.

     Тібальт кинув шпагу одному зі слуг і вийняв з чобота кинджал. Здавалося, він все ще сподівався, що Каріна не знову атакуватиме, сподівався припинити цей дурний і нікому не потрібний поєдинок. Його метою був Монтеккі, а не вона. Каріна перехопила ніж зручніше і вже зібрався кинутися в атаку, але тут щільну тишу, що згустилася, порушив різкий крик.

     - Стійте! Зупиніться! — і Ромео, розштовхуючи слуг, вискочив у центр освітленого майданчика і став між Тібальтом і Каріною.

     Те, що відбувалося далі, здавалося шаленим сном п’яниці. Ромео говорив із жаром, переконуючи Капулетті опустити зброю і вислухати його, Тібальт, не випускаючи кинджала з рук, звинувачував Монтеккі в підлості та безчесній любовній грі, слуги, заражаючись настроєм панів, накинулися один на одного, вже не стримуючи полювання до бійки. У запалі звинувачень Тібальт кинувся на Ромео, але Каріна встигла раніше і, відштовхнувши друга плечем, утримала Капулетті на місці, не даючи атакувати. Бенволіо вчепився в кузена і не давав йому знову кинутися вперед і встрявати між Капулетті і Делла Скала, які тепер кружляли один проти одного, немов вовки — довкола жертви.

Дивись же на мене, ТІбальте, дивись.

     - Ти хочеш крові? Давай! — і дівчина відкинула убік ножа і випросталася на весь зріст, розвівши руки вбік. — Спробуй, завдай хоч одного удару…

Тібальт завмер на місці, у світлі смолоскипа його обличчя здалося мертвенно блідим, він важко дихав, рука з кинджалом починала тремтіти.

Дивись на мене… Будь ласка, дивись.

     Краєм ока Каріна побачила, як Ромео виривається з чіпких обіймів кузена і кидається вперед, прямо на блискуче лезо в руках Тібальта, який помітив атаку надто пізно. Думка спрацювала блискавично, змусивши тіло слухатися.

     - Ні, Ромео! — і Каріна одним кидком опинилася між Монтеккі і Капулетті, її груди торкнулися плеча Ромео, а животом вона майже навалилася на Тібальта.

     Різкий пронизливий біль гострим жалом устромився кудись під ребро в правому боці, і Каріні здалося, що вона у стрибку налетів на лікоть Ромео. Зробивши крок назад, вона відчула, як ноги підкошуються, і побачила, як у світлі смолоскипа блиснула рукоятка кинджала, що стирчала з сорочки. Це здавалося несправжнім, не могла же вона справді налетіти на ніж. Але тоді звідки раптом така слабкість у ногах, чому Ромео дивиться на неї такими очима. І найголовніше, де Тібальт.

      Навколо почався справжній хаос. Бенволіо кричав на слуг: одних посилав по лікаря, інших — за герцогом, третіх — до чортової матері. Дівчина висмикнула з рани ніж і впала на руки Ромео.

      — Каріно, тримайся. Все буде гаразд! — на обличчі Ромео проступив страх, він дивився на криваву пляму, що розпливалася, і ніби не вірив.

      — Чорт би вас усіх узяв, — Каріна спробувала підвестися на лікті, але сил не вистачило, і вона звалилася б на спину, якби не рука Монтеккі. — Капулетті, Монтеккі та всю Верону. Де він?

Повз забігали дівчата з таверни, Деласло божився, що знає найкращого лікаря в місті. У цій фантасмагорії облич і голосів Каріна нарешті змогла розглянути єдине, що було важливо: постать у червоному застигла на місці, наче скам’яніла, бліда шкіра майже світилася у світлі смолоскипів, але Делла Скала треба було побачити найголовніше. Очі. Тібальт дивився з жахом і зневірою, схоже, не до кінця усвідомлюючи, що сталося. Коли один із слуг Капулетті спробував взяти пана за руку, щоб відвести, Тібальт ніби отямився від сну. Він кинувся вперед і майже впав навколішки біля Каріни, незважаючи на спробу Ромео перегородити йому шлях. Здавалося, єдиним бажанням Монтеккі було вдарити Тібальта, і він здивовано й недовірливо дивився, як закривавлені пальці Каріни накрили бліду долоню Капулетті й ​​сильно стиснули.

     - Дивись на мене, - Делла Скала зробила ще одну спробу підвестися. Коли ж жар зеленого полум’я огорнув її гарячою хвилею, тіло та свідомість відмовили їй. Крізь щільну пелену небуття вона ще чула голоси і крики, їй навіть здалося, що вона розрізняла голос герцога, але поступово відгомони квітів і звуків ставали все біднішими, поки зовсім не зникли, і Каріна провалилася в темряву.

 

Розповідь Бенволіо

Дивись на мене.

     Вона блукала у темряві, сліпо вдивляючись у чорну порожнечу навколо. Не було ніяких відчуттів, невидиме тіло було немов чужим, незнайомим, ноги не слухалися, але вона продовжувала іти. А може, їй лише здавалося, що вона іде, а насправді вона стоїть на місці, просто темрява довкола рухається. Має бути звідси вихід.

Дивись на мене, будь ласка, дивись.

     А може, й виходу немає. Куди вибиратися, якщо ти мертва? Мертва… Їй не сподобалася ця думка. Ні, не могла вона померти, інакше як пояснити те, що вона здатна мислити? І не схоже це місце на інший світ, звідки така темрява? Чистилище? Останнє випробування грішної душі перед Страшним Судом?

Дивись на мене!

     Вона заплющила очі і знову розплющила, чудово знаючи, що це марно: жодної яскравої точки, жодного проблиску світла. Був тільки звук, глухий і довгий, немов луна, що розпливалася величезним залом. Приходячи з нізвідки, він накривав з головою, так раптово приголомшуючи і сковуючи все тіло, що вона не одразу змогла розпізнати в цій хвилі свій голос, що ніби звучав одразу з усіх боків.

Дивись на мене, дивись!

      Вона знала, пам’ятала, що ці слова означали щось важливе, несли в собі силу, яку вона скоріше відчувала. Згадати б, що це…

Чорна завіса навколо ставала все щільнішою, пробиратися крізь неї було важче з кожним кроком, і тут її знову накрила хвиля, перекинула, збила з ніг, стиснула голову так, що з сліпих очей бризнули сльози.

Дивись на мене!

 

     Вона спробувала підвестися. Несподівано звідкись зверху заструмило бліде світло, схоже на білий туман, і раптом яскравий зелений спалах засліпив її, ніби вона і не була до цього незрячою, обличчя обпекло, ніби полум’ям, десь біля серця пронизливо задзвенів нерв.

… і Каріна розплющила очі.

      У першу мить їй здалося, що вона, як і раніше, сліпа — таким яскравим було світло, що залило очі. Але коли біла пелена розвіялася, стало зрозуміло, що це лише денне сонце наповнює приміщення, вільно проникаючи через розсунуті портьєри. Делла Скала спробувала ворухнутися і зрозуміла, що лежить у своєму ліжку, над головою — старе добре склепіння оксамитового балдахіна, що затіняє світлу стелю бордово-чорним.

      Каріна підняла голову, відриваючи важку потилицю від подушки, і побачила, що в покоях вона не одна. Поруч із її ліжком на стільці, спираючись на край ліжка, сидів чоловік. Голова його лежала на складених руках, спина повільно піднімалася і опускалася, змальовуючи спокійне дихання. Світле розпатлане волосся легко дозволяло вгадати, ким був цей страж, який охороняв спокій Делла Скала, що прокинулася, і Каріна простягла руку і доторкнувся до плеча Бенволіо, що спав. Схоже, сон тільки-но зморив його, бо Монтеккі від несподіванки підскочив на місці і заляпав очима, з подивом дивлячись на всі боки. Його погляд зупинився на білявому обличчі, і Каріна посміхнулася сухими неслухняними губами.

     — Ні, це зовсім не може бути інший світ, не настільки ж я грішно прожила життя, щоб у покарання ще й після смерті спостерігати твою фізіономію.

Але побачивши, як обличчя друга засвітилося радісною, по-дитячому щасливою усмішкою, синьйора засмутилася своєю єхидною гостротою. Бенволіо схопився на ноги і, не знаючи, куди подіти руки, що раптом стали неслухняними, спочатку сховав у долоні обличчя, а потім раптом підскочив до самого обличчя Каріни і шльопнув усю п’ятірню на смагляве чоло, немов перевіряв, чи немає гарячки.

     — Отямилася! Свята Мадонна, хвала Твоєї милості, нарешті прийшла до тями! — Бенволіо видихнув, ніби переводячи подих після довгого бігу, і знову сів на стілець, нахилив голову і запустив руки собі у волосся. - Чотири дні! Чорноволоса ти бестія, чотири дні ми чекали і ворожили, виживеш ти чи ні? Лікар сказав, що крові багато втрачено, надії мало… Ромео мало не вбив його за ці слова.

    Почувши про те, скільки вона пролежала у непритомності, Каріна різко підвелася на подушці і тут же про це пошкодувала: болісно морщачись, вона стягнула із себе тканину покривала і побачила під білою нічною сорочкою щільну пов’язку, що оперізує ребра.

Дотик викликав новий напад, і дівчина, прибравши руку від забинтованого живота, лягла назад, переводячи погляд на Монтеккі, що стежив за нею. У горлі панувала пустельна сухість, і Каріна облизав потріскані губи.

     — Дай води,Бенволіо, будь ласка.

    Бенволіо схопився і, мало не перекинувши стільця, що заплутався в ногах, швидко приніс зі столу келих і глечик з водою. Каріна взяв посуд з його рук, радіючи тому, що принаймні келих вона уже в силах утримати, зробила ковток і закашлялася, коли прохолодна рідина торкнулася сухого, мов обпаленого горла. Вона пила маленькими ковтками, відчуваючи, як по тілу починає розтікатися життя. Монтеккі, наче щось згадавши, кинувся до дверей,

     — Герцог! Треба повідомити йому, що ти прийшла до тями, він наказав повідомити відразу.

    - Стій! — Каріна якомога акуратніше підвелася на лікті і лягла набік, повернувшись обличчям до друга, що завмер біля дверей. — Стривай, спершу розкажи, що тут було, поки я в ліжку валялася.

Бенволіо нерішуче потупцював на місці, не знаючи, що виконати насамперед — наказ герцога чи прохання подруги, і головне — від кого буде велика прочуханка за непокору. Каріна посміхнулася, бачачи сумніви Монтеккі.

     — Бенволіо, прошу тебе, ну якщо ти не можеш зустріти моє повернення з того світу святковою чаркою доброго вина, то хоч цікавість мою задовольни. Що сталося біля таверни? Де Ромео? І… — з мови мало не зірвалося ім’я, що весь цей час не залишало думок, але Каріна стримала себе. — І що сталося за ці чотири дні?

      Бенволіо зітхнув і повернувся до ліжка, потираючи потилицю і явно думаючи, з чого почати. Він знову сів на стілець, між брів залягла складка, мабуть, слова підбиралися насилу.

     — Та тут швидко й не розкажеш. Ти коли свідомість втратила, ми вирішили, що все, кінець. А цей стояв над тобою на колінах і мовчав, блідий, як смерть… — Монтеккі скривився. — Ромео як збожеволів, кинувся на нього, за горло схопив. Якби вартова герцога не з’явилася і не розняла їх, то вбив би точно. Твій батько був у нестямі, всі голосили, ще й старий Капулетті наспів, і дружина його. Лікар сказав - жива ще, але треба поспішати, ну і всі забігали, заметушились, тебе на ноші і з усіх ніг сюди. Ромео помчав за лікарем, а я залишився, герцог вимагав пояснень. Я почав розповідати, тітка Капулетті як завищить, звинуватила мене в брехні, чоловік її ледве вгамував. Твій батько наказав взяти Тібальта під варту, сказав: «Якщо моя донька помре від поранення, на молодого Капулетті чекає страта». Наказав відвести його сюди і замкнути в камері внизу. А він так і стояв мовчки, навіть не чинив опір, ніби й не розумів, що робиться довкола. Просто простягнув руки, його закували та повели.

     — Стривай, то він зараз тут, унизу? — Каріна перервала оповідання Монтеккі, відчуваючи, що ноги вже самі готові зіскочити з ліжка і мчати туди, де заточений її вбивця. Бенволіо здивовано зиркнув на подругу і заперечливо похитав головою.

     - Ні вже ні.

     Каріна відкинулася назад на подушки, насилу ховаючи зітхання полегшення. В’язниці в замку герцога були місцем похмурим, холодним і неприємним. Власне, в’язниця є в’язниця, вони скрізь однакові. Але думка про те, що Тібальт сидить зараз у такому місці і чекає на свою долю, сколихнула в грудях недобру хвилю і якийсь тваринний страх, бажання захистити і вберегти. Делла Скала провела долонею по обличчю, проганяючи неприємні образи, а тим часом Бенволіо продовжував.

      — Тебе принесли сюди, всім наказали вийти, лишився тільки лікар. І батько твій до нього одразу зайшов. Ми чекали біля дверей, послали слугу до тітоньки з повідомленням, що сталося. Не знаю скільки чекали, не менше години. Потім вийшов герцог, блідий, наче хворий. Ніколи його таким не бачив. І лікар каже — рану залатали, але крові багато синьйора втратила, може початися зараження, і надії мало. Тут Ромео не витримав і кинувся на нього, я ледве втримав. І батько твій так стиснув його плече, перед собою поставив, сказав, що Каріна сильна, сильніша за багатьох, як мати. Каріна впорається.

     Бенволіо замовк, переводячи подих, і, подумавши, хлюпнув у келих води з глека і випив залпом. Дивлячись на друга, Каріна відчула, як серце стислося від подяки та жалю. Бідні вірні друзі. Бідолашний батько. Стільки разів розчарований витівками доньки і все ще в неї вірить. Впевнений, що нестримна зухвалиця впорається і видереться.

     — І з того моменту ти несеш варту біля мого ліжка? — губи на білявому обличчі розтягнулися в посмішці, вже без усякої уїдливості.

     — Першу ніч чергував Ромео. Лікар сказав – вона вирішить усе. Якщо не помреш до ранку, можливо, що й виживеш. Я вирушив додому, треба було заспокоїти тітоньку, та й, каюся, сон мене прибрав одразу, тільки-но я торкнувся подушки. Як тільки розвиднилося, я вже був тут, щоб змінити Ромео, а тут раптом Капулетті прийшли, я коли на їхніх пажів біля парадних сходів наткнувся, думав, здається мені — з чого б їм сюди з’являтися в таку рань, чи не за племінничка наважилися просити? Та тільки тут все значно серйозніше виявилося. Хворий їхній спадкоємець. Чим не знаю, але під ранок його знайшли на підлозі в камері, він корчився немов від болю, кричав і стогнав. Покликали їх лікаря, а разом із ним і тітка з дядьком завітали. Вже не знаю, пожалів їх герцог чи просто думки його всі про тебе були, але він дозволив Тібальту вирушити додому і там уже чекати на вирок. Тепер навколо дому Капулетті вартовий цілодобово чергує, і під дверима хворого — теж, нікого, крім лікаря, до нього не пускають. Ну а ми чекали, коли ти прийдеш до тями. Всім нелегко довелося, принаймні, Капулетті ці дні спокою не відали, чекаючи на страту свого родича, — Бенволіо вишкірився не без зловтіхи. — Хоча, може, й грішно так казати. Ох, Ромео…

      Каріна жадібно ловила кожне слово, малюючи перед собою образ Тібальта в нападі, обличчя його рідних, уявляла, що повинен був відчувати батько, відпускаючи додому людину, що не вбив його доньку, але, коли друг вимовив ім’я Ромео, раптом розум ніби наскочив на стіну. .

     — А що не так з Ромео? — бурхлива фантазія вже намалювала помсту друга, нишком ріжучого слуг Капулетті і вимагає пустити його до Тібальту, щоб той відповів за свій злочин. Бенволіо зітхнув і глянув на Каріну майже з жалем.

     — Та виходить, що нічого цього могло й не статися, якби наш Ромео з’явився тоді до таверни трохи раніше, а ще краще виклав усе, як є вдень, на площі. Хоч добре, звинувачувати його я не вправі, він і так трохи розуму не втратив, поки над тобою сидів, сам себе звинувачує, — Монтеккі глянув на Каріну і зрозумів, що від його слів подрузі зрозуміліше не стає. — Вони з Джульєттою повінчалися того вечора, Ромео до таверни прямо з храму примчав.

      Десь усередині щось спалахнуло, одразу ж обпалило холодом, і Каріна відчула неймовірне бажання розреготатися і в той же час щось розбити, бажано вщент. Ромео, бідолашний романтик, закохався у дочку ворога, та так, що пішов на таємне вінчання! А тепер брат дружини чекає на страту за мало не досконале вбивство кращої подруги. Воістину, бідний нещасний Монтеккі… Хоча чому ж нещасний, закоханий і щасливий. Ну, чи стане ним, коли побачить подругу на ногах.

     — Ромео мені все розповів того ж ранку. Виявляється, вони вночі після балу змовилися з цим дівчиськом, і з годувальницею її Ромео говорив про годину вінчання. Їх повінчав чернець у соборі Святої Анастасії. Якби не бій з Капулетті, вони того ж вечора оголосили б своїм сім’ям. Але трапилося ось це все… — Бенволіо шумно видихнув, окреслюючи рукою ліжко Каріни. Та здивовано підняв брови.

     — То що ж ніхто так і не знає?

     — Та вже все місто знає, гуде як вулик, у кожному будинку обговорюють шлюб між Монтеккі та Капулетті. Швидко у нас плітки розносяться, ох, швидко, і погані, і добрі. Не встигла звістка про твоє поранення розповзтися серед слуг, а тут одразу й про весілля заговорили! — білява голова повернулася до вікна, і Бенволіо з досадою підібгав губи. — Коли Ромео все мені розповів, ми вирішили, що поки мовчатимемо, дочекаємося, поки ти… Ну… Поки видужаєш. Але тут примчав слуга, сказав, біля воріт якась синьйора стоїть, просить вийти до неї синьйора Ромео. Нянька Джульєтти, як виявилося, від пані звістку принесла: мати Капулетті почала підступи будувати проти Монтеккі, вважає, ми Тібальта обмовили. Ось же безглузда баба! Ну і вирішила швиденько доньку заміж видати, за графа Паріса, щоб цей індик за їхню сімейку виступив. Не знаю, що там старий Капулетті собі думав, але Джульєтта одразу годувальницю до Ромео відіслала. Той як почув, так одразу до Капулетті й ​​помчав.

     Бенволіо хлюпнув у келих води, зробив кілька ковтків і відкинувся на спинку стільця, закриваючи втомлені, почервонілі після безсонних ночей очі.

     Розповідь Монтеккі сколихнула в душі Каріни хвилю суперечливих почуттів, найсильнішим з яких була злість. І сердився вона на себе, на те, що цілих чотири дні вона дозволила собі провалятися без свідомості, поки її гостро потребували. Її дратувало ліжко, в якому вона лежала, сорочка, одягнена на тіло, рана, яку ця сорочка приховувала. Хотілося стати на ноги і просто піти, заспокоїти батька, підбадьорити Ромео, самій собі показати, що все ще жива. Та й найголовніше — заглянути в зелені очі й вигнати з них почуття провини, доторкнутися губами до впертого рота, вирвати з грудей полум’яне зітхання й побачити посмішку. І це потрібно зробити якнайшвидше. То якого біса вона досі в ліжку?

      Каріна озирнулася на всі боки, вишукуючи свій одяг, але його, зрозуміло, не було — кому б спало на думку, що людина, яка чотири дні тому перебувала при смерті, збереться встати і кудись піти? Але спочатку треба хоч би встати.

     — І як же Капулетті сприйняли вашу несподівану спорідненість? — вона обережно сіла і, морщачись, почала повертатися, спускаючи ноги з ліжка. Бенволіо розплющив очі й дивився на подругу з підозрою, ще не розуміючи, що та задумала.

     — Мабуть, не дуже радісно. Та й тітонька, знаєш, не в захваті була, і не тільки від того, що син одружився з Капулетті — адже він ще й повідомив їй про це лише після того, як навідався до своїх тещ з тестем. Вона заявила, що її серце розбите синівською жорстокістю, і лягла в ліжко. Ромео зараз біля неї. Жінки, з усього їм треба виставу влаштувати. Ну а Джульєтта поки що зі своєю ріднею, та й не до сімейних справ було — все ж таки її кузена чекала страта. Як би там не було, а за три дні ні Монтеккі, ні Капулетті жодних візитів один одному ще не зробили, як на мене, і на краще… В ім’я лисини святого Бенедикта, що ти робиш?! — Бенволіо вже всерйоз занепокоївся, побачивши, що Каріна не просто спустила ноги на підлогу, а й підвелася. Дівчина зробила два кроки, злегка похитуючись.

     - Як що роблю? Я йду, - босі ступні злегка ковзали по холодному каменю підлоги, але Каріна утримувала рівновагу, рука трохи притискала пов’язку, під якою починала смикати рана.

    — Я ось про це й говорю! Ти що задумала? Тобі вставати ще не можна, рана тільки почала гоїтися!

    — Бенволіо, де мій одяг?

    - Що «твій»?!

     — Одяг, друже, одяг: штани, чоботи, сорочка, та хоч сукня… Де?

    — Каріна, в ім’я всього святого, що ти вчиняєш, куди зібралася?

    — Туди, куди ти зараз мене супроводиш. На коня я сісти не зможу, карету закладати довго, та й батько не зрадіє моїй вилазці, тож підемо пішки.

    — Ось саме, герцог цьому не зрадіє! Боже, та він же й досі не знає, що ти прийшла до тями!

    — Нехай поки не знає, інакше я опинюся замкнута у покоях на тиждень, а мені необхідно вийти, — Каріна, нарешті, дісталася до вікна і сперлася ліктем на низьке підвіконня, роблячи глибокий вдих і відновлюючи подих. - Бенволіо, я прошу тебе, просто допоможи мені. Я знаю, як засмучений батько моїм пораненням, і я неодмінно покаюсь перед ним у всіх своїх гріхах, але потім. Зараз мені потрібно, щоб ти дістав мені одяг і допоміг дістатися до дому Капулетті. Не питай, навіщо.

     Останні слова синьйора промовила, виставивши вперед долоню і зупиняючи питання, вже готове зірватися з губ вкрай приголомшеного Монтеккі.

Повисло мовчання, порушуване лише тихим шарудінням портьєр, що розвівався вітром. Каріна випросталася і вперто подивилася на друга.

     — Ти ж розумієш, що я все одно піду, ось навіть у такому вигляді, мене оголосять божевільним і запруть у якомусь монастирі, і все з твоєї милості. Так що вирішуй, чи допоможеш ти мені чи ні? — Делла Скала примружилася і посміхнулася Бенволіо, як їй здавалося, найневиннішою зі своїх усмішок.

    Монтеккі мовчав ще мить, вдивляючись у біляве обличчя дівчини, і, усвідомивши, що вибору в нього зовсім не залишається, важко зітхнув і кивнув.

Вилазка

    — …А потім герцог накаже відрубати мені голову і насадити її на спис біля головних воріт міста, і це буде повністю твоя вина! — Бенволіо, віддихаючись, зняв руку Каріни зі своєї шиї та допоміг подрузі сісти. Та притулилася спиною до стіни і заплющила очі, жмурячись від яскравого сонця, що залило по-ранковому галасливу площу.

    — Не журись так, друже мій, я певна, твоє нове сімейство неодмінно заступиться за тебе, — і, посміхаючись, її голова швидко нахилилася вбік, ухиляючись від легкого удару. — Ай-яй-яй, синьйоре Монтеккі, не можна бити поранену, та ще й жінку, це гріх великий!

    — Та йди до диявола! Насміхається ще, — Бенволіо ображено штовхнув камінь під чоботом і, обернувшись, пошукав очима слугу, що відстав. - Бернардо! Сучий син, ну що ти тягнешся, як на Голгофу, давай спритніше! Дай воду!

    Останнє він гаркнув мало не в вухо хлопчакові-пажу, що настиг, нарешті, вихопив з його рук бурдюк з водою і, зробивши кілька ковтків, передав Каріні.

     Ніколи раніше Монтеккі не доводилося виконувати завдання важче, ніж вибиратися з дому герцога в обіймах з пораненою подругою, при цьому залишаючись непоміченими. З одягом Каріни складнощів не виникло - його дуже швидко приніс юний паж Бернардо, кмітливий малий, нескінченно відданий сімейству Делла Скала і особливо молодій панночці. Вирішивши, що за допомогою слуги вилазку здійснити зручніше, Бенволіо велів хлопчику захопити шпагу господині, бурдюк з водою, і слідувати за ними. У хаті було повно варти, слуги снували туди-сюди, і одному Богові відомо, яким дивом втікачам вдалося вибратися на вулицю і так і не потрапити нікому на очі.

     Каріна вважала це за добрий знак, хоча змушена була визнати, що самовпевненість її цього разу підвела, бо пройти поодинці вона змогла не більше п’ятнадцяти кроків, далі довелося спертися на Бенволіо. Монтеккі ж був налаштований менш натхненно: всю дорогу до площі він у фарбах малював, яким катуванням його піддасть розлючений Бартоломео Делла Скала, дізнавшись, що донька, тільки прийшла до тями, втекла за допомогою вірного друга.

     Вгамувавши спрагу, Каріна кинула бурдюк слузі і задерла сорочку, перевіряючи, чи не відкрилася рана після їхнього спішного променаду. Під пов’язкою пекло і смикало, але, на полегшення синьйори, слідів крові на білій тканині не виявилося. Вона поправила  на собі одяг і притулилася потилицею до прохолодної стіни, насолоджуючись перепочинком. Бенволіо стояв над нею і нервово потирав руки, очевидно, побоюючись, щоб подрузі не стало погано. Посмішка на обличчі Каріни трохи вгамувала його тривогу.

     — За яким бісом ми взагалі йдемо до Капулетті, ти не хочеш пояснити?

Каріна посміхнулася, не розплющуючи очей, і уявила вираз обличчя Бенволіо, дізнайся він справжню причину їхньої дивної вилазки. Втупившись на нього одним оком, дівчина промовив напівпошепки, розтягуючи слова:

     — О, друже мій, на те є найвагоміша причина. Я поспішаю припасти до ніг прекрасної синьйори Капулетті і благати її виявити прихильність до палкого зітхання і, нарешті, бігти… з тобою.

    Бенволіо слухав всю цю нісенітницю з найсерйознішим виглядом, ще сподіваючись, що ось-ось прозвучить справді вагома, серйозна причина. На останніх словах він двічі моргнув, ще секунду дивився на урочисту дівчину, що ледве стримувала сміх, і, несподівано для самого себе, подавився приступом сміху. Дивлячись на нього, Каріна теж засміялася, насилу змушуючи себе дихати рівніше і морщачись від болю в потривоженій рані.

     Посміявшись, Монтеккі витер сльози, що виступили на очах, і, знову глянувши на Каріну, просто махнув рукою.

    — Ну й чорт із тобою, можеш нічого не розповідати — і так знаю, що нічого доброго від твоїх задумів чекати не доведеться. Тільки прошу, не напорись знову на ніж, інакше я сам тебе вб’ю. Хоч якась радість перед тим, як мене спіткає гнів твого батька.

 

     — Оце називається найкращий друг: я тільки з того світу повернулася, а він прагне мене знову туди відправити. «О, дружба, чи є тобі віра, коли навколо лише вовчий стан…» - Каріна вхопила Бенволіо за руку і обережно встала на ноги. — Гаразд, відпочили, вирушаємо далі, а то, можливо, вдома вже дізнались про наше зникнення. Бернардо, не відставай.

     — Слухаюсь, пані, — паж зручніше перехопив бурдюк і шпагу і пішов за ними через площу.

    Шлях до будинку Капулетті трохи розтягнувся, бо Каріна, як і раніше, потребувала допомоги    Бенволіо, ще раз їм довелося зупинитися на короткий відпочинок, коли до мети залишалося лише перетнути вузьку вулицю. Біля воріт будинку стояли стражники з особистого загону Делла Скала у повному обмундируванні, і Каріна зрозуміла, що Тібальта справді охороняють по всій суворості. Зупинившись за десять кроків від ґрат воріт, вона випустила із захоплення шию Бенволіо, і той з полегшенням потер її рукою.

    — Можливо, моя пропозиція здасться тобі безрозсудною, але я готовий ризикнути і послати за каретою, не знаю, як ти, але моя шия точно дороги назад не витримає.

Каріна засміялася, поправляючи сорочку.

     — Ну що ж, може, я скористаюся твоєю порадою, в будь-якому випадку, на зворотному шляху  твоїй шиї нічого не загрожує,— і, побачивши здивування на обличчі Монтеккі, пояснив: — поки я буду в Капулетті, іди додому, сповісти Ромео, що я знову з вами, і на його боці вже аж півтора друга.

    — Та ні,не прибідняйся, ти так жваво сюди дістався, що цілком потягнеш і на цілу людину.

     — Безперечно, друже. Це я тебе мала на увазі, — Каріна хитро засміялась до друга. Той уважно глянув на ворота, за якими височіли широкі крони дерев доглянутого саду.

    — Ти хочеш піти туди одна?

     - Чому одна? Я зі слугою, по всьому будинку повно батькової варти. Та й невже ти думаєш, що Капулетті вирішать на мене напасти? Чого б? Ні, якщо ти бажаєш мене супроводити і висловити повагу до своєї нової рідні, я жодною мірою не відмовляю, — і Каріна посміхнувся, спостерігаючи, як Бенволіо пирхнув від обурення.

     — Гаразд. Іди, але будь обережна. А я поспішу до Ромео, він буде радий добрим вістям, — Монтеккі ляснув подругу по плечу і швидким кроком попрямував до кінця вулиці. Але не встиг він звернути за кут, як до нього долетів глузливий голос:

     — Будьте з Ромео в моєму домі до обіду, бачить Бог, батькові буде за що мені нарікати, але ж не думає він, що я не відсвяткую з друзями своє воскресіння! — Каріна замовкла на мить і, посміхнувшись, додала: — А я неодмінно спитаю про здоров’я чудової синьйори Капулетті від імені її нового родича!

     Бенволіо, що вже звернув у вузький провулок, на цих словах висунувся назад і жестами зобразив щось, дуже недвозначно бажаючи їй провалитися в тартар.

 

***

 

      Весь будинок Капулетті прийшов у хвилювання, тільки-но донька герцога з’явилася у них на порозі, тоді як за загальним відомостями вона був при смерті. Челядь забігала, найцікавіші визирали в головну галерею подивитися, чи правда,що прийшла молода Делла Скала, і чи не привид до них з’явився вимагати плати за свою кров.

       Господарі будинку поспішили вниз одразу, як тільки кмітлива прислуга донесла, що за гість до них завітав. Синьйор Капулетті, чоловік у літах, зараз здавався старим з глибокими зморшками і втомленим поглядом. По всьому виходило, що тягар останніх днів сильно позначився на його здоров’ї, а може, і на міцності духу. Але він щиро привітав Каріну, запитав про здоров’я всього сімейства Делла Скала і висловив щиру радість від того, що молода синьйора змогла оговтатися від своєї рани. Ще не були висловлені всі люб’язності, що відповідають приводу, як на сходах з’явилася синьйора Капулетті і почала витончено спускатися, щоб привітати гостю. Вигляд цієї жінки говорив про серйозну внутрішню боротьбу, ніби вона була пригнічена, але анітрохи не зламана. Очі дивилися войовничо, червоні губи на фоні блідого обличчя сяяли усмішкою, витончені вигини і низький виріз сукні не залишали сумнівів у тому, що їхня володарка налаштована подобатися, незважаючи ні на що.

.

     — Ми молилися за вас, синьйоро Делла Скала, ми просили Діву Марію повернути вас до життя і ось, її милістю, ви знову серед нас. Це так втішно, адже… — синьйора Капулетті запнулася, і Каріна вперше помітив на її обличчі сильне хвилювання. — Адже від цього  залежить життя нашого племінника.

     Синьйор Капулетті виразно глянув на дружину, явно незадоволений таким відкритим проявом справжніх почуттів, але гостю це анітрохи не збентежило, аж ніяк, їй було приємно бачити, що тітка справді дбає про Тібальта.

     Щоб відійти від небезпечної теми, Каріна поспішила привітати синьйора і синьйоро зі щасливим одруженням, висловивши впевненість, що це безсумнівно принесе багато щастя. Але, як і слід було очікувати, ця тема виявилася для господарів ще болючішою: змиритися з тим, що єдина дочка таємно повінчалася з сином Монтеккі, було завданням важким і потребує чимало часу. Однак відповіддю на привітання Каріни відразу пролунала ввічлива подяка, а потім було обережне питання, що ж привело синьйору Делла Скала до їхнього будинку. Каріна вирішив не крутитися, та й стояти їй ставало все важче, тому вона висловив бажання побачити молодого Капулетті в його покоях.

     Здавалося, таке прохання трохи спантеличило господарів, але жодного невдоволення вони не висловили. Синьйор Капулетті привітно вказав на сходи, запрошуючи Каріну підвестися, а дружина його виявила бажання проводити гостю до дверей. Каріна сперся на плече вірного Бернардо і почала свій повільний підйом східцями, роблячи зупинки і переводячи подих. Синьйора Капулетті чекала її на верхній сходинці, нервово смикаючи край вишитої шовком хустки. Коли ж дівчина нарешті подолала драбину, що раптово виявилася занадто довгою, господиня, як би між іншим, промовила, що зараз у Тібальта Джульєтта — вона виявила бажання віднести кузену ліки, і ні в кого не вистачило духу відмовити їй.

    Навіщо було це пояснення, здогадатися було неважко. Нехай загроза страти і минула, але Тібальт, як і раніше, перебував під вартою в очікуванні вироку: у тому, що герцог поранення доньки так не залишить, можна було не сумніватися. І указ був ясний: не пускати нікого, окрім лікаря. А те, що синьйора Капулетті сльозами і благаннями впросила стражників пустити до арештанта кузину, нехай і лише один раз, могло погано позначитися на подальшій долі Тібальта.

Принаймні так це собі пояснила сама Каріна і поспішила заспокоїти жінку, висловивши задоволення від того, що їхня дочка — така добра і так ніжно любить брата.

     Бажання молодої Делла Скала увійти до людини, який мало не відправив її на той світ, викликало у стражників сумнів і виявилося надзвичайно підозрілим. Знаючи характер доньки герцога, цілком можна було припустити, що з’явилася вона з наміром, і це насторожувало. Каріна, бачачи, що варта зовсім не горить бажанням відчиняти їй двері, зітхнула і заговорила вкрадливо і повільно, немов умовляючи маленьких дітей:

    — Я з усією серйозністю готова присягнутися, що нічого поганого в думках не маю, я беззбройна, ось моя шпага — в руках у пажа, який зі мною не піде. Більше того, я навіть готова зовсім його відіслати.

    Дівчина махнула у бік слуги, який завмер на місці і здивовано дивився на господиню, не розуміючи, чи то був наказ, чи просто до слова сказано. Каріна кивнула пажу на підтвердження вказівки.

    — Бернардо, йди додому, передай, щоб заклали карету і надіслали за мною. І постарайся не потрапити на очі батькові… Та не бійся, скажеш, я наказала. Ну, іди.

Паж вклонився і хотів уже вирушити виконувати доручення, але завмер, не зробивши й кроку, і обернувся до господині, показуючи шпагу. Каріна похитала головою.

    — Ні, не варто, забери із собою. Тут мені нічого не загрожує.

    Слуга кивнув і швидким кроком пішов галереєю у бік сходів. Каріна обернулася до стражників і розвела руки убік, демонструючи відсутність зброї. Ті переглянулися, і той, що був старший, скосив очі на синьйору Капулетті, що весь цей час спостерігала за ними. Каріна перехопила погляд стражника і посміхнулася.

    — Свята Діво, та невже ви очікуєте, що господиня будинку, ця чесна синьйора, може завдати мені якоїсь шкоди? Та й потім, молодий синьйор Капулетті ув’язнений, бо мав нещастя поранити мене. То кому ж, як не мені, повідомити йому, що, молитвами його тітоньки, голову його мине кара за вбивство, бо жодного вбивства не сталося?

    Можна було припустити, що ці докази вплинули на стражників: один передав другому свою алебарду і, розвернувшись до дверей, відімкнув її важким залізним ключем, що висів на поясі. Каріна прослизнула усередину, одразу прикривши за собою двері.

    Покої Тібальта за внутрішнім оздобленням дуже підходили господареві: темні, але не похмурі кольори, прості невигадливі візерунки та прикраси, книги на столі і велике відкрите вікно з відсмикненою портьєрою, через яке сонячні промені проникали легко і без перешкод, роблячи кімнату світлою. Саме біля вікна Каріна й побачила Тібальта. Блідий, ніби виснажений безсонними ночами, змарнілий, але вірний своїм звичкам Капулетті, одягнений в усе червоне, стояв, спираючись спиною об підвіконня, так, що яскраві бурштинові промені висвітлювали його ззаду, немов святого, і притискав до себе тонку тендітну дівчину. Джульєтта плакала, її плечі здригалися, від тихого ридання, Тібальт ж гладив її пшеничні локони і щось пошепки говорив.

     Звук дверей, що зачинилися, змусив обох здригнутися і підняти голови. Джульєтта, побачивши людину на порозі, густо почервоніла і схвильовано звела очі на брата. Але Тібальт немов забув про неї. Довгу нескінченну мить він дивився на свою відвідувачку, і Каріна побачила, як в очах здійнялося пожежею зелене полум’я, як зашарілися щоки, і груди стали з силою підніматися, видаючи подих, що почастішав. В очах у неї потемніло, єдиним виразним бажанням було одразу кинутися вперед, але присутність дівчини вчасно остудила її порив.

     Джульєтта стиснула братову руку, і Тібальт, опустивши очі, кивнув і щось прошепотів їй. Ще раз піднявши на нього повні  очі сліз, дівчина швидким кроком попрямувала до виходу. Біля Каріни вона все ж таки затрималася і, соромлячись і червоніючи, випалила по-дитячому щиро і сердечно:

     — Я така рада, що Ви живі!

Секунду сині очі ще дивилися на біляве обличчя, потім Джульєтта зовсім зніяковіла і вискочила за двері. Каріна провела її поглядом.

     — Святе безневинне створіння. І попало ж її закохатися в цього дурня… — але закінчити свою думку вона не встигла, бо відчула, як міцні руки обвивають її тіло, і, повернувшись, потонула у смарагдовому полум’ї, відчула, як іде з-під ніг підлога, коли гарячі вимогливі губи зірвали з її губ довгоочікуваний поцілунок.

     - Ти жива. Жива. Мадонно, я думав, що вбив тебе! — Тібальт шепотів слова мов молитву, покриваючи поцілунками обличчя Каріни, ковзаючи губами по скроні і зариваючись у чорне волосся. Це була найтрепетніша ласка на пам’яті Делла Скала, але вона готова була на все, аби це не закінчувалося.

     Каріна міцно притискала до себе коханого, вже не сумніваючись, що саме це слово найкраще підходить Тібальту, такому сильному, але цієї хвилини такому беззахисному.

Вона скривилася і смикнулася від болю, коли рука Тібальта ковзнула по животу, випадково чіпляючи рану. Капулетті швидко відсторонився, немов шкірою відчувши її реакцію, і пильно подивився на пов’язку, яку Каріна ховала під сорочкою. На обличчі Тібальта майнув жах.

     — Але ж ти… Чому ти на ногах? Тобі ж вставати не можна, як лікар тебе з ліжка випустив? Сідай.

Швидким рухом Каріна був посаджена у зручне оксамитове крісло біля столу, і дуже вчасно: сили вже починали зраджувати її, і ноги підкошувалися не тільки від почуттів, але й від слабкості. Однак, на настрої це не позначилося зовсім, і Каріна посміхнулася, дивлячись на коханого, що навис над нею.

     — Лежати в ліжку та дозволити, щоб хтось інший доніс тобі про моє воскресіння? Ні, цього допустити не можна було, хіба могла я позбавити себе задоволення бачити твоє обличчя в цей момент? Мій прекрасний Тібальт…

     У погляді Капулетті читалися осуд і занепокоєння, але магія темноволосої чарівності зводила з розуму, і він, сам того не помічаючи, підпадав під її чари, йому тільки й залишалося, що сказати:

 

     — Ти всюдисущий хаос, ти знаєш про це? Але вже власне життя варто було б поберегти…

     — Мене вже зберіг Господь, а більше нічого не треба. Що може бути правильніше, ніж насолоджуватися знову дарованим життям? Що я роблю. І тобі доведеться розділити зі мною цю радість, відмови не приймаються, — Каріна із задоволенням влаштувалася у кріслі з усіма зручностями, але відразу зашипіла від болю, коли шкіра навколо рани відчутно натяглася. — От би ще наші прекрасні голубки вчасно повідомляли про свої витівки, то ціни б їм не було. І ось цього б зараз не було.

     Каріна скривилася, обережно торкаючись перев’язки і поправляючи її під сорочкою. Тібальт, стоячи навпроти столу, мовчки стежив за її діями, нервово покусуючи губу.

     — Вона мені все розповіла. Джульєтта. Зараз прийшла вся в сльозах і сказала, що більше не може приховувати від мене правду. Боялася зізнатися у своєму почутті до Монтеккі, вважає себе винною в тому, що трапилося, — Тібальт зітхнув і сховав обличчя в долонях, намагаючись зігнати втому. — А я дивився на неї, бачив її закохані очі, бачив, як їй соромно, що вона опинилася між своєю любов’ю та сім’єю. І я згадав себе… Як мене рвав на частини борг перед сім’єю, не даючи ні дихати, ні сподіватися… Боже, та я мало не вбив тебе, бо так наказує сімейна честь…

Каріна слухала Капулетті і з кожним словом усе більше тішилася з того, що небеса виявилися прихильними і подарували їй пробудження, адже тепер вона могла бути поруч і полегшити страждання тих, хто вже зневірився повернути її до життя. Пригнічувала лише прикрість, що пробудження це не сталося раніше.

     - Я сказав їй, що щасливий за неї. Я й справді щасливий, що вона знайшла кохання, і людина, яку вона обрала, виявилася порядною і чесною, — Тібальт почухав чоло і насупився, наче насилу вірячи власним словам. Але коли він відібрав руку від обличчя, губи його вже посміхалися. — Що ж, шлюб із Монтеккі має дуже серйозні вигоди, головна з яких — мир. Нарешті настане мир…

     — Ну, одразу він не настане, судячи з безрадісних облич твоїх дядька і тітки, та й синьйора Монтеккі, наскільки я знаю, не горить бажанням якнайшвидше укласти нову рідню в обійми, —    Каріна гірко посміхнулася. — Але Ромео та Джульєтта разом зможуть змінити вікову традицію -  ненавидіти один одного. Згодом усі з цим змиряться… У всякому разі, зараз варто порадіти тому, що закохані знайшли один одного, я не склала голову на вівтарі їхнього кохання, а тебе мине суворе покарання.

     Дівчина дивилася на Тібальта і радісно посміхнулася, смакуючи кожне сказане слово, особливо радіючи тому, що за ними прихована справжня правда. І можна було, нарешті, зануритися в жарке полум’я зелених очей і насолоджуватися кожним дотиком до тіла. Тут. Зараз.

Здавалося, Тібальт задумався про щось своє, його обличчя стало серйозним, навіть суворим, раптом він ступив у бік крісла і, опускаючись на коліна, простяг руку і занурився пальцями в чорне волосся дівчини.

     — Ти кажеш — кара… Я чотири дні прожив, думаючи, що тебе вбив. Немає і не може бути покарання страшнішого ніж страждати від смерті коханої, — довгі пальці ковзнули по білявій щоці, пестячи і погладжуючи шкіру. — Тож мені тепер ніяка кара не страшна. Ти жива, це найголовніше. А яке покарання обере для мене герцог: ешафот, четвертування, будь-що … Я готовий до всього.

 

     Тібальт ковзнув пальцем по червоних губах, ніби бажаючи запам’ятати відчуття, теплоту шкіри і дихання, потім різко підвівся і відійшов до вікна. Каріна не відривала погляду від застиглої постаті коханого, що дивився кудись у далечінь, за обрій; у пам’яті виплив заміський маєток, покої, які вони ділили на двох, один не найрадісніший ранок…

     Тоді Тібальт також стояв біля вікна, а Каріна шукала правильні слова. Але тепер шукати потреби не було, бо вона точно знала, що саме має сказати.

     Наблизившись нечутним кроком, вона обхопила коханого ззаду, міцно притискаючи долоні до грудей під червоною сорочкою. Каріна зарилася обличчям у густе волосся, трохи зрушуючи пасма і пробираючись до вуха. Вона відчула, як шалено забилося серце Тібальта від її дотиків і зашепотіла гаряче і пристрасно, викарбовуючи кожне слово.

     - Ну ні. Ти хитрий лис, думаєш втекти на ешафот і позбутися мене? — вона розвернула Тібальта до себе обличчям і потонула у смарагдовій зелені очей, що горіли. - Ти мій. Ти чуєш мене? Мій. І я буду твоїм покаранням, і терпіти тобі мене до кінця наших днів. А я вже постараюся, щоб вони були довгими та радісними…

     Губи жадібно ковзнули назустріч, і Каріна накрила губи коханця поцілунком, піднімаючись пальцями до потилиці і зариваючись у довге волосся. Вона цілувала пристрасно, поринаючи повністю в цю ласку і відчуваючи, яким  розкритим став Тібальт, як палко він віддається губам коханої. Це було зрозуміліше будь-якої прямої відповіді, і все одно серце Каріни забилося як шалене, коли оксамитовий голос тихо промовив:

     — Безумство тобі ім’я, воістину…

Каріна засміялася, не відриваючись від губ Тібальта, і м’яко ковзнула по щоці до вуха. Це був момент абсолютного, беззастережного щастя, душа співала і виплескувалась назовні золотою лавою, і додати до цього не було чого — лише три короткі слова, як райські акорди, що пролунали з вуст Тібальта:

     —  Я люблю тебе,моє темноволосе божевілля. І хай мене уб’є твій батько, але я зроблю тебе Каріною  Капулетті!

У дівчини підкосилися ноги, і вона віддався рукам, що потягли її в бік ліжка, і світ, який до цієї секунди ще мав якесь значення, перестав існувати і тихі слова дівчини прошепотіли в самі губи коханого:

    —  Я люблю тебе, мій прекрасний Тібальт!

 

 

 

Вирок

     Бартоломео Делла Скала відсунув пергамент на далекий край столу та забарабанив пальцями по дерев’яній поверхні. Нервовий ритм тихо звучав, заповнюючи простір і надаючи різкості мовчанню. Герцог відкинувся в кріслі, заплющив очі і скривився, здавлюючи пальцями перенісся. Коли ж він знову подивився перед собою, його губи стиснулися в тонку лінію, стримуючи розчароване зітхання, ніби він сподівався, що донька, що сидів навпроти, розтане в повітрі і виявиться лише баченням. Але цього не сталося, і погляд синіх очей продовжував буравити герцога, несучи з собою очікування, розуміння та співчуття.

      — Каріна, заради всього святого, що за шалені прохання рояться у твоїй голові? Я вже починаю побоюватися, що поранення пошкодило не лише твоє тіло, а й свідомість.

 

     Знову глибоке зітхання, кілька секунд перепочинку, але роздратування і тривога більше не дозволяли зберігати видимий спокій, і герцог, схопившись на ноги, різко відштовхнув зі шляху крісло і крокував яскраво освітленим простором, що з’єднував у своїй серцевині стрункі ряди книг фамільної бібліотеки. Звук кроків лунко відбивався від кам’яної статі і затихав луною, що вмирала. Старший Делла Скала знову повернувся до Каріни.

     — Тиждень тому ти мало не загинула від рук Тібальта Капулетті. Я хотів покарати його, зобов’язати його одружитися з якоюсь особою з благонадійної веронської сім’ї і тим самим утихомирити і розсудити цього зухвалого вояка. І що я чую тепер? Що ти, моя спадкоємиця, продовжувачка мого роду, прагнеш вийти заміж, тому що доля твоя, як ти кажеш, пов’язана з Тібальтом? Доню моя, та чи в своєму ти розумі?! Він ледь не вбив тебе!

Каріна винувато посміхнулася, розуміючи, що зараз краще нічого не говорити, не відповідати та не пояснювати. Герцог був злий на доньку, і причин тому зібралося чимало.

     Зухвала вилазка з дому і побачення з Тібальтом мало не коштували молодій Делла Скеля життя: сили почали покидати тіло, коли вона ще не встигла вийти з покоїв Капулетті, і Каріна неодмінно впав би на підлогу, якби руки коханого вчасно її не підхопили. Рана не забарилася нагадати про себе, і мертвенно бліду поранену знесли вниз і посадили в карету, на щастя вже подану спритним Бернардо.

     Від уваги герцога не вислизнули суєта і галас, підняті біля стайні, і юний паж, блідніючи від жаху, все розповів господареві. Але ще більше Бернардо боявся моменту, коли про це доведеться повідомити і молодій леді. Однак ця доля його минула, бо Каріна і сама зрозуміла, що розкрита, коли через вікно карети побачила, що біля воріт її зустрічає сам батько.

     Герцог тієї миті був схожий на стародавнього бога-громовержця: не було межі його гніву, і якби очі його здатні метати блискавки, доньку чекала б неминуча кара. Старший Делла Скала мовчки спостерігав, як слуги підхоплюють під руки нещасну, бліду, як полотно, Каріну, як укладають її на ноші і спішно несуть у покої. Пройшовши за цією процесією нагору і дочекавшись, поки лікар зі своїми баночками і відварами приведе доньку до тями, герцог подав знак усім вийти і, залишившись з Каріною наодинці, став біля її ліжка і довго і уважно вдивлявся в обличчя, що поступово набувало свого природного кольору. Каріна підняла на батька очі, і в першу секунду їй здалося, що зараз її просто вб’ють, але замість цього герцог став на коліна і міцно притис чорну голову до грудей. Почуття провини захлиснуло Каріну, і вона неодмінно покаявся б перед батьком і вибачилася за свою необережну вилазку, та й за все інше, що встигло принести чимало прикрощів, але виснажене тіло взяло гору, і вона просто звалився головою на подушку, впадаючи в забуття.

     Сон не відпускав Каріну до ранку наступного дня. За цей час до неї двічі намагалися прорватися Ромео і Бенволіо, і лише багаторазові наполегливі прохання старшого Делла Скала почекати наступного дня змусили Монтеккі відмовитися від відвідин і піти геть.

     Прокинувшись же, Каріна зазнала припливу сил і незвичайного голоду, чим неймовірно порадувала лікаря, який з’явився оглянути молоду синьйору. Слуги поспішили, принесли велику страву з м’ясом, сиром, хлібом, фруктами та різними солодощами. Старший Делла Скала прийшов навідатися до доньки і, бачачи, з яким азартом та накинулася на їжу, не зміг утриматися від усмішки.

 

     Після зміни пов’язки було з упевненістю визначено, що молодій синьйорі зовсім нешкідливим буде здійснювати прогулянки, зрозуміло, недалеко і зі зброєносцем.

Розділивши з донькою трапезу, герцог довідався про причини, що спонукали Каріну нанести Капулетті візит, що ледь не закінчився відспівуванням та панахидою. І було очевидно, що нехитре бажання принести Капулетті благу звістку про те, що страта мине їхнього родича, прозвучало зовсім непереконливо. Однак, на невимовну радість Каріни, докопуватися до істини герцог не став, йому ще потрібно винести вирок молодому Капулетті. Так, доля  виявилася прихильною і не відзначила того тавром вбивства, проте заборона на поєдинки в місті все ж таки була порушена, і це мало не коштувало цілого життя, а тому залишити подібне діяння безкарним глава міста не міг.

Несподівана прохання доньки видати її за Тібальта Капулетті спіткало герцога зненацька. Його власні думки схилялися в той же бік, але це ж повинно було бути одруження Тібальта з якоюсь дівицею,а не весілля його дочки.

     Бачило небо, Бартоломео Делла Скала мав право злитися на доньку, і найбільше за це несподіване рішення. Тепер, вдивляючись у біляве, винувато усміхнене обличчя, він почував себе як ніколи розгубленим.

     - Каріна, твоє мовчання - це не відповідь. Я багато можу зрозуміти і прийняти, але зараз, нехай простить мене Господь, я відмовляюся робити і те, й інше. Принаймні, поки ти не поясниш мені, що за неймовірні чудасія змусила тебе зважитися на весілля?

     — Татку, повірте, немає ніякого чудасії. І бажання моє — не секундний порив, а обдумане та зважене рішення, хоч Вам і важко повірити.

     Старший Делла Скала ще секунду стояв на місці, потім різко розвернувся і знову сів у крісло, ніби заспокоюючи себе цими нехитрими діями. Пальці нервово ковзали по столу, потім вчепилися в нещодавно відкладений пергамент, покрутили його і відклали. Герцог підвів очі й уважно вдивився в обличчя доньки: йому були знайомі впевненість і впертість, що пролунали в голосі Каріни — це в ній говорила материнська вдача, але зараз чути це було нестерпно боляче.

     - Добре. Я готовий повірити, що це серйозне та обдумане рішення, припустимо, що це так. Але поясни мені, з чим воно пов’язане? Що сталося?

     Каріна відповів не відразу, пальці складених разом рук переплелися, ніби вона готувався читати молитву, незвично серйозний погляд синіх очей ковзнув кудись у бік, по стіні повз високі книжкові полиці, по відчиненій портьєрі у відчинене вікно. Вона підвелася зі стільця і ​​зробила кілька кроків назустріч свіжому вечірньому повітрі, що проникав у приміщення, зробила глибокий вдих і обернувся, швидко знаходячи поглядом строгі карі очі герцога.

    — Я кохаю його, тату. Кохаю,ось і все пояснення.

    — Він ледь не вбив тебе, доню!

    — Скажи,тату,Ви щасливий?

    — Що це за дивне запитання?

    — Можливо, дивне, але прошу Вас відповісти. Ви щасливі?

    Знову повисла мовчанка, спантеличеність на обличчі старшого Делла Скала змінилася печаткою глибокого роздуму. Він повагався, перш ніж відповісти.

    - Так, Каріно, я щасливий. Я не завжди пам’ятаю про це, іноді мені й самому не віриться, але я щасливий, бо прокидаючись щодня, я знаю, що не хотів би опинитися в іншому місці, бо місце моє тут. Я виконую свій обов’язок, і я щасливий,  ти поруч, а іншого моє серце й не бажає. Але до чого це питання?

    — До того, батьку, що я теж спитала себе, а чи щаслива я… Усі двадцять років мого життя пройшли у Вероні, і я знала, хто я і що на мене чекає. Найчастіше бунтувала проти заведеного порядку, викликала Ваш гнів… Але завжди знала, що рано чи пізно я мушу одружитися і чоловій мій має стати головою міста, — Каріна скривився, наче від зубного болю. — І життя моє текло розмірено, поки мало не обірвалося. І ось тепер, згадуючи себе на смертному одрі, я думаю, а чи була я щасливою той час, поки жила. Поруч з Тібальтом я була щаслива, справді щаслива. Тоді, в маєтку, твоє покарання зробило мене щасливою,хоч,можливо ти і цього не прагнув.

     Слова доньки якщо і викликало сильні почуття, то герцог вважав за краще приховати їх за непроникною маскою спокою та холоднокровності. І лише голос його трохи здригнувся, коли він зміг зібратися з думками і відповісти:

    — Моя дівчинко, але чи кохає він тебе?Чи горять його очі так само як твої?

    — О,тату,будьте певні,що так. Він готовий був прийти сюди, говорити з вами,просити моєї руки, але я знала,що  ви навіть слухати його не станете,тому переконала,що це маю зробити я. Він чекає, тут,за дверима. Будь ласка тату…

     Останні слова темноволоса Делла Скала вимовила мало не з благанням, вона відчувала, як ком підступає до горла, як шалено почало битися серце. Каріна сховала обличчя в долоні, вгамовуючи зрадницьке тремтіння. Голос герцога змусив її звести очі.

    - Отже, тепер ти станеш дружиною цього…цього чоловіка, а рід  Тібальт Капулетті буде керувати містом після моєї смерті…

    - Нехай Господь дає вам довгих років життя… Йому не потрібна влада. Дорогий татку, подумайте, ну я ж не єдина ваша спадкоємиця,  якщо ви не хочете віддавати владу в руки Тібальта - є ваш брат і його сини, є кузени, брати тітоньки, боже, та в сім’ї повно гідних синів. І кожен вважатиме за честь стати вашим спадкоємцем. Але ви ж цього хотіли:видати мене заміж за достойного чоловіка і,щ об я залишалась поруч то чому ви проти Капулетті?

     Останнє і, тому особливо виразно, прозвучало слово і  вдарилося об високі стіни, затремтівши немов дзвін у храмовій вежі. Його відгомін затримався під кам’яним склепінням і повільно і довго зникав, доки не розчинився в повній тиші, що запанувала навколо.

     Герцог сперся ліктями об стіл і завмер, ринувши поглядом у свої руки. Він став подібний до кам’яної статуї, і яскравий відблиск смолоскипів лягав червоною червоністю на його побіліле, немов полотно, обличчя. Раптом він ніби отямився від сну, у погляді блиснула рішучість, і Каріна, яка як і раніше стояла біля вікна, побачила сльози на очах. Вона хотіла підійти,але той зупинив її рукою.

     -  Краще було стратити вас усіх ще тоді,але хіба я знав, що ти, - тут він зупинився вдивляючись в обличчя доньки, - Я згоден,доню. Чорти б побрали б цього Капулетті, але я згоден .

І, кинувши на доньку виразний погляд, герцог усміхнувся, вперше за вечір, щиро та сердечно. Почуття накрили Каріну з головою, і вона, зробила кілька швидких кроків, міцно обійняла старшого Делла Скала,  цей вираз вдячності був сильнішим за тисячу невимовних слів. Розчулений герцог обійняв плечі доньки і з силою стиснув. Вони стояли ще кілька секунд, потім дядько відсторонився і знову заглянув в обличчя Каріни.

     - Сподіваюсь, ти будеш щаслива поруч з ним.

     - Лише з ним і буду,тату.

 

 

Кінець