Стояла темна ніч. На пірсі, освітленому високими вогнями, було багато народу. Шуміли моряки, що вантажили на кораблі бочки та ящики, шуміло море, шуміла музика, що долинала від святкування на честь закінчення ініціації. Шумно. Май плівся за енергійним Ремом, який тягнув його довгим дерев’яним пірсом.
— Я вже знайшов корабель, що підкине нас! Не хвилюйся про гроші, я все уладнав! — радісно заявив Рем.
Церемоніальні мантії виділяли їх із натовпу. Май не міг зупинитися, адже Рем був сильнішим. Ще хвилину тому вони стояли перед майстром, отримували сертифікати та мітку чарівника, що пройшов навчання, а потім заграла музика, почалося торжество, і Рем схопив Мая за руку та побіг. І ось вони вже не на центральній площі, а біля доків!
— По-чекай… — здивувався Май. — Годі мене тягти!
— Ми зараз же попливемо! — уперто відрізав Рем. — Я знаю, що ти маєш сумніви! І тому не дам тобі часу для роздумів!
Страх підкрадався до Мая з певним запізненням — бо швидко збагнути, що відбувається було надто складно. Май налаштовувався провести цей день по-іншому. Довгоочікувана ініціація, світле майбутнє попереду! А тут…
— Та стій же ти! — крикнув Май, уперто зупинившись так, що ледве встояв на ногах.
Рем здивувався і обернувся до нього.
— Ну ти чого?..
— Я не… Я не хочу пливти звідси! — випалив Май, а серце гуркотіло, як збожеволіло. — Я намагався сказати тобі! Це незріло! Цей план ненадійний!
— Та про що ти? — Рем здивовано посміхнувся. — Все нормально, ось побачиш! Ми припливемо завтра вдень, на нас чекатиме…
— Незнайома країна, чужа культура, порожнеча в кишенях і відсутність житла, — Май похитав головою, думав він справді тверезо. — Все не так просто. Ти мрієш про неймовірні подвиги, я можу це зрозуміти, але… У нас набагато більше шансів стати бездомними в чужій країні. Ми тільки-но стали повноцінними магами, не варто перебільшувати наші здібності!
— Ми не дізнаємось, якщо не спробуємо! — Рем почав хмуритися. — А що, ми маємо просидіти в цьому сірому королівстві все своє життя? У королівстві з каменю, піску та річок? Світ такий величезний, у ньому повно дивовижних місць та людей!
— І багато ризиків. Я… Ти завжди говориш про те, чого хочеш ти, — Май незатишно стиснувся, пом’якшивши голос, щоб не сваритися. — Але ти ніколи не запитав мене.
— Та тому що ти передбачуваний! — невдоволено вигукнув Рем, який не боявся сварки. — Я знаю, що ти хочеш! Ти хочеш залишитись тут, сидіти в чотирьох стінах і не спілкуватися з людьми! О ні, це супер тупе рішення! Життя дане один раз, а ти хочеш сидіти і працювати для короля, якому начхати на нас?
— Так! — ображено вигукнув Май. — Знаєш чому? Бо життя — тобі не гарна казка про пригоди! Нас можуть убити там, за морем! Ми помремо від голоду чи невідомої магії!
— Та це краще, ніж сидіти й гнити на одному місці! Чому ти так боїшся за своє життя? У ньому немає нічого особливого!
— То он як!..
— Саме так! Та ти й сам знаєш! Має, ти нудний і боягузливий!
— Тоді навіщо я тобі такий потрібний?
— Навіть так, ти мені дорогий! — Рем перейшов у наступ. — Я завжди намагаюся розворушити тебе! Намагаюся витягти тебе зі шкаралупи! А ти тільки дуєшся, ніби я роблю щось страшне!
— Чим тебе не влаштовує нинішнє життя? — щиро не розумів Май. — Тобі гарантоване місце у елітному підрозділі бойових магів! Сам король надіслав тобі запрошення! Тут ти будеш на своєму місці, ти…
— Ні! — гаркнув напрочуд агресивно Рем. — Моє місце не тут! Моє місце там, далі! — він уперто вказав у бік моря. — Мені недостатньо просто рухатися, як маріонетка, за чужими вказівками! Я хочу бачити світ, людей, хочу жити! Ти знаєш, що означає жити? Нові емоції, нові враження, знання! Зрештою, я навчався чаклунству так довго, що готовий кинути все заради життя!
— А я не готовий кинути все! — Май стиснув у руках рукави мантії. — Не готовий покинути близьких, майстра та можливу роботу в алхімічній лабораторії!
— Та чому ти такий безхребетний? — прогарчав, стиснувши зуби, Рем. — Боїшся всього на світі! Хочеш залишитись тут, у цьому болоті? Прекрасно! Залишайся!
Май розгубився.
— Стривай, Реме…
— Я не хочу втрачати життя через тебе! — Рем розвернувся і пішов.
Май вважав, що він просто розлютився, але скоро повернеться і вибачиться, як було завжди. Але з того дня вони більше не бачилися.
Май шкодував, що відпустив Рема, проте незабаром став нестерпно злитися на нього. Рем просто покинув його! Кинув все, як непотрібний баласт! А все заради дитячої потреби в пригоді! Довгий час Май не хотів згадувати Рема зовсім.
Поки майстер Шима не покликав його одного похмурого дня. Майстер був досить старий, ніхто не дивувався тому, що більшу частину часу він став проводити в ліжку. Май знав, що майстер помирає, та й сам майстер теж знав. Просто ніхто не говорив того вголос.
Май пам’ятав, як тримав його за руку, і як боляче стискалося все всередині, коли майстер Шима давав йому останні настанови.
— Не пускай сліпий гнів у своє серце, — хрипко казав він. — Інакше й сам станеш сліпим. Те, що тягне тебе — просто мить. З них складається наше життя. Потрібно навчитися насолоджуватися ними.
— Насолоджуватися?.. — здивовано повторив Май. — Майстре! Як я можу насолоджуватися? Коли Вас не стане, то…
— Але ж я був, — майстер посміхнувся. — І попереду ти матимеш ще багато людей. Кожен принесе частинку болю, проте це просто мить. Не закривайся від цього, Має. Будь готовим рухатися вперед.
— Я не… — голос тремтів.
— У тебе занадто велике серце, знайди в собі сили відкрити його для тих, хто його потребує.
Май стиснувся. Майстер замінив йому батька у якомусь сенсі. Він не міг думати ні про що інше, крім як про можливу втрату важливої людини. Вдруге у житті.
— Якщо одного разу Рем повернеться… — сказав майстер Шима з доброю усмішкою, — скажи, що я завжди пишався ним.
***
Май сидів у ванній довше звичайного. Він сподівався, що гаряча вода перед сном розслабить його. Однак сон все не пасував.
Нещодавно вони з Ремом поклали Віша спати. Цього разу кімната Віша змінилася (швидше за все, Віш створив її, тепер спираючись на спогади Рема). Май притулився до кута басейну, намагаючись зрозуміти, чому йому так не по собі. Він не хотів ділитися своїми бідами з Ремом. Не хотів прив’язуватися до Віша, однак, коли вони обнялися, то…
Ох вже це велике серце…
— Гей, — Рем постукав у двері. — Ти там взагалі живий?
— Чого тобі? — гаркнув Май.
— Живий, — зауважив він. — Тоді виходь, ти тут не один.
Май міг би сперечатись, але не бачив у цьому сенсу. Натомість він підвівся, витерся і одягнувся, а потім вийшов у спальню. Рем зустрів його розгубленим поглядом — він чекав суперечки. Але Май звалився на ліжко, не кажучи ні слова, сховався під ковдрою і просто мовчав.
Заснути так і не вдалося. Мая турбувало почуття певної незавершеності. Наче в горлі чи легень засіли слова, які терміново треба визволити.
У кімнаті стояла темрява. Важко припустити, скільки було часу, або скільки днів взагалі минуло з моменту ув’язнення, проте треба було набиратися сил.
— Агов, Має, — Рем, лежачи на спині, як виявилося, теж не спав, а дивився в стелю. — Мені шкода.
Май, лежачи на боці, міцно заплющив очі, сподіваючись прикинутися сплячим, але Рема так просто не провести.
— Я кажу правду. Я навіть припустити не міг, що в тебе сталося таке… Слухай, я хоч і став убивцею, але…
— Не варто, — твердо перебив Май.
— Ти можеш ігнорувати мене й надалі, але в чому моя вина? — Рем схрестив руки на грудях, починаючи справедливо дратуватися. — Я просто висловив співчуття!
— Я тебе ні в чому не звинувачував.
— Тоді хто винен?
— Я.
Рем не очікував такого. Він повернувся у бік нерухомого Мая, але оскільки він лежав спиною, не міг побачити, як сильно Май прикусив нижню губу. Май не хотів говорити це Рему, однак у грудях ніби щось виривалося назовні.
— У чому ти винен?
Тікати було пізно.
— Створенням Мирона займався я, — тихим голосом зізнався Май. — Лаїр військовий, а я все ж таки майстер і творець… Мирон ожив з наших частин душі й плоті, проте з народження був дуже хворим хлопчиком… У результаті він просто не витримав, — Май неусвідомлено почав крутити в руках край ковдри. — Я його творив, розумієш? Мені не вистачило майстерності… Мені не вистачило сил… Думаю, Лаїр також це зрозумів, але ніколи не звинувачував мене. Смерть Мирона була нестерпною… Я думав, що не переживу того. Як я можу жити, якщо не зміг вберегти власного сина?
— Ох, як усе складно… — Рем підвівся, масажуючи лоба. — Ти ж сам знаєш, що діти, народжені з магії досить часто… ну… Це аж ніяк не твоя вина, просто… Просто таке трапляється…
— Хотілося б у це вірити, але не виходить.
— Ти створив Віша, хіба це не показник твоєї майстерності? Так, Віш дивний дух, але… хто ще творив щось подібне? Я хочу сказати, що справа точно не в тобі.
— Віш не повинен був бути таким, але… — Май повернувся на спину, щоб розсіяно потерти лоба руками. — Я підозрюю, що він став дитиною через мої внутрішні переживання… Зрештою, він начебто результат змішування наших спогадів…
— А ще він відчайдушно прагне сім’ю, — Рем якось гірко посміхнувся. — Це, напевно, дісталося йому від мене…
— Що?
— Коли ти сказав, що заміжній, я навіть трохи позаздрив… Ні, серйозно! Я був недолюбленою дитиною в родині, мені не зрозуміти того, за що люди зазвичай так відчайдушно тримаються… Я побачив багато країн, неймовірно багато! Я бачив навіть живих драконів! Але потім якось зрозумів, що в цьому немає сенсу.
— Що? — все ще не розумів Май. — Але ж ти так того хотів…
— Це просто мить, — несподівано сказав він. — А куди повертатися, коли минає та сама мить? З ким говорити вранці? Кому дарувати увагу? Не думай, я зустрічався з багатьма людьми, та й не тільки з людьми, але… Все не те…
Май був більш ніж здивований таким одкровенням. Він не думав, що Рем взагалі дозріє до таких ось міркувань.
— Як тебе пощастило стати найманцем? Хіба ти не героєм хотів бути?
— Не хочу визнавати, але ти мав рацію, — Рем зітхнув, адже справді не хотів того казати. — У чужій країні без досвіду… Та в принципі… Не можна стати героєм просто з бажання знайти пригоди. Довелося шукати інший спосіб заробляти гроші. Чесно, я навіть не пам’ятаю, як саме я став найманцем. Почалося все з дрібних доручень голови гільдії злодіїв, а потім доручення ставали все більшими, ціна все вище, і про мене почали говорити…
— Я чув, — кивнув Май. — Ти був учнем майстра Шими, королівська рада довго проклинала тебе за такі «подвиги».
— Я здогадувався, — хмикнув той. — Але, щиро сказати, мені подобається моя робота. Я не шкодую. Але від сім’ї не відмовився б.
— Дивна ж у тебе буде сім’я, — Май дозволив собі посміхнутися. — Не уявляю людину, яка б покірно терпіла тебе…
— Які в тебе стосунки із чоловіком? — просто запитав Рем, пильно дивлячись на нього. — Я наводив довідки про тебе. Так, поверхово, адже мені треба було пробиратися до лабораторії. Начебто ти заміжній, однак більшу частину життя проводиш на роботі.
— Після смерті Мирона ми віддалилися. Таке буває, — Май невизначено знизав одним плечем. — Кожен зайнявся роботою, щоб не думати ні про що… Однак Лаїр не казав, що хоче розійтися, та й я… Мабуть, якби він захотів мене кинути, я знову впав би в розпач. До речі… Чому ти питаєш?
— Можливо, не все втрачено, — Рем зрештою впав назад на свою подушку. — Якщо Віш дістанеться до цих твоїх спогадів, то буде засмучений. Виспися, наберись сил, а потім продовжимо грати роль закоханої парочки.
Май гірко посміхнувся у порожнечу. Особисто він не грає.
***
Ранок почався напрочуд приємно. На сніданок Віш звідкись дістав справжнього в’яленого кабана. Май порадувався, що не доведеться готувати, і із задоволенням покуштував блюдо. Загалом атмосфера за столом стояла напрочуд дружня.
Після напруженої ночі, Май, можна сказати, відпочивав від своїх думок. На мить навіть вдалося забутися.
— Ви вчилися разом? — поцікавився Віш, насолоджуючись стравою без столових приладів. — Це було весело?
— Скоріше так, ніж ні, — відповів Рем, підпираючи щоку рукою. — Може, якось ти дозрієш для зовнішнього світу?
— Може, — Віш лише знизав плечима. — Я хоч і бачив у ваших спогадах деякі образи, але це не цілісні сцени. Я майже вас не знаю, тільки відчуваю як частинку себе.
Май розчулився, але відразу себе обсмикнув. Нема чого розчулюватися духові! Але… Май знову глянув на Віша, а в нього такі чисті очі та круглі щоки…
— Не варто набивати повного рота, Віше, — м’яко порадив Май. — Хіба ти голодний?
— Ні, я… — Віш насилу проковтнув м’ясо, щоб нормально відповісти. — Я просто роблю як тато!
Май пустив Рему скептичний погляд. Рем не відзначався особливою культурою, але цього разу чомусь відчув легкий укол сорому від такого погляду.
— Що? Я не знав, що він повторює!
— Постарайся згадати елементарні правила поведінки за столом, — Май уперто простяг йому столові прилади, поставив келих з вином і простягнув серветку. — Відмови не приймаються.
— Ти не можеш виховувати мене, я даремно…
— Бери серветку і поводься пристойно!
Почуваючись програвшим, Рем все ж таки прийняв серветку і поклав її на коліна. Незручно, звичайно, але не смертельно. Тим більше, що треба подавати добрий приклад «синові».
— Повірити не можу, що їм як аристократ якийсь… — Рем почав бурчати, бо йому не подобалася поразка.
— Не вір, адже до аристократа тобі далеко.
Підкол від Мая був несподіваним, і Рем розвеселився.
— Що це означає? Я ж намагаюсь!
— Тоді тримай вилку правильно.
— Все заради тебе, Віше, — весело кинув Рем. — Мама любить повчати, як бачиш, а я стоїчно терплю.
Май самовдоволено кивнув. Йому подобалося, що відбувається — розуміння та спокійна розмова. Серце тремтіло від думки, що ці моменти, штучні, щоправда, скороминущі.
— Мама багато чого знає! — захопився Віш, і відразу перейняв загальну поведінку, намагаючись снідати охайно. — Навіть знає правила поведінки!
— Думаю, я знаю, чому йому так важливо, — заговорив Рем. — Якось твій мама закохався у приїжджого учня. Нас запросили на спільний обід, і мама весь час впускав ложку. Йому було так соромно перед об’єктом закоханості, що з того часу ідеально завчив манери поведінки за столом.
Май уражено видихнув, покриваючись рум’янцем. Згадувати той момент із дитинства було неймовірно соромно — він справді зганьбився перед гостями!
— Це не смішно! — захистився він, перериваючи хихикання за столом. — Той хлопець більше зі мною не говорив після моєї ганьби!
— Ага, — кивнув доволі Рем. — Саме цього я й домагався.
— Що-о?
— Я зачарував твою вилку.
— Що?! — спалахнув Май. — Та як ти міг! Ти ж знав, як я нервував! Навіщо ти взагалі вирішив так пожартувати?
— Я не жартував, — виправдався безсовісний Рем. — Я просто ревнув! Ти ж подобався мені, а тут почав говорити про якогось незнайомця! Ось я й вирішив не дати йому випередити мене.
Май похмуро поцікавився, проте не сердився, адже це було дуже давно:
— І чому ж ти не признався, що справа була зовсім не в моїй незручності?
— Я побоявся. Ще б накричав!
Віш розсміявся, а слідом за ним розсміялися Рем та Май. Май справді не сердився, йому було навіть приємно усвідомлювати, що теплі спогади все ще прослизають у темах розмови. Адже Рем не обов’язково поганий. Зовсім ні. Він просто не такий, як Май. І цим дуже приваблював.
Рем міг дратувати, але варто йому стати м’якше, як Май ніби повертався в безтурботні часи учнівства.
— Напевно, зовні багато цікавого… — замислився Віш, виглядаючи дуже невпевненим. — Але ж там і страшно…
— Чому страшно? — не зрозумів Май. — Насправді не так вже й страшно, якщо знати своє місце.
— Війни, суперечки, сварки та ненависть один до одного… — Віш невизначено хитнув головою і похнюпився. — Я мало що розумію, але все це якесь страшне.
— Із цим важко посперечатися. Але, крім жахливих речей, є й позитивні сторони.
— Мені добре, коли я з вами. Я не хочу, щоб мене віддавали комусь іншому.
Рем зітхнув:
— Ну знаєш… Віддати тебе комусь уже не доведеться. Зрештою, ти навряд чи виконуватимеш доручення чужих людей.
— Це навіть добре, — поспішно вставив Май. — Не вистачало ще погіршити ситуацію! Я навіть не знаю… Навряд чи зможу віддати тебе, Віше, навіть королю.
І Мая це засмучувало. Він почував себе м’якотілим дурнем. Віш не повинен був стати справжнім, але тепер… Навіть якщо він — зброя, що з того? Очевидно, що Віш відчуває світ як належить дітям, тому завдавати йому болю рука не піднімалася. Схоже, що король буде в гніві. Чи варто прощатися зі своїм званням майстра? І чи так це звання важливе?
— Дякую, мамо, — Віш засяяв від радості, почувши від Мая щось подібне. — Мені так приємно, що ти захищаєш мене!
— А хто захистить тебе, Має? — іронічно спитав Рем. — Відмовиш королю — чекай лиха.
— Те саме стосується й тебе, — парирував Май. — Що ти скажеш своєму замовнику?
— Ну, офіційного договору ми не мали, цілком можу втекти від відповідальності. Відсиджуся вдома, насолоджуючись шумом морського прибою, — Рем виглядав так самовпевнено, ніби вже вдома. — Якщо тобі нема куди податися, то я із задоволенням заберу тебе до себе. Виховуватимемо Віша як належить.
— Дуже смішно…
Май не хотів навіть вдумуватись у ці слова, що здавались йому просто поганим єхидством. Однак Рем лише хмикнув, ніби зовсім не веселився. Віш же загорівся ідеєю, як з’ясувалося:
— Море? Я не бачив справжнього моря!
— Якось тобі покажемо, — пообіцяв Рем. — Коли наважишся визирнути назовні. Сам побачиш, наскільки воно чудове. Наче вся енергія світу звернулася у воду і заснула в очікуванні шторму.
— Це так вражає! — вигукнув Віш.
— Умовляй маму, бо, як бачиш, він не хоче нікуди йти зі мною.
Май не розумів, що Рем задумав. Або просто не хотів розуміти.
***
Весь день Віш вмовляв Мая виїхати з татом на море. Це було дивно, Май навіть кілька разів хмурився, щоб показати Вішу свій настрій, але не допомогло. Віш так горів ідеєю побачити море разом із батьками, що навіть засинаючи, не припиняв розповідати про свої мрії.
— …А потім ми могли б скупатися! — Віш не заспокоївся, навіть коли Май накрив його ковдрою. — Я не вмію плавати, але ж там не скрізь глибоко? Я, мабуть, і втопитися не можу… Я хочу довідатися точно!
— Так, так… — ніяково усміхаючись, прокоментував Май. — Охолонь вже. Якось обов’язково побачиш море.
— Будь ласка! — вкотре прошепотів у благанні Віш. — Мама! Тато не милуватиметься морем без тебе!
— Саме так, — кивнув сам Рем, поклавши руки на пояс, начебто вже все вирішено. — Тобі варто обдумати все краще, Має.
— Та що ви причепилися?.. Все, Віш, добраніч!
— Щоб тобі наснилося море! — сонячно побажав Рем.
Як завжди, вони вийшли з кімнати Віша прямо до своєї спальні. Май не встиг навіть розслабити плечі, як Рем закинув руку йому за плече, не давши піти у ванну.
— Що це за неприступність?
Від близькості серце Майя гримнуло, як грім у літню ніч. Він бачив зухвалу усмішку Рема так близько! Стало ніяково, адже Май не планував давати своїм почуттям розгорятися заново, все має залишатися в минулому, хіба ні?
— Що на тебе найшло? Ти весь день підбиваєш Віша на дивну ідею! — Май вибрав тактику, що має на увазі суцільне обурення. — І як мені реагувати на такі дурниці?
— Чому дурниці? — Рем відсторонився, але тільки для того, щоб розвернути Майя до себе за плечі. — Це чудовий шанс почати все заново!
— Що?.. — тактика провалилася, Май був збентежений.
— Що тебе тримає у королівстві? Король ніколи не дозволить тобі спокійно виховувати Віша, ти ж знаєш! Ти не зможеш забрати його чи приховати. Ніхто не піде тобі на поступки, — цілком розсудливо почав Рем. — І що ти будеш робити?
— Я ще не думав про це.
— То вже час! Хочеш віддати Віша мені? Але йому потрібна мама не менше, ніж тато! Він у результаті все одно страждатиме!
Май засумнівався. Він не встиг придумати вихід, але ж!
— Ти ж розумієш, що Віш не наша дитина?
— Ну, знаєш, якщо він славний малий, то чому б і ні?
— З глузду з’їхав? — здивувався Май. — Я маю чоловіка!
— Щось я не бачу сліпої прихильності між вами. Не те щоб я намагався розглянути, але все ж таки. Мені начхати на Лаїра, чесно. Я бачу лише тебе.
— Та що ти таке кажеш?
— Я кажу, що не хочу тебе відпускати, — серйозно, якщо не твердо, відповів Рем. — Тільки не тепер, коли я згадав, чому взагалі закохався у тебе! Мені не вистачало тебе багато років. Я навіть не сподівався, що станеться щось подібне!
— Ти збожеволів?..
Серце досі глухо калатало в грудях. Май не міг сприймати слова Рема всерйоз, адже це просто божевілля! Проте, бачучи цілком зібраний, наповнений рішучістю погляд Рема, сумніви і закрадалися в розсудливі думки.
— Можеш дивитися на мене як на безумця, — поблажливо відповів Рем, чудово помітивши замішання Мая. — Мені байдуже. Вдруге я не збираюся відпускати тебе.
— Та яке…
— Ти розчарований у мені, але не настільки, щоб не дати мені другий шанс, — Рем не дозволив Маю відсторонитися. — Просто уяви, як добре нам буде разом! Ти потрібен мені!
Май сподівався, що не почав червоніти, ніби повернув собі юнацький вік. Він не міг відмахнутися від свого життя заради чогось абсолютно невідомого.
— Рем, тобі просто здається, що я потрібний тобі, — спробував пояснити Май. — Насправді тебе здолало відчуття ностальгії. Те, що раніше між нами щось було, не означає, що…
Рем наполегливо поцілував його в губи. Май очікувано здивувався, коли зухвалий язик прослизнув між губ, ніби так і потрібно. Приголомшення змінилося обуренням, Май спробував відштовхнути Рема, але в нього не вийшло. Рем наполегливо подався вперед, тим самим притиснувши Майя спиною до дверей. Тоді шляхи відступу і виявилися перекриті.
Май хотів би сказати, що поцілунок йому не подобався, проте, зіткнувшись із такою завзятістю, повільно розтанув. Зрештою, саме тому він взагалі закохався у Рема. Вони не схожі: у Рема завжди є плани, він не боїться їх виконувати, а Май же рідко наважувався на щось рішуче, його весь час треба було штовхати. І Рем штовхав.
Рем повільно перервав поцілунок, але не відсторонився, насолоджуючись інтимною близькістю. У кімнаті наче стало в рази тепліше.
— Сама доля дала нам можливість почати все наново, — вкрадливо прошепотів Рем, плавно й ніжно провівши руки до Мая долонь. — Навіщо ж лякатися? Ми завжди розуміли один одного, тобі не вдасться обдурити мене. В глибині душі я потрібний тобі.
— Та чого ти… — затнувся Май, не знаючи, що й сказати. — Ти досі вважаєш, що мені потрібний хтось, хто мною керуватиме? Вимушений розчарувати.
— Ну, годі дутися, — примирливо посміхнувся Рем. — Ти ж розумієш, що більша половина моїх слів виходила з образи. Адже я так хотів поїхати разом з тобою після випуску!
— Але ти не питав, чи я цього хочу.
— А ти не казав, що не хочеш.
— У цьому справді тільки моя провина. Я бачив, як ти гориш ідеєю, і не знав, як пояснити ситуацію. Я не шкодую, що лишився. У мене була цікава робота, багато відкриттів… Шкода, що після повернення я втрачу все це через невиконання королівського наказу.
— Але, постривай! Тобі не обов’язково кидати свою діяльність! Якщо ми поїдемо разом, то зможемо робити, що душа забажає! Має, ти зможеш займатися алхімією без наказів згори, розумієш? Ми виховуватимемо Віша, якщо вже несподівано стали батьками, і проживемо гарне життя!
— Схоже, ми повернулися на початок конфлікту… — Май насупив брови, але він не хотів починати суперечку знову. — Я захоплююсь твоєю готовністю до всього. Але ми вже не діти, наші стосунки зовсім не казкові. Для того, щоб стати сім’єю, потрібен час. Ми опинилися в полоні, і тільки тому були змушені спілкуватися, але це не одне й те саме. Якщо ти одного разу розчарувався, то розчаруєшся знову.
— У цьому і є суть відносин. Приймати один одного будь-якими, навіть із розчаруванням. В юності ми обидва цього не розуміли, особливо я. Але ж зараз все інакше! Май, сам подумай! Як ще ти зібрався захистити Віша від королівських розбирань? Попросиш допомоги у чоловіка? І чий бік він обере?
Май тяжко видихнув. Він знав, що Лаїр не піде проти короля та своєї країни, тим більше заради Віша. Іншим марно пояснювати, що Віш вийшов зовсім не зброєю. Таку могутню істоту не дозволять забрати якомусь там алхіміку.
— Все складно, — Май зіщулився і схрестив руки на грудях. — Потрібно спробувати пояснити Лаїру…
— Не боїшся славитися зрадником?
— Боюся.
— Виходить, у тебе немає вибору. Ми можемо піти разом, — серйозно сказав Рем. — Плисти туди, де мій дім — ніхто нас там не знайде. Якщо ти хочеш спокійного життя, то я готовий його дати. Пригоди, звичайно, чудово, але проводити час разом теж непогано.
— Ти пропонуєш мені стати не просто зрадником, а й біженцем? — Май стомлено зітхнув. — Як у тебе так виходить? Ти хоч розумієш, що я не можу відмовитися від колишнього життя?
— Має, за що ти так чіпляєшся? — щиро здивувався той. — Якби ти був щасливий у шлюбі, я не посмів би руйнувати твою сім’ю. Але ж ти нещасний. Тебе можуть позбавити роботи, звання та привілеїв. То чи є сенс триматися за це?
— Я не можу тобі довіряти. Абсолютно.
— А це вже грубо.
— А чого ти чекав? Ти раптово зрозумів, що хочеш почати все заново, а я маю просто це прийняти?
— Вибач, що поводився як мудак по відношенню до тебе, — Рем поспішив вибачитись, поки Май не почав згадувати все, що він взагалі встиг наговорити. — Спрвді, вибач. Обіцяю стежити за язиком.
— Та я хотів не це почути!
— А що ще? Я запропонував стати сім’єю та почати все заново за морем! На цей раз у тебе будуть гарантії, ми не опинимося на вулиці! — Рем уперто стиснув його руки у своїх долонях. — Я зможу забезпечити родину всім, що нам потрібне! Хоча з таким сином… Напевно, ми в принципі житимемо в шоколаді…
— Ти зібрався використати Віша?
— Навіть не думав про це. Не додумуй за мене. Просто давай спробуємо почати все з чистого аркуша, прошу вже вкотре.
Май гадки не мав, що треба сказати. Він розумів, що його робота та звання майстра, а слідом і шлюб, будуть зруйновані через бажання захистити Віша від долі безвільної зброї. І розумів, що Лаїр не триматиметься за нього.
— Мені треба подумати, — сухо сказав Май. — Не дави на мене.
— Гаразд, — здивовано відповів Рем, пропускаючи його в кімнату. — Але не затягуй із цим. Сам бачиш, що Віш майже готовий вирушити у зовнішній світ. Тоді нам і належить зробити вибір.
— Я розумію.
***
Віш справді був майже готовий. Він розглядав книги, де зображені малюнки моря, читав текст про водну флору та фауну, уважно слухав розповіді Рема про подорожі на кораблі. Май спостерігав за ними з кухні, хоч і нерідко приєднувався до розмов, і все розмірковував про своє остаточне рішення.
Віш точно дитина. Він допитливий, милий і вразливий – це не зброя. Май створив його з частинки себе та Рема, а тепер пожинає плоди власної дурниці. Віш називає їх батьками, але з якогось боку так воно і є. Не можна віддавати власну дитину.
Май упіймав себе на думці, що не хотів би прощатися з цією затишною атмосферою. Рем більше не грубить, Віш слухається з першого разу — це справжня сімейна ідилія, яку Май уже не мріяв відчути. Але чи правильно буде покинути Лаїра? Можливо, він і не засмутиться, адже кохання між ними вже згасло.
А серце наполегливо тяглося до Рема. До його божевілля та бажання змінити життя. До його впевненості у завтрашньому дні.
— Ти так сильно спалахнув мрією побачити море! — Рем підхопив Віша на руки і посадив поряд на диван. — Але якщо ти можеш майже все, то чому сам не подивишся на море?
— Ну… — Віш опустив плечі, скромно посміхаючись у книгу. — Я не можу вийти назовні… У мене залишилося не так багато часу…
— Що? — Май, почувши це, вийшов із кухні. — Про що ти?
— Зараз люди намагаються розколоти мій дім. Той артефакт, що мама зробив, — несподівано повідомив Віш, остаточно втративши й натяки на колишні веселощі. — Напевно, скоро вони зруйнують артефакт і я зникну. Ви опинитеся на волі. Я просто хочу запам’ятати ці моменти назавжди. Не знаю, що на мене чекає.
Май та Рем одночасно занепокоїлися. Рем навіть прибрав книжки подалі.
— Чому ти мовчав? — здивувався він.
— Потрібно забрати артефакт, поки не пізно! — вигукнув Май. — Не знаю, скільки часу пройшло, але важливо! Я не подумав! Люди зовні хочуть дістати Віша!
— Але ж вони не вміють поводитися з артефактом! Це вмієш лише ти! — Рем насупився. — Більше не можна тягнути!
— Мамо? Тату? — сам Віш здивовано підвів на них очі. — Все добре. Я все одно не живий у повному розумінні цього слова. Я дуже образив вас, коли зачинив у артефакті разом із собою. Але я знав, що це ненадовго, от і…
— Ні, Віше, не треба так казати, — м’яко, але серйозно сказав Май. — Я не хочу, щоб люди зовні зробили тобі боляче. Я створив твій артефакт і мені потрібно захистити його.
— Ніхто не бажає тобі смерті, — доповнив Рем, пошкрябавши Віша по волоссю. — Якщо ти боїшся людей, то ми захистимо тебе від них.
— І ви не злитесь? Я ж змусив вас вдавати, ніби ви кохаєте одне одного! — очі Віша зрадливо заблищали. — Я не хотів бути поганим! Я просто хотів, щоб мама та тато були поруч, поки ще можна!
Рем підвівся з місця, а потім витріщився на Мая з усією серйозністю, на яку був здатний. Май зрозумів, що Рем готовий. І тепер треба було озвучити своє рішення. Як виявилося, часу для роздумів дуже мало, але скільки можна? Весь час тікати від самого себе, шукати виправдання?.. Май хотів бути майстром та алхіміком, і він ним уже став — ніхто не зможе відібрати його майстерність, правда? А ось відібрати Віша чи Рема цілком. Пора вже прийняти зміни.
— Гаразд, — зітхнув він. — Я прийняв рішення.
— Вчасно, — кинув Рем. — Сподіваюся, мені не доведеться викрадати тебе, і ти підеш добровільно.
— Викрадати?.. — похмурнів Май. — То був твій запасний план?
— Ну, він бодай був.
— І нічого іншого тобі на думку не спало? Досить з мене викрадень!
— Тоді тобі доведеться стати моїм чоловіком. Не обов’язково офіційно, — сказав Рем, без натяку на жарт. — Ми маємо впливти разом. Заберемо Віша і відпливемо на першому ж судні, яке вирушатиме на схід. Там нас ніхто не зможе дістати.
Май підтиснув нижню губу. Ризиковано. Як можна довіритися Рему після стількох років розлуки? Він цілком може обдурити та продати Віша! Однак якби він справді того хотів, то не став би замовляти зуби саме Маю — це безглуздо.
— Я готовий спробувати, — промовив із сумнівом Май. — Але якщо щось піде не так, якщо ти обдуриш мене…
— Тоді не варто боятися, — Рем підхопив його за лікті, видавши своє збудження перед справою. — Я зможу скористатися ефектом несподіванки і розкидати натовп, що зібрався навколо артефакту. І ми втечемо, якщо ти застосуєш свої вміння проти варти. Далі вже буде простіше.
— Це небезпечно.
— Саме так. Але від цього залежить наше життя.
Май помасажував очі. Важко навіть уявити, як вони перевернуть усе це. Незважаючи на підтримку Рема, виступати проти своїх все одно тяжко.
— Я хочу залишити записку Лаїру, — сказав Май, на що Рем пирхнув:
— Здався тобі він! Тебе так і тягне до аристократів!
— Він мій чоловік! Я мушу пояснити йому, чому раптом вирішив втекти!
— Гаразд, якщо це тебе заспокоїть, — упокорився, нехай і з невдоволенням, Рем, відпустивши його. — Як для біженця ти надто правильний!
— А як ще? Не можна просто все кидати! Це безвідповідально!
— Може, виховуватимеш мене потім? У тебе буде багато часу.
Віш витер сльозу рукавом, не розуміючи до ладу, що відбувається. Але він був щасливий за однієї думки, що він залишиться разом з батьками. Такий щасливий, що не вірив у те, що відбувається.
— Значить… — сказав він. — Я буду вашим сином?
Рем закотив очі:
— Технічно, ти є наш син, якщо при створенні були задіяні частки наших душ.
Май же здивував:
— Як ти здогадався про це?
— Ти досі носиш мій подарунок. Я побачив, поки ти спав у моїх обіймах, і швидко зрозумів, у чому фішка. Я ж не настільки дурний, щоб не зрозуміти!
Май зніяковів дуже різко. Мало того, що він, виявляється, спав в обіймах, видав свій секрет із подарунком, то ще й випадково створив їм дитину. Що ж, тепер заперечувати власні почуття перед Ремом буде марно, якщо не даремно.
Віш підстрибнув, тим самим піднявшись з дивана на ноги, і з занепокоєнням подивився на батьків:
— Я не хочу, щоб ви постраждали через мене! Я допоможу вам дістатися моря! І ми разом житимемо, як нормальна родина!
Рем перевів погляд на Мая:
— Ти точно готовий?
— Цього разу готовий.