Май знав, що роботу потрібно завершити вчасно, не міг цього зробити. Деякі експерименти не можуть уміститися у відведений самим королем час. Так, Його Величність прописав чіткі дати для початку та завершення роботи, що вже говорити про необхідні результати? Май був знаменитим і успішним майстром практичної алхімії, під його начальством знаходилася вся королівська лабораторія, але навіть за такого розкладу робота нещадно стопорилася.
Май сподівався на розуміння, але мало вірив, що Його Величність змилується. Зрештою, це не вперше, коли Май не міг укластися в строки.
— Майстре Майрон, — тихо покликав юнак, одягнений у учнівський балахон, — Його Величність погодився переглянути терміни, але, боюся, це нас не врятує…
— Я розумію, — серйозно кивнув Май, дивлячись на розкидані паперові нотатки через лінзи круглих окулярів. — Розрахунки перевірені не один раз, помилки бути не може. Однак нам не вдається викликати реакцію.
Учень помітно стомлено опустив плечі:
— Може, варто це залишити на завтра? Майстре Майрон, вже друга година ночі!
Май здивовано обернувся. Його біла мантія різко виділялася в напівтемряві порожньої та просторої лабораторії, що сяяла різними кольорами від магічних артефактів та зіллів. Май часто не помічав плину часу у своєму підземеллі, а всі його підручні вже змирилися з цією його особливістю і припинили відволікати майстра від роботи. Ось як і сьогодні – робітники пішли після закінчення зміни.
— Тоді йди, — Май звернувся до учня, який, від почутого, відразу ж пожвавішав. — Я зараз теж йду. Лише зберу деякі папери.
— Добре, майстер! — учень чемно вклонився і квапливо зник за широкими дверима.
Май спантеличено повернувся до своїх нотаток. Доручення, залишене королем, було просто неймовірним! Май навіть сумнівався, що здатний на таке в принципі! Справа в тому, що в королівстві йде довга війна, яку просто не можна програти. Май не міг знати, як Його Величність прийшов до думки про неймовірний артефакт, який міг би виконувати бажання, подібно до особливих духів, але в цьому було щось цікаве. Зрештою, люди придумали лякаюче багато різних атакуючих заклинань, проте війна не поспішала закінчуватись, зате зброя, яка може знищити ворожу армію в одну мить… Так, звучить неймовірно, якщо не казково. Однак Його Величність чітко дав зрозуміти, чого бажає від найталановитішого алхіміка у королівстві.
І Май частково захопився цією справою. Так, професійний інтерес. Війна особисто його ніяк не торкалася — Май жив у чотирьох стінах і рідко виходив на вулицю. Він не бойовий маг. Часом він так захоплювався роботою, що сприймав війну так, ніби вона відбувається в іншій реальності.
Артефакт, який носив робочу назву «Віш» (що старовинною мовою означало «бажання»), зовні був готовий: він нагадував золотий наконечник списа, прикрашений безліччю дрібних символів для підтримки магічної енергії. Так, Май знайшов спосіб вмістити колосальну кількість магічної енергії в одному предметі, який, власне, теж винайшов разом зі своїми учнями, проте цього було недостатньо. Май розумів, що тут справді потрібний дух. Саме дух, а не проста енергія, оскільки енергія не розумна істота, і озвучене бажання короля просто не сприйме. А ось створити духа…
Що ж, це був особистий експеримент для самого себе, адже Май перелопатив усю рукописну працю своїх попередників, але нічого такого ще не зустрічав. Щоб створити людину потрібно два живі організми, і щось таке необхідне і для штучного духу, просто без плоті. Однак складно передбачити, що з цього вийде, і як такий розум контролювати. Ризикова справа, але Його Величність має розуміти, що запросив неможливе.
— Якщо я хочу оживити його… — пробурмотів Май, перебираючи в голові варіанти, — то маю підійти до цього як до створення альтернативного життя. Плоть тут не потрібна, лише душа, отже, мені потрібно дістати два зразка духовної енергії…
Май підійшов до артефакту, що іскрився від магії, що переповнює. Нормальні люди залишають свою роботу на ранок, проте Май навіть не подумав про це. Він міг бути хорошим у своїй галузі, проте не можна бути ідеальним у всьому.
Май наставив долоню на артефакт і поділився своєю життєвою енергією, відчуваючи при цьому холодок по тілу. Каштанове волосся ніби стало дибки, а блакитні очі засяяли від яскравого світла, випромінюваного артефактом. Май віддав частину своєї душі тільки тому, що розраховував на гідний рівень знань, але відразу згадав, що цього недостатньо. Потрібна ще одна душа. Душа, яка не зіпсує «Віш», а наділить його тільки потрібними якостями. На жаль, усі учні вже давно спали в ліжках, а будити їх зараз, коли справа ось-ось зійде з мертвої точки… Та й кого, власне, вибрати?
Сумно видихнувши, Май дістав амулет, який завжди тримав захованим під мантією. Безумство. Безумство брати життєву енергію звідти. Але все ж таки цікаво, що вийде. Якщо експеримент провалиться, то хоч не буде жертв. Зрештою, без дослідів не буде результатів. Тому Май простягнув круглий амулет із печаткою кохання до артефакту і почав спостерігати.
«Віш» зашипів, на мить згас і незабаром продовжив звично іскритися, як й хвилинами раніше. Май фиркнув, одягнув амулет, сховав його і почав шкодувати, що взагалі пішов на поводу у спонтанної ідеї.
Май упав на дерев’яний стілець, стомлено закинувши голову. І чим він думав?.. На що сподівався?.. Складно будувати теорії про те, як створити душу без тіла, коли немає жодного фундаменту на кшталт правил. Про те, як створити тіло без сексуального зв’язку, написано лякаюче багато, але це зовсім не те!
— Що ж я роблю не так?..
Май так глибоко задумався, що навіть не почув, як рипнули важкі двері. Той, що увійшов, спочатку заповільнився, а потім уже сміливо пройшовся вперед, діставши з пояса заговорений кинджал. Чорний плащ з каптуром дозволяв йому зливатися з тінями палацу — не без допомоги заклинання, звичайно.
— Може, річ у кількості життєвої енергії?.. — тихо міркував Май, безцільно розглядаючи стелю. — Можливо, артефакт вимагає, щоб життєва та магічна енергія перебували у повній рівновазі? З одного боку, у людей такого не буває, але з іншого — «Віш» і не людина.
Незнайомець підійшов ближче і змахнув каптур. Червоне волосся впало на хитрі очі з лисячим прищуром. Він усміхався з часткою поблажливості, вслухаючись у бурмотіння Мая.
— Зовсім не змінився, — сповістив той, хто прибув з ноткою глузування. — Я міг би вже десять разів тебе вбити, а ти б не помітив.
Май схопився з місця від несподіванки та легкого переляку. Така реакція розвеселила непроханого гостя. Май напружився всім тілом:
— Рем?!
— Той самий! — підморгнув той, як ні в чому не бувало. — Скільки ми не бачились? Здається, з того часу, як відучилися у майстра Шими… Судячи з мантії, ти й сам став майстром! Що ж, цілком очікувано від гарного хлопчика!
Май відчував тривогу, але не знав, як краще повестися.
— Я чув, куди ти подався, — несхвально відповів Май. — Що б сказав майстер Шима, якби дізнався, що ти працюєш у гільдії найманих убивць?
— Ну, якби майстер не помер, то ми б довідалися, — Рем легковажно знизав плечима, а потім застрибнув на стіл, щоб сісти на краю, ніби зібрався слухати якусь цікаву історію. — Схоже, я став знаменитим, коли навіть ти, людина без інтересів, знаєш, чим я займаюся.
— Ще б пак, — прибрехав Май. — Ти пробрався до палацу під покровом ночі… ще й до моєї лабораторії… Що тобі треба?
— Радий, що ми перейшли до суті ось так одразу. Мені потрібна та штука, — Рем вказав на «Віш», що стоїть на віддаленому столі.
— Що?.. — здивувався Май. — Ти хоч знаєш, що це?
— Наче твій геніальний винахід, так? Розслабся, особисто мені ця штука ні до чого. За неї король Найшар готовий заплатити майже третину всієї своєї скарбниці!
— Найшар?.. Це ж король ворожої країни… — Май задумався. — Значить, він дізнався про наш план… Зрадники?.. Неважливо, адже…
— Та тобі особисто не начхати, хто там і з ким воює? — байдуже хмикнув Рем. — Ти зовсім не змінився, я думаю, ти досі носа на вулицю не висовуєш. Яка тобі справа до країни? Віддай мені штуку, твоє життя не зміниться.
— Помиляєшся.
— Та що ти?
— Може, я не маю справи до країни, але я поважаю свого чоловіка, — випалив Май. — Лаїр любить батьківщину, роботу і короля, і тому я не дозволю такому покидьку, як ти, забрати нашу головну зброю у боротьбі!
Май був серйозним.
Хоча через роботу вони з Лаїром рідко бачилися (можливо, робота була лише приводом), Май відчував до чоловіка якусь прихильність і повну повагу до його поглядів. Лаїр особисто не воював на фронті, але як племінник короля часто брав участь у військових зборах, а потім розповідав новини Маю. І тільки тому Май взагалі погодився на шалену витівку короля! Тільки заради Лаїра!
Рем видав уїдливий смішок. Май розраховував на іншу реакцію, та хоча б подив! Рем махнув рукою, мовляв, почекай, відсміюся і відповім. Він завжди був таким. Ніколи не шанував нікого, крім самого себе. Май сердито насупився. У жилах закипала кров, побачивши самовдоволеного Рема.
— Слабовільне створіння, — Рем підвівся з місця, пильно дивлячись на Мая з їдкою усмішкою. — Ти ніколи не міг робити щось із власних міркувань. Тобі завжди потрібна була вказівка! Тому майстер і любив тебе, слухняну собачку.
— Якщо дотримання принципів для тебе прояв слабкої волі, то нехай буде так. Я хоча б не збираюся зраджувати власну батьківщину заради грошей.
— Батьківщина? Я прожив все життя за морем то ж просто заберуся кудись подалі від цієї кривавої сварки, — Рем розвів руками. — А ти можеш і далі сидіти в підземеллі.
Рем зробив крок уперед, а Май уперто став стіною, хоч і відчув себе жалюгідним на тлі добре розвиненого високого Рема.
— Я тобі не дозволю, — відрізав Май, не приховуючи роздратування.
— І що ти зробиш? Всю охорону поблизу я вже тихенько перерізав, — зневажливо посміхнувшись, спитав Рем. — А ти, з твоїми ганебними вміннями в бойовій магії, що ти зробиш? Має, я міг би убити тебе ще раніше, але майстер не зрадіє, якщо побачить тебе на тому світі раніше відведеного часу.
Май розумів, що Рем запросто його переможе. Ще під час учнівства вони дуже відрізнялися. Май добре почував себе в алхімії, де треба творити магічні речі, а Рем вважав за краще знищувати. Майстер багато разів скаржився на неслухняного Рема, але завжди хвалив його за успіхи, які були, безперечно, великі. Май навіть вважав, що Рем стане військовослужбовцем, однак…
— Ти не уявляєш, що можеш скоїти, — уперто відрізав Май, намагаючись звернутися до голосу розуму. — «Віш» — ще незавершений проект артефакту, який під силу і вмінням перевершує все, що ти коли-небудь бачив.
— Знаю, але тому мені й заплатять нечувані гроші за нього.
— Тобто ти навіть не думаєш залишити «Віш» собі?
— Та навіщо? Влади я не бажаю, а багатство й так буде. Наявність такого артефакту забезпечить мене заздрісниками, і як наслідок – ворогами. Навіщо мені це?
— Ти справді не розумієш, але…
— Годі. Мені начхати.
Рем недбало відштовхнув його убік, наближаючись до артефакту. Май не міг цього дозволити! Кидати в Рема заклинання — не вихід, адже Рем, напевно, носить захисні амулети, і тому…
Май схопив зі столу дві пробірки з ще не зовсім готовими еліксирами. Поодинці вони марні, але якщо їх змішати, то простим вибухом не обійтися! Май кинув дві пробірки під ноги Рема, на що той здивовано обернувся, і тоді стався вибух.
Він виявився аномально сильним, Мая знесло ударною хвилею убік, як і близькі меблі. Рем, втім, теж не зміг встояти на ногах, і, потираючи голову, уже піднімався на ноги серед їдкого сірого диму, що затягнув усю лабораторію. Май скочив на ноги слідом, щоб спробувати затримати Рема, але тут же здивувався.
Перед ними стояв хлопчик. Хлопчик із сріблястим волоссям та блідою шкірою, на вигляд якому навряд чи можна дати одинадцять років. Його тіло мало схожість з людиною, проте, ховаючись у диму, нагадувало більш напівпрозорий силует.
— Що це ще таке?.. — Рем безцеремонно вказав пальцем на дитину, чиї ноги не торкалися поверхні підлоги.
— Це «Віш»… — неуважно відповів Май. — Дух чомусь вибрав образ дитини… Можливо, в ньому просто недостатньо інформації з навколишнього світу через невелику кількість життєвої енергії…
— Так, саме про це я й питав! — саркастично озвався Рем. — Це просто безтілесна оболонка! Мені було сказано забрати сам «Віш»!
— Батько? — «безтілесна оболонка» чи здивовано, чи ображено подивилася на Рема, який на секунду розгубився:
— Воно говорить?
Май відкрив рота, не знаючи, що й відповісти. Духи, запечатані в артефакти, говорять через те, що раніше були живими істотами, проте «Віш» таким і не був, тому…
— Значить, мене звуть Віш? — запитав хлопчик, його голос був незнайомий, проте Май рідко спілкувався з дітьми, тому цей ефект здався дуже цікавим. Хлопчик оглянув своє тіло, на якому з’явилася точна копія одягу Рема, лише меншими розмірами. — Мені залишитися таким?
— Та як хочеш, хлопче, — Рем махнув рукою та пішов повз нього до артефакту.
— Мамо, — хлопчик, щасливо посміхаючись, подивився на Мая, який не міг подолати ступор, — у тебе теж гарний одяг!
Рем завмер, але не з власної волі. Невідома сила не дозволяла схопити артефакт, сковуючи руку у повітрі. Рем подумав, що духу треба помістити назад, але…
— Мамо? Батько? — Рем не зміг проігнорувати почуте. — Це ще як зрозуміти?
Май і сам не розумів. Але здогадатися було неважко.
— Ми його пробудили або… Ми перші, кого він побачив, ось і… — Май почухав потилицю, намагаючись зібрати думки воєдино. — У нього свідомість дитини, їй простіше ідентифікувати нас як і належить дитині… Мабуть…
— То змуси його забратися назад до артефакту! Я й так затримався тут! З такими темпами станеться зміна варти, і трупи стражників знайдуть! Мені не потрібна зайва тривога!
— Як ти взагалі смієш! — голосно обурився Май. — Так я й побіг виконувати твої накази!
— Ти все одно зробиш, що я наказую! Ти завжди виконуєш накази оточуючих!
— Припини ставитись до мене як речі, яку можна без проблем використати!
— А ти припини вдавати, що хоч чогось вартий, — зневажливо кинув Рем. — У тебе немає своїх думок, тільки чужі, я залишив тебе живим виключно із жалю. Та й навіщо тебе вбивати? Ти мені не завада.
— Знову вважаєш мене пустим місцем? — Май почав біситися, але щосили намагався не дати себе спровокувати. — Шкода, що не бачиш порожнечі у власній голові.
— О, он як? — отруйно посміхнувся Рем, якого зачепила спроба Майя виправдати себе. — Не лести собі, Має, я завжди був краще. І якби я не пішов, то звання майстра ніколи б тобі не дісталося. Так що скажи мені дякую, пусте місце.
— Дякую? Тобі? — здавалося, що в кімнаті не вистачає повітря. — А чи не надто багато ти думаєш про себе?
— Мамо… тату… — дитина, що стояла між ними, з хвилюванням у яскравих блакитних очах металася то до одного, то до іншого. — Не треба сваритися!
— Та які ще мама й тато? — Рем з легким роздратуванням подивився на духа.
— Мама та тато повинні любити один одного! — вигукнув Віш, уперто стиснувши кулаки. — Ви кохаєте одне одного!
Рем видав істеричний смішок, а Май піджав губи від неприємних відчуттів. Май постарався витіснити особисті образи, адже він і так зайве захопився розмовами на підвищених тонах.
— Слухай, Віше, — Май постарався говорити з духом, як із живою дитиною, щоб не викликати нестабільних імпульсів, які можна назвати емоційним вибухом. — Ти ж розумієш, ким є? Я знаю, що це складно, але…
— Я ваш син, — щасливо відповів Віш, дивлячись на нього з блискучими очима. — Не хвилюйся, мамо, я все розумію! Я знаю, що не людина, тобі не обов’язково говорити про це!
— Що ж… добре… — Май опустив плечі. — З приводу того, що ти називаєш нас батьками… Чи розумієш, це… не так…
— Ні! — різко змінився в особі Віш, за мить похмурий. — Ви любите одне одного, бо ви — мої батьки!
Май розгубився. Щось лякало його у погляді цього духа. Зазвичай діти не вміють дивитися так, до мурашок по шкірі. Але це не дитина, незважаючи на зовнішність.
— Це ж смішно, Віше, — Рем схрестив руки на грудях, поблажливо посміхаючись. — Ти знаєш, що не людина. Як ми можемо бути твоїми батьками?
— Ви. Мої. Батьки.
Сірий дим різко заклубився навколо, і був такий густий, що, подібно до стіни, закрив вид на лабораторію. Рем і Май одночасно озирнулися, знаючи, що нічим добрим це не закінчиться. Від Віша виходила лякаюча магічна енергія, яка, власне, у результаті і поглинула всіх їдким димом, що знаходяться в кімнаті.
— І ви кохаєте одне одного.
Це останнє, що почув Май перед тим, як знепритомніти.