– Містере Старк, містере Старк, містере Старк! – почув чоловік крізь сон і втисся лицем у подушку. Цей пронизливий голос звучав занадто часто у його житті.
Добре, інших голосів, крім П’ятниці і гудіння дротів, у його світі не було роками. А тепер з’явився гіперактивний підліток, який вирішив скласти Тоні компанію. Старку це не треба, звик обходитися без сторонніх людей. Він втратив Пеппер, звільнив Геппі і відгородився від Роуді, бо так було простіше, ні за кого переживати. Дуже зручно.
– Бос ще спить, Пітере. Хочеш його розбудити? – розумничка-П’ятниця. Тільки частина про розбудити якась гівняна.
– Ні, дамочко, не треба, – Пітер чимось шурхотів у майстерні. Тоні пригадав, що так і не познайомив ШІ з Пітером.
– П’ятниця, – м’яко виправила програма. Тоні продовжив дрімати, втома притисла його до ліжка і заборонила розплющувати очі.
– Приємно познайомитися, я – Пітер, – відзвітував хлопець. Він прослизнув між столами, оглянув майстерню – величезну, світлу. Завалену всіляким брухтом, але чистішу, ніж уся інша закинута будівля.
– Я знаю, – м’яко відповіла П’ятниця. – Бажаєш чаю, поки чекаєш, Пітере?
– Так. Прошу.
ШІ привітна, повна протилежність свого творця. А ще вона особливо не обмежувала Пітера, дозволяла гуляти майстернею і розказувала щось цікаве.
– Ти багато про що знаєш, так, П’ятнице? – спитав він, роздивляючись шлем Залізної людини, що лежав серед купи брухту в кутку.
– Так, містер Старк має доступ до величезних масивів інформації, а я лише зберігаю їх та систематизую.
– Це круто, – скрикнув хлопець і підійшов до головного екрану. А ти можеш показати щось надсекретне? – ось у ту мить Тоні Старк вирішив прокинутися.
– Залежно від запиту, Пітере, – підтримала його веселощі П’ятниця, сотні досьє замиготіли на дисплеї так швидко, що хлопець не встигав вихопити нічого конкретного.
– Наприклад, про Стіва Роджерса, – спитав хлопець обережно.
– На жаль, ні, – ну, спробувати було варто. П’ятниця вивела тільки основну інформацію, ледь не з Вікіпедії. Пітер меланхолійно прогортав її і підкотив очі.
– Могла б не пропонувати, якщо не можеш, – трохи ображено відповів хлопець і продивився знайомі дані. Вік. Історія. Створення. Період війни. Теперішнє. Злочини. Жертви.
– Наташа Романова, Пеппер Поттс, близько десятка поліцейський, – прошепотів хлопець, неприємні дрижаки пробігли шкірою. У кінці рубрики висів закріплений відеофайл, і Пітер ввімкнув його, навіть не задумуючись.
Ці кадри увесь світ прокручував у кожному випуску новин десь місяць. Пітер бачив це відео лише одного разу, у десять років, цілком випадково. Він був дитиною, фанатів від Залізної людини, тому слідкував за кожним випуском новин, коли дізнався, що Капітан Америка чомусь викрав наречену Старка. Ніхто не знав подробиць, ЗМІ тиражували мутні фотографії Стіва і кричали одне і те саме, але ніхто так і не дістався, що Кеп вимагав за життя Пеппер.
Та що б це не було, Стів цього не отримав. Десятирічний Пітер дивився випуск новин, але він не хотів побачити, як жіноче тіло у прямому ефірі падає з даху хмарочоса за спинами репортерів.
– П’ятнице, вимкни, – наказав Пітер слабким голосом. Але відео вимкнулося і без його слів, зупинене різким жестом руки. Хлопець обернувся і зустрівся з палаючими карими очима.
– Копирсаєшся у чужих речах, хлопче? - фиркнув Старк і склав руки на грудях.
– Містере Старк, ви прокинулися, – хлопець вражено завмер. Тоні подобалося змушувати хлопчину ніяковіти, щоб він втрачав дар мови і менше бив по Старковим нервам. Але Пітер від мовчанки наче підзарядився, тому, коли наступного разу відкрив рота, з нього вилетіло з десяток слів. – А я вам піцу приніс зі свого улюбленого кафе. Це далеко звідси, у Квінсі, і я їхав на метро але я замотав її в рушник, як мене навчила тітка, тому піца ще тепла.
– Пітере, – Тоні перервав його помахом руки, наче одного зі своїх роботів, – можеш не так швидко?
– О звісно, містере Старк, вибачте, – навіть у вибаченні було занадто багато слів. Хлопець незграбно скочив на ноги, оминув Тоні, ледь тричі не впав, і понісся до піци, полишеної на столі. Він приніс Тоні коробку з виглядом цуценяти, що чекає на похвалу.
Старк вчепився пальцями у стіл і вмовляв себе вдихнути. Пітера було забагато, хлопець щиро намагався попіклуватися, але Тоні не був готовий. Він уже підпускав до себе прекрасних турботливих людей – і чим це закінчилося? Образою для Геппі. Розчаруванням для Роуді. Смертю для Пеппер.
– Містере Старк? Візьміть! – вмовляв хлопець, наче не розуміючи, що відбувається. Наче не він намагався турбуватися про меланхолічного екссупергероя, що ховався від світу роками.
– Постав на стіл, – прохрипів Тоні і глипнув у щирі теплі очі. Бісова піца впиралася в зап’ясток. – Постав на стіл, Пітере, я не беру нічого із рук, – він підвищив голос і відступив на крок. Спробував вдихнути. Легені скрутило. Від образи, що проступила на обличчі хлопця, стало ще гірше.
– Я… так, звісно, вибачте, – Пітер одразу згас. Він поставив коробку з піцею на стіл. – Я не знав, містере Старк, більше я…
– Замовкни! – грубо перебив чоловік. Він сам не хотів, щоб вийшло так грубо. – Помовч хоча б хвилину! Одну бісову хвилину.
Пітер винувато опустив очі. Тоні кілька разів глибоко вдихнув і прислухався до себе, намагаючись вгамувати паніку. Минув деякий час, поки він збирався з силами. Хлопець поруч глибоко дихав.
– Пітере? – тихо спитав Тоні. Хлопець не відповів, він розчервонівся чи то від образи, чи то від сорому.
– Вибачте, – тихо сказав хлопець і опустив очі. І замовк. Не видавив ще з десяток слів без перерви на дихання. Просто замовк.
Старк почувався так, наче розтоптав святиню.
– Це ти вибач, хлопче. Я не звих до живих людей поруч, розумієш? Це трохи… – він пошукав потрібне слово, – лякає.
– Так. Я розумію, вибачте, – відповів Пітер, продовжуючи роздивлятися миски своїх кедів.
Тоні зітхнув і потер очі. Ну ось, коли хлопчина базікав, йому ставало погано, коли винувато мовчав – ще гірше.
– То ти… прийшов щось мені сказати? – здався чоловік і відвернувся, щоб не бачити опущені плечі і сховані очі.
– Так, – тихий шепіт з-за спини, – я дістав інформацію про поставки, як ви і просили, – Пітер підійшов збоку, простягнув флешку, а потім опам’ятався, зробився ще винуватішим (як це взагалі можливо?) і поклав флешку на стіл.
– Чудово, хлопче, давай подивимося, – Тоні ляснув у долоні, щоб зменшити напругу. Звісно, не спрацювало. – Усе пройшло добре, тебе не помітили?
– Так, містере Старк. Я зайшов. Як ви і казали. Уявляєте, вони так і не перекрили ваш особистий вхід, хоча там жахлива пилюка і… ой, вибачте, я відволікся. Мене ніхто не бачив, я про це…
Тоні мав би відчути полегшення, коли хлопець замовк і не став описувати кожну секунду своєї подорожі таємний коридором «Старк індастриз». Тим паче Старк не мав би відчувати провину, коли Паркер раптом замовк і почав вибачатися. Але він не міг це ігнорувати. Пітера не можна звинувачувати. Він був таким – шумним, сонячним, хаотичним. При цьому примудрявся бути турботливим і чарівним. Це Старк, старий дурень, загнав себе у коробку і трясся від зайвого поруху.
– Слухай, Пітере, – він зітхнув, намагаючись впорядкувати власні думки, – це я повинен вибачитися., – хлопець глипнув здивовано наївними очима і чекав продовження. – Так, твоє базікання трохи… лякає мене. Але це не означає, що ти повинен мовчати через те, що я старий козел…
– Ви не козел, – перебив його хлопчина.
– Пітере, не ускладнюй собі життя. Давай так – ти не стримуєшся, це зайве. Але давай мені павзи, добре? Просто інколи я не можу… дихати, – пояснюючи він спеціально не дивився на підлітка. Однак йому навіть не треба було повертати голови – Пітер засвітився так, що хотілося примружитися.
– Так, пане, – швидко погодився хлопець, – я буду уважним, щоб у вас не сталось цієї паніки.
– Я не панікував, хлопче, – різко заперечив Старк, – просто не звик.
Пітер вирішив не коментувати. Він зазирнув Тоні через плече, спостерігаючи, як П’ятниця колупається у нових даних. Старк навіть встиг розслабитись. Вони їли піцу, стежили за завантаженням, і Пітер намагався якомога спокійніше розповісти про свою подорож у Старк індастриз».
– Готово, бос, – їх перервала П’ятниця і вивела на екран фото незнайомої Пітеру людини.
– Хто це? – здивувався він.
– Знайомся, хлопче, наш шпигун – Квентін Бек. Він головний у відділі, що виготовляє дрони.
– Це означає, що містер Роудс не винен? – хлопець ледь не підстрибував від збудження і зазирав у звіти П’ятниці. – Вібраніум? Ого! Але я зламав дрон так легко.
– Вібраніум – частина моєї технології, що робить дрони невидимими, – підкотив очі чоловік і махнув рукою, демонструючи хлопцю креслення.
– Отже, ви його розробили? Я думав, ви більше не керуєте компанією! А ваш костюм? Він теж з вібраніуму? – заторохкотів Пітер. Довгі нахабні рученята пролізли до голограми і збільшили креслення. Випадковим рухом він відкрив об’ємну модель і скрикнув від захвату. – Ого, так круто, містере Старк!
– Легше, хлопче, – Тоні посміхнувся і допоміг вгамувати голограму. – Це моя компанія, звісно, я беру участь у розробках.
– Пане, дозвольте підкоригувати – ви надсилаєте проєкти на сервер компанії зі словами «самі допетрають», – підколола П’ятниця.
– Я вчу їх бути самостійними, – підкотив очі Старк. – А костюм зроблений з наноботів. Вони міцніші за більшість металів, але вібраніуму таки поступаються. Проте вони легші і вміють отак, – він прикликав рукавичку, що виникла на його руці.
– Ого, круто! – засяяв хлопець. – Як ви це зробили?
Пітер достатньо розумний, щоб зрозуміти базову схему роботи механізму. Та Тоні не встиг її описати. Його перебила голосна мелодія Ріани. Пітер ойкнув і поліз у кишені по телефон.
– Вибачте, – прошепотів він мільярдеру і відійшов поговорити. Тоні проігнорував розчарування у своїх грудях і заходився завантажувати докази винуватості Бека на флешку.
– Вибачте, містере Старк! – хлопець майже підбіг до нього. Він виглядав ще щасливішим, ніж був до дзвінка.
– Хороші новини? – Тоні вдав, що цікавиться з ввічливості.
– Так! Тітку виписують, уявляєте? Я можу забрати її, – Паркер світився так, що рябило в очах.
– Почекай хвилинку, хлопче. П’ятниця закінчить з розслідуванням, і ти зможеш видати цього виродка. Коли звільнишся, звісно, – підморгнув Тоні. Хлопець чомусь напружився.
– Я? – слабко спитав він і відступив на крок. – Я думав, що ви віддасте це містеру Роуді.
– Ні, хлопче. Ми з Роудсом не зв’язувались кілька років. Тим паче я трохи не люблю подорожувати, а ці дані занадто коштовні для інтернету, – пояснив чоловік, очікуючи розуміння. Але Паркер налякався і відступив ще на крок.
– Я не можу, – напружено заперечив він, – а якщо спитають, звідки у мене це? Я ж не можу…
– Скажеш правду. Тільки не кажи, яким шляхом продерся у «Старк індастриз», – фиркнув Тоні. – Ну ж бо, Пітере, не буть боягузом.
– Вони не повірять мені, – хлопець наче не слухав, бурмотів під носа і повільно відходив. – Ви б могли покликати сюди містера Роуді, я впевнений, що він прийде.
– Ти чув мене, хлопче, ми…
– А зі Стівом Роджерсом ви тримаєте кращий зв’язок? – відчайдушно перебив Паркер. – Його ви сюди покликали!
– Пітере, – перебив чоловік стальним голосом.
– Що? – підліток до дідька впертий. А ще ображений. Він сподівався, що більше не буде розгрібати все самотужки, але не пощастило. – Ви говорите із вбивцею, що довів вас до життя у пилючній вежі, але не можете подзвонити людині, що підтримує вашу компанію на плаву, а заодно керує таємною організацією вже кілька років?
– Пітере…
– І це я тут боягуз? – випалив хлопець. Він сердився, дивлячись у розгублені очі. Його сором’язливість наче водою змило. Пітер так втомився, що його вважають дитиною та ігнорують. Містер Старк такий самий, навіть гірше.
– Краще б тобі помовчати, хлопче, – злість не давала змоги запанікувати. – Я не питав думку про себе у школяра.
– А варто було б! – фиркнув хлопець. – Ви зачинилися тут і тремтите від будь-якої дрібниці, яка нагадує вам, що світ не спинився 5 років тому.
– Ти думаєш, що можеш вчити мене жити? – підкотив очі Старк і раптом байдуже відступив, відгородився, наче остаточно відкинувши думку Пітера.
– Я хоча б не ховаюся і не сиджу склавши руки, доки помирають люди. Ви думаєте, що лише ви когось втратили, містере Старк? Думаєте, що світ зобов’язаний страждати разом з вами?
Пітер заткнувся, бо побачив, як броня з’явилася на тілі Старка, ховаючи його тремтячі плечі. Підліток очікував, що ось зараз йому кінець, коли містер Старк рвучко розвернувся і подивився на нього злим пронизливим поглядом, доки його лице не сховалося під маскою. Хлопець чекав крику, чи пострілу, чи вибуху. Але фігура перед ним похитнулася, і Залізна людина впала на одне коліно. Тоні захрипів:
– П’ятнице, прибери, – Броня щезла миттєво. Але Тоні Старк глибоко дихав і досі стояв на колінах. Лише тоді Пітер відмер:
– Містере Старк, – покликав хлопець. Він обережно наблизився, намагаючись зрозуміти, що робити. Тоні наче дивився кудись в себе і зовсім не реагував на його голос. Тому Пітер схопив його за лікоть і спробував поставити на ноги, однак Старк занадто слабкий, щоб встояти.
– Зараз, – прохрипів Тоні і міцно заплющив очі. Він якось надто тяжко зітхнув і наосліп знайшов Пітерове плече. – Допоможи сісти.
Хлопець підкорився, потім за першого ж слова приніс води і обережно схилився над чоловіком.
– Трохи простору, – попросив Тоні і абстрактно махнув рукою. Пітер відступив і знічено сперся на стіл. Кілька хвилин у приміщенні було чути лише глибоке дихання Старка.
– Як ви, містере Старк? – обережно спитав хлопець за кілька хвилин. Старк нарешті розплющив очі і потер ліву руку.
– Краще, – скупо кинув він і зробив кілька ковтків води.
– Вибачте, я не хотів, – Пітер згас, він винувато схилив голову і тихо просив пробачення. Тоні обережно піднявся на тремтячі ноги і підійшов до дисплею. – Вибачте, містере Старк, мені краще піти. Я справді не хотів, пробачте.
– Стій, – хрипло перервав чоловік. – Не твоя провина.
– Що? – спантеличився Пітер. – Я ж… А потім ви… і…
– Ну, так, ти говориш, не подумавши. Як і всі підлітки, – махнув рукою Тоні. – Я імпульсивно прикликав броню, тому це на моїй совісті.
– То ви почали панікувати через костюм? – здивовано перепитав хлопець, наче і на думці подібного не мав.
– Я не панікував, Паркере, – гаркнув Старк невдоволено. – Облиш, це занадто довга історія. Краще глянь сюди.
Пітер хотів посперечатися, але зображення на екрані змусило його змовчати. Бо містер Старк раптом розгорнув особисту справу Стіва Роджерса.
– Ого, це ж…
– Це те, про що ти не дізнаєшся, якщо хоча б ще раз мене перервеш, – відрізав чоловік. Пітер не сперечався. Він слухняно заціпився, і Тоні задоволено кивнув, орієнтуючись у величезних масивах інформації. – Зараз. Секунду. Ось воно.
– Це ж Зимовий солдат, так? Покажіть мені його! – заговорив хлопець і одразу зіткнувся з гострим поглядом. – Вибачте. Я обіцяв не перебивати.
– Ага, обіцяв, – фиркнув Тоні. – Так, це Зимовий солдат. Я хочу показати повну історію, щоб ти зрозумів мене. Бо ще одна хвиля здогадок і туманних висновків мене доб’є. Зрозумів? Відповідай коротко, – Тоні навіть не помітив, як розслабився. Це ж просто Пітер Паркер. Так, балакучий, так, наївний, так, дурний. Так, краще за тишу і пустоту, що супроводжували Тоні роками.
– Зрозуміло, містере Старк! – відповів хлопець голосом сумлінного учня.
– Це почалося, коли Джеймса Барнса затримали у Відні, – зітхнув Тоні. Говорити було легко, адже він прокручував цю історію у своїй голові тисячі разів. Але краєм вуха Тоні почув, як хлопчисько набирав повітря у легені, щоб вистрілити черговим питанням. – Кеп тоді втратив глузд, шукав його всюди. Ф’юрі був задоволений, коли захопив Барнса. Але Стів його одразу відпустив. Тоді Щ.И.Т. відсторонив Кепа від місії. Я не знаю, що тоді сталося. Можливо, Стів не витримав. Після розморозки він іноді почувався покинутим, а коли з’явився Барнс, зациклився на ньому. Коли газети написали, що Капітан Америка зник з радарів разом зі злочинцем-втікачем, уряд просто з’їхав з глузду.
– Правда, що Стів кохав Барнса, ну… як хлопця? – Тоні не бісився, бо підліток рекордно довго протримався без базікання.
– Я не тримав свічку, Піте, – фиркнув чоловік. – Я взагалі не ліз у цю історію, доки світом не пройшла чутка, що Барнса спіймали. Нік особисто приклав до цього року. Він захопив Зимового солдата у секретній лабораторії Сибіру, разом із ще кількома суперсолдатами і кодом активації.
– Ф’юрі хотів контролювати Стіва через Барнса?
– Правильно, хлопче, – кивнув чоловік, спершись на стіл, бо ноги чомусь перестали тримати. – Він думав, що зможе контролювати їх обох. Тільки Барнс був міцним горішком, він не здався живим. Стів про це не знав.
– Я розумію, – кивнув Пітер.– Однак, до чого тут ви, містере Старк? Чому Стів почав діяти саме через вас?
– Ти ще дечого не знаєш, – зітхнув Старк і потер очі. – Разом з Зимовим солдатом Щ.И.Т. захопив величезну кількість документації, пов’язаної із Зимовим солдатом. Зокрема переліки місій, списки жертв. Агенти забили тривогу, коли серед вбитих Солдатом знайшли імена моїх батьків.
– Ви розсердилися? – вражено спитав Пітер і подивився так співчутливо, що Тоні трохи отямився від жахів минулого і спробував вичавити посмішку.
– На кого? На мерця? – фиркнув Старк. – Справа в іншому. Барнс помер. А Стів, як одержимий, рвався його побачити. Ф’юрі зрозумів, що ризикує втратити Капітана Америку з-під контролю. Тому він сказав, що я вимагаю тримати Зимового під вартою і всіляко продавлюю смертний вирок для нього. Нік хотів виграти якийсь час, але спровокував Кепа на дії…
– То ось що просив містер Роджерс замість викупу, – Пітер широко розплющив очі.
– Так, – кивнув Тоні і втупився у підлогу. – Він збожеволів. Викрав Пеппер. Навіть Наташа не змогла його зупинити, а вона була кращою з кращих, – Старк зітхнув і втупився у екран, щоб виграти трохи часу і отямитися. Він гостро поглянув на обличчя колишнього друга і зціпив зуби.
– Я навіть не думав, що Стів не знає про смерть Барнса. Я робив усе, щоб повернути її додому. Але всі мої слова тільки його провокували. Це не мало сенсу. Не було шансів. Ф’юрі зробив ситуацію безнадійною, – злий видих. – Він поводився так, наче мав усі козирі на руках. Одноокий виродок був певен, що зможе всіх обіграти. Він дурив Стіва, тому той поліз до Пеппер. Через нього все сталося. Нік думав, що зможе обіграти всіх, але не зміг. Ти сам бачив, увесь світ бачив, як вона померла, – тихо видихнув Старк. Пітер здригнувся і обережно нахилився до чоловіка, інтуїтивно намагаючись підтримати.
– Тому ви не вбили Стіва? Бо його спровокував містер Ф’юрі? – тихо спитав Пітер. Старк почув у його голосі слабкість, схожу на власну, і подивився на хлопця.
– Частково. Він лишився один так само, як і я. Тільки він загубився у чужий час, без сім’ї, без друзів, без свого Бакі. З почуттям провини, бо погубив близьких людей у нападі божевілля. Це гірше за смерть.
Старк глибоко зітхнув і повільно обернувся.
Коли підліток з суперсилами прилип збоку і сховав на його плечі заплакане обличчя, Тоні затремтів від зайвої близькості. Однак це швидко минуло.