Минуло більше десяти років з моменту, як Іван і компанія покинули інтернат «Чорна лагуна». Всі подорослішали, пропрацювали травми дитинства та живуть далі. Несподівано у щасливе та налагоджене життя Івана являється гість з минулого.
- Анхель біг через темний ліс, чіпляючись за гілочки, які залишали подряпини на його шкірі. Він не знав, куди прямує, бо не бачив перед собою нічого. Хлопчина так хотів повернутись додому, обійняти маму, і вже шкодував, що образився і втік. У той момент, коли малюка майже покинули сили, і він почав падати, поруч з’явився маленький жовтий вогник. Він освітив невеликий простір довкола. Згодом спалахнув ще один, а потім ще. За кілька хвилин навколо Анхеля літало багато маленьких вогників. Вони махали крильцями та ніби щось швидко шепотіли на незрозумілій мові. Анхель одразу впізнав цих дивних створінь. То були світлячки. Вони, ніби маленькі ліхтарики, сяяли та освітлювали темний дрімучий ліс. Хлопчик витер сльози, піднявся з колін і попрямував по доріжці, яку тепер було гарно видно. Він йшов повільно, боючись, що світлячки полетять геть, але комахи продовжували прямувати за ним. З ними було так тепло, спокійно і затишно, що хлопчик не помітив, як вибрався з лісу і дійшов до свого дому. На сходах його зустріли батьки.
Чоловік закрив книгу, на якій значились імена авторів: Хулія Медіна та Іван Ноірет. Вона називалась «Чарівний світ» та містила в собі казки для дітей різного віку. Іван поклав її на тумбу, трохи зменшив яскравість світильника, що стояв поруч, і вже зібрався уходити, як його гукнув тоненький голосок.
- Татусю, - ледь чутно промовив він.
Голос належав маленькій чотирирічній дівчинці. Вона сиділа на ліжечку, перебирала свої довгі темні коси і дивилась на свого батька блискучими карими оченятами, так схожими на його власні.
- Кароль, ти пообіцяла, що будеш спати, якщо я почитаю казку, - чоловік знову присів на стілець.
- Ти зараз поїдеш? - сумно запитала дівчинка.
- Сонечко, ти же знаєш, що татку треба на роботу.
- Знаю, ти повинен лікувати людей, а мама - шукати для них правду. Просто я дуже сумую, коли ви уходите.
- Але ж тобі весело в Марії на роботі? Там багато дітей, іграшок.
- Звичайно, і бабуся дозволяє їсти стільки солодощів, скільки захочу, а Гектор розповідає цікаві історії.
Кароліна посміхнулась і перелізла до батька на коліна. Той у відповідь міцно обійняв її. Івана завжди розчулювали такі дії доньки. Насправді вона могла отримати від батька щозавгодно, обійнявши або поцілувавши його. Ноірет обожнював свою маленьку дівчинку і завжди намагався подарувати їй гарні емоції.
- У мене буде вихідний на кінці тижня. Сходимо у твій улюблений парк.
Іван посміхнувся і поцілував доньку в носик, а потім притиснув її до себе і піднявся зі стулу. Обережно поклавши малу у ліжко, батько накрив її ковдрою і погладив темно-коричневе волосся.
- Надобраніч, моя люба.
- Надобраніч, татусю.
Не зважаючи на пізню годину, на кухні все ще горіло світло. Чоловік помітив це, коли спустився з другого поверху, щоб випустити надвір їх маленького пса-коргі Маріо.
За обіднім столом сиділа дружина Івана Хулія. Це була молода жінка тридцяти років, худощавої фігури, з таким же довгим темно-коричневим волоссям, як і у її доньки. Надягнувши окуляри, вона щось захоплено читала на екрані ноутбука.
- Тобі теж казку на ніч прочитати? - Ноірет підійшов до дружини і ніжно поцілував її в потилицю.
- У мене важлива справа. Я захищаю дружину, яка розлучається із зрадником і хочу відсудити половину його майна, на яке заслуговує. Завтра суд, треба підготуватись.
- Я говорив з Кароль. Мені здається, їй сумно.
- А мені здається, що вона з тебе мотузки в’є, - Хулія зробила великий ковток чаю.
- Я пообіцяв, що в неділю ми підемо на прогулянку в парк.
Чоловік сів навптроти дружини і благаючи подивився на неї. Жінка декілька секунд вагалася, а потім наблизилась до коханого і поцілувала його в губи.
- Добре, я постараюсь вирішити всі справи і взяти вихідний, - сказала вона і знову поцілувала чоловіка. - Тобі вже час. Я зробила канапки. Візьми з собою.
- Дякую, кохана.
***
На нічних дорогах не було заторів, тому Іван швидко дістався до роботи. Це була приватна клініка - триповерхова будівля з широкими вікнами, яка вся світилась, бо навідміну від вулиці, життя там кипіло.
Ноірет два роки тому закінчив ординатуру і зараз був рядовим хірургом, але цієї ночі він пообіцяв чергувати у прийомному покої, підміняючи одного із своїх колег.
- Як справи, Софія? - чоловік привітався з черговою медсестрою і передав їй стакан гарячої кави.
- Спокійно, сеньйор Ноірет, - відповіла дівчина та з посмішкою прийняла напій. - Дякую.
- Насправді спокійно?
- Поки тільки один пацієнт.
- Де він?
- Там, - Софія показала рукою на ширму. - Їй накладають гіпс. Ось звіт.
- Хімена Рей, чотирнадцять років, закритий перелом берцової кістки, - лікар прочитав подробиці і пішов до пацієнтки. - Привіт, Хімено.
- Добрий день! - дівчинка посміхнулась, але було видно, що їй боляче.
- Це тобі, - Іван дістав з кишені халату шоколадну цукерку і протягнув дитині.
- Дякую. Ви лікар?
- Так, мене звати Іван Ноірет. Я хірург.
- А мені потрібен травматолог, - заперечила дівчина.
- Нажаль, він буде лише вранці. У нас половину колективу скосив грип, - Іван узяв рентгенівський знімок і протягнув його до світла. - Ти не бійся, я теж щось в цюму розумію. У тебе перелом без зміщення, тому ми поспостерігаємо за тобою до ранку і відпустимо додому.
- Круто! Як ви розумієте щось за цими фото? Я фотограф, але нічого не второпала.
- Фотограф? Я обов’язково повинен подивитись твої роботи.
- Я їх ніде не виставляю. Насправді, я не впевнена що в мене гарно виходить, а тепер ще і фотоапарат розбила.
- Це пов’язано із твоєю ногою?
- Хотіла зробити фото з висоти і залізла на дах одноповерхового будинку. Коли подивилась униз запаморочилось у голові, я виронила фотоапарат, а потім стрибнула за ним у басейн і вдарилась об бортик.
- Я так розумію, нам пощастило, що у будинку був лише один поверх.
Дівчинка засміялась. У неї були яскраві сіро-зелені очі, пухлі губи та чорне волосся. Усміхаючись, вона нагадала Івану обличчя, яке він не бачив вже багато років, Хімена була дуже схожа на Кароліну, чий блиск в очах погас, коли вона була лише на два роки старша від цієї дитини.
- А ви смішний. Подайте, будь ласка, сумку.
Ноірет нагнувся, підняв рюкзак, який стояв під стулом і протягнув дівчині. Вона недовго в ньому рилась і дістала звідти фотографію. На ній було зображено озеро, довкола якого росли дерева, а на березі була дерев’яна гойдалка.
- Дуже гарно.
- Це одна із нових. Я хочу, щоб вона була у вас,
- Дякую, коли станеш відомим фотографом, зможу продати її за великі гроші.
Хірург сподівався, що черговий жарт розвеселить пацієнтку, але дівчинка про щось задумалась.
- Чому ви стали лікарем?
- Мене надихнула одна людина - моя мама. Так вийшло, що вона дуже настраждала в житті, але, як тільки випала можливість, в свої тридцять два, наважилась піти вчитись. І я теж захотів, але, якщо чесно, у школі мене навчання не дуже цікавило.
- А мене цікавить тільки я не зможу стати фотографом. Я взагалі ніким не стану.
Іван хотів поговорити з дівчинкою і переконати її, що вона зможе стати ким захоче, але в цей час на вулиці зазвучали сирени швидкої.
- Мені потрібно йти до нового пацієнта. Ти говорила про запаморочення, тому ми на всякий випадок зробимо МРТ. Побачимося, Хімена.
Ніч видалась насиченою: дві апендактомії, одна аневризма, харчове отруєння та напад епілепсії. Лише о восьмій ранку Ноірет нарешті добрався до МРТ Хімени. Роздивившись їх, він негайно підірвався і побіг у відділення травматології. У палаті дівчинки вже були її батьки. Вони стояли біля ліжка і гладили доньку по голові.
- Добрий день! - привітався чоловік. Я лікар Іван Ноірет, черговий прийомного відділення.
- Привіт, Іван, - Хімена усміхнено помахала рукою.
- Привіт, - лікар видавив із себе посмішку і повернувся до батьків. - Мені треба обговорити з вами схему лікування, наодинці.
Батьки вийшли в коридор слідом за Іваном. Йому було нелегко почати розмову але затягувати з цим було недоречно.
- Синьйори Рей, мені шкода, але я вимушений повідомити, що МРТ виявила пухлину на внутрішній стороні кістки черепа.
Обличчя жінки в один момент стало блідно-сірим, вона закрилась руками та уперлась в плече чоловіка, а він притиснув її до себе. Пара була засмучена, але подиву на їх обличчях не було.
- Ви знали? - лікар спитав очевидну річ.
- Три місяці тому Хімені поставили діагноз остеосаркома, четвертої стадії. Їй дали півроку.
- Не запропонували ніяке лікування?
- Ми відмовитись. Хіміотерапія не давала ніяких гарантій на продовження життя, але вона ослабила б її. Ми вирішили дати хімені змогу прожити повним життям той час який залишився. Не говоріть їй про це.
- Вона не знає? - Ноірет подивився на дівчинку, яка лежала на ліжку і усміхалась йому через скло.
Її посмішка була так схожа на «привітання» від загиблої подруги. Ця дитина також помирала, але навіть не знала про це, і він насправді не розумів, як краще. Іван уважно придивлявся до дівчинки і помітив щось дивне. Хімена раптово перестала посміхатися, її обличчя поблідніло, вона почала задихатись.
- Терміново каталку! - закричав лікар і побіг до палати.
- Що сталося? - стурбовано спитала мати.
- В неї тромбоемболія.
***
- Тромб видалено успішно, - повідомив Іван через годину в операційній. - Можете зашивати.
Хурург вже зібрався виходити, як його покликав асистент.
- Лікаре Ноірет! Подивіться на це.
Те, що чоловік побачив на ребрах дівчинки, поранило його у саме серце.
- Операція пройшла успішно, - повідомив хірург батькам Хімени у коридорі. - Ми видалили тромб, який закупоров легеневу артерію.
Мати дівчинка полегшено видохнула і обійняла Івана, а батько потиснув йому руку.
- Це ще не все, На жаль, ми помітили ураження на ребрах вашої доньки. Мені шкода, але метастази розповсюдились по кістках, і в неї залишилось небагато часу.
Ноірет відчув, як обійми сеньйори окріпли і йому навіть стало трохи боляче, але за мить вона його відпустила. Лікар вилишив залишити пару наодинці, щоб вони могли осмислити почуте.
Зміна закінчилась, і треба було їхати дрдому. Іван дуже хотів спати, але також зараз йому потрібен був позитив. Хулія перед роботою завозить Кароль до дитячого психологічного центру Марії та Гектора. Саме туди направився парубок, щоб побачити свою дівчинку та Марію.
- Привіт, - Іван ніжно обійняв маму.
Марія працювала у просторому кабінеті, де було багато квітів та стояв великий акваріум. Вона була одягнута в приталену сукню-футляр, білий піджак та взула туфлі на підборах. З розпущеним волоссям та у великих окулярах вона виглядала так молодо, що ніхто не подумав би, що цей красень - її син. Скоріше, жінка виглядала, як старша сестра Івана.
- Мій хлопчик, - Альмагро погладила сина по щоці.
- Мамо, хлопчику вже тридцять років, - посміхнувся чоловік і випустив жінку зі своїх обіймів. - Чим ти займаєшся?
- Розробляю завдання для арт-терапії.
- А де Кароль?
- Гектор повів її в зоопарк разом з групою дітей з аутичним розладом.
- Зрозуміло, тобто до вечора вони не повернуться.
- Так, але це на краще. Ти себе бачив? Стомлений, блідий. Поїдь додому і поспи.
- Я хотів спитати твоєї поради, як психолога. Можна?
- Звісно, запитуй що хочеш - на те я і мама.
- У мене є одна пацієнтка, дівчинка чотирнадцяти років. У неї рак, остання стадія.
- Моє сонечко, - Марія співчутливо похитала головою.
- Вона не знає про це. Батьки не хочуть її турбувати.
- Їх можна зрозуміти - вони хочуть, щоб цей час їх донька провела щасливо,а не в очікуванні смерті.
- А якщо є щось, що вона хотіла би зробити, поки ще жива? Вона має право знати.
- Всі, хто був в пансіоні теж мали право знати, що вірус смертельний. А чи змогли би ми вибратися і впоратись з мінімальними втратами, якби почалась паніка?
- Ти маєш рацію, але тут інша ситуація. Вона одна, вона помирає і навіть не знає, що на здійснення мрій залишилось всього три місяці.
- А якщо в неї немає мрії? Що тоді вона буде робити з цією новиною? Дитина може накласти на себе руки, і тоді в неї не залишиться і трьох місяців.
- Вона мені нагадала Кароліну.
- Досить, так не можна. Що сталося минулого разу, коли пацієнт нагадав тобі загиблого друга?
Ці слова боляче вдарили хірурга, він не любив згадувати випадок, який стався два роки тому, після закінчення ординатури.
- Я тебе зрозумів, - сухо відповів син до матері. - Не буду втручатись.
- Добре Я рада, що змогла тебе переконати, А тепер їдь додому, відпочинь - тобі зранку знову на чергування .
- Так, ти маєш рацію. Я поїду додому. Коли Кароль повернеться передай що я заберу її ввечері.
Іван вийшов і зачинив за собою двері. Йому не хотілось більше ні з ким розмовляти і чоловік був навіть радий тому, що доньку побаче вже ввечері. Він сів у свій автомобіль і доїхав до їх затишного заміського будиночку. На порозі його зустрів рудий коргі Маріо, який радісно вертів дупою.
- Маріо! Привіт, чувак - чоловік підняв собаку і притиснув до себе.
Наобіймавшись з господарем, пес радісно побіг гуляти на двір, а Іван направився у хату. Він прийняв душ, випив гарячий чай з чурос і пішов на другий поверх, у спальню. Там лікар дістав із сумки маленьке фото і поставив на тумбу, ще раз оглянув озеро, дерева і гойдалку, на якій ніхто не сміється, злітаючи до небес.
Коли поруч нема Хулії Івана часто мучають жахливі сни. Саме зараз колишньому учню інтерната снилась сцена загибелі Уго та те, як він намагався вибратися із палаючої будівлі школи. Здавалось, все довкола і справді горить, обпалює його, не дає ковтнути повітря.
Скрізь сон чоловік почув дзвін телефону. Іван різко підірвався і взяв телефон. На екрані було ім’я його дружини.
- Хулія, щось трапилось? - збентежено спитав він, бо вона рідко дзвонила йому у робочий час.
- Я зараз у твоїй лікарні.
- Тобі погано?
- Ні, я прийшла на плановий огляд. Справа в тому, що тут є один пацієнт, якому потрібна твоя допомога.
- Моя зміна почнеться тільки о сьомій ранку. В клініці багато лікарів.
- Повір, цьому пацієнту потрібен саме ти. Прошу Іване, просто їдь на роботу і все зрозумієш. Я сама заберу Кароль.
- Ну гаразд.
Ноірет не до кінця зрозумів, що трапилось, але вирішив довіритися дружині і все ж поїхав до лікарні. Він запустив Маріо додому, насипав тому їжу, налив води і прослідував на роботу.
- Добрий вечір, Сандро, - Іван привітався з черговою медсестрою, худощавою блондинкою, яка стояла за ресепшн.
- Лікар, Ноірет, ваша дружина вже поїхала, а робоча зміна ще не наступила.
- Я знаю, мені сказали, що є новий пацієнт, якому потрібна допомога.
- Наврядче йому допоможе хірург. Ми вже визвали невролога та психіатра. Це якийсь дивний чоловік він блукав по вулицям і ледве не потрапив під машину, перехожі схопили його і привели до нас, як до найближчої лікарні він не пам’ятає, як його звуть, і постійно каже що йому треба до якогось Томаса.
- Томаса? Так звали сина мого…
Іван завмер. Сандра указала рукою на чоловіка, який стояв у кінці коридору і роздивлявся стенд Він не бачив це обличчя тринадцять років. В останнє, коли ця людина тримала у руці пістолет і цілилась в нього.