Розділ4: Зомбі-Балмера

Ще б кілька тиків і Ленс би поставив новий рекорд на ретро-приставці, але Блу вже прибула до кінцевої точки призначення.

— Пощастило, що завдання як два пальці обісцяти, — синій паладин потягнувся, що аж в хребті захрускотіло, та облишив ігрову консоль. — Встигну за сьогодні пройти ще кілька нових рівнів.

Так, Ленс навіть не здогадувався, що на нього чекає попереду та на найближчу маленьку вічність.

Ззовні крихітна планета виглядала змертвілою та покинутою вже не першу сотню дека-фібів [1]. Чому її ще до цього часу не зжер веблум? Щось відвертало апетит величезного космічного черв’яка-стерв’ятника.

— Що ж, гайда до роботи! — Ленс з ентузіазмом зіскочив на сіро-брунатний ґрунт.

З-під його взуття здійнялася в повітря хмаринка пилу та почала поволі осідати додолу. В його голові закралась думка, що тут взагалі ніколи не ступала нога живої істоти, що вже говорити про базу ґалранців-засранців. Але локатори вперто вловлювали періодичні розсіяні ворожі сигнали.

Навкруги, куди сягало око, простягався безкраїй карстовий рельєф, зрідка порихтований проломами та  гігантськими вирвами. А це свідчило, що під поверхнею залягали великі підземні порожнини з розвиненою системою печер. Дійшовши такого висновку, хлопець робив кожен наступний крок більш виважено та обачно, адже існувала загроза провалитися крізь землю. Він оглянувся на Блу, що вирізнялася яскравим синім кольором та блиском металу посеред брудно-сірого пейзажу. Їм  поталанило приземлитися на відносно стійку і стабільну поверхню.

Ваги людини виявилося недостатньо, щоб спричинити хоча б мінімальні зрушення ґрунту планети, тому згодом Ленс крокував вже більш впевнено і час від часу відривався на дисплей на передпліччі. Скенери все ще не видавали чіткої локалізації. Джерело сигналу могло розташовуватись як за кілька метрів, так і залягати десь біля самого ядра планети. Остання думка зачепила мозок Ленса, тому він подався на край особливо великої вирви і глянув на її дно, де виднілося зловіще чорне провалля. Ні, він точнісінько туди ні ногою.

Він вже зібрався якнайскоріше забратися геть від крутого краю вирви, як через казна-що перечепився і мало не шугонув вниз. Ленс зробив кілька вимушених незграбних кроків та заледве втримався. Аж дрижаки його побрали!

Хлопець поколошкав ступнею землю та знайшов, на що наткнувся. Це був невеличкий тьмяний кристал, що легко поміщався на його долоні. І його відразу осяяло — ця планета це Балмера! Щоправда, мертва, про що свідчив вицвілий кристал. І Ленсові потрібно визначити, як загибель цієї масивної скам’янілої істоти пов’язана з засранцями ґалра. Хлопець був більш ніж впевненим, що це їхніх загребущих лап справа. Ґалрійці поцупили всі енергетичні кристали?

Жива Балмера продукує величезну кількість кристалів, які зазвичай використовуються, як джерела живлення для космічних кораблів. В процесі свого нормального старіння швидкість утворення кристалів та їхня кількість поволі зменшується, аж поки геть не припиняється. І тоді Балмера помирає та остаточно зникає в трьох шлунках веблумів.

Але цією Балмерою космічні черви знехтували. Що з нею не так? Можливо, вона ще досі жива?

Роздуми Ленса перервав неочікуваний відблиск неподалік, який він вловив боковим зором. Ще один кристал? Він випростався та попрямував до того місця. Але крокувати так розважливо було необачним рішення. Він втратив пильність — земля під його підошвами задрижала, а опора під ногами вмить щезла.

Ленс з криком зринув у провалля.

Дурням таланить — вкотре переконався Ленс. Звалитися на піщану купу всього за кілька метрів від гострих стирчаків кристалів та відбутися лише переляком — справжній щасливий білет в лотереї життя.

Прокашлявшись від пилу, що здійнявся після його падіння з поверхні, Ленс обережно підвівся та оглянувся. І його враз настигло нове потрясіння — він знаходився у величезній підземній порожнині, де звідусіль проростали гігантські строкаті кристали. Вони виблискували, сяяли та променіли енергією. Він мав слуушнівсь! Балмера жива!

Окрилений радістю Ленс не відразу почув, що він тут не один. Однак, було вже запізно — він незчувся, як до нього підкралися майже впритул. Останнє, що він побачив перед тим як відключитися — гострокінцеві вуха та яскраві сині мітки, що вирізнялися на смаглявих щоках.

Ленс відчув, як його штурхонули якоюсь зарядженою палицею в бік, і від того місця розлився пекучий нестерпний біль, а потім перед його очима все поплило і почорніло.

***

На якусь долю тику Ленс подумав, що це була Алура. Однак це була точно не принцеса, адже хлопець був упевненим, що бачив перед собою особу чоловічої статі. Невже справді могло бути так, що Алура не остання з народу Алтеї?

Ця думка швидко розчинилася в його голові, бо коли Ленс розплющив очі, то бачив перед собою кремезні постаті озброєних до зубів ґалра. Хлопця грубо підвели на ноги і кинули до печери, вхід якої ще якусь мить тому загороджував енергетичний бар’єр. Ще один тик і бар’єр спалахнув знову, закриваючи шлях до відступу. 

— До роботи, людино! —  гаркнув один з охоронців.

Біля ніг Ленса із дзвінким звуком впала кирка. І поки хлопець намагався осягнути розумом халепу, в яку так недоречно вскочив, той же охоронець зацідив йому поміж ребер зарядженою палицею. Електричний розряд пройшовся тілом Ленса, змушуючи всі його м’язи засудомити. Ноги знову не втримали вагу тіла і Ленс рухнув навколішки.

— Ану підводься!

Заряджена палиця ворожого ґалра погрозливо заіскрилася, тому Ленс тамуючи біль та спазми в м’язах потягнувся до руків’я кирки. Часу на розмірковування було обмаль, і Ленс з усієї сили замахнувся киркою і заперіщив її гострим вістрям охоронцю прямісінько по стопі. Гостре залізо з легкістю продірявило ґалранські обладунки й охоронець заволав.

Придумати адекватний план порятунку Ленсу дійсно не вистачило часу, адже наступної миті він побачив яскравий спалах бластера, в якому потонуло все навкруги.

***

Його підстрелили й він помер?

Коли палюче яскраве світло розсіялося перед очима, то картина геть не помінялася — він у печері, а кирка падає йому під ноги.

— До роботи, людино! — вже знайоме гарчання.

І знову його бік вразило струмом, через що хлопець втратив рівновагу і впав на коліна.

— Ану підводься!

Цього разу Ленс підняв кирку і звівся на ноги, як йому і веліли.

Ґалра щось буркнув роздратоване своєю мовою і грубо пхнув Ленса в спину, змушуючи пройти його до виходу із печери.

Перед очима Ленса постала така картина, що в нього відібрало мову. Десятки в’язнів найрізноманітніших рас, форм та розмірів видобували енергетичні кристали, яких тут була незліченна кількість. Ловити космічних ґав хлопцю перешкодив новий удар зарядженою палицею.

— Працювати!

І Ленс поплентався між в’язнів у пошуках вільного місця. Він пройшов мимо кількох дужих балмерців, чиї пусті очі здавались камінням, а потім хотів пристати біля групки сумирних та неагресивних з вигляду інопланетян, значну частину тіла яких покривала світла вовна. Але потім він побачив самотню постать, що трудилася окремо від інших.

Це був в’язень ґалра. В Ленса в голові виникло питання — а за що ґалра запроторили свого ж?

Світлі переливи від енергетичних кристалів гуляли по грізному обличчю в’язня. На ньому не було жодного натяку на емоції. Не те щоб ґалра були надто емоційною расою, але цей в’язень виглядав так, ніби його свідомість гуляла десь геть далеко і працював він на автоматі.

Синій паладин обережно підступився до незнайомця. Той не подавав жодних ознак, що помітив Ленса. Тоді хлопець ступив ще один крок. Коли реакції з боку ґалра не було, він зробив ще кілька невпевнених кроків.

— Ем, — Ленс несміливо спробував першим піти на контакт і привітатися. — Здоров був?

Очікувано, що йому нічого не відповіли.

Коли біля них проходив охоронець із зарядженою палицею напоготові, то Ленс активно замахав киркою, вдаючи видимість активної праці.

— Гей, ти не хочеш поговорити? — Ленс спробував вдруге заговорити із незнайомцем.

Однак питання Ленса знову проігнорували.

— Ні? Ну і добре.

Чесно, Ленс навіть трохи образився.

Коли руки втомилися махати тяжкою киркою, а його спиною градом котився піт, Ленс вирішив перепочити, опустив додолу кирку і сперся руками на її руків’я. Звідусіль лунало цокання металу по твердій поверхні кристалів, скрип коліс завантажених вагонеток, що котили інопланетяни невідомої Ленсу раси. Всіх їх об’єднувало одне — вони ніби були неживими та рухались по єдиній запрограмованій у їхніх головах траєкторії.

Насправді це було майже моторошно. І Ленс вирішив хоч якось від цього відірватися. Звісно, що у свій спосіб, тобто почав діставати інших.

— Ти ще не зморився колупати кристали? А коли тут перерва на обід?

Ленс знав, що його питання залишиться без відповіді, але наступне змусило ґалра на якусь долю тику зупинити невпинну працю і скосити на хлопця очі.

— Довго ти тут?

І в тому погляді Ленс прочитав, що цей в’язень вважає його найбільшим ідіотом у цілому всесвіті. Ленса навіть така скупа реакція підбадьорила.

Але розряд, що він вкотре отримав від палиці охоронця, остудив його запал на деякий час.

Але лише на деякий час.

— Як тебе звуть?

Замість відповіді тільки глухе роздратоване гарчання.

— Окей, стуляю пельку, тільки не гарчи на мене.

Але мовчав він знову не довго.

— А не підкажеш, чому твої друзяки запроторили тебе до цієї в’язниці? Не скажеш? — Ленс виждав павзу зовсім не тому, що чекав на відповідь незнайомця, а радше для хоч якоїсь імітації діалогу. — Тоді я спробую вгадати. Ти увів з-під носа Заркона його подружку? Ні, ти правий, це аж надто банально. Ти пограбував банк? В Імперії Ґалра взагалі є таке поняття як «банк»? А податки? Чи ви просто берете і розграбовуєте цілі планети та цивілізації? На це можеш не відповідати.

Ленс ледве волочив руки, на його долонях давно полопалися мозолі, але він продовжував працювати, щоб не отримати в черговий раз удар зарядженою палицею. І тому він як тільки міг відволікав себе базіканням до незнайомця, що не вимовив ще жодного слова у відповідь. А може він просто німий чи не розуміє людської мови.

— А може ти із «не таких ґалра, як інші»? — знову жартома припустив Ленс. — Дай вгадаю. Гм… Ти з Клинків Мармори?

Ґалра раптом на згадці Клинків Мармори заціпенів.

— О, ти мене розумієш? — зрадів Ленс.

— Звідки ти знаєш Клинків?

— Ти вмієш говорити!

Один тик і гостре вістря кирки незнайомця вгрузло в стіну біля голови хлопця.

— О, так я, значить, мав рацію? — Ленс утягнув голову в плечі, як велика черепаха. —  Гей, ти знову на мене гарчиш!

Але коли незнайомець взяв його за барки, то швидко випалив:

— У тебе таке ж татуювання, як і в мого друга на держаку кинджала. І він, як і ти, справжня асоціальна дупа! Все, все! Мовчу!

Довго мовчати Ленс, звісно, що ще не навчився. 

— Так ось, він дупа не тільки в переносному значенні. У сенсі його справжня дупа, ну сідниці, ти ж зрозумів, так? Так ось, його справжня дупа нічого так! Твоя, до речі, теж.

Ленс почервонів до кінчиків вух — трясця, що він верзе? Ґалра тільки невдоволено хмикнув на це. 

— О! Ти вже не гарчиш на мене! А це разючий прогрес у нашому спілкуванні. Тепер вважатиму тебе своїм бро.

Ленс простягнув йому кулака для таємного рукостискання справжніх друзів, але ґалра його проігнорував.

— Нічого, я навчу тебе штукам справжніх друзяк.

***

— До роботи, людино!

Після напрочуд короткої ночі, після якої Ленс не зрозумів, чи змикав він очей взагалі, знайоме гарчання звучало, як гуркіт грому. Він оглянув свої руки — чи то мозолі встигли за ніч позагоюватися, чи то він їх собі ж сам вчора від утоми надумав, але його долоні були чистими та неушкодженими.

Не чекаючи, поки його штурхонуть зарядом, Ленс поволік своє втомлене тіло вздовж печер, де в’язні видобували кристали. Зупинився він тільки біля вже знайомого незнайомця-ґалра.

— Ти так і не скажеш мені свого імені?

Його проігнорували. Втім, як і купу разів до цього.

— Ти вже пробував втекти звідсіля?

І знову ґалра глянув на хлопця, як на найдурнішу істоту, яку тільки могла придумати природа.

— Добре, ти тут бався киркою і кристалами, а я вшиваюся. Тюремна роба мені не до лиця.

Ленс заховався за наповненою доверху кристалами вагонеткою, яку штовхали балмерці. Так він промайнув повз кількох охоронців до загородженого енергетичним бар’єром входу до печер, звідки його запроторили сюди із самого початку. І як йому пройти крізь бар’єр чи знешкодити його?

Він вирубив тупою частиною кирки ще одного охоронця та навіть встиг того марно обшукати, поки не підоспіла підмога в вигляді ще кількох озброєних бластерами ґалра. На грудях Ленса затанцювало з десяток червоних точок від прицілів, та вже через тик перший постріл випік йому рану вище ключиці. А другий засліпив все перед очима.

***

 — До роботи, людино! —  гаркнув той же самий ґалра-охоронець.

І Ленс потягнувся за знайомим руків’ям кирки.

Це вже починало набридати. Коли він в останнє їв?

Ленс поклав долоню собі на живота, але відчуття голоду в нього не було. Потім він уважно роздивився свою руку — на ній не було закривавлених мозолів від тяжкої праці.  Як не було й діри від пострілу бластера в його голові.

«Часова петля» — здогадався Ленс. Він помирав — і все починалося спочатку по замкненому колу.

Тож… Він може зробити речі, про які шкодував би за звичних обставин? Наприклад, ось так?

— Заркон лох! — закричав Ленс на повні груди.

Його знову вгамселили зарядженою палицею, що аж все повітря з легень вибилось.

— До роботи! — вороже гаркнув охоронець.

Що ж, Ленсові треба двічі подумати перед тим, як бовкнути чогось необережного. Хлопець перевів дух і поплентався до вже знайомого незнайомця.

Коли Ленс збагнув, що потрапив у пастку часової петлі, то почав замислюватися про те, як розірвати її. Чи осмислював своє становище ще хтось із в’язнів?

— Гей, — Ленс звернувся до в’язня-ґалра, — Ми вскочили в якусь часопросторову аномалію?

Ґалра так нічого і не відповів, але закотив очі, буцім «ти тільки зараз здогадався?».

Ленс на німий сарказм образився.

***

Промайнуло кілька однотипних жахливих днів на цій жахливій планеті-зомбі. Коли поблизу не було охоронців, Ленс намагався хоч щось довідатися у в’язнів. Але все було марним — нічого путнього він не дізнався. Адже більшість в’язнів були понурими та спустошеними всередині, вони неохоче йшли на контакт. Якщо хто і відповідав щось Ленсу, то тільки те, що надії на порятунок немає. Життєлюбного хлопця це дуже вибивало з колії. Він намагався якось розрадити товаришів по нещастю та запевняв їх, що він щось придумає. Однак, це не викликало в них відповідної реакції — вони й далі продовжували монотонно виконувати свою працю. Про заколот проти охоронців в’язниці ніхто й чути не хотів.

Та були й такі в’язні, що виглядали живими примарами й не реагували ні на які спроби Ленса законтрактувати. Ніби він для них був просто фоновим шумом. Це добряче страшило хлопця. Скільки часу пробули тут ці нещасні істоти? Про це було навіть думати лячно.

Врешті-решт синій паладин повернувся доколупуватися до свого майже «друга». Він все ще ображався на нього, адже Ленс знав, що той його розумів, але цілком усвідомлено ігнорував. Але говорити Ленс не перестав — така вже його була природа. Хлопець гадав, що своєю нав’язливою балаканиною урве терпець серйозному ґалра, і той хоч ще яке слово із себе вичавить, окрім вже звичного гарчання.

Почав Ленс із того, що перелічував всі відомі йому ґалранські імена — так йому кортіло вгадати, як звуть цього в’язня. Але потім до Ленса дійшло — а що, як той пробув тут стільки часу, що не міг пригадати навіть власного імені?

— Ти вже й не пам’ятаєш, як тебе звуть, вірно? — обережно запитав хлопець.

Ленсове припущення виявилось вірним. Адже рука з киркою раптом зупинилася від невпинної роботи. Вираз обличчя ґалра змінився з відсторонено на розгублений.

— Нічого страшного! — весело запевнив того Ленс, коли побачив, що натрапив на болюче місце. — Гадаю, ти не будеш проти йменуватися Аміґо [2]?

Ґалра мовчав, але все у його постаті говорило, що його застали зненацька.

***

— …Взагалі, Кіт навіть досить кумедний. По-своєму, звичайно… — Ленс гаяв час за нескінечним базіканням та тим, що вдавав, ніби активно трудиться. — Знаєш, він ну от як ти, Аміґо, але трохи симпатичніший. Без образ, величезна волохата купа м’язів, але ти трохи не на мій смак. І не в моїй ваговій категорії ще й до того ж. Але я знаю, хто б точно зацінив твою дупу! О-о-о, він тобі сподобається. Наш Широ настільки гарячий, що розтопив би навіть твоє неприступне серце! Він просто ходячий секс! Воу, кгм… А знаєш, що я щойно зрозумів? Що якщо я раптом отут помру, то мій привид назавжди залишиться незайманим! Квізнак! Тільки не це! І знаєш що? А що як Кіт теж розтане під сексі-променями Такаші? І вони, ну, тойво… Цейво… Розумієш? А я тут незайманим стирчу! Це нереальна підстава. Слухай, Аміґо, а ти теж незайманий? Ні-ні, я ні на що не натякаю!

Ленсові здавалося, що з кожним «переродженням» він ніби щоразу втрачав частинку спогадів. І, щоб не втратити  їх зовсім, переповідав в тисячний раз історії зі свого земного дитинства та всілякі курйози, що траплялися з ним під час кадетства в Гарнізоні. Й про Кіта. Про Коґане Ленс міг торочити без зупину. Згадки про їхні з Кітом товариські та не дуже сутички тримали загальний емоційний фон хлопця на плаву. Адже Ленс збився з підрахунку днів на цій проклятій ні живій, ні мертвій планеті-зомбі. Зараз міг бути п’ятдесят шостий день. Чи шістдесят п’ятий. Ленс забув. Це його лякало. Тому він всіляко намагався відірватися від тривожних роздумів. І страждав через це його новий друг Аміґо.

Однак, навіть такому серйозному і товстошкірому ґалра терпець все ж іноді вривався.

— Ну ти знову гарчиш! Я не з тобою говорю, а… А сам із собою, ось!

Але насправді Аміґо звикся з постійним белькотінням під своїм вухом. Ґалра навіть би не признався й собі, що нісенітний монолог хлопця про його земних друзів та про звичайне нормальне життя виривало його із нескінечного заціпеніння. Він вже думав, що втратив жагу до життя, як і більшість в’язнів цієї Балмери, та не маючи змоги вкоротити собі віку бездумно та безцільно продовжував копати прокляті кристали.

Несподіваний товариш у вигляді надокучливого земного хлопчини виявився справжньою розрадою для ґалранця, що вже встиг забути власне ім’я.

Ленс з любов’ю згадував свою сім’ю і друзів та обожнював про них розповідати. Здавалося, що цих історій в хлопця навіть більше, ніж вистачить на земне життя. В Аміґо навіть закрадалась думка, що від безвиході, як компенсація нормального існування у соціумі, той їх навіть нафантазував. Але й безкінечні веселі Ленсові історії закінчувалися. І хлопець по кілька десятків разів переповідав їх наново. Але кожного разу в них додавалось щось нове, а дещо навпаки не пригадувалось. Ленс це також помітив. Навіть він сам почав плутатись, що зі всього, що він наговорив, реально сталося, а що домислив його мозок.

Це розхитувало його моральний дух.

І щоб не зійти з розуму, як інші в’язні, Ленс раз по раз намагався самотужки вирватися із цієї часової петлі. В нього нічого звісно що не виходило. Щоразу в нього цілили бластером і він знову вкотре розплющував очі й бачив ненависну кирку, що падала йому під ноги. І це також підривало його надію на порятунок.

Але він все одно не здавався. Якось йому навіть вдалося вихопити бластер і поцілити в кількох охоронців.

Ленс бачив, як за його безплідними потугами споглядали десятки порожніх очей інших в’язнів. Вони не вірили в нього. В такі моменти Ленс підіймав великого пальця вгору і запевняв, що наступного разу він впорається краще. Наступної миті він похапцем ховав свої руки до кишень тюремної роби, адже вони дрібно тремтіли від невпевненості. Здавалось, що з кожною «смертю» рішучість теж потроху в ньому помирала.

Ленс боявся, якщо він перестане намагатися та облишить марні спроби, то просто потоне у вирі думок, залишатися з якими сам на сам, він дуже боявся.

Який сьогодні день? Він вже пропустив свій день народження? А що, як кількість «життів» в нього обмежена, й наступна «смерть» вже буде останньою? А що як він застряг тут навічно і виходу дійсно немає? Його друзі взагалі знають, що з ним трапилося? Він бажав всім серцем, щоб його врятували, але водночас він не хотів, щоб хтось із товаришів потрапив у цю саму паску.

А що як він стане таким же як і ті спустошені в’язні? Ленс не знаходив в собі сил шукати відповіді на всі ці питання.

Коли йому ставало геть кепсько на душі, то він згадував Кіта.

— І взагалі, ми з Кітом навіть не друзі! Він не помічав мене весь цей час! Ти таке можеш уявити! Я думав, що ми суперники ніс до носа, а цей кретин стверджував, що навіть не пам’ятав мого імені. Я такий сердитий!

Ленс так активно вимахував киркою, що ледве сам на неї ж не напоровся. Страх смерті, коли ти знаєш, що вона не є справжнім кінцем, помаленьку щезав. Хлопець давно перестав адекватно реагувати на небезпеку для свого життя.

— Але, знаєш, більше, ніж сердитися, я обурююсь. Адже всім привіт, я сраний задира Коґане Кіт, найкращий пілот сраного Гарнізону, можна просто мудак, і я не пам’ятаю жодного Ленса Макклейна! — невдало пародіював Ленс голос Кіта.

Ґалра ніяк не реагував на цю виставу.

— І, так, ти правий, — погодився хлопець зі співрозмовником, що досі не видав жодного слова. — Я так заздрив йому! І ти точно матимеш рацію, якщо скажеш, що він мені подобається! О господибоги, я це сказав, ти уявляєш! Я сказав це вголос! Піду завантажу кілька вагонів кристалами, інакше я просто вибухну від збентеження! Стоп! Ти ж нікому не розпатякаєш?

Мовчання.

— Дякусики! — Ленс поплескав долонею по плечу Аміґо, від чого в того аж шерсть дибки стала. — Ти ж знаєш, що ти найкращий?

І Ленс втік до величезного кристала, що стирчав у стіні. Його серце шалено калатало і не хотіло заспокоюватися. Але потім хлопець повернувся і заговорив майже пошепки:

— Якщо колись ти зустрінеш Кіта Когане, ну, ти пізнаєш його точно, класна дупа, майже як у тебе, пам’ятаєш, я тобі вже казав? Якщо ти його зустрінеш, не надумай йому проговоритися, гаразд? Ми ж із тобою бро?

Ленс підняв стиснуту в кулак руку, чекаючи таємного тичка братюнь кулаками. Але нічого не відбулося, ґалра так само продовжував киркою відколювати уламки кристалів.

Можливо Ленс тому закохався в Кіта, бо розповідав про нього знову і знову, а інші спогади і персонажі просто забувалися на його фоні. Бо про них Ленс так часто не говорив, як про паладина Червоного Лева.

— Ну нічого, повірю тобі на слові, — він зітхнув. — І таємному бро-рукостисканню я теж тебе якось навчу. Адже схоже, що в нас із тобою тут вся вічність попереду.

Незрозуміло як, але це правда — Ленс закохався у Кіта у в’язниці. Так, саме тоді, коли самого Кіта навіть не було поряд. Ви можете це уявити? До цього Ленс би нізащо на світі не повірив у подібну нісенітницю, що можна потонути в людині, коли від нього були лише одні спогади. Що можна з власної волі провалитися в людину немов у бездонну прірву, навіть знаючи наперед, що світло наприкінці цієї прірви не передбачене.

Виявляється, що тільки одна маленька вічність потрібна для того, щоб власноруч створити у своєму серці почуття. Адже Ленс завжди був романтиком до мозку кісток. Він вірив тільки в кохання з першого погляду, і більше в жодне інше. Інше йому здавалася фальшивкою.

Наприклад, не можна закохатися тим особливим коханням у кращого друга. Тому що між найкращими друзями вже сформувалося інша любов, як між бро. Хоч Ганк жартома називав це френдзоною.

Або не можна закохатися в того ж Широ. Хоча, можна подумати, що це дивно — Широ ідеальний з якого боку не глянь. Його ніби ліпили за своєю подобою грецькі боги, Леонардо да Вінчі повинен був шкодувати, що у п’ятнадцятому столітті не зміг змалювати з Широ Вітрувіанської людини. Так, безумовно, навіть коліна Ленса іноді підгиналися при згадці Широ. Але як можна закохатися в людину без вад?

І якось так сталося, що Ленсове серце обрало зовсім не підхожого йому Кіта.

— Знав би про все це дурко Коґане, — гірко мовив сам до себе Ленс. — Він би мені точно натовк пику.

***

Ленс би відзначив цей день в календарі, якби такого мав під рукою. І взагалі, якби продовжував вести відлік часу. По відчуттю минуло кілька земних життів, але Макклейн то аж надто перебільшував. Його волосся та нігті не росли, щоб хоч по них встановити, скільки пройшло часу від моменту його запроторення до в’язниці. Та й сам він анітрохи не змінився. Хіба що тільки в переносному сенсі.

А сталося от що — Аміґо врешті заговорив до нього.

Ленс як завжди постійно вовтузився біля свого ґалра-товариша та не полишав спроб визволитися з аномалії. І в нього навіть були маленькі успіхи! Аміґо все рідше на нього гарчав, а кількість охоронців, яких він міг вивести зі строю, поки його самого не знешкоджували, зросла.

Тому іноді хлопець давав собі передишку у вигляді того, що надокучав Аміґо своїми монологами.

— Слухай, а що означає цей знак? — Ленс пальцем вказував на стіну, де кілька тиків тому ґалра щось накреслив на стіні. — Це ж ґалранська писемність?

Йому, як і всі рази до цього, не відповіли. Хто б міг подумати.

— Гаразд, — хлопець схрестив руки на грудях. — Якщо ти так хочеш, я спробую сам здогадатися. Хм… «Стіна»? Ні-і, навіщо тобі на стіні писати слово «стіна», я правий? Може, тоді «кристал»? Ні? Чи це взагалі не одне слово, а поєднання слів, наприклад «тут був ґалра із шикарною дупою»? Знову не те? А що тоді? «Вольтрон»?

— Вольтрона не існує, — неочікувано подав свій голос Аміґо.

А в Ленса аж щелепа відвисла. В нього заіскрилися очі від такої новини.

— О-о-о, друже, тут ти помиляєшся! Ще й як існує! Я, між іншим, — хлопець стукнув кулаком по своїх грудях, — Паладин Синього Лева.

— Тоді ми точно приречені, — саркастично підмітив Аміґо.

— Гей! Я не такий вже й безкорисний!

— Ти безкорисний вже тому, що ти застряг тут.

— А, ти в цьому сенсі, — заспокоївся Ленс.

— І, на жаль для всього всесвіту, я правий.

***

— Спроба номер «не пам’ятаю», день також «не пам’ятаю який» — говорив сам до себе Ленс, коли на підлозі зі знайомим до болю дзвоном впала кирка.

— До роботи, людино!

Ленс підняв кирку, але не поплентався до Аміґо, а як і сотні разів до цього замахнувся в охоронця позаду себе. Йому навіть не треба було повертати голови — настільки його рухи були автоматичними та точними. Зойк охоронця і дзенькіт зарядженої палиці, яку той виронив зі своїх рук. Відхилитися вбік та пригнутися, адже за пів тику над головою свистить постріл бластера.

Він вдруге замахнувся киркою і звалив з ніг ще одного охоронця, а за мить жбурнув її в простір перед собою. І попав точно в ціль — там з-за повороту з’явився ґалра з бластером. Бластер з брязкотом впав додолу, але хлопець не спішив по нього бігти, адже це майже завжди означало швидкий програш. Не одразу, але кількома сотнями невдалих спроб потому, він відкинув цю ідею. Натомість він заховався від шквалу пострілів за найближчою стіною та вступив у рукопашний бій з кількома охоронцями, що були озброєні зарядженими палицями.

Ця частина для нього була найважчою. Він один проти трьох ґалрійців. Але за його плечима досвід вдалих та геть провальних спроб, а також різних способів знешкодження ворога. І цього разу він впорався, хоч і отримав добрячого тумака по ребрах.

Але насправді труднощі починалися лиш тоді, коли озброєні бластерами охоронці збігалися звідусюди. І якщо Ленс встигав на цьому моменті відібрати бластер вчасно, то легко просувався далі. А якщо ні, то це означало кінець, і починати доводилось із самого початку.

Цього разу бластер перейшов у його руки вчасно. І відразу він відчув себе, як риба у воді. Адже у нього було дуже багато часу, щоб стати влучним. Мінус один охоронець. Другий… Після третього Ленс забув, що мав рахувати, адже треба було довідатися точну кількість ґалра, що патрулювали в’язницю.

Квізнак! Хлопець припав на одне коліно. Йому поцілили в гомілку, що робило пересування та маневри утрудненими. Однак, Ленс вперто спостерігав навколишній світ через приціл бластера. Він встиг вистрілити ще кілька разів перед тим, як в нього знову поцілили.

Ленс звалився з ніг. Останнє, що він бачив в прицілі, балу чорна стеля велетенської печери, в якій вони вели свій бій, та одну-єдину зірку на ній — яскравий кристал, що стирчав поміж каміння та сталактитів. Чи сталагмітів. Ленс не пам’ятав, як саме називаються оті звислі зі стелі бурульки. Він знову помирав, але думки про смерть більше не тривожили його.

Попри біль в нозі та грудях, в затуманених думках паладина постало питання: «А коли він востаннє бачив справжнє зоряне небо, що відбивалося на чорній гладі океану на пляжах Варадеро? Коли він був у невагомості посеред безкрайого космосу? Чи існували вони взагалі, чи їх придумав його хворий мозок? А друзі? А друзі були справжніми, чи він їх теж понавигадував?»

***

— До роботи, людино!

Ленс підняв кирку та поплентався до Аміґо.

Остання невдала спроба, а особливо гіркі думки вкінці, вибили його з колії. Тому він мовчки колупав кристали. В нього не вистачало моральних сил випробовувати долю і сьогодні.

— Чому саме бластер? — неочікувано для хлопця Аміґо першим до нього звернувся.

— Я був снайпером в команді Вольтрона.

«Та чи справжнім було його минуле?» — знову виринуло в думках Ленса. Але ж він знав, з якої сторони братися до зброї. Це ж підтверджувало правдивість його навичок снайпера, чи не так? В голові знову закрутилися картинки тренувань з Кітом, однак Ленс не хотів більше ними ділитися, бо не був впевненим, що мозок не приписує його мрії за реальне минуле.

— Твоя остання спроба була найкращою, — підбадьорив його Аміґо.

— Я міг би значно більше, якби діяв не один.

Спочатку Ленса дуже дратувала бездіяльність тутешніх в’язнів. Але згодом він зрозумів, що вони вже пройшли етап спроб та вкінець зневірилися.

— Мені здається, що я теж втрачаю надію, — признався хлопець. — Всі мої потуги марні!

— Не правда. Ти своєю рішучістю надихнув мене боротися.

Ленс підвів на Аміґо приголомшені очі:

— Ти будеш намагатися разом зі мною?

— Не тільки я.

Ленсові на руку впала важка балмерська рука, а за кремезною постаттю стояло ще кілька в’язнів. Вони вже стільки часу спостерігали за хлопцем, що і в них в серцях замайорів промінь надії на порятунок.

— Віднині ми боротимемося разом з тобою, малюче.

Ленс не вірив своїм очам.

— Хоч комусь колись вдавалося вирватися із цієї проклятої часової петлі? — запитав хлопець, коли врешті оґовтався від ошелешення.

— Раніше з нами був алтеанець, — подав голос балмерець. — Але він безслідно зник. Померти тут неможливо, тож, я припускаю, що він вибрався на волю.

Все ж, загадковий чоловік-алтеанець, якого Ленс бачив в день свого поневолення справжній! Це додало хлопцеві снаги продовжувати боротися.

***

Робота в команді з новими товаришами просувалася не так гладко, як би того хотів Ленс. Доводилося продумувати план наново та включати до нього нових учасників. Однак це все одно збільшувало їх шанси на успіх.

Окрилений новою надією, Ленс знову віднайшов у собі сили поглянути в очі минулому. А ще в нього з’явилася купа істот, які нічого не тямлять про Кіта Коґане.

Веселий та комунікабельний Ленс відразу здружився з новими товаришами. Та вже за кілька днів вони усі вітались секретним рукостисканням справжніх братюнь.

— Знаєш, — вирвалось в Аміґо, — як для снайпера в тебе надто багато друзів.

— Що?

— Всі снайпери приречені на самотність, Ленсе.