Розділ 3: Дежавю

Коли в голові Ленса поволі розвиднювалося, то ніби через товщу води до нього долинув монотонний дзвін, а крізь неповністю розплющені повіки пробилося приглушене синювате свічення, мов відблиски від балмерських кристалів.

Невже… Він знову на тій проклятій неправильній Балмері?

Його серце болісно стиснулось, а потім забилося з навіженою швидкістю. Його груди здіймались, намагаючись вдихнути якомога більше повітря, яке, втім, лиш дряпало своїм потоком горло. Ленс широко розплющив повіки, хотів зрозуміли, де він, але очі, ще не звиклі до яскравого світла, зразу ж зіщулились — аж сльози в куточках повиступали. Ленс силкувався підвестися, але сонне тіло відмовлялося цілеспрямовано рухатися. Він щосили намагався поворухнути рукою, але та щораз із глухим стуком натрапляла на невидиму перепону перед ним.

— Ленсе… — гукають його звідкілясь.

Раптом щось звучно клацнуло й перепона щезла.

— Ленсе! — над ним схилився Широ, який смиконув його за плечі. — Ти мене чуєш?

Монотонний дзвін виявився зовсім не цоканням кирки по усіяних кристалами стінах печер Балмери, а невпинною робою моніторів кроіподу. Невидима завіса була всього лиш захисним склом.

Ленс нарешті прийшов до тями, опанував себе й світ навколо себе.

Він не там. Все добре.

До нього поволі повернулася здатність мислити ясно, але його все ще брали дрижаки, а серце гулко билось наче поміж скронь. Поки він переводив дух, то не одразу помітив за широкими плечима чорного паладина перелякані та вкрай занепокоєні обличчя друзів.

— Агов, ти в порядку? — несміливо подала голос Підж.

— Так, пусте — відсахнувся Ленс від друзів та криво усміхнувся. — Просто… Жахастик наснився.

Дівчина недовірливо здійняла одну брову.

Він не знав, чи повірили товариші в сказане, однак вони розступилися й дозволили йому підвестися на ноги. Ленс хотів зразу ж чкурнути у свою кімнату й запертися в ній наодинці з тривожними думками. Але серед занепокоєних поглядів був ще один — підозрілий позирк Кіта, що пропалював у Ленсові дві дірки. В його очах було стільки скептицизму, ніби він якимось чарівним чином зумів прочитати думки Ленса.

— Чого вирячився? — Кіт схрестив руки на грудях.

— Сам чого зиркаєш на мене? — Ленс скопіював позу Кіта й накопилив губи.

Збоку стомлено видихнули.

— Паладини, — до них звернувся Широ, — Не час вдавати блазнів. Ленсе, з тобою точно все гаразд? — хлопець йому ствердно кивнув. — Сьогодні важливе завдання, тож візьміть себе в руки.

Кіт, на подив не тільки Ленса, а й усієї команди зголосився в напарники синьому паладину.

— Хочеш потай від нас випросити у Ленса обійми, адже нам усім дісталося, а тобі ні, га, Кіте? — У Підж була чудова пам’ять і вона не пропустила можливість пустити шпильку.

— Ні, я йому не довіряю, — серйозно відповів Кіт. — На відміну від всіх вас, — а в цих словах вже звучав докір.

Такаші вважав роботу в парі чудовою нагодою примирити цих двох забіякуватих довбнів, однак заборонив їм товкти один одному пики з цією благородною метою.

Коґане вже неодноразово звертав увагу на те, що з Макклейном було щось не так. Але ніхто не сприймав його побоювання серйозно. Блу признавала Ленса своїм паладином, та й Коран з Алурою, на вимогу того ж таки Кіта, не знайшли за допомогою сканерів кріоподу й тільки їм зрозумілої алтеанської магії чужої присутності або засобів передачі інформації ворогам. Та й поведінка Ленса була звичною поведінкою Ленса. Щоправда, останнім часом по нестерпності зведена в ступінь нескінченності. Бо ж Ленс жартував з подвоєною силою, голосно горланив у душі попсові земні пісеньки, обсипав Алуру тупими компліментами, розповідав по кілька разів на день одні й ті ж самі історії з його земного дитинства.

Це бачили решта.

А Кіт помічав також, що Ленс жодного разу за час їхнього тренування не торкнувся свого баярду. А ще Ленс часто тікав від усіх і довго не виходив зі своєї кімнати. І Кіт знав, що веселість синього паладина та його невмотивовані коливання настрою були якимись неправильними. Але товариші його запевняли, що у Ленса всього лиш психоз після розриву його Ленс-Кейт-Хіро-трикутника.

Ну що за собача нісенітниця? Кейт Некоґане? Ким би не були ці неіснуючі космопірати Кейт і Хіро, з якими Ленс провів від сили кілька годин, червоний паладин заочно ненавидів їх.

— Гаразд, — просто погодилася з Кітовим рішенням Алура. — Головне — результат. Ми отримали ледь вловимий сигнал тривоги, тому маємо поквапитись.

Ленсові була потрібна ще одна хвилька, щоб його руки перестали дрібно тремтіти.

Кіт пильнував за кожним кроком Макклейна. Таємно, звісно, але Ленс шостим чуттям, або ж, скоріше за все, п’ятою точкою, все одно відчував, що за ним ведуть спостереження. Ленса дратувало бути головним підозрюваним. Мов той герой детективного роману, їй-богу. Але водночас це відволікало від власних чортів у голові.

А Коґане дратувало, що Ленс ще досі не оступився.

Настрій Ленса мінявся щосекунди. От він прокинувся від кріосну в медичній капсулі з очима, як у свідка Армаґедону, то вже за кілька хвилин з апетитом наминав поживну пасту та завивав набридливих пісеньок, які, здається, придумував просто на ходу.

А ще Кітові здавалось, що Ленс його усіляко уникав. Передбачив, що Кіт має підозри стосовно нього? Й правильно робить — Коґане пообіцяв собі доколупатися до істинної природи дивної поведінки Макклейна. Може зараз йому до снаги приховувати від усіх свої справжні наміри, однак у відкритому космосі йому буде ніде від Кіта сховатися.

Вони рушили. Замок вже наблизився до потрібної локації в космосі, тому команда Вольтрона вже прямувала до пункту їхнього призначення.

Коли леви Кіта та Ленса вирушили у відкритий космос, Кіт уже пожалкував про своє рішення. Блу, немов ошаленіла кішка, крутилася навколо своєї осі, махала хвостом і чи то гарчала, чи то навпаки муркотіла. А ще оце Ленсове «іха-а-а» і «юху-у-у» щоразу коли його Левиця робила черговий перекид.

— Хто тут найкраща дівчинка? Хто най-най? — долинало до комунікатора Червоного Лева. — Правильно — ти, моя кралю!

Здається, Червоний дриґнув лапою по синьому корпусу левиці Ленса поза волею Кіта.

— Ти нас гальмуєш, придурку!

— Ой, та буде тобі, Кіте! — беззлобно обурився Макклейн. — Хіба тобі не хочеться політати?

Кіт заціпенів від чужого голосу. Він думав, що від такої чистої і нічим не прихованої радості його комунікатор заіскриться і вийде до біса з ладу.

— Ми постійно літаємо, Ленсе. У нас жодного дня без місій чи перепочинку.

Це і було причиною ейфорії Ленса. Вони ж бо постійно літають! А Ленс вже майже забув, яке воно — відчуття свободи в польоті. Він літав ніби ціле життя назад, тому захват від польоту його переповнював. Так, він повертався на Левиці до Замку Левів після того, як зумів вирватися з аномалії, але тоді Ленс ще повністю не міг збагнути реальність.

— Так, але… — він знову збився з думки, його голова зараз була набита згустками ентропії, але вона безумовно не викликала негативу, навпаки, вона пригнічувала сумні думки та спогади. — А ось так, — він потягнув керування до переду. — А так ми колись літали?

Наслідуючи порив свого лицаря, Левиця вхопила пащекою хвіст Червоного Лева, що летів попереду.

— Що ти задумав? Та я тобі всі вуса повідстрілюю!

Але синій паладин його не слухав. Він, сміючись, потягнув керування назад на себе.

— А так, м?

Блу ривком потягла за хвіст Червоного. Той завалився на неї і вчепився лапами за її корпус.

Ленс знав, що не варто дражнити Кіта, але втриматися не зміг.

— Наші Леви танцюють, Кіте, — Ленс перебував у якомусь дивному піднесеному настрої. — Ти відчуваєш це?

— Я відчуваю, що ти нервуєш і Червоного, і мене, — Коґане вже вривався терпець.

І це було абсолютною брехнею, бо ж Червоний Лев, як і внутрішній голос самого Кіта, благали погодитись.

Два абсолютно протилежних почуття змагались за першість в голові Кіта, щоб бути одностайною правдою. З однієї сторони Ленс щось постійно приховував за бравадою вдаваної радості. І це щось боліло — Кіт відчував це. Але водночас з іншої сторони щастя від польоту на левах беззаперечно були щирим. Щось змінилося всередині Ленса Макклейна. Його усмішка, завжди придуркувата, тепер була ще й гіркою, а нав’язлива поведінка здавалася картонною. Ніби він щосили намагався бути самим собою. Але виходило лише бути потворною карикатурою. Це збивало Кіта з пантелику.

Кіту захотілося підіграти. Лише цього разу. І він просто взяв і ввімкнув реактивну тягу на задніх лапах Червоного лева, через що їх сіпнуло вперед, а в комунікатор пролунали радісні крики тріумфу. За ними тягнувся миготливий слід від двигунів, який потім розсипався незліченною кількістю осколків космічного пилу.

Левам дуже подобалося те, що відбувалося, адже вони стали такими схожими на їхню рідну комету, з якої були створені їхні гігантські механічні тіла. Кіту, якщо чесно, це також спрдобалось.

А може Кіт просто надто підозрілий та надумав собі казна-що?

— Вгамуйтеся вже, — намагалась втихомирити хлопців Підж.

Але де там — їх леви вже чкурнули наввипередки далеко вперед.

— Наші радари не засікли ворожої присутності на планеті, але будьте обережними, — обізвався до них в комунікатор Широ. — Не виключно, що там можуть бути ґалра з технологіями, які ми просто не в змозі розпізнати.

— Так точно, капітане, — весело відповів йому Ленс.

Але через хвилину весь обімлів.

Балмера. Перед ними та сама дідькова Балмера.

Цього просто не може бути. Це збіг? Ленс через екран Блу у всі очі вирячився на сяйнисту поверхню Балмери.

Ленс закляк та забувся як дихати. Кіт також помітив, як Блу, що ще секунду тому творила всілякі викрутаси у невагомості, ніби на якусь миттєвість заціпеніла. Шкода, що цього не змогли побачити товариші, бо ті лиш тільки зараз наздоганяли їх.

Ні. Це не та планета. Ленсу аж від серця відлягло.

— Вирушаймо, — закомандував Широ.

І всі п’ять левів рушили у напрямку поверхні Балмери.

***

— Атмосфера цілком придатна для дихання, — Підж прибрала захисний шолом, після того, як просканувала повітря.

Те саме зробили й інші члени команди.

— До ймовірного джерела сигналу веде система печер, що прямо перед нами. Розділяймося та вперед, — віддав наказ Широ.

— Друзі, — обізвався Ленс,— Ви ж знаєте, що в будь-яких фільмах жахів розділятися це кепська ідея?

— Ми не у фільмах жахів, — Підж засміялася та жартома штурхонула його ліктем. — До того ж з тобою буде Кіт.

В Ленса почервоніли вуха та щоки. Він зітхнув та попрямував разом з Кітом до одного зі входів до печер.

В обмеженому просторі в нього з’явилося погане передчуття. Й воно невпинно наростало з вражаючою швидкістю. Але його тривожили не гіпотетичні монстри із фільмів жахів чи підступна засідка ґалра, яка чатувала на них в підземеллях. Його страшило це місце загалом. Щось в ньому відчувалося неправильне. Майже як на тій мертвій Балмері, де знаходилася проклята аномальна в’язниця. Навіть зовнішньо вони були дуже схожими — система печер, де-не-де всіяна кристалами, що вже давним-давно вицвіли та втратили яскраві переливи. Це так нагадувало шахтарські тунелі Балмери. Огидне передчуття дедалі наростало й ставало майже нестерпним.

Можливо в Ленса просто була параноя. Він хотів чимдуж накивати п’ятами звідси, а також потягнути за собою Коґане. Він хотів вже взяти Кіта за плече та ганебно попрохати його повернутися назад, як той щось угледів та рішуче попрямував до одного із закутків.

— Я знайшов докази того, що тут колись перебували ґалра, — доповів команді Коґане.

Кіт припав до стіни та розглядав у яскравому світлі ліхтаря нашкрябані ґалрійські символи.

— Так, ґалрійці тут беззаперечно причетні, — відповів йому в комунікатор Ганк. — Ми знайшли справжню древню лабораторію!

— Древню лабораторію? — перепитав Кіт.

— Якщо вірити словам Корана, то таким обладнанням користувалися ще за часів його бурхливої юності.

Ленсові все це ставало дедалі знайомішим. Квізнак, вони таки потрапити в пастку. Ні, тільки не знову — він не витримає.

— Кіте, ми маємо вшиватися звідси. Негайно! — Ленс міцно схопив Коґане за руку, хоч його власні била трясучка. — Глянь, — він вказав на нашкрябані на стіні символи, — Тут навіть люб’язно вказано, де знайти вихід з печер.

Так обмовитися було неприпустимою помилкою. От довбень!

Секунда — і Ленсові в горлянку уперся ґалранський клинок Кіта.

— Ти зміг прочитати символи на стіні, — Кіт майже гарчав ці слова.

Гостре лезо біля своєї шиї хлопець ніби не помічав. Ленс міцно обійняв себе руками, на його очах виступили сльози, й загалом він виглядав так ніби готовий будь-якого тику розплакатися.

— Агов! Мене хтось чує? — обізвався в комунікатор Ганк. — У нас важлива інформація.

***

— Квізнак! — запищала Підж, коли з-під кучі древнього лабораторного обладнання вискочило створіння розміром з пацюка, але яке нагадувало багатолапий камінець.

— Лячно, — погодився Ганк. — Тут лише жахастики знімати.

— Чи документалку про древніх ґалра.

— Але погодься, що навіть ця купа старезного брухту випереджає в розвитку сучасну Землю.

Вони продовжили копирсатися серед приладів бозна для чого, та які вийшли з ладу ще тисячі років тому. Однак, ні Підж, ні Ганк не могли стримати свого захоплення.

— Як гадаєш, — очі дівчини заблищали, коли вона показувала Ганку невідому чудернацьку штукенцію. — Ми зможемо забрати в Замок ось цього красеня?

— Що це?

— Гадки не маю! — Підж була в захваті від неосвоєних технологій ґалра.

Але вже за мить вона знову скрикнула та виронила ґалранську невідому штукенцію з рук. З тої самої кучі обладнання знову вискочив багатолапий живий камінець і побіг собі геть тим же маршрутом, що й попередній.

— Та щоб його! — вилаялася дівчина.

Однак вона не довго журилася за невідомим приладом ґалра, що тепер став просто брухтом біля її ніг, адже тут куди не глянь — справжній технорай.

— Дивно, — мовив Ганк. — Я не можу зв’язатися з рештою команди.

— Маєш рацію, я також.

Це насторожувало.

— Квізнак!

Ганк засміявся, коли дівчина знову підскочила через раптову появу істоти, яка нагадувала каміння.

— Там в них гніздо, чи що? — Підж розгнівано копнула ногою купу, з якої нещодавно вискочила істота, але потім помітила щось дивне. — Ганку, я впевнена на сто відсотків, що розбила цю штуку.

Вона дивилась на цілий та неушкоджений невідомий прилад, який нещодавно виронила з рук. Ганк не відповідав, він занепокоєно дивився на екран на передпліччі та пошепки вів зрозумілий лиш йому відлік.

— Гей, Ганку, — Підж почала ображатися на те, що її слова ігнорують.

Але потім Ганк несподівано мовив:

— Зараз!

І вже через один тик з тої самої кучі древніх приладів вискочила як чорт із табакерки істота-камінець.

— Часова петля, — догадалася дівчина.

***

— Часова петля? — перепитала Алура. — Ви це зрозуміли через те, що зі сміття з’явився той дивний камінець?

Всі паладини вийшли на зв’язок та слухали розповідь Підж та Ганка про свої пригоди в древній лабораторії ґалра.

— Це не камінець, — з розумним виглядом виправив принцесу Коран. — А представник паразитичної фауни Балмери. До того ж вимерлої тисячі років тому. Їх раніше помилково вважали личинками веблумів.

— Не зовсім, — продовжив свою розповідь Ганк. — Я помітив, що щось не так із годинником. Час плинув вперед, але коли я періодично його перевіряв, то виявилось, що ми ніби застигли в одному часопроміжку. А також всі речі, на які ми так чи інакше впливали, повертались до попереднього стану. Як і цей кам’яний паразит, що з’являвся через однакові проміжки часу.

— То як же ви зуміли розірвати петлю? — поцікавився Широ.

— Джерелом такого аномального поводження часу виявився спотворений магією ґалра кристал. Схожі Алура використовує для видобутку квінтесенції для підзарядки Замку Левів.

— Нам прийшлося добряче попотіти, щоб знайти його, адже ми не знали, що шукати, а також він був розміром з арахіс, — мовила Підж та скривилася на згадці про арахіс. — Ми з Ганком витратили на пошуки майже цілий квінтант, хоч для всіх вас не пройшло й пів години. Шкода, що ми мусили знищити кристал, щоб вирватися зі часової пастки. Ми й гадки не маємо, навіщо древнім ґалрійцям пастки з часовими петлями.

Всіх дуже зацікавила інформація, яку розповіли Підж та Ганк. Крім хіба-що Корана, який був заклопотаний вивченням інопланетного живого камінця.

Та Ленса. Бо Ленс попався. Тепер йому нікуди діватися — він має розповісти те, що приховує від друзів. Хлопець втомлено зітхнув, глянув на Кіта, що весь час на нього скоса поглядував, мов сторожовий пес.

— Я знаю, навіщо їм кристали, що створюють аномалію в часопросторі, — зізнався Ленс та опустив голову, адже всі здивовано перевели на нього погляд. — Я маю вам дещо розповісти про те, що сталося зі мною на минулому завданні.