Пролог
В порту Саутгемптона особливо людно.
Спекотна метушня, квапливі рухи робочих та велика постать пароплава, яка кидає тінь на пасажирів, що висаджуються на його борт – і все це супроводжується солоним присмаком в повітрі, яке залишає на язику відчуття неповторної свіжості. Легкий вітер пробігається між людьми, кожна з яких зайнята чимось своїм, та заграє з капелюхами чоловіків і волоссям жінок, викликаючи дзвінкий безтурботний сміх – який, насправді, можуть собі дозволити тільки ті, хто купляє білети першого класу не рахуючи витрат.
Круїзний лайнер радо приймає всередину натовп вишуканих або не дуже головних уборів, але ще більше людей – спостерігачів з сяючими очима та дітей з роззявленими ротами – залишається назовні; і чоловіки в комбінезонах снують з багажем поміж цього безкінечного моря як мурахи, а посеред усього галасу стоїть юнак. З прикритими очима та піднятим до гори обличчям, юнак вдихає повітря на повні груди, наче ніколи раніше не чув цього запаху, та видихає – радше задоволено, проте усмішка не торкається його губ.
- Гей, хлопче! – кричить хтось із чолов’яг, і юнак обертається. – Не спи, у нас ще повно роботи.
- Іду.
Він засуває кепку, яку зняв кілька хвилин тому, до кишені та, повагавшись, закочує рукава до ліктів. Його вбрання відрізняється від комбінезонів навколо, воно більш схоже на костюм джентльмена, тільки скроєне значно простіше – або принаймні так здавалося робітникам, що кидали зацікавлені погляди з-під спітнілого лоба.
Юнак піднімає коробки з легкістю, якій заздрить навіть найкремезніший з присутніх, та спокійно слідує за тим, хто по нього гукнув, і погляди досі його супроводжують, проте на його суворому обличчі вигляд байдужий.
- То як тебе, кажеш, звуть? – кидають йому спереду.
- Зоро. Ророноа.
- Га, цікаво. Хто твої батьки? – запитує чоловік, й Зоро трохи тягне перед відповіддю:
- Не знаю.
- Он як.
Чоловіку на вигляд трохи більше сорока років і він здається тут за головного, тому що ніхто не задає питань при його вказівках. Навіть Зоро, який, очевидно, вибивається із загальної картини – не тільки одягом й суворістю, швидше, незвичною мовчазністю, тому що всі спроби з ним заговорити обриваються короткими відповідями. А у загальному гулі розмов це виглядає як мінімум дивно, тим паче не часто зустрінеш когось зі шрамом на оці та руках в такому юному віці.
Проте користь з нього чимала, тому вголос ніхто окрім одного чоловіка не наважується його чіпати. Тим паче сьогодні він не єдине незвичайне видовище у порту, серед пасажирів та багатіїв є також чимало тих, хто притягує погляд та змушує голоси опускатися до шепотіння.
- Диви, - штовхає хтось з робітників свого, напевно, знайомого, що став поруч, щоб витерти піт, та відліпити мокру тканину одежі, що прилипла противно до тіла, - яка краля.
Він вказує пальцем, ледве помітно, на чергу на сходнях, що вже поступово рідшає, як і багаж, який вони вантажили з самого ранку без перепочинку. Там стоїть справді прекрасна юна леді, чиє руде волосся нагадує живе полум’я, а очі безсумнівно здатні приголомшити своїм поглядом з-під довгих вій. Стоїть вона скраю, не поспішаючи заходити всередину, і на відміну від зачарованих чоловіків в комбінезонах, люди, що проходять повз неї на борт, морщяться та квапляться відвести погляд, а деякі жінки обурено шикають на своїх супутників та швидше тягнуть за собою, щоб вони і не дивились в сторону рудої красуні.
На її фігурі елегантно сидить бісерна флапельна сукня, а волосся вільно спадає плечима, не прикрите і не стримане жодним капелюшком або хоча б клошем. Серед присутніх де-не-де, але проходиться неприємний шепіт, який підбирає вітер, доносячи оте «Вульгарщина!» до кожних вух, деякі матері навіть затуляють дітям очі; і може вони і праві, проте рідко який чоловік може оминути поглядом її чарівне глибоке декольте.
Серед натовпу робітників звучить присвистування, і красуня різко обертає голову на звук, хмурячи тонкі брови в гніві, проте пересікається поглядом тільки з Зоро, якому не пощастило подивитись вверх саме в цей момент. Вона кривить губи, наче перед нею щось огидніше болотної жаби, а в очах Зоро тільки легке збентеження, і всі навколо юнака зацікавлено затихають, очікуючи слів, що от-от зірвуться з п’янких на вигляд вуст.
- Мадемуазель Бассет, ma cherie! – стрункий та вродливий джентльмен виростає наче із землі поруч з красунею Бассет, напевно, і не усвідомлюючи, що привернув всю увагу до себе і таким чином звів нанівець всю напругу. – Ох, жорстока любове, не змушуйте мене страждати ще довше без вашої вроди поруч, благаю!
Рухи міс Бассет плавні, наче морські хвилі, коли вона прикриває грайливо губи, зронивши зовсім тихий смішок. Вона не каже більше ні слова, дозволяючи проводити себе на борт, впевнено та прямо, наче їй не заважає погойдування сходнів та глузливі крики чайок; і поки юнак в чорному костюмі захоплено щебече нудотно-солодкі компліменти, міс Бассет кидає останній розлючений погляд вниз – проте Зоро вже відвернувся та продовжив роботу, наче якась там мадемуазель це останнє, що його хвилює.
А натовп внизу, навпаки, заводиться ще більше, і хто зна, чи солона спека не сприяє цьому, адже здається, що метушня стає все спекотніше і спекотніше тут внизу.
- Бассет? Тобто та сама Бассет?
- Співачка?
- Намі Бассет?
Здається, наче весь безкінечний рух багажу зупинився в одну мить, в усій загальній картині працьовитого порту, і тільки декотрі не приєднуються до обговорення.
- А я одразу її впізнав.
- Так-так, цю фігуру не переплутати ні з чим.
Чоловіки одночасно кивають головами, та хтось навіть вибухає голосним реготом, привертаючи увагу не тільки від проводжаючих, а й від інших колег.
- Друже, та ти збоченець!
- Хочеш сказати, ти дивився їй в очі?
Повітря наповнюється сміхом та дружніми стусанами в плечі, і прохолодний вітер заледве може привести до тями чоловіків, що не можуть встояти перед неземною красою всього однієї жінки. Проте зрештою старшому, який разом із Зоро продовжив працювати, уривається терпець.
- Гей, ви! Вам платять не за балачки!
Ледве чутні розчаровані стогони проносяться портом, зливаючись в безладний і певною мірою жалюгідний хор; і хоч робота продовжується, розмови не спиняються, - вони переключаються на юнака в чорному, і питання «Що то за піжон?» лунає в кожній групці, - тому старший тільки закочує очі, але більше не кричить.
- То був малий Вінсмоук, ледарі, - лунає зовсім близько чийсь голос, від якого мурашки по шкірі навіть незважаючи на насмішкуваті інтонації. Він належить кремезному чоловікові, з прямою, впевненою поставою та втомленим обличчям, і робітники привітливо вишкірюються, впізнавши його. – Здоров, Піте.
Піт, той самий, який ще мить тому гаркнув на інших, протягує руку для рукостискання, і долоня, що тягнеться назустріч, така ж велика, як і її власник.
- Якими вітрами, Смокере?
Ще кілька чоловіків підходять потиснути йому руку, і з усього виглядає, наче всі вони дуже добре знають Смокера та вважають його ледь не своїм колегою, хоча тільки з одного погляду на нього видно, що вони не мають зовсім нічого спільного. Піджак його вельветового костюму розщеплений, а на голові бракує капелюха, проте не виникає і сумніву, що він може собі таке дозволити. І справа не стільки в грошах або статусі, скільки в його упевненості в собі, якої не буває у звичайних робочих. Його спокійна постать разом із суворим широким обличчям та передчасно біліючим волоссям змушує думати щонайменше про когось при владі.
- Влаштувався в Америці, - каже він, щойно черга з привітань завершується, і дивиться на наручний годинник, в цілому виглядаючи так, наче він не готовий тут надовго залишатися.
Піт хмикає, проте нічого не каже, тільки похлопує кілька разів по плечу Смокера, перш ніж вернутись до роботи. В цілому, це не вперше хтось підходив просто перекинутись вітаннями та поспитати за життя, і хоча тільки поява Смокера викликала найбільшу увагу, народ швидко повертається до роботи та до розмов. Вантажу стає все менше і менше, тому балачок – більше і більше, хоча атмосфера клопітливості не розвіюється, навпаки, загущуючись через вологість та де-не-де стомлене дихання.
Піт перекидається ще кількома фразами зі Смокером, проте коли той вже збирається підніматися на борт, він зустрічається поглядом із Зоро – і Смокер помітно завмирає, трохи суплячись.
Вони опиняються досить близько, тому Смокер питає його, без потреби окрикнути:
- Хлопче, я тебе знаю?
Він оглядає Зоро пильно, зверху вниз, професійним поглядом, наче він поліцейський, не менше; і воно й не дивно, тому що на перший погляд може здатися, що Зоро виглядає підозріло. Не стільки через свою зовнішність, скільки через манеру триматись поодаль від усіх.
Можливо, Зоро й сам це розуміє, але відповідає твердо:
- Не думаю, - тільки після зовсім короткої, проте відчутної, паузи, додає: - Сер.
На цьому вони обоє відвертаються, та вже за кілька хвилин Смокер піднімається сходнями, а чоловіки в комбінезонах навколо надто зайняті обговоренням чергової дамочки. Тільки Піт трохи задумливо проводжає Смокера поглядом, переводячи його згодом на Зоро.
А потім просто знизує плечима і, витерши піт з лоба, береться за наступну коробку.
Попри загальну втому, атмосфера навколо стає більш жвавою, ніж раніше, частіше вибухає сміх, та все менше пасажирів, що піднімаються на борт, незадоволено зиркають на невихованих чолов’яг – тому що ззовні їх майже і не лишилось. Переважна більшість присутніх – це звичайний народ, який готовий на будь-що, тільки б стати свідком грандіозного відплиття круїзного лайнера та прощання його пасажирів із сушею. В натовпі часто згадується ім’я Джимбея Ґранта – капітана цього корабля, - і говорять про нього виключно як майстра свого діла та ледь не сина моря, тому що ще ні в кого немає такої безперервної серії вдачних рейсів, як у нього.
Зоро ж, який останні півгодини піднімає погляд наверх частіше, ніж за весь день, рухається повільніше, лінивіше; але варто жіночим зойкам пролунати, як він перший звертає на них увагу – і на його обличчі нарешті видно хоч якісь емоції, коли він, похапцем злизавши сіль з губ, голосно і трохи радісно вигукує:
- Луффі!
Зоро, здається, ледь піднімає кутики губ, коли зі сходнів йому махає рукою якийсь хлопець. Ще мить назад він мало не впав у поспіху, тому ті, хто ще підіймались наверх, не на жарт перелякались – за нього, чи за себе, щоб він не зіштовхнув їх у воду. Худорляве тіло хлопця підтримує чорноволоса жінка в піджаку, яка м’яко посміхається, коли цей Луффі дякує їй та збігає вниз.
- Чекайте, це що, Ніко Робін? – розноситься спантеличене запитання, коли жінка заходить на борт, і за ним слідує збуджений гул.
- Ніко Робін? Справжня Ніко Робін?
- А хто це?
- Ти що, геть дурний? Не знаєш, чия вона дочка?
- Але ж позашлюбна.
- Ну і відколи це щось змінює?
По кількості запитань здається, що ця поява шокувала робітників ще більше, ніж Намі Бассет, адже вони сипляться і сипляться, комусь доводиться навіть пояснювати з самого початку, хто такий батько цієї жінки, чому про нього варто говорити пошепки, і чому її ім’я відоме; проте Зоро знову єдиний, кого це не хвилює, адже його погляд прикований тільки до Луффі, що біжить в його напрямку, притримуючи капелюха. Його піджак, наче накинутий похапцем, та краватка завіваються йому за спину, а Зоро, навіть не кліпаючи, дивиться і просто стоїть на місці, чекаючи.
- Зоро! – починає кричати Луффі, ще навіть не добігши, проте посміхаючись так широко, як, напевно, це тільки можливо. - Каюта просто чу-удова!
Зоро киває, і, коли Луффі зупиняється, каже зовсім тихо:
- Радий чути.
Він трохи вагається, але знову піднімає те, що поставив на землю раніше, та йде; Луффі хвостиком ув’язується за ним, розповідаючи, що міс, яка зловила його, дуже приємна, і що каюта дуже затишна, і що палуба ве-еличезна і ледь відчутно погойдується на хвилях – проте від цього зовсім не нудить; а Зоро все це слухає та киває на кожне речення, періодично коротко відповідаючи. Ніхто не проти присутності Луффі, тому не звучить ніяких зауважень, тим паче, що всі вже в цілому завершують роботу.
Остання людина заходить на борт, коли полегшенні видихи проносяться ледь не всім портом, і чоловіки, що хвилину назад ще були жваві, втомлено сідають прямо на землю або опираються де тільки можуть; і солоне повітря спокійно обвіває їх обличчя, прохолодою залізаючи поміж їхньої одежі та спітніло-гарячих тіл.
Балачки перетворюються на зовсім тихі розмови, і єдиний, хто досі випромінює енергію – це Луффі, який дозволяє Зоро спертись на нього, якщо тому треба, а той тільки мотає головою. Вони здаються друзями, проте варто тільки порівняти їх вигляд – Зоро обережно розкочує рукави, струшуючи їх від пилу, та старанно розправляє кепку, надягаючи її, а Луффі, підкидаючи, грається з капелюхом, навіть не звертаючи уваги на те, що його піджак геть пом’явся, - то можна припустити, що один то помічник другого, молодого господаря, можливо, спадкоємця сім’ї або первістка.
- То ти вже закінчив, Зоро? – питає Луффі, проте Зоро встигає тільки відкрити рота, коли замість нього відповідає Піт:
- Так, можете йти, хлопці.
Усмішка Луффі сповзає з його обличчя, він ловить свій капелюх, і мовчки натягує на голову, прикриваючи очі. Луффі нижчий за них обох, тому для Піта криси прикривають майже все його лице. Віє холодом, коли Піт переводить погляд на Зоро, і той киває.
- Дякую.
Луффі наче раптом втрачає інтерес в цій розмові, тому вони разом із Зоро просто мовчки ідуть, і коли Піт востаннє озирається на них, Луффі знову посміхається при розмові та крутить капелюха.
Лайнер рушає незадовго по тому, махаючи прощально руками пасажирів, і порт проводжає його радісними криками та побажаннями гарної подорожі. Порт посміхається губами проводжаючих, зморених змокрілих робітників або просто небайдужих глядачів, і навіть голоси чайок в цьому галасі звучать радісно.
Життя в порту Саутгемптона зупиняється, спостерігаючи, як пароплав розмірено прямує до горизонту, перш ніж повернутися до свого звичного стану заклопотаності.
Відгуки