Слухаючи твоє серце

Пізній вечір. Здається, цей день тривав вічність і кілька митей водночас. Як взагалі таке можливо? Як же довго тягнулись пари, і як же швидко промайнули та обіцяна самому собі година відпочинку. Як же я втомився. Не вистачає сил. Я дивлюся в екран, розуміючи, що вже не напишу жодного слова до індивідуальної, й закриваю її вже за кілька хвилин. На сьогодні достатньо. 

Він вже лежав у ліжку, клацаючи щось у телефоні. Коханий ніколи не засинав, поки я не ляжу. Я натягнув на обличчя легку усмішку, лягаючи обличчям на його груди, поки той припідняв мені ковдру. Тепло швидко огорнуло моє зморене тіло, дозволяючи мені цілком відчути втому. Вона накрила мене з головою однією похмурою хвилею, наче була з криги та снігу, щоб тіло боліло від несправжнього болю, здавалось ламким, слабким. Я обійняв його, відчуваючи як теплі руки замикаються за моєю спиною.

– Мені всі так набридли, – тихо пробурмотів я, наче у кімнаті було сотні таких як ми, ніби навіть ці слова можуть зруйнувати їхній відпочинок.

– Навіть я? – я відчув його посмішку на собі. 

– Звісно ні, ти до всіх не входиш.

– А до кого я входжу?

– Як коли, інколи в мене, – я говорив, ховаючи посміх в його грудях. 

Він засміявся. Люблю його сміх. Хтось би описав його як вітер у полі, настільки легкий, а хтось можливо як дзвін арфи, такий мелодійний, але я б назвав його співом сонця, настільки він був теплий. Я люблю як він усміхається, навіть якщо не мені, коли сміється, навіть якщо не з моїх жартів. Люблю бачити його щасливим.

– Люблю тебе, – цілуючи мене у маківку, сказав він. 

– А я тебе, – відповів я, розчиняючись в його обіймах.

Втома накрила знову, але інша. Та була зла, болюча, а нова нагадувала втому від сонячного дня, проведеного десь на березі моря, коли морські хвилі вдосталь награлись з твоїм тілом, і вітер, що час від часу ніс тепле повітря з піску, крутив моє волосся у своєму танці. Це було як втома для, а не від. Для того, щоб відновитися, а не від того, що вимагає відновитися. Я розумів, це відчуття було для того, щоб я міг сьогодні слухати серце коханого, вслухатися у ритмічну мелодію і думати, аж до самого сну, що він живий, а значить і я теж.

Залишались останні хвилини до опівночі. Я вже втомився позіхати, тому вимкнув інтернет на телефоні й пішов до ліжка. Коханий усміхнувся мені, побачивши, що я вже от-от опинюся в його обіймах. Тихий стук серця в його грудях завжди був моєю розрадою. Я наче відчував, що ця ритмічна мелодія синхронізується з такою ж, але у моїх грудях, переповнюючи мене спокоєм. 

Але сьогодні я не відчув спокою. Мене переповнювало якесь спустошення, химерне та гнітюче. Наче все цінне, що жило в моїй душі вкрали, розірвавши її. 

– Щось сталося? – він провів пальцями по моєму волоссю.

– У мене таке дивне відчуття, – відповів я, лише сильніше обійнявши його. – Я ніби вже нічого не хочу, хочеться просто плисти далі за течією, але я не можу. Наче стою перед пологою стіною, що здається височенним муром. Наче знаю це, але тіло не вірить.

Я деякий час не чув відповіді, лише відчув, як його обійми стають наче ніжнішими, легшими за будь-що на світі. Я заплющив очі.

– Ми можемо про це поговорити, – його голос був настільки буденним, наче ми збирались обговорювати погоду. 

– Дякую, – шепотом сказав я, ледь ворухнувши губами.

– Коли ти почав почуватися так?

– Сьогодні.

– Я можу чимось допомогти? 

– Вже допомагаєш, – відповів я, але одразу уточнив: – Обіймами.

Я почув тихий смішок. Геть легкий, невинний. Він так завжди сміявся, коли його щирий регіт був недоречним, а мовчання здавалось ще незручнішим. 

– Люблю тебе, – сказав я.

– І я тебе, – він поцілував мене в лоба.

Ми сьогодні так чудово погуляли. Тихий вечір міста. Він наспівував нам такі невідомі ноти, що у мене біг мороз по шкірі. Чи я просто змерз? Коханий обіймав мене за плечі, що разу як я здригався від цього відчуття. Це було на межі сну та мрії, наче ти пливеш містичним кораблем по морю, що складається з теплих думок та емоцій. Чи може, ти і є тим кораблем? 

Ніч ховала нас, але ми не ховались. Ми тримались за руки, як звичайна пара. Ми сміялись, розмовляли, цілувались як усі, наче світ завжди таким був: теплим, привітним, добрим. Наче цей вечір не був винятком, наче ці миті не можуть бути останніми.

Його обійми після цього здавались ще теплішими. Якби у мене залишались сили з прогулянки, я б не переставав його цілувати. Які ж теплі його щоки, якщо торкатися їх губами. Сили покинули мене, тому я лиш обійняв його міцніше.

– Дякую, – сказав я, слухаючи як його серце починає стукати швидше. 

– За що? – тихо промовив він мені над вухом.

– За цей вечір, – павза, – за те що ти є.

Я хотів сказати більше. Розповісти як люблю його усмішку та сміх, як він шукає мене в натовпі, коли ми плануємо зустріч, як його очі сяють, коли я розповідаю щось безглузде. Хотів подякувати за кожен вечір, за перший такий, коли ми вперше заснули в обіймах одне одного, за перший поцілунок, за кожну обіцяну зірку та куплену каву по дорозі до університету. За все. 

Але я міг лише стиснути його плечі, відчуваючи, як він відповідає обіймами та легким поцілунком у чоло. 

– Я тебе люблю, – я підняв погляд на його обличчя, щоб побачити вуста, що розширились в усмішці. Я поцілував ці губи, крадучи її.

– І я тебе люблю. 

Я знову загрався. Сидіти до пізньої ночі граючи в ігри було приємно, але кожного разу я відчував якусь провину. Чи то перед собою, адже міг використати цей час на ще одне мордування навчанням, а може перед ним, бо якби я міг, я віддав би весь свій час йому. Віддати кожну хвилину проведену на парах, віддати кожну секунду гри, віддати кожну мить без нього.

Вимикаючи комп’ютер, я попрямував до спальні. Він чекав на мене, читаючи свою книгу. Його зосереджений погляд на історії не помічав моїх повних провини очей, аж поки я не ліг поряд.

– Щось сталося? – він відклав книгу, повернувшись на бік, аби бачити мене. – Чому ти дивишся на мене, наче завинив?

– Ми могли б провести більше часу сьогодні разом, – винувато сказав я, не знаючи куди ховати очі.

Він всміхнувся, беручи моє обличчя в долоні. Вони були теплі й м’які. Його дотик був ніжний та легкий. Здавалось, що це було майже ненароком, якби не погляд, що вивчав кожен вигин мого лиця. 

– Могли, але не провели. І не проведемо, якщо ти будеш думати про це, замість обіймів.

І поцілував. Його губи були такими ж теплими. Я завжди шкодував, що не мав достатньо сил, щоб проводити вечори лише цілуючи їх.

– Люблю тебе, – після поцілунку сказав я.

– І я тебе. Залазь на мене вже, це так не звично – без твоєї голови на грудях. 

Я всміхнувся. Я кохаю його. Безмежно кохаю. За ніжність. За дотепність. За вуста. За очі. За ритм серця. 

День тягнувся довгою нудьгою. Я не знав, що робити. Всі можливі справи мене не цікавили, навіть ті, що здавались захопливими день тому. Навчання повності спалило моє бажання робити хоч щось. Марне гортання соцмереж, спроби якось себе зайняти й відтягнути завершення дня завершились поразкою. Я вимкнув комп’ютер, прямуючи до спальні. Але там нікого не було. Ліжко було пусте й холодне. Я кинув погляд на годинник і зрозумів, що він ще певно працює.

Кухня, або як він просив називати, творча студія, ніколи не підводила у такі моменти. Тихо відчинивши двері, я заглянув досередини. Він читав. Його погляд вперто слідував за текстом, хоча я й помітив важкість у його очах. Можливо, це було щось цікаве, але складне для сприйняття. Коханий безшумно ворушив губами коли читав подібні тексти, повністю ігноруючи навколишній світ. У навушниках скоріш за все грали його улюблені меланхолійно-романтичні пісні, щоб остаточно відірватися від реальності.

Я не підходив, просто сперся на холодильник, спостерігаючи за його губами, що повільно повторювали написані слова; за його очима, що горіли тими наполегливими вогнями; за його диханням, як підіймаються та упускаються його напружені плечі з кожним подихом. Я не відривав його від процесу, дивлячись за цим всім. Я не знаю, як можна ще більше описати моє захоплення такими дрібницями як його дихання, серцебиття чи як він на мить заплющував очі, щоб чи то вслухатися в текст пісні, чи то осмислити прочитане. 

В один з таких моментів він помітив мене. Я не пам’ятаю, чи то я всміхнувся, щойно наші погляди зустрілись, чи то усмішка не сходила з мого обличчя весь час? 

– Давно стоїш? – він щасливо всміхнувся мені, наче дитина, котру щойно похвалили за хорошу оцінку. 

– Не пам’ятаю, – чесно відповів я. – Що читаєш? 

– Символістську новелу. Треба написати рецензію, а я половини не можу зрозуміти, – його очі випромінювали таку ніжність, що напевно жодні очі на неї не здатні.

Я підійшов до нього, проводячи пальцями по його плечах, щоб сісти поруч на канапі. Він проводив мене поглядом, захопленим і закоханим. 

– Почитай мені вголос, – лягаючи йому на коліна, запропонував я. – Можливо, так ти зможеш зрозуміти краще? 

– Гаразд, спробуймо, – він знову всміхнувся мені, проводячи пальцями між пасмами мого волосся. 

Я не чув його серця, я не чув як він дихає, але чув його голос. Тихий, спокійний, глибокий. Я заплющив очі, щоб краще уявити картину, що її змальовував автор. Таку теплу, спокійну, далеку від всього і всіх, наче ніколи й не могло бути такого. Я не помітив, як історія стала спільною – моєю, його та автора. Де письменник описував цвіт яблуні, я уявляв під ним себе, а поряд коханого, що спершись по інший бік дерева, вів розмову. Як поряд з вітром автора, линув його голос. Коли писали про теплі дощі, а серед них я, всміхаюся, бо я не один. Серед цієї казки я й заснув. Не слухаючи його серце, але чуючи його голос.

Я завершив свої справи!

Сьогоднішній день був наче гумка. Він повільно тягнувся зранку, наче якісь дужі руки взяли його та розтягували, а потім різко відпустили. День та навіть вечір пройшли так непомітно, що я засумнівався у правильності мого годинника, коли той підступно показував восьму вечора. Я завершив усі справи й міг спокійно почитати. Енергії було вдосталь на ще одне занурення, але вже у вигаданий світ. Простий, без цифр та рівнянь, без фінансових звітів та обліку. Коханого ще не було в ліжку, тож я з чистою душею влігся. 

Не пам’ятаю, скільки часу минуло, але якби його вимірювали в сторінках, тоді минуло близько сімдесяти. Шум відкриття дверей перервав моє читання. Очі коханого не світилися, як зазвичай. Плечі втомлено упущені, а погляд зморений. 

– Складний день, – коротко пояснив він, кладучи свою голову мені на груди. 

– Неочікувана зміна, – я відклав книгу. 

– Тобі не подобається? – коханий кинув короткий цікавий погляд на мене. 

– Ні, все гаразд.

Я обережним рухом пропустив крізь пальці його кучері. Такі приємні на дотик, наче з шовку. Вага його голови у мене на грудях була таким незвичним вантажем, що серце почало швидше битися. Він чує це? Напевно що. Він обіймав мене, як це робив я щоночі, а я грався його волоссям, обіймаючи вільною рукою, як це робив він. Я відчував відповідальність. Дихати так, щоб не заважати його диханню, проводити долонею серед пасом волосся так, щоб не заважати його сну. Здавалось, потрібно було навіть контролювати частоту серцебиття. Найкраща робота. 

Його обійми були завжди найміцнішими, найнадійнішими, але ці були іншими. Наче опорою був я. Я був його надійністю, а він був моєю ніжністю. Воно заставляло мене всміхатися, відчувати зовсім нові почуття, настільки дивні й теплі, що здавалось наче моя душа приємно тремтіла від них. Це була найкраща заробітна плата у світі. 

Я обійняв його міцніше, промовляючи:
– Я люблю тебе.

З цими словами його тіло легко здригнулось. Цікаво, він так само відчуває кожен рух мого тіла?

– І я тебе люблю. 

Коханий підняв голову, цілуючи мене в губи. Він повернувся мені на груди, слухаючи як б’ється моє серце у цій тиші. З плином секунд, а то й хвилин, його тіло розслабилось. Пройшло кілька митей, коли я зрозумів, що він заснув. А я не міг заснути. Я слухав нічну тишу, як далеко проїжджають машини за вікном і сподівався, що жоден звук не розбудить його. Я заплющував і розплющував очі, розуміючи, що не спатиму ще годину чи дві. Я відчував відповідальність, необхідність попіклуватися, щоб його сон залишився недоторканним, а це заважало моєму. 

Та все ж, я заснув, знаючи, що він слухає ритм мого серця.

Весь день був настільки сонячний, що здавалось наче навіть рослини втомились від такої кількості світла. Трава й дерева мали вигляд ніби їх випалювали, а тварини та люди ніби їх катують. Все живе видихнуло з полегшенням, коли сонце зайшло за горизонт, пустивши на небо сутінки. Але не ми з коханим. Я лежав на його грудях. Ми обіймались. І мовчали.

Сьогодні був жахливий день. Жахливі люди, жахливі новини, жахливі емоції. Здавалось, світ сходить з розуму. А може, насправді божеволіємо ми? Все наче хиталось маятником від бажання кричати до бажання мовчати. Все здавалось безглуздим. Будь-які справи, котрі потрібно було виконати, втратили свою цінність. Кожна спроба відволіктися викликала відчуття провини. Важка та підступна вина спочатку торкалась розуму, а потім тягнулась до серця, стискаючи його. 

Весь день пройшов під променями жаху, тому, коли сонце зникло з неба, здається, стало краще. Наче вигадані боги сонця та місяця ворогували. Ніби сонце неодмінно спалить тебе за всі гріхи, коли місяць пробачить їх. Це здавалось безглуздим, але від цього ставало легше. 

Я міцніше обійняв коханого. Його тепло було єдиним, що рятувало мене від божевілля. Ми мовчали. Ця мовчанка не була поганою, напроти вона була кращою за слова. Ми жили у світі, який карає за правильні слова, який забуває людей, що говорять, тому ми мовчали. У цій тиші ми могли почути думки одне одного, від чого мовчанка стала голосніша за крик. У кожній беззвучній миті я міг почути більше ніж у відкритій розмові. Ми ділились жахом, що переслідував нас протягом дня. Ми розмовляли про те що сталося і що може статися. Ми розмовляли про страх, провину та любов. Такі мовчазні розмови завжди говорили про любов. 

Я підняв погляд на нього. Наші очі зустрілись. У його зіницях я бачив сум. Цікаво, що ж бачить він у моїх? Його напружене обличчя розслабилось, а погляд промовисто говорив: “Люблю тебе”. Я відповів поцілунком. “І я тебе люблю”.

Щойно я знову поклав голову йому на груди, я почув як серце коханого б’ється у моїй улюбленій мелодії. Швидше звичного, наче струни, що грали закоханість. Цей ритм був сенсом мого життя. Життя, де ми тримались за руки, де ми обіймались, цілувались і кожного вечора зізнавались одне одному в коханні. Навіть сьогодні хотілось цілувати його й казати: “Я живу, слухаючи твоє серце”.