Закритий космос

Саске Учіха та Наруто Узумакі усвідомили потяг один до одного ще в середніх класах. Та й до того ворогами їх могли називати лише ті, хто нічого про них не знав. У будь-якій бійці вони опинялися поруч, будь-яка їхня сварка закінчувалася того ж дня, коли починалася. Від зустрічей один з одним їх не зупиняли ані застуда, ані ангіна, ані карантин під час вітрянки. Як тільки одному спадала на думку шалена ідея, другий її підхоплював, коли один робив вдих — другий, здавалося, міг за нього зробити видих.

Після школи вони разом вступили до Університету Мистецтв, разом зняли своє перше в житті житло, разом зустріли жах дорослих буднів. Потім — так само разом встали проти забобонів родини Учіх. Останні спробували «привести до тями» свого сина, на якийсь час перекривши їм обом дорогу на будь-яку, навіть найлегшу і неоплачувану роботу. Вижити в ті місяці, не втратити можливість винаймати квартиру і не вилетіти з університету було по-справжньому складно, але Наруто та Саске все ж таки витримали.

Адже вони були разом.

Узумакі був упевнений, що після всього пережитого розлучити їх не міг би ніхто, ніщо й ніколи. І вже точно не думав про те, якого нищівного удару по їхніх стосунках завдасть чортів кар’єризм, який ні з того ні з сього перетворився на по-учіхівськи страшну манію.

Втім, Наруто чудово знав Саске. Той завжди був гордий, самозакоханий, собі на умі. Це хворобливе бажання змагатися з усіма, щоб довести собі і оточуючим, що ти чогось вартий, і навіть більше того, що саме ти найкращий, було його суттю. Це не здавалося Узумакі мінусом Учіхи, він і вважав себе таким.

Наруто був готовий до того, що ніколи не буде для Саске на першому місці, був готовий до його зникнень на невизначений термін, до його справ у вихідні, до холодних відмов у відповідь на пропозиції поїхати кудись разом.

Навпаки, він був дуже радий, коли Учиха зацікавився хоч чимось, що не руйнує його життя. Коли вони тільки познайомилися, Саске метався між потягом до самогубного екстриму і бажанням закритися в якомусь глибокому темному підвалі, так, щоб його більше ніхто ніколи не чіпав.

Тільки Наруто тоді підтримав Саске, так, щоб той не був один навіть у вбивчих за своєю екстремальністю хобі: з демонічним реготом ганяв з ним на мотоциклах по засніжених трасах, стрибав з ним з мосту на саморобних тарзанках, бився удвох проти озлобленого натовпу, потрапляв разом з ним у поліцію за хуліганство, йшов слідом і у вогонь, і у воду.

І саме тому тільки Узумакі зміг дістати Учіху з найжорсткішої депресії, з найтемнішого підвалу підсвідомості — хай і ілюзорного.

Наруто падав, але наздоганяв. Нісся вперед, але пригальмовував, щоб простягти Саске руку. Він знав, що Учіха міг отримати будь-що, коли хоч трохи цього хотів. А тому за першої ж нагоди він спровокував Саске у своїй улюбленій манері: кинувши виклик.

Щойно Учіхи перестали тиснути на них із Саске і заважати їм працювати, Узумакі почав штурмувати продюсерські центри, кидатися брати участь у всіх творчих змаганнях, зривати нагороди по танцях одну за одною. Він брався за будь-який конкурс, за який хоч трохи платили. Влаштовував театралізовані міні-вистави для перехожих прямо серед центральних вулиць, збираючи чималі чайові.

Потім Узумакі знявся у абсолютно дурній рекламі прального порошку. Це, звичайно, був такий собі крок на шляху до кар’єри актора, про яку Наруто мріяв, адже він у цій рекламі лише неадекватно посміхався на камеру зі жменькою підозрілого білого пороху в руках, і навіть був знятий не на відео, а на фото. Але Саске на жартівливі розповіді про те, що це успіх, повівся, як маленький.

Учіха почав робити власні несміливі кроки вперед. Спочатку спробував підробити моделлю — бо для нього це було легко, і ще тому, що за це платили чимало грошей, а гасити рахунки за квартиру їм двом було потрібно. Фотографи навіть не змушували його робити щось особливе — він зиркав величезними чорними очима в об’єктиви, байдуже повертався то однією, то іншою стороною, дозволяючи фотографувати чіткі вилиці, до неправдоподібності рівні й тонкі риси обличчя, гладку чорноту волосся і привабливий рельєф тіла.

Так, вже за місяць після успішного «акторського» дебюту Наруто, поряд із дурною рекламою порошку на дешевому папері, розклеєному в метро, ​​з’явився перший плакат Учіхи. Саске одягли в синій спортивний костюм, убогість якого не змогло приховати навіть втручання фотошопу, а біля його обличчя з фірмовим виразом «цегла» написали кольоровими літерами: «Наш одяг подарує вам радість».

Після цього Узумакі було навіть не настільки соромно показуватись на людях — їх, таких хворих на голову, на ідіотській рекламі в метро було вже двоє.

Вони відсвяткували цей сумнівний успіх дорогим смердючим сиром, який навіщось припер із супермаркету Учіха, та дешевим гірким пивом, яке купив у нічному кіоску неподалік Узумакі. Разом вся ця гидота навіть здавалася смачною, і, незважаючи на всю комічність ситуації, вони обидва в той день були дуже щасливі.

А потім все пішло по пізді.

Всього за тиждень, як це бувало, коли за справу брався Саске, спрацював навіть такий ганебний початок кар’єри — на голову Учіхи посипалися дійсно круті замовлення. Він рекламував елітний парфум, одяг преміум-класу, дорогий годинник популярних брендів, шикарні машини. Саске прокидався й втікав на роботу рано-вранці, на парах практично не з’являвся, а додому приходив пізньої ночі, якщо приходив взагалі. Втім, результат такого трудоголізму був беззаперечним — обличчя Саске дивилося на людей з білбордів, з екранів телевізорів, нав’язливих рекламних банерів в Інтернеті, звідусіль.

При цьому йому зовсім не була цікава кар’єра моделі, але він був популярним у роботодавців, і це явно лестило йому.

Учіха з головою поринув у новий світ. Він покинув усе, що було йому дорого. Він відгородився навіть від Наруто. Наче забув. Наче Узумакі — минуле.

Наче минуле — не важливе.

І навіть не помітив, як Наруто захлинувся самотністю.

***

Наруто, який завжди ненавидів терпкий запах диму та гіркоту, нервово вибивав із пачки цигарки. Кашляв, жартівливо висовував язик. Закидав голову вгору, хапав губами повітря, але вперто курив одну за одною.

Ласково мружив очі всім поспіль, і, за звичкою, говорив безупину.

Широкі посмішки Узумакі, які він дарував усім і кожному, обпалювали своєю яскравістю. Сонце зайцем скакало по засмаглому обличчю, затишно влаштовувалося у світлому волоссі, завдяки чому часто здавалося, що Наруто сяяв. Навіть узимку легкий, вільний одяг не сковував його швидких рвучких рухів. Його гаряче хоробре серце швидким перестуком штовхалося в грудях, і щось тепле, добре, справжнє в ньому притягувало, прив’язувало, змушувало оточуючих зрозуміти: «Якщо дороги твого життя перетнулися з Наруто, тобі більше не може бути однаково». Ти навіть міг би спробувати відсторонитися, міг би зачинити перед ним двері, міг би відвернутися в інший бік і спробувати більше не дивитися на нього.

Але це не працювало: Наруто обов’язково притягував погляди знову. А тому близькі до нього люди одразу помітили, коли за широкою посмішкою почали ховатися стиснуті до скрипу зуби, а в примружених світлих очах причаївся біль, що ретельно приховується. Узумакі блякнув, тух, за-ди-хав-ся. Ось він — щасливий, яскравий, такий, як завжди. Ось він — став тонкою, напівпрозорою тінню. Таке не можна не помітити. На таке не може бути «все одно».

І друзям Наруто не було однаково точно.

«Ти не правий», «подумай сам», «кинь це» — вони десятками голосів намагалися докликатися, переконати, достукатися, але натрапляли на те саме. Посмішки, сміх, нерозсудливість та ненормальне бажання геройствувати. Приносити себе у жертву. Прощати. Все ж, для Дон Кіхота місцевого розливу не могло бути кращою Дульсінеї, ніж та, яку раз у раз потрібно витягувати з бійок та депресії. Яку треба рятувати, до якої прив’язуєшся, і яка легко після всього залишає тебе позаду.

Наруто курив одну за одною. Дихав гірким димом. Усміхався. Розбавляв яскравими фарбами чорноту буднів Саске, не помічаючи, що змінити саму темряву — неможливо, навіть якщо безперервно додавати до неї білий колір.

Все ж таки, Узумакі був надто сильно закоханий: сила цих почуттів його практично засліпила.

Сумнівної модельної кар’єри Учісі, звісно, ​​було мало. Те, що у сімнадцять, вісімнадцять, та навіть двадцять — непогано, у тридцять, сорок років йому вже не підійде. Саске почав шукати щось нове, щось, чим він міг би займатися із задоволенням і до кінця життя. Так він захопився музикою.

Сам став писати тексти, вигадувати мелодії, набрав людей до групи, і навіть залучив знайомих із рекламного бізнесу, завдяки допомозі яких зміг накидати для їхнього розкручування піар-проект.

Але піар-проект, як і сам гурт, вимагав для свого здійснення непідйомно величезної суми грошей. А значить, необхідний сильний, професійний продюсер.

Учіха рив землю носом, намагався добитися для себе та своїх хлопців найкращого фахівця. Але матеріалу у нього було замало, та й те, що вже було готове, було відверто сирим. До того ж, у музиці і без нього людей було занадто багато. Для більш-менш стабільного результату, не кажучи вже про популярність, були потрібні роки і роки безтілесних старань, потрібно було безперервно пахати, записувати нові треки, мати свіжі, оригінальні ідеї. Музиці потрібно було повністю віддатись, навіть не сподіваючись на стабільний заробіток. Але Учіха на такі умови праці не мав ні сил, ні можливостей. Йому потрібно було на щось жити, а отже, модельний бізнес залишати ще не можна було. Але поєднати дві такі громіздкі по завантаженню роботи та ще й навчання не міг ніхто, навіть геній.

Саске сердився, зривався на Наруто, і наривався на крики у відповідь.

Вони обидва чіплялися до дрібниць, розуміли це, але припинити не могли. У свої рідкісні візити додому Саске не бував у гарному настрої практично ніколи — він гарчав через безвідповідальність Наруто, через його запізнення, через кинуті в недозволених місцях чашки. Виводив Узумакі сотнями причіпок за один раз, а потім майстерно нокаутував — кому, як не йому після всіх років, що вони були разом, знати, на що тиснути.

Безкорисність.

Він проїжджався по здібностях Наруто, по його не дуже райдужному, за прикидками Учіхи, майбутньому, по дитячих, «нездійсненних» цілях. У цьому була частка правди — Узумакі бився щосили і брався за будь-які напівдохлі проєкти, а просування в плані акторської кар’єри не було ніякого. Набагато логічніше було б залишити це і зосередитися на танцях, але Наруто, як і сам Саске, намагався тягнути на собі більше, ніж міг би нести.

І все б нічого, якби після важкого, нерідко марного в плані заробітку трудового дня вечір Наруто не закінчувався або порожньою квартирою, в якій він чекав Саске, що вічно пропадає, або агресивним Учіхою, який вважав своїм обов’язком сказати йому в обличчя фразу: «Ти — невдаха».

Після такого, сказаного коханою людиною, не хотілося звертати гори і намагатися чогось прагнути.

Хотілося зі смаком вліпити цій курві в морду.

Втім, Наруто і сам дратувався на дрібниці. Він щоразу першим кричав і влаштовував суперечку про те, хто більше працює, у кого краще виходить, хто приносить більше грошей додому і на кого можна звалити миття посуду або мізерне готування. Узумакі взагалі був готовий лаятись скільки завгодно, аби нічого з домашньої роботи не робити.

Вони сварилися до хрипоти, до бійки, іноді навіть не встигали помиритись, перш ніж посваритися знову.

Поки одного далеко не прекрасного дня в запалі чергової сварки Саске не запропонував розлучитися.

Наруто не пам’ятав, що відповів Саске. Знав лише, що кричав щось нецензурне, і погіршив ситуацію ще сильніше. Тоді йому це здалося правильним.

А вже наступного дня Узумакі прокинувся із враженням, що впав у якийсь дивний, незрозумілий стан — ніби його накачали чимось психотропним.

Його тіло ходило, рухалося, дихало.

А те, що було всередині цього тіла — з тихим хрипом повільно вмирало.

Наруто Узумакі був один, і, водночас, його начебто було два. Зовнішній Наруто, який страждав від психологічного болю фізично, і внутрішній Наруто, який зникав, танув, розпадався на атоми.

Наприклад, часом він практично відчував, як хтось невидимий встромляв зовнішньому Наруто під ребра пекучі леза. Різко, болісно, ​​без попереджень. Так, щоб йому складно було вдихнути. Так, щоб він не міг до кінця зробити видих. Ніби перевіряючи — чи сіпнеться? Відреагує? Живий ще?

Тремтячі від фантомного болю тканини вигиналися, складалися в дивні візерунки, відповідали – живий.

Ще живий.

Отже, можна полоснути цього разу по Наруто-внутрішньому байдужим поглядом знайомих чорних очей. Ще раз. І ще. Удома, у транспорті, на вулицях, усюди. Цей погляд. Це обличчя. Ця людина. Не забути, не відгородитися, не сховатися.

Усюди тільки Саске-Саске-Саске. Усередині, зовні, скрізь.

Наруто по-справжньому зненавидів рекламу.

Наруто, чесно сказати, по-справжньому зненавидів себе самого.

Адже він до цього й не думав, що від розуміння того, що ти втратив когось, хто довгий час був з тобою поряд, може бути так боляче. Настільки, м’ясом, кістками, нутрощами назовні, настільки, що звично прикидатися перед оточуючими, ніби все гаразд, стало трохи більше, ніж неможливо.

І Наруто здався цьому болю. Він став поводитись, як безпритульний: постійно вештався вулицями, їв, що доведеться, ночував, де вийде. Закидав тренування, а коли й приходив, то не танцював, а навіщось довго стояв перед величезними вікнами зали, вдивляючись через каламутне скло у сіре зимове небо. Ніби там могла бути відповідь на запитання: «Невже, кінець?».

Як зрозуміти, що стосунки нежиттєздатні? Як дізнатися, як вчинити правильно? Невже все, що йому залишається – це все забути, викинути величезний шматок свого життя, шматок себе самого, відмовитися від знайомих речей, відгородитися від почуттів, які стали твоєю суттю, аби не згадувати?

Як взагалі щось для себе вирішити, коли в голові й у серці застигла гулка порожнеча, а душа ніби загрузла у вакуумі, і рухається повільно, некеровано, без сенсу?

Наруто не знав.

Полегшення приходило до нього лише вночі. Коли організм вимотувався настільки, що залишалося тільки лягти в ліжко, заплющити очі і дозволити собі провалитися вниз. Наруто взагалі це переслідувало – відчуття падіння. Нескінченне, тягуче, таке, що скручує вузлами нутрощі.

А вранці все починалося спочатку і легше не ставало. Ставало лише болючіше. Ніби з кожним днем ​​Наруто спотворював сам себе, повільно і безповоротно, створював внутрішнього виродка, нашвидкуруч зібраного з розбитих уламків.

Узумакі був певен: ще трохи, і з дзеркала на нього подивиться не він сам, а незрозуміла, роздерта на шматки тварюка. Тварюка, що зжере його, поглине все те мале, що від нього залишилося, і займе його місце.

Усміхнеться його друзям. Поцілує когось його губами. І, можливо, ніхто не помітить, що Наруто-справжнього, Наруто-живого… більше немає.

Можна назвати це боягузтвом, можна — слабкістю. Але він зателефонував за завченим краще за власне ім’я номером через неповні двадцять сім днів.

Саске взяв трубку настільки швидко, наче весь час тримав телефон під рукою. Ніби сидів і гіпнотизував його годинами, тягнувся тонкими пальцями, але натикався на міцну стіну, збудовану з його власної гордості.

Але, може, він просто завжди був на зв’язку, чекав на дзвінок від чергового менеджера, або продюсера, або від когось із групи. Може, він чекав на нові пропозиції з роботи — хто його, Учиху, крім нього самого розбере?

Та й те, що він сам себе зрозуміти зможе — зовсім, зовсім не факт.

Узумакі навіть не був упевнений у тому, що по-справжньому знав його раніше. Він не думав також, що його Саске і цей Саске — одна й та сама людина.

Та й взагалі, чи знали вони один одного по-справжньому? Чи старий-Наруто і старий-Саске — лише плід запаленої уяви?

Учіха стискав трубку побілілими пальцями, з силою, до самого вуха. Щоби все почути. Щоб ні слова – вперше за чорт знає скільки часу – не пропустити.

Саске слухняно відгукнувся на «сволоту», підтримав плутане вітання Наруто теплим хмиком. Затишно мовчав у трубку кілька хвилин, поки Узумакі збирався з думками.

І коли Узумакі зізнався, що не може так більше, що не виживає один, Учіха не кинув слухавку, не відповів гордовитою фразою і жорсткою відмовою. Не сказав, що з моменту їхнього розриву завантажений роботою та проєктами більше, ніж будь-коли, і йому не до розмов з колишніми. Він не промовчав, не видав щось формально ввічливе.

Саске не зробив взагалі нічого з того, чого Наруто від нього чекав.

Лише запропонував зустрітися ввечері — у них, удома.

Наруто рвоно видихнув. Кивнув. Схаменувся, сказав тихе «так», і загублено, скомкано, швидко попрощався.

Тремтячою, замерзлою рукою потягнувся до правої кишені своїх джинс і звичним рухом витяг цигарки.

Замислено глянув на них, ніби не розуміючи, звідки ця гидота взагалі в нього взялася. Тихенько лайнувся собі під ніс і викинув невідкриту пачку прямо в сміттєвий бак.

Він прибіг до Їх квартири раніше — спеціально прогуляв останню пару і забив на вечірнє тренування. Зварив рис, посмажив овочі та м’ясо, прибрався. На автоматі сходив у душ, на автоматі поголився, подивився в очі своєму відображенню, притулився до вологого дзеркала чолом.

Тихо, безмовно, але твердо пообіцяв собі, що цього разу все буде інакше. Що він не провокуватиме сварок. Що він більше так не лінуватиметься. Що захистить їхні стосунки від усіх, навіть від самого себе.

А Саске, прийшовши до Їхнього дому ввечері, довго тримав Наруто в міцних обіймах, приспав спільним на двох серцебиттям, цілував так, як умів тільки він — жорстко, з укусами, зі слідами його пальців по всьому тілу Узумакі.

І Наруто відповідав йому, з наполегливістю мазохіста підставляючись під гострі зуби, під болючі засоси. Він віддавав, потім брав, згадуючи кожну рису ледь-не-забутого тіла.

Від кожного їхнього дотику віяло голодом. Вони навіть не роздягалися до кінця в перший раз — просто з теплих обіймів раптом перейшли до пристрасті, до приспущених штанів і швидкого, квапливого сексу прямо там, де стояли посеред коридору. Учиха притис Узумаки до стіни, прикусив плече і швидко болісно вставив. Наруто зашипів, і Саске вторив йому – але цей біль – це саме те, що в той момент було потрібно їм обом.

Як і завжди після довгої перерви, перший раз не тривав довго. Вони лише вгамували перший голод, після чого, чіпляючись за стіни і один одного, дістались душової. Роздяглися, змили теплою водою один з одного сперму і піт. Спокійно посміхнулися один до одного, все ще не кажучи ні слова.

Миритися сексом здавалося їм чудовою ідеєю.

Повільні погладжування плечей, торса, привабливих кісточок на стегнах, перейшли у швидші та збудженіші. Наруто прикусив ліву мочку Саске, пограв із сережкою-гвоздиком і взявся за розтяжку, роблячи все не поспішаючи, повільно, із задоволенням та розстановкою.

Учіха виблискував роздратованим поглядом, обертався через плече, звично дряпав короткими, але гострими нігтями щоки Узумакі — просто по міткці соулмейту, по знакові, який стільки років лякав його. По знакові, який одним своїм виглядом говорив, що все, що відбувається між ними, може бути несправжнім. Що всі ці стосунки, почуття, швидкий секс у коридорі та ніжно-повільний у душі — все це може закінчитися будь-якої миті, і закінчить це аж ніяк не Учіха.

Тому що Наруто призначений комусь, хто не Саске. І це стільки років отрутою під шкірою — шість чітких смуг на щоках того, кого він, Учіха, обрав. І, насмішкою, обличчя самого Саске — абсолютно чисте, без жодної цятки. Без надії на те, щоб бути спорідненою душею Узумакі.

І хай, хай Наруто ніколи не шукав свого соулмейта. Нехай йому все життя було начхати на когось, хто не Саске — Учісі потрібні були докази, потрібні були гарантії, що він, тільки він, єдиний. Назавжди.

І він нічому не вірив так сильно, як заламаним від болю світлим бровам, гіркій складці на рівному лобі під світлим волоссям. Щоб вірити, Саске мав робити боляче. Кожен день. Постійно.

Але коли Наруто брав його, дбайливо насаджуючи та відстежуючи, щоб їм обом було не тільки приємно, а й комфортно, Саске було з ним так добре, що від цього ставало трохи страшно.

Ось тільки все, що Учіха в такі моменти міг зробити — намагатися не звертати на мітку уваги, і іноді ось так, під час сексу, зі шкідливості дряпатися.

Учіха зробив свій вибір. Але Наруто Узумакі – ще ні.

***

Саске і Наруто, ніби як, помирилися. «Ніби як» — бо обговорити вони так нічого й не обговорили. Помирилися — тому, що знову жили разом, бо Учіха мовчки прибирав за Узумакі чашки, бо Узумакі — також мовчки — взяв на себе всю роботу по дому і розвантажив Саске від усіх цих справ настільки, наскільки встигав сам. Учіха ж, демонструючи негласну подяку, готував для них двох щодня, навіть тоді, коли на сон у нього залишалося не більше п’яти годин на добу.

Звичайно, більшість проблем нікуди не поділася. А тому незабаром вони знову бурчали один на одного, насилу платили по рахунках, багато витрачали, і шалено, жахливо втомлювалися, працюючи по 16-20 годин на добу.

Саске так само вбухував основну частину рекламних гонорарів у свою кволу групу, щоб вона хоча б не втрачала свою життєздатність — він вибирав надто помпезні концерти для виступів, так що платили за виконання оригінальних пісень і каверів не його групі, а його гурт, аби їх, відкинувши інші молоді та талановиті колективи, взяли.

Наруто не надто обурювався — все ж таки, сам він усе ще витрачав час на акторські проекти, за участь у яких йому нічого не платили. Вигадував яскраві танці своїм однокурсникам, також ні копійки з них за це не питаючи, а декому він взагалі номери ставив. На все це йшло безліч його сил і ресурсів, і найбільше Учіху дратувало те, що Узумакі робив це все навіть не для себе, а для інших.

І все ж, тепер вони знову йшли ноги в ногу, разом. Радячись, поділяючи невдачі та радості, виділяючи тільки один для одного хоча б один вечір на тиждень.

В один із таких вечорів Саске поскаржився, що йому постійно надзвонює з пропозиціями по роботі дочка одного із середніх місцевих продюсерів. Її звали Сакура Харуно, вона пропонувала просування групи Учихи фактично за просто так, і була, як він сам висловився, «діставуча». І все б нічого, якби таке було прийнято в їхньому середовищі — але ні, в нормальній ситуації саме Саске мав благати взяти його та його хлопців у проект.

Почувши знайоме ім’я, Наруто довго сміявся. Сакура Харуно — їх з Учіхою спільна колишня однокласниця, з якою вони обоє, до того ж, колись непогано дружили. Але Саске, як це часто з ним бувало, взагалі забув про її існування, щойно вона зникла з горизонту. Та й раніше все, що змушувало його звернути на неї хоч якусь увагу, то це те, що вона «діставуча». Загалом, з нею Узумакі дружив більше, ніж Учіха, але не тому, що це їй так хотілося, а тому, що Саске в ті часи було простіше зацікавити смертельно небезпечною автогонкою нічним містом під ЛСД, ніж будь-якою, навіть найпривабливішою дівчиною. .

«Не будь сволотою», — казав Наруто, — «погоджуйся». «Краще працювати зі знайомою, я пам’ятаю її, вона чудова дівчина, а її батько — професіонал»,— продовжував він. Саске набурмосився, подумав тиждень, але потім все ж таки подзвонив і погодився, після чого був, здавалося, сам собою незадоволений.

Але так було лише до першого концерту.

З фінансовою подушкою група одразу ж піднялася, почала заробляти, і Учиха навіть дійшов до того, що йому не потрібно було більше погоджуватися на всі дорогі контракти в рекламі. Він взагалі став значно менше працювати і отримав величезну кількість часу «на творчість», за яку йому ще й приплачували, що було цілковитим нонсенсом.

Учіха вихвалявся, що йому потрібно було ще зовсім небагато часу, і гурт міг вийти на рівень, щоб спробувати дати власний концерт. Саске мандражував, кидався від щасливого стану до роздратованого, і чи не вперше за історію їхніх стосунків саме він був тим, хто базікав і заважав своєму партнерові займатися важливими робочими справами та навчанням.

Наруто був радий за Учіху, а ще – дуже зайнятий підготовкою до сесії, й одночасно – двома танцювальними номерами, які треба було показати напередодні зимових свят. Тому він просто фізично не міг приділити Саске, що різко звільнився, весь свій час.

Так на кілька тижнів схвильований і незвично емоційний Саске, який склав іспити заздалегідь, залишився з собою один на один.

Часом заскакуючи додому, загнаний справами Наруто з подивом чув, як Саске дедалі частіше висів на телефоні. Не стільки говорив, скільки слухав, але все ж таки — це було на нього абсолютно не схоже.

Потім Узумакі став помічати інші дива. Учіха ходив з таким самовдоволеним обличчям, ніби йому вручили музичну премію, купував додому нові меблі, всіляко натякав на те, що незабаром для них із Наруто не буде проблемою купити вже власну квартиру та машину, та й взагалі їм, нібито, можна більше ні про що не думати.

Він навіть — хто б повірив! — запропонував Узумакі кинути роботу і зосередитися на навчанні, оскільки великої потреби заробляти у них більше немає. Це дивувало Наруто – він знав, що музика – не та галузь, де тобі регулярно платять зарплату за просто так, але гурт Саске практично не виступав, а гроші все йшли.

І Узумакі б пропустив взагалі всі дивацтва повз вуха, нічого б не помітив, якби не століття Інтернету, і не набридливість фейсбук-месенджера, який, як тільки з’являлася мережа, надсилав на планшет одночасно всі повідомлення, які вже були прочитані на іншому гаджеті.

Наруто був великим поціновувачем яскравих кольорів. А тому рожева шевелюра Сакури, що миготить на залишеному на кухонному столі планшеті Саске, просто не могла не привернути його уваги. До того ж, повідомлень від Харуно було до біса. А в будинку Саске та Наруто не було правила читати/не читати чужі листування та повідомлення. Їм це часто просто не було цікаво, а якщо все ж таки ставало цікаво, вони без зайвих проблем читали один у одного все, що хотілося.

Ось тільки таке Учісі залишати у вільному доступі було не варто.

Наруто пальцями, що похолоділи, прокрутив листування вище, туди, де Саске тільки-но почав відповідати Сакурі більш-менш ввічливо. По всьому виходило, що вони спочатку обговорювали виключно ділові питання, а Харуно, ну точно як у шкільні часи, захоплювалася кожним рухом Учіхи, і тепер уже його групи. Вона хвалила його за справу і просто так, розсипалася у захопленнях, а ще додавала зверху грошима та по-справжньому крутими пропозиціями.

Порожню похвалу Саске терпіти не міг. А ось у професійному середовищі — це зовсім інша справа. Тим більше, якщо в нього стільки часу нічого не виходило.

Узумакі читав, і його брови здіймалися все вище. До нього, нарешті, дійшло, чому Саске зовсім не хотів зв’язуватися з Сакурою. Надто м’яко стеле — це саме про неї. Після таких щедрих пропозицій з людей зазвичай струшували у відповідь усе, що взагалі можна струсити, забирали у довічне рабство умовами, написаними дрібним шрифтом.

Але час у листуванні йшов, холод Саске відтавав, підступ все не наставав. Вона справді робила для Учіхи все, що тільки можна, і все, чого їй робити для іншого артиста в її підпорядкуванні було б зась.

Далі шматок листування був стертим, а потім уже йшло те, що так зацікавило Наруто своїм частим піліканням і вибиванням на екран.

Сакура надіслала Саске свої оголені фотографії. Багато, багато фотографій. У красивих позах, з максимально збуджуючим прогином у попереку і грайливим, привабливим поглядом.

А Учіха, прямо на очах Наруто, відповів їй, певно, з телефону – фразою: «Чого я там після вчорашнього сексу не бачив?».

***

Узумакі закрив листування, обережно поклав планшет туди, де взяв, на середину столу. Зібрав кілька речей, закинув у рюкзак, відчинив вхідні двері і, залишивши свій ключ на тумбочці, вийшов, зачинивши за собою двері так, щоб вони автоматично зачинилися.

Він не знав, куди збирався йти, не знав, чи надовго. Все, чого йому хотілося — це забути про все. В ідеалі як Саске в його 15 — на смертельно небезпечних автоперегонах, керуючи машиною під наркотою.

Але далеко йому втекти не вдалося. Він надто сильно ослаб, був одночасно жахливо злий і надзвичайно вимотаний. Здавалося, що в нього на лобі чимось гострим видряпане слово: «Зрада».

Сказати, що Наруто погано ставився до невірності — означало нічого не сказати. Те добре, світле, на чому трималися його почуття до Саске, це довіра. А ще віра в те, що у будь-якому випадку він знає межу, до якої Учіха у своїх численних хворобливих дивацтвах може дійти. Він уже підозрював, що справжнього Саске не знає, і після такого…

Наруто ледве встиг вийти з під’їзду, коли його знудило. Нутрощі наполегливо просилися назовні, і було настільки гидко, ніби хтось брудними руками вліз у нього, і покопошився добряче. Роздивився все, покрутив у руках і викинув. А сам Наруто залишився — поламаною, абияк скотчем перемотаною, порожньою і безглуздою лялькою.

Узумакі блював, як не блював ніколи, і навіть зрозуміти не встиг, коли його вирубило: ось він, перевтомлений, після того, як не харчувався нормально майже добу, перенервувавши, вивертає шлунок під під’їздом; і ось він уже в лікарні, прокинувся під крапельницею.

І його худу, незвично бліду руку тримає інша.

Знайома. До огиди.

Узумакі обережно звільнився, але випадково розбудив Учіху. Поспостерігав за тим, як Саске морщиться, прокидаючись. Промовчав на більшість розпитувань про своє самопочуття.

Відкрив було рота, щоб сказати, що все знає. Щоб сказати: «Давай розійдемось, наволоч. Давай зараз це зробимо, тому що клянусь, як тільки з мене дістануть крапельницю, я придушу тебе власними руками, і не зупинюся, поки один із нас, а краще обоє, не здохнуть».

Відкрив рота, щоб сказати, що все знає.

Що… хоче піти від Саске.

Але холодна рука вже знайомо стиснула його груди. Перше лезо увійшло під ребра— поки що лише нагадуванням. І Узумакі знав, що буде далі, якщо він все-таки скаже, що кидає Саске. Для них обох розставання — це як особиста філія пекла.

Саске – його чортів космос. Чортів закритий космос, з якого немає виходу. І будь-що, навіть втрата довіри, нічого в їхніх стосунках не змінить.

Узумакі заплющив очі і похитав головою. Можливо, він невиліковно хворий. Можливо, йому справді давно вже час було все це припинити. Але він дав обіцянку, що не дасть зруйнувати ці стосунки нікому, навіть самому собі. Вони ще поговорять про все, і Саске своє отримає.

Але розлучатися вони більше не будуть. Адже Наруто сильний. Він здатний пробачити все, що завгодно.