У Сімона в кишені – бутерброд. Той самий, який йому передав Віллі.
Бутерброд зіпсувався: став черствим, вкрився пліснявою, неприємно пахнув. Так буває, бо така їжа, на жаль, довго не зберігається.
Віллі, напевно, гадав, що Сімон давно проковтнув його. Бо в той день він жалівся на голод, але досі й, уже навряд чи, не вкусив навіть і шматочка.
По бутерброду плакав смітник. По Сімону плакав психолог.
Мама кілька разів намагалась позбутися «токсичного їдла», але Сімон не дозволяв викидати. У нього ж, трясця, не залишилось нічого. Ні спільних світлин, ні голосових повідомлень, нічого, крім того дурнуватого «порно-відео» й бутерброда. Ще сторінка в інстаграмі така вилизана до блиску, така до нудоти пристойна, як у всіх цих довбаних монархів.
Звісно, в нього залишились ще спогади. Тільки спогади – крихка річ, надто від того, що нематеріальна. Їх не помацаєш, до них не пригорнешся. О, спогади. Вони отруювали не гірше, ніж пліснява пожирала колись м’яку та свіжу скибку хліба.
Сімону хотілось запхнути голову в морозильну камеру, заморозити думки й висунутися звідти іншою людиною. Тільки аби так можна було: крім застуди, а то й чогось гірше, цим нічого не доб’єшся. Спогади — вони ж як прудкі та сердиті хулігани з завулка, все одно схоплять і жорстоко відлупцюють.
— Їсти будеш? — запитала Сара, навіть не постукавши в двері, а просто просунувши голову в щілину.
— Ні, дякую.
— Сімоне, перестань себе жаліти, добре?
— Ще трохи, я скоро закінчу.
— Обіцяєш? — Сара кинула на брата недовірливий погляд, схопившись за дверну ручку, наче не знала: чи то піти, чи то зайти в кімнату.
— Еге, обіцяю!
— Тоді усміхнись, — та вона не просто просила, а наче вимагала!
Аби сестра скоріше відчепилась від нього, Сімон усе ж подарував їй усмішку. Бліду й невпевнену, наче від неї його самого нудило, а організм відмовлявся хоч якось розтягувати губи. Сара помахала головою: такі слабкі потуги брата її не втішили. Але вона зробила вибір, зачинивши за собою двері. Сімон залишився один. Зрештою, ні Сара, ні мама не могли поринути в той вир відчуттів, в яких мало не захлинався Сімон. І добре, мабуть, то добре.
Він зиркнув на бутерброд. Зараз Сімон виглядав не краще за нього.
Перевернувшись на бік, вп’явся поглядом у стіну. Мляве світло гірлянди впало на обличчя, нагадуючи про свято. Різдво давно минуло, наближались звичайні шкільні дні, а разом з ними – купа запитань, проблем та нових помилок.
Сімон обняв себе сам. Він змерз, але не збирався вкриватися ковдрою. Можна заплющити очі й сміливо, наче останній збоченець, уявити собі, що то чужі руки лежать на плечах. Можна так сильно зажмуритися, й змусити себе думати, що Віллі поруч. Просто огидно від самого себе, аж вити хочеться, але… Дідько, Сімон продовжував обіймати себе й дивитися на гірлянду. Вогники відбивалися в темних очах, а в серці болісно відгукувались події перед різдвяними канікулами.
Сімон зітхнув, ліг на спину. Хіба в коханні зізнаються саме так? Добре, може, й немає якогось довідника чи підручника з вказівками, як про це краще говорити й головне – коли саме, але ж… Це бентежило, це муляло. Віллі сказав, що кохає, а потім сів в автівку та й поїхав.
Майбутнє в них – не просто над прірвою, а вже на самому її дні. Там, де гострі скелі проштрикують наскрізь.
У темряві думати легше, тому Сімон вимкнув гірлянду. Перед очима танцювали блакитні, червоні й зелені цятки та стрічки. Де ж той клятий сон, коли він так потрібен? Не йшов, кинув Сімона на ліжко, як стару, розхристану ляльку, та й тішився з його безсилля. Де ж той сон, де ж то забуття?!
«Ти спиш?» – раптове повідомлення від Віллі змусило Сімона усміхнутися. Зовсім не як Сарі: широко, аж до ямочки на щоці.
Дивно так. Вони могли не спілкуватися кілька днів, а потім одне речення, написане тишком пізно ввечері руйнувало мовчазну злість чи пекучу образу. Сімон уже зрозумів: коли кохаєш, довго мовчати не зможеш. Та й чи потрібна ця мовчанка, якщо окрім неї майже вся країна проти вас?
«Ще ні. А ти?» – дурне запитання, враховуючи те, що Віллі ж якось написав першим.
Сімон сховав обличчя в подушку. Чому ж не написав інше, наприклад, не запитав «Чого не спиш?» чи ще щось. Мав би взагалі сказати, що скучив, так ні… Сором охопив його так сильно, що відірвався від подушки, аж коли забракло повітря.
«Не хочеш побалакати? Відео», - знову написав Віллі.
— Ох.
Роззирнувшись довкола й не побачивши нічого, окрім напівтемряви, Сімон видихнув. Рум’янець квітнув на його щоках після палких обіймів з подушкою. Серце тьохкало в передчутті дзвінка, але палець надто повільно тягнувся до кнопки відповіді. Сімон відчував себе нещасним і щасливим водночас.
Зелена кнопка.
— Привіт.
Під діафрагмою розгорілось багаття, а його жаринки розлетілись по всьому тілу. Віллі на екрані посміхнувся, зігнувшись над телефоном, певно, лежав на животі. Сімон же дивився на Віллі, витягнувши руку вперед.
— Привіт.
Яскраве світло телефона в темній-темній кімнаті падало на обличчя синім відтінком, від чого Віллі здавався страшенно блідим. Чи він дійсно був таким? Сімон незмигним поглядом вп’явся в нього, розшукуючи на обличчі знайомі родимки, маленькі зморщечки чи цятки роздертих прищів. Знав-бо: Віллі кусав не лише губу, а й давив прищі, коли нервував.
— Як ти? — запитали один в одного майже одночасно, зніяковіли й засміялись тихенько.
— Боюсь уявити собі, що буде в школі, – чесно зізнався Віллі, дмухнувши на телефон.
Сімон помітив, з якою жадобою Віллі роздивлявся його самого. Це було взаємно, бо й сам не стримувався. Світло телефона так зручно падало, дозволяючи окреслювати поглядом лінію губ, помічати тонкі подряпини, ніжну щетину, втомлені очі.
— Все буде добре. Принаймні я б хотів вирити в це, — еге ж, наче зовсім не він киснув хвилин п’ять тому у власному ліжку.
— Я… — Віллі розгубився, намагаючись підібрати влучні слова. — Я не хочу вдавати, ніби нічого не було. А саме цього від мене й чекають.
Серце Сімона гупнуло так сильно, що він аж кахикнув. Він непомітно, принаймні так йому здалось, торкнувся пальцем екрана, зупинившись на щоці Віллі.
— Тоді не вдавай.
— Ти ж знаєш, що я не можу.
— Ми вже обговорювали це, пам’ятаєш? — Сімон втрачав контроль над собою, вже й бажання закінчити розмову різко захопило його. Червона кнопка вабила.
— Пам’ятаю, — Віллі потягнув до рота нігті, почав їх гризти. — Пам’ятаю, — повторив уже тихіше. — Я не знаю, що робити, Сімоне. Ніхто не хоче мені допомогти. Навіть ти.
— Я?! — похмуро перепитав Сімон. — Ні. Ти сам собі не бажаєш допомагати. Будь ласка, благаю тебе…
Віллі похитав головою, забравши руку від рота. На зубах хрустіли рештки нігтів. Повільно зітхнувши, тепер дивився прямо в камеру. Більше на Сімона не дивився. Нещасний, ще не коронований, але вже покалічений та зацькований правилами й нормами. Хіба радісні та хоробрі принци живуть не в одних лишень казках?
— Я тепер так добре розумію Георга VI. На його голову звалилась важка корона, яка стала терновим вінком. Мене не готували до цієї ролі, але маю змиритися, бо більше нікому. Як шкода, трясця, що в мене більше немає брата чи сестри.
Він рвучко підхопився, сів на ліжку й штовхнув щось ногою. Сімон мовчав. Віллі не міг відмовитися від трону, як це зробив брат Георга VI, Едуард VIII. Але й покинути Сімона також не міг. Триклята корона, трикляте королівство, трикляті обов’язки!
— Можеш не поспішати, — Сімон постарався посміхнутися. — Найважливіше, аби ти нарешті розібрався в собі, йшов тією дорогою, якою дійсно хочеш.
Торкнувшись рукою волосся, Вільґельм облизав сухі, обвітрені губи й невесело посміхнувся:
— А ти, Сімоне? Ти вже розібрався?
— Давно. Уже давно.
— Тоді ти маєш допомогти мені. Я хочу бути з тобою, та над моєю головою тінь корони. Вона вже давить мені на маківку, бляха. Давить, наче хоче вичавити з мене все людське й перетворити на традиційного монарха. Традиційного у всіх сенсах цього слова.
— Але… Але тобі треба самому прийти до рішення, я не хочу змушувати тебе, — Сімон зітхнув, відчувши майже реальну гіркоту в роті від власних же слів: ніби бітеру хильнув. — Ти ж розумієш, про що я? Так?
— Еге. Гаразд. Тоді знаєш що? — різко обірвав, нервово закинувши волосся назад.
— Що?
— День святого Кнута<sup>1</sup>, і не раніше, — лукаво мовив Вільґельм, як завжди нічого не пояснив і поспішив залишити Сімона одного. — Мені пора, до зустрічі. До зустрічі, добре?
Червона кнопка.
Трохи відпустило. Втім, Віллі, як завжди, нічого конкретного не сказав. Сімон стиснув телефон так, що відчув, як захисне скло захрустіло по давній тріщині. Ет, чому він не зробив скриншот? Тоді б дивився на Віллі всю ніч, на найновішу світлину, ловив той його розгублений погляд… А так знову залишився смердючий бутерброд. Символ їхнього пропащого, неправильного кохання. Вільна країна, де вільні майже всі, але точно не майбутній король!
Тієї ж ночі Сімон викинув бутерброд. Кілька хвилин жалкував, що все-таки зробив це, покінчивши з хворобливою прив’язаністю. На перший погляд лишень, бо все, звісно ж, таїлось набагато глибше ніж під бганками фольги.
Віллі жбурнув йому рятувальний жилет. І Сімон радісно надягнув його на себе.
<center>***</center>
Якби Шарль Перро чи брати Грімм жили зараз, вони б замінили Попелюшку на Попелюшника, кришталеву туфельку на дорогі конверси, а розкішний бал – на елітну школу.
Саме Попелюшником називали Сімона на різноманітних сайтах та в соцмережах. Йому б плювати на всі обговорення з Кебнекайсе<sup>2</sup>, одначе він не може. Руки самі тягнулись до телефона, аби перевірити, що там написали знову, яке гидотне прізвисько вигадали, які ганебні плітки розпустили. Іноді Сімон навіть щиро посміхався, коли читав теплі слова підтримки. Але найчастіше гнівався, стискаючи телефон, майже плювався від прочитаної бридоти. Він також плакав від розпачу, безсилля й втоми.
Насправді, в реальному житті, принц ніколи б не одружився на Попелюшці. І з чоловічою версією також нічого б не вийшло. Казка — то вигадка, хоч деякі казки моторошні й жахливі, та… їх давно переписали й прикрасили. Люди ж бо не люблять погані кінцівки. Але на них з Віллі, схоже, саме така й очікувала.
Декілька днів у школі минуло більш-менш нормально. Ніхто не цькував Сімона, навіть Авґуст чи хтось з його посіпак, лишень косо дивились. Але до косих поглядів не звикати, хай дивляться, щоб їм повилазило. Феліче кілька разів підходила, легенько обіймаючи за плечі й шепотіла слова підтримки. Ситуацію псували рідкі зустрічі з Віллі. Тепер він навіть сидів за іншою партою й на перервах не підходив надто близько. Спілкувались здебільшого повідомленнями.
Нарешті наступив той самий вечір. Сімон уже разів десять перевірив телефон, разів двадцять поглянув на себе в дзеркало, разів з п’ятдесят зачісував волосся й намагався замаскувати клятий прищ.
«Ти де?»
Сімон написав першим, як тільки помітив нову світлину в інстаграмі Віллі. Сухе привітання зі святом, а під ним – ціле поле коментарів із запитаннями про Сімона, про орієнтацію, образливих жартів та іншого лайна.
Віллі прочитав те повідомлення, але залишив без відповіді. Минуло кілька хвилин. Потім ще кілька. І ще кілька. Відповіді немає. Отруйне відчуття зради змією підповзало до горлянки й починало повільно давити на борлак.
— Трясця!
Сімон якраз збирався жбурнути телефон на стіл. Звісно, купити новий – і телефон, і стіл після такого лютого влучання він би не зміг. Але його, телефон, та й стіл також, врятував стукіт у двері.
Змія зради відпустила горлянку. Сімон кинувся до дверей. Натискаючи на ручку, сподівався побачити на порозі Віллі. Кумедне опудало, вкрите соломою з голови до ніг, з дурнуватою посмішкою з ломаних галузок та очей з волоських горіхів – от що стояло на ґанку.
— Віллі?
Еге, ну, звісно ж, це не він. Проте з похиленого набік опудала випала записка. Сімон швиденько розгорнув її та широко посміхнувся: почерк Віллі.
«Кнут прийшов, Різдво прогнав, не давай йому стояти, знов підкинь сусіду»
Залишивши опудало підпирати стіну, Сімон вийшов на двір та роззирнувся. Навколо – нікого, але з сусідських будинків лунали голоси й музика. Хтось жваво проводжав Різдво. Сімон повернувся, аби швиденько вдягнутися та взутися. Солом’яне опудало він прихопив із собою, закинувши на спину.
Він біг на міську площу, де на святкування збирались люди. Забув нормально застебнути куртку, тому холодне повітря кулаками билось о груди. Вітер дмухав на нього морозом, клював у щоки й намагався зірвати як-небудь одягненої шапки. Та все це було неважливо, бо Віллі повернувся. Він повернувся, і Сімон жалкував лише про те, що здав велосипед у ремонт, та картав себе подумки за повільні ноги.
Люди водили хороводи навколо ялинок, побитих куль та інших іграшок, опудал. Розпивали глег<sup>3</sup> та весело сміялись. На самісінький вечір запланували спалення старих ялинок та солом’яних ляльок. Шум стояв страшний. Яскравими плямами майоріли люди, подекуди одягнені в дивакуваті костюми.
Віллі заховався десь тут. Сімон придивлявся до кожного, але досі не побачив такого бажаного обличчя.
— Ну, що ж, друже, — звернувшись до солом’яного опудала, посміхнувся Сімон. — Нам кинули виклик. Треба знайти Віллі й покарати.
У повітрі пахнуло багаттям, алкоголем, м’ясом на грилі та хвоєю. Пахнуло святом, свободою. Сімон ковтав той запах, задоволено примруживши очі.
«Я на місці. Спробуй упіймати!» — повідомлення від Віллі змусило Сімона роззирнутися.
Очі сльозились через дим. Доводилось щулитися й абияк витирати їх кінчиком рукава. Танцюючий гурт не дозволяв просуватися вперед, щільною стіною ставав на шляху й затягував у свій радісний вир.
Віллі стояв всього в кількох метрах. Його обличчя прикрашала маска усміхненої жінки, а на голові була дешева пластмасова корона з рожевими пір’їнками. Коли їхні погляди зіштовхнулись, і Сімон упізнав його під чудернацькою маскою, Віллі повільно зняв її. Відкинувши волосся назад, грайливо висунув язика:
— Спробуй дожени!
Винирнувши з галасливого натовпу, Сімон чкурнув за Віллі. Шапку з голови все ж зірвало, і в темних кучерях поселився вітер. Опудало волочилось слідом, і його старий костюмчик перетворювався на справжнє дрантя.
— Стій! — кричав Сімон що було сили.
— А що таке? Ти ж спортсмен! — уїдливо кинув Віллі, хоч і сповільнився.
— Гей! Ти вже й не так швидко бігаєш!
— Та що ти кажеш, — він схрестив руки на грудях. — Але ж ти не зміг наздогнати.
— Просто я не збирався. Ти сам підійдеш, — засапано відповів Сімон.
У цій рожевій дитячій короні, стоячи посеред голих хащів, майбутній король Швеції виглядав як скульптура в стилі кітч. Сімон торкнувся голови рукою, натякаючи Віллі, аби той стягнув корону. Лишень дивом вона не звалилась донизу, поки він гнався. Приросла прямо-таки, наче та, справжня.
— Якщо підійду до тебе, ти ж мене проклянеш. Ти ж знаєш традиції?
— Звісно ж. Але тобі доведеться виконувати все як слід.
Десь хвилину тривала мовчанка, яка супроводжувалась уважними поглядами. Хтось мав здатися першим і зробити крок уперед.
— Ти надягнеш костюм з опудала.
— Але тоді я не зможу танцювати з дівчатами!
— О, мені так прикро. Проте ти забув про ще дещо.
І Сімон кинувся вперед, здіймаючи в повітря куряву з пилу й уламків сухих гілочок. Віллі стояв на місці, навіть не намагаючись втекти. Коли ж міцні й гарячі обійми Сімона захопили його, він повільно видихнув.
— Ти програв, — заявив Сімон не без лукавої посмішки.
Втім, нагородою Віллі став поцілунок. Заради такого, він гадав, мав би тільки програвати й програвати все життя.
Схопивши Сімона за комір куртки, Віллі міцно притискав його до себе. Жадно, наче воду з колодязя пив, насолоджувався губами. Повільно-повільно відпускав комірець, тільки задля того, аби торкатися пальцями шкіри. Сімону здавалось, ніби його губи палали, обпечені вологістю й гарячим подихом. Дихання звучало уривчасто, але відірватися від Віллі, означало б зупинитися. А Сімон навпаки знову й знову впивався в його губи, обіймаючи за плечі.
Кілька сніжинок впало на ніс Сімона, й він усміхнувся. Усмішка заразила Віллі. Аж раптом сніг повалив згори квітками ніжного бавовнику. Простягни руку – впіймаєш цілу купу білосніжних грудочок.
— Я вирішив, — впіймавши кілька таких і здмухнувши в сторону. — Що ніхто не має права наказувати майбутньому королю!
— Та ти що? — похитав головою Сімон і собі впіймавши кілька сніжинок. — Та невже все так просто? Не вірю.
— Також не вірю в чудеса, але ж! Хіба ти не хотів, аби я визначився? От я й кажу тобі: я не збираюсь більше ховатися.
Сімон зітхнув. Віллі зірвав з себе рожеву корону й урочисто надягнув її на коханого. Потім легенько буцнув його лобом, змушуючи коротко посміхнутися.
— Але я не вирішив усе. Ти ж розумієш, що тобі не дадуть спокою?
— Чесно? Мені все одно, — ще раз чути дзвін власного розбитого серця Сімон не бажав. — Корона давить на тебе, ти все життя проводиш під нею. Тепер вона й мене задавить своєю міццю, вимогами, правилами. Словом, усім тим, що так цінують сучасні монархи.
— Вона приб’є нас обох, як тарганів, — засміявся Вільґельм, обійнявши Сімона. — Треба вигадати, що говорити. Разом. Але це буде вже завтра.
Він потонув у вигині шиї Сімона, дмухаючи на неї прохолодою й теплом одночасно. Хвилина, дві чи три, минули в затишному мовчанні. Порушувало його лише тихе дихання й далекі голоси людей.
— Ну що, ходімо? До речі, це твій друг? — Віллі поглянув на опудало. — Хіба не познайомиш?
— А то ти його не знаєш! — Сімон жартівливо штовхнув його в груди. — Твоя черга волочити його за собою.
— Еге. Відчуваю себе прямо… Батьком!
— Якщо ти так уявляєш батьківство, то я…
— Я жартую! Жартую! — підняв руки догори Віллі й, підхопивши нещасне опудало, вирушив уперед.
Не поспішаючи, вони прогулювались парком. Тут людей було набагато менше, ніж біля ялинок, але зі всіх сторін на хлопців все одно дивились. З інтересом, з відразою, з захопленням, з гнівом та навіть так байдуже, що аж образливо. Сила-силенна прискіпливих поглядів, під якими Сімону доведеться жити.
— О, завтра всюди будуть світлини, — прошепотів Віллі, пащекувато посміхаючись.
Він відчував, як сильно спітніла долоня Сімона. Він і сам ніяковів під колючими поглядами чи спалахами фотоапаратів. Але зараз, ні, зараз він ішов, навіть не сутулячись, гордовито й мужньо. Щоправда, іншу руку, яка стискала кулак у кишені… на ній хотілось обгризти кілька нігтів.
— Я виглядаю як телепень?
— У цій короні? Звісно ж, — оцінивши Сімона поглядом, Віллі гигикнув.
— Бляха. Дідько!
Але корону він не зняв. Задер підборіддя, випрямив спину так, що вона захрустіла. Корона похитнулась, але втрималась на темних завитках. Віллі посміхнувся, перестав стискати кулак у кишені. Сімон ішов так, ніби ніс на голові стопу книг.
Люди проводили парочку довгими поглядами. Чуже, тим більш, життя принца, завжди буде викликати інтерес. Але в людей, що б там не траплялось, існувало ще й своє життя. У першу чергу кожен дбав про себе. Яка ж різниця, з ким спить майбутній король, якщо він, по-перше, ще навіть не коронований, а, по-друге, можливо стане хорошим правителем?
— Знаєш що, Сімоне? — раптово запитав Віллі, коли вони зупинились біля вогнища.
— Що?
— Я хочу танцювати. Що скажеш?
— А чого ти питаєш?
Сімон поглянув на людей, на той скажений натовп, що гарцював та стрибав довкола. Святкова атмосфера захопила його, підійняла й понесла-понесла вперед. Віллі стрибнув за ним. Опудало гепнулось на землю, і через хвильку по ньому пройшлось з п’ятнадцять пар черевик.
Розчинитися, звільнитися, дихати. Як це приємно!
Міцно стискаючи руку Віллі, Сімон потягнув його в самісінький центр хороводу. Коли коло замкнулось, Віллі не помітив на обличчях людей здивування. Його ніби не впізнали. Наче щодня скандальний принц танцював ось тут, поруч з ними.
Залишки свята сконали в багатті, разом із залишками сумнівів та невизначеності. Віллі веселився та сміявся, тримав за руку коханого й більше не боявся. Загадкові тіні, які відбивав вогонь, танцювали на обличчях людей. Ноги боліли, голоси зірвались, але рух не зупинявся.
Під кінець танцю Сімон усе-таки стягнув корону з себе й жбурнув її у полум’я. За нею полетіло пошматоване опудало. Запахнуло паленою пластмасою й горілою соломою.
— Ходімо! Пішли звідси! — прокричав Віллі, витягуючи Сімона з натовпу.
— Якось ти швидко втомився!
— Я? Зовсім ні. У нас уся ніч попереду!
— Уся ніч, кажеш? — грайливо запитав Сімон, схиливши голову набік. — Ти диви.
— Так! Ми йдемо до тебе! — впевнено вигукнув Віллі, підійнявши вказівний палець.
— Ну ти нахаба. До речі, — Сімон перехопив його руку й сунув у свою кишеню, переплітаючи пальці, — знаю короткий шлях. Біжімо?
— Біжімо!
Якнайдалі від людей, обов’язків, правил, від монархії, корони та школи. Якнайдалі від свята, трохи далі від запаху багаття, втікаючи від самого вітру, наввипередки зі снігом. І навіть від невидимих привидів майбутнього.
Удома в Сімона тихо й затишно. Світло вуличних ліхтарів мляво тягнулось через кімнату з незаштореного вікна. Лише акваріум блакитним острівцем мерехтів збоку.
Віллі торкався так, ніби його пальці були огорнені тонкою тканиною рукавичок, а Сімон — дорогоцінним експонатом, крихким і тендітним. Це схоже на повільне падіння, коли землю ніби хтось видирає з-під ніг, волосся ніби куйовдить вітер, а перед очима все пливе калейдоскопами.
Сімон пам’ятав усе: кожну родимку на тілі принца, кожен шрам з далекого дитинства, десь торкався ласкаво, надто обережно, а десь пристрасно, залишаючи червлені сліди. Всередині лопались сотні мильних бульбашок, таких гарячих, що обпікало груди.
Цієї ночі точно замало, аби забрати те, чого не мав цілісінькі канікули, аби подарувати те ж навзаєм. Та добре, трясця, як же добре, що це — лише початок. Тернистого шляху, але спільного.
Бо корона — це завжди важко. Це прикраса лиш для тих, хто не народився й не жив у монаршій родині. Корона — наче друга голова, яку майже неможливо відрізати. Це тінь, яка завжди падає на тебе, де б не опинився. Але коли ти не один, і хтось бере половину ваги на себе, відчуваєш полегшення. А свобода поступово знімає з тебе золоті кайдани.
