ГЛАВА 4. Нікчеми та непрофесіонали

Вілл подивився на тіло, недбало замотане у стару сітку на березі моря, обережно відсунув палицею футболку, щоб оглянути живіт і стегна. Синці, багато, давні та не дуже: деяким декілька днів, інші пожовкли та майже зникли. На внутрішній стороні рук, від пахви до ліктя, як під лінійку, тягнулися шрами від недопалків.

— Ти знаєш, хто це? Її обличчя здалося мені знайомим.

Вілл накинув футболку назад, аби приховати від шерифа розірваний від укусу сосок жертви. У перші роки служби у поліції, після викликів на зґвалтування, погляд на чужі груди: чоловічі в душовій кабінці; жіночі — частіше у повій Французького кварталу, ніж у дівчат у його ліжку — викликали огиду.

— Вона працює… працювала на заправці.

Зім’ята пачка цигарок із запахом лимонного ароматизатора лягла на долоню. Вілл давно кинув палити, ще перед вступом до Академії ФБР у Квантіко, але колишніх залежних не буває. У бардачку його авто завжди лежала пачка, інколи він перевіряв, чи не звогчіли цигарки, і змінював на нові, аби мати можливість запалити. Не те, щоб він дійсно хотів, але тепер не існувало причин не робити цього. 

Вілл гарно маскувався, йому довелося навчитися це робити. Ріс надто чуйною дитиною, маленьким міг заплакати одночасно від краси заходу Сонця та страху, що воно згасло назавжди. Він звик ховатися за цим образом “чоловіка”, простого і зрозумілого, синього комірця з реклами цигарок. Пройдеш повз такого і не помітиш. Краще повісити на себе ярлик самому, ніж за тебе це зроблять інші. Хай люди вже бачать в тобі відлюдника з собаками та вудкою, а не соціопата. Навіть його окуляри не мали діоптрій, він купив їх, аби виглядати професійніше та відгородитися від слухачів у викладацьких аудиторіях.

І все ж йому дійсно подобалися картаті сорочки, а груба текстура джинсової тканини — ні. Він навчився жити з гіперчутливістю, завжди зрізав бирки та виймав пінцетом, який використовував для створення приманок, зайві нитки. Перед тим, як одягти щось новеньке, він розмочував і тер шви, поки вони не стали м’якими, а потім запускав на декілька циклів прання. Часто його нещодавно придбаний одяг тому і виглядав таким пошарпаним.

Втомлений, окутий спогадами минулого, у ношеному одязі та цигаркою в зубах, він виглядав років на 15 старше. 

— Це не він, — Вілл підніс до рота запальничку. Очі сльозилися від диму, з присмаком горілого цукру.

— Сер…

— Вона знайшла собі нового співмешканця?

— Так.

Занурюватися у свідомість злочинця Вілл не збирався, складно уявити щось настільки моторошне у своїй буденності, як вбивство, зумовлене сімейним насильством. На шиї жертви було декілька старіших синців від пальців і відмітки від нігтів, майже непомітні “опіки від мотузки”, розірвані губи. Під нігтями — крововиливи, шкіра під пластиною посиніла. На обличчі та очах утворилися посмертні петехії: невеликі червоні плями від розриву дрібних капілярів. Звісно, він душив її й раніше, щоб дати зрозуміти, що може вбити коли завгодно. Вона жила під владою та контролем кривдника з дня у день. 

А коли він вирішив дійсно вбити, то вчинив інакше. Сумнівно, що злочинець мав хоч якесь уявлення про анатомію. Можливо, під час феляції, він помітив, що при деяких кутах і глибині дихання ускладнене. Він засунув їй щось у горлянку та перекрив повітря. Жінка запанікувала і не змогла дихати ротом. 

Вілл зробив кілька кроків назад, аби заземлитися.

— Він все ще в їхньому будинку.

Занадто самовпевнений у власній безкарності, аби втекти, та занадто нахабний, аби спробувати приховати злочин. У реальності більшість вбивць і були такими: добре знали своїх жертв, з простими мотивами та невигадливими в дизайні.

У перші роки служби в поліції, коли він працював «на землі», майже вся робота стосувалася різанини, дрібних крадіжок і сімейного насильства. 

Звичайні, як садові бур’яни, націлені на слабших і соціально нижчих серійники, як їхній «Андерсон», в ієрархії вбивць лише на декілька пунктів вище за сьогоднішнього злочинця. Вони залишали багато слідів, мали кримінальне минуле і майже ніколи не виходили за межі свого звичного ареалу чи методу. При вдалому збігу, підсилення патрулів достатньо, аби спіймати їх.

А такі, як Доктор Лектер…унікальні у своїй подобі.

Хижак найвищого рівня. 

Голос ганнібала в його голові мовчав. Звернення до Ебіґейл так само залишилося без відповіді.

Блаженний спокій.

Вілл покрутив цигарку між великим і вказівним пальцями, викопав ямку носком кросівка у піску та викинув туди недопалок. Якщо він планує палити ще, то потрібно купити щось не замочене в газованці та не висушене на сонці.

— Джефрі? Що ти знову робиш на місці злочину і кого це ти привів із собою?

До них прибіг чоловік у формі. Його черево з кожним кроком стрибало вгору. 

— Це містер Ґрем, він..

— …ремонтує човни. «Ремонт човнів Ґрема».

Знайти одного вбивцю, іншого. Можливо, це і стосувалося Вілла, але бюрократія та місцева поліція – ні. Його справи зараз: моторні човни, дім на пагорбі та зграя собак, що в неділю бігатиме з ним пляжами Манчестеру-у-моря.

Непрофесіоналізм місцевої поліції межував зі злочином. Чи це викривлення судження через його досвід «взірцевого» відділу вбивств у Новому Орлеані та робота в Квантіко? Найкраще з найкращого. 

Залишається сподіватися, що шериф на ім’я Джефрі (Вілл усвідомив, що так і не поцікавився до сьогодні як його звуть) знайде, що збрехати, і вони швидко затримують справжнього вбивцю цієї жінки. 

Навіть, якби поліція зв’язала два останніх випадки, Вілл був спокійним, справа Массачусетського Сорокопуда потрапила до рук ФБР після п’яти щотижневих зникнень. Є час розібратися, поки злочини дійдуть до Джека.

Він зайшов у магазинчик біля заправки та став у чергу. Крізь вікно він поглянув на натовп навколо будинку жертви й уявив, як скоро тут буде поліція, і відбудеться затримання. Присутні ще довго пліткуватимуть у місцевому барі, що бачили все на власні очі. Подія, якщо не місяця, то року.

Продавчиня, навіть не спитавши, поклала на прилавок червоний Мальборо. Вілл посміхнувся, розрахувався готівкою та пройшов повз, він натягнув шапку на вуха, як тільки почув звук затвора фотоапарата. На периферії зору промайнуло руде волосся міс Лаундс. Напевно, йому треба було не відступати від попереднього плану й оселитися по той бік кордону, на північному узбережжі Онтаріо.

Відшукати номер містера Фелтона в телефонній книзі з десяти записів не зайняло багато часу. Старий сотовий залишився десь у смітнику в Балтиморі. Новий довелося купити для зв’язку з клієнтами. Він подзвонив антиквару і розпитав, чи зможе він сьогодні надіслати інструменти для ремонту кераміки. Голос Фелтона звучав так, ніби він знайшов давно втраченого друга, і всю дорогу до майстерні Вілл слухав хитрості виконання реставрації золотом. 

Кінцуґі.

Чашкові метафори ставали все складнішими. Наступним кроком стануть пошуки чайника, що обертається навколо Сонця, між Землею та Марсом? (чайник Рассела).

День в майстерні проходив нудно. Патрік витер декілька разів стійку і столи, наточив олівці та переклав візитівки спочатку в один, а потім в інший стос. Домашні завдання були виконані наперед. Вілл дав кілька порад для групового проєкту з природознавства і допоміг знайти латинські назви видів риб, що водилися в околиці. 

Манчестеру-у-моря пощастило, багато раніше заможних рибальських містечок опинилися в зоні заборони промислового вилову риби. Ще з дитинства Вілл пам’ятав занепад, що гнав його батька шукати все нову і нову роботу на верфях.

Вілл не очікував нових клієнтів: човни пройшли обслуговування, але погода була непевною, аби занадто часто виходити в море й отримати полом. У пошуках додаткового доходу варто купляти старі мотори, лагодити, і продавати на Ebay, тим паче від попереднього власника залишилися деталі, які годилися лише на зняті з виробництва моделі.

— Що таке, Патріку? — Вілл помітив, що останні пів години юнак збирався про щось поговорити, але не міг наважитися.

Юнак зачепився поглядом за свою гітару.

— Чи вмієте ви грати на ній?

— Ні, лише на піаніно. Батько навчив; можливо, це звучить як поширення стереотипів, але всі, кого я знаю з Півдня, вміють трохи в джаз.

Вілл спробував усміхнутися, його настрій був чи не найкращий за місяці. Вбивці занадто довго були частиною його звичного розпорядку дня. У відвідинах місця злочину було щось сентиментальне і майже ностальгічне.

— Тепер ви на Півночі, і, можливо, настав час для гітари.

Вілл кинув око на податкові декларації, які так хотілося відкласти до завтра, і погодився.

Щасливий Патрік дістав свій інструмент з чохла та поклав на коліна вілла. Він пояснив, як правильно тримати руки, ставити пальці, затискати струни. Юнак показав, як грати боєм відомі йому пісні з трьох акордів: “Sweet Home Alabama”, “Stand By Me” і, звісно, “House Of The Rising Sun”. 

Вони не вимовили й слова про вранішнє вбивство — головну тему для обговорень у всьому містечку. Чутки розповсюджувалися швидко і, напевно, вже всі знали, що відлюдкуватий містер Ґрем був на пляжі разом з шерифом, де знайшли покійну. Після застережень від взаємодій з “ввічливим незнайомцем”, погляд Патріка затримувався на ньому довше, ніж мав, з жалем чи страхом. На щастя, його почуття такту було достатньо, аби намагатися приховувати інтерес.

Музика завжди легко давалась Віллові. Він тонув у ній. Бувало, починав слухати, розчинявся в звуках і не помічав, як повз проходили години. 

Він вдячно відпустив помічника. Патрік залишив декілька власних потертих роздруківок з нотами та малюнками акордів на іншій стороні, разом з гітарою й обіцянкою забрати її завтра з майстерні перед репетицією. Вже в дверях юнак нарешті заговорив:

— Приходьте на пікнік у суботу, Джо кликав вас.

Джо був його тимчасовим опікуном між смертю батька і майже вирішеним переїздом до дядька в Бостон. Йому хоч і обіцяли спортивну стипендію, Патрік був з тих, хто розпорошується, аби завжди мати безліч варіантів. Він не закидував навчання, грав у гурті і мав місце в основі хокейної команди.

— Моїх собак можуть привезти в той день, — Віллу не хотілося засмічувати Патріка відмовою, він дійсно йому допоміг у справах майстерні, перестав сватати, мовчав, коли треба, і добре працював. — Я буду, але якщо мені зателефонують, муситиму йти.

Огрубіла на подушечках пальців шкіра дозволила Віллові продовжити своє перше заняття на гітарі. Він ще раз переглянув принесені папери й побачив серед них “Dark Paradise” Лани Дель Рей, але чомусь французькою. Він навіть не любив її, і, дякувати богу, що це була не “Serial Killer”. 

“Chaque fois que je ferme les yeux

C’est comme un paradis noir”

Щоразу, як стуляю очі

Навколо все мов чорний рай

Ледь Вілл встиг дійти до приспіву, як у вікні з’явився невеликий пікап з шестикутною зіркою на дверях і причепом з човном. Джефрі припаркувався та дістав з-під брезенту маленький пакунок.

— Кожного дня, після нашої розмови, я копіював документи з архіву і виносив під одягом. Якби не сьогоднішнє вбивство, то це зайняло ще тижні з три.

Вілла сіпнуло, він пригадав, як Ганнібал, бувши Удавачем, вбив Кесі Бойл лише для того, щоб він зміг побачити та знайти Сорокопуда. Ні, він тут ні до чого, провернути один і той самий трюк — не його дизайн, Доктор Лектер був занадто пихатий і ніколи не допустив би самоповтору у своїх маніпуляціях.

— Це сміливо.

Очі Джефрі сяяли. Він не був хоробрим чоловіком, і витягнути документи з архіву було вже великою справою, найбільша допомога, на яку Вілл міг розраховувати від нього.

— Я спробував поговорити з батьками Аманди, але вони не пустили мене на поріг, сказали, що я не маю права копатися в їхньому горі.

Здіймався вітер, і вони вдвох зняли мотор і встановили човен на станцію обслуговування в середині майстерні.

“І як його обрали на посаду шерифа, він, що, був єдиним кандидатом?”

Вілл виписав чек і вже на самоті вивчив вміст тоненької папки: декілька знімків, судово-медична експертиза, протоколи. Нічого, щоб свідчило про насильницький характер смерті. Він знайшов дані рибалок, що виловили Аманду Говард, і вирішив подивитися на них. Навряд той, хто підробив фотографії місця злочину, залишив би ім’я справжнього вбивці у звітах, і сумнівно, що чоловіки, які виловили тіло, розкажуть щось йому, їх, ймовірно, залякали, але якщо з’ясувати хто саме, то це наблизить до правди.

Вілл не сумнівався, що й інші справи про нещасні випадки будуть так само безкорисними.

Вимушений почати з чогось такого очевидного, Вілл поїхав до їхніх будинків, вони жили не так далеко один від одного. У перших двох ще горіли вогні, та в навколишній тиші чувся шум побутової техніки та вечірніх розмов. 

Світло в третьому ледь проникало з-під затуленої фіранки. За декілька кварталів припаркувався автомобіль, з ще теплим радіатором. Вілл погасив фари та чекав деякий час. Довелося заглушити двигун — його Volkswagen був занадто шумним, не те, що Audi Алани, її двопривідний кросовер пересувався тихо, як примара. Ідеальне авто для вбивці.

Вілл відкрив вікно: говорили двоє, достатньо голосно, аби почути, але недостатньо гучно, аби розібрати про що. Розмова переросла на крик, впало кілька стільців, і розбилося скло. З дверей вискочив пухленький чоловік, Вілл присів, аби сховатися під сидінням і, коли машина вирушила, не вмикаючи фари, поїхав за ним. Поліціянт зупинився біля відділку і так само жваво зайшов всередину.

На вулицю він вискочив за третину години і ще більш квапливо побіг до авто. Вілл обережно вів його додому та проїхав повз. Залишитися та спостерігати він не міг — поліціянт жив в районі зі щільною забудовою, і чужий автомобіль привернув б увагу в надто допитливих сусідів.

Вони прикривали когось зі своїх, але навіщо так рв’яно. Ситуація ставала небезпечною, вони трималися на волосині. У його рідній Луїзіані серії тривали десятиліттями, люди просто зникали в болотах, і поки серед жертв не з’являвся поліцейський чи донька місцевого паситря, за межами Орлеану, Батон-Ружу, ніхто не докладав зусиль, а у Шривпорті всі злочину вже десятиліття звикли приписувати бандам і наркокортелю. Манчестер-у-моря не був дірою світу, навпаки, ідеальна картинка Америки мрії.

Наступні декілька днів Вілл у вільний від справ у майстерні час їздив Манчестером і придивлявся до всіх, хто мав хоч якийсь вплив статусом чи грошима на справи в місті. У всьому, що виглядало надто добре, і раніше він шукав щось темне і приховане: наслідок років роботи у поліції та ФБР, а після досвіду спілкування з Доктором Лектером, покажчик його параної тримався на межових позначках постійно: жодна людина чи обставина не викликали довіри.

На пікнік Вілл приніс дві упаковки Bud Light і закуски з супермаркету. На його щастя, риби очікувалося більше, ніж м’яса, все ж, він відвідував пікнік рибалок. Джо сходив зранку в море та смажив улов з лимоном і травами. Його дружина поруч розкладала на гриль овочі. Їхні діти були різного віку і лише іноді підходили до них, аби щось запитати.

Солодкуватий присмак свинини забивав морський аромат. Відмовившись від споживання м’яса, він тільки зараз зрозумів, чому в деяких культурах свинина вважається нечистою. Запах за денатурації білків однаковий, що при перетравленні, що при смаженні. Жахливо. Ще секунда – і його б вивернуло, Вілл відкинув свою банку пива та побіг якнайдалі. Рот наповнився слиною, з присмаком жовчі, Вілл кашляв і випльовував її. Зірка Полин знову впала і отруїла смак, змушуючи пам’ятати великі скорботи, що принесла з собою зустріч з Ганнібалом.

— Ви сповідуєте іслам?

До нього підійшов Патрік.

— Що?

— У мене був друг у школі, і коли батько посмажив нам бекон, він позеленів. Якби ми знали, що ви не їсте свинину, то замінили на курку чи індичку.

— Раніше я їв свиней, — особливо дуже зарозумілих.

— Невдала вечеря?

— Вбивчо невдала.

Вони відійшли вдвох ближче до води та знайшли місце біля причалу. Патрік приніс пляшку води, рибу та солодку кукурудзу.

— В день, коли ви мене відпустили, принесли човен?

— Шериф. Ти знайомий з ним?

— Не те щоб, — Патрік зробив ковток коли. — Погано, коли тобі 17 і ти добре знайомий з шерифом.

Вілл посміхнувся і поклав їжу до рота: соковита і добре приправлена. Мисливці і рибалки вміють готувати свою здобич. Він радісно проковтнув її й усміхнувся. Все ж, Ганнібал знадив його до хорошої кухні.

— Бачу, вам подобається, як готує Джо.

— Я прискіпливо ставлюся до того, що потрапляє мені на тарілку, – Він відкусив кукурудзу, вона була сирою всередині та підпаленою зовні.

Маятник хитнувся. Замість Патріка, поруч сиділа Ебіґейл. Кукурудза, яку вони їли, була ідеально зварена, змазана у вершковому маслі та посипана крупною сіллю, зерна від укусу репалися, сік тік підборіддями. Вони б сміялися і намагалися встигнути витерти обличчя, поки Ганнібал не повернеться до них з приготованою за якимось неймовірно складним рецептом рибою. Він би надумано просив про їхню допомогу, а вони лягали на причал і жалілися, що втомилися, поки ходили на риболовлю.

Вілл би потягнув ближче, аби він сів між ними. Ганнібал би торкнувся його щоки й, можливо, залишив на ній чи на лобі скромний поцілунок й обіцянку повернутися пізніше, але вже з десертом і вином.

— Ви питали за шерифа, він щось хотів від вас? — висмикнув з марень Вілла Патрік.

— Наче ні, — в голові кліпнуло розуміння чогось, — він говорив про сестру.

До них прямував Джо з новою порцією їжі. Він ніс картопляний салат, пиво та ще риби.

— Ей, Джо, а схоже, наш шериф хоче познайомити Вілла зі своєю сестричкою.

— Сумніваюся, що це можливо, вона потонула багато років тому, ще до того, як Джефрі закінчив школу.

— Щось занадто багато утоплениць останнім часом, — обережно заговорив Вілл.

— Гнітючий збіг. Невже той покидьок думав, що поліція не зрозуміє, що вона загинула не від води. Ви ж були на місці злочину, жахливо, напевно, бачити таке.

— Я колись служив у поліції, — найпростіше сказати часткову правду.

— Але це не пояснює, навіщо Джефрі потягнув колишнього правоохоронця на місце злочину. 

Віллу довелося підняти голову, аби побачити поліціянта, за яким він стежив останні декілька днів.

— Як виявилося, у мене з шерифом є спільний близький друг.

Поліціянт стиснув губи й промовчав. Сумнівно, що він не знав про агентів ФБР, що вешталися Манчестером. Злий, наляканий і безпорадний чоловік подумав, що мова йшла про агента Кроуфорда. На невдачу офіцера, це не він. Вілла вже почала дратувати ця млявість в очах містян. Зазвичай його оточували дієві люди, які брали життя у свої руки і йшли вперед. Навіть ненависний йому Чілтон зі шкіри вилазив, аби довести всім навколо власну значущість. 

Глибока й осоромлива правда охопила простір, вітер з моря не міг відігнати її задуху.

Вони знали.

А ті, що ні — здогадувалися достатньо, аби розуміти.

Він бачив подібне раніше: в очах дітей і партнерів економічних злочинців. Вони видавали незнання походження грошей, але іскра розуміння змушувала їх відчувати ганьбу. Щастя більшості побудоване на підвалинах горя та несправедливості. 

З Омеласа не тікають. Принаймні Вілл не знав жодного, хто б не згодився обміняти утопію і вічну пишноту, щастя однієї-єдиної дитини, ув’язненої у вічному бруді, темряві та стражданнях. Вони радше погодилися б на жахливо вищу ціну та кричали: “Віднесіть нас туди, куди не досягають наші страждання”.

О… О… О… О…

Нічого більше, крім цього, він не зміг вичавити зі свого горла. Достатньо добре знайомий зі своїми патологіями, Вілл відразу відчув наближення панічного нападу. Взяв пляшку води й пішов додому. У такі моменти присутність доктора Лектера здавалася не лише доречною, а й необхідною.

У приміщенні, поруч з басейном, на матовому камені, ледь відбивалася вода легкими брижами. Ганнібал, з розведеними та прив’язаними липкою стрічкою до палиці руками, з зашморгом на шиї, балансував на діжці. Не Ісус, а розбійник, розіп’ятий на хресті за свої злодіяння. Чи покаявся б він у гріхах, як Дисмас зі своєю любов’ю до Бога? Сподобалася б Ганнібалу така близькість до Всевишнього чи він би сприйняв це глумом над собою: бути поруч не як рівний чи наближений, а як персонаж історії, ім’я якому вигадають через століття.

Вілл підняв руку з недопалком і залишив опіки на місцях стигматів Христа на руках — не те. Ганнібал не здригнувся від болю. Тіло та волосся зберігали вологу після купання, шкіра покрилася гускою, а соски напружились. Вілл підняв щелепу та вкусив, наче вони були вовчою ягодою. Кров текла між їхніми тілами, поки він їв м’язисту плоть, намагався роздерти руками груди, дістатися серця і поглинути його.

Вілл прокинувся від дзвінка будильника і відчув ранкову ерекцію, схоже, його фізичне здоров’я повністю відновилося, і він став зовсім середньостатистичним чоловіком, якщо можна вважати звичним за об’єкт збудження релігійний символізм. Справді — так. Щоб там не вигадували католицькі священники, але все постреформаційне мистецтво, маючи намір повернути парафіянин до церков, оголило святих і додало їм страстей. Чого лише вартий Берніні з солодкими муками його Терези, всі Святі Себастьяни та “занадто піднесений диявол” Гійома Гефса.

Він бачив матеріали справи з його спробою через Метью вбити Ганнібала, коли Джек востаннє приїздив у Вовчу Пастку, аби вмовити повернутися. Він роздивлявся всі жахливі фотографії зі справ Різника серед картонних коробок і розкиданих лежанок собак, але єдине, про що міг думати, це про Ганнібала, що стояв на постаменті, готовий померти з його волі.

Постіль на ліжку Вілла мала такий само сіро-блакитний колір, як і в лікарні. На секунду перед очима промайнув Ганнібал із супом. На консультації з лікарем, після виходу з психлікарні, йому дали список продуктів, що можуть погіршити одужання від енцефаліту, не дивовижно, що все, чим Ганнібал годував його перед інцидентом з вухом, було в списку, навіть той “курячий” суп. 

Вілл перевернувся на інший бік і потягнувся до склянки. Пляшка віскі стояла на столику замість води. Він відкрутив корок однією рукою та налив на два пальці, бризки розлескались навколо. Відколи він вирішив все ж ночувати у спальні й декілька разів ледь не впав на сходах після нічних жахів, почав брати з собою найнеобхідніше нагору — алкоголь.

Ганнібал. У всіх його вчинках і діях було подвійне дно, його слова й обіцянки брехливі, а справжня особистість - похована під маскою удаваної ввічливості. Вілл відчував, що не мав права усміхатися спогадам їхніх взаємин, але, схоже, Ганнібал всмоктався в його шкіру та отруїв.

Він програв. Залишилося підписати капітуляцію.

Рука ослабла — і вміст склянки вилився на підлогу. 

Після ранкової кави та спортивної суміші, що стала чудовою альтернативою нормальній їжі, так слабо схожа на справжню. Сніданок залишився в його шлунку — вдалий початок дня.

 Він відкрив коробку з черепками та поклав поруч з вінтажною листівкою, вона коштувала дорожче, ніж сукупно всі, що Вілл надіслав Ганнібалові до того. На пожовклій від часу фотографії, розфарбованій блакитним і рожевим, аби імітувати схід сонця, Массачусетською затокою йшов Вітряк.

Перед початком роботи, розбиті частини, очищені від пилу та дрібок порцеляні, Вілл помив у чистій воді. Поки рештки чашки сохли, одягнув рукавички, змішав порошок золота з лаком уроші та почав мазати ним стики.

Місця розломів при склеюванні чаші залишалися добре видимими тонкими лініями, вони, як золоті жили, текли всередині порцеляни.

Розбита чашка ніколи не збереться назад, ремонт — не поверне первинний стан.

Викинь — і втратиш її назавжди. Прийми недоліки й вади, підкресли їх золотом і отримай річ, прекрасну у своєму занепаді.

Ще до початку ланчу в кафе, на Бітч-стріт, Вілл заглянув до поштового відділення, щоб усвідомити, що сьогодні неділя, і Федеральна поштова служба не працює. Він хоч і приїхав сюди з метою, але досі не міг визначитися з якою саме: надіслати сфабриковану справу з фотографіями шерифа Джеку чи листівку Ганнібалу.

З поверненням до прихистку, Вілл розставив нові миски, наповнив їх водою та перевірив зроблений в п’ятницю собачий саморобний корм. По першому поверху розкидав лежанки та іграшки, речі були прибрані з підлоги, як і все, що могло розбитися чи пошкодитися. Його собаки були добре навчені, але нове оточення та довга розлука робили їхню реакцію непередбачуваною.

Він декілька разів ходив до воріт, хоча і знав, що приїзду передуватиме дзвінок. Тепер доріжка від дверей до них була викладена новим каменем, хащі прибрані, дерева підрізані. Залишалося посіяти траву, газон не практичний з такою кількістю тварині, виглядав би недоречно в сільській естетиці його будинку.

Білий фургон, з мультяшною собакою на лейблі, заїхав на ділянку. Двері заднього відсіку відчинилися зсередини, й одна за одною вибігали собаки. Зої та Бастер вискочили першими та застрибали навколо, вони махати хвостами та випрошували смаколики, які Вілл носив у своїй куртці декілька днів і тепер пах ними. Еллі та Джек довго обнюхували його і лише потім дали погладити себе по голові. Макс і Харлі намагалися повалити його на землю та зіпсувати штани своїми кігтями. Залишався Вінстон, він був завжди особливим, найвідданіший і найчуйніший компаньйон з усіх тварин, що колись Ґрем мав. Вілл засвистів, аби покликати його, але він так і не вибіг. 

З фургона Вінстона винесли на руках, він ображено дивився на Вілла. Пройшли секунди, перш ніж він усвідомив, хто стоїть навпроти: Ганнібал, в мішкуватій формі працівника транспортної компанії, схожій на тюремну робу, виглядав несправедливо добре. 

— Я не міг допустити, аби ваші собаки їхали в клітках. Не варто обмежувати їхню звірину натуру лише тому, що вона незручна в цивілізованому суспільстві.