ГЛАВА 3. Антикварні лавки Бостону та недолугі учні

На ґанку стояв місцевий шериф. Вілл бачив його кілька разів у місті та в морі. Як і майже всюди на Півночі, той був більше даниною американській традиції, ніж кимось з реальними повноваженнями. Так не схоже на Луїзіану, де в містечках, як Манчестер-у-моря, шериф - фігура, зазвичай впливовіша за мера. 

— Я вже не працюю на ФБР.

Чоловік переступав з ноги на ногу, схоже, він довго стукав і змерз. Ранки залишилися прохолодними, а вітер з моря пробирав до кісток. Волосся на голих ногах стало дибки від дискомфортного контакту з вулицею. 

Вілл смикнув за ручку дверей на себе, як відчув перепону у вигляді стопи у важкому черевику.

— Будь ласка, послухайте. Мені ні до кого більше звернутися. 

Містер Ґрем поглянув на шерифа, і всі щирі хвилювання, безпорадність та надії переповнили його. Людина обов’язку прийшла просити про допомогу. Він мав хоч спробувати.

— Заходьте, я вдягнуся, і зварю нам кави.

Вілл накинув домашню сорочку з обрізаними манжетами та поставив на плиту кавоварку. Він знав, що вже через кілька хвилин пошкодує. Перед очима з’явився образ Джека, що так само увірвався в його розмірене і спокійне існування зі справою Гоббса. Тоді життя кинуло Вілла у потяг без гальм, що ось-ось зійде з колії.

 Чоловік у гостях обдивився стерильний інтер’єр. Поки Вілл не встиг розкласти більшість речей, та і посуду в нього було мало. Вони пили з потертих чашок, що залишились від минулого господаря. 

— Увечері відбулося вбивство.

Доволі іронічно, що всі його нові знайомства за останні роки так чи інакше пов’язані з вбивствами. Особливо це стосувалося тих, хто сам хотів мати з ним справу.

— Звісно, а чого ще б комусь про мене згадувати. — Вілл не втримався і прокоментував, бувши гострим на язик, він ніколи не вважав за потрібне дотримуватися пустої ввічливості.

— Я не збираюся вас звинувачувати.

— І на це дякую. Що, навіть не запитаєте, де я був минулої ночі?

— Навіщо? Я і так знаю: близько 11 вийшли з майстерні, об 11.20 зайшли на заправку, де купили пиво…

— Як давно ви слідкуєте за мною? — Вілл перервав чоловіка, його переповнювало бажання перекинути на нього стіл так, аби гаряча кава вилилася та обварила коліна.

— Тиждень. Я був у Балтиморі й бачив ваше фото в газетах. Не подумайте зайвого, я хотів допомогти. Мені тричі довелося вилучити фотоапарат і відвести у відділок руду жінку.

У такі моменти Вілл шкодував, що Чесапікський Різник так і не позбувся Фредді. Ганнібал не вбивав би її, він визнавав чужі таланти, та і йому подобалося читати статті про себе не лише на сторінці «Суспільство» Baltimore Sun.

Краще б ми опинилися разом там, ніж на TattleCrime.

Вілл уявив себе на секунду в ролі супутника Ганнібала в оперу чи на виставку, та усміхнувся, він був би жахливою компанією й осоромив ідеального доктора Лектера, відводив погляд, казав грубі слова або зовсім ігнорував людей навколо. Можливо, журналісти написали б про нього ще щось гірше, ніж це робила міс Лаундс. Навіть подумки, кинути тінь на репутацію Ганнібала приємно.

— Дякую. То що ви хочете?

— У вас ще залишилися друзі у ФБР?

— Ми розійшлися не найкращим чином.

— Можу лише уявити. — Шериф випив трохи кави та, глибоко вдихнувши, почав свою оповідь:

— Сьогодні зранку рибалки повідомили мені, що бачили встановлені сітки. Я взяв катер і пішов фіксувати правопорушення. Ми почали знімати їх та випускати рибу. В одній з сіток лежало замотане тіло дівчини. Сітка не була порваною, хтось викинув її так в море і хотів, щоб її знайшли.

— Місто, напевно, зараз стоїть на вухах?

— Ні, відділок кваліфікував це як нещасний випадок. І найгірше – це не вперше.

— Що?

Вілл так і не торкнувся кави, через похмілля від тютюнового запаху підсмаженого зерна його вивертало.

— Така сама дівчина, сітка і нічого. Тоді я намагався переконати їх розпочати розслідування, але вони казали мені не втручатися у роботу справжньої поліції.

— Є ще щось, ваших заяв недостатньо?

— На цей раз я робив фотографії дівчини, у неї гематома на пів шиї. Ви можете надрукувати і надіслати у Квантико. Вони вам хоч повірять.

Вілл засміявся з усіх сил. 

— Довіра — це останнє, що варто шукати у ФБР.

Шериф відкрив галерею у телефоні. У вранішньому сонці на човні лежала заплутана в сітку дівчина: так сильно, що її нижніх кінцівок не було видно. Він наблизив фотографію, слід від пальців на шиї настільки явний, що це не проігнорувати.

Вілл потер очі, він думав, його життя вирівнювалося, він зміг відновити баланс і тримається на плаву, але знову реальність нахабно вдерлася і нагадала, що він у вигаданій ним же самим бульбашці. 

— Докази здобуті незаконно. Якщо пощастить, вони зроблять запит матеріалів справи.

— Я колись подав скаргу, була перевірка, але вони нічого не знайшли.

— Ви сказали, що це не перший випадок, крім цих двох, були ще?

— Так, але я тоді не жив у Манчестері. Я знаю, це звучить, ніби я зачепився.

— Ви знали жертв?

— Це маленьке містечко, тут всі знають один одного.

Старий стаціонарний телефон стояв все ще приєднаний до мережі. Відмовитися від його послуг було складно, та і не розумно жити зовсім без засобів зв’язку. 

Залишити все просто так? Його совість ще не остаточно лежала похованою під тягарем образи та нерозумної зацикленості на Ганнібалі, кричала, що він має допомогти.

— Треба докази, щось крім особистих свідчень та фотографії русалоньки і, будь ласка, не приходьте до мене додому. У вас же є човен?

— Звісно.

— Як матимете щось показати, запишіться на ремонт.

Вілл випив дві таблетки аспірину та, після холодного душу, поїхав до Бостона. Відвідини антиквара могли і почекати, але наскільки він був сліпим останні дні, тижні чи навіть місяці, що проґавив спостереження за собою. А те, що окрім міс Лаундс, був ще хтось, він не сумнівався, питання лише у тому, скільки і від кого. Однозначно, журналістів, окрім Фредді, не було, вона б нізащо не поділилася з кимось таким ексклюзивом. ФБР розумно приглядало за ним деякий час, Джек би так зробив. Він сумнівався, що Ганнібал підіслав когось, у нього була, на жаль, небезпідставна віра, що Вілл все ще захоче їх возз’єднання.

Вілл Ґрем зупинився біля придорожнього кафе, де о такій ранній порі снідали лише далекобійники та працівники нічних змін. Намагаючись боротися з нападами ненажерливості, Вілл не залишав вдома їжі більше, ніж на один раз, і заїздив сюди час від часу, аби випити кави та з’їсти пиріг дня.

— Як бізнес?

Після вранішніх візитів, його запам’ятав персонал, і він розповів про свою майстерню та навіть залишив візитівки, що зробила якась із дівчат Патріка. 

— Що ви, містере Ґрем, жодного нового клієнта.

— Невже нікого? Вони просто не знають, які у вас смачні пироги.

Вілл ненавидів себе за подібні безглузді спроби бути товариським.

— Ні, навіть той приємний клерк, що заїздив щосуботи, схоже, знайшов пекарню ближче до дому.

Аби не продовжувати порожні балачки, Вілл підійшов до, навдивовижу, гарно збереженого музичного автомата 70-х та обрав «House Of The Rising Sun», банально, але в останні дні він забагато думав про Новий Орлеан. Він не хотів туди повертатися, але часи, що він провів там, були не такими вже і поганами, точно позбавлені серійних вбивць, що хотіли перекроїти під себе його свідомість.

Музика, яка зазвичай подобалася йому, була старшою, ніж він мав би слухати, але батько певною мірою мав вплив на його вподобання. Йому подобалися Mamas and the Papas, The Animals і Led Zeppelin. Він любив джаз і блюз, як у Луї Армстронга і Біллі Холлідей. Він міг годинами слухати Джонні Кеша, а потім різко зануритися в Джиммі Морісона. І найкращим у цій музиці були тексти, що так добре звучали і під акомпанемент його піаніно у Вовчій пастці, і а капела під звук мотора в морі, і в тиші виготовлення приманки.

Він співав кантрі, коли фарбував стіни чи носив не надто важкі речі. Робив, як і його всі предки до того: жінки, коли збирали персики в садах, а чоловіки на заводах.

У кожної родини є історія про успішного дядечка чи прапрадіда, що розбагатів на Алясці чи мав магазинчик на початку минулого століття в Сент-Луїсі, але не про Ґремів. Вілл мало знав про свою родину, вони так часто переїздили, що та невелика кількість знімків, що була в них, загубилися. Він пам’ятав, що бачив фотографію чоловіків, що заципилися за вантажний вагон потягу; тільки через роки він збагнув, що швидше за все, один з його прадідів був ветераном першої світової і потім їздив на акцію до Вашингтона під час Великої депресії. 

Схоже, його переслідувачі не наважувалися зайти всередину закладу. Вілл порахував зайняті столики та автомобілі на стоянці. На дві більше. Він почекав, чи не зайде ще хтось, і коли це не сталося, випив, скривившись, чашку кави та попрямував до свого авто. За ним майже відразу виїхав синій «вольво» середини 90-х. Десь за Салемом він закружляв кермом, ніби в нього спустило колесо та зупинився на першому з’їзді. Вілл повільно оглянув всі колеса та, скориставшись домкратом, почав надто недбало, як для його вмінь, підкачувати. Автомобіль проїхав повз, не скидаючи швидкість. Вілл повільно склав інструменти та, витративши зайві хвилини на пиття води, повернувся за авто та рушив далі. На одному з поворотів чорний пікап продовжив шлях за ним. Він кружляв вуличками Бостона, поки не під’їхав до місця призначення.

Антикварний магазин виявився саме таким, як очікувалось: темний, дорогий та пах старовиною. Це місце належало більше світу Ганнібала, ніж його.

Сивий чоловік за прилавком у бавовняних рукавичках, що він бачив до того лише у працівників архіву, склеював порцелянову мисочку. Він змішував рідину, схожу на смолу, з золотим порошком та накладав на сколи, з’єднував розбиті частинки.

— Я приїхав придбати дещо і продати.

— Чудово, чудово. Зазвичай або перше, або друге.

Чоловік не звернув на нього увагу та продовжив збирати пінцетом уламки.

— Ми листувалися, я Вілл Ґрем, це я шукав штори та 4 стільці замість тих, що згнили на горищі настільки, що при спробі сісти на один з них, я впав. Я надсилав вам фотографії карток бейсболістів.

Чоловік не підняв голови, лінзи його окулярів були настільки товстими, що очі здавалися вдвічі меншими, мишиними. 

— Я згадав вас, дайте мені трохи часу, я хочу доклеїти, не хочеться марнувати лак.

Вілл зачаровано спостерігав, як вузлисті пальці промазували тріщинки та склеювали разом, як здавалося, безповоротно втрачену річ. 

Ганнібал під час їхнього першого спільного сніданку… спільного акту канібалізму легенями Кейсі Бойл, сказав, що для Джека він “крихка чашка з найкращої порцеляни, тільки для особливих гостей.”

Мангуст, якого краще мати на випадок, якщо приповзе змія.

— У вас цікаве хобі.

— Я роблю теж саме, що і ви — приймаю недоліки речей та намагаюся продовжити їхнє існування.

— Ви про ремонт мого будинку?

— Так, мало хто приділяє достатньо часу, аби зберегти те, що є.

Чоловік склав пензлик у пенал і тарілочку в тканинну ганчірку. Він відсунув своє заняття. Вілл поклав альбом на прилавок. 

— На жаль, я не можу дати вам багато, його попередній власник приклеїв наглухо картки. Напевно, щоб не витягнули в школі. Шкода, дуже шкода. Деякі екземпляри інакше ви б продали не менше, ніж за сотню доларів. Спробуйте виставити на «eBay» за 500, може, хто і купить. Я розібрав і спакував ваші стільці та лампу, може, ще щось приглянеться вашому оку. З нового є чудова скатертина кінця сорокових з серветками, мені вдалося навіть відчистити мереживо. Не ідеально, я б залишив собі, але мені немає кому влаштовувати вечері. А мої друзі з покеру ще більше сліпі, ніж я. На додачу, я отримав каліграфічний набір, годинник з качкою замість зозулі, ще келихи: я продаю 1 за 10 доларів та 3 за 25, їх так багато, що мені треба перейменуватися на “Фелтон і старі нікому до біса не потрібні стакани”.

— Я ніколи не влаштовував кликані вечері й навряд буду.

Вілл стиснув прилавок так міцно, що посиніли пальці. Він напружився, аби викинути зі свідомості Ганнібала з засуканими рукавами в перед годину бенкету, на який він так і не залишився.

— Хм, тоді в мене є лляна з лимонами: міцна, і від неї відпереться будь-що, навіть олива.

Вілл погодився на скатертину, вазу для квітів, книгу про риболовлю в Новій Англії кінця 80-х і набір порцелянових песиків, щоб поставити на камін у вітальні, сторгувавшись, привезти натомість підшивку журналу “Лайф”, що він знайшов на горищі. Як розповів антиквар, їх використовували для листівок чи для оформлення подарунків у квіткових і сувенірних крамничках.

Вілл узяв каву на виніс у сусідніх дверях та зателефонував у складську компанію, його речі з контейнера обіцяли доставити до кінця тижня. У зоомагазині він обрав нові лежанки для собак і миски. Перевезти зграю виявилося дорого, він домовився, аби їх забрали в суботу, коли обоє з подружжя будуть у Вовчій пастці, за що теж довелося доплатити.

Він ще поблукав вуличками Бостона, заходив у магазини та інколи купляв різне: від одягу та взуття, до нових гачків та садового інструменту. Навіщось прихопив і великі жовті чоботи, і такий самий безглуздий дощовик.

Його переслідувачі, схоже, не звикли до переміщень, і помітно нервували, вони декілька разів втратили пильність, і він встиг запам’ятати обличчя.

Інколи, вночі, Вілл ішов до причалу і дивився на море та шукав човни. З приходом тепла їх ставало все більше. Колись Вовча Пастка здавалася човном у трав’янистому океані, але, опинившись знову на узбережжі та відчувши морський бриз, йодистий запах водоростей та колихання хвиль, зрозумів, що його вдаване відчуття безпеки трималося на брехні. Тоді він хотів бути обдуреним. Можливо, це стосувалося і Ганнібала, навіть його  мозок у вогні натякав, що з ним щось не так. Він мав помітити: Ганнібал буквально кричав з першого дня їхнього знайомства, що він убивця. Вілл до останнього противився цій правді. Він хотів, щоб цей чоловік у костюмі став його другом.

Після усвідомлення, що ФБР продовжує тримати його на гачку, поринати у власні похмурі думки стало не так просто. Він відчував злість, що було дещо новим, зазвичай агресія ховалася глибоко в підсвідомості та вилазила в темряві нічних жахіть та жаху злочинів. Тепер його очі, замість моря, шукали “зайві” автомобілі. Вони змінювали їх тричі на тиждень, як і номери, та майже ніколи місця спостереження: через те, що його будинок знаходився на пагорбі, не було вибору. Якщо все достатньо добре облаштувати, то він би зміг не менше десяти годин відстрілюватися, перш ніж його б арештували.

Вілл зробив каву в термос і, примітивши білий «Шевроле» на сусідній вулиці, постукав у вікно авто.

— Чим можу допомогти, агенти?

— Містере Ґрем…

Звісно, він впізнав цих ідіотів, йому довелося викладати їм основи кримінальної психології декілька років назад.

— Я приніс каву.

— Це дуже люб’язно з вашої сторони, професоре.

Мова ні про яку люб’язність і не йшла.

— Я сказав Джеку, що йду, але, схоже, йому начхати на мої бажання. Передайте, якщо побачу вас тут ще раз, то зайду правильні вуха у ФБР, аби ви вилетіли назавжди зі служби. 

— Ваші друзі у Квантико хвилюються. Доктор Блум, вона…

— Тільки не згадуйте її. — Вілл не збирався нічого пояснювати. Вони - мальки в грі між великими рибами. — Хлопці, ви не знаєте у що вв’язуєтесь, Джек не погребує нічим: якщо треба, він підкине вас до Беверлі та Міріам на ритуальне вогнище, аби спалити Різника.

На вулиці було достатньо темно, щоб ніхто не помітив маленький човник без вогнів. 

Цієї ночі йому знову наснився Ганнібал, і знову щось між мрією і жахіттями. Він ходив його офісом, дивився на корінці книжок п’ятьма мовами, на шкіряні крісла, на модернові чіткі лінії меблів і скляні столики, що більше б личили стоматологічному кабінету 50-х.

Короткий ніж з лезом півмісяцем блиснув у теплому світлі ламп Тіфані, Вілл обережно наблизився до Ганнібала, що сидів за столом. Він чорнильною ручкою виводив літери в журналі. Вілл схопив за сиве волосся та миттєво перерізав горло, його коричнево-червоні очі дивилися з довірою ягняти, яке помирає від руки господаря. Ганнібал усміхався, пробачаючи.

— Ні!

На другому поверсі бібліотеки, наче на мосту, стояла Ебіґейл, кричачи від жаху. Її обличчя деформувалося, нагадуючи лампочку, очні впадини спорожніли, а рот перетворився на овальну діру, волосся та шкіра відстали, немов луска.

Сонце сідало. Небо стало криваво-червоним. Повсюди була кров і язики полум’я над синьо-чорним фіордом і містом. Вілл, втомлений і хворий, як в часи “терапії” Доктора Лектера,  відчув нескінченне голосіння навколо. Його руки обхопили голову, але замість шкіри кістка торкнулася кістки.

Вілл скочив з ліжка та побіг на кухню, алкоголь знайомо опинився в непомітному з вечора стакані. Може, йому потрібно було придбати декілька келихів у Фелтона. 

Дешевий віскі з Кентуккі був занадто прозорим та недостатньо червоним, аби нагадувати колір очей Ганнібала. 

Тиждень тягнувся довго, перетворюючись на нескінченний цикл з ремонту, заповнення паперів та роботи в саду, він викинув зовсім старі та хворі дерева, підрізав здорові, як радили на YouTube, та посіяв газон. До вирощування овочів чи квітів він не був готовий. Можливо, вже на наступний рік, коли більшість ремонтних робіт закінчиться. У його спальні досі залишався легкий запах засобу для зняття шпалер та лаку.

Сміх молодої дівчини пролунав з офісу майстерні, Вілл повернувся до перевірки фільтра, розмови все лунали та лунали. Такий знайомий і чистий голос. Ще одна дівчина Патріка? І скільки їх в нього? Три, п’ять? Вілл, коли вчився в старшій школі, хотів бути такою людиною та щиро насолоджуватися чужою увагою. Йому було так важко з людьми й, одночасно з тим, він бажав їхньої прихильності й прийняття.

Зазвичай їхніми клієнтами були чоловіки старшого віку, він провернув ручку і почув, як двері закрилися з дзвіночком.

Патрік сидів з почервонілими щоками.

— Хто це був, донька когось з наших клієнтів?

— Сумніваюся, але вона розпитувала про вас.

Вілл важко вдихнув, невже Патрік знову намагатиметься його з кимось познайомити.

— Що, я не знаю її. — юнак обурився на звинувачення.

— Як хоч вона виглядала?

— Поцілована вітром шкіра, проста, але гарна.

Вілл вискочив на вулицю та став оглядатися зі сторони в сторону, підбігав до перехожих, але всі знизували плечима і мовчали, можливо, він виглядав занадто збентежено і люди навколо вирішили промовчати, аби не потрапити у чужу сімейну драму.

Запирханий чоловік у розпачі з та гіркою кавою повернувся в “Ремонт човнів Ґрема”.

— Про що ви говорили?

— Вона спитала, чи тут зараз живе Вілл Ґрем, я сказав — “так”. Потім, чи не одружилися ви, я відповів — “ні”. Вона засміялася і промовила, що ви скоро матимете родину.

Вілл присів на підлогу та закрив вуха руками.

— Сер, хто це був?

— Примара минулого життя.

Вілл не сумнівався, що Ганнібал підібрав дівчину схожу на Ебіґейл. Скоро. Скоро з’явиться і він. Сьогодні він хотів лише нагадати про себе.

Його очі стали неймовірно великі, він схопив юнака за плечі та на межі крику промовив: 

— Слухай мене уважно, я скажу це одного разу, але сприймай серйозно. Колись сюди зайде чоловік, справжній джентльмен і в той момент, як ти побачиш його, якщо дороге тобі життя, тікай. Я підготую автомобіль, покладу туди речі на перший час і готівку…

Патрік хитнув головою, він загуглив на днях ім’я Вілла Ґрема й, окрім дивних наукових статей з криміналістики, судової психіатрії та виправдувального вироку, натрапив на блог журналістки з Балтімора з абсурдними заголовками у стилі жовтих газет 80-х. Він знав містера Ґрема достатньо, і не вірив жодному брехливому слову. Тепер він розумів чому цей видатний чоловік трохи далі від світу. Він би й сам втік, після наклепів, цькування та незаслуженого перебування в психлікарні.

Патрік не звертав уваги на слова. Його цікавили виключно фотографії. Юнак шукав особистого диявола, когось достатньо моторошного, аби налякати таку сильну людину, як містер Ґрем. Відвідувачка дійсно була схожа на дівчину, в убивстві якої і звинуватили шефа. Хіба немає ніякої заборони на публікації неповнолітніх у ЗМІ?

Патрік знайшов занадто добре одягненого пана, більше схожого на політика, ніж на працівника ФБР. Він ніколи не любив чоловіків у костюмах, так, наче зайвий шар одягу приховував щось. У них було не так багато спільних фото, але на всіх них цей чоловік, підписаний, як доктор Лектер, дивився на містера Ґрема з непідробною цікавістю, так, наче поруч не існувало вбивства чи інших людей.

Лайно.

Це дивне «ненавиджу».

Що сталося з містером Ґремом?

Ким був цей Доктор Лектер для нього?

Містер Ґрем втік? 

Але чому?

Патрік сумнівався, що причина була в неприйнятті себе, вони були людьми іншого середовища і складніших проблем. Існувало щось темне і страшне, що приховували стосунки цих двох.

 ***

 Контейнер з речами прибув з Бостона за декілька днів до запланованого повернення собак. Вілл виправ залежану постільну білизну та закинув одяг для наступного циклу. Скло на другому поверсі, він замінив на нове. На комині стояли порцелянові песики перед картиною з березневим пейзажем. Полиці для книг, нарешті, перестали бути порожніми. Його бібліотека в основному складалася з професійної чи прикладної літератури: університетських підручників, монографій, інструкцій та посібників. Винятком були лише кілька романів, і вони не говорили про його вподобання, бо потрапили до нього випадково.

 На кухні з’явився новий набір посуду, куплений у сусідньому Волмарті за 50-відсотковою знижкою. Його старе приладдя було в дійсно поганому стані, і він викинув майже все для приготування їжі: лопатки, черпаки і почорнілу від часу сковорідку, окрім хіба величезної каструлі для собачої їжі. Вона була однією з небагатьох речей, що залишилися у нього від батька: раніше старий варив у ній раків, гамбо та кукурудзу. 

 У домі в Манчестері-у-моря, що отримав назву “Прихисток від страхіть”, Вілл відчував себе більше вдома, ніж у Вовчій Пастці. Минулого літа, після переїзду до Вірджинії, його життя через енцефаліт, смерті та Ганнібала перетворилося на жахіття уві́ч. Він не встиг навіть викинути речі попередніх господарів будинку до того, як його арештували. Зараз у нього було вдосталь часу, аби навести лад у домівці, насправді, окрім майстерні, що після ажіотажу не мала багато клієнтів, це єдине, що він міг.

В одному з останніх контейнерів лежав невідкритий подарунок. Вілл торкнувся маленької зеленої коробки з яскраво червоним бантом та згадав, що перед минулим Різдвом у відділі все ж влаштували Таємного Санту. Схоже, йому залишили цей подарунок на столі, а потім поклали до особистих речей, які він забрав, не глянувши, з Квантико.

Це був перший подарунок за багато років, якщо не враховувати засіб після гоління з човном на пляшці від Алани, що був більше жартом, ніж справжнім подарунком. 

Усередині м’якого пакування лежала порцелянова висока чашка з дрібними краплинами синього кольору. На звороті картону приклеїли наліпку з запискою «Щасливого Різдва, містере Ґрем», підпису не було, але лише Беверлі могла залишити таке послання, Джек не став би, Целлер не фанат кіно, а Прайс лише вдавав з себе інтелектуала, а потім плутав тексти пісень Джима Морісона з «Втраченим раєм» Мільтона.

Щасливого Різдва, містере Ґрем. Іронічне побажання не лише перемогти, а й вижити у скрутних обставинах.

Його пальці ослабнули й коробка впала.

Чашка розбилася на скалки.

Вілл у розпачі уявляв, як час рухається у зворотному напрямку й цілісінька чашка опиняється знову в його руках.

Розбите ніколи не збереться назад. 

Він опустився навколішки та згріб в коробку черепки. Не встиг Вілл викинути їх, як в будинок без стуку влетів шериф.

Грубо.

— Я ж просив не приходити до мене додому.

— Виловили ще одну «русалоньку».