Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пляма від Севен-ап висохла та зім’яла сторінки “Риболовлі та Туризму”. На торпедо, окрім цього журнала, лежала карта з відмітками, перенесеними зі статті “Найкращі місця для риболовлі Нової Англії”, гаманець з декількома сотнями доларів дрібними купюрами, чохол зі старими, майже вінтажними окулярами та пачка цигарок, достатньо вицвіла, щоб зрозуміти — власник авто, якщо і палив, то не часто.
Ідеально рівні дороги Стонінгтона вели двоповерховою Америкою все ближче і ближче до океану. Останній раз він бачив Атлантику, точніше її Чесапікську затоку, декілька місяців назад, коли вирішив востаннє подивитися на її краєвиди.
Краса Пенсильванії та Коннектикуту повністю захопила його. На щастя, у море вже можна було виходити, і деякі прокати човнів вже працювали. За прийнятну ціну він орендував вітрильні яхти та тижнями рибалив на річці Делавері, між Аллентауном та Трентоном, на озерах на півночі, майже біля Ері та канадського кордону.
Він так і не завітав у Пітсбург, хоча і хотів подивитися на Музей Енді Воргола.
Звичка уникати великих міст проростала, як і з бажанням усамітнитися, так і з небажанням занадто часто стикатися з телевізорами чи газетними кіосками. Про що говорити: він перші тижні своєї подорожі змінював радіохвилі, коли чув новини.
Правда, одного разу він не витримав, і заїхав в обіцяну завжди сонячну Філадельфію. Це сталося на самому початку, здається, тоді він не проїхав і двох годин.
Після того, як Алана віддала йому собак, і Джек назвав зрадником через відмову допомагати з арештом доктора Лектера, він звільнився з Академії. Ніхто не поставив зайвих питань, функціонери лише відводили винуваті погляди.
З Ганнібалом Вілл не зустрічався особисто, він не мав і нагадувати про своє існування, але не зміг втриматись, і надіслав порожню листівку з чортової Філадельфії. Це був передрук з якогось відомого екземпляра сорокових. Він хотів було написати на звороті, але що? “Прощавай”? Наївно, якщо Ганнібал дійсно захоче покінчити з ним, то йому не сховатися. “Я вірив тобі”? Ще гірше, ніби між ними було щось більше, ніж неортодоксальні, як сам Ганнібал називав їх, стосунки психіатра та пацієнта.
Океан був все ближче і ближче. Запах риби і солі був майже жахливим. Цікаво, чи вертів би носом від цього Ганнібал?
Чим більше четвергів проходило без звичного “Заходьте” та протяжного, і майже солодкого, “Вілле”, тим нестерпнішим ставало це відчуття самотності; Ганнібал, здавалося, був його другом, і чи не єдиною людиною, що могла його зрозуміти за все життя.
Морські хвилі обережно, майже цнотливо, билися об берег. Достеменно, він шукатиме собі дім на узбережжі, у нього було близько восьми місяців, аби знайти новий прихисток. Він домовився, що його собаки залишаться у нових власників Вовчої пастки до осені.
Отримати відшкодування, а точніше підписати несудову угоду про відмову від претензій з щедрими випускними, виявилося простіше, ніж він очікував. ФБР витратило б більше коштів на внутрішні розслідування.
Будинок продав він швидко, вартість нерухомості постійно зростала, так що навіть знизивши ціну, він отримав більше, ніж розраховував від термінового продажу.
Пара молодят була в захваті від ділянки і всіх саморобних меблів, що він залишив. Схоже, вони не читали безглузді дописи міс Лаундс або дійсно не зважали на них. А собаки? А собаки стали чудовою компенсацією знижки, що він їм надав.
Вілл зупинив свій Volkswagen Jetta та вийшов у сторону води. Вітер колихав його довге волосся, йому треба було поголитися та підстригтися багато місяців назад, але, після виходу з ув’язнення, робити щось зі своєю зовнішністю чомусь здавалося блюзнірством, так, ніби він вступив в орден чи братство, або став сикхом і сповідував нерозлучність з волоссям.
— Іди геть! - до нього закричали, ледь він встиг ступити декілька кроків.
— Вибачте? - Вілл повернувся на тупіт та зробив крок однією ногою назад, готуючись або бігти, або давати відсіч.
— Це приватна територія. - жінка, що волала, схоже, вискочила з сусіднього будинку. Зі спини він був дійсно схожий на безхатька.
— Я зараз піду. - Вілл глянув на такий близький, але недосяжний океан, що все манив своєю блакиттю.
Вона поглянула на нього ще раз, на його добротну фланелеву сорочку та пояс, на якому висіли гачки для рибальського приладдя. Жінка почала вибачатися, її слова звучали солодко, але не щиро. Через пару хвилин безглуздих виправдань, вона перейшла до того, що її хвилювало.
— Ви, напевно, до мого чоловіка за човном.
Вілл не збирався затримуватися в Стонінгтоні, занадто відкрито. Звісно, були чудові місця для риболовлі, але відчувати себе у скляній банці йому вистачило в психлікарні. Він навіть не питав про ринок житла. Містечко виглядало занадто туристичним, щоб вистачило суми на його рахунку в банку.
— Ви мій перший клієнт у цьому році, хоч океан і виглядає спокійним, мало хто наважиться піти в нього узимку.
Вілл простягнув ліцензію на керування човном та журнал, в якому було записано всі його сплави за останні п’ять років.
— Вражаюче, містере…
— Ґрем.
— Щось старомодне і надійне? І, напевно, з вітрилом.
Свої вітрила він продав, коли став постійно викладати у Квантико, часу на виїзди не було, та і на території Вовчої пастки достатньо місця, аби задовольнити пристрасть до риболовлі.
Вілл Ґрем все ж взяв цей човен. Він залишив свій автомобіль на платній стоянці та прихопив з собою сумку з приладдям, і холодильник з деякою їжею, що він напередодні купив у супермаркеті. До того ж, він збирався спіймати риби на вечерю та, якщо погода дозволить, посмажити її на грилі у відкритому морі.
Чи сподобалася б Ганнібалові така вечеря?
Зазвичай, він виходив у море рано-вранці і повертався до темряви. Сьогодні він не втримався, у нього чухалися ноги, аби з ґрунту стрибнути на палубу. Він втомився від життя на суші.
Останні дні Вілл мав звичку спати, або просто крутитися в ліжку, до опівдня. Потім їсти щось на обід, гуляти околицями, купляти пляшку віскі, випивати її в самотності, і так по колу. Жахлива звичка на межі хвороби. Він ніколи особливо не слідкував за кількістю випитого, але, здавалося, його мати, чиє обличчя він майже забув з докором, говорила, наче з під води: «Як батько».
Більшість човнів на комерційному причалі стояли нерозконсервованими після зими.
Вілл вийшов з бухти та попрямував далі, аби наловити тріски. Для тунця було зарано, та і він був не настільки старим. Відшукати кам’янисте дно з водоростями в менше ніж третині миль від берега не було так складно, хай човен і був старої школи, на нього встановили сучасні навігаційні системи. Він переглянув карти для риболовлі, так само надані власником. Все ж, у туристичних місцях було краще з сервісом. Коли він рибалив десь недалеко від Мідл-тауну, що у Конектикутті, його човен заглух посеред озера, і якби не його вправність і вміння обходитися в ремонті підручними засобами, то довелося б викликати рятувальників, а останнє, що він хотів - це засвітитися в офіційних документах. Він бажав зникнути з очей Джека, Ганнібала та всіх цих пристрастей навколо серійних вбивць.
На глибині 80-ти ярдів Вілл спустив якір та дістав знаряддя. Він любив кидати собі виклик, обрав легенькі вудки з тонким волосінням, часто згадуючи слова батька: “Думаєш, вона зламається, лопне шнур чи риба візьме своє.” Зазвичай, сили його рук було достатньо, аби втримати здобич, але інколи вона зривалася і залишалася переможцем.
Вілл встановив важку блешню на короткий алюмінієвий спінінг. Вище блешні, на повідцях розмістив великі одинарні гачки та оснастив їх шматочками свіжої риби. Закинув у воду та відпустив котушку. Коли волосінь ослабла, правою рукою він зупинив розмотку, та не дав приманці торкнутися дна, дозволити це означало б втратити її у водоростях. Після майже торкання, рибалка смикнув спінінг вгору на один ярд. Він повторював посмикування достатньо інтенсивно, проявлявляючи неабияку майстерність, як для людини, що зазвичай рибалила не повісом, а нахлистом. Його волосінь була завжди натягнута, а блешень мала маневр для планерування. Він увійшов у ритм та продовжував покльовувати рибу.
Океан вабив своїми бурхливими хвилями, здавалося, у їх буремній піні губилися думки. Вілл віддав би все, аби втопити їх у глибоких водах Атлантики.
За час подорожі його обличчя погрубішало. Останні роки його руки ремісника майже не було можливо відрізнити від всіх інших, але тепер, під впливом холоду, вітру та солі, вони стали майже такими, як він пам’ятав у батька.
Човен повільно зносило течією, і він ковзав над дном. Це давало унікальну можливість, зміщуючись по берегу, досліджувати приманкою дно.
Вілл добре знав кого ловив, чи будь то вбивці, чи тріска, їхні ареали існування, поведінку, методи атаки на супротивника та харчові звички. Рибалка відчув різкий удар і миттєву важкість на спінінгу, він, не задумуючись, різко підкинув вудилище вгору. Швидке підсікання - це те, що треба, щоб хижак опинився на гачку. Він не давав можливості рибі ослабити волосінь й інтенсивно намотував її на котушку. Риба ходила кругами, намагаючись піти в укриття.
Час від часу, він трохи відпускав напругу, аби потім смикнути сильніше та не дати їй залізти під дно човна.
Черево риби показалося у воді, Вілл підтягнув ближче та з допомогою багорика підчепив її на борт судна. Це була красива тріска, вона все ще билася хвостом об човен, до останнього продовжуючи боротися, не менше 8 кілограмів, таку зараз не часто впіймаєш, а він і з першого разу. Удача завжди була важливою частиною риболовлі.
Погода погіршилася, хмари затягнули небо, а вітер піднявся. Вілл міг поплисти назад та встигнути повернутися на берег до початку бурі, але щось тягнуло його вперед. Він просто хотів спіймати ще трохи риби, чи стати для неї кормом?
Суїцидальні думки - це привід звернутися по допомогу, любий Вілле.
Голос звучав у його голові, і явно належав Ганнібалові. Жодна людина не зверталася до нього так старомодно.
Вілл закинув так і не випотрошену рибу в холодильник, швидше для того, щоб вона не бовталася по судні, а ніж для того, щоб охолодити.
Хвилі ставали все вище і вище. Вілл спустив вітрило та почав шукати прихисток, він бачив на карті декілька каналів і заходів у бухту. Останній раз йому доводилося давати бій морській стихії багато років назад. Течія зносила його човен все далі на схід затокою Наррагансетт. Пляжі, поодинокі мотелі та будинки ледь проглядалися. Маяк на мисі Джудіт вселяв надію, хоча води навколо нього були складними для навігації. Вілл проклав маршрут, аби зайти в Єрусалим на протоці Роуд-Айленд, але повторити подвиг Салах ед Діна та зайти у місто не вдалося, течія винесла його далі від берега. Він відтягував судно навколо Пойнт Джудіт, далі узбережжя з піщаного мало стати кам’янистим. Місця пришвартуватися він так і не побачив аж до невеликої бухти, вже після основних вуличок села.
Вілл йшов за картою, звіряючись з вогнями буїв у бухті, його хитало зі сторони в сторону, він ледь витримав при наближенні до причалу кут у тридцять градусів та встиг перевести хід судна на реверс.
Вілл Ґрем кинув якір на невеликому пірсі, човен було орендовано на майже тиждень, але сенсу тулитися на ньому серед вітрів не було, тим паче, яскрава вивіска мотелю обіцяла гарячу вечерю та справжнє ліжко всього за 59.99 за ніч. Йому все менше і менше подобалася ця місцина.
Меню ресторанчика при мотелі, схоже, зазвичай складалося з рибних страв, але чомусь майже над кожною стояв штамп “Немає в наявності”. Вілл показав на страви без позначки, але, схоже, вони не могли приготувати жодну, що він хотів.
— Сумно зізнатися, але зараз у нашому рибному ресторані немає і шматка риби. Інспекція заборонила промисел, поки триватиме екологічна перевірка стану популяцій у затоці. Ми можемо приготувати чудовий бургер з пулд порк або чіз-стейк.
— Я відмовився від вживання м’яса.
— Піца чотири сири?
Вілл згадав всі ці жахливі підробки під італійську їжу, що він мав можливість спробувати за останній місяць у бістро та маленьких ресторанчиках. Від них він не отримував нічого, окрім жахливої печії.
— Можливо, щось з меню сніданків. Ви ж робите вафлі з джемом чи омлет?
— Ми подаємо сніданки лише до 12 години.
— Суп дня?
— Курячий суп з пастою.
Вілл мав щастя бачити подібні курячі супи. Жирний бульйон, декілька шматочків м’яса та найдешевші макарони, що чомусь називалися пастою.
Схоже, мій курячий суп назавжди залишиться у твоєму серці.
Вілл аж позеленів від думки про нього, як він зрозумів згодом, чорна китайська курка зовсім не була нею.
— Ніякого курячого супу.
— Вибачте.
Вілл похилив голову і планував повернутися в номер, у нього було в запасі трохи протеїнових батончиків і банка коли, як згадав про рибу на човні.
— А якщо я принесу вам свіжу тріску, ви зготуєте її?
— Звідки вона у вас?
— Я ловив рибу неподалік, перед тим, як почалася буря.
— Місцеві казали про відчайдуха, що вийшов сьогодні в море.
Коли він повернувся до ресторанчика з термо-сумкою, схоже, у залі зібралися всі працівники закладу, і ще декілька їхніх знайомих.
Він витягнув рибу та знизав плечима.
— Боже, вона ж величезна! Останній раз тріску понад 7 кілограмів ловили у 2010.
Декілька людей зробили фотографії та почали запитувати про його методи. Вони були певні, що він захоче перетворити рибу на трофей. Навіть від цього слова було боляче. Для нього ловля риби ніколи не слугувала способом вихвалятися. Кожне полювання потребує мети, якщо ні, то це лише шкуродерство.
З’їсти, вижити, подолати — як багато причин для вбивства.
Правда, Вілле?
Вілл ударив себе по вухах, і нав’язливий голос зник з голови.
Сталося те, від чого так відчайдушно Вілл тікав — він знову опинився в центрі уваги. Місцеві, схоже рибалки, дивилися на нього між повагою і заздрістю.
Вілл відрікся від розмов, і попросив принести їжу в номер.
Йому точно не сподобалося тут, треба тікати все далі та далі на північ, туди, де життя простіше, а норов стриманіший. Туди, де в єдиному ресторані на місто дійсно смачно, де не люблять чужих і все про всіх знають. Тільки там він зможе достатньо загубитися, але і не потонути в самотності.
Вілл на ніч з’їв до крихти пересушену тріску, залиту майонезом, та картоплю фрі. Навіть Кока-Кола не змогла виправити цей жахливий смак.
Ще до світанку Вілл повернувся на човен та вийшов з причалу. Маяк Пойнт Джудіт у вранішніх сутінках виглядав обмитим і чистим. Він покружляв навколо нього та, відчувши, що піймав погожий вітер, підняв вітрила та взяв курс на заповідник Бівертейл.
Вілл на хвилину задумався, чи є в японській мові слово, що означає милування морем. Ні, точно ні. Сакура квітне декілька днів, кленове листя “палає” до першого дощу, а океан, хай і змінює колір, — вічний.
Наступні декілька днів тривала подорож затокою Наррагансетт. Вілл обігнув скелясті береги Бівер Тейл. У перший день він не заходив далі мосту Нью Порт, зробив невелику зупинку в Джеймстауні, де і порибалив; на цей раз його удача була меншою, він спіймав звичайного північного окуня.
У вільний час, а його між невеликими плаваннями, заходами на дозаправку в порти, ловлею риби, її приготуванням та дрібним ремонтом на човні, було не так і багато, Вілл у черговий раз перечитував книжки про риболовлю, судноводіння та кінологію зі своєї електронки. Паперові б швидко намокли та зіпсувалися на борту. Тільки звертаючись до цих невибагливих на погляд необізнаних людей занять, він відчував щось подібне до спокою.
Інколи, йому здавалося, що на човні він не один. Так, ніби на периферії зору прослизав силует Ебіґейл чи Ганнібала. Але коли він повертав голову в їхню сторону, вони розчинялися у тумані, піні чи відблиску води. Якщо марення з нею він жадав і благав свою хвору уяву повернути, то з ним — ненавидів і мріяв про звільнення.
У затоці хвилі виявилися помірними, тож Вілл переночував на човні, як і декілька наступних ночей, загалом, він зняв мотель лише на останню добу бронювання, аби відмитися від запаху риби та диму гриля.
Вілл Ґрем повернув судно у кращому стані, ніж йому було передано, та направився з Стонінгтона до Провіденса через Чарльтаун далі по узбережжю, але тепер вже автомобілем. Дивно було спостерігати за знайомими місцинами з суші. Він милувався прямою дорогою, що текла легко, наче річка на рівнині. Важко було зосередитися на площині асфальту замість неосяжних просторів океану. Звісно, можна прокласти маршрут, але ніщо не затьмарить відчуття свободи, не треба шукати з’їзди, повороти, достатньо змінити курс, і ти пливеш у зворотному напрямку.
Після поповнень запасів та ще однієї ночі на околиці Провіденса, його шлях лежав далі узбережжям до Бостона.
У Тівертоні він порибалив на причалі виключно заради спортивного інтересу і бажання зайняти час. Він ще не відчував потягу повернутися до якихось справ. Там же він придбав листівку з маяком Пойнт Джудіт, яка виглядала ідентично тому, що він побачив другого дня плавання в затоці.
Далі було безліч невеликих містечок південніше Бостона: Фолл Рівер, Барнстебел та інші в бухті Кейп-Код, назви яких говорили йому трохи більше, ніж нічого. Він так і не подивився жодного будинку, не було того ідеального балансу між захаращеністю та розлогістю. Акр землі тут коштував значно більше, ніж у Вірджинії, і він міг розраховувати на значно меншу ділянку, яка ще і завжди надто близько межувала з сусідами. Так він проїхав повз напис “Продаж”, зупинився, але, почувши дитячій сміх з будинку поруч, втік геть. Йому треба Вовча пастка, але недалеко від моря.
Прихисток від страхіть?
Вілл думав, що, подорожуючи, він перебуватиме в постійному смутку та заглибленні в собі, звичному самокатуванні, але було інакше, окрім чи то мрій, чи то марень з Ебіґейл і Ганнібалом та частих нічних жахів, його емоції задеревеніли, і стан був стабільнішим, ніж більшу частину його життя.
На північ Вілл попрямував лише коли зійшли сніги, а американські прапори, вивішені до Президентського дня, зняли з вулиць.
Він не міг не відвідати Салем. Не те, щоб його цікавило надприродне чи приваблювала відьомська естетика, але була одна причина, занадто особиста, яку колишній він навряд би визнав. Коли він був зовсім малим і жив з батьком, майже кожна школа, до якої він ходив, організовувала екскурсії, але він так і не відвідав жодної, тоді вони ледь зводили кінці з кінцями. Вчителі пропонували йому приєднатися безкоштовно, але він завжди гордовито відмовлявся та казав, що не хоче, що вони і так багато подорожують з батьком разом. Вілл дивився в їхні очі і бачив, як вони намагалися вдавати, що вірять. Як би йому не хотілося побачити Чикаго чи Нью-Йорк, бажання сховатися від жахливих дітей з класу завжди було більшим. І найчастіше вони їздили в Салем, він не розумів чи це було бажання порівняти його з їхніми південними віруваннями, чи вони просто обрали місто далі на північ, щоб пропустити більше днів у школі.
Вілл купив дурнувату листівку з тематикою Дня подяки за п’ятдесят центів зі стенда розпродажу та засунув її у верхню кишеню.
Після відвідин музею Полювання на відьом, що виявився більшим розчаруванням, ніж передбачалося, Вілл повернув назад до Бостона, та на півдорозі до Беверлі зняв мотель.
Беверлі. Вона наздогнала його і тут. Колись він краєм ока дивився по телевізору Доктора Хауса і почув, як одна з героїнь, чиє ім’я він і не намагався запам’ятати, сказала, що коли помер її чоловік, вона втекла за 200 миль і розплакалася, як побачила на перехожому шарф такого кольору, як у нього очі. Тоді цей сценарний хід видався йому надуманим, але зараз, сидячи в барі навпроти вивіски «Поворот на Беверлі в 5 милях», він вірив.
Він замовив пляшку віскі та сів на барі, говорити з барменом не було його метою, але він хотів бачити інших відвідувачів, щоб трохи втратити себе в них.
Зайшла дівчина в шкіряній куртці та з каре, Вілл ледь не крикнув «Беверлі», але коли вона обернулася, то її азійські риси перемінилися на латиноамериканські.
Він випив одним махом ще один келих.
— Полегче, бро, - заговорив до нього бармен. — Ви ж не хочете набратися ще до того, як сяде сонце.
Вілл покрутив стакан з тонким шаром вапна та, як найтонша волосінь, подряпинами. До того, як він зустрів Ганнібала, то і не звернув би уваги на подібні дрібниці, не те, щоб це і зараз мало якесь значення, але нав’язливі думки про те, що б сказав він — не залишали його.
Вілл хильнув ще одну склянку.
— Ви виглядаєте, як чоловік, якого покинула дружина та звільнили з роботи одночасно. - Юнак за стійкою спробував заговорити з ним знову.
— Холодно.
— Зрада друга?
— Тепліше.
— В’язниця?
— З мене зняли обвинувачення.
Бармен усміхнувся і протягнув йому чашку з кавою.
— Уявіть, що ви на зустрічі у психіатра, і розкажіть мені все.
— Ненавиджу психіатрів.
— Я не справжній.
Вілл випив кави та побачив в очах співрозмовника лише щирий інтерес до нього.
— Моя робота повільно вбивала мене, мій шеф ігнорував це, і коли дещо сталося, він не повірив мені, і я опинився у в’язниці. Моя колега померла, тому що, навпаки, занадто вірила мені. Жінка, ох жінка, яку я хотів поцілувати з дня, як її побачив, опинилася в обіймах справжнього Диявола. Але все, про що я можу думати, це чому Диявол не сидить поруч.
— І що ви плануєте робити?
— Я все ще можу ремонтувати човни.
— За десять миль звідси є місто з назвою Манчестер-у-моря, не так давно там помер човняр, його син продає бізнес і дім, він не хоче жити серед ніде.
— Серед ніде, так говорили про мій минулий дім.
Коли Вілл достатньо протверезів, аби йти, то повернувся до мотелю. На стійці реєстрації він відшукав свою ключ карту, з верхньої кишені випала куплена в Салемі листівка.
— Чи є вегетаріанська опція сніданку?
— Ми можемо не додавати бекон.
— Дякую.
— О, я можу надіслати вашу пошту. — дівчина вказала на листівку.
— Так, будь ласка, — Вілл задумався на секунду, — але це не все.
Він повернувся через декілька хвилин зі стосом листівок.
— І ці теж.
— А на які адреси?
— На одну.
Вілл написав на папірці поруч «687 Бейшор Авеню, № 200, Балтимор, Меріленд.”
— 11 листівок у Балтимор, на ім’я ?
— Доктор Ганнібал Лектер.
Вілл поклав дві двадцятки, цього мало вистачити.
На ранок погода виявилася жахливою, а похмілля нестерпним. Вілл випив аспірин, спустився вниз, заплатив за наступну ніч й улігся спати назад. Його так рідко не займали нічні жахи, що втратити можливість насолодитися забуттям не хотілося.
Наступного разу він прокинувся з жахливою квадратною головою від інтенсивного стукоту у двері.
— Вам дзвінок.
Вілл зовсім не здивувався і спустився за адміністраторкою.
— Останній раз я чула, щоб хтось комусь дзвонив у готель, років десять назад.
— Він старомодний джентльмен.
— І дуже ввічливий.
Вілл підняв слухавку зі столу.
«Привіт, Ганнібале.»
«Ваш голос звучить сонно, сподіваюсь, я не розбудив вас.»
«Розбудили, але яка вже різниця.»
«Радий вас чути, і спасибі, що надіслали всі ці листівки з вашої відпустки. Я хвилювався.»
«Не варто.»
«Я сумую за нашими розмовами щочетверга.»
«Я досі злий на вас за Беверлі.»
«Важко не помітити, ви надіслали 11 згадок мені про це.»
Вони помовчали хвилину, поки Ганнібал не продовжив:
«Мої дні без вас стали зовсім не смачними.»
«Проводьте їх з Аланою.»
Вілл поклав слухавку.
—Такий чемний джентльмен, і так щиро хотів почути вас, ніколи б не подумала, що він вам зраджує.
— Що?
— Ваш чоловік.
Вілл поклав голову на стійку та засміявся.
—Так от, як наші стосунки виглядають зі сторони.
— Вибачте, я не мала так говорити, він, ви…
— Не зважайте, через півгодини я звільню вам номер. І якщо цей чемний джентльмен ще раз зателефонує, прошу, дуже ввічливо передайте йому, щоб йшов у пизду чи на хуй, залежно від його настрою.