30 жовтня 2015 року
— Чому саме сюди? Миро!
Задихаючись, він біжить за мною по сходах, але я невблаганна. Я стрибаю через сходинки, тому що поспішаю на зустріч з небом. У дитинстві я завжди мріяла його обійняти, хоча воно таке величезне. Я розкидала руки і тягнулася, тягнулася, вставши навшпиньки … І ось зараз, на даху покинутого заводу, я відчуваю майже те ж саме, що і тоді. Я знову розкидаю руки і голосно регочу.
Ми чекаємо темряви: звідси приголомшливий вид на місто. Вогні міста внизу, зірки вгорі. Якщо швидко переводити погляд знизу і догори, перестаєш відчувати різницю, все зливається в нескінченний вогненний потік.
Розстелити на даху плед, щоб лягти і шукати сузір’я, поки в очах не почне ряботіти. Говорити про неважливі, прості, звичайні речі. Сміятися над дурними жартами. Коли таке траплялося востаннє? Йому двадцять один, мені двадцять три, але мені легко і весело, як у п’ятнадцять або шістнадцять.
Мені не псують настрій ані перекинута на футболку тепла кава, ані укуси комарів.
Ми йдемо вже за північ, і довго блукаємо порожніми вулицями, обіймаючись і хихикаючи, як підлітки. Довго сидимо на літньому майданчику кафе, скособочившись на прив’язаних ланцюгом до столиків стільцях, і намагаючись віддихатися і струсити з себе безперервний сміх.
Як я рада, що я з тобою. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе.
***
Мені вдалося зібрати всього за кілька тижнів досить пристойне портфоліо: а все тому, що в цьому чудовому місті завжди є, що знімати. Вуличні музиканти, морські пейзажі, чарівні запущені дворики, поважні й горді коти, діти, які завжди вдало випадково потрапляють в кадр.
Мені подобається думати, що я розвідниця в пошуках важливої інформації, а не просто фотограф, який дуже хоче зловити вдалий кадр. Іноді буквально доводиться сидіти в засідці, а іноді кадр дається легко і ніби випадково, і я навіть не знаю, що подобається мені більше.
Буває, я фотографую щось просто через якийсь внутрішній імпульс, і це може бути витрачений даремно кадр або навпаки, класна знахідка.
Здається, мене уникає моя подруга. У вівторок вона поговорила зі мною лише п’ятнадцять хвилин і втекла через якісь важливі справи. Може бути, вона дійсно зайнята, або я чимось зачепила її? Щось сталося, але я не збагну, в чому справа.
Тому сиджу посеред парку на мокрій після дощу лавці і для чогось кручу свою камеру в руках. Взагалі-то це не мій район, швидше околиця, і я не дуже пам’ятаю, як сюди забрела. Так, коли я чимось засмучена, зі мною трапляються справді дивні речі. Мені видно лише шматочок дороги крізь осінні дерева. Скільки я вже тут? Четвертий місяць чи п’ятий? Довго ж я тут протрималась, несподівано для самої себе.
У просвіті між деревами видно тільки шматочок сірого автомобіля, біля якого активно жестикулюють чоловік і жінка. Я бачу її зі спини, а ось його обличчя мені дуже добре видно: напевно, він гарний, але зараз ці красиві риси спотворені від гніву і невдоволення. Про що вони сперечаються, не чути. Несподівано він різко відчиняє дверцята машини і буквально заштовхує її всередину, і в цей момент я бачу її обличчя. Вона обертається, щоб крикнути щось йому. Я хапаю камеру і встигаю це зняти: незрозуміло навіщо, але внутрішній голос часом змушує мене робити ірраціональні речі. Чоловік сідає за кермо і швидко їде. Я намагаюся заспокоїтися, але пальці трохи тремтять. Ми з Марком ніколи, ніколи не сварилися. Я відчуваю, що повинна щось зробити, але не можу, і від цього мені хочеться розбити що-небудь важке.
Несподівано дзвонить телефон. Дана вибачається за те, що пропала. Ми з нею збиралися зустріти світанок десь на морі вже кілька тижнів: вона запропонувала зібратися в суботу.
Але ця зустріч не приносить мені довгоочікуваного заспокоєння: я не можу викинути ту парочку з голови і переживаю, чи все в порядку з тією жінкою. Мені хочеться, щоб трапився якийсь переломний момент і все змінилося на краще: я б забула Марка, і перестала себе ненавидіти, і змогла б дивитися на себе в дзеркало, і, можливо, знайшла б нових друзів і знайомих. Але іноді одна фраза може змусити тебе думати про те, від чого ти вперто намагаєшся сховатися.
— Миро, — несподівано запитує Дана, загасивши сигарету о бордюр, — чому ти залишила свого чоловіка?
Так і сказала: не розлучилася, залишила. Я здвигаю плечима.
— Я не знаю, як пояснити.
— Він щось зробив тобі? — Дана запитує дуже тихо. Боїться образити.
— Я розлюбила його, — відповідаю я, навіщось розтягуючи слова і знижуючи голос до кінця фрази. Напевно, я копіюю манеру мови Дани, цікаво, чи помічає вона, — просто раптом зрозуміла, що я більше нічого не відчуваю. А я не хочу так жити. І він помітив, що я нічого не відчуваю. Я стала руйнувати його життя, тому що це його з розуму зводило. А він руйнував моє, бо я не могла прикидатися. Мене це вбивало. І я просто пішла. Яке щастя, що у нас немає дітей, і я просто зібрала рюкзак і сказала, що йду. Я більше не могла нічого бачити ні в тій квартирі, ні в тому місті. Скрізь ми були разом, всюди я зустрічала його, знову і знову.
— Ти дуже кохала його?
Я ненавиджу плакати, але чомусь весь час плачу. Ось і сьогодні не мій день. Я не можу втриматися. Я голосно схлипую, і все обличчя мокре, і я виглядаю не кращим чином, але зараз все одно.
— Я думаю, що дуже сильно кохала його, але тільки хіба справжня любов перестає існувати? Може, це все був самообман, і ці два роки — неправда? Я не знаю, чи реальні мої почуття, і це жахливо.
— Миро, я тут, — каже Дана, — я завжди тут, якщо ти хочеш поговорити. І я правда вірю, що з часом ти з усім розберешся. Я дуже сильно в це вірю …
Ми дивимося, як сонце встає над морем, але у мене вже немає сил захоплюватися цим видом. Золото плавиться, і перетікає з неба в море, але я не бачу нічого, крім веселки на своїх віях. Дана обіймає мене, і я відвертаюсь від сонця і закриваю очі. Я брешу собі. Я брешу їй. Я брехала йому. Все було не так.
Була жінка в світлому пальті і синьому береті, яку я побачила крізь скло, коли сиділа за столиком в кафе, повернувшись з поїздки до сестри. Ні, я за ним не стежила. Я поспішала додому, до нього, коли мене ледь не збила з ніг стара приятелька, і потягла пити каву. Смішний збіг обставин, але я зовсім не вмію говорити «ні», і я слухала і слухала її невгамовну балаканину, нетерпляче похитуючи ногою і свердлячи поглядом свій будинок через вікно.
Вони вийшли з нашого під’їзду, обнялися, поцілувалися: така мила пара. Спочатку я не зрозуміла, в чому справа. Коли вона сіла в таксі, він ще постояв трохи, викурив сигарету. Я ясно його розгледіла. І в той момент, коли я його впізнала, перекинула чашку гарячої кави собі на коліна, але майже нічого не відчула, хоча почервоніння не сходило ще кілька днів. Моя приятелька метушливо відтирала мене серветками, я сказала, що піду в туалет і замию пляму. Вийшла і вмилася, щоб на моєму обличчі не залишилося косметики, яку я кілька годин тому, в поїзді, так ретельно наносила для нього. Потім трохи відіпрала від світлої спідниці кавову пляму. І повернулася до своєї квартири.
Я нічого йому не сказала. Нехай він думає, що я не знаю. Все ж легше відразу дізнатися, ніж здогадатися по зниклій з твоєї склянки зубній щітці і багатозначно забутої на твоєму туалетному столику чужої помади блідо-рожевого відтінку, або по ледь вловимому запаху її парфумів, або перестеленої чогось постільної білизни, хоча перед від’їздом я постелила чисту …
Якийсь час я правда думала, що зможу про це забути. Нерозумно вірити, що можна забути вчинок людини, якій ти готова була довірити і довірила всі свої таємниці, і своє життя, і своє майбутнє.
Коли я вирішила піти, мені не хотілося про це говорити. Я ні з ким не хочу про це говорити. Я хотіла, щоб це закінчилося, нехай він думає, що провина лежить на мені. Ні за що на світі я не стала б це ворушити. Ніколи.
Повернувшись додому, я клацаю вимикачем, секунду мружуся, намагаючись звикнути до яскравого світла. Ловлю своє зображення в дзеркалі. З моїм обличчям ніби щось не так. Я проводжу по ньому долонею, ніби стираючи з лиця цей день, але нічого не допомагає. На мене дивиться незнайомка. Насторожена. Чужа.
Вранці я знову уникаю дивитися в дзеркало. Здається, що я побачу там інопланетянку. Від співробітниці, яка робить мені черговий комплімент, я відсахуюся, і прямую до комори, нібито у справі.
Там я трохи приходжу до тями, щоб продовжити роботу. У магазин приходять різні жінки: деякі з них дуже гарні. Деяких я дуже добре розумію: вони теж ненавидять себе. Я знаю, їм не сподобається, що б я їм не запропонувала. Більше люблю працювати з самозакоханими красунями: їм легше догодити, вони несвідомо милуються собою і в величезному светрі, і в сукні, що обтягує усі вигини тіла. Я розумію, що це неправильно, але майже фізично відчувати ще й чужий біль і ненависть — задоволення так собі.
Я намагаюся довше поспілкуватися з клієнткою, яка явно в хорошому настрої, але вона досить швидко обирає джинси і йде.
Повернувшись додому, я падаю на ліжко і вмикаю телевізор, щоб не бути в тиші. Останнім часом тиша мене дратує. Зображення в старенькому телевізорі то чорно-біле, то кольорове, але мені лінь піти й посмикати антену, тому я просто тупо дивлюся на екран, що час від часу перекривається вертикальними смугами і шипить, а потім знов працює, наче нічого й не було. Починаються кримінальні новини, я безрезультатно тисну на кнопку, нічого не відбувається. Сама винна. Потрібно було раніше поміняти батарейки.
Я встаю і тягнуся, щоб перемикнути канал на телевізорі, але на екрані з’являється фотографія жінки у світлому пальті, і я розумію, що вже бачила її раніше. А коли згадую, де я її бачила, мені ясно, що я не зможу це так залишити.
Моя перша думка — це зателефонувати Дані та запитати, чи не піде вона зі мною в поліцію. Але останнім часом вона виглядає такою втомленою. Хіба я маю право повісити на подругу ще і це?
Я відкриваю ту саму фотографію, яку чомусь не видалила. Як багато в житті виходить випадково. Я можу назавжди забути про зниклу жінку, а можу допомогти їй. Якщо їй ще можна допомогти.
Я беру з собою флешку, надягаю куртку і виходжу з дому. Черговий в віконці дивиться на мене сонними й злими очима, тож я починаю фразу три рази, і кожного разу збиваюся і заїкаюся, але нарешті він розуміє, чого я від нього хочу і я опиняюся в кабінеті слідчого: лисуватий чоловік років сорока, який час від часу нервово хапається за телефонну трубку і когось відчитує до смішного байдужим голосом.
Від цього я чомусь заспокоююся, і розповідаю все: про те, що випадково побачила зниклу жінку, де, з ким, в який час. Коли питання закінчуються і я виходжу з кабінету, у мене чомусь підкошуються ноги і я виходжу з довгим коридором з брудно-зеленими стінами, тримаючись за стінку.
4 травня 2017 року
— Марку, — кажу я, сидячи на підвіконні, — те, що відбувається, неправильно. Я не знаю, чому це трапилося з нами. Але ти сам все розумієш.
— Нічого я не розумію! — він засмучений і злий, — все ж було добре! Я нічого не зробив! У тебе хтось є?
— Ні, — я втомилася виправдовуватися, — нікого немає, нікого не було, просто я не можу більше тут перебувати. Відпусти мене.
Марк хапає зі столу тарілку. Хоче жбурнути, але передумує. Правильно, бо черепки не мені прибирати.
— Тобі не потрібен мій дозвіл.
Очі червоні: чоловіки ж не плачуть, але він ось-ось …
Гаразд. Я удаю, що нічого не помітила.
Я встаю і йду до кімнати.
— Куди ти? — для чогось питає він.
Я не відповідаю.
— Знаєш, я чекав чогось на кшталт «пробач мені, що так вийшло», — кричить він мені вслід.
Ми зовсім не вміємо сваритися. Я не хочу знати, як він зміг і чому. Може, тому що мене йому було недостатньо, і його велике серце хотіло любити ще когось? Не хочу, не хочу його звинувачувати ні в чому. Не хочу питати його ні про що.
— Я не прошу про пробачення, тому що зараз ти все одно не зможеш зрозуміти, що трапилося. Я і сама добре не розумію. І пробачити мене ти теж не зможеш. Навіщо ж я буду просити?
— Правильно. Ти ніколи нічого не просиш.
Він підходить до мене, ніби хоче обняти на прощання. «Господи, ні. Я не можу. Зараз заплачу і залишуся. Зараз.».
— Іди сюди, ось так.
Ми ніяково і швидко обіймаємось. Секунда — і обійнялися ще раз, вже по-справжньому. Я не заплачу. Сильна жінка, що тут скажеш.
— Чорт, якщо зможеш, все-таки пробач мені, — здавленим голосом кажу я у дверях, залишаю на полиці ключі й закриваю її. Постою хвилину. Він не закриває на засувку. Значить, сподівається, що повернуся. Вартує по ту сторону. Ні, це нестерпно! Я спускаюся сходами, ледь не налітаю на (колишнього?) сусіда, не озираючись, бубоню вибачення, і за хвилину вже на автобусній зупинці. Зручно жити біля автовокзалу: два кроки, і можна їхати, куди хочеться …
Мені не хочеться нікуди, але я вирішила все. Добре, що у мене нічого немає, добре, що я легко розлучаюся з речами. З речами, але не з людьми.
Якраз в той момент, коли я роздумую, чи варто посвячувати в цю історію Дану або мою сестру, сірий автомобіль, схожий на той, що я нещодавно побачила в парку, під’їжджає зовсім близько до того місця, де я стою і нервово трушу запальничкою, сподіваючись, що коліщатко полагодиться саме. Єдина корисна річ, яку я засвоїла за двадцять п’ять років, це те, що незнайома машина, яка тебе переслідує, не обіцяє нічого хорошого. Може, я і параноїк, але я відступаю на крок, на два. Мені здається, що за вітровим склом я бачу обличчя того самого чоловіка з фото.
Я кидаю зламану запальничку і кидаюся бігти, не озираючись. Спотикаюся на кожній вибоїні в тротуарі, ламаю підбор, забігаю в якийсь маленький дворик і ховаюся в під’їзді, де жахливо смердить кинуте на сходовій клітці сміття в розірваному пакеті. У мене жахлива задишка, і, здається, всі поверхи цього будинку чують мій переривчастий подих, клацання моїх зубів і колін. Я намагаюся подумки пожартувати, але насправді мені страшно, як ніколи ще не було. Господи, мені ще хочеться жити …
Може бути, мені все здалося, але виглянути за двері я не наважуюся. Не знаю, через скільки часу я наважуюся вийти, і то тільки тому, що мені давно треба було б до туалету. Автомобіля поблизу не видно.
Я добираюся до будинку абсолютно засмучена і не можу заснути до четвертої ранку. Доводиться замотатися в плед і дивитися старі комедії на телефоні. Зазвичай це допомагало, але зараз мене трясе від думки, що вони могли дізнатися, де я живу. Звідки я взяла, що вони, а не він? … Вряди-годи мені вистачило сміливості на один вчинок, але що я буду робити, якщо мені доведеться виступити в суді? А що, якщо вони знайдуть і вб’ють мене раніше? Я витягаю навушники й дивлюся на німі смикання персонажів. Без звуку все це не виглядає навіть трохи смішним. Сльози течуть рікою, і я нічого не можу зробити. Але якби я нічого не зробила, все могло бути набагато гірше.
Я не прийшла на зустріч з Даною, і вона не передзвонила запитати, що сталося. Я не хочу думати про її проблеми, тому що здаюся собі найнещаснішою людиною на світі. І нехай я буду егоїсткою, це я зрештою плачу майже кожен день, і мене переслідує маніяк в автомобілі.
Вранці я змушую себе замазати синці під очима і йду на роботу. Переходячи дорогу біля зупинки, я бачу той самий автомобіль. Ні, не може бути!
Я буду йти повільно і нікуди не побіжу. Навколо натовп народу. Нічого зі мною трапиться, навіть якщо в тій машині вбивця або …
Я плюю на все на світі та біжу щодуху.
— Що з тобою? — запитує Вікторія, коли я мало не збиваю її при вході в магазин.
— Боялась спізнитися, — я вигадую, що бовкнути, і ховаюся в туалеті. Я прийшла раніше на пів години.
Я плутаю розміри, забуваю склад і просто читаю його з етикеток, занадто довго шукаю речі й раджу невлучно. До вечора Вікторія підходить до мене, співчутливо кладе руку на плече і радить взяти вихідний. Дуже добре, значить, помру хоча б у своїй квартирі. Я нервово усміхаюся і погоджуюся. Так довше тривати не може.
На щастя, по дорозі додому я не бачу сірий автомобіль, але виглядаю його весь час, а діставшись додому, виявляю порожній холодильник. Але сходити до крамниці у мене вже немає сил, тому я телефоную Дані та починаю істерично ридати в трубку ще до того, як вона вимовляє «Привіт».
— Я не можу спати й працювати тому, що я побачила два рази сіру автівку. Мені потрібно до психлікарні, — це мої перші розбірливі слова, які Дана худо-бідно могла б зрозуміти.
— Я зараз приїду, — нарешті каже вона, — кажи куди.
Вона приїде тому, що їй не мене не наплювати або тому, що вона не хоче здатися байдужою? Господи, це моя подруга, як я можу так про неї думати, майже єдина людина у світі, кому не все одно.
Дана приїжджає з повним пакетом продуктів і валеріаною, змушує мене лягти в ліжко, і сідає поруч, як біля хворої. Окрім Марка й сестри, про мене так ніхто в житті не піклувався, і мене накриває хвиля ніжності та вдячності.
— А тепер все по черзі, — спокійно каже вона, — я слухаю.
В її присутності я дійсно трохи приходжу до тями й розповідаю все послідовно: фотографія, зникла жінка, поліція, сірий автомобіль.
— Мені дуже страшно, — закінчую я майже відсторонено. Здається, я видихалася, — це так дивно. Може бути, ніхто за мною не стежить, і зі мною нічого не трапиться, але я шалено боюсь. Я навіть не знаю, що таки сталося з тією жінкою.
— З нею все буде добре, я в це вірю і ти повинна, — Дана повільно говорить зі мною, як з дитиною, — Поки подумаємо про тебе. Я гадаю, ніхто не міг знати, що ти віднесла ту фотографію. Ти просто занадто близько береш все до серця, і це зводить тебе з розуму.
— Одного разу мій колишній хлопець погрожував мені ножем, — повідомляю я, — з того часу я дуже, дуже близько беру все до серця.
Дана жахливо блідне, і я поспішаю запевнити її, що такого насправді ніколи не було.
— Просто трохи недоречного чорного гумору. Насправді я дуже вразлива зараз через Марка. Я все ще не можу зрозуміти, що сталося тоді, і …
— Хочеш, я переночую тут? — запитує Дана, — оте крісло розкладається?
— Тобі доведеться спати зі мною в одному ліжку.
— Ну, це теж цілком зійде. Ти прийдеш до тями й будеш в порядку, я тобі обіцяю.
О шостій тридцять ранку я відкриваю очі та дивлюся на її волосся на подушці поруч зі мною. Я мимоволі проводжу пальцями по своїй коротко стриженій голові. Може бути, це була помилка? Мені час збиратися, хоча вчора я хотіла запитати у Дани, що відбувається у неї. Нічого, сьогодні я зателефоную їй, і ми про це поговоримо.
Дана прокидається, коли я вже йду, і швидко починає збиратися.
— Так просто зачиніть двері, коли будеш йти, — я спускаюся сходами, намагаючись насвистувати пісеньку з реклами шампуню, а потім повторюю, як мантру: зі мною все гаразд, я в порядку, я в порядку.
Нічого не відбувається.
Нічого не відбувається.
Нічого не відбувається.
Я стою на тротуарі поруч з кіоском, розмірковуючи, купити мені сигарети чи газовану воду, і мене збиває автомобіль.
— Миро, — запитує Марк, — тобі дуже боляче?
— Почнемо з того, чому ти взагалі тут, — млявим голосом відповідаю я, — і який зараз взагалі день, і навіщо тебе впустили? Ми ж розлучилися. Сподіваюся, ти просто сон або галюцинація і я зараз під наркозом.
— Я тебе прямо не впізнаю, — усміхається він, — лікарі сказали, все буде добре.
Я заплющую очі, тому що світло з вікна занадто яскраве, і тому що плакати, заплющивши очі, стає трохи важче.
— Миро, будь ласка, подивися на мене, — він ніжно бере мене за руку.
— Будь ласка, — дуже повільно і роздільно кажу я, — я ненавиджу сцени, як в мелодрамах. Іди. Просто йди.
— Я не мав тебе відпускати, мила, але тепер все буде добре. Ми з усім впораємося. Будь ласка, повертайся.
Я відкриваю очі і дивлюся на нього в упор, а потім дуже злосливо ціджу крізь зуби:
— Забирайся під три чорти. Я тебе ненавиджу.
У нього дуже бліде і розгублене обличчя, а я починаю голосно сміятися, так голосно, що входить стривожена медсестра.
Я прокидаюся одна, і спочатку не розумію, чи був тут Марк насправді, але потім заспокоююсь: хто б йому сказав? Набагато більше мене турбує, що Дани теж немає, і вона не відповідає на дзвінки.
Звідкись я знаю, чому вона не відповідає, і почасти я розумію, чому. Взагалі в лікарняних палатах починаєш багато розуміти, тому що весь твій час займають думки. Якщо вона не знає, що зі мною сталося, і вирішила перервати наше спілкування, я не маю права на неї злитися. Люди не стають гіршими або кращими від того, що їм просто не до тебе. Я знаю, що мені буде ще дуже боляче, і я ще буду вчитися ходити на безглуздих милицях, і я все це зроблю одна. Я можу впоратися з чим завгодно.
Через п’ять хвилин я знову плачу і телефоную сестрі. Потім що насправді одна я не зможу нічого. Кожному потрібна підтримка.
Наступного дня я прокидаюся від дивного відчуття, що трохи насторожує: в моїй палаті хтось є. Мені не хочеться ворушитися, але треба попросити когось закрити штори, і я оглядаю палату: хто тут? Дана сидить на табуретці поруч зі мною і читає журнал з яскравою обкладинкою.
— Як ти тут опинилася? — питаю я напівпошепки, не вірячи, що це насправді відбувається. Я майже змирилася з тим, що вона зникла з мого життя. Або я просто беру все близько до серця?
— Я забула телефон у таксі, а потім його повернули, і я побачила твої дзвінки й прослухала автовідповідач, — Дана винувато знизує плечима, — пробач, що не прийшла одразу. З тобою все буде добре. До речі, того хлопця, що тебе збив, заарештували. Він був п’яний. Отже, про твій вчинок той чоловік не знає, хоча тобі і доведеться дати свідчення щодо цього випадку. Ти в безпеці. Тобі просто не пощастило, але тепер ти одужаєш.
— Я знаю, — відповідаю я, — ти мені допоможеш?
Вона усміхається.
— Я б тебе обійняла, але боюся поки не можна. У тебе ребра забинтовані.
Я заплющую очі і раптово я розумію, що нікому не так була рада, як їй, і тільки її присутність допомагає мені залишатися на плаву і не провалитися під тонкий лід.
Дана приходить майже кожного дня, і незмінно піклується про те, щоб у мене було все необхідне. Пару разів вона перетинається з Іриною, яка тимчасово влаштувалася в моїй квартирі, і вони навіть разом спекли мені мій улюблений яблучний пиріг.
Дана поводиться по-іншому. Вона неначе боїться до мене доторкнутися, і уникає обіймів, зате базікає без угаву, майже не дивлячись на мене. Але продовжує приходити. І це прикро і якось дивно. Тому що я хочу, щоб вона до мене доторкнулася, хоча б як раніше, прибрала пасмо у мене з чола, взяла за руку, але вона все говорить, і говорить, і говорить, і ніяк не зупинитися, і винувато, розгублено усміхається, йдучи. Дивно, як я не замислювалася, що все це потрібно мені, поки все було добре.
Це насторожує і не дає спокою, а часу у мене повно, і я прокручую цю думку заново, як стару касету, поки, нарешті, не складаю всі найдрібніші шматочки в одну картину.
І всі ці незграбні спроби мене уникати, але готовність прибігти на перший поклик, і те, що вона приходить сюди навіть частіше, ніж моя сестра, і те, що вона годинами читає мені вголос мою улюблену книгу, поки не захрипне, бо звук її голосу мене заспокоює, але при тому наче боїться до мене зайвий раз доторкнутися, і буквально затримує дихання, коли я беру її за руку. І цей стривожений погляд, коли вона думає, що я не бачу. Те, як вона зніяковіла, коли довелося ночувати в одному ліжку зі мною, вклалась на самому краєчку. Я починаю розуміти, що відбувається, і загадуюсь над питанням, а чи не відчуваю я те ж саме, і поняття не маю, що хочу з цим робити. Коли довго думаєш про одну річ, вона починає зводити з розуму, і єдиний спосіб викинути її з голови — поговорити про неї.
Мене вже збив автомобіль, тому просто поговорити не повинно бути страшно, але, проте, я страшенно хвилююся.
Вона має дуже задоволений вигляд, тому що їй дозволили виступити на розігріві популярної групи в місцевому клубі, і без кінця переказує подробиці. Я давно не бачила її такою жвавою, і від усвідомлення того, що я зараз все зіпсую, на душі стає гидко.
— Дано, — тихо кажу я, — ти ж не … я хочу сказати, ти не … мені здається, у тебе є до мене почуття, і …
Дана трішки зрушує брови й різко вдихає, ніби я вдарила її, і я майже шкодую, що це зробила.
— Так воно і є, — нарешті каже вона, — тоді і я повинна тебе запитати. Ти хоч що-небудь відчуваєш до мене?
Я хочу відповісти, що я не знаю. Що цілком може бути, я відчуваю щось, що виходить за рамки дружби, і мені потрібно ще з цим розібратися. Що я заплуталась і я спантеличена. Я ніколи не думала, що так можна, що це можливо. Що все моє життя мої батьки втокмачували мені, що не дай боже я виявлюсь одною з «цих», бо ж це так огидно і неприродно. Замість цього я мовчу, а потім вимовляю те, про що одразу майже шкодую.
— Не знаю, Дано. Все так неправильно. Я так не можу. Тобі краще поки не приходити.
Дана швидко, майже нервово відвертається, аби приховати обличчя. Уже у дверях палати вона каже:
— Ти могла б тоді не питати мене ні про що.
Я відкидаюся на подушки. Так, це виглядало, ніби я хотіла помучити її. Я жорстока, тому що мені дуже боляче, і не тільки фізично. Мені боляче від думки, що та дівчина, без якої я не могла уявити свого життя, можливо, хотіла з нього піти, не могла ж я повірити в ту дурну історію про таксі, і … ось що я тепер зробила? Схоже, саме цього я і домоглася. Люди роблять дивні, дурні речі, але з моєї дурістю і безрозсудством не зрівняється ніщо. Я її відштовхнула, тому що сама злякалася. Найлегше звинуватити у своїх недоліках інших.
А плакати я тепер зовсім не можу.
Наступного дня до мене приходить поліція. Уже вдруге. Вперше вони приходили з-за аварії. Напевно лікарі вже думають, що у мене проблеми з законом, але мені не смішно вже від власних уявних жартів. Здається, таке буває тільки в фільмах, але мені дійсно задають купу питань про те, як була зроблена світлина, і я розповідаю все заново, поки, нарешті, мені не вдається вставити слово і запитати, що ж сталося.
Закриваючи теку з паперами, худенька рудоволоса дівчина в чорній формі спокійно повідомляє:
— Вона вижила, — і йде. І все. Ніяких подробиць. Більше я дізнаюся з газети, в якій в маленькій замітці на третій сторінці сказано, що вдалося знайти жінку, яку намагалися вбити й порахували мертвою, коли вона знепритомніла. Її знайшли та врятували. «Не останню роль в розслідуванні, — говорила замітка, — зіграло повідомлення небайдужої громадянки …».
І я вперше за довгий час тішуся з того, що зробила щось хороше.
Два місяці потому
Жінка, яку я сфотографувала, жива. Її звати Анна. Я спираюся на красиву і навіть майже елегантну паличку, коли виходжу з будівлі суду. Я дала свідчення, щоб той чоловік, як виявилось, її знайомий та колишній колега, що багато місяців її переслідував і цим, вочевидь, спершу таким дивним чином намагався отримати її прихильність, був покараний за те, що намагався її вбити.
Це жахливо, але, принаймні, вона залишилася жива. Мені ніколи не погрожували. Я ніколи не стикалася з фізичним насильством. Зі мною ніколи не траплялося нічого страшного, крім того, що два місяці тому мене збив п’яний водій. Я не знала його, я не довіряла йому, і тому це набагато легше пережити. Насправді, мені дуже пощастило.
Відчувається, що настала зима: в повітря літають дрібні сніжинки, які тануть, варто їм опуститися на землю, над кронами згущуються бліді, як молоко, хмари. Я ховаю обличчя в подарованому сестрою м’якому плетеному шарфі. Вона повернулася додому пару днів тому, щоб побути з дітьми. Вона — те єдине, за що я вдячна своїм батькам.
Можна зазирнути на роботу і порадувати новиною про своє швидке повернення. Вікторія, Женя і Ліка кілька разів прийшли мене провідати та навіть познайомилися з Ірою. Хоча я сумнівалася, що це продиктовано почуттям особливої прихильності до мене, все ж було приємно, що їм не байдуже.
Я починаю вірити, що я не одна, і я все ще можу подобатися людям. Попри те, що і собі щось не подобаюся.
Тільки те, що Дана зникла, не дає мені радіти, що все залишилося позаду: мої ноги тепер в порядку, і ходити майже не боляче, і я більше не нагадую мумію зі старих фільмів жахів. Хочеться багато ходити, аби надолужити місяці в ліжку. Я змушую себе йти, крок за кроком, поволі, іноді зупиняючись відпочити. Щоб це було не так помітно, удаю, що роздивляюсь різдвяно-новорічні вітрини. Сніг потроху стає крупнішим і встилає доріжки, мов пухом з подушок. Я проходжу повз парк, зупиняюся поруч з театром. На місці Дани літній скрипаль в чорному смокінгу виконує відому пісню Нірвани. Акуратно складене картатою підкладкою назовні пальто лежить поруч на лавці (нарешті їх тут поставили). І як він не мерзне? Музикант опускає смичок, і я наважуюсь запитати, чи не знає він Дану. Раніше вона бувала тут вівторками, п’ятницями і неділями, з п’ятої до пів на дев’яту.
Він знизує плечима.
— Не пам’ятаю такої. Я тут вже давно граю вівторками і п’ятницями з другої до шостої, тому навряд чи таке можливо. Ви щось плутаєте.
Я майже не дивуюся: іноді я втрачаю почуття реальності, і розібратися, що ж було насправді: скрипаль з пристрастю до року або …
Я дихаю на замерзлі руки, притуливши паличку до лавки, коли я бачу ту саму дівчину, яка нагадала мені героїню старих французьких фільмів і втекла з магазину, коли їй щось повідомили телефоном. На ній довге чорне пальто, картатий шарф пов’язаний елегантним вузлом, синій берет, трохи зсунутий набік. Щоправда, тепер в неї рожеве волосся, але я її впізнаю. Маю виняткову пам’ять на обличчя. Вона усміхається і жваво говорить щось у мікрофон червоних навушників й одночасно махає комусь рукою, а потім швидко, впевненим кроком йде в бік театру.
Я проводжаю її поглядом. Принаймні, у неї все добре. Мені залишається тільки знову повернутися додому, в оплачену і прибрану сестрою квартиру, і повечеряти. Хоча я запевняла її, що здатна сама про себе подбати, вона обіцяла повернутися наступного тижня й перевірити, як я влаштувалася.
Повернувшись, я шпурляю ключі на поличку, і на секунду зустрічаюся очима зі своїм зображенням. У мене відросле неслухняне волосся, яке стирчить на всі боки, блискучі, величезні очі та запалі щоки. Я повільно проводжу рукою по дзеркалу, стираючи з нього шар пилу, який встиг осісти за пару днів, і натикаюся на куточок записки, засунутої за раму. Я розгортаю розлінований листок з зошита.
«Дорога Миро,
Ти чудова і дивовижна. Я була щаслива проводити час з тобою, і я намагалася тобі допомогти, і тепер я вірю, що ти впораєшся з усім на світі. Ти сильніша, ніж ти думаєш. Не дозволяй нікому і нічому себе зламати. Я не хочу більше ані боятися, ані заперечувати, ані приховувати. Я кохаю тебе. Якщо раптом ти не знала, в тебе неможливо не закохатися. Бережи себе»
— Дано, — кажу я так, що ледь не лякаюся звуку власного голосу, — ти мені потрібна!
Я зробила помилку, і, здається, виправити її буде складніше, ніж я думала. Я не знаю, де вона живе і працює, і її номер заблокований з того самого дня, коли я попросила її не приходити. Зате я знаю, як вона любить розмахувати руками, і часто ніяково проливає напої. Я знаю, що вона любить фарбувати пасма волосся в яскраві кольори, мріє навчитися кататися на роликах і малювати, і завжди сміється над жартами про котів-бешкетників. Я знаю, що ночами вона часто пише пісні і п’є міцний чай, і засинає завжди в навушниках з улюбленою мелодією Шопена. Я знаю, що вона грає з заплющеними очима і що вона вміє чудово свистіти, і має милі ямочки на щоках. Я знаю, що вона закохана в мене, але ні за що не зробить нічого, що могло б мене хоч трохи зачепити, образити або збентежити.
Чи можна полюбити людину, з яким тебе пов’язувала дружба? Чи можна знову стати собою після того, як ти майже розчинилася в тіні іншої людини, як Місяць в тіні Землі за затемнення, і жила тільки заради неї?
Я перечитую записку, гадаючи, коли вона була тут залишена. Чомусь, нехай це і нерозумно, банально, сентиментально і неправильно, я вірю, що рано чи пізно ми зустрінемося і зможемо все змінити.
Дана
Якщо дві людини живуть в одному місті, рано чи пізно вони випадково (або не випадково) зустрінуться. Все залежить від того, чи буде це відповідний момент. Я бачу Миру зі спини, коли вона запускає кораблик з горіхової шкаралупи по воді озера, а потім ретельно вибирає вдалий ракурс для фотографії.
Я стою всього у двадцяти кроках на одній із запущених алей старого парку, де тепер граю у середу і п’ятницю з п’ятої до восьмої, і вона не зможе мене не почути, якщо я заграю.
Пальці самі знаходять потрібні лади, ще до того, як я усвідомлюю своє рішення. І я граю ту саму пісню, що і в перший день, коли дівчина в джинсах і легкій футболці з пошарпаним рюкзаком за спиною зупинилася мене послухати та влаштувалася прямо на тротуарі.
Підійде або не підійде — вирішувати їй, але мені дуже хочеться, щоб вона вирішила підійти. Коли вона обертається, опускає фотокамеру і з сумішшю подиву і радості прислухається, і чи не бігцем біжить в мій бік, трохи накульгуючи, я ледве встигаю звільнитися від ремінця і покласти гітару, щоб обійняти її.
— Я була не готова, — задихаючись від хвилювання, шепоче Мира, — я не знала, що з цим робити. Ти допоможеш мені? І ще, будь ласка, поцілуй мене. Прямо зараз.