Літній майданчик кав’ярні залитий м’яким сонячним світлом там, де не падає тінь від величезних темно-зелених парасольок. На краю подряпаного пластикового столика сидить трохи скуйовджений, переляканий від власного нахабства сірий горобчик з коричнево-бурою спинкою. Ось їх уже два, а тепер чотири … Я ду-уже повільно й обережно простягаю в його сторону руку з булочкою. Найсміливіший горобчик миттєво хапає шматочок і відскакує на інший кінець столика. Тепер головне не прибирати руку і не рухатися. Інші пташки дивляться недовірливо, крутять голівками, стрибають туди-сюди, не наближаючись, але, нарешті, моє терпіння винагороджено: ще один відважний горобець стрибає і швидко-швидко скльовує крихти з моєї долоні. Я ловлю погляд дівчини за сусіднім столиком. Вона теж кришить свою булку і простягає руку. На її столик сідає голуб. Я усміхаюся їй. Вона зволікає, потім прибирає з обличчя пасмо волосся і киває мені.
Сьогодні мені виповнюється двадцять п’ять (ого-го!). Позавчора я розлучилася. Всі мої речі (серед яких коркотяг, запальничка та перемотаний синьою ізоляційною стрічкою кип’ятильник) в набитому доверху старому рюкзаку на сусідньому стільці. Сьогодні я перший день в новому місті. Взагалі-то двадцять п’ятий день народження я хотіла б святкувати в Парижі, але щось в моєму плані пішло не так.
Здається, молода пара за сусіднім столиком починає сваритися. Мені хочеться піти, і мені дійсно час на співбесіду: я встаю і збираю зі столу свої блокноти. Горобці гуртом накидаються на залишки хлібних крихт.
Не потрібно думати про погане, повторюй про себе «я неймовірна, і мене візьмуть». Або, принаймні, я на це сподіваюся. Шлейка рюкзаку врізається в плече навіть через тканину футболки, я зморщую ніс від невдоволення і бадьорим кроком починаю обхід.
До вечора моя впевненість в собі тане, мов залишки фісташкового морозива, яке я понуро поїдаю в сквері на лавці. Одні, другі, треті двері — всюди мені відмовляють, ніхто не хоче мене наймати. Скоро стемніє, і єдине, що мені залишається, це повернутися в крихітну кімнатку у гуртожитку для військових, яку мені вдалося не дуже легальним способом орендувати.
Це всього лише перший день, кажу собі я. Немає потреби так сильно засмучуватися.
Вечір ще не зовсім втрачено. Ще можна прогулятися і вдихнути тепле повітря, в якому відчувається і морська сіль, і чомусь запах запорошеної пилом трави. Повз проходить дівчина в чорному вечірньому платті, елегантно перекинувши через руку шлейф, горда, з блідим і красивим обличчям. Голосно сміється компанія підлітків, з чимось вітаючи один одного, від чого люди на них озираються. Мчить скейтер в помаранчевій бейсболці, а його наздоганяє дівчина на роликах. У сквері хтось знущається з гітари і зірваним голосом намагається заспівати «Батарейку».
Яскраво світяться привабливі написи у вітринах, але мені немає до них зараз ніякого діла. Я хочу знайти щось, що дало б мені трохи більше надії, тому що своїх сил у мене занадто мало. Скільки б я не брехала собі, я розчарована. Я не вірю. Мені потрібно трохи магії, яка склеїть бодай що-небудь в моєму житті.
Будівля театру виникає переді мною як величезний корабель, і на секунду я застигаю, вражена тим, наскільки величні речі може створювати людський талант та уява в купі з важкою працею. Театр огинає крута дорога, по якій можна спуститися до майданчика, звідки, здається, відкривається приголомшливий вид на порт. Голос з якогось динаміка наче обіймає й обволікає все навколо. Я обертаюся в пошуках джерела, але динаміка ніде не видно. Я йду на голос, як уві сні або грі, поки не знаходжу її.
Дівчина з гітарою стоїть за поворотом, і чомусь ніхто не зупиняється її послухати. Але вона, здається, не надто цим переймається. Співає з закритими очима, оксамитним та ніжним голосом. Слів я не розумію: це французька. Іноді киває: чи то в такт музиці, чи то просто хоче прибрати хвилясте волосся з обличчя. Час від часу нахиляється ближче до мікрофона, наче хоче повідати якусь таємницю. Коли співає особливо високі ноти, стає навшпиньки, всім тілом тягнеться вверх. В неї виразна, яскрава міміка: вона не переймається тим, який має вигляд, іноді, коли треба співати з надривом, кривиться, наче від болю. Я бачу, як рухаються її тонкі губи, бачу зморшку на чолі, здвигнуті темні брови, і інтуїтивно відчуваю, про що її історія. Мене вражає ця тендітна, майже хвороблива краса, цей голос, в якому за вишуканими чужими словами ховається справжнє, своє почуття. Кожна нота, яку вона бере, настільки правдива й вистраждана, що я забуваю дихати. Нарешті, вона закінчує пісню, і робить короткий перепочинок, прибираючи з обличчя волосся.
Зі мною таке нечасто буває: усвідомлення, що я в потрібному місці й в потрібний час. Раптово я розумію, що хочу слухати її ще, і ще, поки вона не піде. Поруч жодної лавки. Ну що за відчайдушна несправедливість! Я влаштовуюся на бордюрі, схрестивши ноги. Плювати на здивовані погляди перехожих. Я залишаюся.
Нові акорди, і вона перетворюється. Господи, думаю я. Ніколи не бачила, щоб хтось так співав на вулиці. Щойно вона заспівала спокійну, тиху, чарівну баладу, а тепер творить щось неймовірне зі своїм голосом, з гітарою, і мені це подобається. Мені навіть подобається, що чути, як їй іноді не вистачає повітря перед початком рядка, і це робить її музику такою близькою, що я готова розридатися.
Дівчина замовкає, дивлячись на мене в упор, граційно розкланюється, хоча слухаю я одна, і прибирає гітару, попередньо зсипавши всі гроші в рюкзак.
Потім вона підходить до мене (а я не зовсім розумію, що відбувається), дивлячись зверху вниз, говорить з трохи глузливою інтонацією:
— Ну що, сестро? Ходімо?
Мені хочеться запитати, куди, але нехай сьогодні буде вечір несподіванок. Я встаю й обтрушую джинси, мовчки слідую за нею.
Три квартали вниз, швидко звертаємо в якийсь провулок, пару кроків, аж ось ми перед важкою чорними дверима без вивіски, за якої цілком милий підвальний клуб з красивими червоними й чорними диванчиками.
— П’ємо або їмо? — запитує вона, впевнено сідаючи за столик під картиною. Секунду я намагаюся зрозуміти, що ж на ній зображено, але кидаю цю справу і сідаю навпроти. Абстракціонізм явно не моє. Вона недбало кидає рюкзак під стіл і притуляє гітару до столика.
— Мене звати Мира, — нарешті відвалів я, міркуючи, що потрібно привітатися, — Мирослава.
— Як мило, — вона весело усміхається, — я Дана. Якщо подобається, Богдана. Так їмо або п’ємо?
— У мене немає грошей … — розгублено кажу я. В моїй кишені лежить пом’ята десятка на проїзд.
— Нічого, — Дана різко змахує рукою, — я заплачу, ти не переживай, розповідай, як твій день пройшов.
Наче ми знайомі дуже давно.
Я п’ю кисле червоне вино, вожу виделкою по дну тарілки з салатом, повільно розповідаю про сьогоднішній день. Мені й самій потрібно усвідомити, що сьогодні сталося.
Дана дивиться серйозно і трішки примружившись. Напевно, поганий зір. Коли всміхається, видно щербинку між верхніми зубами. Я ніяковію й опускаю погляд на бордову скатертину. Неввічливо ж так розглядати людей.
— Так ти тут перший день, — протягнула Дана.
— Крім того, що приїжджала раніше, так, перший день. Завтра ось піду, обійду ще магазини одягу. Хочу десь влаштуватися. Просто раніше я теж працювала в магазині.
— Тут не день треба, — зауважує Дана, — зроби по-іншому. Зайди в найкращу, найдорожчу крамницю. Спробуй туди. Не вийде — так і буде, ще багато є. А вийде — так а навіщо кудись ще йти, розмінюватися?
Вона ніби прочитала мої думки. У найкращу крамницю я зайти сьогодні посоромилася. Нічого, завтра одягну найгарнішу сукню і спробую …
— Так де ти раніше працювала? — їй щиро цікаво, — в якому магазині?
— О, ну, це було щось … — я нервово сміюся, — половину магазина займали ритуальні вінки, а другу — сувеніри, брелоки, фоторамки та живі квіти.
— Яке цікаве поєднання! — вигукує Дана і махає рукою офіціантові, — вже там ти точно не нудьгувала!
Коли вона говорить, ні за що не здогадаєшся, як змінюється її голос при співі: стає нижчим і м’якшим, з ледь помітною чарівною хрипотою.
— Ні, насправді, там бувало мало людей, — я здвигаю плечима і ніяково замовкаю. На роботі я іноді годинами просто дивилась фільми зі старенького планшету, або просто читала книжку. Іноді Верлена, Бодлера, Рембо. Іноді щось більш приземлене. Як-от романи Барбари Картленд. Просто, цікаво і про кохання.
— Ти доїла? — запитує вона, я кидаю погляд на годинник — ох!
— Так, дуже дякую.
Ми виходимо і пірнаємо в обійми пізновесіннього вечора. Вдалині грає стара, знайома рок-балада, і ця мелодія так пасує до того, що я відчуваю (не плач, не плач сьогодні ввечері), що я знову готова повірити в магію. Дана тихенько наспівує цей самий мотив собі під ніс.
— Ти чудово співаєш, — схоплююсь я, — ти така талановита.
Дана ніяково усміхається, ми коротко обіймаємось біля зупинки, і вона зникає за деревами на протилежному боці вулиці.
Так і пройшов мій день народження. Чверть століття, не жартики.
Знову ранок і вітрини, в яких сяє сонце, я йду у своїй чорній оксамитовій сукенці, купленій давним-давно в секонд-хенді за гроші, на які зараз і хліба купити не можна, але я йду і нічого не боюся. Іноді людині важливо, щоб в неї вірили, навіть якщо в тебе вірить майже незнайомка, з якою ти просто випила вина у свій двадцять п’ятий день народження. Половинки дверей роз’їжджаються в сторони, і я майже тріумфально входжу до крамниці під уявні барабанні дрібушки.
«Чим я можу вам допомогти?» — запитує дівчина у форменій зеленій футболочці, і мені приємно, що мене вважають за клієнтку, і водночас не хочеться кликати адміністратора і проситися на роботу, але особливого вибору у мене немає.
Дива відбуваються, але не зі мною. Так думаю я, неуважно роздивляючись вішалки з модним, красивим одягом. Я обожнюю такі речі, то чому у мене ніколи немає на них грошей? Це страшенно прикро, прямо сльози підступають до очей.
І невчасно: до мене підходить дама років тридцяти п’яти в елегантному світлому костюмі.
Всі слова миттєво вилітають у мене з голови. Я зображую усмішку і випалюю щось недоречне, але, здається, вона мене розуміє, і ми йдемо до кабінету, де проходить коротку співбесіду. Мені не потрібно думати. Я вистрілюю відповіді, майже не замислюючись: всі завчені напам’ять. Так я все життя готувалася до іспитів, щоб навіть хвилювання не могло перешкодити.
— Добре, я думаю, сьогодні я покажу тобі все, а завтра ти можеш почати, — щебече дама в білому, і спочатку я навіть не розумію. Вона що, мене взяла на роботу?
Ми ідемо роздивлятися залу: всі вішалки вивірені мало не по лінієчці, одяг на полицях ідеально складений, підлоги, полки, ручки дверей сяють чистотою, я можу розгледіти в них своє зображення.
Я майже не запам’ятовую, що мені каже Вікторія, моя наймачка і власниця магазину, крім того, що мені потрібно прийти завтра о дев’ятій і принести з собою документи, і можна буде приступити до стажування.
Я повертаюся додому в напівпорожній маршрутці на задньому сидінні, розглядаючи світлові вивіски з вікна: треба б що-небудь приготувати, овочевий суп або пасту, а то ж завтра з роботою не буде часу.
Я поливаю чужий кактус на підвіконні, потім дрібно кришу овочі, ставлю каструлю на плиту і в якийсь момент ловлю себе на думці, що я роблю все як робот. Начебто моє тіло виконує свою роботу, а я ще не тут. Я навіть забула зняти вихідне плаття і надіти фартух. Я злюся на свою забудькуватість і роблю різкий рух.
От чорт! Я злизую крапельку крові з пальця. Здається, це трохи мене розбудило. Уважно дивлюся на поріз. Сідаю за стіл, не відводячи від нього очей. Виступає ще крапля крові. Я починаю голосно, мало не істерично ридати, з шумом втягуючи повітря, перш ніж знову зайтися в риданнях. Напевно, сусідам чути мене через тонкі стіни. Та наплювати. Потрібно терміново поїсти: це від голоду я така знервована.
Їсти суп, злегка солоний від сліз, не дуже-то приємно, але я запихаю в себе ложку за ложку, а потім з’їдаю сир з хлібом, залишки маринованих грибів і майже всю пачку затяжного печива.
Потік сліз все не припиняється, і я нічого не можу з цим вдіяти. Нарешті, я просто падаю в ліжко, поставивши будильник на сьому ранку, і чекаю, коли нарешті сон прийде і я трохи відпочину від себе самої. На щастя, мені нічого не сниться. Вранці я вмиваюся кубиком льоду з холодильника і надягаю темні окуляри: поки доїду на роботу, припухлість повік спаде. Снідати нема чим, але я роблю міцний чай з лимоном і втішаю себе тим, що перехоплю чогось по дорозі.
Я кидаю короткий погляд у вітрину, знявши окуляри: здається, виглядаю я нормально, можна йти й не сполохати всіх інших співробітниць крамниці та клієнток.
Глибокий вдих, видих — я тягну на себе прозорі двері.
До кінця дня я починаю сумніватися, що робота в дорогому магазині краще, ніж в якому-небудь секонд-хенді.
Мабуть, це якийсь рай перфекціоніста, і пекло нормальної людини. Я у своєму маленькому затишному магазинчику спокійно почувалась в відносному хаосі вінків, рамочок і вазонів, з легкістю вишукуючи з нього потрібний предмет, чи то брелок для автомобільних ключів, листівка «Дорогій тещі», кружка з написом «Люблю Вову», статуетка ангела або свисток. Але тут коїться щось неймовірне. Вішалки потрібно повісити правильною стороною, на однаковій відстані одна від одної. Речі на полицях повинні бути складені тільки єдиним правильним способом, який мені втовкмачує Ліка, інша продавчиня. Потрібно встигати й прибирати, і умовляти клієнток щось купити з незмінно ввічливою усмішкою, тому що до кінця дня, побігавши по всьому залу з оберемками речей в руках, вже не дуже хочеться навіть відповідати на найпростіші запитання, не те що шукати таку саму кофточку, але з пташкою на кишені … Продавати дається важко, а ще неможливо умовити комірника швидше шукати потрібну річ. Два рази за день я плачу в туалеті.
Мені найбільше подобається в примірювальній: поради я даю, як мені здається, професійно. За роки спілкування з моєї надмірно недовірливою сестрою я навчилася давати поради так, щоб ні в якому разі не зачепити, але і надмірно не похвалити, і дати максимально об’єктивну оцінку.
До кінця робочого дня я готова придушити комірника, палаю ненавистю до мерчандайзера з його вульгарними жартами, і обожнюю хазяйку магазину. Вікторія жваво бере участь у всьому, що відбувається в крамниці, час від часу роздає вказівки, але при цьому нікому не заважає і не вмикає командний тон. Вона навіть зауваження консультантам робить якось по-доброму … хоча хмуриться і прикидається суворою. Вона хвалить мене за старанність в кінці дня, дивлячись, як я повзаю на колінах біля нижніх полиць. Насправді мені простіше бухнутися на коліна, ніж нагнутися через те, що жахливо болить спина, і я втомилася з незвички довго стояти на ногах, але я мило усміхаюся, прощаюся з колегами й виходжу з магазину близько восьмої, за годину після закриття.
Я вирішую зробити невеликий гак і розповісти про перший день, але на місці Дани хлопець з дредами, у рваних джинсах і майці з написом «Нірвана» грає на гітарі «Зелені рукави». Секунду я замислююся, чи варто вірити своїм очам і вухам, але старовинна англійська балада дійсно звучить, і звучить приголомшливо, і я знову усміхаюся, хоча обличчя майже болить від цілого дня вимушених усмішок. Зате так у мене ще нескоро з’являться опущені куточки губ. Можна вважати це гімнастикою для м’язів обличчя. Я десь читала, що це корисно.
Я повертаюся додому до дев’ятої й згадую, що з’їла все вчора, і так нічого і не поїла за весь день. Потрібно йти до крамниці. Що ж, треба так треба, значить, на вечерю у мене буде якийсь салат. Перед дверима я кидаю розсіяний погляд в запилене дзеркало і тут же заплющую очі. Як же треба жити, щоб навіть не хотіти бачити себе?