11 червня 2015 року
Добре брести босоніж по воді, ні про що не думаючи. Немає ні старту, ні фінішу, ні страху зробити щось не так. Ти просто йдеш, і неважливо, що з тобою трапилося або ще трапиться, і бачиш тільки, як в морі відбивається сонце. Здавалося, цілком природно було побачити на березі розбитий дерев’яний човен. Він належав цьому світанку, тому я не знайшла нічого кращого, ніж сісти в нього, розправити по-циганськи квітчасту спідницю і витягнути втомлені ноги. Звідки цей човен взявся, і чому його звідси не прибрали, мені думати не хотілося. Я заплющила очі, підставила обличчя під перші промені сонечка і стала рахувати, скільки хвиль встигнуть розбитися, поки я тут. Я люблю все рахувати: сходинки, кроки, вдихи і видихи при пробіжці. Це чомусь заспокоює. Я нараховую п’ятнадцять.
Клацання фотокамери, і мій спокій порушений. Я знехотя розплющую очі. Він стоїть навпроти, зовсім близько, і зухвало, навіть нахабно посміхається. На вигляд молодший за мене, напевно, років на п’ять. Руде скуйовджене волосся, обличчя в ластовинні, шорти до коліна, майка з якимось дурним бунтарським написом. Схожий на безпритульного підлітка.
— Привіт, — вимовляє він, — я хотів сфотографувати човен, а в ньому виявилася ти.
У житті нічого дурнішого не чула. Я мовчки встаю і обтрушую спідницю від піску.
— Ти хотіла побути одна? — не відстає він, — я тобі завадив?
— Анітрохи, — крізь зуби кажу я, — а тепер, дозволь, мені треба йти.
— А можна мені тебе проводити?
Не відстає, невгамовний.
— Скільки тобі років? — прямо питаю я.
— Двадцять один, — не моргнувши оком, видає хлопчисько.
— А виглядаєш на шістнадцять, — я витягаю зі дна човна свій пошарпаний рюкзачок і зітхаю.
— Всі це кажуть, — не ображається юний фотограф, — а ти не образилася, що я тебе сфотографував?
— Мені все одно.
Про що я з ним взагалі розмовляю!
— Ти гарна, коли так хмуришся. До речі, я Марк. Може бути, підемо кудись, і я пригощу тебе сніданком?
Пару секунд я тільки моргаю, приголомшена таким несподіваним і сміливим натиском. Але … якщо він пригощає … їсти трохи хотілося. Та й він говорить, вже двадцять один …
— Ходімо, — нарешті здаюся я, — де-небудь поснідаємо.
Все одно ранок безнадійно зіпсовано.
***
Наступного дня я знову проходжу повз театр, майже не сподіваючись зустріти Богдану. Але вона тут, грає щось меланхолійне на гітарі й майже недбало, але точно висвистує мотив. Я зупиняюся в парі кроків. Мені ніяково, але вона — моя єдина подруга в цьому місті. Принаймні, подругою мені хочеться її вважати. Я обірвала майже всі зв’язки, і мені потрібно з кимось поговорити, бо повертатися зараз додому я не можу.
Дана грає з заплющеними очима: їй, напевно, так легше уявити себе в іншому місці, або вона просто розчиняється у своїй музиці настільки, що бачити зовсім необов’язково. Я користуюся можливістю і намагаюся ретельно запам’ятати все риси її обличчя: тонкі губи, кирпатий ніс, широкі густі брови, довгі вії. Мне подобається запам’ятовувати обличчя людей і шукати в них щось особливе. Мабуть, я б хотіла мати такі кучеряве, густе, довге волосся, але моє все життя пряме, як палиці, а завивати мені жахливо лінь. За кілька хвилин вона мене помічає і махає рукою.
— Я збираюся за п’ятнадцять хвилин, почекаєш?
Я киваю. Звичайно, я побуду тут. Я буду тут, скільки попросиш: мені більше йти нікуди. Якщо зараз я піду додому, я напевно розіб’ю в цьому будинку всі дзеркала, а потім …
Я не хочу думати, що я потім можу зробити. Я як законсервований ядерний реактор. Або як сплячий вулкан (дурні ж порівняння видає мій мозок). Може бути, завтра я встану і піду на роботу, або сяду в будь-який потяг і поїду на інший кінець країни, або викину з вікна всі свої речі, або …
Дана підходить до мене, розкривши обійми. Я не дуже люблю обійматися, але ухилитися не можна, щоб її не образити.
— Куди йдемо? — запитує вона, — я збиралася посидіти трохи в парку, але спочатку зайти до крамнички й взяти щось пожувати. Ти як?
— Я за, — дуже швидко відповідаю я. Шлунок відповідає незадоволеним бурчанням.
Ми беремо в магазині круасани й холодний чай в пластикових пляшках. Відмінна їжа для теплого осіннього вечора.
Я жадібно знищую круасани, Дана співчутливо дивиться на мене:
— Дуже зголодніла на роботі?
— Як вовк, — з повним ротом відповідаю я, — вибач.
Вона їсть повільно і маленькими шматочками.
— Чим ти займаєшся? — нетактовно питаю я, — ну, знаєш …
—Викладаю дітям спів, — з готовністю відповідає Дана, — а тут я, можна сказати, розважаюсь і відпочиваю. Ну і трошки грошиків зайвих не буває. Як тобі тут?
— Поки прекрасно, — майже радісно відповідаю я, — я рада, що не одна. Нічого, що я прийшла?
— Я дуже рада, — відповідає Дана так, що в її щирості не залишається сумнівів.
Ми знищуємо залишки круасанів.
— Здається, я тебе десь бачила, — задумливо говорить Дана, — на фото або …
— Я була фотомоделлю, — без особливої гордості повідомляю я, — для свого колишнього чоловіка. Ти могла бачити на який-небудь виставці. Чорт, не знаю, навіщо я тобі це все розповідаю.
— Тобі потрібно кому-небудь розповісти, — Дана дістає трохи пом’яту пачку цигарок з кишені джинсів і мовчки пропонує мені. Я хитаю головою.
— Ти пали, я не проти. Я зараз щось не хочу.
— Гаразд. А ти розповідай.
І я розповідаю.
15 серпня 2015 року
Я почуваюсь такою справжньою. Я одночасно Наталі Палей, Доріан Лі й Марго Хемінгуей. Чорна відкрита сукня й об’єктив фотокамери: просто, елегантно, нехай і трохи банально. Одна поза за одною, нова емоція витіснить попередню. Фотографії в стилі ретро: трохи смутку за минулими днями, чарівність історії, магічним чином перенесеної в наші дні.
Ми в фотостудії Марка, місці, де він практично живе, і в якому проходить тепер значна частина і мого життя. Тут ми разом творимо дива: як художник і його муза. Тут я відчуваю, що причетна до мистецтва, і що все, що сталося раніше, було не дарма.
На моїх фотографіях та найкраща, впевнена в собі, прекрасна версія мене, про яку я завжди мріяла. Моє зображення прикрашає виставки й вітрини. Це лестить, це пробуджує уяву і марнославство, але мені подобається позувати не тільки через це.
Чорні вузькі рукавички недбало кинуті на стілець, а я притуляюся до Марка. Це моя людина. Я знімаю з себе свій образ, свій одяг і нитку штучних перлів, бо з ним мені не потрібно прикидатися ніким: я і так сама досконалість.
***
Ще один день запам’ятався хорошою клієнткою. Прослизає неприємна думка: я пропрацювала всього пару днів, а вже лицемірно ділю клієнток на «хороших» і «поганих», треба щось з цим робити. До крамниці упурхає юна дівчина в яскраво-синій сукні, з темним волоссям, трохи безладно, але елегантно заколеним шпильками. Вона так сильно схожа на француженку, що я зітхаю від захоплення: хотілося б мені бути такою ж стильною. Я трохи заздрю її квітучості, її ще не зламаній юності. Скільки їй років, сімнадцять, вісімнадцять?
На моє «Доброго вечора» вона радісно відповідає не менш гаркавим «Доброго вечора!» І жартує, що гаркаві люди дуже добрі, тому я повинна їй допомогти вибрати сукню.
За п’ять хвилин ми вже хихикаємо, як давні подружки, обираючи їй сукню. Вона крутиться перед дзеркалом з таким дитячим задоволенням, що я майже готова подарувати їй будь-яку. Мене зупиняють тільки порожні полиці в холодильнику, про які мені слід перейматися в першу чергу.
— Спасибі, я візьму цю, і цю, — ми з нею йдемо на касу, і вона розплачується готівкою.
Я широко усміхаюся: ранок почався добре, звичайно щоб довести клієнтку до покупки, потрібно більше зусиль.
Вона теж рада: такого непідробного захвату від нової сукні давно мені не доводилося бачити. Я вручаю їй пакети, і в цю ж секунду в її сумочці надривно дзвонить телефон. Вона бере трубку, все ще щиро усміхаючись, і мовчки вислуховує невідомого співрозмовника. Усмішка гасне. Я раніше бачила такий вираз на обличчі, і ще до того, як вона упускає пакети і, спіткнувшись на порозі, вибігає з магазину, я знаю: щось трапилося.
15 липня 2016 року
Люблю літо, і люблю теплі вечори. Крісла-мішки можна витягнути на балкон, включити у квартирі музику і пити м’ятний чай. Я люблю робити чаї і роблю багато різних чаїв з ягодами й цитрусовими. Це частково компенсує моє невміння готувати.
Мого чоловіка, здається, це не дуже хвилює. Йому не так вже важливий побут. Він охоче поглинає результати моїх не дуже вдалих кулінарних експериментів, іноді сам намагається щось приготувати, врешті-решт кидає це і купує готову їжу.
Іноді я думаю, безумство це, або справжня любов — бо ми живемо ніби у вічному медовому місяці, не думаючи про те, що буде завтра. Так не буває, думаю я, прокидаючись, і розуміючи, що я заміжня вже рік і ми неможливо, безсовісно щасливі, як трохи п’яні підлітки, які вперше цілуються на нагрітому сонцем даху гаража.
Фотографії, сотні моїх фотографій на виставках і конкурсах. Я маю повне право пишатися нашою роботою: вона дає непогані результати, особливо ретро-проект. Ми тепер працюємо в студії разом, і заробляємо майже достатньо, якщо наші зарплати скласти. Я модель і фотограф, і розриваюся, намагаючись вибрати, що мені подобається більше. Роботу в магазині я кинула, і майже не шкодую про неї.
— Гей, ти де? — кричить Маркс з балкона, — ти йдеш? Захопи бутерброд на кухні!
Я зав’язую неслухняне волосся в хвіст і ліниво прямую в сторону кухні, човгаючи ногами у в’єтнамках. Хтось відчайдушно стукає в двері. І я відразу розумію: щось трапилося.
— Миро! Хто там прийшов?
Марк нічого не розуміє. Він не знає, як стукають, коли щось трапилося. А я ось занадто добре знаю. Особливо добре знаєш, коли самій доводилося з усіх сил барабанити в чужі двері, коли тобі вже все одно, завадила ти чи ні, тому що гірше, ніж є, бути не може. І я відчиняю, вже майже знаючи, хто за цими дверима.
Моя сусідка, п’ятнадцятирічна Ліна, буквально падає в мої обійми, ридаючи, мов трапився кінець світу.
— Миро, будь ласка, можна, я у тебе переночую! Будь ласка! Я не можу там більше перебувати. Я так збожеволію.
Я дивлюся на Марка. Тепер він розуміє. Потім ми втрьох сидимо на кухні і п’ємо чай з величезних блакитних кружок, подарованих мамою Марка, і я слухаю розповідь Ліни. Ось воно, щастя бути дочкою, яким щодня тебе докоряють.
Ти жирна потвора. Ти ніколи нічого не доб’єшся. Ніхто не візьме тебе з таким характером на роботу. Та кому ти потрібна, крім мене, з таким характером. Виповниться вісімнадцять, вижену тебе на вулицю. Ти погана дочка.
Я прекрасно знаю все, що зараз плутано повторює Ліна, давлячись сльозами.
Марк бере мене за руку: здається, він зрозумів, що я зараз відчуваю.
— Залишайся, поки все не вляжеться, — кажу я, — приходь в будь-який час. Це найменше, що я можу зробити.
Ми з нею обіймаємось.
***
Перший вихідний, і я йду у своїй тій самій оксамитовій сукні з секонд-хенду, помахуючи крихітною сумочкою. Я обстригла волосся, і тепер у мене зачіска як у Коко Шанель. Я почуваюсь неймовірно вільною і стильною. Може бути, все повернеться на краще, як знати? Чомусь я все ще трохи хвилююся про ту напівзнайому дівчину в синій сукні й з довгими шпильками в зачісці, але це занепокоєння сидить так глибоко, що іноді я про нього забуваю.
Я майже готова насвистувати, тільки ось я так і не навчилася. Хлопець з пофарбованим в неймовірні кольори ірокезом перегороджує мені дорогу і суне в руки листок, я зминаю його і йду далі, але він коле мені долоню, і я розкриваю її. Це реклама знижок на фото- і відеокамери в магазині за рогом.
Я застигаю на тротуарі, і мене одразу штовхають. Так не можна, Миро, вмовляю я себе, коли переходжу дорогу в напрямку магазину фототехніки. У тебе немає грошей, щоб харчуватися нормально і купити собі новий одяг, Миро. Ти ходиш в тому, що купила ще до весілля, тому що пішла з одним рюкзаком, дурепа принципова. Миро, чим ти думаєш платити за комуналку.
За пів години я дзвоню своїй сестрі: єдиній людині зі свого минулого життя, з якою я сяк-так ще можу спілкуватися (коли ми обидві в хорошому настрої) і урочисто оголошую, що на аванс і деякі заощадження я купила відмінний фотоапарат.
— Тобі вислати грошей? — відразу ловить суть Ірина.
— Ні, — лякаюся я, — не потрібно. Я впораюсь. У тебе діти і все таке. Просто хотіла сказати, що я тепер знаю, чим займатимусь у вільний час. У мене був потенціал. Я думаю, я могла б чогось у цьому досягти.
— Звичайно, — не задумуючись, відповідає вона, — досягай собі і приїжджай. Пожила б з нами.
— У вас і так тісно, але спасибі, що запропонувала, — зітхаю я.
— Якщо будеш довго тягнути, я народжу ще одну дитину, і місця не буде зовсім, — обіцяє Іра.
— Ти вагітна?
— Що? Ні, не дай боже! Я пожартувала! А ти все ж приїжджай! Надішлеш, що нафотографуєш, добре? Тобі пора вже давно було цим зайнятися. Перетворитися з музи на творця, — пафосно промовила Іра, і раптом я зрозуміла, що вона має рацію.
Я більше не хочу бути музою.
30 вересня 2015 року
Затишне, маленьке кафе «Зелений кріт», офіціантка сидить, загорнувшись в коричневий плед, і дивиться старий французький фільм «Амелі». Ми єдині відвідувачі. Тут можна залишитися хоч до ранку і слухати старі рок-балади по радіо, пити зелений чай з пузатого білого чайничка і закушувати фініками.
Вже стає прохолодно, тому я сиджу в пальто Марка.
— Пам’ятаєш день, коли я тебе зустрів?
— Не так і давно це було, — глузливо відповідаю я, — але з того часу не минуло ще й дня, щоб ти мене не сфотографував. Мені вже страшно, чи не занадто багато у мене фотографій для звичайної людини.
—Який день тобі запам’ятався найбільше? — Марк нічого не відповідає про фотографії, тому що я сама знаю: він не може не фотографувати мене, запам’ятовуючи в різних образах. Він каже, що зробить з цього новий проєкт, але я не вірю. Йому мало просто бачити мене, цілувати мене, доторкатися до мене. Він ніби боїться, що я кудись зникну, і фотографує мене знову і знову, щоб, коли мене не виявиться поруч, у нього було безліч знімків.
— Коли ми засмажили картоплю на вогнищі й купалися при місячному світлі, — не задумуючись, відповідаю я, — дивовижне поєднання романтичності та буденності, земного і піднесеного …
— Як ти іноді пишномовно говориш! — сміється він, — ти не думала піти працювати депутатом?
Я легенько штовхаю його ногою, він хапає мою руку і починає цілувати долоню.
— Знаєш, про що я думаю? — питаю я, відкинувшись на спинку стільця.
— Про що думає моя королева?
Я кривлюсь, щоб він зрозумів, що це вже занадто, а він сміється.
— Все, що з нами відбувається, мов вирвана сторінка зі старої книги. Я весь час запитую себе, хіба зараз таке буває? Хіба можуть бути такі стосунки зараз і тут?
— Надто добре, щоб бути правдою, — закінчує Марк, — іноді я відчуваю те ж саме. Не будемо про це думати. Нам випало таке величезне, приголомшливе щастя! Чому б просто йому не радіти?
***
З п’ятої до пів на дев’яту, вівторок, п’ятниця і неділя. Цей розклад я затвердила напам’ять. О восьмій я зазвичай вільна.
Я люблю чути, як наближається голос, коли я потихеньку обгинаю театр. Приємно знати, що мене об’єднує з перехожими — цей голос, володарку якого не видно за поворотом, але я знаю, де вона, і багато хто зупиняється, щоб послухати. Тим дивніше, що в день, коли ми зустрілися, не було нікого. Вулична магія, вона, знаєте, існує.
Я махаю їй рукою, вона усміхається, продовжуючи співати. За кілька хвилин вона збере зароблене в сумку, покладе гітару в чохол і ми підемо на пляж. Сядемо де-небудь на пірсі, витягнувши ноги, щоб вони майже торкалися прохолодної води. ..
— Як пройшов робочий день? — запитує у мене подруга, і я потихеньку повертаюся до реальності. Люблю малювати картини в уяві, хоч я і не художниця, і навіть не зовсім фотограф.
— Як правило, вирівнюю вішалки по лінієчці, — трохи сварливо кажу я, але тут же виправляюся, — насправді, мені майже починає це все подобатися. Я просто … розслабилася. Перестала дуже старатися. Виходить, не повіриш, рівно те ж саме.
Ми йдемо на пляж. Все в точності, як я уявляла. Я із задоволенням знімаю кросівки й занурюю втомлені ноги в прохолодні хвилі. Я примудряюся натерти ноги будь-яким взуттям.
— Як же прекрасно жити біля моря!
Дана мовчки курить; їй потрібно хвилин десять, щоб прийти в себе після виступу. Неначе частину себе вона щойно залишила там, біля театру, разом із застиглою в сутінках музикою.
— У тебе все гаразд? — трохи згодом, запитує вона.
— Так, на роботі все добре.
— Але …
— Але?
— Мені здалося, ти хотіла додати але.
— Я … — я раптом починаю нервувати й смикаю рукав, — я все ще не можу отямитись після розлучення. Це дивно.
— Зовсім не дивно, — дуже серйозно відповідає Дана, — Сумуєш за ним?
— Ні. Так! Так, сумую, але це зрозуміло, і я впораюся. Я сумую за колишньою собою.
— Ти змінилася, і це нормально, — заспокійливо каже Дана, відкриваючи пляшку коли, — тобі налити в стаканчик?
— Це не те.
Я підхоплююсь і починаю ходити по пірсу, крок вперед і два назад, щоб заспокоїтися. І тут мене прориває.
— Я була з ним красивою, дуже красивою, я любила себе, ти не уявляєш, як добре мені тоді було! Тепер я дивлюся в дзеркало і не впізнаю, як ніби стала іншою людиною. Я здаюся собі потворною. Несправжньою. Постарілою. У його фотографіях я була прекрасна, і тепер цього немає, і у мене ніби забрали віру в себе. Як я можу далі так жити. Хтось робить мені комплімент: моїм волоссю, очам, фігурі. І я кажу: спасибі, але знаєш, що я насправді хочу сказати?
Дана розгублено дивиться на мене, але я бачу, що вона співчуває.
— Я ненавиджу своє обличчя. Я огидна. Моє тіло має жахливий вигляд. Ви цього не бачите, але воно огидне. Ви, мабуть, нічого не розумієте, але як ви можете вважати мене привабливою?
Начебто одна я нічого не варта.
— Напевно, ти не розумієш, — я знову сідаю поруч з Даною, — це безумство. Я сама це знаю. Але дивитися на себе не можу. Тому ледь зачісуюся і кинула фарбуватися, аби не дивитися на себе, бачити свого обличчя зайвий раз.
— Я розумію, — несподівано каже Дана, — можеш не вірити, я теж так почувалась.
— І як же ти з цим впоралася? — я витираю обличчя рукавом. Здається, я вже плачу. Я жахлива плакса останнім часом.
— Ніяк не впоралася, — Дана видихає дим і надовго замовкає, щоб коротко і сухо додати, — зістрибнула з даху. І впала … в повний сміттєвий бак.
Це ані краплі не смішно. Я починаю істерично реготати. Вона сміється разом зі мною.
— Пробач, — я витираю сльози, — я тебе не образила?
— Ні, мені самій смішно, — хихотить Дана, — але тоді було боляче. Я ногу все-таки зламала. А потім ще був один хлопець… Він ще сильніше змусив мене себе ненавидіти. Але згодом, коли вже порвала з ним, я зрозуміла, що даремно я себе так ненавиджу. Я ж могла померти … і тоді б я не змогла нічого виправити. Краще жити в тілі, яке ти не любиш, і намагатися якось полюбити його, ніж померти. Так я тоді вирішила. Ну, і взагалі, ось, я жива.
— І більше не ненавидиш себе? — тихенько питаю я з надією.
— Іноді, — дуже серйозно відповідає вона, і без паузи продовжує, — думаю, тобі треба ще поїсти сьогодні. Ти ж їси, або теж відмовилася від цього з ненависті до себе?
— Я дуже багато їм, — зізнаюся я, — з якимось прямо озлобленням. Їм і ридаю. А іноді забуваю і не їм. Але це нечасто.
Дана хитає головою. Я вже не розрізняю вираження її особи, але вона дуже стурбована.
— Миро, ти не хочеш до психолога сходити? Ти ж себе занапастиш.
— Ні, я в порядку, — відповідаю я. Брехати собі, заперечуючи очевидне: ну, на що ще я здатна?
— Подумай про це, — наполягає вона, — зі здоров’ям не жартують. Гаразд?
Я тисну її руку.
— Гаразд. Добре.
Немає нічого гіршого, ніж сказати, що з тобою все гаразд, а потім ридати в подушку, тому що ненавидиш і зневажаєш себе за це ще більше. Потрібно бути дуже сміливою, щоб визнати, як сильно насправді ти потребуєш допомоги.
Наступного ранку я прокидаюся і повільно проводжу рукою по покривалу поруч, не відкриваючи очей, начебто це може щось змінити.
Коли ця самотність закінчиться.
Мене ніхто не бачить, я можу заплакати. Хоча недавно я мало не розридалася перед клієнткою, якої знадобилися джинси на дівчинку чотирнадцяти років. Ні розмір, ні зріст, ні вагу вона не потрудилася повідомити, і все, що я їй не пропонувала, було не те, і тоді раптом я подумала, а чи не краще мені звільнитися і … невідомо що. Мені було рішуче все одно, що робити. Я так нічого їй не продала. Я в той день взагалі нічого не продала. Нерозумно, хіба це моя вина, що людям не подобається одяг, до того ж розрахований тільки на худеньких? Чому б виробникам не брати до уваги, що в світі існують різні люди?
Я збираюсь на роботу, не підходячи до дзеркала. Вікторія вимагала, щоб я наносила косметику: що ж, отримуйте, помаду я могла намазати й не дивлячись. Яскрава помада і темні кола під очима, землиста від безсоння шкіра — я могла б зійти за вампірку.
Проте в тролейбусі по дорозі на роботу зі мною намагається познайомитися юнак в окулярах, на вигляд студент-першокурсник: блідий, жахливо заїкається, як який-небудь Шурік з радянського кіно. Я не даю йому свій номер, але настрій трохи підіймається. Можливо, інтелігентна блідість робить мене цікавою. Ха-ха …
Попереду ще один день, наповнений сварками з повільним комірником (кастинг тут, чи що, був на найледачішого комірника ?!), який ніяк не хоче шукати новий розмір. Я кваплю його, або починаю шукати сама: на складі темно, і швидко здогадуватися, в якій же купі складених речей потрібно шукати, у мене поки не виходить.
Вибігаючи зі складу з кофтиною в руках, я налітаю на свою колегу Женю. Вона швидко і нервово стирає сльози. Мені потрібно бігти в зал, поки клієнтка не зникла, але я змушую себе зупинитися. Не можна весь час бути байдужою сволотою і думати тільки про себе.
— Що-небудь трапилося?
— Скаргу написали, — крізь зуби відповідає Женя, пригладжуючи пухнасте волосся і витираючи обличчя долонею, — я дала їй розмір L, а у неї, бачте, на ґрунті повноти депресія, або вона так вважає, і я їй, бачте, нетактовно не запропонувала S. Звільнюсь звідси, до біса.
— Чорт, — співчутливим тоном мимрить я, — це ж нісенітниця якась.
— Точно, — Женя хлюпає носом і зникає на складі.
Я згадую про клієнтку і біжу щодуху, ледь не збиваючи начальницю. Ні, ще не пішла, щось інше приміряє … Добре. Я розхвалюю річ, яку щойно випадково відкопала в купі, на всі лади, інакше доведеться знову йти шукати, а ось цього мені зовсім вже не хочеться.
Ситуація Жені, хоч і виглядає неймовірно, насправді не так вже рідкісна. Я відчуваю себе останньою мерзотою через те, що не люблю підходити до повних. З ними буває складно, бо вибір у нас не дуже: деякі бренди все ще удають, що жінок, більших за розмір M, не існує, і це засмучує до сліз.
Прямо до мене прямує пишна дама з цікавою високою зачіскою. Навчена досвідом Жені, я пропоную їй розмір S, на що вона обурено відповідає:
— Дівчино, ви з глузду з’їхали? Ви мене взагалі бачите? Як я влізу в це дитяче платтячко?
Ну, що поробиш, не вгадаєш.
3 жовтня 2015 року
Прогулянковий катер заповнений метушливими, збудженими людьми. Вони показують один одному на щось у воді, напружено визирають дельфінів, фотографуються, цілуються, підхоплюють на руки вередливих дітей. У якийсь момент мені хочеться сказати Марку, що я втомилася, мені набридло, і я хочу бути тільки з ним наодинці, і ніяких більше катерів. Я обертаюся до Марка, але його ніде немає. Я повільно проходжу по палубі, виглядаю його серед пасажирів.
Марка не видно. Я здаюся і підходжу до борту, але раптом щось змінюється. У натовпі відбувається хвилювання; всі розступаються й утворюють півколо, а в центрі чомусь я і … Марк в костюмі й з червоною трояндою на довгому стеблі в руці.
Мамочко, де я. Що за мелодрама? Невже пропозицію зібрався робити?
Я чекаю захоплених промов і зворушливої пропозиції руки та серця, але Марк все робить мовчки. Мовчки опускається на одне коліно і відкриває коробочку з кільцем. І чекає. Знає, що зайвих слів я не люблю.
Всі навколо, здається, перестали дихати. Мені не дуже все це подобається: я не можу відповісти ні, як би я не хотіла за нього заміж … як би … чи хочу я взагалі? Чи готова я? Я закохана, і це безсумнівно, але розділити ціле життя ?! І що буде, якщо зараз, при всіх цих людях, я скажу йому «Ні»? На секунду я уявляю собі таку ситуацію, і мене ледь не починає трясти від нервового сміху. От би всі здивувалися! А як незручно було б, поки ми всі не зійдемо на берег?
Мені стає весело: наскільки моє життя стало схоже на американський фільм! Чого в світі не буває, може, погодитися? Адже, врешті-решт, якщо щось піде не так, я можу розлучитися. І я погоджуюся.
***
Я люблю фотографувати, тому що так ті миті, які хочеться зберегти, залишаються зі мною. Насправді це не зовсім «ті» миті, тому що в них видно мою присутність, моє бачення, і від цього я люблю фотографію ще більше.
Десять світлин, які я відібрала, лежать переді мною на столі. Я люблю тримати знімки в руках. На екрані все не те: і коли я стала такою старомодною!
Найулюбленіша світлина нагадує старовинну листівку. Дівчинка в блакитній сукні, забравшись на парапет, задумливо дивиться вдалину. Мені подобається небо на цій фотографії, і те, що дівчинку видно тільки зі спини, і те, що моря не видно, але якимось незбагненним чином його присутність вгадується. Я хочу показати це Дані. Чомусь на роботі у мене не вийшло зав’язати ні з ким міцних відносин. Мені здається, я дещо не вписуються в колектив: і тому, що старше, і тому, що гаркавлю, і через свою «дивну» зачіску, та ще з безлічі дрібних причин. Чи ні, і я все це вигадала, але я складаю світлини в конверт, і весь день не можу дочекатися, коли, нарешті, я побачу Дану. Ми підемо з нею в ту кав’ярню з красивими подушечками і книгами на поличках, сядемо в зал для курців, і я похвалюся своїми першими роботами. З нею легко і вільно: вона скаже, як є, навіть якщо їй не сподобається, але я чомусь думаю, що їй сподобається, тому що коли я знімала, я відчувала себе набагато краще, по-іншому, і навіть, хоча це дивно, майже не думала про Марка.
Ми домовилися зустрітися о сьомій. Я вдягаю довгу спідницю в бузкову клітину і мереживну чорну блузку: в такому вбранні я трохи схожа на циганку, якби тільки не коротка стрижка. Ще б вдіти якісь сережки, але сережок у мене ніяких давно немає: вони не подобалися Марку, і я майже все роздарувала.
Мій старенький мобільний видає дратівливу трель звідкись з-під дивана. Це Дана.
— Що трапилося? — нервово питаю я. Вона ніколи не телефонувала мені раніше, ми завжди домовлялися про зустріч наживо.
— Вибач, Миро, — трохи втомленим голосом каже вона, — Здається, сьогодні у мене не виходить прийти.
— Жодних проблем, — відповідаю я, — нічого страшного. Побачимося наступного вівторка?
Але вона вже поклала трубку.