кістка

Акааші не подобається, коли життя йде не за планом. Не подобається, коли події відбуваються не в тому порядку, в якому він їх запланував. І ще більше не подобається, коли стаються події непередбачені.

 

Бокуто бере до уваги планування лише тоді, коли мова йде про волейбольні матчі. Примітка: офіційні волейбольні матчі. Тому що рандомні спаринги з Куроо два на два не рахуються. Кенму Куроо затягнув, як кішка своє маленьке кошеня – за шкірку, і поставив перед фактом: або граєш, або не отримаєш приставку до вечора. У Кодзуме була ще одна, але він поглянув на Куроо невдоволено, зіщулився, а потім погодився. Акааші ж якимось чином завжди був поряд з Бокуто, коли тому потрібні були його паси.

 

Отож про що ми говорили? Ох, точно. Акааші ненавидить, коли щось відбувається поза планом. Вибачте, ви не записалися заздалегідь, приходьте наступного місяця.

 

Нещасливе падіння на розігнуту руку і перелом зап’ястя увійшли в кабінет без черги. Тільки заключення підписати, це займе дві хвилинки, не більше.

 

В травматології сказали, що п’ять тижнів.

 

Бокуто очікувано засмутився («Лікарю, чому ж воно не може скоріше зростись? Мені потрібно тренуватися, я ж ас, я ж капітан!»), дивним чином засмутилося також і його волосся, опустилося загостреними кінчиками вниз, і Акааші, якого в межах його повноважень як найбільш спокійного та врівноваженого пустили до кабінету, хотів був уже заспокійливо-повчально почати: «Бокуто-сане…». Ось чого Акааші не очікував, так це того, що Бокуто за мить стане веселішим, засяє, ніби вогник, і підійме на нього свій погляд. Яскравий такий. Токіо вночі точно би позаздрив.

 

— Яке ж полегшення, що не права, – тішиться він, роздивляючись спокійні вічі й вишукуючи в них хоч краплину згоди.

 

Акааші не згоден. Але киває. І Бокуто вмить розквітає, заповнює всі папери і виходить задоволений із кабінету зі свіженьким гіпсом. Куроо зустрічає його, ніби героя. Питається:

 

— Ну що, жити будеш?

 

— Через місяць буду як новий, – гордо відповідає Бокуто і виставляє на показ загіпсовану руку, ніби орден на грудях. За сміливість і рішучість. Тримайте два.

 

Акааші спокійно дивиться, як Куроо дістає із наплічника Кенми маркер і малює на гіпсі якусь нісенітницю. Напевно член, думає Акааші, все ще спокійно забираючи насупленого Кенму і крокуючи до виходу.

 

— Ходімо, – кличе тихо, але ж у Бокуто датчики у мозку налаштовані чути його голос із будь-якої точки світу. Хоч із космосу без повітря і поширення звуку Акааші його покличе – Бокуто його почує. Ось так він налаштований.

 

Буде йти з Куроо, сміятися, піде проводжати Куроо з Кенмою на електричку, помахає їм здоровою рукою, заголосить «Побачимось, бро!». Розвернеться і скаже:

 

— Акааші, я так втомився. Пішли додому.

 

Без питання, без уточнення – до кого ж додому, ласкаво-втомлено дивлячись в очі, але все одно примудряючись сяяти зсередини, коли Акааші зі згодою кивне. Звісно, Бокуто-сане, пішли додому, Бокуто-сане, я тебе проведу, Бокуто-сане, прослідкую, аби ти ще раз не спіткнувся. Нам не треба обидва твоїх зламаних зап’ястя.

 

І Акааші нахабно бреше. Зламані чи цілі – зап’ястя Бокуто йому потрібні.

 

Акааші подобається, коли все йде за планом, а за планом у нього – тримати здорову руку Бокуто у своїй на шляху додому і думати, що це недобре, що зламана не права. Було би добре, якби Бокуто обіймав його двома руками, коли прощався біля свого будинку. Він запрошував Акааші зайти, повечеряти, відпочити чи може навіть залишитись («Я буду спати на футоні, а ти на моєму ліжку, Акааші!»), але той лагідно відмовився. З великим зусиллям, дуже бажаючи залишитися.

 

— Тобі потрібно відпочивати, Бокуто-сане. Ти ж сам казав, що втомився. Я буду лише заважати.

 

І пішов, не обертаючись. Тому що якщо обернеться – точно повернеться назад. Тому що у Бокуто на лобі написано, що він ніколи не буде заважати. А на гіпсі чорним маркером замість члена Куроо зробив підпис «Якщо знайшли, поверніть Акааші Кейджі». Не вистачало тільки і йому зламати собі зап’ястя, накласти парний гіпс і підписати його «Я Акааші Кейджі». Кенма закотив би очі, але ніяк не прокоментував. Куроо б оцінив. Бокуто…Бокуто б також оцінив. Виставив би на таблоїді мінус десять із десяти. Перехвилювався, змусив би пообіцяти, що Акааші його не полишить, хоча той зовсім і не помирав, але Бокуто занадто гостро переживав би, бо це ж Бокуто. У нього всі емоції – оголені дроти, помножена сама на себе нескінченність. Він давав всього себе і вимагав того ж. Акааші так не міг.

 

Акааші подобається, коли все йде за планом. Бокуто бере до уваги планування лише тоді, коли мова йде про волейбольні матчі. Саме тому в той день Акааші ночував удома. Не там, де його чекали батьки, а там, де Бокуто пояснював мамі й татові, звідки у нього гіпс, де він одною рукою стелив собі на підлозі футон і вже збирався спати там, проте Акааші зупинив його своїм заспокійливо-повчальним «Бокуто-сане». Акааші лежав на футоні, під покривалом, яке пахло таким самим порошком, що й футболка на ньому, слухав Бокуто, який голосно шепотів історії із того часу, коли він був першокурсником Фукуродані. Відчуття дому затоплювало його легені, ніби цунамі – різко і руйнівно.

 

Акааші з прихованою і тихою ненавистю поглянув на гіпс, під яким були зламані кістки Бокуто. Ніби якщо прикрити їх якимось бар’єром, то Акааші забуде, як Бокуто стискав зуби, поки вони добиралися до лікарні, поки його оглядали, робили рентген і накладали гіпс. Забуде, як Бокуто засмутився, що вибув із тренувань на якийсь час, як радісно повідомив, що «Яке полегшення, що не права». Погано, що взагалі якась із них. Погано, що Акааші не вміє зрощувати кістки. Перенаправляти біль на когось іншого. Хай болить у них, а у Бокуто-сана нехай кістка зростеться, щоби він обіймав мене двома руками і захистив від природного лиха, яке розростається всередині. Нічого більше не потрібно.

 

— Акааші, ти вже хочеш спати? 

 

Хоче, звісно. У нього ж розпорядок дня, режим сну, важкі, налиті свинцем повіки.

 

— Зовсім ні. Я тебе уважно слухаю.

 

Хоч всю ніч говори, все одно буду слухати. Для тебе, Бокуто-сане, вся моя увага. І розклад свій перепишу, і режим сну зміню, і змушу очі триматися розплющеними, щоб дивитися на тебе, поки ти намагаєшся шепотіти, але деколи твій голос зривається на твою звичну гучність.

 

— Я бачу, що ти засинаєш, Акааші, – так по-доброму каже Бокуто, і голос його насичений обуренням, сумом і чимось іще таким яблучно-медовим, що Акааші аж губиться.

 

— Ти мене розкусив, – погоджується, тому що запечувати немає сенсу. Тільки лиш перед Бокуто всі його емоції – розгорнута книга, викладені на прилавкові кіоску сувеніри – обирайте, який більше подобається.

 

— Тоді спи.

 

— А як же ти, Бокуто-сане?

 

— А я буду охороняти тебе.

 

І заявляє він це так гордо, так вдоволено, ніби це справа всього його життя, покликання – охороняти Акааші.

 

— Який же з тебе сторож із рукою в гіпсі?

 

Бокуто обурюється: він і без обох рук може його захистити. Акааші киває: добре, Бокуто-сане, якщо ти так кажеш, то я віддаю тобі себе. На зберігання. Заберу завтра зранечку чи залишу назавжди. Дивлячись який буде настрій.

 

Акааші йде попити води, зупиняючи Бокуто, котрий виривався принести йому.

 

— Бокуто-сане, це ти тут травмований. А я ж можу й сам сходити.

 

Коли він повертається, немає звичного «Акааші», яке завжди вітає його з прибуттям.

 

Тепер мені потрібно тебе охороняти, думається Акааші при погляді на Бокуто, що спав, посміхаючись уві сні. Тому що таку посмішку не можна залишати без охорони. Її потрібно в музей, в Лувр, зробити національною спадщиною, внести в список ЮНЕСКО, а їй сторожем дістається всього лишень Акааші.

 

Він майже може почути збурений голос Бокуто і «Не всього лишень Акааші, а цілий Акааші! Справжній Акааші!». Справжній. Та ні, якась фальшивка. Прошепотів побажання на добраніч і заснув через декілька хвилин, повернутий обличчям до Бокуто.

 

Охоронці із них, щоправда, ніякі.