Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Час для безсмертних плинув досить швидко. Що ціле життя для людини – лише хвилина для вічних Адептів. Але з появою у його житті Рін – Сяо почав відчувати час як щось занадто повільне. Минуло вже два місяці і дівчина все активніше проявляла себе та свій характер. Коли спочатку Сяо відніс її у категорію знайомих «Дратує, але терпіти можна», то зараз вона була у «Ще трохи і я зроблю дірку в тебе в шиї». Від того, якою невимовно-активною та радісною вона постійно була, Якса вже ладен був інколи об стінку головою битися. Особливо це почало виявлятись після того як він познайомив її з мадам Пін.
Володарка Пісень та Скитань обрала мешкати у місті Лі Юе і для їх зустрічі довелося вести лисицю у місто. Бачить Володар каменю – це була бодай не найгірша година у його житті. Кітсуне довелось ловити по всьому місту. То вона почує музикантів у порту, то побачить кіоск зі смачно пахучою їжею. А коли Сяо таки її знаходив – через секунду знов її губив якимось й досі незрозумілим для нього способом. І все починалось спочатку.
Таким чином дорога що мала б зайняти в них хвилини три вийшла йому у півтори години. Сяо майже впхнув дівчину у руки переляканій його телепортацією Пін (власне причина чому він не хотів телепортуватись з самого початку) і з роздратованим «Навчай!» зник, допоки бажання відкрутити вертлявій лисиці голову не стало занадто сильним.
Рін була «взірцевою ученицею» як сказала йому Адептка в кінці дня. І Сяо все ж міг з нею погодитись. Кітсуне всю нову інформацію хапала на льоту і освоїла читання всього за дні три. На базовому рівні але все ж… Вона з усіма знаходила спільну мову, з усіма була привітна. Через кілька тижнів її навідувань у місто – її знали майже всі. Єдине що не давалося їй так легко це бойові навички. Та й те з досить банальної причини – їй просто не вистачало фізичної сили. Ну і звісно всидливості… Сяо міг розпинатись з поважним видом, показуючи як атакувати в тій чи інший ситуації, а коли повертався – бачив як дівчина роздивлялась метелика що сів їй на носа, та, як виявляється, прослухала всю його лекцію.
З освоєнням нею читання – процес навчання значно пришвидшився. Рін читала дуже швидко і з великою жагою. На єдине питання Сяо: «Чому вона не знаходить жодної нецікавої для неї книги?» вона відповіла зі звичним сміхом:
— Я знаходжу цікавим процес читання, а не матеріал
Вона швидше засвоювала теорію і це впливало на успіхи у практиці. Лисиця вже впевненіше тримала списа і легше робила замахи, хоча довгі тренування і були для неї все ж заважкі.
Тоді була вже середина осені і ночі ставали дедалі прохолоднішими. Сяо вийшов на звичний балкон, вдихаючи свіже повітря. Він любив тихі ночі. Коли всі постояльці вже лягали спати і ніхто не підіймав зайвий галас…
— Вечір добрий! — почулося занадто радісне у нього за спиною
Адепт майже розчаровано видихнув, скрипнувши зубами.
«Ну от знову»
Лисиця майже підскочила до нього протягуючи таріль з мигдалевим тофу, широко посміхаючись.
Останні дня вона часто приносила його Адепту. Певно, хазяйка двору підказала їй як можна «задобрити» Яксу. І хоча потеплішаня у душі Сяо не відбувалося – поїсти тофу він завжди був радий.
Забравши принесену їжу з її рук, він вдячно кивнув не сказавши ні слова. Рін тільки ще раз посміхнулась, сідаючи на перила балкончика, весело мотаючи ногами та перекидаючи із руки у руку яблуко (вочевидь теж взяте з кухні).
— Що вони роблять? — спиталась вона киваючи у сторону двох чоловіків на нижньому балконі
Сяо прослідкував за її поглядом. Двоє чоловіків сиділи за столиком та виставляли чорні та білі камінці на розчерчене поле.
— Грають у «Го» — кивнув Сяо, повертаючись у попереднє положення та піддіваючи виделкою краєчок тофу
— Що таке «Го»? — повернувшись до нього спитала лисиця
— Традиційна гра у Лі Юе — відправивши шматочок тофу до рота відповів їй Адепт звичним холодним тоном
— Давай зіграємо?
Сяо нарешті подивився на Рін. Він бачив це захоплення в очах. Бачив і розумів що його відповідь мало що вирішує для неї. Якщо він зараз їй відмовить – вона весь Ваншу на вуха підійме, але потащить його грати. В тому що це буде буквально «потащить» він і не сумнівався.
Адепт важко видихнув, відклавши недоїдений тофу і кивнув.
— Один-єдиний раз — буркнув він, зникаючи, спиною майже відчуваючи широку посмішку, що полетіла з ним слідом.
***
Він притащив на балкон низенький стіл, розчерчений у клітку та дві тарелі з чорними та білим камінням. Сівши прямо на підлогу він прослідкував поглядом за сівшою напроти нього лисицею і почав розповідати правила. Рін уважно слухала на перебиваючи.
— Ціль – захопити найбільше площу розставляючи каміння на перетині клітинок та захопити найбільше камінців ворога — пояснив він їй, протягуючи тарілочку з чорним камінням — ти починаєш. Ти ніколи не грала то ж в тебе буде фора
Рін трохи подумавши поставила один з камінців трохи нижче від середині поля, тут же піднявши на Сяо зацікавлений погляд ніби питаючи чи правильно вона все зробила. Отримавши від нього мовчазний кивок, вона широко заусміхалась, мотнувши хвостом.
Адепт взявши кілька білих камінців у долонь – поклав один з них на дошку, очікуючи ходу дівчини.
Вона не довго думала. Сяо взагалі сумнівався що вона зрозуміла правила гри повністю. Втім він мав відзначити що її впевненості можна було позаздрити.
— Дивись я зробила пташечку! — радісно сказала вона показуючи на скупчення чорних камінців
Сяо тільки закотив очі, важко видихнувши.
— Ти не малюнки викладати маєш, а грати — шикнув він на неї
— Добре, добре — засміялась вона викладаючи черговий чорний камінчик — дививсь так наче клювик!
— Рін! — вже більш строго шикнув він на неї, пропалюючи її холодним янтарним поглядом
Дівчина тут же знітилась, притиснувши білі вуха до голови.
— Ти злий! — схрестила вона руки на грудях — ми ж граємо. То чого мені неможна веселитись?
Сяо як дивився на дошку так і закляк. Просте питання. Але хто б міг подумати що воно поставить його у такий тупик. «Ми граємо, чого мені не можна веселитись». Ці слова набатом відбивались в його голові поки Адепт намагався придумати відповідь на них. В неї не було жодних причин «не веселитись». Просто тому що це гра. Просто тому що сама по собі Рін така. Тому що не може інакше. Бо вона не Сяо з тягарем карми та руками по лікоть у крові. Бо вона не жила тисячі років. В неї просто нема причин бути засмученою. Нема причин не посміхатись кожного разу як бачить когось. Нема причин не бути привітною та доброю. Така проста істина яка далась Сяо так важко.
Адепт виклав білий камінець на поле, та піднявся на ноги йдучи у свою кімнату
— Я виграв.
***
Рін зачерпнула ложкою ароматно-пахучий суп та тут же відправила її до рота
— Дуже смачно, Альбедо! Дякую — прожовуючи посміхнулась вона
— Не говори з набитим ротом — спокійно зауважив він, відкладаючи свою (вже порожню) тарілку
Рін тільки активно закивала, відправляючи чергову ложку до рота.
— Тебе наче тиждень не годували — посміхнувся Алхімік — у Інадзумі така погана їжа?
— Їжа не погана — проковтнувши сказала вона — та я намагаюсь у місто зайвий раз не виходити
— На тебе так і не припини полювання?
Лисиця захитала головою.
— Пан Камісато з сестрою звісно прикривають мене як можуть але репутацією клана заради мене жертвувати вони не будуть — пояснила вона, відкладаючи нарешті порожню таріль — та і я не хочу завдавати їм зайвого клопоту
Альбедо у відповідь тільки кивнув, не задаючи зайвих питань.
— Добавку будеш? — спитав він беручи її пусту тарілку
У відповідь Рін тільки посміхнулась та активно закивала головою.