Епізод із нападом хілічурла

Рін завжди відзначала свою гарну пам’ять. Вона перечитала сотні книжок з Сумерівської бібліотеки і могла розказати їх майже всі. Проте вона погано пам’ятала той день. Чи причина була в тому, що при падінні вона сильно вдарилась головою чи в чомусь іншому – вона й не знає. Втім її не надто це й цікавило. Вона гарно пам’ятає запахи того дня, голоси та образи. І хоча через стільки років картинка і здається їй трошки змазаною вона прекрасно пам’ятає тишу гори Аоцан, запахи їжі з кухні Ваншу та тихий гомін людей на балконі. Рін віддала б багато аби ще хоч раз почути їх, або скуштувати так улюблену нею тамошню їжу. Сяо завжди віддавав перевагу солодкому тофу, втім їй більше подобався солений. Хоча вона і могла вкрасти з його шматочок-другий поки Сяо нарешті не змириться і не віддасть їй свою порцію. Потрапивши у Інадзуму вона замовила тофу і там, проте кітсуне навіть не змогла його доїсти, покинувши заклад. Вона відправила Сяо довжелезного листа того вечора, детально роз’яснивши суть її претензії і зазначивши що «Повару варто було б взяти у кухара Ваншу кілька уроків».

Дівчина пам’ятала як побачила вперше краєвид з високого балкона і як закохалась у цей край. Тоді вона ще не знала що це за почуття – це вона зрозуміє роками пізніше. Рін пам’ятала і те, як зустріла Сяо вперше. Тоді він здався їй таким дивним. Тоді вона не знала що це був його нормальний стан, а дивини у його поведінці зовсім і нема. Бо кожен крок і кожне слово слідувало певній логіці. Логіці, яку Рін вдалося зрозуміти не одразу.

Вона стала його ученицею тоді. Венті й досі намагався випитати у неї на їх сумісних п’янках, як так сталось, на що дівчина тільки посміхалась підливаючи барду вина. Вони були знайомі багато років – Сяо послав її до нього. Втім у цій історії це станеться зовсім не скоро.

25 років до смерті Гео Архонта

— Ти занадто різка у замаху — відчитував її Сяо паралельно різкими рухами виправляючи її стійку — ти не палкою машеш, а списом. Роби випад, а вже потім ріжучий удар. Так буде легше маневрувати.

Минув майже місяць з початку її навчання. Спочатку обом було не просто – Сяо зовсім не знав що йому робити з проблемою впавшою йому на голову, а Рін зовсім не розуміла абсолютно нічого. Багато часу пішло на їх звикання одне до одного. Проте це скоріш було звикання Сяо до того що поряд з ним майже постійно є ще хтось. І до того як багато місця займає ця «хтось». За три місяці в них якимось чином вирішився розпорядок котрий задовольняв обох – Вранці Сяо влаштовував їй тренування. Перед та на сході сонця було не надто спекотно для фізичних вправ то ж це був найкращий час. Після тренувань Сяо залишав кітсуне на Ваншу йдучи зачищати місцевість. Дівчина ж у цей час допомагала власникам постоялого двору. Підмітати чи допомагати на кухні вона була завжди рада. Інколи її просили посидіти з донькою власника Ваншу – Веер. Наскільки Сяо зрозумів це Рін також любила. Повертався він до Ваншу вже вночі або взагалі зранку. Інколи траплялось так що він повертався раніше і вони сиділи з дівчиною на балконі. Вона часто намагалась зав’язати з ним діалог та поговорити з ним про щось, та усі відповіді Якси були короткими та сухими і всі їх діалоги завершувались тим що Рін просто щось розказувала про свій день, а Сяо слухав.

— Дихай не ротом, а носом — знов виправив її Сяо — ти так швидше втомлюєшся бо не можеш вирівняти дихання

Рін зупинилась, важко дихаючи. Вони тренувались вже кілька годин і варто було б вже завершити.

— Це важко — з віддишкою сказала дівчина приклавши долоню до живота

— Це не найважче — скинув голову Сяо — просто треба навчитись. Тоді буде виходити само.

Дівчина тільки кивнула, продовжуючи спроби вирівняти дихання.

— Думаю на сьогодні досить — кивнув Якса — Ти втомлена. З такого тренування діла не буде. До Ваншу дійдеш сама?

Рін кинула оком на Постоялий двір вдалині та впевнено кивнула. Минуло вже кілька місяців та вона все ще не часто гуляла сама. З нею постійно хтось був за компанію аби вона випадково не заблукала або з нею не трапилось нічого. Звісно Сяо намагався їй роз’яснити які тропи безпечніше але ж від усього він її застерегти не міг. Вони тренували у долині Гуйлі та звідси був прямий шлях до Ваншу, охороняємий Мілелитами. Пригод не мало статись.

— Так, все добре, можеш йти.

Якса кивнув зникаючи, а лисиця пішла до Постоялого  двору.

***

Ввечері Рін стояла на звичному балконі, крутячи у руках яблуко що вона позичила на кухні. Біле вухо сіпнулось у сторону з’явившогося позаду Якси та дівчина ніяк більше на це не відреагувала.

Сяо підійшов ближче одразу відмічаючи оком подряпини на її долонях та руках.

— Що сталось? — запитав він звичним холодним голосом

— Поки йшла на Ваншу наткнулась на хілічурла — відповіла вона — мілелит швидко прибіг то ж зі мною нічого й не сталось

Адепт тільки мовчазно стиснув зуби. «Нічого не сталось» це коли ти доходиш додому без ушкоджень» - ледь не вирвалось з нього. Замість слів тільки глибоко видихнув.

На початку їх спілкування Рін часто не розуміла його. Всі люди котрих вона зустрічала були привітні та завжди спілкувались з нею усміхнено. Але від Якси вона не те що посмішки не могла добитись – вона навіть не відчувала пом’якшення у його голосі. Як би вона не намагалась його розвеселити або ж розважити, він, здавалось, дратувався тільки більше.  Рін не ображалась на нього. Вона в цілому ні на кого не ображалась. Його поведінка навпаки тільки підігрівала її цікавість та вроджену лисячу наполегливість. То ж спроб розвеселити Апта вона не втрачала.

— Їх треба обробити — холодно сказав він.

Дівчина тільки звично посміхнулась.

— Я вранці попрошу пані Голдет. Вона була зайнята сьогодні, не хотіла її турбувати.

Якса роздратовано закотив очі і схопив її за руку, швидко переносячи їх обох до своєї кімнати. Лисиця кілька разів здивовано кліпнула очима, тряхнув запамороченою головою. Сяо махнув у сторону широкого підвіконня. В кімнаті в цілому було не багато чого – ліжко біля стінки, тумбочка біля нього з майже догорівшою свічкою, у протилежній частині кімнати була шафа з книгами. Втім книжок було так багато, що більшість з них лежали стопками біля шафи. У кутку стояла зброя та приладдя для неї. Вікон було три. Всі були великі, з тонкими занавісками та широкими підвіконнями. Одне було прямо навпроти ліжка, під іншим стояв письмовий стіл зі стулом. Між цими двома вікнами було трете – на якому власне і примостилась Рін, зацікавлено спостерігаючи за Яксою.

В кімнаті давно не прибирали. І хоча підлога і була чистою – на поличках тут і там була видна пилюка.

Адепт підійшов до тумбочки, витягнувши з верхнього ящичка бинти та пляшечку з якоюсь прозорою рідиною та підійшов до дівчини.

— Я перев’яжу тобі ліву руку аби ти побачила як треба — холодно сказав він розкладаючи приладдя на підвіконня поряд — праву спробуєш обробити сама. Ти лівша, це не має бути складно.

Рін кивнула і протягнула йому ліву руку, спостерігаючи за діями Адепту. Відкривши пляшку з рідиною він змочив якусь тряпочку у ній та приклав до червоніючої рани на внутрішній частині зап’ястя. Дівчина голосно шикнула та сіпнула руку на себе.

— Боляче! — нахмурилась вона

— Приємно і не буде — закотив очі Сяо — дай руку

Кітсуне тільки притиснула руку до грудей і скривилась. Запах неприємна рідина мала теж недобрий. Голова від нього ледь не паморочилась, а у носі пекло.

— Рін — протягнув ледь не загрозливо Сяо, примружившись — дай мені руку. Не будь дитиною.

Фиркнув, дівчина протягнула йому пошкоджену руку. Але не встиг Сяо і торкнутись як вона знов сіпнула її до себе. Роздратовано видихнувши він стиснув нещасну тряпку.

— Я навіть не доторкнувся — шикнув Адепт

— Але ти хотів!

— Звісно! Тобі треба рани обробити аби інфекцію не занесла.

— Та але ж воно боляче! — продовжувала на своєму дівчина, закинувши ногу на ногу

Терпіння Якси – завжди майже сталеве – зараз почало давати видимі тріщини. Ну неможливо бути настільки неймовірно-бісячою. Ще трохи і в нього почне сіпатись око. Зробивши глибокий вдих і видих Адепт намагався заспокоїтись.

— Рін, руку — сказав він виставивши свою долонь до неї

Карма усередині нього, тихо спляча до певної секунди, зараз починала набирати оберти знов підкатуючи до горла неприємною нудотою, розганяючи злість по кісткам. І Сяо міг присягнутись – ще трохи цих вередувань і він не втримається і скине нещасну лисицю з даху Ваншу прямо через це вікно.

На щастя, чи то Рін побачила зміну у його настрої, чи то відчула карму, чи їй просто набридло – вона протягнула руку Сяо. Взявши дівчину на зап’ястя він прийнявся за покинуту справу. Лисиця ще кілька разів сіпалась втім забрати руку міцна хватка їй не дала і вона швидко покинула цю справу, кожного разу тільки невдоволено мружачи ніс та притискаючи білі вуха до голови. Заради справедливості і Сяо діяв обережніше. На диво карма відступила та тепер він лиш спокійно проводив по краям ран, обережно обробляючи кожну. Він навіть направив легкий потік анемо на них, аби не так пекло – подмухати на рани йому не дозволяла гордість.

Око випадково впало на складені у кутку книги і рот відкрився сам собою.

— Ти прочитала вже всі книги що я тобі дав?

Рін тільки кивнула головою.

— Так, дуже гарні візерунки

В Сяо аж рука сіпнулась і він випадково натиснув на рану сильніше від чого з лисиці понеслось невдоволене шипіння. Він швидко відняв свою руку, здивовано подивившись на Рін.

— Вибач, що? — перепитав він

— Візерунки — кивнула дівчина — ті якими покриті всі книжки всередині. Гарні

Якса був ладен вдаритись головою о стінку. Візерунки… Він мав би здогадатись, мав би це знати. Але останнє про що він думав так це про те що вона не вміє читати. Всі йокаі ще з народження балакучі – розмови для них не проблема навіть якщо ті росли в ізоляції. Але писемністю та вмінням читати з народження ті не володіють. То ж він просто зобов’язаний був про це подумати. Мав здогадатись що дівчина й не підозрює що то букви, а не малюнки.

— Ти в порядку? — спитала Рін — в тебе дивне обличчя

— Рін — пересохлим горлом почав Сяо вирішив все ж таки уточними — ти ж знаєш що це не візерунки були, а слова?

Кілька разів кліпнувши очима лисиця розсміялась.

— Тоді це має сенс

— Тут нема аж нічого смішного — фиркнув Сяо схрестивши руки на грудях

— А як же! — продовжувала сміятись дівчина — це дуже смішно

Рін схопилась за живіт, заливаючись сміхом ледь не соваючи ніжками.

— Так все — шикнув на неї Якса — годі цих глузувань. Завтра відведу тебе до Володарки Пісень та Скитань. Вона єдина в кого вистачить терпіння на твоє навчання читанню.

Заспокоївшись, дівчина витерла набіглі у кутках очей сльози від сміху і протягнула йому руку назад, дозволяючи завершити перервану працю.

Сяо нарешті перев’язав пошкоджену руку , закріпивши вузол нижче згину ліктя.

— Другу зробиш сама — кивнув він на що лисиця тільки мотнула головою протягнувши руку

— Ні, давай ти — позіхнув сказала вона

Адепт аж поперхнувся від такої наглості.

— Вибач? — здивовано сказав він — ми не про це домовлялись. Іншу руку ти обробляєш сама аби навчитись.

— Я навчилась — кивнула вона — але зроби ти. В тебе краще вийде. До того ж я втомилась за день.

— А я весь день квітки у полі збирав! — не витримав випалив Сяо

На щоках дівчини з’явились по три полоси, кожна звужена до кінчика, і засвітились білим кольором. Рін невдоволено нахмурилась і схрестила руки, пропалюючи Яксу поглядом.

— Це був сарказм, а не брехня — цикнув Сяо віддзеркалюючи положення її рук — я не буду вибачатись

— Я тобі не брешу тож і ти мені кажи будь ласка правду — фиркнула вона

— Ти не не брешеш мені — сказав Якса вже трошки пом’якшеним голосом, беручи її праву руку та все-таки починаючи обробляти рани і на ній — ти просто не можеш казати нічого крім правди. Це не те саме.

— Кажучи правду я не можу брехати. Це те саме.

— Це не…! — Сяо роздратовано видихнув не завершив речення — я не в настрої для суперечок.

Повисла тиша порушуєма тільки рідким шурхотінням білого хвоста.

— Я сьогодні тренувалась міняти форму — сказала Рін вловивши якимось чином хід думок Адепта — вуха зникли на пів години, а з хвостом я так і не впоралась

— Лисяча форма так і не піддається? — зі звичною байдужістю у голосі спитав Сяо

— Ні — хитнула вона головою — скільки б не намагалась

— Ти почала кілька тижнів тому — кивнув Адепт вже накладаючи пов’язку і на другу руку — не очікуй що зможеш досягти всього і одразу.

Рін була напівкровкою. В цілому багато чого у її походженні Сяо не зміг вияснити. Ані хто були її батьки ані звідки вона. Едине що було очевидно – її йокайське походження. Один з її батьків був (або була) кітсуне. Втім інший, якщо й не був людиною то мав людську подобу. Через це дівчина в теорії могла змінювати подобу з одної в іншу. Але це лишень в теорії. На практиці ж це давалося їй з великими зусиллями і рідко коли вони давали плоди. Молоді йокаї часто застрягли у проміжному стані маючи звірині особливості зовнішності завдяки чому їх можна було відслідковувати. Власне це й було проблемою.

Поки Рін не навчилася обороняти себе – за межами Ваншу їй було небезпечно. Сьогоднішній день з нападом хілічурлів – лише крапля в морі. Не кажучи про мисливців за реліктами що могли б легко її впіймати та якщо не продати лисицю то зробити щось значно гірше.

Окрім них була ще одна проблема – сама дівчина. В ній був надлишок енергії Ян. Сяо відчув це майже одразу – коли відчув копошіння карми усередині в моменти коли дівчина поряд. Для карми така енергія була подібна сірчаній кислоті тому вона так і реагувала на присутність лисиці. Але окрім того вона приваблювала монстрів всіх сортів. Після їх сумісних тренувань Якса часто натикався на заблудлих монстрів у тій місцевості, хоча раніше вона була повністю зачищена. І сьогоднішній напад лише підтвердив його здогадки. Її надмірна енергійність та позитивність – все йшло звідти. Ян – енергія що ж в кожному створінні. Але інколи стається так що її забагато. Це виливається у надмірну енергійність, емоційність та інколи необдумані вчинки. З цим нічого не поробиш – треба просто навчитись з цим жити.  

Адепт не казав про це Рін. Поки не настав час. Спочатку йому потрібно вирішити самому що з тим робити. Хоча вихід тут був один – навчити дівчину хоча б захищати себе при подібних нападах. Карма трошки глушить цю енергію але Сяо не можу ходити за нею довіку.

— Ти сильно голосно думаєш — різко порушуючи тишу сказала лисиця повертаючи його у реальність де він вже хвилини три стояв і немигаючим зором дивився на кінчик незакріпленого бинта

Тряхнувши головою він нарешті зав’язав вузол і опустив руки дівчини поки та почала роздивлятись та оцінювати його роботу.

— Гарно — посміхнулась вона — дякую що допоміг.

***

Драконячий хребет зустрів її сьогодні сонячною погодою. Накинувши на голову широкий капюшон своєї чорної довгої кофтини Рін поспішила до вже знайомої печери. Не дивлячись на те що у самому Мондштаді було літо – на горі все ж був мороз, неприємно щипаючий шкіру. Навіть у лисячий подобі Рін рідко коли була задоволена цим місцем. У лапи все ж було холодно втім хутро захищало від морозу.

Біла лисичка весело пискнувши вискочила до дівчини з сугорбу тут же намотуючи навколо неї кола. Посміхнувшись, Рін погладила тваринку по підставленій спині, присівши навколішки.

— Привіт — посміхнулась вона і полізла у сумку на поясі дістаючи звідти заздалегідь припасені смаколики

Поклавши їх поряд вона в останній раз погладила маленьку лисичку по голові, підіймаючись на ноги та залишаючи звірятко за її трапезою.

Ці стежки вона вже знала не перший рік – під час свого знаходження у Монді Рін часто відносила Альбедо їжу до лабораторії аби тому не було потреби відволікатись від дослідів. Були й моменти коли вони жили разом у тій печері. Ставалось це ще на початку їх дружби, коли Альбедо тільки знайшов її у снігах. Було це десь років п’ять чи шість тому. Тоді Рін полювала на місцевих кабанів та таскала їх у печеру де алхімік їх готував. Проте для цієї історії ще зарано.

Зайшовши у знайому печеру дівчина відкинула з голови капюшон чорного кафтана.

— Альбедо — окликнула вона — ти тут?

Білява голова визирнула з-під столу

— Рін — спокійним голосом привітав він її — заходь, я зараз

Кітсуне пройшла у сховок, струшуючи сніг з плечей.

— Ти чого там забув? — вона перегнулась через стіл, заглядаючи на алхіміка що щось збирав на підлозі

— Вітер розкидав малюнки — відвів він їй — нічого страшного

— Покажеш?

— Як закінчу — кивнув Альбедо, встаючи на ноги, притискаючи до себе листки з малюнками

— Я тобі принесла їжі на тиждень — сказала дівчина протягуючи йому принесену сумку — і там ще книги та якісь матеріали що Цукроза просила передати

Алхімік взяв з її рук сумку вдячно кивнув і прослідував з нею у іншу частину печери, де зберігались продукти та шафка з кріо слаймом. Рін по-домашньому плюхнулась на єдине ліжко, потягнувшись. Вже звиклий до такої поведінки Альбедо тільки мазнув по ній очима розбираючи сумку з продуктами.

— Якщо вже падаєш на ліжко то хоча б взуття зніми — сказав їй Алхімік

— Я стомлена — фиркнула дівчина — до тебе дуже важко добиратись

— Ти голодна?

— Так, я б щось перекусила. В тебе є?

— Зараз приготую — все тим же спокійним тоном сказав Альбедо — що нового у Мондштаді?

Рін потягнулась, сідаючи на ліжку та позіхнула. Відчувши дотик до плечей вона було шарахнулась інстинктивно потягнувшись до клинка але швидко заспокоїлась

— Тут холодно — сказав Альбедо накинувши плед їй на плечі — мені весеодно, але ти змерзнеш  

Дівчина вдячно посміхнулась, кутаючись у плед та прийнявшись спостерігати за алхіміком що щось готував. Вона й відвикла від того як за неї хтось турбується. І хоч холодно їй не було – плед вона не скидала, тепло посміхаючись.

— Що нового у Мондштаді? — запитав Альбедо вириваючи її зі своїх думок

— Та власне нічого. Все по-старому. За Клі наглядає сьогодні Джин. Вчора я була з нею як приїхала.  

— Ото ж я і чую вибухи — ледь сіпнувши кутком губ сказав алхімік за що у нього в ту ж секунду полетіла подушка

— Дитині треба розваги!

— Та я і не проти. Але тоді не бери хоча б Клі з собою. Ще навчиш поганому — усмішка все ж промайнула на його обличчі

— Яка несправедливість! — приклавши руку до лоба дівчина драматично відкинула голову — Я! З усією готовністю йому допомагаю! Я таскаю йому їжу кожен божий тиждень! Приглядаю за його сестрою! Приношу йому нові цікаві книги з Сумеру врешті-решт! І у вдячність отримую оце! Жах! Яка неповага до священного створіння!

— Коли священне створіння закінчить драму одної акторки хай вип’є це — подавив смішок у голосі сказав Альбедо протягуючи їй якесь червоне зілля — це заспокійливе. Має допомогти від твоїх нервів.

Дівчина тільки закотила очі, але зілля таки взяла (знала яку тираду їй почнуть читати якщо не відмовиться)

— Ви з Венті – от що змушує мене нервувати! — шикнула вона — як не один нотації читає так інший мене лікувати зібрався

— Я не лікую, а просто даю тобі зілля аби ти не тріпала собі нерви — Альбедо щось скинув у котел з їжею та помішав

— Я не тріпаю собі нерви — закотила вона очі, хрестивши руки на грудях — моя чуйка каже що у Лі Юе щось станеться. Вона ще жодного разу мене не підводила

— Так, так я пам’ятаю — закивав Альбедо готуючи обід — в нас був дракон. В нас було повстання у Натлані і ще була смерть твого близького друга

— Не нагадуй — фиркнула лисиця

— Рін — відволікаючись від готування Альбедо сів поряд з нею — ти не була у Лі Юе вже скільки? Років 20? Вони жили та справлялись до твого прибуття у цей світ та після твого уходу звідти. Думаю в них є план на непередбачувані ситуації

— Церемонія Сошесття вже завтра а якщо…!

—Ти знов починаєш себе накручувати — видихнув Альбедо перебиваючи її, встаючи та повертаючись до готування — я відряджу тебе до Клі аби вона тебе відволікала

Рін тільки роздратовано видихнула та знов впала спиною на постіль.