До початку шторму

Якби Сяо попросили назвати день що змінив його життя – він би просто відмахнувся та зник навіть не відповівши. Не бачив він в цьому потреби. Минуле давно було в минулому та й назвати Якса балакучим ніхто б не наважився. І хоча Адепт мовчав, він точно знав що це був за день. За потреби міг навіть назвати годину і хвилину. Він часто прокручував у голові цей момент і завжди з різних причин. Насправді цих самих «моментів» було два. Але якщо його порятунок з рабства древнього Архонта не був секретом ані для кого, то інший свій спогад він не розповідав майже нікому. Не знали навіть деякі Адепти, а на питання «Як так склалось?» він відповідав коротке «Сталось і все». Вони багато чого не знали. Знав про все лишень Володар каменю. І Сяо дякував Богів кожного дня за те що колись він втрутився і підштовхнув Сяо до цього вибору.

У Лі Юе завжди була суха погода. Тутешній клімат не передбачав снігопадів чи частих дощів, хоча і був помірніший від Сумерського. І за ці роки мало що змінилось. Сонце вже звично сліпило очі коли Захисник Якса розрубив списом чергового монстра. Червона кров капала з кінчика нефрита, проте вона дивилася на ньому так звично, що на неї вже й не звертали уваги. Маска була знята з похмурого лиця коли Якса прийнявся оглядати тіла вбитих у пошуках живих, аби добити їх за потреби.

Все це нагадувало йому той день.  Знову це ж місце. Тут майже нічого не змінилось за ці роки, що лишень сильніше навіювало спогади хоча Адепт і намагався гнати їх від себе.

25 років до смерті Гео Архонта

Черговий монстр розсипався чорним згустком залишаючи після себе плями чорної крові. Ще один день з мільйонів інших днів тисячолітньої боротьби. Хоч демонів поблизу й не було видно – вигартуване століттями чуття підказувало що десь поблизу все ще є монстр. Вітер доніс слабкий демонських запах зі сторони старої каменярівні, наче відповідаючи на його питання. Повернувши маску на обличчя, Сяо пішов на запах.

Роздратування і похмурість вже давно супроводжувало його разом з тягарем карми, з’їдаючи з кожним днем зсередини. Навіть древні Адепти не сказали би чи бачили колись Сяо усміхненим, а хто й бачив – вже давно відправились на той світ.

Все почалось з учорашньої ночі. Коли небосхил прорізала золота зоря залишаючи яскравий слід на нічному небі. Видовище було неймовірної краси проте на неї Якса уваги не звертав. Зоря впала на землю. За тисячі років існування, Сяо не міг згадати жодного такого випадку, то ж він зробив те що вмів найкраще – взяв спис у руки і пішов викорінювати загрозу. В нього була одна задача – захищати ці землі від зла. Цим він і зайнявся.

Демонів було забагато як для цієї місцевості. Тут не було ані залишків Архонтів ані чогось, що теоретично могло їх вабити. Але щось їх привело у ці землі. Монстрів часто ваблять різного роду енергетичні аномалії. Тому їх так і багато у Розломі. І Сяо міг дати руку на відсіч, що причиною дивної активності тут – була зоря. Він не знав що впало з неба, але знав точно що він мав знищити це поки воно не наробило біди. Так було з Розломом кілька тисяч років тому – куди тепер збігаються толпи хілічурлів за будь-якої нагоди. З неба не падають дива – це Адепт знав точно.

Демонський запах посилювався чимдалі він наближався до каменярівні. Запах був точно демонський, проте… Було в ньому щось дивне. Як лимон у воді. Це не змінює колір напою але сам смак зовсім інший. Дивний смак.

Почувши чийсь голос Адепт безшумно телепортувався на гілку дерева, спостерігаючи. Він побачив дівчину що сиділа на землі та розмовляла з дитиною. Іскра полювання блиснула в очах Якса коли він знайшов свою ціль. Карма в голові наче оскаженіла ледь не вереща: «Вбий! Знищи! Зітри у порошок!». Певно це було вперше коли Сяо мав схожі з нею плани.

Перехопивши спис він вже готовий був пригнути але чиясь невидима рука наче не давала йому зійти з місця. Він продовжив вдивлятись і вслуховуватись у розмову, готовий до стрибка у будь-який момент.

— Мій тато працює тут — сказала маленька дівчинка — я прийшла його провідати. Ти його знаєш?

— Насправді ти перша кого я зустріла після свого пробудження — посміхнулась їй дівчина

Було у ній щось… інше. Вона виглядала як людина але пахла демоном. Сяо міг би подумати що це одержимість, але він був певний що якщо він зараз її приріже кров її буде чорна – демонська. Тим не менш вся вона була біла. Від сніжно-білого волосся до світлої шкіри рук. Одягнута теж була у дивного покрою сукню білого кольору – схожої скоріше на велику кількість бинтів аніж на сукню. Схожі сукні він бачив у аристократок Сумеру тисячі років тому.

«Наче дратівливий відблиск» - подумалось Сяо дивлячись на всю цю білизну

 Відповідь прийшла сама коли на її голові з’явилося два білих вушка, а позаду замаячив такий же білий лисячий хвіст. Йокай. Тепер зрозуміло. Він ніколи не бачив кітсуне – у Лі Юе їх не водилось. Це вже примха Інадзуми. Там вони вважались за священних. Як би не було – тут вона демон і у Лі Юе їх треба знищувати.

Він телепортувався за її спину і маленька дівчинка ойкнула, тікаючи. Дівчина обернулась, піднявши на нього золотаві очі. Він очікував хоч чогось. Вона могла побігти від нього, могла закричати або що. Проте вона тільки схилила голову з цікавістю дивлячись на нього коли він заніс спис для удару.

Вперше за сотні років Шуліка з Тонкого Нефриту не досяг цілі. Вдарившись об яшмовий щит від відбився, віддаючи глухою біллю у кістки.

Сяо здивовано кліпнув очима. Це точно був яшмовий щит. Безсумнівно. Але лишень одне створіння в усьому Тейваті могло його творити. Гео Архонт. Якби він був дурнем він би подумав що це його нова подоба. Проте він знав відчуття Архонтів поряд і в ній не було нічого від них. Сама ж дівчина не виглядала здивованою, радше зацікавленою.

Вона коротко роздивилась щит навколо себе і не знайшовши в ньому нічого цікавого повернулась до розглядання Якси. Широко посміхнувшись вона махнула йому рукою.

— Привіт! Рада тебе бачити. Хто ти такий? — вона зробила до нього крок досі зацікавлено роздивляючись його — ти на мене схожий. Те мале створіння не було як я. А ти як я.

Вона посміхнулась тихо хіхікнувши.

Сяо ледь не відстрибнув від неї досі хапаючись за спис. Він не знав що йому робити і чому це створіння так дивно себе веде. Він хотів її вбити! Як мінімум вона має на це відреагувати. Зробивши глибокий вдих і видих Адепт намагався привести свої думки до ладу. Гео Архонт не хоче її смерті. То ж найлогічнішим буде запитати у нього самого причину цього вчинку. Поки що… Якщо Володар каменю на бачить загрози у цьому…створінні…Сяо не смів сумніватись у його рішенні.

Відізвавши спис Якса зняв маску з обличчя. Очі дівчини радісно засвітились і якби Сяо міг бачити прекрасне у ті часи – він би точно помітив маленькі зірочки що засвітились у цей момент в її очах.  Дівчина підплигнула на місці.

— Як ти це зробив? Ти змінив обличчя?! — ледь не пищала вона

Якса скривився. Він не звик до такої емоційності та галасливості. Та й вочевидь дівчина була не надто розумною. На вигляд їй було років зі двадцять хоча й ростом вона була нижче його самого. Йокаї це різновид демонів. Вони живуть довго то ж насправді їй може бути і тисячоліття. Навіть Сяо не дивлячись на свої тисячі років виглядає не надто старшим.

— Перестань метушити — шикнув він на неї крізь зуби

Дівчина посміхнулась ще ширше кілька разів хлопнувши у долоні. Сяо й досі не знає чи була вона тоді так рада почути його голос чи тому факту що він може говорити, чи вона сама по собі така. В тих очах завжди тремтіли веселі вогники і в той момент Адепт побачив їх вперше. З роками  багато речей стираються з пам’яті. Чи вина в тому ерозії чи карми. Чи можливо дійсно минуло вже забагато часу. Але побачивши вперше ці очі – він до віку їх не забув. Навіть після стількох років без неї він все ще бачив ті вогники у рідких снах, так ясно ніби вперше. Адепт багато що віддав би аби побачити їх знову.

Він й досі пам’ятав як пояснював дівчині що відведе її у Захмарну Межу. Небезпечно залишати її без нагляду, а Моракса йому все ще варто побачити. Пам’ятав як взяв її за зап’ястя перенісши обох на гору Аоцан. Пам’ятав як буквально вручив дівчину потрапившій йому на очі Гань Юй зі словами «Слідкуй за нею поки я не повернусь» не удостоївши її детальнішими поясненнями. Пам’ятав як глибоко видихнувши у спробі заспокоїтись вийшов зі скелі чіпляючись очима за темну фігуру біля столу під деревом.

Підійшовши ближче Сяо опустився на одне коліно як того вимагали звичаї, склонивши голову.

— Володарю, вибачте за те що турбую Вас у час відпочинку

Моракс стояв повернутий до нього спиною, задумливо вдивляючись у надпис на кам’яному столі.

— Не варто — відповів спокійно Архонт

Він наче відмер, обійшовши стіл та підхопивши піалу з якимось напоєм, зміривши поглядом Яксу

— Я завжди радий тебе бачити, Сяо. Підіймись

Сяо встав на ноги в останній раз схиливши голову у знак поваги. Моракс гостював у Хранительки Хмар останній тиждень. Втім «гостював» не надто підходяще слово для того хто володіє цими землями.

— Що тебе привело до мене? Ти не частий гість у Захмарній Межі.

— Сьогодні на полюванні я знайшов кітсуне. При моїй спробі вбити її навколо неї виник яшмовий щит. Ваш щит.

Моракс припідняв куточки губ, відпиваючи напій та ховаючи за піалою посмішку. Сьогодні він був у людській подобі. Рідше його можна побачити у драконячій формі – рідше у перехідній.

— І ти прийшов за поясненням

Сяо кивнув.

— Вибачте якщо виявляю цим неповагу до Вас чи Ваших рішень

— Все добре — махнув рукою Моракс — це мені варто просити пробачення за втручання у твою роботу.

— Можу я тоді дізнатись…

— Ти візьмеш її до себе на навчання — перебив його Моракс не давши Яксі завершити питання

Сяо від здивування ледь не відкрив рота, кілька разів кліпнувши очима.

— Що? — тільки і зміг видати з себе Адепт забувши про весь етикет

— Дівчина залишиться з тобою. Будеш навчати її, наглядати за нею. Вона стане твоєю ученицею.

— Але нащо? — У Якси слова ставали впоперек горла. Подумати тільки! Він ледь міг впоратись з Гань Юй коли та просила влаштувати їй тренування у вільний час. А тут таке…

— Тебе це дивує? Для Адептів звично брати собі учнів — Архонт підняв на нього яшмовий погляд

— Так! Але ж… але ж…

Моракс знов посміхнувся.

— Вона не представляє загрози. Дівчина вважай тільки сьогодні народилась. То ж якщо ти переживаєш що вона наробить біди – не варто. Втім вона може стати у нагоді в…деяких ситуаціях. У майбутньому.

— Це не єдине за що я переживаю — буркнув Адепт тряхнувши головою

 — Хм? — Моракс підняв на нього питаючий погляд

— В мене не було учнів. Мені це не треба. В мене є обов’язки. Я не можу сидіти і панькатись з якимось дівчиськом цілими днями!

Володар каменю тихо розсміявся.

— Не будь таким котегоричним, Сяо. Я лишень слідую контракту, Сяо — сказав він — Пам’ятаєш? Адепт має взяти в учні того, з ким тісно пов’язана його доля або доля Лі Юе. Володарка Хмар взяла Гань Юй не з чистої добросердечності. Пін також не має недостачі у учнях. То ж і ти впораєшся. Тим паче це не немовля. Вона сама дасть собі раду.

— Я пам’ятаю — буркнув Якса — але як вона може бути пов’язана зі мною? Кітсуне Інадзумські створіння. Їм не місце у Лі Юе.

— Є питання на які я не можу дати тобі відповідь — знов посміхнувся Моракс — навіть якщо вона в мене є

Сяо тільки втомлено потер чоло.

— Ти сам знайдеш відповіді як тільки прийде час. Але допоки дівчина залишиться з тобою.

Якса кивнув головою

— Так, Володарю

— Забирай її на Ваншу — сказав Архонт — Ти розберешся що до чого. Повір, все не так жахливо як тобі здається зараз.

—Чому мені її вчити?

На це питання Володар каменю тільки знизав плечима

— Це вже тобі вирішувати, Сяо. Чому вважатимеш за потрібне.

 

***

 

Ночі у Лі Юе теж не вирізнялись холодом. Хоч з півночі інколи і прилітав холодний вітер він мало що вирішував. Якби поряд не було моря тутешнє повітря певно було б сухим та душним, але цього не ставалось.

Сяо стояв на своєму звичному місці оглядаючи околиці з невеликого балкону майже на даху Ваншу. Тихо, спокійно. Він пам’ятав часи коли все навколо було залито у крові. Чорній, червоній – не так вже й важливо чия вона була. Проте зараз за колись випаленій землі росла трава, ховаючи під собою ті жахи минулого. Лі Юе переживав свої спокійні роки.

Почувши ледь чутні кроки Якса стиснув перила майже до тріскоту дерева. Вона ходила майже безшумно. Було це особливістю лисячої натури чи чогось іншого – Сяо не знає й досі. Карма ніби в паніці заметушилась всередині підходячи комом до горла, викликаючи майже нестерпне відчуття нудоти.

— Ти мала би спати — не повертаючись кинув Якса коли дівчина стала поряд, з захопленим поглядом роздивляючись околиці. Втім, вона на все так дивилась.

Хазяїн постоялого двору виділив їй невелику кімнату навпроти кімнати Адепта де він власне її і залишив наказав лягати спати. Проте, вочевидь, дівчина не надто реагувала на нього.

—Чого ти не спиш? — спитала вона його повернувши голову

—В мене є робота — фиркнув Адепт — я слідкую за околицями

— Тоді і я послідкую — посміхнулась дівчина знов повернувшись до споглядання пейзажу. Пальцями вона вистукувала якусь незрозумілу мелодію на дерев’яних перилах.

— Перестань — шикнув Якса

— А?

— Перестань вистукувати. Це дратує

Кітсуне тільки кивнула головою, продовживши з легкою посмішкою роздивлятись місцевість. Через кілька хвилин він знов помітив метушіння чужих пальців на перилах, але вирішив вже нічого на це не казати. Розумна людина зрозуміє все з першого разу, а дурна і з сотого не второпає.

Карма незадоволено клекотала усередині. Наче звір що чує загрозу та злобно шипить на хижака. Голова знов почала віддавати стріляючою біллю. Він давно не приймав ліки. Можливо проблема була у цьому.

— В тебе є ім’я? — неочікувано навіть для себе спитав Сяо

— Ім’я?

— Як тебе звати?

Питання змусило дівчину нахмуритись, ніби в її голові зараз віршувались якісь важливі логічні ланцюжки. Глибоко видихнувши Сяо подавив у собі роздратування приклавши руку до грудей.

— Моє ім’я Сяо. Ти пам’ятаєш своє?

— Зовсім ні — захитала дівчина головою — Я нічого не пам’ятаю окрім сьогоднішнього дня. Навіть не впевнена що щось було до цього дня.

Сяо кивнув, прийнявши цю відповідь і знов відвернувся до споглядання околиць

— Тоді треба придумати тобі нове — сказав він

— Навіщо?

— Аби інші мали як до тебе звертатись — закотивши очі сказав Сяо відмітивши як після цієї короткої бесіди карма заспокоїлась, а тягар став наче трошки легше

«Дивно» - про себе подумав Сяо

Ім’я вони обирали довше аніж Якса хотів би. В глибині душі він сподівався що їй сподобається найперший запропонований ним варіант. Але це був перший раз коли він стикнувся з рідкою впертістю її лисячої натури. В якийсь момент Якса навіть спитався в себе що було б якби він так само відхиляв будь-яку пропозицію Архонта з приводу свого імені. Певно тоді навіть у каменю закінчилось терпіння. Втім і сам Сяо зі своєю витримкою вже був близько до межі. Після тижня їй не сподобався жодне із сказаних ним імен. Варто було Яксі заїкнутись що ім’я вона обирає на все життя як дівчина підійшла до цього питання з усією серйозністю.

— Кір — після півгодинної тиші подав голос Сяо

Вони сиділи на вершині якогось пагорба. Була ніч. Сяо почав поступово її навчати. Зараз вони сиділи у патрулюванні. В цілому безпечне заняття, саме те, що треба для початку. Хоч Володар каменю і поручив йому навчати її – Сяо не мав жодної гадки з чого почати і чому взагалі можна її навчити. Він навіть звернувся до Пін за порадою. Власне вона ж і запропонувала йому почати з чогось легкого та не надто загрожуючого життю лисиці.

— Ні — коротко хитнула головою дівчина

Обидва знов замовкли. Хоч дівчина і була голосна і метушлива і часто її було забагато настільки, що Сяо не витримував і телепортувався подалі – аби тільки вона припинила цей галас. Сяо не надто розумів від чого залежать перепади її стану але до неї зайвий раз не ліз, боячись що ця бомба просто вибухне і тоді йому буде від неї не відкараскатись. За тиждень це створіння встигло налагодити зв’язки з усім Ваншу (за його межі Сяо поки що її одну не пускав бо все ж вважав то занадто небезпечним). Він пояснив як і що буде відбуватись. Россказав хто він, що робить і де вона опинилась. Він розповів їй що вона може залишитись тут та навчатись або він відправить її до Інадзуми – в місцину її предків. Дівчина обрала залишитись. З посмішкою на обличчі вона прийняла всі умови які він їй висунув, паралельно роз’яснив дівчині що й до чого аби вона точно зрозуміла на що погоджується.

Сяо кинув боковим зором на голубе око бога, прикріплене ланцюжком до її поясу. Кріо. Він навіть не одразу дізнався що вона його отримала. Лишень через кілька днів коли лисяча цікавість почала випитувати в нього за «блискучку на рукавичці» він пояснив що це його око бога і россказав що це таке. Дівчина тоді побігла у свою кімнату не сказавши і слова, а повернулась з оком бога показуючи його Сяо з веселим: «В мене теж таке є!». Виявилось що вона знайшла його на подушці ще у день приїзду на Ваншу, але не придала тому ніякого значення та просто відклала сторону. Якса на цю сторону тільки закотив очі і цокнув язиком. Те, що з нею буде непросто він знав з самого початку. Дівчина не знала про світ майже нічого. Вона знала мову та й цього було не надто багато для нормального співіснування з іншими. За цей тиждень кітсуне постійно розпитувала його про щось. Інколи це було щось зовсім дурне. Як коли одного вечора їй сів метелик на носа і вона знатно перелякалась ледь не розбудивши увесь Ваншу. Сяо тоді поряд не було та по поверненню він отримав значне зауваження від хазяїна постоялого двору щодо цього.

— Як щодо «Рін»?

Дівчина нічого не відповіла, обдумуючи пропозицію кілька довгих секунд

— Хай буде Рін.

Перекрутивши у руках квітку Цинсінь вона сіпнула вухом різко повертаючи голову на схід, навостивши лисячі вуха.

— Там щось є

***

 

— Рін — прозвучало протяжне десь на околицях свідомості — Рін, ну чого ти застигла?

Дівчина кліпнула очима кілька разів повертаючись до реальності. Піднявши погляд вона наткнулася ним на барда в смішному береті.

— Вибач, я щось задумалась — посміхнулась вона відходячи від квіткової лавки з диковинками Лі Юе, повертаючи Цинсінь на місце

— На вечір все в силі? — запитався бард протягуючи клунок з продуктам

— Так, я тільки віднесу продукти Альбедо та допоможу йому з роботою якщо буде потреба. У місто повернемось разом. — закидаючи сумку на плече кивнула кітсуне

Бард у зеленому береті весело посміхнувся

— Тоді об 9 у Долі Ангелів. Не забудь! Ти обіцяла. Я вже й пана Ділюка підмовив.

Рін засміялась, повільно йдучи вуличками міста до міської брами з галасливим бардом поруч.

— Я боюся уявити що ти зробив для того аби тебе знов туди пустили. Ти винен таверні більше ніж на все місто разом узяте.

— Облиш Рін — фиркнув бард, драматично притискаючи руку до грудей — хіба він може відмовити такому талановитому та неймовірному барду як я? Хе-хе

Лисиця аж приснула зі сміху викликав тим здивовані погляди перехожих.

— Ну звісно ж що ні, Венті.